Щоб не відійшов у забуття



Сторінка9/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Сердечно дякую Вам за лютневого листа. Було це так давно. А вже і квітня подих чуть.

Дякую, що читаєте “Поклик творчості”.

Але із тим більшим моїм рукописом нічого не буде. Я зовсім знебувся за штири місяці, сліпакуючи над недолугим набором. Я стратив стільки здоров’я. Я такий знеможений зараз. Що до голови нічого не йде. А й ходить, просто прогулюватись важко.

А рукопис той не вийде. Він на 25-ти яких засіданнях був схвалений до видання в Держкомтелерадіо. За нього, кажуть, голосували академіки Іван Дзюба, Борис Олійник, Микола Жулинський. А от у списку до видання мого рукопису не виявилося.

Така реальність. Мій рукопис міг бути тут тільки приманкою, щоб замість нього укінці оставить чиїсь гинші рукописи. Така реальність. Але досить про це. Роман за мойого життя не вийде. І взагалі, мабуть, не вийде. Та пощо я, коли по он яких високих наших цінностях потопом ідуть. Казав колись Рудий Степан: “Воля ваша, а шкура наша”.

Пощо писать. Якщо Господь дозволить, то і зустрінемось, і то в скорім часі.

Але поки що вітаю Вас і Вашу родину із Великодніми святами!

Христос воскрес!.



Андрій Кондратюк.

28 березня 2004 року.


Добрий день, дорогий Андрію Івановичу!
Листа-відповіді не одержав. Знову думка закрадається, що, може, чимось образив Вас. Я бачився з Борисом Тимофійовичем і знаю, що мій лист в дорозі не заблукав. І знаю, що Ви зараз перебуваєте в сильній депресії через варварське ставлення до часточки Вашого серця, душі, єства-роману “Дорога до могили Еммануїла Канта”. Втішати не буду, бо це нічого не дасть, але впевнений, що роман буде надрукований. Мабуть, ставку треба робити на спонсорів-земляків. Національна Спілка письменників України безпомічна. Я бачив по телевізору, як письменники спалювали свої рукописи в знак протесту проти державної політики геноциду української книг. Думаю, довести письменника до спалювання власного рукопису – це означає довести його до крайньої депресії. Дуже прошу Вас, Андрію Івановичу, не впадайте у відчай. Пройде час, і душа Ваша вийде “на чисті води” (А. Кондратюк). Приїдете на рідний хутір, наслухаєтесь найвищої в світі музики – пташиного щебету, стрінетесь з живими ще земляками, відвідаєте могили покійних батьків і поринете в пучину, у вир нової книги (Ю. Семенов), і життя знову набуде вагомого сенсу, увійде в нормальну колію і дасть чудові плоди творчості. Я мрію відвідати Вас на хуторі і, можливо, в чомусь допомогти – чи города скопати, чи криничку почистити. Я ж на пенсії і на здоров’я ще, дякую Богу, не скаржуся. За день з кринички можна вилити 1000 відер застояної води і тоді через два дні воду можна буде пити. А можна буде й прохлорувати її, взявши консультацію в санепідемстанції. А буде на хуторі вода – буде й життя. Повірте, це не манілівські прожекти, а реальні, здорові психічно плани.

Прочитав “Поклик творчості”. Залишаю в силі думку про те, що книжка ця допоможе спраглій душі збудувати власний Храм духовності. Матеріалом для будівництва виступає Ваш чіткий, стройний, гармонійний, переконливий світогляд, що його так талановито відтворив Боровець з магнітної стрічки. В передньому слові згадується “психушка”, яку влада застосовувала проти дисидентів. Колись один начальник злорадно так пояснював: Якщо людина не розуміє і не приймає найпередовіші в світі ідеї соціалізму-комунізму, то вона психічно хвора, а значить її місце в палаті № 6. Страшно! Жахливо! Згадуються у передньому слові Ваші твори. Я часто перечитую “На горі сосну золоторясну”. Ось і вчора перед сном для умиротворення душі перечитав “Як яблуня в цвіту”. Дивуюсь і захоплююсь глибиною пізнання фольклору, звичаїв, літератури. Згадується і роман-есей “До могили Еммануїла Канта”. Я уявляю, яке це розкішне поле для посіву високих думок, житейських висновків. І напевне роман цим повниться. Згадується конфлікт з водієм автобуса і заступництво “брянської” жінки, що пронесла в серці своєму через усе життя пам’ять вдячності до західняків, що буквально врятували тисячі і тисячі росіян, українців-східняків від голодної смерті. Це достеменна правда. Я живий свідок. Зацікавила мене і повість в романі. Передчуваю велику естетичну насолоду від роману і надіюсь дочекатися її.

Пропускаю через власне серце страждання автора через неможливість видатись, що десятиліттями тортурить душу.

Мене не друкують декілька місяців, і то я переживаю занепадництво творчого духу.

Згадується в передньому слові і Ваш біль від нищення хутора. Не дивуйтесь. Це так логічно для духовного стану нинішнього суспільства! Щоб збереглась в недоторканості Ваша батьківська хата – треба обнести її двометровим (можна й вище) парканом з колючим дротом по окрайці, з залізними воротами і не прив’язаним вовкодавом у дворі. А ще бажано там жити, бо ж вовкодава треба кормити. А можна найняти надійну охорону, як це роблять “нові українці”. А поки що морально підготуйтесь до найгіршого. То буде радість, що стіни вціліли. Дуже сильно сказано про жорстоке споневірення двох одвічно високих і поетичних родів людської діяльності – землеробства і художньої творчості (“плаче в сивині своїй, серце...”). Але Віра і Надія живе, і в цьому одна з цінностей Вашої сповіді.

Бесіда перша. Говорячи про вроджену потребу краси (білі хатки, квіти під вікном, вишиванки, розпис припічка, крашанки-писанки. віночки, стрічки і т. д.), Ви заставляєте мене (читача) зазирати в минуле, пригадати чисте своє дитяче сприйняття світу, запах квітучого жита, що лоскотало колосками обличчя, коли йшов польовою стежкою, навіть красу бур’янів-волошки, куколю, маків, зозулиних чобіток; спів жайворонка, перепілки. Хіба це не молодильна вода для старіючої і черствіючої душі? А як проникливо Ви говорите про естетику пам’яті, естетику вчинків людини. Не можна оцінити смак хліба, не пізнавши голоду. Не можна сповна оцінити прекрасне, в тому числі і у вчинках людини, не спізнавши нице, повторне. Роль мистецтва у вихованні такого бачення світу, в знятті полуди з очей – неоціненна, і в першу чергу роль літератури, бо таки слово має найсильніший вплив на людину.

Гарно сказано про вільність думання і вільність висловлювання. Як є гроші, то й посередність, сірість буде видана. А художня справжність, яка завжди в однині, такої фінансової можливості не має. Знайшов я й знайому з нашого листування думку: Якщо хоч одна душа відгукнеться, зрозуміє написане автором, то праця його не була марною. Консонують з моїми переконаннями думки про шкідливість безоглядного орієнтування на Західну культуру, особливо проамериканську. Скорше їм корисніше було б орієнтуватись на нашу тисячолітню культуру.

Стовідсотково погоджуюсь з Вами щодо виховної функції мистецтва. На мою думку, мистецтво без виховного навантаження – пустушка, брязкальце, шелихвістка. І дай Боже, дочекатись, коли згадуваний Вами маятник поверне в зворотному напрямі. Так хочеться послухати не Вєрку Сердючку, а Лисенка, Степового, Стеценка, Колессу, Людкевича, Березовського, Бортнянського, Веделя, Лятошинського, Ревуцького, Калачевського, Ніщинського, Аркаса, Січинського, Барвінського, Косенка, Данькевича, Штогаренка, Мейтуса, Станковича, Скорика, російську, західну класику. Я сказав тільки про музику, а ще є театр, який мені недоступний, неоціненне кіно, що вмирає, живопис, якого я не знаю, бо пересувних виставок на периферії не буває. Телебачення високого мистецтва не несе, а заробляє на прожиток рекламами і підсовує там сірі до алергії мильні серіали, насильство, ненависть, жахи.

Я торкнувся лише першої бесіди. Не знаю чи відпишете мені, то хочу зараз подякувати за заповіт Маркеса (с.250-251). Ви згадували десь про цей заповіт. Чи не в “Листах самотнього літератора”. Я тоді ним зацікавився.

Про себе нового нема що сказати. Від творчості відійшов і, мабуть, вже не повернусь. Заходьте, як приїдете на Батьківщину, яку не можна вибирати. Будьте здорові. До побачення!

Ваш Анатолій Поліщук.

Добрий день, Анатолію Павловичу!


Сердечно дякую за Вашого листа від 21.ІІІ.04. Дивно тільки, чому цей Ваш лист так довго перебував у дорозі чи десь. Що я одержав його аж у середині квітня.

Дякую за Ваш ґрунтовний, як завжди, аналіз книжки.

Ваша мініатюра добра.

Але у Вас комплекс. Вам усе чомусь здається, що я на Вас ображений. Такого нема. Не згадуйте більше.

Леліяти фальшивою надією себе не можу. Видати романа таки справді за життя, очевидно, не вдасться. Я обставлений недоброзичливцями цілковито. Земляки – спонсори?! А де вони. І навіщо я їм.

Щодо Батьківської хати. Я уже побував там. Лютий розбій. Либонь, чи не тридцять разів розбивають за 12 років. Це напасть люта, невмолима і невідворотна. Легко сказать, але як пережить. Перебувати і влітку там уже неможливо. Річ не в криниці. Води напиться можна було б принести і за 700 м від сусіда.

Але ж для функціонування нема більш нічого. Все вимели чисто. І вогнище посеред хати розклали. Така реальність. Добивають лежачого. Ізнов згадайте Маркеса.

Не знаю, що вони ізроблять із Батьковою хатою. Але поки що душу мою дістають.

Я скоро буду у своїх краях. То й зустрінемось.

Отож, до зустрічі!

Вітання для усієї Вашої родини.

Андрій Кондратюк.

30 квітня 2004 року.

Шановний Андрію Івановичу!


Від щирої душі вітаємо Вас з Днем народження і зичимо доброго здоров’я, а всілякі негаразди хай зникнуть з Вашого життя так, ніби їх корова язиком злизала. Щоб і сліду не лишилось. Хай поселяться у Вашій душі спокій, впевненість у завтрашньому дні, творча наснага, світло любові, радість, задоволення, веселощі, інтерес до мистецького життя столиці і всяке інше добро.

Прочитав “Світло любові”. Дякую.

“На крилах пісні”, “Стихія грізна” і “Світло любові” я читав у “НВ”. Івана Незамінного я знав. Якийсь період він майже щодня виїжджав на своєму візку в місто. Говорили, що він усно рішає любу задачу. Ви йому створили пам’ятник кращий за оті габрові чи мармурові. Для себе я утвердив життєвий принцип: в неділю чи Рокове свято – святкувати. В цьому мені допомогли “Маленькі зусилля – а велика побіда над собою”.

Двічі їздив на Хутір. На жаль, Вас не застав. Перший раз я нарвав білих квіточок і заткнув під ланцюг, десь днів через 10 поїхав другий раз, то квіточки посохли, а це означає, що Вас не було на Хуторі. Другий раз я нарвав квіток кульбаби і заткнув туди ж. Я ж Вам обіцяв криничку почистити. Дуся передавала Вам картоплю, буряки, моркву, цибулю, квашену капусту, огірки і літрову банку грибів. Все привіз додому. Дуся хотіла віддячити за осінній мішок чудових яблук, які ми їли досхочу аж до морозів. Запаслись вітамінами на всю зиму. Бачив малесеньку латочку землі, засаджену цибулькою. Я так зрозумів, що там для Вас і землі вільної не лишилось. Фермер посадив ранню капусту. А відносно колодязя – кличте. Зробимо.

Передає привіт вся моя сім’я.

До побачення!

АНАТОЛІЙ ПОЛІЩУК

2 травня 2004 року.


Добрий день, Анатолію Павловичу!
Відповідаю на Ваш давній лист. Уже тиждень у Київі. І усе у побігеньках. Сякі-такі справи.

З Вашого доброго проводу і благословення я заїхав тоді щасливо і швидко. О 1-ій годині уже був у Київі.

Чогось особливо утішного тут не бачу. І таки справді рветься душа моя на простір. Як Ви і казали. Але іще якийсь тиждень доведеться потиняться у міській штовханині й димові у тузі за хутірським простором, де так прихильно співали мені соловейки. У країні смутку не співають соловейки. Ці слова чи не Шіллерові належать. Значить, хутір іще не є країною смутку, незважаючи на численні погроми.

У місті не пишеться. Сутність моя розпорошується у безперервнім смиканні. Й відчуття так потрібної зосередженості тікає. За 10 днів і рядка не написав.

Здавав аналізи. І якісь одиниці пішли угору. Що скаже лікар.

У Київі й довкола стояла суша, холодна по ночах суша. Я був ув одних людей на ділянці побіля міста. То посіяне навесні мало такий убогий вигляд. Зсохлося до землі. Уявляєте, отоко: жовті листочки кабачків до сірого грунту приклякли. Уже не ідеться тут про проростання. Ідея проростання у піднебеснім просторі носиться.

Дочитав роман Ів. Буніна “Життя Арсеньєва”. Я читав цей твір у студентські роки. Але теперішнє прочитання діє набагато повніше. Ів. Бунін зворушливо писав про Україну: “Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім...” Это Шевченко – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нас тепер уж нет истории, - и историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, - какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего”.

Дуже високі ціни на київських ринках. Кілька цибулинок – і вже гривня. Ви колись писали, що нащот цього, то у Вас лекше, якщо щось своє на городі виросте.

От і все. Сподіваюсь, у скорому часі ми зобачимося. Мені так подобається Ваше вичитування із музичних енциклопедій. Чи надрукував “НВ” Ваші добрі спостереження із сучасного життя.

До зустрічі! Привіт цілій Вашій родині.

2 липня 2004року Андрій Кондратюк.

Дорогий мій друже, Андрію Івановичу!


Щиро Вам дякую за привітання з моїм ювілеєм. Мене привітала доця з Португалії, рідна сестра з Челябінська, племінниця з Дубно і наша районна “Надслучанський вісник”. “Н.В.” надрукував мою фотографію і три мініатюри, то ще після того багато людей вітали мене на вулиці, приходили з поздоровленнями сусіди. А от з так званих друзів не привітав ніхто. А я серйозно підготувався. На віншувальній вечірці були сини з сім’ями і кума. Я з глибоким смутком прийшов до висновку, що друзів у мене нема, і треба зробити ґрунтовну ревізію свого світосприйняття в цьому плані. Друзі чи горілчані брати (“собутыльники”)? То це для цього треба було прожити 70 років, щоб прийти до такого трагічного висновку? Ганьба мені і сором за туподумство! Єдине, що мене втішає – краще пізно, ніж ніколи (прозріти). Я тепер навіть сумніваюсь, чи прийдуть ці “друзі” провести мене в останню путь. Годі про це!

Новини ті самі, що і в Києві. Молодь великими ватагами ходить по вулицях з оранжевою символікою і дружно вигукує “Ющенко!” Адміністрація запанікувала. Н. розійшовся з дружиною. Кажуть, щоб крадене переписати на жінку і дітей, а в нього, мовляв, нічого нема. Бідняк! Голота! А київські події показали - хто є хто. Мені як пропащому песимісту чомусь постійно спливає на думку прислів’я: пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать. Мій молодший син їздив з дружиною за власний рахунок до столиці на Майдан. Казав, що начальник не дорікнув жодним словом. Якщо народ переможе, то, можливо, і не дорікне і не зробить оргвисновків. Дай же Боже!

Зичу Вам доброго здоров’я, а все інше прикладеться.

Пишіть. Дзвоніть. Заходьте.

До речі, дочка купила нам “мобілку”, щоб не тривожити більш сусідів.

До побачення!



Анатолій Поліщук.

3 грудня 2004 року.

Добрий день, дорогий друже Андрію Івановичу!
З великою приємністю одержав Вашого листа. Завтра Різдво Христове, і хоч мого листа Ви отримаєте вже після свят, ще раз вітаю з цим світлим празником, а також з Новим роком – Василем. Хай самоту Вашу розвіє якась добра християнська душа. Добра і щира!

Щодо телефону. Я в цих справах дилетант. Номер я Вам дав правильний, але це дійсно, якщо телефонувати з “мобілки” на “мобілку”. А з домашнього телефону на мобільний – є нюанси.

Ми перевіряли у сусіда, то ніби треба набирати так: 803653 0979977713.

А може, без підкресленого. Я так і не впевнився, бо сусід теж “плаває” по цих складностях. А ще переконався, що це дуже дорога штука – дзвонити по “мобілці”. Сусід навчив, щоб зателефонувати Вам, то треба набирати 8044 2798758. В мене зараз на рахунку 1 гр. 51 коп. Як розбагатію, то подзвоню.

Відносно друкованого слова. Його магія діє до цього часу. Скоро два місяці. Я заходив в редакцію і всім щиро подякував. А ще заніс зошита з 33 мініатюрами, якого підписав “Прощальні вишкребки “НВ” на згадку”. Ніби сьогодні буде опублікована моя добірка. Казав Павло Рачок. Я щиро думав “зав’язати” віршування, але знову заніс три мініатюри. Звичка! Курити теж важко кинути.

До дня народження Бориса Тимофійовича я склав парафраз на його вірш “На семи вітрах”. Передав Рачком, який і прочитав при застіллі. Казав, що іменинник нормально сприйняв мої творчі потуги. Відносно друзів. Я не сприйняв ігнорування мого ювілею “друзями” як зраду. Я просто усвідомив (а це не легше), що нема в мене друзів. І в них теж нема. Один мудрий чоловік сказав, що як нема ніяких, то хай хоч будуть такі.

В цьому листі, по-моєму, я забагато про себе пишу. Вибачте!

Миколу Рубцова я не читав, але прізвище чув. Я дуже зацікавився цією постаттю. Запитаю в бібліотеці. Хоч мало надії, що там його знайдуть. Це Ви, Андрію Івановичу, відчули сильне випромінювання світлої душі Миколи Рубцова, це на Вас зійшло заворожіння, бо Ваша душа відкрита для подібних почуттів. А сучасний духовний світ людей в масі своїй, на жаль, складається з очерствілих душ. Звинуватити Вас в українофобії і в російському шовінізмі міг тільки той, хто, напевне, крім чорної ненависті не має інших почуттів. Пожаліймо його, пробачмо і помолімось за нього, бо це наша вівця (краще-баран), що заблудилась.

Приємна мені Ваша згадка про музику Шумана. На мене подібне враження справили вокальні цикли Шуберта у виконанні Гмирі. І взагалі я люблю класику і в першу чергу російську, бо на ній виховувався. Маю багато пластинок, а програвача не маю. І цей скарб лежить мертвим грузом. А по телебаченню – одна огидна мені “попса”. І від пере- дозованого вульгарного гумору нудить. Ось в якому “духовному” світі доводиться доживати віку.

А туга за домою і за коханим краєм – теж різновид високої духовності. Чим сильніша туга, тим радіснішою буде стріча. Аби Бог дав здоров’я здужати приїхати, чого Вам і бажаю від усієї душі.

До побачення! Ваш Анатолій Поліщук.

6 січня 2005 року.

Добрий день, Андрію Івановичу!
Шлю Вам привіт і найкращі побажання. Відповіді на мій останній лист не одержав, але вирішив написати знову, бо лист міг в дорозі загубитись під гармидер помаранчевої революції. Мені імпонує декларація нового уряду на майбутнє, і дай Боже, щоб така чудова і романтична декларація переросла в реальні справи. Бачимо, як стара влада на півдні України чинить шалений опір і мерзенні провокації. Відлучають від тепла цілі міста. Мовляв, нова влада мстить східнякам за підтримку опонента.

В нас теж міняється влада: новий голова райдержадміністрації, новий завідуючий райво. Інших перемін ще не знаю, бо нікуди не ходжу.

Зараз я переживаю досить-таки значну неприємність. 3 лютого надвечір пішов у магазин по хліб. На зворотній дорозі з усього розмаху гепнувся об лід плечима і головою. На короткий час втратив свідомість. Через силу підвівся і причвалав додому. На ніч піднялась температура, а на ранок весь біль зосередився з правого боку грудей. І ось вже десять днів ні кашлянути, ні повернутись. В грудях – жива рана. Я думаю, що від струсу легеня надірвалась, або лопнуло ребро. Або те і друге. Ось так і вирішуються людські долі. А так вже себе добре почував, начитався Поля Брегга і почав жити за його рекомендаціями: щотижня голодувати, не вживати солі, цукру, їсти тільки натуральні продукти, обмежувати вживання м’яса і яєць (це найлегше виконати, бо нема). А після травми перестав себе мордувати. Як вичуняю, то знову відновлю Бреггову програму. Він мене переконав, що всі наші негаразди проникають через рот.

Вчора після базару заходив до нас кум Кузьма… Розказував, що його брат напився неякісного спирту і помер. Сьогодні поминають 40 днів.

Моя сім’я грипує вже другий тиждень. Мене як івановця такі дрібниці не стосуються (хвастаюсь – тьху, тьху, тьху). А як Ваше здоров’я? Чи нормалізувався цукор? Чи ще приймаєте оті дорогі ліки? Де берете гроші? Як харчуєтесь? Як справи на творчій ниві? Чи проглядається перспектива на друк “До могили Іммануїла Канта”. З попереднього листа знаю, що Ви сумуєте за отчим домом і за коханим краєм. Нагадую, що незабаром весна, і відбудеться омріяна зустріч з Малою Батьківщиною. Хай Бог Вам дає добре здоров’я і хай в усьому щастить!

До побачення!

Ваш Анатолій Поліщук.

13 лютого 2005 р

.
Добрий день, дорогий друже Анатолю Павловичу!
Я винен перед Вами. Одержав я два Ваших листи. А усе не зібрався відповідь дати. Аж до цього часу. Пробачте мені. Але така неймовірна скутість нагорнулася на мене у цім році. Знакомий стан депресії. Чи то хвороба моя про себе заявляє. А вона ж прогресує. Цілими днями я в періодах почуваю таку млявість, таку охлялість. Вичавлений, висмоктаний геть цілковито. А треба ж і самому собі раду давати. Другий місяць і такі непевні хисткі настрої погоди. Що кожного дня одна ковзькість на вулицях. Я боюсь упасти. І не можу залагодити свої справи у відноснім віддаленні міста. А й на ринок не завжди одважуюсь вийти.

Але чи не найзначнішу деструкцію вносить, нагортає у мою сутність без перспектив’я. Я мало вірив у переміни. Але іще не настільки, як тепер. Повна зневіра. Дійшло до мене, що мої рукописи і в цій ситуації не мають перспективи. Навіщо ж я писав. Ізнов повторююсь. Неможливість висловитися – одне із найбільших страждань творчої особистості. Наш літературний процес обплутаний графоманством так густо, що усілякова художня справжність крізь нього не проб’ється, принаймні у найближче століття. Літературою, чи то б пак графоманською літературною індустрією керують 240-відсоткові графомани, які ж корекції не піддаються, про премії лиш думають, аж до найвищої, і їх собі видають. Вони мене на гарматний постріл до видання моїх рукописів не підпустять. Така ситуація, такий настрій доби.

А серце ж плаче.

Ви у першому листі завважили, що то махрові націоналісти мене під’юджували щодо цієї прихильності до Рубцова. Ні, то не махрові націоналісти, але великі злобники. Якщо потрібно, то вони і українофобами стануть. Чи вже вони такими і були.

Але нехай собі, як знають... Нам же своє робить. Любити цей дивний і прекрасний світ.

Якби Ви тільки знали, як я уже стужився за своєю коханою стороною. Щоб і Вас зобачити, і Бориса Тимофійовича, й інших.

А знаєте, знаєте, у мене є мрія, ілюзія. Якби то знаття, що днів моїх а зовсім небагато, то перебрався б у рідну сторону, і якби мати маленьку хатинку, то завів котика і собачку.

А навесні тішився б невимовно усім, що під лагідним сонцем цвіте да проростає.

Але що це я усе про своє, да про своє. Як Ваша травма? А чому ж Ви до лікаря одразу не звернулись. Звертайтеся хоч тепер. Я бажаю Вам одужання. І доброго настрою на кожний день.

Дякую, що прочитали. Пишіть мені. Я завжди радий Вашим листам.

Нехай оберігає Вас Господь!

Андрій Кондратюк.

27 лютого 2995 року.

Добрий день, близька мені людино Андрію Івановичу!
Ви близька мені людина на душевному рівні! Постараюсь це пояснити. Те, що маєте у Києві квартиру з усіма зручностями (в столиці!!!), а тягнетесь до вмираючого хутора, де навіть води нема, не всі розуміють і навіть земляки. Колись я дивився, згадується з молодості, чеський фільм такого змісту: молодий хлопець закінчує з відзнакою ветеринарну академію. Як відміннику йому надається право вибору місця роботи. Пропонують залишитись в столиці при великому м’ясокомбінаті здійснювати ветеринарну службу, або в віддалене село на ферму. У нього була наречена і справа йшла до одруження. Випускник обирає село, де він змушений жити у диких умовах, ходити по гною в гумових чоботях і т. д. Наречена відмовляється їхати з ним, його почали гнітити сумніви. Познайомившись з умовами роботи на м’ясокомбінаті, молодий ветеринар звільняється від сумнівів і їде в село сам. Стає переконаним вегетаріанцем, бо всім своїм єством любив все живе. Після перегляду я чув коментарі глядачок-міщанок: дурак! Ідіот! Придурок! Їм і на думку не спало, що йому треба заздрити, бо він любить, а тому щасливий. Він не може по-іншому.

Перечитавши Ваші новели, “Поклик творчості”, впевнений, що паралель, яку я проводжу – доречна. Багато видатних людей не давали раду кризовим ситуаціям в житті: спивались, спалювали рукописи і навіть накладали на себе руки. У мене викликає спокій за Вашу духовну долю фраза, яку написали в останньому листі: “Нам же своє робить. Любити цей дивний і прекрасний світ”. Ви любите. Отже, Ви щасливий! Заздрю Вам і братиму з Вас приклад. Ваша мрія, ілюзія мені зрозуміла. Це рятівна продуха в депресивному стані. Мрійте і любіть! І не соромтесь ненавідити все те повторне, що випливло так рясно сьогодні на поверхню. Бо то неповноцінна любов, якщо ми байдужі до потворного. Я так думаю. Може, я не правий.

Шевченко також мав мрію-ілюзію, що урівноважувала його душу:

“Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті,

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати...”

Впевнений, що коли приїдете навесні у рідний хутір і зустрінуть Вас знайомі ластівки, їжачок, а повітря наповниться пахощами цвіту бузини, груші, яблунь – душа Ваша теж зацвіте і оздоровиться. Вам би тоді творчість пішла на злет і створили б щось таке, що перевершило написане до цього. Але при умові впевненості, що рукописи в шухляді не струхнуть. Знаю, що Ваш творчий потенціал ще широкий і глибокий. Підсікає і вбиває безперспектив’я, як Ви пишете. Творчість-смисл Вашого життя. Замінити цей сенс на щось інше – пізно. Отже, я Вас розумію! Щоб життя не втратило смислу, багато жінок, що вчасно не вийшли заміж, переступають через пересуди і народжують собі байстрючка. Життя набирає сенсу – є для кого і для чого жити. Боріться за сенс свого життя, надійтесь. А щоб не вмерла надія – хай Вам Господь помагає!

У вузькому колі чув вислів: швондєри рвуться до влади, вимагаючи портфелі не за рівнем професіоналізму, а по заслугах перед “помаранчевою”. В цьому криється, на мою думку, небезпека. Мені здається також, що платна освіта теж приховує в собі майбутню небезпеку для України. У вузах навчатимуться не талановиті діти. А ті, в кого тугий капшук. А це пастка для інтелекту держави. Митрофанушка не стане справжнім вченим, бо звання академіка він також купить.

Вчора заходив в редакцію, то збирались на похорон в Гощу. Помер ще молодий головний редактор районки.

В суботу, 12 березня в РБК проходив обласний фестиваль КВК. Я мав запрошення від внучки і витримав три команди. Боже! Яка непристойність! Всі дотепи побудовані на сексі. А це ж підлітки! У залі теж підлітки, які бурхливо реагують на кожний дотеп не аплодисментами, а диким виттям і свистом. Звук зі сцени – на рівні 130 децибел (реактивний двигун на взлітному режимі). Хіба після цього вони зможуть слухати Моцарта, Шумана, Шопена. Культура деградує під злочинну байдужість тих, хто повинен нею керувати. Здеградована культура – здеградована душа. Мені стало дуже шкода моїх онуків і я тихенько заплакав, приховуючи від сусідів свою слабинку.

Травма моя загоїлась. Це таки лопнуло ребро. Маю проблеми з серцем. Перебої. Вдень нічого, а вночі відчуваю. Зате завидна буде смерть. Серце стане і більш не запуститься.

Одерев”янів і покришка (чорний жарт).

В лікарню не ходив і не піду, бо вони мені так допоможуть, як ...

Телевізора зненавидів. Духовні потреби задовольняю книжками. Перечитував “Крестьянку” з третьої частини поеми Некрасова “Кому на Руси жить хорошо” і наштовхнувся на рядки:

По пруду


“Тащим бредень п’ятеро.

“Бог на помочь! Как ловится?”

- Всего один карась!

А было их до пропасти,

Да крепко навалились мы,

Тепер – свищи в кулак!”

Ці рядки надихнули мене написати статтю в районку про Случ з цим епіграфом. Сьогодні занесу. Мабуть, не прийме.

Вибачте, що багато і кострубато написав, та ще й неоковирним почерком. Захочете – прочитаєте.

Вся моя сім’я шле Вам добрий привіт і найкращі побажання.

До побачення!

14 березня 2005 року Ваш Анатолій Поліщук.
Р.S. В нас наперло стільки снігу, що, напевне, буде чимала повінь. Син журиться, бо його хата дуже низько, і як прорве дамбу, то по вікна затопить. А як Ваша хата переносить великі повені?. Пишіть. Бувайте.

Добрий день, дорогий друже Анатолію Павловичу!


Сердечно дякую Вам за листа. Ваш лист надійшов дуже і дуже вчасно. Якби Ви тільки знали. Це якби невидиме проглядування настрою. А може, так воно і є. Що ми знаємо у цьому розмаїтому світі. Як усе у нім переплетене і поєднане. А ми о тім і не здогадуємося часто.

Річ ось у чім. У мене перед тим був дуже зіпсутий настрій. І ось наступного ранку надійшов лист. Я прочитав його двічі. І настрій мій випростовуватись став на тихі води. Якби Ви тільки знали, скільки первісної душевної теплоти випромінює кожне слово Вашого листа. Енергія Вашого єства.

Але річ не тільки в тім. Ваші листи мають високого рівня літературне значення. Іх треба видати, видрукувати. Кажу це Вам не заради похвальби, але об’єктивно, як естет. Пробачте, що без Вашого дозволу, але я прочитав першу половину Вашого листа двом людям, і вони також були дуже подивовані й говорили щось подібне. У Вас є те, чого не мають сучасні офіційні літератори – відкритість душі. А вони ж цього не мають. І тому нема у нас нормальної літератури, як в інших народів світу. А процвітає графоманство. Офіційну літературу у нас пишуть люди, які не мають душі, але вони давно уже втратили і честь. Проте як часто у їхніх єствах пульсує одна злоба, злобність.

Але, повірте мені, дорогий друже, як же і багато важить у мистецтві присутність, відчуття людської душі. Хіба переливи людської душі у зізнанні, у відкритості, у сповіді не творять високе мистецтво і чи не є це ознакою високого мистецтва. Тема. Людська душа у мистецтві. І чи можлива художня справжність без душі.

Про музику нагадування через свідомість перебігло ХVІІІ століття. Чому нас так невимовно манять Вівальді, і Бах, і Моцарт, і Бортнянський, і Бетховен.

Присутність у їхній музиці великої душі. І не тільки душі великої, а душі відкритої. Земне й небесне поєдналось. І до небес стримить людська душа. Як це прекрасно! Могутній чар ХVІІІ століття завжди манитиме нас бринінням божественного начала. Й концентрація того у філософії Сковороди, замкнена у простих словах епітафії: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Якось по радіо “Культура” виступала невідома самодіяльна співачка. Її спів був одмінний од масового, що прокручується цілодобово. І я потелефонував їй. І сказав: “У Вашому співі є душа. Тому він чарує”. І вона була зворушена.

А весна ж забарилася. А додому ж так хочеться. Коли вже потепліє, поле підсохне, жайворонок над полем заспіває невидимо, стежка до Батькової хати твердою стане, а Господь дозволить, то так і зберуся у дорогу. Се Томасові Вулфу, американському письменникові, належать слова: “Найбільш прекрасне, найбільш споююче задоволення, яке тільки може випасти на нашу долю – це здійснити мандрівку додому”. Томас Вулф помер якраз під ту пору, як я народився. А радість від осягання дороги та ж сама.

Ах, якби ж Ви тільки знали, дорогий друже, які ж ці офіційні літератори і чиновники у злобі потопаючі. Я їм до видання рукописи пропоную, крізь які любов переходить, а вони до мене мало що скептично, але з підступом. Ціла папка груба з позначенням “Роман” витворилась. Переписка. А роману видання не проглядується.

Як би Вас, друже, переконати, а Ви не жартуйте із серцем. А підіть, наберіться мужності, та й пійдіть до лікаря. Може, тиск. Електрокардіограму знімуть. А все одно поміч може бути. Але і своїми способами оздоровлюйтесь. Людина сама саму себе пізнає. І в цьому суть також філософії.

Березнівчани приїздили. А Ви уже у “НВ” прочитаєте. У середу Б. Т. обіцяв.

Іще раз вітаю Вас, дорогий друже, і Вашу цілу родину. Нехай оберігає Вас усіх Господь!

Андрій Кондратюк.

26 березня 2005 року.

Добрий день, дорогий друже Анатолію Павловичу!
А я уже у Київі. А вітри у Київі уже холодні. Й ізгадалося. “Холодом повіяло від надії”. Тарас Шевченко.

На Володимирській гірці вітер позривав на деревах останні листочки. Й вони осиротіло попритулялися, позаганяв їх вітер у виїмки та закапелки для вітру менш досяжні. А чи й людина не так. Шукає шпаринку для віянь, для повівів а будь-яких менш досяжнішу. Але чи завжди знаходить такий прихисток людина, коли і листочок малий прихистку знайти не може у згасанні своїм. І рядки Йосифа Бродського біжать:

Где листья приближаются к земле

Великим тяготением распада.

Мені до Київа маршруткою із Рівного передали трохи книжок “Хутір”. Уже падав мокрий сніг. І мене перейняв острах. Ось книжки викинуть із маршрутки у мокрий світ, і як я їх самий допроваджу із вокзалу на Велику Житомирську. І я вкотре вже відчув у граничнім стисненні, як же і важко мені самому у ті критичні моменти, коли поміч потребується, а помочі ні від кого нема. Ізнов Шекспірове наблизилось. Самотній путь подібний смерті. Але своєю участю у цім життю я заперечую Шекспірове. Бо з Божою поміччю долаю свій самотній путь.

Але яко то воно і те благополучно сталося. За 40 гривень найняв таксиста, і він допровадив “Хутір” на Велику Житомирську. Ще й до самісінького ліфта попереносив. А далі у квартиру я уже сам повозив. Потрудився радісно.

Декому уже пороздавав, а в деякі місця іще свойого “Хутора” спрямую.

А Ви знаєте, що це київське кололітературне окруження, іще не бачивши, іще не читавши мойого “Хутора”, уже стало його заперечувать. Чи то б пак удавать, що “Хутора” нема, не існує й вовік не існуватиме. Але Господь із ними. Одні злостивці. Чи сподіватися, чи чекати од них найменшої бодай помочі. А ніколи. Плем’я люте.

Передав “Хутора” одній канадській літераторці. Їй уже під вісімдесят. У неї недавно помер чоловік. Але у неї душа доброзичлива. Не знаю, чи книжка дійде. Але тішить мене, що справжня українська душа не загубилася у далекім широкім світі. Але скільки їх покручами стало на рідній землі.

У суботу їздив у Халеп’є. Година їзди до Київа маршруткою. Чи Ви знали із нашої редакції Миколу Тарасовича Ярмольчука. Він мені іще й родич. З Березного перебрався у Халеп’є. Діти, очевидно, спонукали. А тепер старі і сумують за рідною стороною. Там пейзажі наддніпровські. Але круті гори і схили, якби Карпати. Їхня хата у долинці, в низині такій, що і мобілочка туди не сягає. Усе роблять ремонти да ремонти. Да тішаться ними.

До Халеп’я усе ідуть ліси да ліси. Да огороджені усі. Да вартові коло тинів стоять. Дачі можновладців. А біля Халеп’я сі представницькі дачі уже й не сягають.

Маю ізнов проблеми із здоров’ям. Цукор 9,8. І як його позбутися, то і не знаю. Періодично послідовні нервові спалахи. А й харчування має буть відповідним. Сподівався на доплату, як дитині війни. Але кажуть, що в бюджет не закладено,

не уведено. Нехай дитина війни підросте, поки не сконає. Хтось же має і тішитись чийомусь конанню, бо спадає зайвий баласт із лиця землі.

Привіт усій Вашій родині.

Пишіть. Чекаю. Нехай оберігає Вас Господь!

Андрій Кондратюк.

14 листопада 2005 року.

Добрий день, дорогий Андрію Івановичу.


Прибув до мене Ваш лист, не загубився в дорозі, за якого щиро дякую, і якому дуже радий. Архіфілософіський лист! І паралель, проведена між людиною і осіннім листочком, що прагне заховатись у шпаринку, дуже вдала. І Бродський із своїми рядками цілить в “десятку”, бо ми теж наближаємось до своєї ями “Великим тяготением распада” і холодом віє від надії. І про нас, дітей війни, гарно сказали як про зайвий баласт на землі. Тішить лише усвідомлення того, що це невідворотний, незалежний від нас Закон життя. Приємне Ваше заперечення шекспірівського самотнього шляху, подібного до смерті. Так і треба! Шануйтеся і бережіть себе!

Миколу Тарасовичу і його дружину я добре знаю. При нагоді передайте їм щирий привіт.

“Хутір” я читаю перед сном, бо вдень не маю часу. Прочитав вже 350 сторінок. Роман складний і дуже багатий авторськими спостереженнями, філософськими узагальненнями, висновками, паралелями, ностальгічними настроями. Через увесь роман червоною ниткою тягнеться щира синівська любов до роду, до всіх хуторян, до природи, до вмираючих традицій. “Хутір” має неоціненне виховне значення:- вчить любити Батька і Матір, знати і поважати весь свій рід, творити добро людям, перейматись бідою в родині, а й чужою, як власною; любити малу Батьківщину, без якої не може бути справжньої любові до Вітчизни; шанувати віковічні традиції народу як основу християнської моралі, педагогіки; дає багатий матеріал для формування здорового світогляду; вчить вірно аналізувати історію краю, держави, щоб не заплутатись у часто змінюваних ідеологічних лабіринтах життя. В романі зовсім немає антиросійських, антисемітських, чи антипольських настроїв, навіть натяків. Антирадянські, антибільшовицькі настрої є, але вони об’єктивні, справедливі.

У мене викликали потрясіння доля Ваших братів і дядьків. Яке трагічне життя потрібно було прожити Матері, щоб на старості літ сказати, покаятись, що вийшла заміж, що і вдруге не відмовила Вашому Батькові: якби не народила дітей – наскільки менше було б горя і страждань на Землі. Разюче!

Читаючи цих 350 сторінок, я декілька разів потрапляв на Ваші нарікання на старіючу, слабіючу пам’ять. Не прибіднюйтесь! Дай Боже і мені таку пам’ять до гробової дошки. Ваша пам’ять вражаюче ясна!

Стиль справді незвичний. Але я до нього звик вже на перших десятках сторінок. А. Б. Т. каже, що так втягнувся у Ваше широке “и”, що тягнеться виправляти газетні матеріали. А ще сказав, що стандартну літературу перечитуєш і доки не глянеш на титульну сторінку – автора не розпізнаєш. А Кондратюка впізнаєш з одного речення.

Щоб написати достойну рецензію на Ваш твір, потрібний доброзичливий критик-професіонал. Я доброзичливий, але не професіонал. Тому не берусь. Будьте здорові. До побачення!

Анатолій Поліщук.

24 листопада 2005 року.

Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!


Ваш лист лежить передо мною на столі уже давненько. І тепер відповідаю.

Сердечно дякую Вам, що читаєте мого “Хутора” і робите такі тонкі спостереження. Що я коли писав, то над тим і не думав. Просто мені хотілося дуже зафіксувати усе те, про що розповідали мені Батько й Мати, що спогадували сусіди і що довелося забачити мені самому, своєю присутністю застати. Давно уже за далиною і Батько, і Мати, і сусіди. Але випромінювання їхнього земного перетривання у піднебеснім просторі струменить, закликаючи наші душі до розмислів і опам’ятання. І збагнув я, що кожне людське життя – це не просто хроніка нашої присутності у цьому світі, кожний крок людини випромінює також і художні смисли. Збагнувши цю істину, я і узявся списувать історію нашого хутора, зафіксувати на папері перебіг людського життя. І, може, таким чином спокутую свої провини перед Батьком-Матір’ю, перед родом. І, може, сповню хочай би маленький обов’язок перед людьми, що уже за далиною. І якщо засвітяться їхні життя і для інших – то чи може бути більша радість для мене. І чи може щось більше підносити людський дух, аніж сповнення обов’язку.

А так мої дні переходять у щоденнім заклопотанні. Піти на ринок і т. д. Ламаються крани, виклик й очікування сантехніків і т. д. Ніхто за мене ні в чому не заступить. Життя самотньої людини нелегке. І влекшити його нема кому. Ще добре, як погода не каверзує. А оті дощі, мокрі сніги, налипання мокрого снігу і т. д. утримують мене, прив’язують до одного місця. Я не можу заспокоювати багато інших справ, що потребують походеньок. Боюсь упасти. І вже падав в цьому році. Забив коліна.

Що я завважую за собою. Старіння – річ неприємна. Повільною стає реакція, втрачається впевненість. Життєдіяльність скорочується. Я вже можу сповняти роботу а будь-яку тільки на 30 відсотків до тієї енергії, яка розбуювала у моїм єстві замолоду. Але нікуди від того не дінешся. Головне – це все-таки проти хвиль плисти усупереч Шекспірівському визначенню.

А все-таки, все-таки кортить мене до хутора і до свойого краю. Але це станеться, як дозволить Господь, тільки весною. Це міське затворництво стомлює, знесилює мене.

Я зараз читаю “Щоденник” Анни Франк. Це дівчинка (13-15 літ) єврейського походження, яка зі своїми батьками у другу світову війну переховувалася від німців у Нідерландах. Її щоденні записи щоденних переживань в екстремальних ситуаціях наближаються до великого письменства.

І упевнююсь я, що тільки гранична відкритість душі, тільки сповідь людської душі є основою кожного великого письменства.

І ще слухаю радіо “Культура”, особливо музичні передачі, вони там професійні. Була навіть передача “Музика епохи Відродження”. Це як дослідження. З епохи Відродження ми більше знаємо малярство. А тут – музика. Оця повільність і спокій для душі. Але уже іде наближення, угадування Баха.

Із Б. Тимофійовичем перемовляємося телефонічно. А Ви пишіть. І нехай оберігає Вас і Вашу родину Господь!

10грудня 2005року . Андрій Кондратюк

Добрий день, мій талановитий і мудрий друже!
Відповіді на мій останній лист ще не одержав, але під впливом читання “Хутора”, поки не охололи емоційні враження, вирішив написати повторного листа, не дочитавши ще Вашого шедевра. Коли дочитаю роман – знову напишу, хоч і не дочекаюсь відповіді. На даний момент я осилив вже 532 сторінки. Дуже жалію, що, читаючи, не відмічав у зошит високі і часто несподівані думки, паралелі, співставлення, одкровення, щоб довести Вам, як ціную їх, переймаюсь ними. Довести, що в левовій частині їх ми однодумці. Ось чому у привітанні я назвав Вас мудрим. А думки ці з’являються як ніби відступи від теми, як спогади, але з темою пов’язані, викликані нею. Не судіть, що так довго читаю. У мене хворі очі і більше 20 хвилин без перерви не можу читати. Літери розпливаються.

На мою убогу думку, найбільша Ваша вдача у творі це образ Батька і Природи Закутка і слободи Наталії. Це створено з такою любов’ю, з таким щирим почуттям і з такою майстерністю, що не вірити Вам, не прийняти у своє серце цих почуттів неможливо. Гріх! Або треба бути деревиною (образливо для дерева), чурбаком. Якщо серед київського письменства знайдеться недоброзичливець, висміювач, то знайте, що він роману не читав, або – чурбан, бовдур.

Зворушлива закоханість, любов Батькова до землі, до трикутника, заставленого людьми і наміряного блискучою лєнтою авторитетним землеміром, що тяжко виплачувався аж до 30 серпня 1939 р. Серце крається від жалю і співчуття, що довелось пережити людині. А того землеміра, що білою кроквою наміряв аж 4,5 га, щоб здерти більшу поставку, я зненавидів разом з вами. Бо і мою Матір такою кроквою надурювали, коли намірювали для примусового обробітку колгоспні буряки. Замовний кілер-землемір валяв кроквою, щоб більшу площу Батькові нарахувати для збільшення податку. А наш – робив навпаки, перескакував, щоб менше “платити” за більшу, але утаєну площу.

В романі я знаходжу відповідь на питання: чому сьогодні жахаючий клин землі української заростає бур’янами, хоч селянам її роздають безплатно (без викупу у валєвських)? Варварська і насильницька колективізація, знищення хлібороба з тисячолітнім досвідом, вбивство укоріненої любові до “трикутників”, “прямокутників” власної землі, перетворивши його на колгоспного кріпака, розрив зв’язків поколінь, розтоптування традицій та ін. – все це в “Хуторі” розкрито з великою художньою силою і правдою. Мій дядько Андрій казав мені: “Учись, сину, і тікай з цього пекла!” От і повтікали! Осиротіла земля, охолола любов до неї. А це трагедія. І молиться ледачий Синок за здоров’я батьків 80-річних своїх і жінчиних, що поставляють з села йому по 2 кабанчики щорічно, з останніх сил їх вигодовуючи. А далі? І підуть голодні Синочки, коли ниточка від села перерветься, по чужих підвалах, городах, стануть злочинцями з часом вишуканішими, з верхів приклад беручи. І зменшиться наша нещасна нація ще на 5 мільйонів у наступні 10 років.

Образ Матері теж розкритий з любов’ю синівською. Коли горіла Слобода і Наталія... Ні, мабуть, раніше, коли чекали мазурів-різунів і Мати з дітьми переховувалась в житі, і Ви п’ятирічний заснули на руках, я згадав подібний епізод із свого воєнного дитинства.

У 43 році карателі у чорних мундирах їхали через наше село палити сусіднє село. Після них до нас прийшли вояки УПА і влаштували засаду на містку через нашу річечку. Ми знали, що якщо зав’яжеться бій – село пропало. Ми переховувалися з Мамою у ямі з-під копця. В нас така земля, що 20-метровий колодязь роками не обвалювався без кругів. Яма була глибока, на голови нам падали жаби-ропухи. У повітрі кружляла ватра, принесена вітром з палаючого сусіднього села. Чується стрілянина і лемент. Всю війну пекло в грудях від страху. Дитинство було вкрадене, сплюндроване. То чи заслуговуємо ми, діти війни, хоч маленької уваги? Видно, що не заслуговуєм. А село наше врятувалось, бо карателі повертались іншою дорогою.

Повчальна доля Ковалишиного Титка і польки Наталії. Народне прислів’я “знайся віл з волом, а кінь з конем” вціляє в “десятку”. Якби Титко женився на своїй дівчині, не вмерла б Ковалиха в кучугурі снігу в самотині. А зараз скільки чорношкірих безбатченків страждають в Україні. Росте такий і в Березному. Хорошеньке, гарненьке, негренятко росте в діда і баби. А батьків вічний поклик тягне нездоланно в Африку.

Потрясає трагедія слободи Наталії, яку спалив клишоногий Митрик з побратимами. Українці і поляки – брати-слов”яни. Взаємною різаниною вони поклали на свої душі тяжкий гріх перед Богом. Ви цієї болючої теми торкнулись делікатно, згадавши і акцію “Вісла”.

Яскраво розкрито в романі огидні образи східних “визволителів”. Грабіжники, ґвалтівники, беззаконники. Розкрито переконливо. Мені сподобалось те, що Ви не заперечуєте декларованої більшовиками ідеї – людина людині – друг, товариш і брат. Ця ідея запозичена більшовиками з християнської моралі, але на ділі 2000-літні зусилля християнської церкви (всіх конфесій) відкинуті ними, зведені нанівець на не одне століття назад. А чи й взагалі можливе до Армагеддону відродження. Як і зруйнованого хутора. В романі відчувається віра в таке чудо, спираючись на задуми Творця. Я, на жаль, песиміст.

Вважаю, що викладена Вами Народна педагогіка, концентрована на сторінках 526-532, має неоціненне значення. Ця педагогіка зустрічається, розсипана по всьому “Хуторі”.

Її доцільно було б видати окремою брошурою по лінії Міністерства освіти і науки. Бо 300 примірників “Хутора” – крапля в морі для України, та й чи вичитають учителі ту педагогіку з роману при їх неймовірній зайнятості. Зараз мало читають навіть вчителі, а концентрована в брошуру Народна педагогіка могла б використовуватись як матеріал для виховних годин, тематичних вечорів і інших заходів.

Вернусь до образу Батька. Він мені запав в серце більше, ніж Матір. Душевно глибинний образ. Як він тішився, коли хотинець худий з ногами, як цівка, обійшовши пів Європи, сказав, що кращої природи, як у Закутку, у світі нема. Те, що Ви майстер пейзажу, я знав і раніше, але в “Хуторі” перевершили самі себе! Творіть і не здавайтесь.

Я далеко не про все сказав, що мене вразило. Змушений закінчувати. Зичу Вам доброго здоров’я і чистих вод для душі. Не гнівайтесь, коли щось не так зрозумів. Буду читати далі. Дякую. До побачення!

9 грудня 2005 року. Анатолій Поліщук.

Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за Вашого листа, який був загубився, але і знайшовся.

Сталося це ось яким чином. Річ у тім, що іще два інші листи перед Вашим не дійшли до мене. І надумав, вирішив сказати про це поштарці. Так легенько, лагідно сказав, не звинувачуючи її, бо ж і підстав нема. Що, мовляв, може бути, що листи відправлені до мене не доходять. Чи в дорозі де губляться чи що. Поштарка, правда, сказала: “А може, їх Вам і не відправляли?!”. Але через день у поштовій скриньці Ваш лист і об’явився, заявився. Чи не дивина. У дорозі він перебував аж но одинадцять днів. Повільна пошта у часі прискорення, пришвидшення повсюдного.

Отож, Вам дуже дякую, що так уважно прочитали мого романа і так доброзичливо і ґрунтовно проаналізували. Ваше прочитання додає мені сил і будить піднесення писати продовження дилогії. Але часу нема. Настав період іще походеньок по лікарях. Аналізи безкінечні. Тільки три аналізи коштують 130 гривень. І вік іще безкоштовної медицини. Почув звідомлення, що тільки під кінець 2006 року мінімальна пенсія становитиме 360 гривень замість 332-х теперішніх. Слабка надія і хистка перспектива. Ціни ж ростуть у прогресії геометричній і квантовій. Позавчора сирок у 200 грамів коштував 2,50 грвн., учора – 2,70 грвн., а сьогодні уже 2,85 грвн., а про завтрашню ціну можна тільки інтуїтивно здогадуватись. І уявляти можна, що протягом року можуть передчасно, дочасно піти зі світа, упасти міліони й міліони. Це передусім найменш захищені – самотні, інваліди і т. д., але, може, найкращі серед людей. Промовиста прикмета історії і сучасності. Що зостаються гірші, кращі винищуються.

Досвід останніх століть.

О, досвіде, розраднику немилий,

Навіть запізнений, завжди дочасний ти.

(Євген Плужник)

А іще наблизились ізнов рядки італійського поета Еугеніуса Монтале:

Куди помітніший наш власний розпад,

Ми все зробили, щоб цей світ погіршав.

Гіршає світ, і споганюється у нім людина.

А Ви, Анатолію Павловичу, перепишіть оту статтю про українську пісню, що мені читали, і подайте до редакції. Стаття зазвучить. Потому можете подати іще до котроїсь обласної (“Вісті Рівненщини”, наприклад). Або іще десь. Може, “Сільські вісті”. Щоправда, можуть скоротити. У газетах мають таку схильність – скорочувати.

Ви знаєте, мене увели у списки для безкоштовних обідів у Спілчанському кафе “Еней”. Обіди ці дуже слабенькі. Але ходжу заради тарілочки похлебки, щоб уже удома не варить. Займає це півтори години. Але часто прийдеш, а обіда нема. Фуршет. Спецзамовлення. Там розкошують. Фуршет – се тенденція із радянських часів, яка у новітніх розрослася неймовірно. Є Фонди, які тільки те й роблять, що улаштовують фуршети. Й не спраглі, а звиклі їх, як звичок, ждуть. Епоха фуршетів. Сказати можна.

У суботу і неділю я там обіду не маю за графіком.

Чи Ви уже готуєтеся до від’їзду. Передавайте привіт сестрі.

Свого “Хутора” я переслав до Канади. І “Хутір” туди дійшов. І його там уже читають. Написала мені 80-літня літераторка пані Леся: “Хутір теж дійшов до мене... “Серцем спочиваю” у Вашому зрівноваженому й гармонійному стилі”.

А от у Спілці роман підняли насміх. М. на Раді, де було двісті душ сказав, що цей роман важить 882 грами. Й усі двісті душ розреготалися. Що здогадуватись можна було. Є вага паперу, але нема ніякої художності. Але для мене це уже звикле, що не читаючи, складають негативну оцінку моїм писанням. Та цур їм, з ними! Сучасні покоління, а й наступні, може, від літератури ніби, у якій вони, відганятимуть мене, і до коритця свого не підпустять. Головне для сучасного офіційника – це коритце.

Поки Господь дозволяє, обійдемось і без коритця.

Пишіть. Пишіть враження із мандрівки.

Андрій Кондратюк.

25 грудня 2005 року.

Добрий день, друже Андрію Івановичу!
Листа Вашого получив, в якому повідомляється про мій перший лист – відгук на роман “Хутір”. На Ваше прохання я написав майже копію першого листа і відіслав його рекомендованим чином. Хотілося б знати, чи отримали Ви його.

Обурила мене поведінка М. Це ж він, замість того, щоб читати роман, ходив в якийсь магазин зважувати його, наперед плануючи і смакуючи цю підленьку акцію на Раді. Жаль. Я був про нього кращої думки. Ще раз повторю: в того, хто неупереджено прочитав роман “Хутір”, не вистачить совісті хаяти його. Отже, можете з певністю стверджувати, що регочуча Рада роман не читала. Мене втішає Ваш вислів: “Та цур з ними!” Правильно, Андрію Івановичу! Не воюйте з вітряками.

Мандрівка до Челябінська була незабутня. Виїхав я 25 грудня. Їхав у літньому вагоні. Його причепили, щоб з Москви забрати на свята українських заробітчан. Я по-справжньому мерз. В Москві чекав 12 годин. Туалет коштує 10 рублів, а в мені клапан старий, через кожну годину гонить до вітру. І я страждав від спраги, хоч мав дві літри мінеральної води. Боявся, що пропісяю і постіль до Челябінська. Далі їхав на боковому місці і на мене з вікна сипався сніг. Я був весь мокрий від талого снігу. Потім законопатив вікно шматками, і сніг перестав мене засипати. Вночі так змерз, що аж затвердів. В Челябінську цілу добу вперше за 10 років у мене була нежить. Але я її холодним душем прогнав. Сестра мене оточила такою увагою і турботою, якої я не мав у своєму житті. І племінник теж. Додому їхати було тепло, але в Харкові мені поламався возик, і я добряче намучився. Було три сумки. Найважча – 50 кг. Я не міг її підняти, то додумався тягнути по снігу, як сани. Допомагали люди. Дяку їм. Зараз я увійшов в ритм. Знову ходжу босий по морозі і щодня приймаю холодний душ. І ніяких простуд.

Борис Тимофійович забрав всю мою “літературну” спадщину, щоб відібрати для книжечки підходящі мініатюри. Районна рада, ніби, виділила кошти спеціально для видання місцевих авторів. Син обіцяє набрати матеріал на комп’ютері. Я чомусь не вірю, що вийде моя книжка.

Ще вичитав у районці, що вийшла літературна енциклопедія Рівненщини, де надруковані короткі біографії причетних до літератури людей. Ваша, Рачка, Боровця, Литвинчук, Єніна і ін. І чомусь я туди теж потрапив. Я ж друкувався тільки в районці. Пару разів передруковували без мого відома обласні газети “Вільне слово” і “Вісті Рівненщини”.

Привіт сестрі я від Вас передав. І сестра Вас взаємно вітає.

Моя вся сім’я шле Вам привіт і добрі побажання.

Будьте здорові.

До побачення!

Ваш Анатолій Поліщук.

30 січня 2006 року.

Написав негарно, бо поспішаю, щоб вкинути листа, як поведу Богдана в школу. Пробачте.

Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за Вашого листа. Але і попереднього листа-двійника, де Ви удруге виклали свої розлогі і прекрасні, а для мене приємні, розмисли про “Хутір” одержав. Велика дяка Вам за Вашу увагу і сумління, що прочитали і написали.

М. не ходив зважувати романа, це я йому по телефону про вагу сказав. Просто так сказав. Але він уже зумисне підніс на Раді тілько вагу паперу. Й Рада правильно зрозуміла його. І тому в одностайне засміялася. Що нема жодної думки, є тілько вага паперу. І це він сам мені потому передав у телефонній розмові. І я правильно зрозумів насміх 200 одиниць Ради. Що вони мене читать і не збираються. Іще раз цур із ними!

Але я Вам скажу, що і рівненські літератори не хочуть мене читати. Я залишив кілька книжок голові Рівненських письменників, щоби хто укупив за ціною нижчою від собівартості. Одну книжку узяла якась дівчинка-студентка і один із Тернопільської області. Але з Рівненських літераторів – ніхто. Хоча усі вони не раз уже бували, приходили до Спілки.

Дуже радий, що Ваша книжка нарешті вийде. Якщо дозволите, то я із великим задоволенням напишу до неї передмовку.

Ваші пригоди у мандрівці до Росії і мені нагадали мою давню мандрівку. Коли я також у кінці грудня 1964 року їхав поїздом із Владивостока до Москви. Й подушка до вікна чи до стінки примерзла. І мій жмутик волосся із голови. А таке й різне буває на одній шостій земної суші. Добре, що колесо не паламалося. Я завжди у дорозі згадую отих мужичків із Гоголевої поеми, які спостерігають, як хитається колесо у Чичиковій бричці. І висновують “До Москви доїде, до Казані – аж ніяк”.

У тих часах (1963-1974) я кілька разів бував у Москві проїздом. У новітніх часах – ніколи. І мандрівочкою дальньою тепер мені й не пахне. А хотілося б. По радіо ось чую, що Олег аж на Гаваях відпочивав. Туди завіз, напевне, його український меценат зі світа Воскобійник, про якого пан Олег книжку написав, утнув. Мені ж до тих зі світа, рівно ж як і до своїх близьких доступу нема. А іще ж кілька десятиліть тому пан Олег був такий близький, майже ручний. Одна нас, брате, земля породила, да не одне щастя уділила. Тобі, брате, панованнє, а мені – довічне бідуваннє. Але тим не переймаюсь, і свою долю і житку на їхню не поміняю. Та й нема коли.

Триває доволі холодна зима. Слабше стали опалювать, і температура у кімнаті +17, на столі, а в ногах під столом +15 і нижче. Двері у шпарках, от воно і протягує. Це ще не холод, але уже і не теплина.

Гірше, що ціни кожного дня ідуть усе вгору да вгору. І холод диктує високі ціни. Не привозять селяни картоплі, моркви, буряків (основна моя їжа), усі кинулись до магазинів овочевих, довжелезні черги, а ціни на овочеве сміттячко гицнули угору. А як потепліло, то і на ринку удвічі батонули. До 5 гривень за кілограм і картопля, і цибуля, й усе інше. Так що і за овоч, і за ріпку за мінімальних 350 - мінус як мінімум 50% квартплати від них - не вхопишся, вже не спасешся. Овоч тебе вже не порятує. “Я думав про братерство нове”... Я ж думаю про міліони, що у скорім часі вони можуть упасти. “Міліони радо йдуть...”

Мені уже виставили штампа “Дитина війни”. Але що з того. На дітей війни накладено вето, треба розуміть, хомута. І ті, що долають вето, усе повторюють, якими би щасливими не були “діти”, якби вето подолали. Ах, не насміхайтесь, панове! Да хіба в окресленій ситуації – мінус 25% квартплати - може порятувати “дітей” на 350 гривень, коли 1 кг картоплі – 5 грвн., себто 70 кг картоплі. А нехай і усі 100 кг. А ліки, а морква, а штани...

З нетерпінням чекаю весни і нашої стрічі.

Вітаю усю Вашу родину. І нехай оберігає Вас Господь!

Андрій Кондратюк.

10 лютого 2006 року.

Добрий день, дорогий друже!


Листа одержав. Щиро вдячний. Ви нарікаєте, що не читають Ваших творів. А Ви можете назвати авторів, яких вони читають? Духовний світ нації поступово, але неухильно деградує. У мене є добрий знайомий, що керує солідною громадською організацією. Я хотів поговорити про творчість місцевих авторів (Б. Боровець, П. Рачок, А. Кондратюк, Н. Ярмолюк, Л. Литвинчук і т. д.), а він каже, що за останні 30 років прочитав тільки один твір (Старицький... гніздо” – я забув). А це ж наша інтелектуальна еліта. А що вже казати про пересічних громадян, які взимку грають в карти, а весною, влітку і восени зранку до ночі копаються в городах, як не на роботі. Впевнений, що Ваші твори (не тільки “Хутір”) будуть затребувані читачами в майбутньому, бо вони не метелики-одноденки, а носії одвічних цінностей. А може, Ви думаєте, що Шевченка зараз читають і перечитують? Нічого подібного! Більшість людей знають про творість наших класиків лише з насильницького шкільного курсу. Свідченням деградації є і те, що розкуповується лише бульварна література (дешеві дитективи, еротика, відвертий секс). А хіба це не деградація суспільства, коли Ви, письменник, за свою виснажливу творчу працю не отримуєте гонорару? Десь читав, що коли Єсенін видав свою першу збірку, то за гонорар купив бочку спиртного, завіз візником у рідне село і всіх пригощав в честь такого свята. А мій кум Кузьма з задовленням відзначив би Ваше свято. Напівжарт!

Відносно моєї книжки, то це – вилами по воді писано. Прийде нова влада і на те рішення Ради про виділення коштів на видання місцевих авторів накладе veto, мораторій. А щодо Вашої передмови, то я мав би за високу честь! Але Ви не спішіть, бо коли почитаєте рукопис, то, можливо, передумаєте.

Про температуру у Вашій квартирі Ви писали в романі. У Вашій горищній квартирі була жара. То тепер у нижніх квартирах, мабуть, ще холодніше. Незабаром весна. Перезимуємо!

Чи Ви вже визначились, за кого голосувати? Я ще ні. Відчуваю, що і не визначусь. Мабуть, забракую всіх.

Щойно прочитав “Захара Беркута” Франка. (Повторно). Зробив висновок, що всю класику українську треба читати ще раз. В “Беркуті” відкрив для себе море нового, в юності не побаченого. Зараз взяв у бібліотеці “Для домашнього огнища”. Планую повторно почитати “Лель і Полель”, “Борислав сміється”, “Fata morgana”, “Тіні забутих предків”, “Лихі люди”, “Хіба ревуть воли...”, “Богдан Хмельницький” (трилогія), “Лісова пісня”, “Микола Джеря”, “Хмари”, “Кайдашева сім’я”, новели Стефаника, п’єси Карпенка-Карого, Кропивницького, Квітки-Основ’яненка, Старицького і все, що під руку потрапило.

Бачите, яка естетична насолода на мене чекає. До речі, я колись активно грав у п’єсах, тому цей жанр мені легко читається.

В нас документи на статус “Дитини війни” не приймають.

Навесні планую серйозно зайнятись лозоплетінням і городництвом. По-моєму, це здорове устремління.

Шлемо Вам сердечний привіт і найліпші побажання. Бережіть себе!

До побачення!

21 лютого 2006року Ваш Анатолій Поліщук
Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую за Вашого листа. Кожного разу Ваші листи єднають мене із рідним краєм і випростують мою тугу за добрим спілкуванням. Адже довкола одна олжа і фальш. І у Спілці також. Але чому вони там мене так ненавидять. Я ж їм нічого, навіть не віднікуюсь. А вони усе насміх да насміх беруть. Усе той же М., а й інші. Ну, наприклад. Натрапив я випадком на білоруських письменників у Спілці. М. і мене представляє, да й каже сміючись: “Це наш не визнаний класик”. А один білорус каже: “А почему ви єго нє визнайотє”.

Ізнов учора натрапив на якогось Юрія Гаврилюка із Підляшшя. А М. і ще один секретар Спілки теж сміються: “Це наш не визнаний класик”. Я до пана Юрія кинувся, кажу, взавтра йому книжку принесу, подарую. А М. відмовляє: “Юрій везти не буде, бо книжка важка”. Що зрозуміть можна: змісту ніякого , одна вага у книжці. А то іще М. уже прямим текстом сказав, що таких грубих книжок, як моя, ніхто читати не буде. Нащо вона. І цю версію розповсюджує скрізь..

Але цур да пек із ними! До їхнього насміху невразливий став я. Гірше оньо, що зима затримується. Ізнов хуртовини починаються. А я ж у дорогу був зібрався. Щоби із краєм рідним, да з Вами, да з усіма іншими побачитися. Холоду то я не боюсь, але боюсь води і ковзькості. Так що моя поїздка у рідний край відкладається до тепліших та безпечніших для ходьби часів.

А Ви правильно намислили, накреслили найближчу перспективу – городництво і лозоплетіння. Усе корисне і поетичне.

І я про перше мрію. Мені уже сниться, видиться грядка на хуторі. Я уже уявляю, де і що ростиме. Ви знаєте, як я тішуся, коли одного весняного ранку вийдеш стежкою на город, а стежка, за Тичиною, співає, - і зобачиш: із землі із насінин росточки проклюнулися. Рослинки зродилися. Я розмовляю із ними і співаю їм пісеньок. Колисаночки. А коли мої рослини-культури град, вітер, зливний дощ попригинає, я піднімаю їх, огортаю – і в тому відчуваю свою усесвітову месійність.

А про Єсеніна я іще отаке чув. Що за свою першу книжечку, “Радуницю”, здається, він накупляв грабель, заступів, борін і т. ін. Й подарував селянам із свого села. Але пощо Єсєнінські часи. Два роки тому одна полячка зі своїм поляком приїжджали у наше село. І хтось показав цій панянці мою книжку. “О, то пан пиньонзи має”, - і вона покрутила пальцями правої руки, як на гроші указують. І я висновував, що у Польщі і зараз за цю роботу платять.

Недавно я виступав двічі по радіо “Свобода”. Мене запросив працівник радіо, побратим, знакомий поет. А хтось сказав мені, що радіо “Свобода” і тепер платить, за найменший виступ, кілька хвилин – 20 долярів. Я узяв потелефонував тому працівникові й запитав: “Чи у вас не платять”. Він же відповів із серця: “Ми вам рекламу робимо, а ви ще гонорару захотіли”.

Отаке також буває.

Я дуже схвально сприймаю ваші заміри перечитувать класику. І у мене названі книжки є. Але вони лежать у в’язанках гамузом. Нема ні шафи, ні обладнаних поличок, щоби розкласти – і ці книжки засвітилися.

Крізь цілу зиму періодично поболює серце. Міркую собі, як потепліє, і приїду, то піти на кілька тижнів у лікарню в Березне. Якщо приймуть.

Побачу, як воно складеться. І як дозволить Господь.

Пишіть. Вітання для усієї Вашої родини! І нехай оберігає Вас Господь!

Андрій Кондратюк.

1 березня 2006 року.



Добрий день, Андрію Івановичу!
Отримав Вашого листа від 1 березня. Щиро дякую. Маю ось який план: ще раз перечитаю “Хутір” і випишу всі глибокі думки оригінальні і переспівані з поглибленою їх розробкою, з вказівками сторінок і цитат. Думаю, що буде цілий учнівський зошит з перлами мудрості. А ще один зошит – народна педагогіка, яку я пам’ятаю з власного далекого дитинства і якої більш, крім “Хутора”, ніде не вичитав. Цю свою працю десь на осінь я подарую Вам. Дасте М., щоб переконався, що роман має не тільки фізичну вагу паперу. Якщо він і йому подібні лінуються самі прочитати твір. А щонайвищий рівень художній у змалюванні незабутніх образів хуторян, а пейзажі, що не поступаються кращим зразкам української і російської класики. Я щойно прочитав художній твір А. Виноградова “Осуждение Паганини”. Цього генія буквально зацькували заздрісники і церква (Єзуітський орден). Але у Вас є надійний захист: “Цур із ними!” Однак, Андрію Івановичу, хоч Ви і пишете, що “до їхнього насміху невразливий став...”, але насміхи ці підступно свою іржаву справу роблять, руйнуючи Ваше фізичне і духовне здоров’я. Моя Вам порада. Не ходіть Ви в ту ворожу Вам Спілку. Що вона Вам дає, окрім зіпсованого настрою? Дасть Бог, часи поміняються і поміняється недоброзичливе керівництво у Спілці. Це в музичному виконанні успіх або неуспіх приходять раптово. Після виконання музичного твору бурхливі чи ріденькі оплески. А зате на другий день і забули назавше, бо виконавське музичне мистецтво – ефемерне. А література веде автора до визнання повільно, роками, десятиліттями, а нерідко і після смерті.

Взяти, наприклад, мою скромну літературну творчість. За десять років я потрапив до “Альманаху”, і до енциклопедії, де написано: “Український поет-гуморист”. А виконавська моя творчість не залишила жодного сліда. Все забуто.

А зима справді важка. Вона забрала на той світ чимало моїх знайомих. Один знайомий бомж замерз. Я добре знав його батьків. Допомагав йому, чим міг. Помер нагло мій дорогий знайомий лікар з Моквинської лікарні Красуцький, похоронив народного артиста без звання Фабіанського (професійно грав у народному театрі), провів в останню путь колишнього заввідділом культури Лишканця, наряджав і похоронив в Сосновому колишнього директора Білківської СШ, мого близького сусіда Корольчука. Похоронили маму передостаннього заввідділом культури Стахнюка. І все це люди, яким треба було ще жить і жить. Пробачте за цей сумний перелік, але таке наше теперішнє життя – скупе на радощі.

Набір мого рукопису зупинився. Прийшла онука, що навчається в Острозькій академії, і попросила рукопис для того, щоб використати в КВНі. Я не зміг відмовити. А треба було! Бо поїхала і з кінцями. А дублів у мене нема.

Посилаю Вам мої останні “шедеври”. Боровець обіцяє, що коли з’явиться місце, то “Подражаніє” надрукує. Не беріть прикладу з спілчанських насмішників і віднесіться толерантно до моїх опусів. Син Павло сказав, що останній рядок “Подражанія” – ілюзія, бо ніякого грізного гласу народного не буде, хоч би йому на голову накакали. Але ж навіть Шевченко мав ілюзію щодо майбутнього України: “Оживуть степи, озера. І не верстовії. А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться...”

Ісаїя. Глава 35.

Не оживають, а, навпаки, запустіння наступає і, в багатьох випадках, ці процеси незворотні. Я ж казав, що я – песиміст. Дружина Вам дякує за привіти і передає зустрічні. Я теж.

Бережіть себе! До побачення!



Анатолій Поліщук.

15 березня 2006 року.



Подражаніє Григорію Сковороді
Знаю, що смерть, як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона,

Байдуже смерті, мужик то чи цар,

Все пожере, як солому пожар.

Г. С. Сковорода „Сад божественних пісень". З10-ї пісні.


Ти ігноруєш Закони святі –

Недоторканність у них на путі.

Людське добро, як своє, продаєш,

Власний лише інтерес визнаєш.

Гроші гребеш - не боїшся гріха,

Для України - ти доля лиха.

Царські хороми - для тебе житло,

Діти бездомні, бомжі - твоє тло.

Стане за долари „вченим" твій син,

А безпритульним - шевченківський тин.

Пенсії, пільги роздуті без меж,

Бідні ж бо знають - це крадене теж.

Не бізнесмен ти - шахрай і крутій,

Руки на горі чужім гріть не смій.

Лопаєш з жиру, звисає живіт,

Шле тобі з пекла „кістлява" привіт.

Все, що накрав, на той світ не візьмеш,

Рідних розбещених чад допсуєш.

Думай і кайся, допоки є час –

Грізний народу вже чується глас!

9 березня 2006 р.
Без різниці


  • Порадь, за кого голос дати,

За партію, чи блок який?

-Програми треба прочитати, -

Сам зробиш висновок ясний:

-Нема ніякої різниці –

Всі обіцяють чесну путь,

Добро поллється, як з криниці,

А дулю завтра вже дадуть,

Анатолій Поліщук.

14 березня 2006 р.

Христос Воскрес!!!

Добрий день, дорогий Анатолію Павловичу!


Сердечно вітаю Вас і Вашу родину зі світлим Воскресінням Христовим – великим святом у християнській традиції.

Із дитинства запам’яталося мені, що на нашому хуторі дуже високо бриніло передчуття свята. Коли перед Великоднем усі хутірські хати білили, мазали. А земля ж квітнева пахощі незрівнянні випромінювала. І світ випрозорювався, тремтів у ясності молодій несміло весняній. Ідея проростання струменіла у піднебеснім просторі. І про життя вічне нагадувала кожна миттєвість.

Коли я ішов із відром на пагірок за Гарасимову хату по пісок (там такий жовтаво ядриний пісок був), то усе зупинявся да хутірські хати довкола роззирав, проглядував. А вони крізь чорне галуззя садків чистою білістю світилися. Чорне галуззя дерев зеленого ждало.

Та найбільш значні, оповиті високими світовими смислами були оці дні – Чистий четвер, П’ятниця, Субота. Однієї такої Суботи (довкола у вечорінні жаби свої безкінечні симфонії виводили в одностайне), і я ішов із старшим братом і сусідом Уліяном до церкви на Всеношну у сусіднє село. Вечоріння хутко у темний вечір переходило. Придорожні тополі таємничими привидами стояли. І все таке в темені доокруги дихало зворушливими світовими смислами. Що має ось, наближається уже, статися щось дуже і дуже значне.

На майдані коло церкви і в храмі було дуже багато людей. “Се десь люди із цілого світа зібралися”, - подивовано висновувала моя несміла хутірська душа, що звикла до людей поодиноких, а не до людських гуртів.

І коли священик сказав, (а ми тоді із братом старшим і сусідом Уліяном у храмі стояли): “Христос Воскрес!!!”, то мить значуща сталася, зрух у світі і в душі людській відбувся. Осяяння велике зійшло на світ і людську душу. Світло темінь побороло, а життя смерть перемогло.

А як уранці ми на свій хутір поверталися, то усе здавалося мені, що невідь і з якої далечини повертаємось. Сонце вітало зраділу землю, і сонце відбивалося у кожній краплинці роси на молодій прозорій зелені. Й відчуття вічності зійшло того ранку так могутньо на мою душу, як ніколи більше у житті.

Ах, - за далиною усе те. Але невтримно кортить мене у ці Передвеликодні дні на хутір. Хоча, як дозволить Господь, то приїду уже по Великодню. Не думаю, що до Великодня можна буде робити грядку. А по Великодню – то уже напевне. Отоді й зобачимося.

За Вашою порадою перестаю ходити у Спілку, щоби не насміхалися із мене за мою працю. Ніщо так не понижене у цім світі, як художня творчість. А Ви ж про це знаєте ліпше за мене, бо про це мені писали.

Зараз читаю книгу В. Лакшина “Новый мир” во времена Хрущова” Про журнал за О. Твардовського. В. Лакшин – це колишній молодий працівник “Нового мира”, критик. Книга у формі щоденника. Цікаво, як зустрінемось, то переповідатиму фрагменти.

Пишіть. Завжди читати Вас цікаво.

Іще раз вітаю Вас і Вашу родину із Великоднем!

До зустрічі! 12 квітня 2006 року Андрій Кондратюк.

Добрий день, дорогий Андрію Івановичу!


З Господньою допомогою, що приберіг для мене зір, прочитав Ваш роман-мозаїку “Поза межами суєти”. Щоб Ви мене правильно зрозуміли, мушу розповісти про трапунок, що стався зі мною у мої юні роки.

В 1951 році після 8-го класу я поступав у залізничне училище, що на вулиці Снопківській у Львові. Мені було важко кінчати 10 класів, через непосильну віддаленість школи від мого села (10 км). І я вирішив стати залізничником. Ми були бідні, як і всі селяни. Батько дав мені на дорогу 100 крб. Білет з Луцька до Львова коштував 30 крб. і 1 крб. на перонний квиток. Мама наготувала мені повний кошик харчів: пироги, варення, яйця, смажена курка. Я здав документи і отримав направлення на медкомісію. Захотілось їсти і я в якомусь скверику розклався зі своїм кошиком. Мене негайно оточили два десятки підлітків і весь вміст мого кошика з’їли за 5 хв. Я встиг з’їсти лише одне яйце. В поліклініці, що на вул. Залізничній, мені вручили цілу купу номерків, за якими потрібно обходити лікарів. Черги були величезні, так що за день більше двох кабінетів пройти неможливо. Про ночівлю вступників ніхто не піклувався, і ми ночували на вокзалі. Пересиджували, бо спати не дозволяла міліція. В мене залишилось 42 крб. після того, як купив собі батон. Через три ночі я так втомився, що вийшов на привокзальний скверик і заснув на лавці. Розбудили мене четверо молодих людей. Думаю, студенти. Видали себе за міліціонерів. Один перевіряє документи і каже: “Так ты из Ровенской обл., Остражецкого р-на? Взять его, у него должно быть оружие!”. І почали шманать по кишенях. Як забрали гроші – я все зрозумів: Потім ніби повели мене у 8-е відділення міліції. Може, такого тоді у Львові і не було. Дорогою віддали всі документи і десь поділись. Я довго не міг натрапити на вокзал і нема кого запитати. Я мужньо пройшов всі кабінети, здав документи в училище і в суботу можна було б їхать додому, якби гроші. Я слізно просив провідників, а вони сміються. І ось якийсь мій ровесник покликав мене за собою. Провів мене на дах вагона. А там народу – море. Коротше, поступово дах очистився і лишився я один. Стало холодно. Я спустився по драбині між вагони, де було затишніше. Тримаючись рукою за щабель, я заснув. Прокинувся і усвідомив, що можу загинути. Без подробиць доведу розповідь до кінця. В Луцьк поїзд прибув десь о третій годині ночі. Поспати знову міліція не дозволила. На світанку вирушив пішки додому (від станції до мого села 26 км). Останній кусочок батона я з’їв ще в середу. В неділю односельці везли фірою до Луцька черешні і мені дали жменю. Підкріпившись черешнями і трохи поспавши, я рушив далі. Прибився додому в неділю після обіду. Мама накормила мене старим м’ясом з пересмаженою мукою. Я заснув і прокинувся аж в четвер під вечір. Мама казали, що будила мене їсти і я їв. В мене зупинився шлунок і я довго мав проблеми. Мені прийшов виклик, що я прийнятий без екзаменів, як після 8-го класу. Навчання починалось з 1 жовтня, але я не поїхав у Львів і не пішов того року у 9-й клас. Працював в колгоспі на різних роботах, відпочив, поправився і підріс. З того часу я до алергії ненавиджу міста і мандри. До цього часу вважаю, що міста – скописько зла. Це і депутати-грабіжники, різні шулери, шахраї, бомжі, злодії, вбивці і інша наволоч, що паразитує на тілі трудового народу.

Мандри і опис міст (Риги, Талліна, Кенігсберга, Вільнюса, Мінська з його соцреалістичною архітектурою) я сприйняв як полотно, тло, на якому Ви, як Ломоносов із винайденої ним смальти творив свою “Полтавську битву” з Петром І у центрі, склали картину життя зі спогадів, висновків, спостережень. І картина ця у Вас вийшла чудова, реалістична, викривальна і незабутня. Кожен зіскок на спогади завершується цікавими висновками, підсумками, філософськими роздумами. Роман розрахований на інтелектуального читача. Ви часто згадуєте побіжно видатних людей, іноді тільки натяком, в надії, що читач ерудований і розжовування не потребує. З роману я зрозумів, що “муза дальніх мандрів” – ваша одвічна і неперехідна мрія. Зразу видно, що Ви не поступали у 51 році у Львівське залізничне училище, що на Снопківській. З прочитаного в пам’яті осіло, як Ви часник у Сарнах продавали і боялись, щоб готельна адміністраторша не впізнала Вас за торгом, якій Ви сказали, що “транзитом”. Запам’ятався гендляр, який їздив у Ригу по ремінь і якого голим і пограбованим у місто витурили. Потрясла мене доля Адама. Ви так докладно описали його одіссею, якби те сталося з Вами особисто. Читаючи, я страждав разом з Адамом. Перехід через Манджурію, Монголію, Китай заставив мене поставити горнятко з водою біля себе, бо весь час хотілося пити. Полегшення я відчув, коли Адам у Порт-Артурі американську свинну тушонку розвантажував. Там він вже не голодував. Розчарування принесло те, що Адам оженився на Єві місцевій. А я так сподівався, що доля його зведе з Євою-полькою. Адже таке романтичне почуття між ними зародилось, коли працювали разом в неволі у бауера.

Розділ “До могили Еммануїла Канта” страшний викривальною силою. Ви торкнулись в ньому теми “Використання психіатрії в боротьбі з дисидентами”. І, по-моєму, з власного досвіду. Це справді страшно, коли втручаються в мозок.

Запам’ятався гендляр, що розбагатів на білоруських светрах і врешті виявив себе негідником, залишивши довірливу і наївну жінку під стіною. Багатство його зіпсувало. Я друкувався на цю тему: “Не сумісні совість і багатство, як гіркий п’яниця і сім’я”.

Через всю Вашу творчість червоною ниткою проходить, починаючи з “Новел”, образа на “пацанів”, які пограбували рукописи. Я якось розмовляв з Віктором Савелійовичем про місцевих авторів. Коли я згадав Ваше прізвище, він роздратовано сказав: “Я не маю часу читати таку літературу”. У мене виникла підозра, що він знав про акцію “пацанів” і знає Ваші викривальні моменти у творах. Образ Дромбея – типічний образ тодішнього номенклатурника. Навіть Дуся впізнала Дромбеля живого. Через весь твір звучить іронія – сатира – сарказм, починаючи із лампочки Ілліча, старшого східного брата і кінчаючи привидом, що бродить по Європі.

Я важко пережив разом з Вами ніч під час стихії грізної. Ви Письменник з великої букви. До “и” не звик і вже не звикну і сприймаю як друкарську помилку. Знайшов вихід: написано “тіни”, “вільгости”, а я читаю “тіні”, “вільгості”. І все стало для мене на свої місця.

Щиро Вам дякую. Пишіть. Не цурайтеся. Пробачте, що багато місця зайняв своєю одіссеєю. До побачення!

Ваш Анатолій Поліщук.

19 квітня 2006 р.

Через брак місця я мало відгукнувся про Дромбеля. Всі Дромбелі тільки й дбали про власне збагачення і плотські насолоди. Я його знаю. Він навіть співав у районному учительському хорі. І про заїмку на білківських ставках і про оргії всі люди знали. І знають люди темпераментних обраниць, що обслуговували заїмки. Була ще недоторкана територія за Князівкою. Але це були дрібниці, порівняно з тим, що робиться тепер. До речі, робиться тими самими і їх спадкоємцями. А Зінька теж хороша стерва. І вона аж ніяк не жертва Дромбеля. Швидше навпаки. Немало грошей вона з нього виссала, бідолахи з одвислою губою.

Є ще місце, то познайомлю з моєю останньою мініатюрою.

Забули

Без вчителя не стало б депутатів,

Кабмін наш без міністрів животів,

Ні судів не було б, ні адвокатів,

Службовець жоден крісло не посів.

Собі зарплати й пенсії роздули,

Бо сили, бач, державі віддають.

А вчителя безсовісно забули,

Хоч соки не чужинці з нього п’ють.
По бійці кулаками кинь махати,

Тримайся якнайдалі від гріха.

Їх треба було в школі так навчати,

Щоб вище не злетіли пастуха.

Анатолій Поліщук.

19 квітня 2006 року.


Добрий мій друже Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за дуже гарного листа. Таких, як пишете Ви, мені ніхто ніколи не писав. Як цікаво мені було читати ваші спомини про першу Вашу стрічу із великим містом, із сивочолим Львовом, яку не прихильність, але жорстокість виявив він до Вас. І як ловко Вас облапошили.

Вам тоді було сімнадцять.

А через шість років мене вісімнадцятирічного зустрічав той самий Львів. Це вже був інший час, “хрущовська відлига”. Мене уже не лапошили так одверто, як Вас. Коли я посеред ночі (2-3-я година) приїжджав із дому, бувало, то великий кавалок міста до гуртожитку долав пішки, безпечно. Й ніхто мене жодного разу не зачепив і пальцем, а не те, щоби на мої “багацтва” посягнувся, як на “багацтва” Ваші посягнулись. Але все одно сивочолий Львів не виявив до мене прихильності, принаймні усі п’ять років перетривали для мене в напівголоді.

А іще сердечно дякую, що Ви так уважно прочитали і мого другого романа. Да й проаналізували. А Ви знаєте, я побоююсь, що у моїх писаннях упізнають себе. Вони живі, при владі, і можуть мститися. Хоч я не зовсім “списував” з натури. Це ж художній твір. І чи можна до мене мати претензію, що я “списав” когось не так, як йому хочеться. Тоді найбільшу претензію до мене виставило б саме життя.

А тепер я прошу у Вас великого вибачення. Що із таким запізненням довгим відповідаю. Але на те – причина. 15 квітня в районі Лук’янівського ринку я ішов тротуаром. І наткнувся на ситуацію – тротуар блокували машини ( а це зараз типова картина для Київа, що усі тротуари зайняті машинами). Я звернув, щоб обійти їх, на проїжджу частину зійшов, за трамвайну колію лівою ногою зачепився, і вдухопелився усією потугою своєю об мур. Забив груди, правий бік, ребра, і руку. Рука спухла сильно. Уже скоро півтора місяця, а мені болить. Не так, як у початку. Мені здається, що крім забиття, там і переломи ребер є. Відмучився я тяжко. І по сей день до норми не прийшов.

Я уперше після операції так гостро відчув безпомічність самоти. Беззахисність і відторгнутість. Серед моїх київських знайомців не знайшлося людини, яка би нашвидку спровадила мене у травмпункт і до лікарні. Що, може, є там переломи. Може, помістити мене треба було у лікарню, і вихід був би кращий. Повторюю: такої людини не знайшлося. А сам я зробити це уже був безпорадний. Я знаю, що в Березному такі люди знайшлися б. Я у цьому впевнений на всі двісті. Ну, по-перше, Ви, а й Борис Тимофійович, а й іще хтось. Як не з роду, то із краю. А тут – ні. Як я звертавсь, то віднікувались: “А дурниця! В мене теж таке було”.

Але знайшлись серед моїх тутешніх знайомців гинчі. Які утішились, що мені буде скоро амбець, та й у цей момент підступились із пропозицією. Щоби я кватирю одписав. Троє аж про теє подумали. Двоє неозначено підступились. А оден то навпрошки. Розведенець, тобто із жінкою розлучився він. Мого віку. Отако і сказав: “Моя колишня жінка буде приходить да тобі помагать, а ти відпиши кватирю”. Хитромудра штука. Жінка мого віку, із якою він не міг жити, яка живе у віддаленому кінці міста, має заміжню дочку, онуків і клопіт, знайде іще час, щоб до мене приїжджать да й доглядати. І коли буде той приїзд, раз на тиждень, чи на місяць раз. І який то буде догляд.

Але й таке цікаво. Чому вони усі, мої ровесники, достеменно упевнені, що мені буде скорий амбець, а вони – вічні.


Мій городець цього року, мабуть, плаче і ридає. А насіння у шухляді в міському помешканні ізсихається за ним у тузі.

Але усе треба переживать. Є, як Бог дає.

Ваша мініатюра цікава. І від життя, як і усе Ваше інше. Бо справжні сюжети творить саме життя.

Я теж собі міркую, що на початку червня все-таки приїду. А тоді й зустрінемось.

Іще раз пробачте за пізнього листа. Пишіть.

Нехай оберігає Вас і Вашу родину Господь!



Андрій Кондратюк.

22 травня 2006 року.


Добрий день, дорогий Андрію Івановичу!


З привітом і найкращими побажаннями А. П.

Видно, сильно Ви травмувались, коли ціле літо не змогли провідати рідні краї, дорогі Вашому серцю. Щиро співчуваю. Прошу пробачення, що довго не відписував. Чекав на Ваш приїзд. А по-друге, я серйозно захворів. Кіста правої нирки. Лікар після УЗД направив мене в рівненську обласну лікарню. Я туди не поїхав, бо не мав завіщо. Усвідомивши свою фінансову неспроможність, я настроївся вмирати. Втішаюся тим, що на кладовищі серед десятків тих, які не дожили до 50 років, я буду виглядати досить солідно: 72!

Моя хвороба проявляється в тому, що я не можу ходити. Лежу – не болить, ходжу – від болю в очах темніє. Води з колодязя не можу принести. Думаю, що під силою земного тяжіння на ту кісту щось чавить і вона болить, а ляжу, помощуся, як курка в кублі, і кіста звільняється від навали і перестає боліти. Багато разів просив дружину і внуку, щоб купили мені конверта. Забувають.

Розмовляв якось з колишнім завучем ПТУ-4, з якою я разом працював. Розказав їй про свою біду, а вона розповідає, що її подруга теж мала кісту і теж на правій нирці. Вона стала ходити в церкву баптистів, щиро молилася і кіста розсмокталася. Що кіста може розсмоктатися – для мене велика втіха. А тут якраз дочка прислала посилку з Португалії, в якій виявились дві книжки. Поль Брегг “Чудо голодания” і Геннадій Малахов “Голодание и здоровье”. Вичитав у Малахова, що зникають жировики, нариви, набряки, пухлини. Повний курс – 21-30 дн. Курс складається з трьох стадій. Перша стадія – 3 дні – харчове збудження. Друга стадія з 4 до 10 дня – наростаючий ацидоз. На 9-10 день голодування наступає ацидотичний криз. Це означає, що організм перейшов на скорочення (внутрішнє) харчування. Тобто організм поїдає сам себе (аутоліз). І ось тут найбільш цінне відкриття. Організм поїдає в першу чергу жир і нездорові, відмерлі з патологічним відхиленням клітини. А такими клітинами і є моя кіста. Починається третя стадія – компенсація або адаптація. Вона починається, як пройде перший ацидотичний криз і закінчується очищенням язика і з’явою вовчого апетиту, тобто після другого ацитодичного кризу. В період третьої стадії їсти не хочеться. Самопочуття хороше. Коли з’являється “вовчий апетит”, і очищається язик. Це означає, що внутрішні резерви з’їдені, і пора виходити з голодування. Вихід – найвідповідальніший момент. Варто раптово наїстися і смерть гарантована. Перші два дні тільки свіжо вичавлені соки (у перший день розведені водою наполовину), 3-4 день – терті овочі і фрукти. Солі і цукру – нуль. Виходити треба стільки часу, скільки голодував (21-30 дн.). Але й далі до кінця днів своїх треба бути на суворій дієті (щоб не було рецидиву).

І ось озброївшись таким солідним теоретичним багажем, будучи капітально отруєним нездоровим способом життя, без належної підготовки, я 12 липня почав мокре (з вживанням води) голодування. Пройшов першу стадію – терпимо. Почалась друга стадія – проблеми з серцем. Серцебиття і часті перебої. І тут під руку вичитав у П. Брегга: “По моему мнению, от 60 до 70% так называемих “здоровых” людей и от 85 до 90% серьезно больных людей могут умереть при удалении токсинов, накопившихся в их организмах, если предпримут длительное голодание – от 21 до 35 дней”.

Під час голодування бурхливо удаляються з організму токсини. Організм не встигає їх виводити, якщо їх багато, і наступає смертельне самоотруєння. На 6-ий день я припинив голодування і сьогодні третій день виходу. Вже з’їв три грейпфрути, два апельсини, кабачки. Повний курс планую розпочати з 1 вересня. А до того часу хочу добряче почистити свій організм щосуботнім голодуванням триденним – в перших числах серпня і овочево фруктовою дієтою. Хоч я поголодував всього 5 днів, а болі зменшились і до пошти сьогодні дійду. Вже в перший день виходу я понатикав в паркових гущавинах кілків, яких не вистачало, ношу воду з колодязя, картоплю з льоха. Не знаю, чи це голод допоміг, але факт. Так що ще раз прошу пробачення, що довго не відписував.

Остання моя гумореска:

В них завжди на останньому місці

Праця в полі, на фермі, в цеху,

А зате переповнені вісті

Все про секс та тілесну красу.

Не зоріли б приваби всі голі

Міс красуні під оплесків звук,

Якби інша не мала у полі

Мозолястих порепаних рук.

Редактор сказав “гарно”, але не друкує. І я втрачаю інтерес до літературної творчості, а тим більш на фоні хвороби. Влада в нас знову помінялась. А толку? Газета так захопилась заробітками, що ювілейні віншування з’являються навіть на 1-й сторінці. В неділю, 9 липня я дивився телевізор і передача перебилась таблицею-заставкою, а озвучувало канал радіо. І я впізнав Ваш голос. Ви говорили так гарно, виразно. Я не зрозумів суті розмови, бо канал знову продовжив свою програму. На 100% впевнений, що це був Ваш голос. Жаль, що в мене немає радіо.

Як Ви там переносите парламентський бедлам? Підіть до наметів ПР – заробите пакет харчів на обід. Жартую. Напишіть, як гоїться травма, де друкуєтеся? Я прихильник Вашої творчості. Ваші останні два романи тримаю в пам’яті з усіма подробицями. Пречудові романи. Класика!

Шле привіт Вам моя дружина. Зичимо доброго здоров’я і фортуни.

З шаною Ваш Анатолій Поліщук.

19 липня 2006 року.




Каталог: berezne -> files
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Організаційно-методичний відділ
files -> Біографічна довідка
files -> Відгуки, зауваження, пропозиції щодо розміщення, добору літератури, оформлення просимо надсилати на адресу
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи
files -> Березнівська центральна районна бібліотека організаційно-методичний відділ Національно-патріотичне виховання в бібліотеках
files -> 2015 р. Ббк 91 24 «Витязь молодої української поезії»
files -> Великої Перемоги немеркнуче світло До 70-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи Рекомендаційно-бібліографічний список до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко
files -> Ббк 91 о 24 «Я народився І жив для добра І любові»
files -> Ббк 4 б 48 Березнівщина – перлина українського Полісся : краєзнавчий бібліографічний посібник, випуск /матеріал підготували О. Гурин, Н. В. Юрчик. Березне, 2016. 78 с


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка