Сицилійський гопак



Сторінка14/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

– Ви уявляєте, які з цього будуть наслідки?

– Так. Зважте, що я приніс дві заяви: на відпуск і на звільнення з органів за власним бажанням.

– Авжеж. Ваша завбачливість тішить, – шеф явно був не в гуморі.

– Дозвольте йти?

– Та йдіть ви всі під три чорти! – закричав шеф, кидаючи заяви в смітник.

Але Донченко не повернувся. Він сказав майорові про своє рішення, попросив тримати його в курсі справ і поїхав додому, щоб помитися й переодягтися.

Про Мишка не було нічого нового. Йшла третя година ночі.

Попросивши водія зачекати, генерал швидко піднявся в квартиру. Ліфт, як завжди, не працював.

Дружина не спала. Вона читала свою улюблену Ліну Костенко.

– Доброї ночі, люба! – поцілувавши дружину, присів він біля неї.

– Доброї ночі, – спокійно відповіла вона, начебто чоловік приїхав о сімнадцятій, – вечеряти будеш?

– Так, звичайно.

– Вона зігріла борщ, вареники.

– Вибач, ковбаси нема і твоїх улюблених тістечок теж – я їх віднесла на Майдан тим, що мерзнуть.

– Моя добра свята Валентина! – пригорнув Донченко дружину й поцілував.

– Що нового?

– Та сама бачиш – все нове.

– Так. Це щось дивовижне. Я постояла з тими дітьми дві години – наче в церкву сходила. Їй-Богу. Там такий дух! Такий настрій! І зовсім немає п’яних. Дмитре, чим все це скінчиться? – в її голосі чулася стурбованість.

– Не хвилюйся, люба, все буде добре. Влада, можливо, й поміняється, але в житті таких простих громадян, як ти, не зміниться абсолютно нічого.

– А ти?

– Я не маю злочинів проти свого народу, окрім злочинів проти себе, – згадка про сина болюче вколола в серце. – Все буде добре, моя люба.



– Подякувавши за вечерю, Дмитро почав збиратися в дорогу.

– Куди це ти? Ніч на дворі.

– Поїду провідаю маму.

– Зараз?


– Так. Машина чекає.

– Чому так терміново?

– Вона нещодавно телефонувала. Дуже просила приїхати.

– Візьми мене з собою. Я теж хочу побачити її.

– Ні, люба, тобі лікарі заборонили довготривалі подорожі та стреси. З інфарктами не шуткують.

– Так, любий, як скажеш.

– Що передати свекрусі?

– Передай, що я завжди вважатиму її своєю мамою, а не свекрухою, і поцілуй за мене.

– Авжеж, передам. Не скучай. Дзвони. Я завтра ввечері повернуся. Бувай, люба, – він ще раз поцілував дружину, – іди відпочивай. Тобі слід хоч трішки поспати. До скорого!

Двері сухо клацнули. Його кроки лунко відбивалися в порожньому коридорі.

Десь між п’ятим і шостим поверхом Дмитро почув, що згори хтось швидко спускається, знизу теж почулися кроки.

Що це раптом моїм сусідам не спиться? – майнула думка. – Але в тому типові, що підіймався назустріч, тримаючи руки в кишенях, він аж зовсім не впізнав жодного зі своїх сусідів, і коли той, піднявшись ще на пару східців, різко вийняв правицю з кишені, генерал усе зрозумів. Кинувшись на того, що підіймався, він встиг доведеним до автоматизму прийомом захопити руку з пістолетом, але відчув, як ззаду в правицю увігналася куля. Не випускаючи нападника, Донченко, розвернувшись на 180 градусів, підняв його над собою й побіг назустріч тому, хто стріляв, прикриваючись тілом. Розгублений бандит від несподіванки навіть не пручався, однак другий вирішив довести справу до кінця, не особливо дбаючи про безпеку напарника. Приглушено пролунали один за одним три постріли, але жодна з куль не влучила в генерала. Другий нападник був мертвий. Кинувши труп на озброєного молодика, генерал виграв кілька секунд і, не довго думаючи, навідліг зацідив дезорієнтованому кілеру в щелепу. Той похитнувся, але не впав, та цього було досить колишньому десантнику-афганцю, щоб повалити нападника й кількома ударами позбавити його свідомості. Для впевненості, підібравши обидва пістолети з глушниками, він ще раз зацідив живому бандитові у скроню. Той остаточно обм’як, розпластавшись на східцях.

Документів при них, як і завжди у таких випадках, не було. Тільки магазини з набоями й наручники.

Витягнувши мобільний „для всіх”, генерал зателефонував на черговий пункт „02”:

– Говорить генерал Донченко. Щойно на мене було вчинено напад. Один нападник мертвий. Інший – поранений. Що? Як я? Живий. Живий. Вишліть опергрупу. Тільки, будь ласка, під’їдьте тихо, без сирен і мигалок. Можуть бути спільники. Чекаю.

Потім набрав дружину. Йому не хотілося повертатися додому в такому вигляді. Що в квартиру ніхто не заходив – він був упевнений: камери, встановлені в коридорі й у вітальні знімають усіх, хто підходить до дверей його помешкання, сигналізація також стояла й на вікнах. У разі чого – через дві хвилини тут би був „Беркут”.

– Алло, люба. Це я. Ні. Все гаразд. Ти як? Чому дзвоню? Тому що забув сказати, що кохаю тебе. Ти вже лягла? Ну, добраніч.

Голос дружини був спокійний, отож, вона нічого не запідозрила. Це добре. Тільки тепер генерал відчув, що його правиця пекла вогнем. Кров заливала весь рукав.

Прикувавши молодика в шкірянці до перил його ж наручниками, Донченко направився на вулицю. Знизу знову почувся знайомий тріск пострілу. Куля вдарила поруч. Витягнувши „беретту”, генерал, стріляючи, побіг униз. Нападник, не очікуючи такого фіналу, без кінця натискав на спуск, але густі металеві перила заважали влучності. Коли затвор сухо клацнув, він кинув пістолет під ноги й вискочив на вулицю – часу на те, щоб змінити магазин у нього не було.

Дмитро, витягнувши з-за пояса інший „ствол”, вискочив слідом. Несподівана темрява зустріла його. Чулися кроки втікаючого. І тоді генерал, закривши очі, затамувавши подих, підвів пістолет і став стріляти на звук. На четвертому чи п’ятому пострілі нападник зойкнув і повалився на сніг.

Очі поступово звикали до темряви. Ще здалеку Донченко побачив розпластане тіло на снігу. Нападник лежав головою вниз. Куля влучила йому в шию. Перевернувши труп, генерал зірвав маску з обличчя. Мертвому було років 20-25.

– Ідіоти! – сплюнув генерал і кинувся до своєї машини, адже до цих пір водій ніяк про себе не заявив.

Вікно було приспущене. Ілля сидів у кріслі з широко відкритими очима, відкинувши голову назад. Тоненька червона цівочка стікала з його скроні.

З розпачу й досади генерал кинув пістолет під ноги й сперся об кабіну.

На подвір’я стрілою влетів спецназ. Не звертаючи уваги на нього, частина кинулася в під’їзд, частина – до машини. Двоє, що бігли до нього, відразу зупинилися, впізнавши генерала. Перший зняв з голови маску. Це був командир „Альфи” генерал-майор Іванов.

– Слава Богу, Петровичу, ти живий!

– Як бачиш, Сергію.

Чоловіки обнялися.

– Тебе поранено?

– Та так, дрібниця. Іллюшки шкода. Хороший був хлопець. Одружився недавно. Вбили, падлюки! – Донченко застогнав. – Він ще „зелений” зовсім. Мабуть, закурити попросили, а той скло й опустив – свята наївність. Вікна ж то куленепробивні!

Біля Донченка вже клопотався лікар. З під’їзду виходили бійці. Двоє несли труп, а двоє – пораненого.

– Заждіть! – генерал жестом зупинив їх. Нападник вже прийшов до тями й зрозумів, що з цих дужих рук йому вириватися марно, тому не чинив супротиву.

– Ну? – підвівши його підборіддя, глянув у очі генерал. – Що, салабони смаркаті, не вийшло? Не врахували, дітки, що я – не штабна криса, а бойовий офіцер! – і ще раз зацідив молодикові в зуби здоровою рукою: – Це тобі за Іллю! Відвезіть його до мене. Я хочу задати ще кілька запитань. І поприбирайте там на сходах, нехай зранку люди не хвилюються.

– Дякую, Сергію, що скоро приїхали, – потис він ще раз руку Іванова.

– Та ми тут поруч були. Коли я почув, як чергова передає на пульт, полетів миттю. А ти такий же, як і був, чортяка старий! Мені роботи не залишаєш!

– Та, пусте. Ще й вам, переконаний, попрацювати доведеться.

– В квартирі – чисто. Я перевіряв в ДСО23, дзвонив, коли їхали, так що не хвилюйся за Валю.

– Дякую, Сергію, ти наче прочитав мої думки.

– Не дарма ж ми з тобою разом шість років духам позували!

– Аякже. І фотоапарати у них були набагато ефективніші, ніж це лайно, – Донченко штурхонув ногою „беретту”, – помішані аматори срані на імпортному! Як на мене – то наш „Форт” чи російські набагато кращі. Це важке й незручне.

– Сергію, дозволь тебе попросити про одну послугу. Не як генерал, а як друг.

– Нема питань.

– Дай мені чотирьох бійців, щоб приглянули за Валентиною. Знаєш, хвилююсь я. Мало що може трапитись. Хай перевдягнуться в помаранчеве, та й вештаються тут. Я мушу на кілька днів відлучитися, а тій зелені з МВС у мене немає довіри.

– Я й сам не проти повартувати твою дружину, – засміявся Сергій, – як-не-як – я перший їй у коханні зізнався, тільки вона тебе вибрала, бо в тебе – чув кучерявий. Був.

– Та годі тобі! Дякую, друже. Дякую за все. До зустрічі.

– Тримайся!

Від госпіталізації Донченко відмовився. Натомість нагаркав на хірурга, послав під три чорти медсестру, накинув пальто й поїхав на роботу, а там у нього був не один костюм, щоб переодягнутися.

В його кабінеті вже сидів шеф:

– Що це Ви, товаришу генерал, не встигли у відпуск піти, як у Вас відразу стріляють. Ви часом не були в синьо-білому костюмі?

– Киньте свої жарти. Це ніяк не пов’язане з політикою! – і Донченко розповів про все, що трапилося за останні дні, і з якою метою він відправив Романа в Італію, хоча до цих пір не довіряв навіть Першому. Якщо ж він за цим усім стоїть, то тепер можна було б зіграти у відкриту.

– Співчуваю, Дмитре Петровичу, – трішки схолонувши, звернувся до нього шеф. – Ми задіємо всі наші підрозділи, щоб розслідувати цю справу.

– Боже! Суцільний дурдом!

Донченко знав, що двом його начальникам приписують отруєння відомого політика, хоча сам сумнівався щодо цього з самого початку: як-не-як – голова СБУ – не пацан якийсь, щоб вішати собі зашморг на шию. Швидше за все травонув хтось із свого ж оточення, а хочуть на інших повісити. Так що в голови й без того голова боліла. Отака от виходила тавтологія!

– Я все ж таки наполягав би на госпіталізації! – показав він на перебинтовану руку Донченка.

– Дрібниці. В Афганістані й не таке бувало. Мушу їхати, товаришу генерал. Я пообіцяв матері. Не прощу собі, коли запізнюся. Дозвольте йти?

– Так. Тримайтесь, генерале! А „стрільця” ми самі розпитаємо, не турбуйтеся.

– Я переконаний, що він нічого не скаже, та й не знає, мабуть, нічого. Таких хоч на електричний стілець посади – мовчатимуть.

– Авжеж.


– Доброї ночі, генерале.

– Щасливої дороги! – двоє генералів потисли один одному руки на прощання.


Починало розвиднятися. Дорога була тяжка. Попереду йшла „Нива”, пробиваючи шлях. Донченко з двома хлопцями з „Альфи” їхав позаду. Іванов не відпустив його самого, хоч як той не наполягав. Щоб не привертати уваги, взяли звичайні легковики з харківськими номерами. Набридло бути пугалом посеред вулиці.

Сніг заліплював любове скло, сипав, як з порваної перини, так що водієві можна було поспівчувати.

В село приїхали під обід. Скромні хатки, присипані густим снігом, здавалися ще меншими, присіли й поодиноко подавали ознаки життя, пускаючи дим з комина.

Колись на цій вулиці, – подумав генерал, – коли я був молодий, було 76 дворів, а в кожному дворі – по дві-три дитини. Дитячий галас не замовкав ні вдень, ні вночі. Тепер же залишилося тільки вісім обжитих хат, в яких добували віку пенсіонери, які не забажали перебратися в місто до дітей. Газу до села так провести й не спромоглися, незважаючи на те, що через річку вже років двадцять стоїть бурова вишка. Колгосп розікрали голова з ріднею – все виглядало, як Київ після нашестя монголо-татар: кинуті хати, перекособочені, з розбитими вікнами, без дверей, без дахів; огорожі давно поламали ті поодинокі аматори чарки, які ще залишилися зі старими за компанію і крали й пропивали все, що не змогли забрати з собою господарі.

Колишнє колгоспне обійстя виглядало не краще: від славетного колись селекційного господарства з розведення свиней української степової породи залишилися тільки понівечені залізобетонні конструкції, які не змогли кранами повисмикувати з землі. Про клуб, бібліотеку й школу нагадували хіба що обриси фундаментів, порослих бур’янами. Єдиним живим об’єктом було приміщення сільради, де поряд з державною вивіскою красномовно поєднувалася інша табличка: „Бар”. Під нею стояло двоє з синіми носами – скидалися на сто грам.

Дивлячись на все, серце Донченка обливалося кров’ю. Він, невдячний син, не відвідував своєї матері вже кілька років, тільки його хлопці, придбавши машини, раз по зраз літали навістити свою бабцю.

Село вимирало.

Під’їхавши до хати, яку збудував своїми руками, Донченко спочатку не впізнав її: фасад був зроблений по-сучасному: з шубою, пінопластом – під „євро”; дах з дорогої черепиці, дві параболічні антени, двометровий тин із дорогої цегли – внуки не шкодували грошей для баби, і після того, як та остаточно вирішила не переїжджати до столиці, вирішили їй тут створити „шматочок Києва”.

Однак серед цієї всієї дороговизни подвір’ям гуляли кури (мати ніяк не могла змиритися зі своїм панським життям), а в буді спав старий підсліпуватий пес Рябко. Дмитро навіть не міг пригадати, скільки йому років.

– Рябко! – покликав голосно, як колись.

Пес ліниво підвів голову, не вірячи своїм вухам, та враз миттю кинувся до колишнього господаря, став на задні лапи, заскулив, передніми потираючи носа, ніби плакав.

– Рябко! Хороший, хороший пес! – ласкав його Дмитро за вухом. – Хороший. Не забув, чортяка! А я тобі навіть гостинця не привіз. Хороший.

Пес на радощах облизав Дмитрові обличчя. Той не зміг стримати сльози і мимохіть стер їх рукавом.

– Товаришу генерал! – почулося позаду.

Він повернувся. Лікарка (вона ж – його кума Люба) й медсестра Настя стояли осторонь (він їх взяв, щоб оглянути матір і допомогти, якщо знадобиться) і теж витирали сльози, а молодий офіцер Сашко простягав йому палку „салямі”.

– Дякую, Сашко, – взяв генерал „подарунок”, – тільки ж він, мабуть, і зубів уже не має, не пожує.

Тоді другий офіцер, Ігор, дістав із піхв на поясі свій тесак, порізав ковбасу й подав Донченку.

Той взяв „обід” і поклав перед псом.

– Їж, Рябко, їж і пропусти нас до хати.

В порозі їх зустріла Галина Петрівна, материна покоївка, найнята Дмитром у Києві. Це була жінка років 60, колишня вчителька, яка, залишившись без чоловіка, не маючи дітей, вирішила кудись подітися від столиці подалі й без вагань погодилася на пропозицію Донченка.

Мати була нею дуже задоволена.

– Ой, а ми й не почули, як ви під’їхали. А то вже тітка Марія каже:

– Вийди, Галю, бо щось Рябко не так гавкає, як на чужого.

– Як мама? – спитав Дмитро.

– Погано, Дмитре Петровичу. То ніби й не чула своїх літ, а це три останні дні майже постійно лежить із закритими очима. Не їсть. Вас чекає.

Дмитро пройшов до кімнати.

Мати лежала в ліжку, високо підперта подушками, і ніби спала. Сиве волосся їй вибивалося з-під хустки, а обличчя стало якесь ніби сіре.

– Здрастуй, мамо, – сказав, підійшовши, Дмитро й торкнувся її руки.

– Мати відкрила очі:

– Здрастуй, сину.

Він поклав їй голову на груди, обійняв здоровою рукою й заплакав:

– Прости, мамо, прости.

Вона пестила його теж давно посивілі кучері:

– Не плач, сину, і не вибачайся – то доньок матері народжують для себе, а синів – для когось.

– Як ти, мамо? – він узяв її висохлі руки в долоні.

– Помираю я, Дмитрусю. Прийшов мій час постати перед Господом.

– Ну що ти, не говори дурниць! Ти ще така здорова жінка! Як же ми будемо без тебе?!

– Якось будете, сину. Життя без смерті не буває.

– Як там твої дітки, внучок, Валя?

– Все добре, мамо! (Він не хотів хвилювати матір поганими новинами).

– А це що?

– Та так – слизько – впав – зламав руку.

– Тебе коли з Афганістану привезли на ношах, то теж казав, що з гори сунувся.

– Та було діло, – виправдовувався син.

– Ну, всі живі. От і слава Богу!

Зайшла Галина Петрівна з Любою та медсестрою.

– Мамо, я тут лікаря привіз, хай огляне тебе, якщо не проти.

– Та нема на що дивитися, сину!

Але він наполіг на своєму і вийшов з кімнати. Його охоронці тупцялися на вулиці.

– Хлопці! Чого ви там мерзнете?! Ходіть до хати! – махнув їм Донченко.

– Нам не можна, – відповів за всіх Ігор, – ми ж на службі, товаришу генерал!

– Не обов’язково всім мерзнути! Давайте одного – на варту, решта – в хату! Це наказ!

– Слухаємося! – зраділи ті, бо носи їм геть розчервонілися від холоду.

На подвір’ї залишився тільки Ігор.

Тим часом вийшла Любов Станіславівна.

– Ну що там, Любо? – звернувся до неї генерал.

– У неї ледь відчутний пульс, низький тиск. Серце б’ється неритмічно. Вона помирає, Дмитре (лікар могла собі дозволити таку фамільярність, бо здавна знала Донченка, його сім’ю і всі їхні болячки, до того ж, це була Романова хресна). Зараз Настя їй дещо вколе. Можливо, це додасть їй сили.

– Може, варто її забрати в стаціонар?

– Ні, Дмитре, не варто. Вона до Києва не доїде, та й до Харкова теж. Тримайся! – і стисла його руку.

– Сину! – почувся з-за дверей голос матері: – Чого ж це ти не кажеш, що не сам приїхав? Ану клич гостей до хати!

– Здрастуйте, бабусю! – ті заходили до господи, згинаючись в порозі.

– Здорові будьте, внучки! – зраділа Марія. – О, які орли! Галю, вони, чай, і не їли зранку. Ану давай стіл накривати! Але ж тільки у нас панської їжі немає.

– Та не хвилюйся, мамо, ми ж такі самі пани, як і ти.

– Насмажте нам, Галю, картоплі, та на салі, та з цибулею! Чорт його бери, той холестерин! Ану гайда, хлопці, на кухню оббирати картоплю! – а сам присів коло матері.

– Розкажи-но, сину, про внучат моїх та правнука та що в світі робиться.

– Та все добре, мамо, а що в світі – ти й сама знаєш. Бачу: Андрій тобі телевізор зробив.

– Дякувати Богу, що маю таких внуків! Дякувати Богу!

Син сидів коло матері й розповідав про кожного, не випускаючи деталей, не згадавши тільки смерть Романа та викрадення Мишка.

Галина, Люба і Настя тим часом вже накрили стіл. Посередині на величезній сковороді парувала ціла гора смаженої картоплі, квашені огірки з бочки пахли й лоскотали ніздрі.

– Ану, хлопці, за стіл! – скомандувала Галина, заходячи з мискою домашньої ковбаси.

Посідали всі, крім Марії.

– А чого ти, Галю, пляшки на стіл не поставила гостям?

– Та… – зніяковіла та.

– Я заборонив, – втрутився Дмитро.

– А ти в моїй хаті не командуй! – рішуче заперечила мати.

– Та ми не п’ємо, бабцю! – виправдовувалися хлопці.

– Так треба, внучки!

Галина внесла пляшку перцівки.

– Ваше здоров’я, бабцю!

– Пийте здорові, хлопці! – посміхалася та.

Дмитро теж випив чарку. Таку настоянку могла робити тільки його мати. Самогон, мед і перець – найкращі ліки від застуди.

Хлопці жваво молотили, підхвалюючи, картоплю з огірками та ковбасою.

Вони ж бо справді не пили, – знав Дмитро, але через повагу до господині не відмовилися.

– Піду покличу Ігоря, хай відігріється, – встав Сашко, височенний широкоплечий лейтенант.

– Поклич, – кивнув Донченко.

– Доброго дня у вашій хаті, – швидко зайшов Ігор, знімаючи шапку.

– Заходь, сину, заходь, – гукала Марія, – пообідай з дороги.

– Дякую, – якось невпевнено відповідав той.

– Та не соромся, їж, – штовхнула його Любов Станіславівна, – тут немає генералів. Я – тітка Люба, то – тітка Галя, то – баба Марія. Зрозумів?

– Авжеж.


Пообідавши, хлопці повиходили на вулицю. Вони швидко десь познаходили сокиру й пилку й заходилися розправлятися з цілою купою соснових колодок, привезених, ймовірно, ще з осені.

Жінки, поприбиравши зі столу, носили дрова в сарай, а хлопці, поскидавши куртки, граючись, гепали важкими колодками, зриваючи зацікавлені погляди незаміжньої Насті.

– Хороші хлопці! – подумав Дмитро. – І мій Роман такий був! – відмітивши, між іншим, що коли всі були зайняті, один офіцер пильно стежив за тим, що відбувалося навколо.

– Сину!


Дмитро схаменувся:

– Вибач, мамо, я замріявся.

– Підійди ближче. Я щось скажу.

– Що, мамо?

– Я перед смертю хочу розповісти тобі про твого батька.

– Мамо, він давно мертвий. Ти ж сама постійно носила квіти на його могилу.

– Його там немає, сину. Ходи принеси зі скрині ту шкатулку, що ти мені вирізав сам, пам’ятаєш?

Дмитро слухняно виконав прохання матері.

Та взяла скриньку, але відкривати не поспішала.

– Обіцяй, що простиш батькові при зустрічі, як я простила.

– Обіцяю, мамо, – він ще раз поцілував матір у чоло.

– Пам’ятаєш, як у п’ятдесят восьмому вбили дядька Миколу? Так от. За десять хвилин до смерті він передав мені оце. – Марія відчинила скриньку й вийняла звідти щось дбайливо замотане у вишитий рушник.

– Що це, мамо?

– Це колись належало твоєму батькові. Я хочу, щоб ти переконався в тому, що він ніколи не був боягузом.

Дмитро розгорнув рушник і аж ахнув з подиву:

– Зброя? Мамо! Ти півстоліття ховала в хаті зброю?! – він уважно розглядав пістолет, який вже помітно покрився іржею. Але табличка з надписом сяяла позолотою.

– Тепер це твоє, сину. Ще був золотий годинник, але я його продала жидові, щоб зіграти твоє весілля. Ми ж бо були голі й прості…

– Мамо!..

– Мовчи, сину. Я дізналася потім, чому вбили Миколу. Супрун все розказав, бо ж його на гачку аж до смерті водила.

В полку, де служив твій батько і дядько Микола, був один дуже липкий на руку командир. Він забирав у офіцерів перед боєм цінні речі, а коли ті гинули – залишав усе собі… Так тривало довго… А вже в Німеччині Микола застав його, як той грабував одне помешкання, перед тим застреливши господиню. Забрав срібний посуд і підсвічники. Тоді його віддали під трибунал, але виправдали, сволоту.

Тоді, в 58-му, Микола поїхав до Літковського (так звали його командира), він на той час займав дуже високий пост у Києві. Не знаю, як, але те, що лишилося від твого батька, я тримала в руках…

– Мамо!


– Мовчи. Мені важко говорити…

Хай, Миколо, на небі тобі Бог віддячить за твою доброту!

А той гебіст, котрий застрелив убивць, теж був Літковський, молодший. Розумієш, сину?

– Так, – в очах Дмитра, як зараз, промайнули ті дні. Похорон. Заплакана мати. Повно чужих людей у селі.

– Звідки ти це все знаєш, мамо?

– Супрун розказував перед смертю, хотів душу очистити. Вони ж бо з Миколою частенько випивали, а у п’яних, знаєш, язик завжди розв’язується.

– Мамо, навіщо ти продала той годинник?

– Та хотілося, щоб у мого сина весілля було, як у всіх.

– Навіщо, мамо?

– До того ж, ти казав, щоб не хотів батька бачити.

– Дурниці. Це все дитячі балачки, мамо. Який син не хоче знати свого батька. Я теж його шукав. Пробач, що не говорив тобі цього. Але якщо вже на те пішло… Він таки не загинув під Миронівкою. І в Польщі був, у концтаборі. А потонув десь аж у Середземному морі, в травні сорок п’ятого…

– Це неправда, Дмитрусю.

– Ні, мамо. Цього разу правда. Я сам перечитував документи.

– Брешуть твої документи, синку.

– Це неможливо. Німці – народ педантичний. Вони записували навіть імена й дату смерті тих, кого вбивали.

– Виходить, і німці помиляються. – тремтячою рукою мати вийняла пожовклого листа, але на ліжко ще випала фотографія.

Красива молода дівчина й знайоме обличчя з оперативних джерел на фоні красивої білої яхти „Марія”.

– Знаєш, хто це, Дмитрику? – тихо спитала мати.

– Так. Це колишній член італійського Парламенту, один з хресних сицилійської мафії, П’єтро Монічеллі.

– Ні, синку! Це – твій батько! – сказала Марія і вхопилася за серце.

– Мамо!

– Це твій батько, сину! – повторила ще раз Марія, хапаючи повітря, і завмерла.



– Мамо!!! Не вмирай!!! – закричав Дмитро.

Убігла Люба й Настя, кинулися до жінки. Лікар помацала пульс і закрила очі Марії долонею.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка