Шукач духовних скарбів народу



Скачати 171.7 Kb.
Дата конвертації10.03.2018
Розмір171.7 Kb.

Шукач духовних скарбів народу

(до 50-річчя Миколи Петровича Чабана)


Ніби зовсім недавно культурна громадськість Дніпропетровська відзначала 40-літній ювілей найвідомішого сучасного дослідника історії і культури нашого краю Миколи Петровича Чабана, а вже пробігло цілих десять років, швидкоплинних, але настільки творчо насичених, що варто оглянути та осмислити зроблене ним на ниві краєзнавства. Справа дещо полегшується тим, що давно знаємо ювіляра, його творчість, а на два його краєзнавчих дослідження нам навіть випало писати розлогі рецензії. Окрім того, від часу його першої присутності на засіданні краєзнавчого клубу „Ріднокрай” у 1995 р. ніхто з краєзнавців не виступав з доповідями про свої краєзнавчі розвідки і знахідки частіше від нього. І завжди ті виступи були ґрунтовними, цікавими, доказовими, бо супроводжувалися літературою, фотографіями, документами, а з розвитком комп’ютерної техніки – відеорядом на екрані.

Зауважимо також, що наше перше знайомство відбулося наприкінці 80-х років минулого століття під час закритого перегляду фільму Тенгіза Абуладзе „Покаяння”, яким розпочиналася нова ера сучасної історії держави. Відтоді наші шляхи часто перетиналися: то на Краєзнавчому з’їзді чи Пленумі в Києві, то на Форумі українців, то на Міжнародному конгресі україністів, а найчастіше – на регулярних засіданнях клубу „Ріднокрай” при відділі краєзнавчої літератури Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки а також на різноманітних конференціях, презентаціях, ювілеях тощо.

То хто ж він у першу чергу, Микола Петрович Чабан, – журналіст, письменник, краєзнавець, літературознавець, який багато років досліджує літературний процес на Придніпров’ї? Й чи взагалі цю „чергу” можна визначити?

Микола Петрович Чабан народився 5 березня 1958 р. у м. Дніпропетровську в родині робітників, котра добре знала історію України і котра саме в цей час розпочала тривалу боротьбу за повернення собі і суспільству чесного імені Андрія Петровича Чабана, діда новонародженого хлопчика. Репресований у 1940 р. коваль з села Майорки, що поблизу обласного центру, за брехливим звинуваченням у антирадянській агітації згідно з статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР був запроторений на 6 років до виправно-трудового табору, розташованого неподалік м. Солікамськ Молотовської (пізніше – Пермської) області. Там на 40-му році життя він і помер, так і не отримавши навіть можливості надіслати про себе звістку родині. Коли Микола вже був юнаком, сім’я нарешті змогла добитися чергового перегляду судової справи його діда – Верховний суд України 2 квітня 1974 р. ухвалив рішення про скасування вироку від 15 травня 1940 р. і припинення справи за відсутністю в діях А. П. Чабана складу злочину [1].

Хто знає, може ця обставина так вплинула на вразливу душу хлопця, що пізніше справа повернення в українську історію і культуру імен репресованих – загиблих, забутих, вигнаних з рідної землі – червоною ниткою проходитиме через всю його творчість. Та до того ще було далеко, треба було пройти етапи формування світогляду, набуття знань, пізнання навколишнього суспільного життя, виховання в собі наполегливості у досягненні поставленої мети, вироблення власної методики дослідницького пошуку тощо.

Навчання в україномовній 9-й школі м. Дніпропетровська (що на вулиці Мостовій неподалік від залізничного вокзалу) з її талановитими педагогами, які виховували в дітях любов до знань, допитливість, громадянськість і просто людські чесноти, розвинуло в ньому набуте в родині виховання в дусі любові до рідної землі і потяг до знань. Про директора цієї школи Василя Герасимовича Бурчака його колишній учень, журналіст Микола Петрович Чабан через багато років надрукував в учительській газеті „Джерело” свої спомини „Автограф душі” (1995, 25 лютого). А в колі найближчих людей, які зібралися відзначити 50-літній ювілей Миколи Петровича, за святковим столом поряд з його дорогою матінкою сиділа і його шановна перша Вчителька – Ніна Тодосівна Гультяєва.

А вже з 9-ї школи талановитому і допитливому юнакові був прямий шлях на українське відділення філологічного факультету Дніпропетровського державного (нині – національного) університету. Його студентське життя припало на час розгулу антиукраїнської реакції офіційної влади в Україні ж, що йменувалося тоді „боротьбою з проявами українського буржуазного націоналізму”, котрий ввижався борцям у всьому – у вживанні української мови, читанні творів українських авторів, захопленні історією свого народу, поєднанні будь-де ненависних кольорів тощо. Проте, на філологічному факультеті тоді працювали відомі вчені і педагоги, які давали студентам добру фахову підготовку. Вже в студентські роки Микола Чабан починає пробувати своє журналістське і літературне перо. Цьому сприяла і поява на факультеті спецкурсу з журналістики як зародку майбутньої спеціальності „Журналістика”, а ще пізніше – факультету систем і засобів масової комунікації.

Успішно завершивши навчання в університеті у 1980 р., Микола Чабан обрав собі не науково-педагогічну стезю, як можна було сподіватися, виходячи з його здібностей і успіхів у навчанні, а шлях журналіста, що давав можливість знаходитися у вирі суспільного життя, зустрічатися з цікавими людьми і реалізувати свої творчі замисли. Так М. П. Чабан розпочав свою трудову біографію кореспондентом Дніпродзержинської міської газети „Дзержинець”. Трирічна праця в промисловому Дніпродзержинську, а колись козацькому селищі Кам’янському, мала для молодого спеціаліста, наповненого енергією дії, світлими помислами і творчими планами, важливе значення. Цей період для нього важливий, принаймні, двома обставинами. По-перше, тут він зустрівся з колекціонером, краєзнавцем-аматором, непересічною особистістю Володимиром Миколайовичем Кунцером. Про значення цієї зустрічі у своїх споминах про В. М. Кунцера він пише: „Відтак кожна зустріч з Володимиром Миколайовичем перетворювалася на свято спілкування, збагачувала новими інформаціями, новими трактуваннями якихось усталених речей. У пору нашого знайомства я був недавнім випускником університету, мав лише двадцять чотири роки і спрагло всотував те нове, про що дізнавався від мого співрозмовника” [2]. Спілкування з В. М. Кунцером, хоча й нетривале, бо влітку 1987 р. він помер від серцевого нападу, укріпило Миколу Петровича у його відношенні до історії і культури України, у інтересі до власного родоводу.

По-друге, як можна судити за публікаціями М. П. Чабана, в цей же період він виявляє зацікавлення двома різноплановими темами, які об’єднує лише історія місцевого краю. Як журналіст і допитлива людина Микола Чабан не міг не зацікавитися історією, побутом і фольклором жителів села Сурсько-Литовське, виникнення якого пов’язане з перенесенням з Білорусії у кінці XVIII ст. до Катеринослава казенної суконної мануфактури, що супроводжувалося примусовим переселенням сюди приписаних до мануфактури білоруських селян. Мабуть, і та обставина, що Миколина мама – білоруска, посилювала інтерес до білоруського національного анклаву на Придніпров’ї, який за два століття не розчинився в місцевому середовищі. У спогадах про В. М. Кунцера він пише: „У моєму житті 1982 рік пам’ятний тим, що я записував у селі Сурсько-Литовське біля Дніпропетровська фольклор місцевих білорусів, які ось вже двісті років живуть на Україні. Того літа я з’їздив у Дубровно на Вітебщині, звідки переселено „наших” білорусів. Я записував фольклор і там, побував у Мінську, знайшов народного артиста Генадзя Цитовича, лишив йому свої записи. Восени в білоруській пресі повиходили мої статті про білорусів з Подніпров’я” [3].

Фольклорно-етнографічні мандри М.П. Чабана до Сурсько-Литовського продовжувалися майже два десятиліття. Наслідком же цих мандрів були його публікації в газетах і часописах Білорусії (Бєларусі), членство в Міжнародній асоціації білорусистів, опубліковане у 2000 році окремою невеликою книжкою дослідження „Заспявай мне на матчынай мове”, яке не обійшла своєю схвальною увагою наукова критика у вигляді рецензій, а також виступи на радіо і обласному телебаченню, демонстрація на зібранні краєзнавців знятого ним телефільму про побут і обряди білорусів Сурсько-Литовського.

Другою темою, яка захопила дослідника на довгі роки, була історія старого Кам’янського (м. Дніпродзержинська), швидка індустріалізація якого з кінця ХІХ ст. не знищила в ньому козацького духу. Це захоплення не минуло й після повернення Миколи Петровича до Дніпропетровська восени 1983 р. і початку його роботи в молодіжній газеті „Прапор юності”. Більше того, незабаром редакція послала його на стажування до Москви, яке він використав сповна для роботи в бібліотеках та у найбільшому зібранні газетних фондів, де працював з газетними виданнями Кам’янського. Два десятки років краєзнавець збирав матеріали до історії Кам’янського-Дніпродзержинська. Результатом цих невтомних пошуків стала його змістовна і ошатно видана книга „Мандрівки старим Кам’янським”, тираж якої не міг задовольнити підвищеного попиту читачів. А до того вінця „кам’янських” розвідок він опублікував у дніпродзержинській пресі багато статей чи невеликих нарисів з історії та культури міста. Це, між іншим, не залишилося непоміченим громадськістю, судячи з того, що у 1995 р. Микола Чабан став Лауреатом здійсненої в Дніпродзержинську акції „Людина року”.

Отже, з осені 1983 р. М. П. Чабан почав працювати в обласній молодіжній газеті „Прапор юності”. Молодому журналісту було довірено посаду заступника відповідального секретаря, а з 1985 року – завідувача відділом культури, мистецтв і масової роботи редакції газети. Як свідчить бібліографія його публікації 80-х років, в цей час він публікує багато статей та заміток з історії та культури Подніпров’я і не лише в „Прапорі юності”, але й в багатьох інших газетах та часописах [4]. Крім місцевих видань, це білоруські, російські, українські республіканські і видання української діаспори, польські газети.

Кінець 80-х років позначений надзвичайною політичною активністю мас, піднесенням національної самосвідомості народу. „Перебудова” горбачовської доби відкрила можливості для більш вільної преси, для включення в об’єкт дослідження раніше заборонених тем і постатей, для спілкування зі співвітчизниками за кордоном. М. П. Чабан, не полишаючи вже раніше досліджуваних ним тем, значно розширює їх коло. На початку 1988 р. він починає публікувати на сторінках „Прапора юності” працю Д. І. Яворницького „Запорожжя в пам’ятках старовини і переказах народу”, включається у процес організації збору коштів на пам’ятник видатному козакознавцеві і багаторічному хранителю старожитностей козацького краю, піднімає у газеті питання про повернення громадськості можливості відвідувати меморіальний будинок-музей академіка Д. І. Яворницького. За 10 років він надрукував про Д. І. Яворницького більше двох десятків різноманітних матеріалів, взяв участь у впорядкуванні солідного видання Дніпропетровського історичного музею „Епістолярна спадщина Д. І. Яворницького”.

Саме на цей час припадає початок боротьби за збереження в Україні української мови, що проявилося у створенні Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, у винесенні цієї важливої проблеми на сторінки газет і часописів. Микола Петрович у співавторстві з журналістом С. Довгалем публікує у „Прапорі юності” кілька гострих матеріалів на цю тему. Зауважимо, що на кілька років молодіжна газета „Прапор юності”, в тому числі і завдяки зусиллям М. П. Чабана, перетворилася тоді на найбільш прогресивну і популярну в області україномовну газету. З нашої точки зору, це був її „зірковий час”. У тому ж році спостерігаємо і його перші публікації про репресованих українських письменників.

Взагалі, на рубежі 80–90-х рр.. з-під пера журналіста М. П. Чабана з’явилося багато нарисів, заміток та записів інтерв’ю, які через долі окремих людей розкривали для читачів трагічні сторінки української історії і культури. Так, лише у 1989 р. у „Прапорі юності” та в обласній же газеті „Зоря” було вміщено його матеріали про репресованих і проскрибованих письменників Григорія Епіка і Андріана Кащенка, вченого Петра Єфремова, вчителя географії Григорія Омельченка. А далі в орбіту його уваги потрапляють репресовані письменники-земляки Валер’ян Підмогильний, Василь Чапленко, Сава Божко. Він надрукував 8 матеріалів, присвячених характеристиці життя і творчості українського поета з Кривого Рогу Михайла Пронченка, замученого фашистами в роки окупації.

Його цікавила доля історика церкви і громадського діяча Василя Біднова (7 публікацій за 10 років), життя і творчість українського письменника з діаспори Яра Славутича (9 публікацій), оригінальної української художниці, яка деякий час мешкала у Катеринославі, Галі Мазуренко, яка змушена була проживати на чужині (11 публікацій), українського поета з далекої Австралії Василя Сокола (5 публікацій), видатної оперної співачки з Катеринослава Марії Сокіл, позбавленої можливості дарувати своє високе мистецтво своєму народові (6 публікацій), журналіста, історика українських шахів, нашого земляка Юрія Семенка, якого доля закинула до Мюнхена, де він недавно й помер (8 публікацій), історика, колишнього співробітника Дніпропетровського історичного музею Павла Козаря, котрий досліджував історію дніпровських лоцманів.

М. П. Чабан не лише скрупульозно збирав розкидані по всіх усюдах відомості про репресованих чи викинутих з рідної землі діячів української історії і культури та в популярній формі ці результати пошуків оприлюднював на сторінках газет та інших видань, але й використовував найменшу можливість для опублікування їх творів в Україні. Так, у першій половині і середині 90-х років він упорядкував і видав твори П. Єфремова, М. Пронченка, П. Козаря [5]. А ще ж було багато публікацій про Є. Вирового, В. Хрінникова, Г. Мазепу, В. Білого, П. Феденка, В. Мисика, О. Горбача, О. Шпоту та інших.

Тут же зустрічаємо й першу публікацію про діяча катеринославської „Просвіти” Івана Трубу, котра відкрила велику серію публікацій М. П. Чабана про діячів однієї з перших і найактивніших „Просвіт” в Україні. А завершив він цю тему вже на початку ХХІ століття виданням солідного біобібліографічного словника.

Публікації окремих нарисів з історії літературного Придніпров’я у 1993 р. у розширеному і впорядкованому вигляді в 1993 р. вийшли окремою книжкою „Вічний хрест на грудях землі: Художньо-документальні нариси”. Вона відкриває рахунок численних книг дослідника Миколи Чабана. Вже через рік вийшла друком його книга „Січеслав у серці: Книга пам’яті”, а ще через рік – досить об’ємна книга „Сучасники про Д. І. Яворницького: Спогади”.

Микола Петрович опікувався входженням в історію нашого міста, в історію дніпровських лоцманів Григорія Микитовича Омельченка, одного з останніх лоцманів з козацької слободи Лоцманська Кам’янка, вчителя географії, директора школи, який пережив довгі роки політичного заслання, а вже будучи людиною похилого віку брав активну участь у політичному житті України, був одним із засновників Руху в Дніпропетровську, виступав перед студентами та школярами, створив у Лоцманській Кам’янці музей лоцманів і завідував ним на громадських засадах. Григорій Микитович за підтримки М. П. Чабана написав книгу спогадів „Лоцмани Дніпрових порогів”, за яку був удостоєний республіканської літературної Премії ім. Д. І. Яворницького. До останніх днів життя Г. М. Омельченка Микола Петрович підтримував з ним зв’язки.

До кінця 80-х років відноситься також і початок прилучення М. П. Чабана до висвітлення проблеми українського голодомору 1933 року. Він записує і публікує спогади селян Дніпропетровщини про цю українську трагедію. Аби усвідомити значення оприлюднення зібраних свідоцтв, варто зауважити, що пересічний громадянин тоді ще й назвати явище голодомору його істинним іменем боявся, не то що давати свідчення. Очевидно, Микола Петрович знаходив слова, які спонукали людину на відвертість, оскільки він зміг зібрати свідчення людей, які пережили голодомор. Ось заголовки його перших публікацій на цю тему: „1933-й, або декілька коментарів до сталінських висловлювань” („Прапор юності”.– 1989.– 10 січня), „Знати, аби таке не повторилося” („Зоря”.– 1990.– 27 лютого), „Забуттю не підлягає” („Зоря”.– 1993.– 13 березня), „Експонати, від яких холоне кров” (Нові дні, 1993.– № 520–521). Його записи розповідей селян Дніпропетровщини про страшні роки голодомору були включені до видань: „33-й: голод: Народна книга-меморіал / Упорядн. Л. Коваленко і В. Маняк” (К.: Радянський письменник, 1991.– С. 204–207), „Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упорядн. Семенко Ю. С.” (Вид. 2-е, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.– С. 3–5) та інші.

Розуміючи значення для розширення світогляду читачів інформації про все, що тоді для них було „за залізною завісою”, Микола Петрович публікує в газеті інтерв’ю з людьми, яким вдалося побувати в США та Канаді, нашими співвітчизниками в цих країнах, які отримали можливість приїхати в Україну і в наше щойно відкрите для іноземців місто. Так в „Прапорі юності” з’явився матеріал бесіди Миколи Петровича з талановитим молодим вченим-істориком С. М. Плохієм, який працював на історичному факультеті університету і потрапив у групу вчених, яка згідно з договором під час приїзду в СРСР президента США Р. Рейгана по обміну перебувала на стажуванні в США. Раніше подібні бесіди обов’язково виходили під рубрикою „Два світи – два способи життя” і показували переваги нашого радянського способу життя. А тут – красномовна назва, що відображала вже іншу епоху в сфері ідеології: „СРСР – США: година для співпраці настала” (Прапор юності.– 1987.– 19 грудня).

Восени 1989 р. в Дніпропетровськ завітало подружжя українців з Канади професор Іван Винницький та його дружина Іроїда, архівіст за фахом, які намагалися хоч чимось допомогти стражденній після Чорнобиля Україні. Ці люди не тільки самі вболівали за долю України, а й своїх дітей Михайла та Оксану виховали у дусі любові до батьківщини своїх батьків (Михайло також по обміну студентами проходив стажування на недавно відкритій кафедрі історії України в ДДУ). Бесіда, записана М. П. Чабаном, називалася „Ми очима канадців” (Зоря.– 1989.– 20 жовтня).

Весною наступного року до Дніпропетровська завітав зі США видатний історик українського походження Омелян Йосипович Пріцак, учень видатного українського вченого А. Кримського, незабаром обраний іноземним дійсним членом Академії Наук УРСР, організатор і директор академічного Інституту сходознавства. Тоді М. П. Чабан зробив дві публікації інтерв’ю з вченим : „Побачення з історією” (Зоря.– 1990.– 7 квітня) та „В ізоляції науки немає” (Прапор юності.– 1990.– 17 квітня). Згодом з’явилася й публікація інтерв’ю з канадським істориком з Торонтського університету С. Величенко „Обрії україністики (Зоря.– 1990.– 29 серпня). Це був тільки початок. В подальшому записи і публікації бесід з цікавими громадськості особистостями стали для журналіста М. Чабана звичайною справою.

Вважаємо необхідним зазначити, що саме через публікації Миколи Петровича Чабана в інформаційний обіг жителів нашого міста, краю та й усієї України ввійшли поняття „Січеслав”, „Січеславщина”, „січеславці” як синоніми назви нашого міста та його жителів епохи національно-культурного відродження першої чверті минулого століття. Так неофіційна назва Катеринослава, яка з’явилася у 1918 році за постановою вчительського з’їзду, стала символом епохи національно-культурного відродження. Тепер ця назва у різних варіаціях абсолютно спокійно використовується й іншими авторами та виданнями.

З кінця 80-х років дослідник історії і культури Придніпров’я М.П. Чабан розпочав активні пошуки наших земляків, які у різний час опинилися в зарубіжних, далеких і близьких, країнах. Він зав’язував з ними листування, робив про них публікації, надсилав свої матеріали у зарубіжні видання. Одним з перших серед таких наших земляків для нього став Юрій Сергійович Семенко, який проживав у Мюнхені. Внаслідок цього багаторічного спілкування двох непересічних людей з’явився цілий ряд публікацій про книги нашого співвітчизника. Згодом Миколу Петровича заведуть літературні пошуки у різні країни, з яких він повертався збагачений новою інформацією, наповнений новими планами подальших розвідок. В своїх творчих пошуках він поєднує живе спілкування з людьми, уважне прочитання літератури, зокрема, мемуарного характеру, роботу в архівах та рукописних відділах бібліотек і обстеження музейних багатств з метою не лише пізнання і естетичного задоволення, а й отримання необхідної в його пошуковій роботі інформації.

Результати всіх цих краєзнавчих пошуків вимагають відповідної систематизації. Кажуть, що Микола Петрович має вдома величезний і досить добре впорядкований архів. Мабуть, це абсолютна правда про впорядкованість напрацьованих матеріалів, бо нам доводилося також отримувати від нього деякий довідковий матеріал. Принагідно зауважимо, що Микола Петрович охоче ділиться з зацікавленими людьми своєю інформацією і сам не соромиться запитувати.

Оглядаючи творчу спадщину дослідника, звертаємо увагу й на розмаїття видань, у яких публікувалися його розвідки. Серед них особливо цікаве його співробітництво з єдиною в Криму україномовною газетою „Кримська світлиця”. Серед цих численних видань бачимо не лише вітчизняні газети та часописи, але й багато зарубіжних.

В 90-і роки Микола Петрович Чабан за свою невтомну працю отримує громадське визнання. У 1993 р. він став Лауреатом премії імені народного артиста України А. Хорошуна. За книгу „Січеслав у серці” отримав Почесний диплом ім. Академіка Д. І. Яворницького (1994 р.), Став Лауреатом акції „Людина року” (1995, Дніпродзержинськ), двічі – Лауреатом літературної премії часопису „Кур’єр Кривбасу” (1994, 1995 рр.) У 1996 р. за літературні твори Микола Петрович був прийнятий до Національної Спілки письменників України, а за активну краєзнавчу діяльність він став членом Правління Всеукраїнської Спілки Краєзнавців.

На наш погляд, нове століття співпало з новим етапом творчості Миколи Петровича Чабана. Вище вже згадувалося про видання ним збірки білоруського фольклору „Заспявай мне на матчынай мове” (2000 р.) У тому ж році він публікує упорядковане ним перше українське видання роману Олексія Ніколаєва про Нестора Махна „Перший з-поміж рівних”. Видає власну невелику за обсягом, але дуже цінну за змістом книжечку „Січеславці в Центральній Раді”. Наступного року він видає збірку спогадів про талановитого українського прозаїка з Катеринослава репресованого Валер’яна Підмогильного „Нащадок степу”. Відчуваючи потребу в краєзнавчих матеріалах, яку особливо чекали в школах, Микола Петрович упорядкував хрестоматію „У старому Катеринославі (1905–1920). Місто на Дніпрі очима українських письменників, публіцистів і громадських діячів” (2001 р.) Його нариси про видатних діячів культури нашого краю були вміщені у ювілейному виданні „Дніпропетровськ: минуле і сучасне” (2001 р.)

Не полишаючи газетні і журнальні публікації нарисів з історії і культури краю, Микола Петрович протягом багатьох років наполегливо збирав матеріали про діячів катеринославської „Просвіти”. Наслідком цих пошуків стала об’ємна книга „Діячі Січеславської „Просвіти” (1905–1921): Біобібліографічний словник” (Дніпропетровськ, 2002). До нього ввійшло приблизно 670 осіб, активних і менш активних просвітян, доля яких склалася по різному, але переважно це була доля трагічна. В цій же книзі маємо і розлогий нарис історії катеринославської „Просвіти” та її філій. Книга має велику наукову цінність, не говорячи вже про задоволення інтересу широких мас до історії і культури свого міста і краю. Про велику вартість цієї книги ми відзначили вже у своїй рецензії на видану книгу. Тут же зауважимо, що це видання викликало до себе значний інтерес не лише в нашому місті, але й по всій Україні. Тоді у різних установах проведені були численні презентації книги, які свідчили про те, що у нас є дуже багато людей, не байдужих до своєї історії.

Не встигли „відгриміти фанфари” з приводу книги про катеринославську „Просвіту” та згадану вище книгу „Мандрівки старим Кам’янським” (2004 р.), як інтерес громадськості був збуджений новою солідною книгою Миколи Петровича з історії нашого краю, на цей раз з історії Катеринославської класичної гімназії – „Птахи з гнізда Придніпров’я” (Дніпропетровськ, 2005). Власне, книга складається з двох дослідницьких частин і документальних додатків. Склавши нарис історії класичної гімназії, Микола Петрович вмістив у книзі 55 нарисів про знаменитих випускників гімназії, серед яких бачимо державних діячів, вчених, письменників, освітян, революціонерів тощо. Ці нариси про літератора і освітянина Миколу Мизка, письменника і журналіста, колишнього члена катеринославського Піквікського клубу Михайла Стопановського, фольклориста і земського діяча Григорія Залюбовського, бібліографа, публіциста і критика Михайла Комарова, народника Кузьму Котова, журналіста і видавця Миколу Бикова та багатьох інших були результатом тривалої пошукової роботи М. П. Чабана. Це розкішне і цікаве видання сьогодні вже є раритетом, хоча й видане воно не таким вже й малим накладом. Очевидно, цей інтерес читачів посилюється ще й тим, що ім’я М. П. Чабана як спокійного, врівноваженого, чесного у судженнях автора викликає довіру до написаного ним, а цього домогтися не так легко.

В останні роки у Миколи Петровича Чабана з’явився новий спосіб пізнання історії та культури України, розширення свої знань та їх віддачі читачам новими книгами і нарисами – літні мандрівки по Україні зі своїми однодумцями – такими ж закоханими в свою землю людьми, цікавими і творчими особистостями. Мандрівники своїм автомобілем проїхали десятки тисяч кілометрів доріг, об’їздили чарівні куточки України, побачити які бажано було б кожному українцеві, аби усвідомити, що красивіше рідної землі немає нічого в світі. Частина яскравих вражень мандрівників висловлена ними у книзі „Забутою Україною” (2006 р.).

Микола Петрович Чабан завжди на вістрі суспільного життя. За всієї своєї зайнятості журналістською щоденною роботою, присутністю на численних заходах, написання нових краєзнавчих розвідок, виступів перед вчителями, студентами тощо, він встигає помітити болючі місця на мапі нашого міста, руйнацію пам’яток історії і культури, аби ринутися на їх захист всіма доступними йому методами. Тож недаремно в листопаді 2007 року Микола Чабан одержав звання «Заслужений журналіст України».

Микола Петрович – людина дуже доброзичлива, проста, з добрим почуттям гумору. Це такий собі типовий портрет освіченого українця. Проте вже цей побіжний огляд того, що встиг зробити Микола Петрович Чабан за свої 50 років, свідчить про його не типовість, про непересічність його постаті, його таланту, його внеску в сучасну історію нашого краю, в культуру України. Дай, Боже, довгих років життя цій прекрасній людині, яка вже стільки користі зробила іншим людям, віддяч йому за добро, дай наснаги для подальшої плідної діяльності в ім’я народу, духовні цінності якого він повертає своєю невтомною працею!
Використана література:

1. Терещенко Р. Чим оберталися жарти з вождем // Відроджена пам’ять: Книга нарисів.– Дніпропетровськ, 1999.– Кн. 1.– С. 516–520.

2. Чабан М. Свято кожної зустрічі // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип. ІІІ. Володимир Кунцер. З любові до отчого краю.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 16.

3. Там само.

4. Вибрана бібліографія публікацій Миколи Чабана // Січеславщина: Краєзнавчий альманах.– Дніпропетровськ, 1998.– С. 20–25.

5. Єфремов П. Молитва Богу невідомому. Літературно-критичні статті / Упоряд. та вступна стаття М. Чабана.– Дніпропетровськ, 1993; Пронченко М. Кобза. Вибрані твори / Упоряд. і вступ М. Чабана і А.Пронченка.– Дніпропетровськ, 1995; Козар П. Лоцмани Дніпрових порогів. Історичний нарис / Упоряд. і вступ М. Чабана.– Дніпропетровськ, 1996.



Ганна Швидько,

доктор історичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

Шукач духовних скарбів народу Микола Чабан:

Наук.-допоміжн. біобібліограф. покажчик

/ упорядн. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ,

2008.– 117 с. (Сер.: «Дослідники рідного краю»).

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Шукач духовних скарбів народу iconУкраїна наш спільний дім
Україні; формувати ціннісне ставлення до держави, суспільства, мови, сім'ї, самого себе, почуття особистої відповідальності за долю...
Шукач духовних скарбів народу iconКласний керівник: Волченко М. М. Мета
Україні; формувати ціннісне ставлення до держави, суспільства, мови, сім’ї, самого себе, почуття особистої відповідальності за долю...
Шукач духовних скарбів народу iconВч. Дзюба О. Ю. Україна наш спільний дім
Україні; формувати ціннісне ставлення до держави, суспільства, мови, сім'ї, самого себе, почуття особистої відповідальності за долю...
Шукач духовних скарбів народу iconСценарій інтелектуально-пізнавальної гри «Я люблю Україну»
Мета: виховувати у дітей почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідного краю, розуміння причетності до всіх подій,...
Шукач духовних скарбів народу iconВиховний захід «У пісні нашій наша сила» Мета
Мета. Виховувати в учнів почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідного краю, розуміння своєї причетності до всіх...
Шукач духовних скарбів народу iconКонтрольна робота №1. «Із пісенних скарбів». Контрольний письмовий твір: «У піснях історія мого народу», «Пісня душа народу»
...
Шукач духовних скарбів народу iconПерекази І легенди Звягельщини
Один із основних шляхів якісного вивчення української літератури в школі – широке використання літературного краєзнавства, яке прилучає...
Шукач духовних скарбів народу iconМетодичні рекомендації щодо проведення Дня Знань І Першого уроку в 2008-2009 навчальному році Друкується за рішенням вченої ради Кіровоградського
Духовність І духовна культура особистості це формування її свідомості, світогляду, включення в економічне, політичне й культурне...
Шукач духовних скарбів народу icon11 клас. Вступ
Набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних...
Шукач духовних скарбів народу iconІнформація про біографію І творчість людей, доля яких описана у книзі «Біля витоків незалежності». На окремих плакатах зображення малого герба України, прапора України, слова гімну України. Мультимедійна презентація «Моя Україна»
Мета виховувати в учнів почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідного краю, розуміння своєї причетності до всіх подій,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка