Сицилійський гопак



Сторінка1/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



СИЦИЛІЙСЬКИЙ

ГОПАК

У цій книзі на прикладі однієї родини змальовується життя трьох останніх поколінь українців, яким довелося пережити й голодомор 1932-1933 рр., і Велику Вітчизняну, й післявоєнну голодівку, й „хрущовську відлигу”, й „роки застою”, і, нарешті, побачити свою державу незалежною.

Без претензії на оригінальність та з готовністю вислухати будь-які критичні зауваження автор стверджує: українська нація – найталановитіша, найвитриваліша, найкрасивіша – має повне право на щастя, попри зажерливе й тупе керівництво.

Без редакторської правки


Видруковано на власному обладнанні

© Дубина О.Д., 2006



Своїм предкам,

далеким і близьким, присвячую

1
– Будеш працювати під прикриттям, – інструктував генерал Дмитро Донченко свого молодого співробітника. – зв’язок триматимеш через оцих людей: Вінченцо (Максим) – бізнесмен, гуртова торгівля фруктами, Таня (насправді – Леся – танцівниця в стриптиз-барі). Мобільним не користуйся – його можуть слухати.

Роман узяв до рук фото. На нього подивилося двоє симпатичних молодих людей років 25-30.

– Не скажеш, що італійці, – подумав.

– Дякую, товаришу генерал. Дозвольте виконувати?

– Почекай. Чомусь моє серце не на місці.

– Не хвилюйтесь, я ж кращий випускник курсу.

– Авжеж.


– Кава, товаришу генерал! – зайшов з підносом ординарець.

– Поставте тут, підполковнику, – показав генерал, відсовуючи фотознімки.

Той з відсутнім поглядом глянув на стіл, подав чашки й поспішив вийти.

– Хвилююсь я, сину.

– Не хвилюйся, тату, все буде добре.

– Ти ж дивись мені там, без зайвої ініціативи. Твоя задача – з’ясувати, як і куди переправляються наші жінки й діти. І все. І хто за цим стоїть. Решту зроблять італійські колеги.

Роман підвівся.

– Щасти, сину!

Чоловіки обнялися, згодом мовчки присіли на канапі. Через кілька хвилин молодший підвівся і зник за дверима...
Різні думки рвали душу генерала Донченка. Держава, розділена на клапті мафіозними кланами й політичними інтересами, не в змозі подбати за своїх громадян. І він, генерал СБУ, покликаний стояти на їх захисті, до цих пір нічого суттєвого не встиг зробити. Народ масово виїжджає за кордон. Нерідко доля багатьох заробітчан закінчувалася трагічно. Дітей продавали на донорські органи, жінок – у борделі, і за цим стояли добре організовані структури з виходом на митницю і органи державної влади.

Він сам спланував цю операцію. Сам підбирав агентів. Щоб уникнути витоку інформації, навіть задіяв єдиного сина. І це його мучило. Думка, що не міг працювати сам, як в молоді роки, не давала спокою.

Але зараз його особа завдяки пронирливим газетярам стала занадто популярною. Противні папараці, надивившись закордонних фільмів, прямо-таки не давали проходу. То тут, то там з’являлися фото з інтригуючими підписами на кшталт: „Сумнівна політична орієнтація”, „Генерал-работоргівець” і т.д.

Звичайно ж, ті видання потім закрили. Хай знають, в якій державі живуть. Нашому народові ніколи не можна давати відкривати широко рота, щоб не задихнувся від почуття власної свободи.

Вирісши без батька, Дмитро Петрович усю свою невитрачену любов переклав на своїх синів. І тепер-от думав: як же так сталося, що своє єдине дитя наважився піддати такій небезпеці.

Він підійшов до бару. Налив склянку коньяку. Потім ще. І запив холодною кавою.

Назрівали великі події.

2

– Як ти тут без мене, Марієчко? – цілував свою юну дружину молодий лейтенант Петро Донченко.



– Погано, Петре. Не встигли одружитися, як погнався на Фінську, нібито без тебе там не освятилося.

– Це мій обов’язок, Серденьку! Раз Вітчизна сказала треба – значить треба. До того ж накази не обговорюють.

– Скажи! – впилася вона в нього своїми зеленими очима. – а мої накази для тебе щось значать?

– Авжеж.


– Отож, наказую мене обіймати, цілувати, лоскотати! Жінці, Петре, потрібен чоловік, а не військовий обов’язок.

Він обірвав її на півслові. Три роки, як одружені, ще й не жили разом. Не встигли відгуляти весілля – прийшов наказ негайно вирушати. Так, з квіткою і їхав у вагон, перебираючи в пам’яті нездійснені мрії. Намагався не думати про Марійчині сльози. Сльози позбавляли його сили. Він їхав на війну, яка потрібна була йому, українцеві, як зайцеві п’ята нога. Однак почуття обов’язку брало гору. Не дарма ж з першого класу школи вбивали в голову: „Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство”. Сталін і Вітчизна – ці поняття були для нього нерозривним цілим.

Ті три довгих роки ранами і передчасною сивиною закарбувалися на його скронях. Два ордени, три медалі свідчили про те, що молодий сержант (через два роки – лейтенант) не умів ховатися за спини товаришів.

А ось його ще не займана дружина вперше явилась перед ним у всій своїй красі: довгі каштанові коси обплутали пухкі подушки, тугі груди, рвучко підіймаючись, благали ласки, міцні стегна легенько похитувалися, ваблячи до себе.

Він цілував її нещадно, вона відповідала такими ж голодними рвучкими поцілунками, і невдовзі убога селянська хатина наповнилася притишеним жіночим стогоном, поривчастим чоловічим диханням і тим невловимо дивним запахом загубленої цноти. І тільки кури на горищі раз у раз порушували це таїнство своїм шурхотом, а повний місяць розливав через маленьке віконечко коштовне світло.

– А де ж твої батьки? – вже під ранок схаменувся Петро.

– Добре, що згадав, – засміялася у відповідь Марічка. – Мама, як взнала, що ти приїжджаєш, намовила батька провідати кумів у сусіднє село. Якби не вона – я б з глузду з’їхала! – притиснувшись до чоловіка, розповідала зеленоока красуня. – батько не хотів, щоб я за тебе йшла, за військового, бурчав увесь час:

– Пішла заміж за комуніста! Живеш, як вдова за живого чоловіка. Он Прокіп Свирида – чом не парубок – і толковий, і роботящий, хату батьківську бляхою покрив, та й любив тебе, дурепу, ще з дитинства, а вона, коза, за москаля заїжджого подалася.

– Та який же я москаль?

– У тата всі, хто у формі – москалі. Проте мама завжди за мене заступалася:

– Ти, – казали, – пліснява прокурена, толку з того, що я за господаря вийшла, а він он, бач, які хороми нажив, що не буде куди й колиски з онуком поставити!

Часто сварилися.

Голос жінки посумнів.

– Що з тобою?

– Та так. Пригадується.

– Лихе чи добре?

– Прокіп і справді спокою мені не дає. Щодня то вщипне, то підковирне, то словом уїдливим обізве. Страшно мені, Петре.

– Не бійся, Марічко, ось я з ним поговорю зранку.

– Поговори, Петре, – не то проломлю його дурну голову.

У ранковому небі почувся гул літаків.

– Знову навчання.

– Ти хоч на мить можеш забути про армію? – сідаючи на чоловіка, запитала Марічка. – Сьогодні я – твій ворог, зі мною й борись!

Сонце вже сміялося. На вулиці копошилися люди.

– Так добре з тобою, Петре! Аж не віриться, що ми нарешті разом!

– Так, люба.

Раптом двері хатини рвучко відчинилися. В порозі з’явилася запорошена розпатлана заплакана мати.

– Вставайте, дітки, війна, – тільки й мовила вона, сідаючи на підлозі.

– Сьогодні вранці бомбили Київ, – з’явився в порозі батько. Отакий-от недобрий день. Ходімо, стара, хай діти одягнуться, – майже виніс він на руках розбиту горем жінку.

Марічка не плакала. Тільки сльози їй котилися з очей, як намистинки, і стікали по щоках, поміж груди.

Прощалися також мовчки. Донька й мати, в чорному, постарілий ніби Федір Коваль нервово крутив цигарку.

– Прощавайте, тату. Бережіть її.

Чоловіки обнялися.

– Прощавайте, мамо.

Поцілувалися. Теща тільки замахала хустинкою в повітрі й відвернулася.

– Чекай мене, я прийду. – Петро обережно поцілував дружину в чоло й притиснув до серця. Хвилин п’ять стояли мовчки.

– Присядемо на дорогу, – нагадав батько.

Сіли на призьбі під хатиною.

– По машинах! – пролунала команда, скликаючи добровольців.

Звідусіль почулися молитви й голосіння. Дряхленькі полуторки піпікали, обдаючи селян пилюкою.

Петро біг, не оглядаючись. Його чуб розвівався на вітрі й ще довго майорів на кузові між пилюкою.

Ковалі вже не плакали.

А з-за паркану злорадно шкірив зуби Прокіп Свирида.


3
– Не бійся, Лесю, тут нас ніхто не побачить, – заспокоїв Роман дівчину, лагідно пестячи її руку.

Та ніяково посміхнулася. Грала легка музика. Біля оркестру танцювало дві пари.

– А сам-то чого на боки позираєш?

– Професійна звичка.

– А око вже хто підбив тобі, професіонале?

– Я влаштувався на нову роботу, – він довірливо підсунувся до дівчини. – Відчуваю, що цього разу натрапив на справжній слід.

– Хто ці люди?

– Переважно наші. Є росіяни, німці. Повний інтернаціонал.

– І що, у них звичка новим робітникам бити морди?

– Ні, Лесю. Я пішов у бої без правил.

– Ти що, здурів! Тебе ж можуть убити! – перелякалася дівчина.

– Усіх нас так чи інакше може переїхати автобус, та й від цигарок щороку людей помирає набагато більше.

– Нащо це тобі? Покинь.

– Ні. Бої завжди відбуваються у різних місцях, переважно досить сумнівних, і компанії збираються відповідні. Досить часто прямо на трибунах вирішують свої справи. Та і я втерся до них в довіру – виграв 10 боїв з 10. вони заробили на мені добрі гроші. Та і я ось. Дивися.

– Сховай. Мені не потрібні твої гроші, дурнику! Мені потрібен ти!

Їх вуста злилися в довгому поцілункові.

– Я люблю тебе, Лесю.

– Той, хто любить, не приходить на побачення з коханою раз у 4 місяці. До речі, мене звільнили з роботи.

– За що?

– Просто я стала раптом поправлятися.

– Ти? Чому?

Вона мовчки взяла його руку й поклала собі на живіт.

– Там – наша дитина. Вона вже ворушиться.

– О, люба! – у Романа на очах виступили сльози. Він міцніше притис дівчину до грудей. – Пробач, люба, я був такий неуважний до тебе! Пробач! – він осипав її руки, шию, обличчя рясними поцілунками.

– Зупинись, оглашенний! Не забувай, що ми з тобою на роботі!

– Авжеж. Так от. Післязавтра ми їдемо в Салерно на поєдинок. Але перед цим маємо ще одну зупинку, поблизу Мессіни. Шосе Е 45. Зазвичай схема така: фірма, на яку я зараз працюю, і якої, звичайно, офіційно не існує, посилає в Україну запрошення виступити з концертом чи взяти участь у спортивних змаганнях. Дочірня фірма на Україні формує групу, переважно з жінок і дітей, замовляє комфортабельний автобус, оформляє документи. Ось тут, – він передав дівчині до рук плюшеву іграшку, – знайдете номер мобільного людини з МВС. Мені вдалося зняти останній дзвінок. Там ще багато цікавого. Так от. Визначається час, коли автобус має перетинати кордон. Повідомляються митники. Живий товар, як правило, без перешкод дістається місця призначення, де його пересаджують у транспорт без зручностей, забирають гроші, документи і потім продають по каталогах, як сувеніри.

– Звідки така інформація?

– Стосовно людини з МВС – прочитав по губах, коли бос говорив по телефону. Нас же вчили не тільки бити морди, стріляти з двох рук і метати ножі, а й розуміти мову глухонімих плюс 3-4 іноземних. А решту

записав твій чоловік.

– Макс?


– Ага.

– Непогано як для вишибали-гітариста і дрібного торговця.

– Дякую.

– А стосовно автобуса?

– Минулого тижня сам бачив. Ми охороняли той, що пригнали під „товар”. Було 17 жінок і дві дівчинки, зовсім юні, років по 12-13, не більше.

– І куди їх повезли?

– Не знаю. Проте відомо, що частину жінок також використовують як гладіаторів. Нещодавно билося дві рідні сестри-хорватки. Так одна забила другу до смерті, а потім сама собі скрутила голову.

– Боже, який світ настав! Що ж робиться, Романе?

– Тобі край звідси виїхати. Забирайся негайно, найближчим рейсом.

– А як же мій чоловік?

– Себто Макс?

– Не забувай, ковбою, що я – заміжня жінка, й мені слід повідомляти чоловіка прос свої плани.

– Звичайно. І передай йому, хай вночі буде з тобою обережніший і не травмує мою дитину.

– Передам. Обов’язково. Ходімо танцювати.

Лунала приємна музика.

– От коли приїду додому, наїмся сала з часником, а ще хочеться вареників у сметані. Очі б мої не бачили їхніх спагеті! А ще, коли буду народжувати, хочу, щоб ти був зі мною, хочу, щоб ти першим побачив мою лялечку.

– Обов’язково, люба.

– А жити ми будемо біля невеличкого озерця, де немає поблизу жодного будинку, жодного п’яного мужика, де не будуть хапати тебе за ноги і за груди...

Вона заплакала.

– Не треба, Лесю. Вже скоро все скінчиться. Все буде добре. Правда ж?

Вона кивнула головою у знак згоди.

– До речі, мої „круті” колеги кілька разів згадували якогось П’єтро Монічеллі. Що це за один?

– О, певною мірою – це досить відоме прізвище. Банкір, політик – офіційно, а неофіційно – подейкують, що він контролює увесь Південь від Палермо до Неаполя. Бачила його кілька разів у нас. Але не думаю, що він заходив подивитися на стриптиз. Такий собі кремезний дідуган років вісімдесяти, якщо не більше, проте виглядає чудово. Пив горілку без льоду, і дуже щедрий. Після його відвідин кожного разу зникала одна з танцівниць-рабинь. Де вони потім дівалися – невідомо.

– Здається мені, що наші російські брати перейняли у дідугана його бізнес, або ж навпаки – він заважає бізнесу їхньому.

– Тоді чекай великих потрясінь. За 5 років я начулася про діда багато легенд. Одного разу схопили на гарячому когось із його підручних за фінансові махінації. І доки поліція думала, як вибити з нього свідчення проти Монічеллі, той підірвав увесь відділок, разом із копами і своїм підручним. Проте висунути бодай звинувачення йому не змогли. Він навіть певний час був губернатором. За його керівництва знизилася злочинність і зросли доходи громадян. Деякі сицилійці на нього просто моляться.

– Ти так інтригуючи розповідаєш, що мені аж закортіло з ним познайомитися.

– Краще таких людей, Романе, бачити по телевізору, а не сидіти з ними в одному авто.

Коли вони виходили з ресторану, на вулиці моросив дощ.

– Не проводжай мене. Я – на таксі.

– Бережи себе, люба.

– Ти теж.
В будинку було темно. Обережно відчинивши двері, Леся зняла мокрий одяг і увімкнула світло.

– Максе, ти дома? – гукала вона, піднімаючись східцями на другий поверх. – Максе?

Відповіді не було.

– Макс! – повторила Леся, увімкнувши світло в спальні.

Максим сидів, прив’язаний до стільця, з заліпленим ротом, закривавлений, по кімнаті валялися розкидані речі – очевидно, він так просто не дав себе скрутити.

– Доброго вечора, пані Тетяно, чи як там вас правильно? – звернувся до неї по-російськи один із двох мордоворотів, що стояли біля вікна.

– Що це все значить? – намагаючись не втрачати духу, перейшла в атаку Леся. – Це приватна власність. Як ви посміли війти в мій будинок?!

– Якщо бути справедливим, то цей будинок – не ваш, а оцієї жирної італійської свині, – і він з силою вдарив Макса по обличчю.

Леся скрикнула від несподіванки і повернулася бігти. Проте дорогу їй перегородили ще троє.

– Куди це ви, пані Тетяно? Ми ще не закінчили розмову, – зупинив її перший.

– Хто ви, що вам треба?

– О, це вже інша розмова. Звати мене, якщо це для вас має інтерес, Владиславом, скорочено – Влад. А це – мої добрі друзі. На кого ти працюєш, суко? – він схопив її за комір піджака і стряс у повітрі. Кому ти на нас стукала, гадюко?

– Ви мене з кимсь плутаєте!

– Ти права. Я плутаю! – і він з усієї сили вдарив Лесю в лице. З носа в неї потекла кров.

– Я плутаю? – скаженів кат. – Я плутаю?! – він ще і ще бив Лесю по щоках. – А може, це ти плутаєш, може, ти забула, як тебе звати, може, ти забула, звідки приїхала?!

Не в змозі відбиватися, дівчина втратила свідомість.

– Відлийте її.

Цього разу вона сиділа за столом, а очі засліплювало сяйво настільної лампи.

– Ну, не пригадала? – нахилився над нею Влад. – З ким ти зустрічалася, га? Може, наставляла цьому дурному італійцеві роги? – він раптом розірвав одяг на грудях, скинув з плеч сорочку. – А ти гарна, хоч і пузата. Чуєш ти, італьяно? Бачиш? Чесна українська блядь наставила тобі роги!

Решта бандитів зареготали. Несподівано для них Максим зірвався на нього і з розгону врізався Владиславу в живіт. Той скорчився від болю і, спіткнувшись, упав головою на розбите дзеркало. Одна зі скалок врізалася йому в потилицю. Оскаженілий, він зірвався і почав збивати Максима ногами.

– Ти теж цього хочеш? Хочеш?! – вхопивши дівчину за волосся, кричав бандит. – а може, ти іншого хочеш?! Може, тобі не вистачало італійського кохання?!

Раптом у його кишені задзвонив мобільний.

– Так. Тут обоє. Добре, бос. Вже їдемо.

– Пощастило тобі, суко! – він ще раз з силою вдарив Лесю в обличчя, від чого дівчина вкотре втратила свідомість. – Беріть цих двох і відвезіть на „хату”. Очей не зводити. Втечуть – закопаю всіх. І ще раз все перерийте. Щось тут має бути.

– Що, бос?

– Телефон, плівки, фотографії. Чорт його знає, що!!!

Через п’ять хвилин квартира нагадувала поле після зливи, і коли нарешті Леся прийшла до тями, впізнати рідний дім було нелегко. Максим спливав кров’ю в кутку, але ще дихав, і це її хоч трохи втішило.

– А, прочумалася, киця! Де телефони, де адреси?! – знову почався допит. Проте говорити вже було не в її силі – з вуст вирвався лише протяжний стогін.

– Заткни їй рот, хай не скиглить! – наказав старший.

– Киця хоче мишку, – знущався один з бандитів. – Скажи: „А-а-а!” – на цих словах він запхнув дівчині в рот м’яку іграшку, принесену Лесею з ресторану.

Це була рожева мишка. З червоним бантиком на животику.
4

– Ну що, комісаршо, коли даси поторгати свої ягідки? – обізвався раптом з-за перелазу Прокіп.

– Побійся Бога, Прокопе, за живого-то чоловіка! Місяць після пологів! Та й твоя Дарина нещодавно як розродилася.

– А що Дарина? Чи мало я її б’ю, щоб розумніша була та слухала чоловіка? А твого лейтенантика, гляди, вже давно куля підчепила, вже й згнило його молодеє тільце.

– Тьху на тебе!

– Не гоже так з представником влади! Як-не-як – я – староста!

– З тебе такий староста, як з мене млин. Хоч би совість мав, душогуб чортів!

– Совість, Марусиночко, зараз не в моді. Зараз у моді сила. Де є сила – там і влада. Де є влада – там є все, – Прокіп підійшов до молодиці й поклав їй руки на плечі; та якраз вішала пелюшки.

– Відпусти, чуєш! – не обертаючись, сказала вона. – Відпусти, а то кричатиму!

– Кричи, я ще й підкрикуватиму! Отак: „А-а-а!” – поліцай задер голову й зареготав.



  • Не дури, хлопче, – почувся голос за спиною.

Прокіп скинув гвинтівку з плеча:

– О! І тато пожалували! Це ти, стерво рудобороде, мене обдурив. Хто за мене обіцяв доньку видати? Не ти? Думали, я плакатиму? Думали, проситиму? Ти проситимеш. Проситимеш! – Прокіп переклацнув затвором.

– Чого просити, Прокопе? – намагаючись бути спокійним, запитав батько.

– Проси, щоб не сказав, хто твій зять. Проси, щоб внучка твого, її виродка, у криницю не вкинув, проси, щоб наречену свою коглишню на глум не пустив.

– Вона вже не твоя.

– Тут все моє. Я – староста в цьому селі. Не віриш? Я тут – закон. Дивись, що я роблю з неслухняними!

Повернувшись, він ударив навідліг Марічку. Та, поточившись, упала на паркан. Батько, витягнувши з-за спини сокиру, прожогом кинувся на Прокопа. Тріснув постріл, потім ще. Федір, як підкошений, упав на подвір’я, обриваючи перев’язь із пелюшками. Липка червона цівка стікала на біле полотно.

– Гріх тобі, Прокопе! – і змовк.

– Що ти наробив, іроде?! – заголосила Марічка. – Мамо! Матінко!!!

Проте Наталя вже була біля помираючого, намагаючись пелюшкою затулити рану.

В хаті несамовито кричало немовля. На подвір’ї голосили жінки. На вулиці зупинився мотоциклетний патруль:

– Wer ist los?1 – запитав фельдфебель.

– Замах на представника влади. Пристрелив, комуняку! – спантеличено відповідав Прокіп, поправляючи свастику на рукаві. На чолі йому виступив холодний піт.

– Gut! Gut!2 – заджеркотіли фашисти між собою і помчали геть.

У той день і цілий тиждень Прокіп пив безперестанку. Йому не було так страшно, коли він спав у полі в скирті, ховаючись від демобілізації, не було так страшно, як, переступивши поріг колишньої сільради, на колінах благав німецького офіцера прийняти на службу до фюрера, не було так страшно, коли натискав на гачок, коли падав старий Коваль, як тепер, залишившись наодинці, його переслідував той, останній погляд гордої степовички. Той погляд проймав до самих кісток, до самої душі, якщо така ще в нього залишилася. І чим більше Прокіп пив, тим більше боявся.

– Прокопе, може, досить? – доторкнулася його плеча Дарина. – Досить тобі, Прокопе! Дитину злякаєш!

– А що мені до дитини? Сама народила, сама й тішся!

– Може, я ще й зробила її сама?

– Може й так. А може, то жеребець московський! Бачив я, як увивався він біля вас! Ви з Маруською подружками були. Може, й ти під нього підстелялася.

– Господь з тобою, Прокопе, я тоді вже дружиною тобі була. Як ти міг подумати?!

– Овва! Якась комуністична засранка забороняє мені думати! Радій, що маєш такого чоловіка! – він надпив прямо з пляшки. – Пишайся, який у тебе чоловік!

– Чим пишатися, Прокопе? Все село від нас відвернулося, всі люди хату нашу обходять. За три місяці ніхто „добридень” не дасть. Хіба що Марічка прибіга, як тебе немає.

– Марічка, кажеш? Здається, казав тобі: не знайся з тією шльондрою! Казав?!

– Казав, Прокопе, та ж ми – сусіди, і діточки у нас дрібненькі. А у неї молоко перегоріло. Дитя кричить. Дай, думаю, погодую.

– А, так ти свою цицьку у виродків рот суєш?! Молочниця! А цього не хочеш?!

Прокіп вискочив з-за столу й почав бити Дарину кулаками в груди. Та намагалася затулитись, та, спіткнувшись, упала на підлогу, тоді п’яний став добивати її ногами і зупинився тільки тоді, коли жінка затихла.

– Почекайте, червоні вилупки! Завтра приїде СС, усіх ваших дітей на кілки посаджають. Вже наказ по всьому районі розіслано. Почекайте!..

Взявши пляшку, не одягаючись, Прокіп вийшов на вулицю.

Через дорогу, у Ковалів, світилося. Марічка годувала немовля. Крадучись, Прокіп підійшов під вікно. Матері в хаті не було. Вона вже як тиждень ночувала на цвинтарі. На могилі чоловіка. Каганець стривожено блимав. У печі жевріли дрова. На плечах у жінки була накинута хустина, проте вона не могла заховати припухлих молоком грудей. Дитинча сердилося, мабуть, не наїлося і товкло матір рученятами. Її вуста посміхалися, а з очей текли сльози. Поступово хлопчик заснув.

Задивившись, Прокіп незчувся, як цокнув пляшкою в шибку.

– Хто там? – підняла очі Марічка.

Відповіді не було.

– Хто там? – поклавши дитинча в колиску, стривожилася жінка.

Прокіп підходив до дверей.

– Хто там?

– Це я, – ступаючи через поріг, – пробурмотів п’яний Свирида.

– Чого тобі? – злякано запитала жінка.

– Сама знаєш, чого – тебе, – наступав він, – тебе, моя крихітко!

– Іди геть, чуєш! Досить з тебе однієї смерті.

– Одна чи дві – яка різниця! – дихнув він на неї міцним перегаром, скидаючи з плеч хустину.

Марічка затулила груди руками.

– Ну чого ж ти стидаєшся, звикай. Либонь, стомилася без чоловічої ласки?

– Краще вмерти, ніж терпіти твої залицяння! – Марічка відважила кривдникові щирого ляпаса.

– Бий, бий, це мене ще дужче заводить! Бий! – і сам вдарив Марічку пляшкою по голові. Та поточилася й осіла на ліжко поруч з колискою. Дитя спало. Вона бачила його рожеві губки й боялася потурбувати цей дорогоцінний сон. А потім кров залила їй очі. І не виділи вони, як роз’юшений Прокіп, зірвавши з неї решту одягу, навалився всім тілом, похапцем стягаючи з себе галіфе, і отямилася тільки тоді, коли його осатаніла морда замерехтіла в неї над головою...



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка