Щоб не відійшов у забуття



Сторінка7/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Те, що Ви показали віртуоза Ігоря Завадського, що змушений заробляти на прожиток у принизливих умовах підземного переходу, сестру видатного співака за розпродажем сімейних реліквій заради куска хліба – сильний і сміливий докір нашим державникам.

Петра Білинника я пам’ятаю. Колись була мода на народні університети культури. Я підготував лекцію “Шевченко і музика”. Лекція була багато озвучена. Благо, пісень, і народних і авторських, на вірші Шевченка вистачає. І, пам’ятаю, звучала у виконанні Білинника “Така її доля”. Не буду коментувати його виконання, бо в мене не вистачить слів, щоб передати пережите зачарування.

Істинно філософське закінчення твору: “... справжню ціну кожної вирізнюваної суті і можливості ми складаємо тільки тоді, як втрачаємо її”.

Ще раз закликаю Вас не здаватись. Запевняю Вас, коли б виграли раптом джек пот так десь на півтора мільйони гривень, від жіночої “любові” не мали б відбою. В мене був друг і кум у Києві. Його дружина зрадила. Він сам доглядав і виховував сина. Коли син женився і він сам залишився в квартирі, в нього “закохалась” молода дівчина. Він настільки скучився за жіночою ласкою, що прийняв її флірт за чисту монету і по-справжньому захопився нею. Писав їй вірші. Я пам’ятаю тільки один рядок: “Я не первой весны соловей”. Потім він розкусив, що їй була потрібна його квартира. Він був 1924 р. н. Вже помер (Царство йому небесне). Впевнений, що є й безкорисні жінки, які з радістю розділили б з Вами самотність, бо й самі від неї страждають, але спробуй віднайди таку.

Про себе.

Нарешті почав курс по встановленню зубних протезів. Сьогодні вирвав першого пенька. Завтра вирву другого і т. д. (12 шт.) Тоді тижнів два треба гоїти ясна і закусити гіпс. І ще тижнів за два будуть протези. Кажуть, півроку треба звикати. На декілька зубів рідних ставитимуть коронки. Перспектива не з приємних. Але мушу, бо вже вкрай комплексую. Та й їсти чимось треба інколи.

Післязавтра ніби буде в районці добірка моїх мініатюр. Які саме – не знаю. В редактора лежить 42 мініатюри. Вже клявся, що більше не буду складати і знов порушую клятву. Отже я – клятвовідступник.

Будете в наших краях – заходьте. Поспілкуємось. Сплетемо коша і поїду разом з Вами в Новомоквин. Завезу кумі Наді Філімоновій такого подарунка. Я лікував онука в дитячому відділені і там лежала Надіна дочка Оля з сином Артуром. Вони Вас знають. Сусіди. Оля теж казала, що Вашу оселю постійно грабують. Про грабіжників говорила з осудом.

Внучка моя закінчила п’ятий клас на відмінно (хвалюсь!). Від дочки з Португалії прийшла посилка. Мені прислала теніску, і я в ній дуже гонорово форсю.

Борису Тимофійовичу склав дружній шарж:

“Нема місця для сатири!

Районка латає

У бюджеті скуднім діри –

Всім хвалу співає.

Преса гроші дуже любить,

Мов буржуй неситий.

Жадність фраєра погубить –

Кажуть одесити.

Не образився. Каже – так воно й є. Пишіть. До побачення!



Анатолій Поліщук,

2 червня 2003 року.

Добрий день Анатолію Павловичу!
Як завжди, із радістю одержав Вашого нового листа. Сердечно дякую Вам.

Стоїть спека. На базарі з кожним днем усе дорожчає, а мало би дешевшати, як у літо входимо. Маю на увазі ріжну зелень.

Дякую Вам, що Ви уважно прочитали мої публікації у районній газеті і проаналізували. У 5-у номері журналу “Київ” буде надрукована моя повість про вовка, про справжнього вовка. Як зустрінемось, а буде журнал, то я Вам дам його.

Річ у тім, що проблема ремонту для мене видається набагато складнішою, аніж Ви собі уявляєте. Я не сам роблю ремонт – мені роблять ті, що довели до ремонту, забудовуючи для себе горище надо мною. Се публіка ота, з тижня на тиждень обіцяють, а не роблять. І до доми прив’язаний в очікуванні. А я би уже давно приїхав, і ми зобачились би. Сій публіці вірить не можна, вони можуть щезнути або зінакшитись. Се плем’я знакоме. Вони можуть не зробить ремонту взагалі, оно шпалери привезли. А із дірок уже сиплеться, да висота – 4.10 м. Ремонт потрібен.

З Дремлюгою я не знайомий, і він уже помер. Просто я чув по радіо пієтет в його ім’я. Але мені здається, що його ораторії у честь вождів звучали колись. Хоча у музиці це не так впізнаване, як у слові.

Просто поспитавсь я Вас тоді принагідно, до течії думки, що ізродилася.

Поетом я Вас не образив, але називав. Бо мініатюри Ваші поетичні, листи художні і мислення поетичне.

Тая пані, що біля комп’ютера, помилилась. Це була передача рівненського радіо, а не столичного. По Київському радіо була передача 27.V. Про мене говорив Василь Герасим’юк і читали фрагменти із повісті. Але про Вас тут не згадувалося.

Із рівненського радіо Микола Береза готує про мене передачу для Київського радіо. То там про Вас я згадуватиму. Але коли буде тая передача – невідомо іще. Якщо знатиму, то напишу Вам.

Співчуваю Вам у проблемах щодо зубів. Яке це іго, до носіння незручне – біль, елементарний фізичний біль. Чого дотинають найчастіше болем, і злість, і помсту болем зганяють.

Але не півроку Ви звикатимете. До чужорідного Ви звикнете раніше. І буде воно якби своє.

Я також переніс недавно великий біль. Спека довкола, а десь прохопив протяг праве плече. Це адський біль. Ні голови повернуть, нема спокою ані вдень, ані вночі. Ніяк не відшукаєш позиції, щоби влежать. Невралгія. Остоохондроз. Два тижні страждав тяжко, а й тепер біль не покинув цілковито.

Шарж Ваш добрий, проникливий. Суть прозора. Не повинен Б. Т. ображатись. Хіба і він того не відчуває.

Ах, як же ці ремонтники мене ізв”язали. А й не зроблять коли іще. Я додому давно уже приїхав би. Скільки чекать – невідомо. І чекать можна безрезультатно.

Уявляю Вашу сумлінну працю на полі. Але хіба і я схоже не трудивсь кожного літа. Аж до літа минулого, коли біда із колії вибила життєвої. Ходив до свого лікаря. Він сказав, що раз я уже другий рік живу, то схему лікування він вибрав правильну. Дав перепочинок на 3 місяці. А потому 3 місяці ізнов щотижня 1 ампула, яка коштує 100 гривень. А де їх шукать, коли уже усі путі випробувані.

Дякую за привітання із професійним днем. Щоправда, на журналі- стичнім путі я подвизався мало – на путь бар’єри було установлено. А тепер дивлюсь на сей рід занять часто скептично. За ідеєю, подавати правдиву інформацію – се почесна місія. Але насправді вони не такі. Сучасні здебільшого вислужуються, як і колишні просто перебували на службі. Колишні хоча пригнічення відчували, а теперішні самі агресивні бувають, як я їх декотрих тут знаю. Навіть ті, що супротив мене замовлення виконували.

От, бачите, і я Вам майже 2 повні сторінки написав, а не оно Ви мені у такий обсяг вкладаєтесь.

Але пишіть. Ваш лист для мене завжди – подія. І у наступні кілька день мене осяває могутньо світло Вашого тепла, доброти і відвертості. Під сучасну пору се рідкісні властивості.

Пишіть. Завжди радий.

Із найкращими побажаннями –



Андрій Кондратюк.

19 червня 2003 року.


Добрий день!
Листа Вашого отримав, Щиро дякую, Андрію Івановичу! Я до глибини душі обурений поведінкою Ваших горищних сусідів. Так затягти ремонт! І якби ж Ви так не рвались на батьківське обійстя. А вони, мабуть, про це знають. Безсовісні! Думаю, на родинних урочистостях до побажань доброго здоров’я, успіхів у праці, сімейного щастя, кохання, можна добавляти як велике благо: “Пошли вам Боже добрих сусідів!”

Я не відписував, щоб лист не валявся ціле літо в поштовій скриньці. Думав, шпалери вже є, а за день-два їх поклеять, і Ви приїдете.

Кажуть, у столиці все набагато дешевше, ніж в провінції. Однак, провінція має й свої переваги. Хоч я, наприклад, живу в казенному будинку, але маю під вікнами, за хлівчиком маленькі ділянки землі, на яких ростуть буряки, морква, петрушка, цибуля, часник, кріп, капуста, огірки, помідори, кабачки, щавель, квасоля, картопля, малина, полуниці. Копійки на базар носити не треба. Сало маємо своє і зараз держимо порося. Курей, на жаль, не тримаємо, бо крадуть. Як вкрали позаторік за раз п’ять курок, то дружина більш не хоче їх заводити. Корову ніде тримати в нас, а козу не завадило б придбати.

Люди тут говорять, що Україну чекає життя впроголодь. Морози й засухи знищили посіви, а зернові запаси наші брати-зверхники розікрали. Продукти будуть, але ціни заставлять нас пенсіонерів покласти зуби на полицю.

Як же ж Ви будете лікуватись, якщо одна ампула коштує 100 гр. І хоч колють раз на тиждень, але 400 гр. щомісяця віддай на одні ампули! Мимоволі згадаєш добрим словом радянські часи з їх безкоштовною медициною. Але тоді, мабуть, таких ліків просто не було б. Дефіцити “совєцькі”. Хай дасть Бог, щоб Ви виздоровіли і ніяких ліків Вам не потрібно було.

За мій шарж Б. Т. не тільки не образився, а й опублікував його.

Поля я вже посапав, підгорнув вручну, двічі жуків полякав. Тепер лишилось чекати врожаю. А чи буде він після такої сушини? Вашу повість про вовка жадаю прочитати. Як будете їхати додому, не забудьте, будь ласка, прихопити журнал “Київ” № 5. Їхатимете назад – заберете. Про вовків як благородних тварин я читав, по-моєму, у Чингіза Айтматова (здається у “Пласі”).

На Трійцю дуже пишно відзначили День міста. Сусід другого дня назбирав чотири мішки пляшок. І казав, що збирачів цього товару було багато. Я на свято не ходив, бо без грошей на таких збіговиськах нічого робити. Тільки настрій зіпсується від заздрощів. Позавчора їздив до лісу. Знайшов десяток червивих сироїжок. Другий день ллє дощ. Отож гриби будуть неминуче. Жду, як Бога. Гриби збирати – моя пристрасть. І я досконало знаю місцеві гриби: білі, підберезовики (бабки), підосиновики (красноголовці), лисички , скотяриці, рядовки червоні (приболотухи), зелениці, підзеленки (рядовки сірі), парасольки (кури), маслюки, дощовики, багнюки, польські гриби, товстухи, опеньки, рижики, хрящі оливково-чорні (для соління), подорожниці, вовнянки, печериці, каштанові гриби, моховики бархатні, сироїжки, зимові гриби, лугові опеньки (негниючники), гнойовики. Багато з перерахованих грибів люди не беруть через страх отруїтись. І в той же час беруть такі ядовиті гриби, як сиві волики, піддубці (свинухи тонкі), умовно-істивні, не знаючи, що вони такі, кози, синявки (рядовки фіолетові). Я намагаюсь застерігати. Пробачте, що сів на свого улюбленого коня. Більше не буду.

Будьте здорові! Кращого побажання не існує.

До зустрічі!



Анатолій Поліщук.

8 липня 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за Вашого листа. Але я у великому боргу перед Вами. Що вчасно не відписав і заставив Вас турбуватись. Провинно на серці моїм. Але до того були причини. Два місяці тривав отой ремонт. Я протягом цілого дня був запертий. Людей же не зоставиш самих у хаті. Дихання важке, із фарбами. І конфліктні ситуації спалахували раз у раз. І кров пили із мене, як Ви і передбачували.

Але тепер уже все скінчилось. Не який там ремонт, та шпарок поки не видно, і пісок на голову не сиплеться. Допоки.

Речі декотрі порозкладував. Розгардіяш великий стоятиме довго, поки усе на свої місця установиться. Та як уже буде. Добре, хоч я витримав це велике випробування і напруження. Думалось, що не витримаю. Такий до краю виснажений і знеможений був.

Тепер о тім міркую, як би у свої краї навідатись. Може, це станеться і скоро. На наступному тижні. Тоді й зустрінемось. Да й поговоримо. А за довгу мовчанку не гнівайтесь на мене. Пишіть так само. Ваші листи цікаві для мене. Й радісні завжди. У самотині серця свойого. Коли тебе відторгають і ніхто розуміть не хоче.

Ваш перелік грибів звучить, як пісня. Я такого не знаю. Один тільки ряд перечитувать як заманливо. А що вже говорить про збирання. Висока поезія. Я одні білі у Борку біля Філімонових щоранку збирав улітку й восени 1984 року, то й до сих пір пам’ятаю. Дуже гарно описував про збирання грибів російський поет Олексій Костянтинович Толстой.

У повітрі, особливо уранці вже стигне передчуття осени. Скоро Спас. І бери рукавиці про запас. Літо краснеє минуло. Так безрезультатно для мене. Але благодатна пора завжди швидко минає.

Пишіть мені завжди. А тепер сподіваюсь на зустріч. До зустрічі!

Андрій Кондратюк.

9 серпня 2003 року.

Добрий день, Андрію Івановичу!


Сподіваюсь, що до столиці Ви дістались без неприємних пригод. Напишете мені про результати відвідин київських ескулапів. Хай дасть Бог, аби результати були втішні. По Вашому від’їзді у нас стались сумні новини. Повісився мій сват, дід тих онуків, що Ви бачили в нас... Мені його шкода, бо по душевних якостях він був доброю людиною. Хай простить Господь його тяжкий гріх. А друга сумна новина – вчора похоронили сусіда. Того, що оперували. Я Вам писав. Його жаліють всі сусіди. Він був майстром на всі руки і безвідмовним. Хай йому буде Царство небесне.

На Ваші повісті – есе рецензію писати не посмію, бо можу виглядати ув Ваших очах наглувато-нескромним дилетанторм. Але особистими враженнями поділюсь. А Ви мені простіть мою літбезграмотність.

Ваше письмо вирізняють на моє підсліпувате око такі деталі:

Побудова речень з вживанням дієслів після іменника (“спогад побіг”, “в Київі перебуваючи” с.6, і т. д.); звернення до незвичних слів в літературній мові (оньо, сей, клюб, да, павза, усілякове, в Київі, навидоці, жодного позитивного іроя, ув, лехко, оно, оден, земне перетривання, дія всесвітнього туску, в настроях, соціялізм, на іншім якімсь березі, іно, хурнель, гинші, спогадувала, неоднаке, авдиторія, себто, стріч, послідній, Гамерика, спеціяльно, мистець, жеби і т. д.). Мені ці слова зрозумілі і звичні з народного говору, але я б боявся їх вживати, остерігаючись кпинів грамотіїв. А у Ваших творах ці слова створюють особливу атмосферу народної глибинки, пахнуть дитинством і незалежністю від літературних штампів.

Твори Ваші рясніють синонімами, що також ллє воду на млин індивідуальності, самобутності (“...поглянути, дивитись...”; ...”видиться, проглядується...”,...”небачених досі, уперше забачених...” (с.3); “...вдивлявся в їхні лиця, видивляв їхні лиця...”, “...бачилося мені, впізнавалось”; “залишався, бринів час” (с.4); “кіно... пускають, показують” (с.5); “...пішов, подався, порипався, попхався...” (с.5); “...почав, став передавати рукопис” (с.6); “..висновок напрошувався, висновувати можна було” (с.7); “засвідчили, потвердили...” (с.7); “передали, переповіли” (с8); “почав, став говорить...” (с.9); “надрукувати, видати...” (с.9); “завів мову, говорив...” (с.10); “думка, побігла, потекла” (с.11); “сказав, промовив” (с.11); “побіжить, зрине” (с.11); “відійшла, ...віддалилася”, “приходило, навідувалося” (с.18); “увійшли, уступили (с.18); “промовити, сказать, закликать” (с.19), “приїхав, повернувся, заявився” (с.28) і т. д.). Недоброзичливець може дорікнути за зловживання синонімами, але Ви залишайтесь собою, бо це чудово, прекрасно, слічно. Але найвищу цінність у ваших творах становлять, являють думки. Високі думки!

Про взаємозв’язки і закономірності в житті і в окремій людській долі (с.6);

“Це дуже промовисто, коли похмура і сувора на вигляд людина зігріває наше серце теплом”;

“Живить мою віру в людину, не дає заломлюватись” (с.10);

“Не складаємо щоденно подяки Творцеві за повноту благодаті, дарованої від природи” (с.11);

“...Гість не має бути вищим і повноважнішим за господаря” (с.11);

Про любов до людей (грипуючий повинен оберігати оточуючих від зарази);

Вперше почув про Кнута Гамсуна, Отто Вейнингера,. Веселовського і позаздрив (біло) авторові (с.13);

Про тиснення на людську особистість і глибину провінції (пропорційність);

Поезія вільної думки (вислів!) (с.13);

Роздуми про Празьку весну) (с.14-15);

“Москва слезам не верит” (переконливо!) (с.17);

“А й сама свідомість того, що вони такі є серед нас, багато важила” (с.19);

“Душа зобов’язана трудиться” (!)(с.20);

“Тінь терориста, що зависла над ХХ ст.. – це не завжди впізнавана і видима тінь” (!)(с.21);

“Плач на замовлення” (с.21);

Правдиве слово завжди переживає того, із чиїх вуст воно вихопилося, пролунало (с.25);

Могутня ядерна держава одного живого слова боялася так панічно (с.32);

“...скупіший я став у бажаннях. І потреба інформації скорочується”. (По собі знаю, що правду святу пишете);

Відлига 60-х років обернулась пізніше для багатьох жорстокими мордовськими, магаданськими морозами;

Дякую за Бойчакове: “... деякі письменники орієнтуються на найменш розвинутих” (с.43). Зараз це стосується і музики, кіно. Про Івана Бойчака я раніше і не чув (село!), а тепер, завдяки Вам, заповажав.

І ще багатьма цікавими, цінними, глибокими думками буяють Ваші твори.

Вражає сміливість, з якою Ви викриваєте безрадісне сьогодення:

“Хоча усілякове писання, схоже, й тепер переслідується так само” (с.6);

“...ця практика у певній мірі і тепер процвітає” (с.7);

“...ціле єство його уже випромінювало цілковиту прямоту і довіру – сі рідкісні якості, від дефіциту яких страждає сучасна людина і світ” (с.9);

“А тепер, схоже, що ніхто написати і читать не хоче, і видавать. Воно, може, десь і теперішнє написане фіксується пильненько, тілько потаємно, уже для справи тілько”;

“...любов багатьох уже охолола, бо розбуяло беззаконня”;

“То де тії одважливці тоді були, що на авторитет ученого за кожним словом нині посилаються” (с.18);

“А відлуння того періоду густо пронизує і наш теперішній часовий простір, потужно стримуючи розвій природного літературного процесу” (с.25);

“Тотальний наступ то був... на кожну мислячу особистість, що він і дотепер триває”;

І подібних “крамольних” думок, спостережень у Вас багато. Ломоносов, щоб вижити, писав оди на честь цариці, а Шевченка за “опенька висушеного” загнали за Урал в степи безкраї в москалі. Але Вам боятись нічого. У москалі вже не віддадуть, але дорога до друку буде завжди через тернії. Бачили очі, що купляли. “Караюсь, мучусь...”

Багато моментів Ви описуєте з суто українським гумором. Особливо поїздку і підготовку до неї в Будинок творчості. Цитувати не буду, бо немає місця. Даруйте за сміливість судити Ваші твори. Самі ж напросилися, дозволили. Не всі думки через брак місця я зафіксував. Але Ваші думки залишаються зі мною. До побачення!

Анатолій Поліщук.

7 вересня 2003 року.


Добрий день, Анатолію Павловичу!
Іще раз перечитав Вашого листа. І подаю відповідь уже після того, як ми зустрілися. Але хіба у тім річ. Дещо із того, що би хотілося написати, я уже переповім Вам. І тоді, коли на хуторі ми прогулювались, і коли по Березному прогулювались. Стояли тихі гарні осінні дні. Вродливі дні. Вродливий день – так написав колись поет Василь Діденко, мій добрий друг, тепер уже покійний. Яке і справді повнозвучне, а й незвичне для звучання – вродливий день.

Ваш лист незвичний не тільки тому, що він випромінює надзвичайну лагідність і тепло, а й тому іще, що із нього світиться велика уважність, із якою Ви прочитали мою книжечку. Признаюсь Вам, що мене ніхто не читав із такою уважністю, як Ви. Хіба оті колишні рецензенти мойого першого роману, які колись вишукували у нім тільки усе похмуре та негативне. Але то було супротивне Вашому прочитанню. Та ось минуло майже сорок років, декотрих із ревних заідеологізованих критиків уже нема серед нас. А тепер одна молода поетка сказала мені, що яке ж і світле світовідчуття у тому романі. Але Бойчак говорив мені про це й тоді.

Та даремне Ви вважаєте, що лист Ваш не є рецензією і побоюєтесь виглядати дилетантом. Хіба Ваші спостереження над прочитаним не є доброзичливою рецензією. Більше того, Ви розглядаєте дію художнього слова у різних вимірах. Ви знаєте, коли я писав, то зовсім о тім не думав, що от прості слова да можуть бачитися, звучати, сполучатися, поєднуватися а так якби незвично. Коли пишеш, про це не думаєш. Тоді лиш одне переслідує, якби невловиму мисль у слово зодягнути. І як часто нелегко це дається. Мисль витає у просторовості, а в одежину слова ніяк її не зодягнути. Ваш такий подетальний аналіз будить заохочення до нового пошуку.

Ваш лист цінний і ще й тим, що у Вас є, Ви володієте природнім відчуттям художнього слова, осягаєте його дію на людську душу. А ця дія може бути дуже і дуже могутньою. Художнє слово чинить благотворний вплив на суспільство і окремішню людську особистість. Це тільки наш час відкинув цю просту, але важливу істину. Коли по вирізнюваній творчій особистості пішли потоптом, а масова культура у новітніх технологіях щодалі витісняє справжнє художнє слово, паралізуючи людську свідомість, руйнуючи цілісність неповторної людської особистості. Як і мало би бути у природі, що кожна людина – неповторна. Адже і Ви відчуваєте те саме. Хіба не про те говорили ми з вами.

Я іще раз сердечно дякую за такий ґрунтовний аналіз моїх писань. Якби на екрані усе те засвітилось.

Я о тім іще думаю, чому ніхто із кололітературних функціонерів не завважив, не помітив чогось подібного, що помітили Ви, й тим самим закрили мені дорогу до більш-менш гідного виживання, паралізуючи і також мою можливість упливати на світ. Воно, можливо, й вони щось помітили, але пиха і амбітність лежать в основі їхнього земного торування. Аяк. Для фізичного вони цілком відповідні і забезпечені. А тонкі порухи людської душі для них невідомі, закриті, не піддаються осяганню. За стереотипом і строчать. Їм все одно, що хвалити партію, а що проклинати її. Й далекі од їхнього сприймання істини, що література – це перш за все мистецтво слова. Але куди уже їм ізбагнуть крилате Маяковського: “Поэзия – это езда в незнаемое”.

Ізнов повернулась золота осінь. У будинку ремонтують фасад, і стукають ізнов над головою, й ізнов може обсипатись.

Аналізи здавав. І по деяких позиціях вони видали результати задовільні. Але б’є тривогу цукор. 8,4. Це перевищує верхню межу 5,5. Треба вживати таблетки. На хуторі їв картоплю. А і хліб – вуглеводи.

До госпіталю поїду десь біля 10-го. Так сказали. А потім, як Господь дозволить, то ізнов навідаюсь у свої краї. І зустрінемось.

Пишіть. Чекаю ваших листів, які випромінюють тихе рідкісне світло, як доброзичливість. До побачення! Привіт усім Вашим домашнім.

29 вересня 2003 року. Андрій Кондратюк.

Добрий день, Андрію Івановичу!


Листа отримав. Щиро дякую. Гарний, багатий думками лист! Розділяю думку про кололітературних функціонерів. “Їм все одно, що хвалити партію, а що проклинати її”. На мою думку, таку характеристику можна видати не тільки коло літературним функціонерам, а й багатьом, власне, літераторам, що з неймовірною легкістю зреклися вчорашніх своїх ідеалів. Переметнувшись під прапор пшеничних достиглих ланів і голубого неба, чомусь перекрився краник їхнього творчого натхнення. Немає творів. Поставали депутатами, послами – де тут до якоїсь літературної творчості. Називають державотворцями. Але до цієї творчості, видно, нема таланту, бо ж де та держава?

Незабутня поїздка на Хутір. Я усвідомив, що по хутірських стежках Ви бігали босоногим хлопчиком, у якого вроджене відчуття краси. Вільховий, березовий гайок, що прозростав понад річечкою, видавався величезним, повним таємниць. А річечка зміїлася і вода була прозора і навіть сточувала особливі пахощі. І руйнація (пасовисько під хатою, влаштоване Царем, перетворення річки в канаву меліораторами, обезлюднення сусідських осель, відхід у потойбіччя добрих хутірських людей і т. ін.) болем чавить Вашу самотню старіючу душу. І Ви відвідуєте Хутір ще і ще, черпаючи в ньому сили для подальшого життя. А, здавалося б, чого Вам сюди їхати? У столиці в престижному місці у Вас квартира з уподобаною високою стелею, газ, ванна, опалення, магазини під боком, вода, транспорт. А рветесь на Хутір, де ні газу, ні світла, ні води. В новелі (“НВ” №79 від 17.10.2001 р.) “Світло любові” читаю: “Мені не раз уже казали: “Чого ти держишся за той хутір. Пішов би уже”. А відповіді не знаходив у серці своїм”. А мені здається, що я знайшов відповідь. По-перше, прив’язаність до Хутора зміцнює Ваша самотність. Але це не головне. Головне глибоко приховане для стороннього, тим паче неспостережливого ока. Спостережливість я розумію на рівні душі. Всі люди прив’язані до місця “де пуповина закопана”, але час, розлука, сім’я, робота, нові місця притуплюють цю прив’язаність і навіть зводять нанівець. Але Ви не такий. Не були б Ви письменником інакше. На Хуторі не тільки Ваша пуповина закопана, а саме там зайшла у Вашу душу художність (з Вашого виступу по телебаченню) і переслідує Вас усе життя. У комплекс прив’язаностей входить, мабуть, і гачок у бальку, на якому Вас виколихували. Ви показували той гачок під час моїх відвідин Закутка. І я спостеріг, як Ви його показали, той підтекст у погляді. Думаю, що в Марини Обітниці можна запозичити кличку і для Вас – Андрій Обітник. Обіт вірності і любові до вмираючого хутора, як Марина – до сліпої матері. А така вірність і любов вимагають тяжких жертв. Несіть же свій хрест, Андрію Івановичу. Хай дає Вам Бог здоров’я!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка