Щоб не відійшов у забуття



Сторінка8/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Радий задовільними результатами аналізів. А цукор – теж погано, але це не пухлина. Навіть з цукровим діабетом люди доживають до глибокої старості, якщо відрегулюють інсуліновий баланс і слідкують за собою. Не журіться! Якось дотягнем. В мене особливих новин нема. Щено написала сестра. Спостеріг цікавий момент: журиться, що подала заяву на розрахунок молода директорка школи. За 40 років праці – це була перша нормальна посадовиця. Як правило, в освіті на керівних посадах (а може й не тільки в освіті – не знаю, не працював) приживаються самодури. Нормальна, порядна, совісна і, зрештою, розумна людина не витримує довго. Її або виженуть, або сама втече.

Картоплю викопав і перевозив ровером – 32 кулики. Бульби не якісні – багато підгнилої, поїденої медведкою (точка). Викопав моркву, буряки, звіз гарбузи – господар, холера ясна.

Розпочався опалювальний сезон. В квартирі тепло (тьху, тьху, тьху – щоб не наврочити). Здоров’я нормальне, якщо не рахувати загострення радикуліту після копання лопатою, простатиту (шість-сім разів за ніч бігаю в туалет. Благо, що в хаті), аритмії серця, гіпертонії, шумів в голові, холодової алергії (30 років мучить), тяжких похмільних синдромів навіть після 100 гр. Оковитої (вже давно не вживаю, бо не можу. Старість! Відпив своє). “Все хорошо, прекрасная маркиза”!

Внучка – відмінниця. Чотири рази підряд отримує 12 з математики. Моя заслуга!

В дружини було два гіпертонічних кризи. Викликав “швидку”. Перебирала картоплю, а не можна довго бути нагнутою.

Сусід, що мав пухлину, помер. Ми з ним були сусіди по хлівах. Де я кошика плів. Він завше там щось робив. Я не можу звикнути, що його нема.

Написав з десяток нових гуморесок. Б. Т. приймає і каже, що при нагоді надрукують. Ми, каже, і так вас найбільше друкуємо. Мабуть, це натяк, щоб вже припинив творчий процес. Я вже йому писав прощального вірша. Ось остання строфа:

“Я розумію, - совість треба мати.

Не сумніваюсь в тому ні на мить:

Щоб читача пером не дратувати, –

Пора вже псевдо творчість зупинить”.

Напевне, я так і зроблю.

Остання мініатюра: “Недовершений плакат”:

“Цигарка винна у пожежах!” –

Такий плакат хтось приліпив.

Біда була б у вужчих межах,

Якби курець той менше пив”.

Тільки в нашому районі через куріння в постелі в нетверезому стані загинуло біля 10 людей.

Мабуть, лист Вас не застане, якщо йдете на стац.лікування з 10-го жовтня. Якщо у Вас не лазять по скриньках – діждеться.

Хай буде все добре! До побачення!



Анатолій Поліщук.

18 жовтня 2003 року.


Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!


Тільки тепер відповідаю на Вашого листа від 18 жовтня 2003 року. Щойно перечитав його удруге. Сердечно дякую. І от відповідаю. Черга дійшла. Пора настала. Днів з десять усе була невідкладна біганина у справах. Десь застудився, чи то грип, чи то що. І от уже третій день не виходжу на вулицю. Боюсь ускладнення. Прив’язаний до місця. Скутий кайданами. Й іго моє не легке. А у перспективі, як проглядую, то ще важчим може буть. Але Ваші слова “Не журіться. Якось дотягнем” кладуть на серце опору і надію. Самотність особливо відчутна у такі критичні моменти. І спогадується тоді не раз “Одинокий путь подобен смерти”. Це Вільям Шекспір.

Але мені здається, що Ваші уявлювання мого міського життя, як елегії, не зовсім відповідають дійсності. Хоча ті комунальні вигоди і є, але скільки довкола у тім проблематичного. І все самому. Ходити на ринок. Якось із тих мінімальних коштів давати собі раду. Вибирати що дешевше і т. д. і т. д. Для літературної праці часто просто у плинові часу павзи не витворюється. Сі, безкінечні – день і ніч – шуми, потоки машин. І тоді я згадую щасливі дні на хуторі. Десь отак із липня. Коли достигає одна за одною городина. І коли співає стежка на город. І як смакує своє вирощене. І коли є олія да хліб, то й не треба думати щодень про харч. Якби саме по собі подається. Як тоді у павзах між господарчими справами як щасливо та продуктивно, а може, місцями і якісно писалось мені. Це тоді було, коли не добивали мене іще цілковито, не викурювали назовсім із хутора.

А взагалі за все своє життя я не звик до атмосфери великого міста. І не звикну, напевне, уже ніколи. Моєму серцю завжди любі простір, а над головою небо. А доокруги - тиша. І в цьому також манливість хутора, окрім пам’яті дитинства, що Ви завважили і про що написали так виразно.

Увесь час доводиться звертатись за поміччю, шукати її, просити і т. д. А вони такі ж жорстокі й немилосердні.

Іще хтось пропонував піти на збори і проголосувати, то мені можуть дати гроші на ліки. А нехай спершу дадуть?! Іще один меценат над меценатами, до якого я звернувся за поміччю на ліки і про видання рукопису – а навіть відповіді мені не дав. Якби муха пролетіла. Акакій Акакійович.

Але хвала Господові, що допоки уберігає мене від отаких спокус і тримає допоки на світі!

Перечитую щоденникові записи 1990 року. І сам собі в дечому подивовуюся. Потрошку мені набирають. Чи друкує Вас “НВ”. І мене давно не друкують. А лежить же там. Офіційне, мабуть, усе йде. А мої ж публікації, як і Ваші, в районі читали.

Про Ваш дім у моїм серці зостався настрій доброзичливості, уваги і душевного тепла, й відчуття вдячності.

Пишіть мені. Напишіть про вовка. У своїй самоті я завжди радий Вашим листам. Привіт усім домашнім!.

Із найкращими побажаннями!

АНДРІЙ КОНДРАТЮК

20 листопада 2003 року

Добрий день, Андрію Івановичу!
Отримав Вашого листа. Щиро дякую. Маю вільний час і конверт (іноді чекаю пенсії, щоб придбати таку цінність), а тому не затягую з відповіддю.

З отруєння я виходив важко і повільно. Днів десять боліла кожна клітинка. Тепер відбувається бурхливий ренесанс. З 28 листопада роблю зарядку, відновив іванівські процедури. Сподіваюсь до 70 років дожити (тьху-тьху-тьху).

На минулому тижні заходив до редакції поговорити про альманах. Мої оцінки співпадають з оцінками Бориса Тимофійовича. А ще я йому сказав, що в цьому році публікації моїх гуморесок скоротились на 50 відсотків і чи не сприймати цей факт як тонкий натяк на те, щоб не набридати солідній газеті своєю так званою творчістю. Борис Тимофійович запевнив мене, що ні про які натяки не йдеться, а просто через оголошення, віншування, некрологи (яким вони дуже раді, бо це прибутки) нема місця. І сказав, що може з нового року по суботах “НВ” виходитиме на 8 сторінках. Отоді буде простір. Дай Боже нашому тел- яткові вовка з’їсти. До речі, про вовка. У Вашій повісті епізоди про вовка дуже цікаві самі по собі, але оповідь надзвичайно збагачують, на перший погляд невинні, ніби між іншим, відступи. Стосовно пророцтв, вичитаних у Біблії. Опанасом Вітковцем, Ви пишете: “...а з другої, полунічної, сторони Містечко своїми домами, мурами царськосільськими до Села якби геть упритул наблизилось”. А всі знають, що царські села вкрили кращі куточки України. І будувалися вони не за зарплату.

Або: “Але це вже переважно у тім випадку, коли загроза спалахує у зіткненні зі своїм таки побратимом двоногим, але зверхником...” Двоногі зверхники мільйони простого люду перевели і фізично і морально. Процес продовжується. А ось трагічний докір сьогоденню: “Погук “Рятуйте!” тоді іще не одбивавсь об наші серця проминально, як тепер”.

Ви і в листі про це пишете: “Іще один меценат над меценатами, до якого я звернувся за поміччю... – а навіть відповіді мені не дав”.

Висновок: “Воно ж у кумпанії шампану ковтнуть – се а зовсім гинший смак, як наодинці ковтнуть” теж нинькою пахне. Везуть можновладці на природу… зіпсованих до мозку костей дівчаток, щоб отой гинший смак одвідати.

А з якою гіркотою Ви констатуєте: “А треба сказати, що люди наші тоді спілкувалися частіше, ніж тепер. Да й спілкування було те доброзичливіше і природніше”. Що правда, то правда!

Не проминули Ви дорікнути і за сьогоднішній розвал ще з давніх часів налагодженого господарства: “...бо й тоді, за Польщі, хвабрика у три зміни діяла, як і в пізніші часи, аж до теперішніх, коли вона перестала функціонувати цілковито”. А льонозавод, а МАПО, а нетельні комплекси, а по всій Україні що робиться!

Так ніби між іншим дісталось і номенклатурникам: “Оньо номенклатурники які вже втаємничені, а як сильно межу дозволеного, дозволеного старшими номенклатурниками, простіше, провідниками, переступають, то й те стає відоме, і для простого люду також”.

А чого варта філософська світлинка: “У світлі колективної акції блякне слава найвирізнюванішого достойника”.

Про дядька Левка я чув давно, що його прилюдно піддавав анафемі якийсь зверхник московського патріархату.

Зачепили Ви і Систему колишню, застерігаючи: “А нема звіра лютішого, як звір недобитий”.

Дісталось на горіхи колгоспним господарям: “Як і їхні хазяї, ділили поміж собою усілякову дозволену й недозволену костомашку”.

Із свіфтовською силою звучить викривальне: “Бо у вовчій зграї не прийнято, щоби вовк вовка їв, так як на кожнім кроці їсть, поїдає живцем людина людину”.

І знову філософське: “Жива лагідна присутність завжди випромінює в доокіл осяйні настрої. Але ми не завжди теє завважуємо, не завжди до того прислухаємося і не складаємо усьому тому правдивої ціни”.

В оповіді про Вусатого стрічається любомудрий висновок: “Ми розумні, а великий спокусник світа сього іще хитріший”. Що тут заперечиш? Не в брову, а в око!

Ніби між іншим сказано й таке: “Це як і тепер, кажуть, перевізники перших осіб у районі, голів райдержадміністрацій, завжди постійно при собі нагана мають, як куди везуть хазяїна, дозволено їм за правилами безпеки”.

Бояться, значить, народу. Чують вину за собою. Викривально сприймається: “І за художні речі у такім випадку не раз до спростування кличуть через слідства, да тортури, да суди”.

Народна філософія: “Бо коли жолудок люцький ріжним їдлом переповнений уповні, то так і кортить, переслідує людську натуру зваба усілякого іройства, щоби себе показать”.

На закінчення вирізнив я вірно і тонко підмічене: “Як щемливо цінний кожний день дарований на схилі віку, коли звужена перспектива майже згасає, і бажання наші стають скупі”. А Ви кажете, що написали повість про Вовка. Вовк тут виступає як фон для серйозної розмови про життя.

Мова повісті дуже індивідуальна. Й індивідуальність ця не заради індивідуальності (штука для штуки), а надзвичайно природня. Ваша до нігтів! Хай мені дадуть Вашу нову річ без підпису автора і я впізнаю Вашу руку.

У Вашому листі дуже зворушливо пишете про життя на Хуторі, коли дозріває всяка городинка, і тиша, і простір, і небо. Хай дасть Господь, щоб Ви не одне літо порозкошували душею у Батьківській хатині. І щоб ніхто не псував настрою. Головне, щоб дозволило здоров’я здійснити цю мрію, чого Вам від усього серця бажаю.

Дякуємо за добре слово про наш дім. Будете у наших краях – заходьте. Завжди Вам раді. Привіт передає Вам дружина і онуки.

До побачення!



Анатолій Поліщук.

4 грудня 2003 року.


А ось моя остання мініатюра “Зірки, на сцену!”:

На сцені дівки в’ються голі, безликі,

Неначе нудистський на морі це пляж.

Вони покладають надії великі

На тіло звабливе й “крутий” макіяж.

Готові на все, аби зіркою стати.

На жаль, їм вся правда сумна невтямки.

Крім тіла стрункого, талант треба мати, –

Дорога до слави не йде напрямки.

Прожектори рампи, везіння щасливе –

Нелегко спіймати їх променів мить,

Бо сцена капризна, як море бурхливе.

Що може підняти, а може й втопить!

Добрий день, Анатолію Павловичу!


Одержав Вашого листа. Дякую. Ви так, як і завжди, грунтовно розглядаєте мої писання. Наразі про вовка. А же вовк не існує сам по собі. А у світі широкім існує. Де й людина існує, де й соціум є, людиною витворений. І де “... той мурує, той руйнує, той неситим оком на край світу заглядає, чи нема країни...” Чи й не так. Отже, вовк у “благороднім” окруженні перебуває.

А хто такий дядько Левко, чи я його знаю, що Ви його згадуєте?

Радий, що Ваш настрій уже вирівнявся і виходить на тихі води. Так і має буть.

У мене також проблеми були із здоров’ям. Грип. Лежав удома десять днів аж. А як став ходить, то різні конфліктні ситуації ізнов вивели мене із ладу. І тепер настрій ніяк не може у звичне русло увійти. Усе потрапляю я на якісь недобрі демонічні натури. Я до них з довірою, а вони до мене з підступом. І це завжди так важко переживать.

Вийшла у мене невеличка книжечка. При зустрічі я Вам подарую.

Одне видавництво набирає один мій більший рукопис (1000 сторінок). Нема гарантії, що він вийде. Але маю велику мороку. Вони порозгублювали сторінки мого тексту. А те набране, що я виправив іще навесні, 180 сторінок, щезло, як корова язиком злизала. Повний єралаш. Я знервований цілковито, а вони сміються. Зовсім безвідповідальні люди.

Наближається Новий рік і Різдво. Вітаю Вас і Вашу родину!

Вибачте, що я не відійшов від тієї травми, і написав, може, нерівно, дещо не так. Усе про своє, а не про з’яви світу.

Але Ви пишіть. Ваші листи для мене – завжди радість.

Із Новорічними і Різдвяними святами!



Андрій Кондратюк

22 грудня 2003 року.

Добрий день, дорогий друже Андрію Івановичу!
Відповідаю на Ваш лист від 22.ХІІ.03 р. і дякую. Образи, які Ви переживаєте, мені зрозумілі, бо й сам не раз у житті їх перетравлював і знаю, що таке підступність. Був момент, що від образи я не спав по ночах, а пішов по гриби – не бачив грибів, не міг ні на чому зосередитись. Найкращий лікар – час. Він розставив усе на свої місця. А Ви борець! Не маючи коштів, випускаєте в світ книжку за книжкою. Впевнений, що це з біса важко. Я й не пробую видати свій гумор і сатиру.Знаю – буде фіаско. “Себе дороже!” А Ви через тернії – до зірок. На цьому тернистому шляху мусите перетерпіти і образи, і підступність, і байдужість, і чужу безвідповідальність, і, не виключено, приниження. Мужайтесь! Така Ваша письменницька доля.

Мені видалось, що Ви невдоволені моїми коментарями до повісті. Так, ніби я її не зрозумів глибинно. Якщо так думаєте – помиляєтесь. Я вловив ідею з усіма її найтоншими нюансами. І високо ціную Ваше художнє слово! А підкреслив я ті відступи (“кстати о птичках”), що є носіями глибоких і мудрих думок. Як і Ви в творчості Маркеса оцінили високі і мудрі думки, так і я їх вишукую в літературних творах. Трапляється поезія – в риму ні про що, проза, - художньо ні про що. Бо навіть літературний пейзаж слугує головній ідеї твору. І, зрештою, виховує любов до рідної землі. У Вашій творчості в цьому плині все на висоті. В редакції Боровець показував мені книжку, що написана у співавторстві з Вами. Я не запам’ятав її назви. Він одержав всього п’ять екземплярів, то сказав, що роздавати не буде. Чекаю, коли вона з’явиться у бібліотеці. А може, це та сама, про яку Ви згадуєте в листі і обіцяєте мені подарувати? Новий рік, Різдво, Василя, Водохреще відсвяткували, дяку Богу, в здоров’ї і в достатку. Як завше на зимові свята є замерзлі, покалічені і з горілки, згорілі. Навіть священик з одного села на спір випив літру горілки “з горла” і вмер.

На ці події я відгукнувся такою чорною гуморескою: “Святкові сюрпризи. (Підслухана розмова)”:

- Як свята йдуть чередою –

Людям веселіше

Заповняти дні гульбою,

Але й мруть частіше.
В храмах Божих не змовкає

Похоронна меса,

Некрологи не встигає

Друкувати преса.


Навіть тим, кому ще б жити,

Настає кончина.

В чому, спробуй пояснити,

Криється причина?





  • Кожен держить наготові

Сулію сивухи –

Ось чому у дні святкові

Люди мруть, як мухи.
Хоч реклами запевняють:

Пити нешкідливо –

Довголіттю не сприяють

Оковита й пиво.

Знаю, що вона не буде надрукована, але занесу. Це ніби причина, щоб провідати редакцію. Художню майстерню закрили (приміщення бізнесмен купив), то мені нема куди й зайти для продухи.

Нам підвищили пенсії: дружині на 6 гр., а мені на 41 гр. 79 коп. Тішуся й тим, бо підвищили пенсію лише біля 30% пенсіонерів. Напишіть, якою надбавкою ощасливили Вас.

Зичу міцного (або хоч доброго) здоров’я, викинути геть з серця образи, дочекатися випуску 1000-сторінкового роману і натхнення на нові звершення. А “лебедину пісню” свою щоб Ви заспівали років у 95. Жду зустрічі!.

Ваш Анатолій Поліщук.

22 січня 2004 року.

Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!


Сердечно дякую Вам за листи. Так довго від Вас не було привіту, і я Вам не писав. Але зараз усе поясню.

То даремно Вам так видалось, що я не задоволений Вашими коментарями. Навпаки. Я дуже вдячний Вам. Бо так, як Ви прочитуєте і розглядуєте мої писання, так мене ніхто не прочитував, і так доброзичливо, з усіма подробицями і в деталях не аналізував. Це для мене дуже важливо. Я ж Вам говорив і писав, що це біля- літературне середовище дуже й дуже недобре, заздрісне й інтриганське. Це іще дуже безневинно, що вони вперто замовчують мене, якби муха пролітає, як і самий Акакій Акакійович, щоби не дізнавсь хто про мене і тут і там, да не подав мені а наймізернішої помочі, якої я під цю пору дуже й дуже потребую.

Але нехай. Не судіте, то й не судимі будете. Мені здається, що у Вас могла побігти така думка від останнього мого листа. Річ у тім, що я писав його у великій втомі, й могло щось видатись Вам не таке рівне, як у попередніх листах.

Річ у тім, що мій більший рукопис набирають ув одному видавництві. Але це не значить, що він вийде. Просто хоча набране буде. І уже два місяці я маю таку важку роботу. Виправляю набране. Раз, другий і т. д. Вони набирають із численними помилками, випадають рядки, абзаци, цілі сторінки. Набране розгублюється. Перечитую заново і т. д. Уявіть собі, яка безвідповідальність. Ті, що набирають, не знають не тільки української мови, не відчувають слова, але і не знають елементарної граматики. То що говорить. Але, здається, таке мордування уже наближається до завершення.

Даремне Ви також собі гадаєте, що я боєць, бо вийшли книжки. А просто співпадання. Щоб видатись, ніхто грошей давать не хоче.

Але Ви спробуйте сказать Борису Тимофійовичу нащот збірки Ваших гуморесок. Це потрібне і цікаве. Як повстане питання, то й рухатиметься.

Книжку “Поклик творчості” ми з Бор. Тим. не писали. А було так. Він запитував. Я усно відповідав. А диктофон записував. Борис Тимофійович доклав великого труда, щоб усе те розшифрувать на папір і видать. Велика дяка йому! У нього вже є більше книжок. Попросіть, він Вам подарує. Матимете час, прочитайте і напишіть мені.

Пенсію мені додали таку – 6 грвн. Ходив у райсобез, ішов із другого поверху, упав на сходах, люди сходи розмочили, підвернув праву ногу унизу, сухожилля. І маю також клопіт. Воно болить не дуже. Але унизу опух витворивсь. Це справа часу.

Ваша гумореска добра. Як люди передчасно мруть. Чи не Аркадь того священика звать. У нас колись Аркадь був. То із села сказали, що Аркадь умер.

Дуже ковзька зима, а тепер я іще і в русі обмежений.

Пишіть мені. Вашому листові я завжди радий, якби Ви тільки знали.

Привіт усій Вашій родині. Як Бог дозволить, зустрінемось навесні. Дякую за побажання. До зустрічі!



Андрій Кондратюк.

30 січня 2004 року.

Андрію Івановичу, добрий день!
Листа, якого Ви написали 30 січня, получив. Щиро дякую. Я хоч фізично не самотній, але спілкуванням на рівні душі не розбещений. І Ваші листи для мене цінні тим, що в якійсь мірі заповнюють цей дефіцит. Пишу “в якійсь мірі”, бо листування просто не спроможне заповнити мою бездонну прірву потреби спілкування. Повторюю: на рівні спорідненості душ. Побутового спілкування вистачає, і за це дяка Богу. Худ. майстерню закрили, а там, хоч і на співпляшковому рівні, можна було до певної дози щось і почути цікаве, а також сподіватись, що й тебе ( підкреслюю: до певної дози) вислухають. І ось тепер я цієї розкоші позбавлений ( Екзюпері) майже. Десь читав, що якщо ти не бачив друга три дні і душа твоя не б’є тривогу, то це не дружба. Розходисте прислів’я “не имей сто рублей…” – блеф. Дай-то Господь хоч одного друга справжнього мати.

В редакцію не заходжу, хоч і є з чим, бо їм там не до мене. Остання гумореска була надрукована ще в першому номері. Нікого не друкують (вірші), то й ревнощі авторські мене не гризуть. Газета перегружена, перевантажена офіціозом і матеріалом заробітчанським: віншування, побажання, оголошень цілий віз, ще й про згуби клопотання, а як рясно людських сліз! Поздоровлення поступово вже окуповують чужі території (2 і 3 стор.). А я лізу сліпцем зі своїми нікчемними віршами. Нарешті, я прозрів, Андрію Івановичу. Гумореска, навіть мініатюрна, - це втрата місця на газетному полі, тобто втрата прибутків. Просто Борис Тимофійович надзвичайно коректна і делікатна людина і не може брутально сказати: відчепись!

Годі про це. Спробую виправдатись, чому довго не відписував Вам листа. Часу було обмаль, але це не головне. Бо щоб відчепно відписати цидулку – багато часу не треба. А я, як Ви, мабуть, помітили, недолюблюю відчіпних листів. Бо хто нас примушує листуватись.

А на грунтовного листа і часу, і зібраності не було. Попросила дочка, щоб зробити їй касету з відеофільмом про дітей, бо в Дубно приїжджає моєї племінниці зять і обіцяє ту посилочку завезти, як повернеться в Португалію. До речі, вже отримала. Для посилки ще було ряд доручень: косметика, ліки (там дорого). Отож довелось поклопотатись. Я ту посилку і возив. Зайшов до кума, який дав мені на тиждень книгу В. Поліщука “Гірка правда”. (злочинність ОУН-УПА). Змушений був відкласти Ваш “Поклик творчості”. Встиг прочитати тільки першу бесіду. Детальний звіт про враження і аналіз з позицій моєї дзвіниці зроблю, коли дочитаю. Читаю я повільно. Це мій недолік. Зараз скажу в загальному. Я не письменник, мені важко висловити все, що думаю, а особливо, що відчуваю. Я обіцяв не торкатись релігії, щоб не скотитись в багно атеїзму, але у прочитаній мною першій бесіді Ви так часто звертаєтесь до Творця, що не зможу донести свою думку, не торкнувшись цієї теми. Тому вибачайте за порушення даного слова. Я глибоко шаную і схиляюсь перед мудрістю Божого Слова. Християнські заповіді – вершина моральної чистоти і благості. Християнська духовність – неперевершена. Але хто її дотримується?

Окремо хочу сказати слово про талановиту, розумну, совісну, чесну, працелюбну, безкорисну людину – Боровця Б. Т. Він ще й надзвичайно скромний. Подаровану мені книжку не підписав від свого імені. Каже, весною підпише автор – Андрій Кондратюк. Усвідомлюю, скільки довелось докласти праці, щоб розшифрувати з магнітної стрічки такий величезний об’єм матеріалу. І ще йому у велику заслугу ставлю те, що він зумів повністю відтворити Вашу манеру письма, стиль. Я читаю і чую Ваш спокійний, врівноважений голос, трохи наспівний, мов мамина колискова. Це подвиг, який вартий того, щоб порівняти його з російським композитором Римським-Корсаковим. Завдяки гігантській праці цього титана подарована світові опера Бородіна “Князь Ігор”. Бородін був вченим хіміком і музику писав “когда насморк”. Помер раптово. По клаптиках, по листочках за пам’яттю (феноменальною) Римський-Корсаков відтворив оперу, оркестрував, видав. Сьогодні це – шедевр. Така ж доля “Хованщини” М. Мусоргського. І праця ця неймовірна – безкорисна, в ім’я національної культури, поняття про яку нині до невпізнанності знівечено. Вибачайте за неприємне порівняння. Я саме так з тяжким болем її сьогодні сприймаю. І я не один у своїй щемній ностальгії шукаю прихистку в минулому. “Поклик творчості” і є подібним прихистком. Дякую Вам! Десь на весну дам волю своїй застояній душі і прокоментую всі ваші бесіди. А може, й порціями. Дай Боже жить! Напишіть, як просувається справа з великим рукописом. Не переживайте, що навмисне замовчують недруги. Не замовчать. Вже не замовчать. Руки короткі!

Свою збірку просувати не буду. Не вмію. Мені це не дано. Сердечний привіт Вам від нашої сім’ї. Зичимо доброго здоров’я, бадьорості духу, непіддатливості на провокації, задовільного достатку.

Анатолій Поліщук.

23 лютого 2004 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!


Каталог: berezne -> files
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Організаційно-методичний відділ
files -> Біографічна довідка
files -> Відгуки, зауваження, пропозиції щодо розміщення, добору літератури, оформлення просимо надсилати на адресу
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи
files -> Березнівська центральна районна бібліотека організаційно-методичний відділ Національно-патріотичне виховання в бібліотеках
files -> 2015 р. Ббк 91 24 «Витязь молодої української поезії»
files -> Великої Перемоги немеркнуче світло До 70-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи Рекомендаційно-бібліографічний список до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко
files -> Ббк 91 о 24 «Я народився І жив для добра І любові»
files -> Ббк 4 б 48 Березнівщина – перлина українського Полісся : краєзнавчий бібліографічний посібник, випуск /матеріал підготували О. Гурин, Н. В. Юрчик. Березне, 2016. 78 с


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка