Сицилійський гопак



Сторінка16/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

– Дмитрусю, не сердься, що без твоєї згоди до себе чужих людей привела.

– Та годі тобі, місця вистачить. Все одно кімнати порожні стоять, відколи діти виросли.

– Щось трапилося, любий?

– Мама вчора померла, Валю. А сьогодні й поховали.

– Чого ж ти мені не подзвонив?

– Не хотів тебе хвилювати, – він обійняв дружину. Кілька хвилин постояли мовчки. – Ну, годі плакати. Життя продовжується. Давай, будемо революціонерів годувати. Намерзлися, мабуть, на п’ять років уперед.

Вечеряли в залі. Дівчата вже помилися й виглядали жвавими й щасливими:

– Дякуємо вам за все. Ми наче на світ народилися, – на обидва боки дякували господарям.

– Та немає за що, дітки. Давай, діду, налий гостям для апетиту.

Донченко налив усім по склянці. Дружина й Леся відмовилися.

– Я хочу випити, – підводячись – сказав господар, – за тих, кого з нами немає, за тих, хто з нами є, і за тих, хто з нами завжди буде, незважаючи ні на що. За вас, молоді люди, бо ми так жити, як ви, боялися.

– За Вас, Дмитре Петровичу, і за Вас, тьотю Валю, за те, що є на світі такі добрі люди, як ви.

Потім випили ще, потім ще. Тільки Сашко сидів мовчазливо, не вирішивши остаточно, як краще йому вчинити: чи перейти на українську, чи щось бовкнути по-італійськи – якось же треба з генералом заговорити.

Але той виручив його першим:

– Щось наш італійський друг сьогодні невеселий – певно, перемерз.

– Та він обкричався на морозі. Хотів, щоб його в Неаполі почули.

– Хтось із вас розуміє, що він говорить?

– Я по-італійськи знаю тільки три слова, – зігрівшись, трішки підвищеним тоном басив Тарас: – „кальчо”, „тифозі” і „фелічіта”, решта ж його балаканини – папська грамота.

– Вам подобається у нас? – раптом звернувся до Сашка генерал італійською.

Той від несподіванки аж виделку з рук випустив:

– Сі, сеньйор.

– Що, думали – ми крім російської нічого не знаємо?

– Дмитре Петровичу, Ви що, поліглот? – дивувалася Леся.

– Це давнє хобі мого чоловіка, – відповіла за нього господиня, – німецьку знав ще зі школи, відшліфував, як служив під Берліном, потім – англійську, польську.

– Ми з нею змагалися, хто більше мов вивчить, – докинув Донченко, дітей змалечку теж до цього привчали. Як-не-як – у мене дружина – доктор філологічних наук.

– Але ж ти мене випередив. Я не знаю італійської.

– А я – французької.

– Зате мову пуштунів мені вже точно не подужати.

– Тоді, в Афганістані, щоб вижити, треба було знати, що говорить про тебе твій ворог.

– Скажіть, а легко мову вивчити? – запитала Тамара. – Мені-от з російської на українську – і то важко.

– Треба тільки захотіти, тоді все легко, – відповів генерал. – Звідки Ви родом, юначе? Я був у Турині, Мілані, Римі.

– Я – з Неаполя, сеньйоре, – відповідав Сашко, переминаючи в кишені ту м’яку іграшку, яку Маестро Роман наказав за будь-яку ціну передати батькові, – у нас ніколи так не буває холодно.

– Це ще й не холодно, синку! – поплескав він по плечу Сашка. – Це ще не холод!

– Розкажіть-но нам щось про себе, молоді люди. Як вам живеться?

Першими почали Леся з Тарасом, потім говорила Тамара, а тим часом тітка Валентина принесла кілька сімейних альбомів і стала, як і будь-яка мати, хвалитися своїми дітьми:

– Це мій старшенький, ще у школі, а це – менший – Роман. А це – мій внучок Мишко, а це – наш тато, незадовго перед тим, як повернутися з Афганістану.

На Сашка з фотографії дивився підтягнутий офіцер в камуфляжі.

Отож, сумнівів не було – це саме та людина, якій він має передати привіт від Маестро. Набравши повітря, Сашко звернувся до господаря:

– Сеньйоре, якщо на те буде Ваша ласка, чи немає у Вас часом сигарет, щоб запалити. Я, знаєте, забув свої в наметі.

– Даруйте, я не палю вже багато років, та й в сім’ї у нас ніхто не палить. Але якщо гість просить – відмовляти не в традиції нашого народу.

– Ні-ні, не турбуйтесь! Я сам схожу, тільки підкажіть, де у вас тут продаються цигарки.

– Вже пізно, синку, а вночі прогулюватися по Києву зараз не завжди безпечно. Я проведу.

– Перепрошую, – звернувся він до решти гостей, – ми з Сандро сходимо прогуляємося, а то йому, бідоласі, вже вуха спухли – цілий день без курива. Де тут у нас, Валю, магазини нічні?

– Та тут, за рогом, там нещодавно цілодобовий супермаркет відкрили. Ти що, забув?

– Авжеж, забув. Ми не на довго. Не сумуйте тут.

Чоловіки вдяглися й вийшли. Ліфт, як і завжди, не працював.

– Не дивуйтесь, будь ласка, у нас вночі ліфти не їздять, так що доведеться пішки.

Сашко у своїх валянках і куфайці поруч з одягнутим по останній моді Донченком виглядав просто кумедно.

В під’їзді сиділо двоє бомжів, грали в карти.

– Ану забирайтеся звідси! – гримнув на них генерал і чомусь посміхнувся. Мабуть, Сашкова амуніція була чимось схожа на одяг цих двох, хіба що не так поношена.

Але посмішку в Донченка викликав не смішний вигляд іноземця, а те, як швидко його нові охоронці перевтілилися з багатих підтягнутих „нових українців” у двох п’яних бомжів. Без сумніву, це були Сашко й Ігор.

На вулиці було прохолодно. Донченко підняв комір, а Сашко – опустив вуха шапки. Двоє з під’їзду, хитаючись, йшли за ними.

– Ну, Сандро, розкажіть щось про себе! Чого мовчите?

– Я не Сандро. Я – Сашко Дементьєв, – відповів генералові по-українськи Сашко.

– Ну нарешті ти заговорив по-нашому! – не повертаючи до нього голови, – кивнув генерал. – Я в тобі зразу впізнав того зеленого викрадача акордеонів.

– Не акордеонів, а баянів. Це був баян.

– Так, баян. Це була перша справа мого сина. Він тоді зі мною консультувався в деяких питаннях, боявся, що не впорається, що помилиться. Ех, Романе-Романе! – тяжко зітхнув Донченко.

– Чого це ти, Сашко, італійця з себе корчиш? Ану колись!

– Я дійсно був у Італії, – переходячи на італійську, відповів Сашко, боячись, що двоє позаду підслухають.

– Ти, Саньок, дурня не клей! Ті бомжі – то кращі бійці „Альфи”, і вони вміють мовчати, раз я дозволив їм іти за своєю спиною. Говори.

– Вам привіт від Романа! – випалив нарешті Сашко те, з чого повинен був почати.

– Не жартуй, сину! Роман загинув кілька місяців тому, – зупинився генерал.

– Не знаю, хто там і коли загинув, але я з ним розмовляв буквально вчора. І виглядав він абсолютно живим, щоправда, на себе зовні геть не схожий. Але що це він – беззаперечний факт. Я ж Маестро ні з ким не сплутаю. Та це ж він мене й прислав до Вас.

В очах Донченка ще бринів сумнів.

– І що він тобі казав?

– Ну, якщо мені не зраджує пам’ять, то я Вам маю передати приблизно таке: „Передай привіт батькові, нехай береже сім’ю. Мишко в безпеці. Я з Сивим післязавтра буду в Києві. Ми їдемо привітати бабцю Марію”.

– І все?


– Ні. А ще він передав ось цю іграшку. – Сашко вийняв із кишені присмаленого плюшевого ведмедика. – А ще – передав номер. Запам’ятовуйте. – музикант назвав комбінацію цифр. – Казав, якщо у вас все в порядку, скиньте порожнє sms на цей номер. І все.

– Ага. Ще він якось обмовився, що його дуже хотів би „замочити” якийсь перевертень, щоправда, я не запам’ятав прізвища.

– Часом не Привалов?

– Може, й так.

– А при чому тут бабця Марія?

– А про це він мені нічого не говорив.

– Ясно.

На величезний подив Сашка, генерал зовсім серйозно й спокійно віднісся до мишки. Здоровою рукою він узяв іграшку й знаком покликав „бомжів”. Ті за мить стали поруч:



– Слухаємо, товаришу генерал!

– Ну-ну, ви хоч не здумайте мені тут честь віддати!

– Молодці, чортяки! Вмієте маскуватись!

– Так це ж наша робота.

– У вас часом цигарок немає, хлопці, а то мій друг опух, бідолаха.

– Ні, товаришу генерал, нам не дозволено.

– Ну добре, добре. От що, соколи мої. Цього хлопця маєте десь приховати, та так, щоб його й ангел Господній не знайшов, і берегти, як мене, навіть краще.

– Ясно, товаришу генерал! Дозвольте викликати машину?

– Давайте, швидко!

– Ну, Сашко! – обійняв він хлопця. – Якщо все, що ти сказав, правда, з мене – великий могорич! Ти повернув мене до життя.

Під’їхала машина, звідти вийшло троє кремезних хлопців.

– Здравія бажаєм, товаришу генерал!

– Та годі вам, хлопці, з субординацією! Ніч надворі!

Заховайте мені цього героя, а я – на роботу. Він не повинен ні з ким говорити і з нього не повинна впасти жодна волосина, навіть якщо на вас нападе батальйон морських піхотинців!

І не забудьте йому купити курива!

– По дорозі купимо, товаришу генерал, – сідаючи в машину, відповів хтось із спецназівців.

Двоє новоприбулих бійців у „людській” одежі залишилося з генералом. Він підійшов до під’їзду, вийняв з кишені телефон і подзвонив дружині.

– Люба, це я. Мені конче треба на роботу. Вибачся перед гостями. Ні. Нічого особливого, як завжди. Що з італійцем? Поїхав на Майдан ваш Сандро. Сказав, що прилетів сюди не для того, щоб по квартирах відігріватися, а підтримувати демократію.

– Добраніч. Цілую.

Потім набрав Іванова:

– Сергію, вибач, що так пізно. Мені потрібно з тобою поговорити. Негайно. Віч-на-віч. Я через годину буду в себе. Зайди. Ні. Не по телефону.

Тим часом охоронці зловили таксі.

– Куди їхати, панове? – поцікавився молодесенький водій, обвішаний, як папуас, помаранчевими стрічками.

– На Лук’янівку! – пробасив з заднього сидіння офіцер.

– Що, вже? Та я ж нічого такого не зробив! Зараз усі в цьому ходять.

– Не трусися, синку, – заспокоїв його Донченко, – нам немає до тебе ніякого діла. Просто завези туди, куди тобі скажуть. Зрозумів? От і добре.

Доїхали швидко. В управлінні, як і завжди, кипіла робота. Генерал зайшов у кабінет і налив собі випити. Хотілося збадьоритися, а коньяк добре цьому сприяв. Увімкнув комп’ютер.

Отож, Привалов – зрадник. І до цих пір живий. Але хто стоїть за ним? Полковник – не та фігура, яка може всім керувати.

Генерал розрізав мишку, вийняв з неї невеличкий контейнер, в якому була „флеш”-пам’ять. Під’єднавши її до пристрою USB, генерал натиснув Enter, пробіг очима кілька телефонів та прізвищ і відкинувся назад в крісло. Більшість із людей, реквізити яких спливали на екрані монітора, щойно повтікали за кордон, а ті, що залишилися, навряд чи коли сядуть за ґрати, бо стояли на Майдані на сцені поруч із помаранчевими лідерами, або ж на Вокзальній площі – з біло-блакитними. Ніхто із теперішніх політиків не наважиться їх посадити.

– Поки що, – сказав Донченко, вийняв „флешку” й кинув собі в кишеню.

– Дякую, синку! Тепер я знаю, що робити! – і залпом допив коньяк. – Молодець! Справжній офіцер! – налив ще і знову випив.

Задзвонив робочий телефон.

– Тату! – почувся стурбований голос старшого сина. – Де ти пропав? Що сталося? Що нового?

– Не хвилюйся, Андрію. Ми знайшли Мишка. Він у безпеці. І – померла баба Марія.

На тому кінці дроту затихло.

– Коли?


– Позавчора вдень, якщо брати до уваги, що вже третя година нової доби.

– Пробач, тату, я не знав. Я зараз приїду.

– Ні, не треба. Зустрінемося в селі. В неділю. Бери дружину. Пом’янемо дев’ять днів, як і годиться.

– Добре, тату, дякую тобі.

– Та якраз мені й немає за що дякувати! – і батько вимкнув апарат.

Потім взяв мобільний.

– Сергію? Так. Все в порядку. Ти зараз де? Їдеш до мене? То не їдь. Який там поруч є нічний клуб? Добре, хай буде „Динамо”. Чекай мене там. Я під’їду.

Викликав ад’ютанта:

– Машину негайно!

– Слухаю, товаришу генерал! – виструнчився той.

Донченко, витягнувши з сейфу новенький „Форт”, мить потримав його в руках і поклав назад. Потім дістав з кишені батьків ТТ, глянув на підпис, клацнув затвором, захопив запасні набої і вийшов з кабінету.

Двоє з „Альфи” вже сиділи на задньому сидінні. Це були інші хлопці: Олег та Роман. Очевидно, Іванов тим, що їздили у „відрядження”, дав ніч перепочити.

– Чекай тут, – сказав Донченко водієві. – Ми сходимо подивимося, як розважається українська еліта.

На вході стояв кремезний швейцар.

– Діду, а в тебе є перепустка? – зупинив він генерала, який ішов першим.

– Аякже, – не моргнувши, відповів йому той, – покажіть йому, хлопці!

Не встиг швейцар і оком моргнути, як двоє спецназівців, захопивши його під руки, підняли в повітрі й просто переставили вбік.

– Треба поважати старших, синку.

– Так, пане! – перелякано кліпав хлопчина на стероїдах.

– Тоді відчини мені, будь ласка, двері. Тебе ж для цього сюди поставлено.

Іванов з двома хлопцями сидів за столиком поблизу сцени.

Старші привіталися.

– Сходіть-но, хлопці, випийте пивка, – наказав Іванов, – нам, дідам, треба по-стариковськи побалакати.

– Сергію, мені потрібна твоя допомога.

– Я ж казав, Дмитре, – завжди готовий.

– Але це – суто моя операція. Про неї ніхто не повинен знати. Розумієш? Навіть мій шеф.

– Авжеж. Інакше б ми тут не говорили. Коли треба приступати?

– Сьогодні середа. Наші гості прилітають або в п’ятницю, або в суботу. Думаю, що на Майдан вони не поїдуть, отож, чекати їх треба не в Києві. Але ти повинен зайняти позиції ще сьогодні.

– Кого будемо брати, Дімо?

– Брати будемо мого колишнього секретаря і його „братів по зброї”. Полковник вирішив поміняти орієнтацію.

Іванов присвиснув:

– А він хіба не загинув?

– Живучий виявився, сука. Про те, як він зараз виглядає, можна тільки здогадуватися. До мене дійшла інформація, що він зробив пластичну операцію. Переконаний: більшість його „колег” вже тут. Але головне: вберегти інших людей. До нас у гості їде П’єтро Монічеллі з Сицилії. З ним має бути один юнак. Я переконаний, що вони поїдуть на мою батьківщину, і неодмінно підуть на цвинтар.

– Звідки така впевненість?

– А я щойно від ворожки.

– То що, Привалов повертається, щоб підстрелити старого мафіозо?

– Виходить, що так. На його полі він це зробити не зумів. Тут же італійцям доведеться грати за чужими правилами.

– Зрозуміло.

– Далі. Я переконаний, що в аеропорту чи на трасі засідки зробити не вдасться. Єдине місце – цвинтар, або будинок. Але в будинку легше організувати оборону, отож, він відпадає. А на цвинтарі й людей немає, і видно на всю округу. Дивись, – генерал витяг з підставки серветку й став малювати план місцевості. – До того ж, Привалов не знає, куди поїдуть гості, а я знаю. Та він швидко зрозуміє. Я це теж знаю.

– Ясно, Дмитре, – підпаливши серветку запальничкою, відповів Іванов, – зорієнтуємося на місці. Про всяк випадок я покличу своїх колишніх хлопців – вони тепер хто в ДСО, а хто й свої охоронні фірми тримає, мені, гадаю, не відмовлять, нехай ведуть гостей по дорозі. Як щодо зв’язку?

– Перейдіть на резервну частоту. Але зайве не смітіть словами. Краще працювати в тиші.

– Ну то все.

– Щасти, Сергію. Я під’їду до вас пізніше, коли переконаюся, що гості прибули. А тоді маякну тобі на мобільний.

– Давай, Дмитре! Все буде гаразд.

Чоловіки потисли один одному руки. Іванов вийшов першим. Донченко ще прослухав виступ популярної поп-співачки і, не знайшовши ні в пісні, ні у виконавиці нічого вартісного, направився до виходу.

Швейцар на виході, побачивши його, ввічливо схилився.

– Заходьте до нас. Завжди Вам раді!

– Ні, дякую. У вас тут погана музика, – не повертаючи голови в бік швейцара, відповів Донченко і, сідаючи в машину, кинув водієві: – На роботу!

В приймальні його чекав ад’ютант. Він відсутнім поглядом щось розглядав на моніторі. Генерал тільки тепер відчув свою провину перед цією людиною. Він майже нічого не знав про свого нового секретаря, якого прислали після того, як зник Привалов.

– Доброго ранку, майоре!

– Вибачте, товаришу генерал! Я замріявся, незчувся, як Ви зайшли!

– Вільно, синку! Ти одружений?

Капітан здивувався:

– Так точно. Одружений. Маю трьох діток: два хлопчика й дівчинку.

– Бачиш, а я, дурень старий, навіть не подумав про це! От що, майоре. Збирайся і йди додому. І – вибачся за мене перед дружиною.

– Товаришу генерал! – протестував капітан.

– Це наказ!

– Слухаю! – радісно козирнув молодий офіцер, оживаючи на очах.

Донченко перебрав купу донесень і зведень на столі, але на жодному з них не зупинив свою увагу – все говорило про вибори: там порушення, там порушення, там побили членів дільничної комісії, там викрали бюлетені, там погромили виборчий штаб...

Боже, яка це все клоунада! – подумав про себе генерал. – Заради чого люди мерзнуть? Заради свободи? Можливо. Вони доб’ються свободи для лідерів. А ті, всівшись у крісла й узявши до руки товсті портфелі, швидко забудуть про свої обіцянки. Ще жоден політик не дбав про свій народ, як дбає про свій власний добробут. Як остогидла ця брехня! Так було завжди. І так буде завжди – це закони історії. Спочатку вожді набивають свої кишені, потім – родичів, друзів, кумів, а потім – …

Авжеж, генерал держбезпеки не повинен так думати! Я влаштував старшого сина в престижний вуз, допоміг відкрити свою справу. Мій внук вчиться а Оксфорді. Я маю солідну пенсію, зарплату, а ті, хто скидається мені на все це, – мають в сто разів менше…

Я нічим не кращий за тих політиків, і от зараз мене не цікавлять їхні проблеми – мені якнайшвидше хочеться обійняти сина і, якщо пощастить, вперше в житті привітатися з батьком…

Все. Негайно у відставку! Ще одна операція – і все!..

Генерал підняв слухавку внутрішнього телефону. Черговий відповів миттєво.

– Підготуйте, будь ласка, список усіх чартерних рейсів на завтра й післязавтра по аеропорту Бориспіль, а також узнайте, о котрій прибуває літак з Риму.

За кілька хвилин необхідна інформація вже лежала на його столі. Те, що Монічеллі не полетить рейсовим авіалайнером – це 100%, але й у списку чартерів не було нічого схожого на візит солідного політика й міліонера – самі дрібні літачки, в які ніяк не помістиш з десяток чоловік обслуги й охорону.

Такі акули, як правило, скрізь їздять зі своїм персоналом, а інколи навіть і зі своїм транспортом.

Розуміючи, що попереду чекає напружений день, генерал вирішив поїхати додому й передрімнути кілька годин. Він викликав авто. В кабіні сиділи ті ж хлопці й водій.

– От через старого діда й вам, молодим, спокою немає.

– Та що ви, товаришу генерал! – зніяковіли хлопці. – Це наша робота, тим більше, тут спокійніше, ніж на Банковій.

– Авжеж.

Проїжджаючи повз фірмовий салон „Київстар”, Донченко наказав зупинити, витяг з кишені сотню.

– Сходи, Олеже, купи стартовий і картку. Вже, мабуть, відчинено.

Було 10.03. Магазин працював.

– Що ж, хоч магазини тепер вчасно відчиняються, і те добре, – подумав Донченко, – хоч одна користь від капіталістів.

Олег швидко повернувся. Мовчки віддав генералові пакет і картку поповнення рахунку. Активувавши номер, генерал з пам’яті набрав цифри, які продиктував йому Дементьєв, і відправив „порожнє” sms. Звіт про отримання прийшов майже миттєво.

– Ну що ж, сподіваємося, що Сашко не бреше, і що з Романом все гаразд, і з Мишком також.

Дружини дома не було, гостей також. У ванні гула пральна машина.

– Я – на роботі, – говорилося в записці на кухонному столі. – Сніданок – на плиті. Не забудь, що людина повинна хоча б раз на тиждень поспати!

– Моя мила дружина, – посміхнувся Дмитро, швидко перекусив, помився й ліг. Зателефонував на роботу. Ад’ютант вже був на місці.

– Павле, – попросив генерал, – пошли кількох офіцерів до аеропорту, нехай слідкують, чи не прилетіла особа, що мене цікавить. Фото я зараз перешлю тобі на комп’ютер, дякувати всесвітній мережі, можна тепер менше бігати. Приймай, – він знайшов у своєму ноутбуці фото Монічеллі. В разі чого – відразу повідомляй мені. Так. Ще одне, майоре. Про це, крім людей, яких посилаєш, нікому не обов’язково знати.

– Так точно! – почулося з того боку.

Донченко поклав слухавку біля подушки й заплющив очі. Він чомусь був спокійний, і сон прийшов миттєво.

Прокинувся від того, що хтось легенько торкнувся його руки. Це була Валя.

– Здрастуй, любий.

– Здрастуй.

– Ти вже дома, чи на роботі?

– Ти ж знаєш, для мене ці поняття відносні. Як наші гості?

– Ще затемна пішли мітингувати. Передавали тобі вітання.

– Як твої справи? Все нормально?

– Так.

– Їсти будеш?



– Ні, дякую. А котра година?

– 14.20.


– Боже! Я стільки проспав! Неймовірно!

Донченко кинувся до телефону.

– Майоре! Чому не доповідаєте?!

– Так ніяких новин, товаришу генерал.

– Тобто як – ніяких?!

– Усі зазначені Вами рейси приземлилися. Чартерні також. Особа, яку ми чекали, не з’являлася.

– Тобто як не з’являлася?!

– Не з’являлася, товаришу генерал.

– Чортівня якась! Вибач, Сонце, мушу бігти. Вибач!

Находу поцілувавши дружину, Донченко вийшов у коридор, де його вже чекали Сашко й Ігор.

– Здравія бажаємо, товаришу генерал!

– Здоров, хлопці. Як, відпочили трохи?

– Так точно!

– Тоді їдьмо! Сьогодні доведеться попрацювати.

В аеропорту Донченко сам передивився всі відеозаписи з терміналів, перепитав охоронців – пусто.

Сердитий, він зайшов у кабінет. Була 18.30.

– Що ж, чекатимемо до завтра.

Донченко зачинив двері й ще раз передивився інформацію, передану Романом. Сумнівів не було: дуже багато відомих тепер і тих, чиї прізвища стануть відомі пізніше, фігурували в тому списку.

– Воістину – демократія по-українськи – служу тому, хто більше платить!

Додому генерал вирішив не їхати, тільки зателефонував дружині, щоб не хвилювалася. Всю ніч працював з документами, а зранку особисто виїхав у Бориспіль.

Необхідні рейси прибували один за другим. Ні Романа, ні Монічеллі не було. Йшла 13-та година.

Донченко помітно нервував:

Що, набрехав малий паскудник?! Але ж він знав, що коли збреше – його живцем закопають в землю. Ні. Дементьєв виключається. Тоді де ж вони мають подітися? Якщо сьогодні субота, то не міг же цілий літак перетнути кордон непоміченим?

Генерал набрав свій кабінет.

– Майоре! Негайно! Де хочеш, і як хочеш – дізнайся, включаючи Петербург, Москву, Мінськ і Варшаву – де й коли приземлялися чартерні рейси з Італії. Негайно!

Час невмолимо спливав. Задзвонив телефон.

– Так! – ще на пів секунді відповів генерал. – Що?! В Харкові?! Коли? Дві години назад?! Чорт!!! Який я баран!

– Що ? – почулося в трубці.

– Нічого, майоре. Твій командир – повний ідіот! Дозволяю себе так називати. От що, майоре. Зв’яжися з ВПС. Який у них тут аеродром найближче? Мені негайно потрібно в Харків! Та мені начхати, скільки це буде коштувати й чиї погони полетять! Про виконання доповісти негайно!

– Гайда, хлопці! Хто-небудь із вас літав на винищувачі? Ні? Ну що ж, можливо, й доведеться. А мені от доведеться згадати молодість!

От старий осел!

Донченко не міг собі пробачити такого елементарного прорахунку. Так, якщо Роман казав: їдемо провідати бабу Марію, то звісно – від Харкова до села – дві години їзди, коли з Києва – втричі більше! Слід було ризикнути.

– Зв’яжіться з генералом Івановим! – наказав водієві.

За хвилину в слухавці почувся здивований голос старого друга:

– Сергію, це я. Все змінилося. Вони сіли не в Борисполі. Всі пости, що ти виставив, – знімай. Гості дві години тому приземлилися в Харкові.

– Зрозумів. Вибач. У нас – контакт.

– З Богом, Сергію.

Задзвонив мобільний.

– Товаришу генерал, літак вже готовий! – доповів ад’ютант. – Однак Вам доведеться летіти самому. В Чугуєві на Вас чекає гелікоптер.

– Ну що ж, хлопці, так вам і не доведеться покататися.

– Товаришу генерал! Нам не можна Вас залишати!

– Не хвилюйтеся, хлопці, в повітрі по мені ніхто не стрілятиме, а на тому боці, я думаю, буде кому показувати дорогу. Дякую вам.

Авто в’їжджало на злітну смугу.

Донченку запропонували надіти костюм, однак він відмахнувся, взяв у руки шолом і пішов до літака, біля якого вже виструнчився пілот.

Техніки допомогли генералові піднятися в кабіну, крилата машина повільно вирулила на смугу і з неймовірним гуркотом стрімко злетіла в повітря.

– А дід ще нічого! – проводжаючи поглядом літак, говорив Ігор до свого напарника.

– Ага, Іванов розказував, що за його голову „духи” давали шалені гроші. Являю, яким він був 20 років тому, якщо в свої 60 з гаком однією рукою підняв здорового мужика, пробіг із ним вісім східців угору і не дав себе пристрелити.

– Шкода, що нам місця не вистачило. Хотів би й я політати, – зітхнув Ігор, – а то все вертольотом та вертольотом.

– Ще до шістдесяти років політаєш, – перервав їх водій, – поїхали, хлопці, там за нас попрацюють.
14
Романові за всю ніч так і не вдалося свою красуню вкласти спати. Вона, поза всяким сумнівом, хотіла подарунка, тому заспокоїлася аж під ранок.

О 5.00 прибув броньований BMW з двома охоронцями. Це були ті самі „члени місцевої регбійної команди”, що ходили на футбол.

Марти й Франца ніде не було видно, що надзвичайно здивувало Наталі.

Здивувавши Романа, вона, як кореспондент з досвідом, зібралася за 15 хвилин і за дві хвилини на шосту авто під’їжджало до аеропорту, де на них вже чекав дон П’єтро.

Сподівання Романа летіти першим класом не справдилися, точніше, те, що він побачив, перевершило всі його передбачення: на злітній смузі стояв готовий до зльоту „Руслан”, тільки не під українським прапором.

„BMW” повільно рушив прямо на борт. Там вже стояв білий лімузин Монічеллі й ще два джипи з охороною. Це були переважно самі китайці.

Наталі й Роман пройшли до пасажирського відсіку, де на них чекав Монічеллі.

– Ви мене здивували, молоді люди, – замість привітання мовив господар.

– Чим, дідусю? – поцілувавши хресного, поцікавилася Наталі.

– Тим, що приїхали вчасно. Бачу, наш юний герой усю ніч провів за читанням класичної літератури.

– Не вгадав – ми читали „Анжеліку”, і твої люди зупинили нас на п’ятому томі.

– Не можна стільки читати за один раз – болітимуть очі, – через вуса посміхнувся Монічеллі.

Роман почувався ніяково. Його турбувала відсутність Мишка.

– Даруйте, що перериваю вашу літературну дискусію, доне П’єтро, – звернувся хлопець до Сивого, – щось я не спостерігаю на борту нашого юного аматора дельтапланеризму.

– Не хвилюйтеся, юначе, – заспокоїв його Монічеллі, – юний спортсмен прибуде наступним, більш комфортним рейсом. Мені б не хотілося його перевозити в подібній повітряній фортеці, хоча, зізнаюся, я відчув гордість за себе, коли придбав цей літак…

– Навіщо Вам подібний монстр? Мабуть, він недешево обходиться?

– Хороші речі не можуть коштувати мало, через те вони й хороші, – наливаючи собі в келих із пляшки, – спокійно зауважив дон Сільвіо. Не бажаєте?

– Ні, дякую.

– Я маю цілий флот подібних машин. Не відкрию Вам таємниці, коли скажу, що вони досить швидко повертають витрачені на них гроші.

– Доброго дня, – з’явилася в салоні стюардеса, – будь ласка, пристебніть ремені безпеки. Ми злітаємо.

– Дідусю, ти часом не знаєш, куди поділися Франц із Мартою? Вони навіть не вийшли з нами попрощатися.

– Знаю, звичайно. Я попросив їх виконати одне моє прохання, і вони погодилися.

– Цікаво, що ж це таке може бути?

– Всьому свій час, дитинко, всьому свій час.

– І чому це ти раптом вирішив летіти зі мною?

– Зважте, сеньйорито, не я з вами, а ви – зі мною!

– Ой, дідусю, ти такий вредний. Краще я спатиму. Скільки годин ми летітимемо?

– Не знаю. Думаю, три-чотири, не більше.

– Ну, тоді добраніч.

Наталі повернула свою чарівну голівку в ілюмінатор, кілька хвилин вдивлялася вниз, а потім спокійно задрімала. Її дихання стало рівномірним і, скоріше за все, їй навіть щось снилося.

– Завжди дивувався, як можна так миттєво засинати, – порушив тишу Монічеллі. – Ця звичка в неї – ще з дитинства. Зараз можна навіть підірвати бомбу – вона не почує.

– Скажіть, будь ласка, доне П’єтро, звідки Ви так добре знаєте українську? – поцікавився Роман, переводячи розмову в інше русло.

– Ходімо все ж таки вийдемо, юначе, – запросив старий, – не порушуймо сон цього дивного створіння. Я давно не бачив її такою щасливою.

Чоловіки зійшли в інший відсік, де розташувалася охорона. Побачивши „боса”, вони миттю посхоплювалися зі своїх місць.

– Кіме, підійди, – покликав Монічеллі невисокого сивого китайця років 35-40.

Той наблизився безшумними кроками й шанобливо поклонився.

– Так, хазяїне.

– Кіме, я хочу, щоб від сьогодні твоїм хазяїном став ось цей юнак.

– Я чимось не догодив Вам, доне П’єтро? – в очах китайця промайнув розпач.

– Ні, мій маленький хоробрий друже. Ти все робив якнайкраще, як і твій батько. Але я – старий. І не сьогодні-завтра Господь покличе мою душу. Я хочу, щоб у цього хлопця завжди була прикрита спина й ціла голова – він чомусь завжди примудряється її кудись всунути.

– Так, хазяїне.

– Тепер Роман – твій хазяїн, Кіме.

– Так, доне П’єтро, – китаєць знову поклонився й відійшов убік.

Монічеллі рукою показав, що воліє залишитися з новим паном на самоті.

– Романе, говорімо начистоту. Що Вас пов’язує з колишнім стоматологом і загиблим полковником міліції?

– Якщо відверто – нічого. Але, взявши в заручники Мишка, вони вимагали, щоб я виконав для них одну брудну роботу.

– Вбити мене?

– Так.


– Я здогадувався.

– Тоді чому Ви не здійснили жодних спроб мене нейтралізувати?

– Життя навчило мене розбиратися в людях, юначе. У таких, як Ви, забагато благородства, Ви не здатні на підлість.

– Звідки така впевненість?

– Я, крім усього, ретельно вивчив Ваше досьє. Так, так, не посміхайтеся. До речі, Ваші земляки здатні творити дива в тому, як його, „Інтернеті”. Це занадто важко для мого розуміння.

Доктор Кончеловський якось найняв хлопчину стригти газони, а той хлопчина закінчив дуже відомий на Україні радіотехнічний вуз і був помішаний, як виявилося пізніше, на комп’ютерах.

Одного разу в офісі доктора дала збій якась програма, і той хлопець визвався допомогти. За дві хвилини він зробив те, на що інший би затратив місяць.

Хлопчисько приїхав сюди на заробітки, але влаштувався не за фахом, бо надзвичайно скромний і замкнутий. Ми влаштували йому іспит і взяли на роботу.

– Цікаво, яку роботу виконував у вас український садівник?

– Ми отримали доступ до надзвичайно цікавих джерел. Колись за те, щоб прочитати й сфотографувати один папірець, гинули сотні, а тепер достатньо поклацати на клавіатурі – і перед тобою відчиняються всі двері. Звісно, треба ще вміти й знати, як і де клацати.

Люди стали безпечніші.

Роман мовчав. Він захоплювався цим розважливим і впевненим у собі дідом. Нехай він був тричі мафіозо. Але це був ЧОЛОВІК.

– Ту інформацію, до речі, яку Ви через когось передали батькові, Вашому другові теж підкинув я. Так, так, не дивуйтесь і не виправдовуйтесь.

Мої люди не змогли вистежити, з ким Ви зустрічалися після мотокросу, але я впевнений: хтось (назвемо його ІКС) полетів до Києва вечірнім рейсом з фальшивим паспортом.

– Дозвольте, доне П’єтро, два питання?

– Прошу.


– Ви так розповідаєте, ніби слідкували за мною з моменту народження.

– Саме так, синку.

– Тоді, перепрошую, чим викликана така зацікавленість моєю персоною?

– Поки що я не готовий відповісти на це питання, юначе.

– Добре, тоді дозвольте друге: звідки Ви могли дізнатися про витік інформації з СБУ і звідки Вам стали відомі ті особи, які згадуються в матеріалі, переданому в Київ? Не приховую, я відправив людину.

– По-перше, більшість із вказаних там персон самі шукали зв’язків із такими, як я, а таких людей у Європі немало, а по-друге, Ваш земляк Данило – просто помішаний на таких речах, як комп’ютери.

На іспиті, який я йому влаштував, він за 25 секунд зламав код до одного з відомих європейських банків. На доступ до секретних поліцейських архівів, в тому числі українських, йому знадобилося дві доби. Цікаво, знаєте, почитати, як полісмени ганяються за „хрещеними батьками”, навіть гадки не маючи, що вони насправді – особи підставні…

Окрім того, за деякими відомими персонами, які раптом з наперсточників стають мільярдерами, я слідкую не тільки виключно зі спортивного інтересу: я розглядаю їх як майбутніх конкурентів моєму бізнесу, і не тільки в Італії. Мій бізнес взагалі сьогодні перейшов кордони однієї країни, він став інтернаціональним.

– Я так розумію, Ви говорите не про виробництво сиру.

– І про сир також.

– Даруйте, при чому тут я?

– Ви були одним з кращих офіцерів розвідки. До того ж, коли поліцейський чи працівник іншої шанованої служби перетинає кордон під чужим прізвищем, щоб працювати вишибалою в барі, а потім затесатися в кулачні поєдинки, вже викликає підозру.

– Але ж не у всіх.

– Так, тільки в тих, хто справді вміє задовольняти цікавість.

– Що Вам було відомо про торгівлю людьми?

– Не більше, чим Вам. Після того, як Ви розгромили будинок стоматолога, я зрозумів, що Вас підставили. Все було занадто просто.

Романові стало соромно за себе.

– До речі, – продовжував далі Монічеллі, – раби – це не наш профіль. У нас – свої поняття про честь. Мені ці новітні вискочки стали заважати, перехопили бої без правил.

– Сподіваюся, юначе, Ви давно зрозуміли, що свої капітали я зібрав не на торгівлі макаронами. До того ж, вони пограбували мій банк.

– То виявляється, я Ваші гроші віддав?

– Нічого страшного. Ми ще своє візьмемо. З відсотками.

Роман згадав про Мишка.

– Даруйте, що відходжу від теми. Я турбуюся за свого племінника. Що з ним?

– Він вилітає комфортабельним лайнером через три години після нас. Його охороняють Чен і ще вісім чоловік, так що не хвилюйтесь.

– Але ж Чен отримав важке поранення.

– Важке для Вас, але не для нього. А для нього – охороняти хлопчиська – питання честі, і він нікому не поступиться своїм правом. Такі у них, чортів, закони, за що я їх і люблю, цих китайців. І ще одне, юначе.

– Що?

– Коли Ви збираєтеся виконати роботу?



– Яку роботу?

– Ту, про яку нагадував у лікарні стоматолог.

Роман почервонів.

– Не стидайтеся, юначе.

– Мені здається, я зрозуміло пояснив, що не хочу нікого вбивати.

– Але ж „вальтер” мого покійного друга не забули.

– Авжеж. Просто мені незручно було знову просити Вас про щось подібне. До того ж самі говорили, що я схильний до екстремальних пригод. І, крім того, ті дві іграшки, якими мені довелося скористатись, дійсно варті того, щоб на них витратити гроші.

– Приємно, що Ви також розумієтесь на зброї. Але сподіватимемося, що Вам постріляти таки не доведеться. Передбачаю, що батько якимось чином має повідомити, що він готовий Вас зустрічати.

– Так. Але поки що – нічого. Якщо це можливо, доне П’єтро, міг би я перекинутися кількома словами з племінником?

– Прошу, прошу.

– Сальваторе! – гукнув дон Сільвіо. – зв’яжися з Марчело!

– Будь ласка, доне П’єтро! – той майже миттєво простягнув супутниковий телефон.

– Марчело! – як там наш юний друг? Добре? Дай йому телефон.

Роман також узяв слухавку.

– Алло! Алло! – почулося в телефоні.

– Мишко! Це ти?

– Я, – здивовано відповів хлопець, – це Ви, дядьку Романе?

– Я, Мишко. З тобою все гаразд?

– Так. Ми їдемо в такому шикарному лімузині! Тут так класно! І всі китайці говорять по-англійськи – дивина! А водій – сердитий італієць Марчело. Він сказав, що скоро я полечу додому, і там мене забере тато. Я щойно відправив йому на e-mail листа, мені дозволили, дядьку Романе. У мене квиток у перший клас!

– Ну, щасливого польоту й м’якого приземлення, пілоте!

– Дякую, дядьку Романе. Ми скоро побачимось?

– Будемо сподіватися, що скоро. Привіт татові.

– Дякую, доне П’єтро. У Вас воістину добре серце, і справи зі словами не розходяться.

– Нема за що, юначе. До речі про розмови, я вже, на відміну від Вас, устиг поспілкуватися з прихильниками Вашого таланту.

– Тобто?

– Я повідомив колишнього стоматолога, що збираюся відвідати Україну і пообіцяв заодно власноруч вирізати йому язик і повибивати всі зуби.

– Боже, навіщо?

– По-перше, щоб наш юний літун зміг без перешкод і травм приземлитися, по-друге, повідомляючи точно місце й час нашого відбуття й прибуття, гарячий полковник переконається у справедливості наших намірів, адже їхні люди теж читають чужі документи, – Монічеллі посміхався. Ризик додавав йому адреналіну й настрою, – по-третє, упевнившись, що ми прилетіли, за нами відправиться півроти бажаючих постріляти, адже й Ви, певною мірою, становите для тих осіб інтерес; ну й по-четверте, виконуючи роль приманки, ми тим самим даємо можливість зіграти козирем Вашому батькові – накрити всю банду на гарячому. Справжніх керівників, я чув, доведеться вже ловити далеко за межами Атлантики.

– А якщо вони не клюнуть?

– Ще й як клюнуть, юначе, адже в багажнику мого лімузина лежить молодший брат стоматолога-невдахи. В гонитві за чужими родичами вони мимохіть забули про своїх.

– Як Вам це вдалося?

– Не мені, а моїм людям. Молочний Зуб дуже полюбляв нічний стриптиз.

– Хотів би і я з ним поспілкуватися! – скипів від люті Роман.

– На жаль, мушу Вас засмутити: виконуючи мій наказ, китайці трішки перестаралися й необачно скрутили йому шию. Вона виявилася не такою міцною, якою здавалася спочатку.

– Але ж це незаконно! Боже, про що це я?!

– Зате справедливо. Поза всяким сумнівом – брат кинеться визволяти брата.

– В чем сила, брат?

– В деньгах сила, брат! –

процитував несподівано Монічеллі фразу з відомого російського блок-бастера. – Боже! Який ідіот зняв подібне, і які ідіоти подібне можуть дивитися!

– Не в деньгах сила, брат, – посміхнувся через вуса Сивий.

– Але ж…

– Так, йому не обов’язково знати про те, що стало відомо Вам. Хай думає, що, ідучи на подвиг, врятує життя тому наркотично залежному голодранцеві.

Доводи Монічеллі були беззаперечні. Цей старий Лис усе розрахував. От тільки як він собі уявляє залишитися живим, їдучи до вовка в лапи.

– Даруйте за невихованість, – продовжив Роман свої думки вголос, – але шанси у нас вижити – мінімальні. Ви ж будете грати на чужій території…

– Ще невідомо, синку, кому вона рідніша, ця територія, – якось загадково відповів дон П’єтро, – пропоную випити по склянці.

Роман погодився. Вони повернулися в пасажирський салон. Наталі вже не спала.

– Де це ви пропадали, хлопчики?

– Ходили розім’яти ноги, люба. Що тобі снилося?

– Якщо чесно – не пам’ятаю. Надійшла якась дивна SMSка й перебила весь сон. Дивіться: і номер якийсь незнайомий…

Роман взяв LG.

– +38097966…, – світилися перші цифри, отож, це було повідомлення від батька.

– Це те, що я думаю? – запитав Монічеллі Романа після того, як хлопець повернув телефон Наталі.

– Так.

– От і добре.



– Що це означає? Я нічого не розумію! Проясніть, будь ласка, що тут відбувається! – розсердилася Наталі.

– Нічого незвичайного, Наталі, – присів біля неї Монічеллі, – невдовзі ти зможеш побачити свою справжню батьківщину і дізнаєшся про те, хто був твоєю бабою й дідом…

– Але ж мої баба й дід…

– Так, Пітер, мій друг, справді виховав твою матір, але вони з дружиною не могли мати дітей. Твою справжню бабцю, Наталі, звали Дарина, і жила вона в тому ж селі, куди ми їдемо, по-сусідству з дояркою на фото з газети. Пітер забрав Крістін, твою матір, до Німеччини, а потім і до Італії. От така історія, – він міцно обійняв спантеличену геть дівчину.

– Свята Діво Маріє! – вирвалося в неї. – Звідки ти все знаєш, хресний?!

– Пітер був моїм лікарем і другом. Він знав деякі мої таємниці, а я – його. У той день, коли померла твоя баба, Наталі, поруч з нею була та жінка, з газети…

– Так ось чому він хотів так із нею побачитися! – нарешті оговтався Роман, – Клаус хотів…

– Сам Бог тільки знає, що хотів старий добрий Пітер, – перебив його Монічеллі, – я пропоную поїсти, мої молоді друзі, тому що відразу з трапу ми вирушаємо в путь.

– Куди?

– На твою батьківщину, Наталі. До того ж, я завтра вночі маю бути в Турині на економічному симпозіумі, так що часу в нас обмаль, а ти заодно зможеш підготувати цікавий репортаж з місця події, – і він натиснув кнопку виклику стюардеси.



Коли літак став заходити на посадку, Роман в ілюмінатор спостеріг, що це були не київські передмістя, над якими йому доводилося неодноразово пролітати. Якщо не Бориспіль, то де? Придивившись уважніше, зрозумів, що приземлитися доведеться в такому рідному Харкові!

Але ж тут їх напевне ніхто не чекатиме!

Що ж, по дорозі непогано б було замовити кілька трун подорожче. З „вальтером” проти Привалова не повоюєш.

Наталі виглядала дещо пригніченою. Роман підійшов до неї, взяв за руку.

Вона мовчала.

Охоронці десантувалися на бетон злітної смуги. Свіже повітря вдарило в груди.

Роман допоміг зійти Наталі.

Монічеллі ступив на землю так, ніби перед цим рік провів на підводному човні: підвів очі на небо й широко вдихнув. Його погляд горів.

– Хресний, тобі недобре? – помітила й Наталі його незвичайну поведінку.

– Ні, люба, якраз навпаки – мені ще ніколи так не було добре, як зараз, і ніколи не дихалося так легко й солодко.

– Дивакуватий він якийсь, – шепнув Наталці Роман.

– З ним таке буває.

До літака наближалися митники, технічна служба, а за ними – двоє низеньких чоловіків азіатської зовнішності.

Кім вийшов митникам назустріч. Ті зупинилися. Перекинувшись кількома фразами по-англійськи, старший митник (Роман не розгледів здалека зірочки на погонах) козирнув і повернув назад. Потім до Кіма наблизилося з поклоном двоє китайців. Він провів прибулих до Монічеллі. Говорили якоюсь незрозумілою мовою.

З усього було видно, що дон П’єтро був задоволений отриманою інформацією. Коли вже сідали в лімузин, Монічеллі, не приховуючи свого настрою, сказав Романові:

– Все йде, як ми й планували. Наш приїзд викликав неабиякий інтерес серед журналістів. Уперед, Піппо!

Невеличка колона з чотирьох авто швидко вирулювала на міські вулиці, опинилася на проспекті Гагаріна, потім проїхали на Полтавський Шлях і, проминувши Пісочин, попрямувала до Мерефи.

Роман не стримав свого здивування вправністю водія першої машини.

– Доне П’єтро, складається таке враження, що ваші водії цими вулицями їздили щодня.

– Ні, вони жодного разу тут не були, проте останні два дні провели, саме вивчаючи автомобільні атласи місцевості.

– А хто ж їх наставляв, якщо не секрет?

– Не я, юначе, не я, – посміхався в вуса хитрий дід.

Шлях машини вже розбили від льоду, а відлига розтопила сніг, тому рухалися швидко і, що особливо тішило Романа, не залишаючи слідів на асфальті.

Він сотні разів їздив цією дорогою, знав усі ямки й повороти, тому спостерігав за околицями без ентузіазму, чого не можна було сказати про Наталі, яка, здається, нарешті оправилася від потрясіння, і Монічеллі, який вдивлявся за вікно з виглядом маленької дитини.

– Не думав, що ця країна виглядає саме так, – він усе ще при Наталі говорив італійською, – не думав.

Коли проїхали журавля над криницею поблизу Первомайська й звернули з Лозівської траси, старий помітно захвилювався. Він вийняв з кишені кілька якихось пігулок і ковтнув, запивши водою з пляшки.

– Хресний, тобі недобре?! – стурбувалася Наталі.

– Ні, доню, все в порядку, – заперечував Монічеллі, хоча видно було, що якісь зміни в його душі все ж таки відбувалися.

Проскочивши поворот на Миронівський Шлях, колона нестримно наближалася до такого рідного Романові села.

– Стій, Піппо! – раптом наказав дон П’єтро. – Здай назад і вирулюй ліворуч!

– Але ж, доне П’єтро! Я переконаний, що нам – прямо! До вказаного Вами населеного пункту залишилося кілометрів п’ятнадцять.

– Піппо, я навіть не думав сумніватися в твоїй компетентності, – заспокоїв водія Монічеллі, – просто я хочу проїхати цією дорогою.

Водій без вагань виконав наказ.

– Он за тими деревами зупиниш, – показав йому Сивий, – щоб нас не було видно з дороги.

За хвилину машини зупинилися.

Охоронці спокійно повиходили до лімузина. Очевидно, вони вже звикли до витівок господаря, тому раптовій зміні маршруту не здивувалися, та й дивуватися не було їхньою роботою.

По трасі тим часом один за одним просвистіло шість чорних джипів й два мотоцикли. Всі це помітили, крім Наталі, яка все ще сиділа в кабіні.

Роман, проводжаючи поглядом чорну компанію, подумки прикинув, скільки там може бути бійців. Якщо навіть по 5 чоловік, то виходить тридцять – ціла армія. Щодо їх озброєння Роман не мав ніяких сумнівів: уся Владова братія користувалася найновішими розробками тульських зброярів, тоді як охорона Монічеллі мала при собі лише „узі”, дальність стрільби яких значно поступалася російським аналогам, тож в разі сутички в них не було ніяких шансів, а на допомогу батька Роман вже не розраховував.

Необачність Монічеллі починала Романа бентежити. Раптом він з подивом для себе помітив, що випустив старого з поля зору. Швидко зорієнтувавшись, Роман обійшов лімузин і … оторопів.

Монічеллі, знявши кашкет, ставши на коліна, цілував землю і, не приховуючи сліз, плакав.

До Романа підійшла Наталі:

– Як це розуміти? – прошепотіла вона й хотіла підійти до хресного, але хлопець зупинив її:

– Не руш.

– Я нічого не розумію. Що відбувається?

– А мені якраз усе дуже добре проясняється, – також пошепки відповів їй Роман.

Охоронці пильно стежили за обстановкою, Роман з Наталкою – за Монічеллі, а той, вмившись снігом, все ще не переставав плакати.

– Доне П’єтро, – нарешті наважився підійти до нього Роман.

– Дома, я дома, – шепотів той, – Господи! Я дома!

– Доне П’єтро!

Старий підвівся, витер рукавом очі:

– Я не дон П’єтро, Романе. Я – твій дід Петро Донченко, капітан Радянської Армії.

– Як?! Звідки ти знаєш його ім’я? – скрикнула Наталі.

– Я все знаю, дитино, або майже все.

Тепер вже настала черга Романові широко розкрити рот.

– Ви – мій дід? Це неможливо. Мій дід загинув у сорок третьому, ми щороку ходили на його могилу.

– Повір, внучку, мене там немає, бо я – це я, ось, перед тобою.

– Як це розуміти, хресний? – підійшла Наталі. – Ти знаєш їхню мову?

– А як же мені її не знати, коли я тут народився, серденько!

– Не знаю, чи можна в це вірити? – в очах дівчини все ще панував сумнів.

– Простіть, дітки, старого, простіть! – обійняв Монічеллі-Донченко молодих людей. – Але інколи, щоб жити, необхідно померти. Життя занадто складне й непередбачуване, щоб ми щось у ньому зрозуміли до пуття. Сідаймо назад і продовжимо нашу подорож.

– Даруйте, але ж нам не в той бік, – наполягав Роман. Пересилити себе й усвідомити, що твій дід через півстоліття ожив і стоїть перед тобою, було не так то й просто.

– Я знаю, внучку. Але мені б хотілося ще й глянути на те ганебне місце, де я потрапив у полон. До того ж, ми заїдемо в село з того боку, з якого нас не чекають.

– За нами стежать? – зрозуміла нарешті Наталі особливість свого становища.

– Я ж тобі казав, що наш приїзд викликав величезну цікавість серед журналістів, – відповів з посмішкою дід.

– Авжеж. Мабуть, на Україні дуже багаті власники, раз відряджають кореспондентів на зйомки на таких дорогих авто. Я бачила, як їх колона просвистіла ліворуч.

– Не хвилюйся, люба, все буде добре. Та й поруч з нами твій ангел-охоронець. Чи ти забула? Не бійся.

Наталі, не соромлячись, пригорнулася до Романа.

– А я й не боюсь.

Колона знову рушила.

– Колись, – порушив тишу Монічеллі, – цих дерев не було, лише голий степ. Але дороги – ті ж самі, ну хіба що колись було трохи пряміше. А небо – таке ж, як і колись, і повітря пахне так само.

– Хіба повітря може пахнути?

– Може, доню. Якщо п’ятдесят років його не вдихати, то воно в твоїй душі почне розпускатися квітами.

– Пробачте, доне П’єтро, – повернувся з переднього сидіння Кім. – Вас до телефону.

Монічеллі взяв слухавку, хвилину вбирав інформацію, потім сказав українською:

– Дякую, Григоровичу, чекай на нас за десять хвилин, – і віддав телефон охоронцеві.

– Тебе навіть тут знайшли, хресний?

– Супутниковий зв’язок. А дзвонив, Романе, ваш сусід, Вітьок.

– Який ще Вітьок?

– Алкоголік, сусід твоєї баби.

– Звідки Ви його знаєте?

І чому думаєте, що він – алкоголік?

– Я не думаю, а знаю, бо сам його туди послав. Цей Вітьок насправді колись був відомим артистом, а звати його Валентин. Шукав заробітку за кордоном. От я й знайшов йому роботу неподалік від дому. Гадаю, він добре грав.

– Ще й як! Там про нього цілі легенди ходять та про його п’яні подвиги.

– А чоловік не пив від народження…

– А як же…

– В сучасному українському селі, Романе, ти ж сам знаєш, як і колись, розумну людину або вб’ють, або зроблять дурнем, до пияків же справи нікому немає. В Григоровича за п’ять років ніхто навіть паспорта не запитав.

– Цікаво. І що передавав наш непитущий Вітьок? – іронізуючи, запитав Роман.

– Передавав, що ніяка колона джипів у село не в’їжджала, але перед цим два дні тому, помічався якийсь рух, і твій батько приїжджав, тобто… мій … син… – Монічеллі замовк. – Кіме, піддайте швидкості. Ми маємо кілька хвилин у запасі, поки „журналісти” не зрозуміють, де нас утратили, – перейшов він на італійську, потім знову звернувся до Романа:

– Розкажи, внучку, мені про свою бабцю.

– Та, мабуть, Ви все й так самі знаєте.

– Де там! Яка вона зараз?

– Стара, доне П’єтро, – Роман все ще сумнівався в словах діда, – у нас люди швидше старіють, ніж у Європі, бо півжиття раком, вибачте, на городах стоять і кремами не мажуться, але така ж добра й непосидюча, як і двадцять років тому, і не втрачає оптимізму.

Монічеллі лише змовчав. Він увесь поринув у спогади.

Якраз в’їжджали в Миронівку.

На перехресті перед клубом була велика баюра. Піппо голосно вилаявся, згадавши добрим словом наші дороги.

– А де церква? – спитав Романа Монічеллі.

– Її розбомбили ще в сорок третьому під час загального наступу.

– Отож, наші жертви були марними. Тоді я втратив тут майже весь свій батальйон. Давай жми, Піппо, настільки це дозволять канави!

За кілька хвилин показалася така знайома Романові вулиця. На самому перехресті стояла людина. Монічеллі наказав зупинитися. Охоронець відчинив дверцята.

Навпроти Романа сів красивий підтягнутий чоловік років п’ятдесяти, акуратно поголений і причесаний.

– Доброго дня, Романе Дмитровичу, доброго дня, сеньйоре Монічеллі!

– Доброго дня, Григоровичу!

– Вітьок?! – не стримав свого подиву Роман.

– Так, це я, юначе. Даруйте, що кілька років довелося вдавати з себе пияка. Але мені за це добре заплатили, і тепер я зможу зняти свій фільм.

– Мене не цікавить Ваш фільм, – перебив його Монічеллі.

– Вибачте, сеньйоре. Я Вам не все розповів по телефону.

Машини саме зупинилися навпроти подвір’я Донченків.

– Що?


– Марія Федорівна померла минулої суботи.

– Що?!! – очі Донченка-найстаршого спалахнули. – Що ти мелеш, дурню?!! Це вже не гра!

– Так, це не гра.

– То чого ж я про це дізнаюся лише сьогодні?!

– Ваші охоронці порадили мені не говорити Вам неприємних новин, бо Ви мали серцевий напад.

Старий мовчав. Всі мовчали. Чувся тільки нестримний собачий гавкіт – то Рябко зустрічав незнайомців.

– Передчуття не підвело мене, – тільки й сказав Сивий.

Роман наважився вийти першим.

Заговорив до пса. Той завиляв хвостом і заскавучав. Однак увагу хлопця привернув не пес: посеред подвір’я стояли дві великих скирти соломи. Навіщо, коли баба не тримала худоби?

На ґанку з’явилася тітка Галина.

– Хто ви? Що вам треба?

– Добрий день, Галино Петрівно.

– Господи, Романе! – перехрестилася та. – Це ти? Геть не впізнала.

– Я, тьотю Галю, тільки постарів трохи.

– Господи! – вона обійняла хлопця. – А у нас горе, Ромчику. Баба Марія померла.

– Я знаю, тьотю, знаю.

Галина Петрівна виглядала якоюсь стривоженою.

– Хто ці люди, Романе? Чому їх так багато?

– Вони не українці, тьотю. Один з них дуже хотів побачитися з моєю бабусею.

– Навіщо?

– Ото, – Роман показав на Монічеллі-Донченка – її чоловік, мій дід.

– Не може бути.

– І я так думав. А виявляється, може.

Старий пройшов через подвір’я й зупинився біля того місця, де росла колись стара груша-дичка.

– Отут колись я посадив грушу.

Роман підійшов до нього.

– Так, дійсно. Ми зрубали її з Андрієм три роки назад, бо вона стала підіймати фундамент будинку.

– Отут колись була наша хата, а отам, – він показав рукою на сусідню межу, – стояла кузня, де працював тесть.

Прости мене, Марійко.

Ставши на коліна, старий Донченко довго дивився далеко за обрій.

– Хресний, не можна так перейматися. Вже нічого не зміниш.

– Так, доню, так, – він підвівся. – А он там, перед садком, – хата твоєї баби. Була.

– Люди добрі, прошу до хати, – звернулася Галина Петрівна, – не стійте на вулиці, заходьте!

Роман і Наталі зайшли першими. За ними – Донченко. Охоронцям він знаком показав залишитися на вулиці.

В господі метушилися якісь незнайомі Романові люди.

– Це Дмитро Петрович прислав, щоб обід готували. Завтра будемо дев’ять днів поминати. Воно хоч і раніше, але так роблять. Має й батюшка з Києва приїхати, й хор. Покійна ж і сама в хорі церковному співала, як і її мати…

Сім чоловік було тут явно забагато як для такої маленької кухні, втім, з великої кімнати (як називали в сім’ї зал) всі меблі були винесені, стояли столи, лавки. Всього місць на 60-70.

Два чоловіки-кухарі занадто незграбно нарізали цибулю. Отож, це були люди іншої професії, та й светри на них були занадто широкі як на худі шиї.

Донченко-старший тим часом підійшов до стіни, на якій висів портрет його дружини. Він мовчки зняв рамку, протер рукою від пилу, присів на лавку і довго-довго пив з очей своєї коханої, потім звів погляд через вікно. Не моргаючи, вдивлявся геть далеко, через роки. Сльози котилися йому по щоках і капали на скло, що прикривало фотографію. Але ніякі сльози вже не могли оживити ту, яку так кохав, і з якою прагнув поєднатися знову на все життя.

В кімнаті запала глибока тиша. Навіть липові кухарі перестали шморгати носами над порізаною цибулею.

Раптом двері відчинилися й на порозі з’явилася баба Уляна, колишня подруга покійної.

Донченко підвів погляд і мовив якось повільно:

– Здрастуй, Уляно!

Бабця, як стояла, так і сперлася об стіну:

– Свят, свят, свят! – почала невтомно хрестити чоло й того, кого вважала проявом нечистого.

– Я не чорт, Уляно, я – Петро.

Але на бабу ці слова подіяли зовсім протилежно. Вона вискочила з хати з такою швидкістю, що навіть охоронці, які зайшли разом з нею, не встигли затримати.

– Романе, – відкладаючи портрет, мовив дід, гадаю, тепер ти не сумніваєшся, хто я є насправді. Нам з тобою треба сходити в одне місце.

– А я? – вийшла наперед Наталі.

– А ти піди поясни бабі Уляні, що я не чорт. Кім тобі допоможе, – він мовив кілька слів китайською, – його бабця могла говорити з потусторонніми силами, тож він знайде з нею спільну мову, тільки будеш за перекладача.

– Доне П’єтро! – протестував Кім.

– Ні. Я хочу побути сам. З онуком і з дружиною. На цвинтарі – всі рідні, але могили не люблять чужих.

З ним ніхто не став сперечатися.

Вони вдвох вийшли з хати.

– Я підвезу вас, доне П’єтро! – відчинив дверцята лімузина водій.

– Ну підвези, Піппо, тільки ж ми їдемо на цвинтар.

– Я з Вами готовий і в пекло, доне П’єтро! Поруч мовчки вмостився один охоронець. Монічеллі не протестував.
Перед цвинтарем лімузин плавно зупинився. Сніг тут ніхто не подумав прибрати. Ворота, які не змогли зірвати з петель „металісти”, перекособочено дивилися на дорогу.

По коліна в снігу, чоловіки пробиралися між хаотично розкиданими могилками до обеліска Невідомому солдатові, через одну оградку від якого кричала вінками свіжа могила, а перед нею – ще з десяток.

– Невже в селі так багато людей мруть? – здивувався Роман.

Старший тим часом, ідучи, долонею змахував сніг та паморозь із табличок з прізвищами, читав про себе дати й скрушно хитав головою:

– Усі мої друзі тут, подруги, їхні діти. А я їх знав тільки малечею. Вже й мені пора прийшла.

Зупинилися перед обеліском. Старий виструнчився й віддав честь на зірку:

– Спіть спокійно, брати мої! – і він став називати прізвища й звання. – Тут, мабуть, увесь мій батальйон, Романе. Запам’ятай ці імена. Може, когось ще шукають, і хтось ще живий, так, як оце я.

Кілька хвилин простояв біля могили дядька Миколи.

Потім він підійшов до наступного пам’ятника. Табличка, стряхнувши з себе сніг, показала надпис: Герой Радянського Союзу капітан Донченко П.І. 1918 – 1943.

Роман стояв трішки поодаль і спостерігав за старим. Той зняв шапку. Вітер розкуйовдив його білу чуприну, проносячись в поле, яке відкривалося за густими бур’янами в кількох метрах від оградок.

Нарешті підійшли до бабиної могили. Хреста майже не було видно за вінками.

Петро нахилився, став на коліна, прогорнув сніг і припав вустами до горбочка зі свіжої глини:

– Здрастуй, Марієчко. Ось я й повернувся. Прости, що так довго змусив чекати, – він ліг на могилу обличчям вниз, простягнувши руки в напрямку до вінків.

Романові комок підступив до горла, сльози навернулися на очі, але він не намагався себе стримати. Їх тут ніхто не бачив.

Він любив бабу, а зараз, як ніколи, відчув, як йому не вистачало діда. І вже інший страх огорнув його: що він може втратити людину, яку, по суті, уявляв і мріяв зустріти все життя, а тепер ось не знав, що робити.

На цвинтарі були обоє чудовими мішенями – хай там як – а професійна звичка реально оцінювати ситуацію змусила розум оволодіти емоціями. Он, приміром, з млина прострілюється все на півтора кілометри. Але з поля непоміченим не пройдеш, з села також, адже цвинтар – на горбочку. Снайпер – найвірогідніша загроза. Ну що ж, принаймні, ми помремо миттєво.

– Вставайте, діду, – підійшов він до старого. Не можна так довго на снігу лежати. Ну ж бо, вставайте. Вже нічого не вдієш – бабці не воскресиш!

Петро звівся на ноги.

– Присядьмо, внучку.

Вони сіли на дерев’яну лавку біля оградки. Довго мовчали.

– Не думай, Романе, що я не любив Марії, що я не любив твого батька. Про його народження я дізнався лише через тринадцять років після закінчення війни. Не знаю, як випросити в нього прощення, як подивитися йому в очі. П’ятдесят років уявляв собі цю подію, а от сталося зовсім по-іншому – хтось там „на горі” вирішив переписати за мене сценарій.

– Як сталося, Що Ви опинилися аж в Італії? Знаю, що батько шукав Вас, але йому повідомили…

– Так, я знаю. Довго розказувати, Романе, а немає що слухати. Нікому невідомо, що з нами буде завтра. Чи міг я подумати, що доживу до такого віку, пройшовши через таке пекло, що повернуся сюди, що побачу свого внука, правнука, що зможу померти на рідній землі?…

Господь дуже терплячим виявився до мене.

– Навіщо ж помирати? Я ж не збираюся стріляти у Вас.

– Ти – ні, а снайпер на млинові – можливо, й так. Он і мотоцикліст поїхав. Ти не знаєш, хто це?

– Ні. (По дорозі біля цвинтаря дійсно промчав мотоцикл, через хвилину – назад. Схоже на те, що це був один із „ескорту ”„журналістів”).

– У моєму віці, внучку, вже треба думати про смерть, про те, як постати перед Богом, про які добрі справи розповідати. А поганих у мене було ой! – набагато більше!

– Але ж Ви врятували мені життя, й Мишкові.

– Так, але загубив його своїй дружині й своєму синові…

– Незабаром зможете про це в нього самі запитати. Я переконаний: він скоро буде тут. Просто ніхто не чекав, мабуть, що ми сядемо в Харкові.

– Авжеж. Несподіванки – це завжди цікаво. Я боюся, Романе, подивитися в очі твоєму батькові, боюся, що він не схоче навіть подати мені руку, що не схоче навіть глянути в мій бік… – старий на мить запнувся, ухопився рукою за серце. – Кусається, прокляте…

– Вам погано?

– Чого вже Бога гнівити. Аби дав сили ще кілька хвилин подихати, поговорити з тобою. Ось візьми, – він вийняв з кишені золотий годинник, – колись це належало мені. Потім – іншій людині, потім – твоїй бабі, а потім вона продала його жидові, щоб справити весілля твоєму батькові. Я навіть не міг допомогти грошима, бо тоді за це її б відправили на заслання в Сибір. От часи були!..

– А як він знову потрапив до Вас? Це ж просто нереально!

– Для людини, яка має гроші, фантастикою є лише любов, дружба й щастя. Речі ж мають історію й долю значно простішу й прозаїчнішу. Передаси це йому, – старий знову затамував подих. – Давай просто посидимо біля Марії. Говорити важко. І пробач, що вкотре наражаю тебе на небезпеку.

– Та що там! Мені не звикати робота така.

З боку села повільно наближалася похоронна процесія. Йшли мовчки, бо оркестр у селі був надзвичайною розкішшю.

– Вимирає село, – побачивши людей, – мовив старий Донченко, – вже й мені пора. Як помру, не везіть мене нікуди й довго не тримайте. Поховайте тут, коло Марії, хай хоч після смерті разом будемо. Обіцяй мені.

– Що Ви, діду! Ще живіть! Ви ж іще такий міцний!

– Обіцяй! – стиснув він руку онука.

– Обіцяю.

І знову сиділи мовчки. Пішов сніг. Стало видно чоловіків, які несли домовину. За нею з вінками повільно тупцяли переважно бабусі в старих лапсердаках, закутані в довгі чорні хустки. Всі поопускали голови, бо йшли проти вітру. Роман силкувався розгледіти бодай одне обличчя, проте було далеко, та й густа снігова пелена заступала очі.

Донченко-старший не звертав уваги на процесію – він непорушно дивився на могилу своєї дружини, яку поступово вкривала білою ковдрою завірюха.

15
Генерал Донченко вже був у гелікоптері. По телефону ні за що роздавши на горіхи працівникам аеропорту (бо його літак сів у Чугуєві), він наказав зв’язатися з Івановим.

– Сергію! Сергію! Що там у тебе?

– Поки що все спокійно. Гості на місці. Гастролерів не видно. Об’єкт з молодим хлопцем – на цвинтарі, як ти й казав. З ним була дівчина. Зараз вона – в твоїй хаті під охороною.

– Не зрозумів. Об’єкт на цвинтарі що, сам?

– Лімузин – біля воріт. Вони там удвох. Сидять біля могили твоєї матері. Та не хвилюйся, Дмитре. Все під контролем.

– Добре. Буду за 20 хвилин.

– Кінець зв’язку.

Спецназ уже два дні чекав завершення операції. Іванов розбив „оперативний штаб” у напівзруйнованому млині, в якому окрім стін і стелі не залишилося нічого. Сніг допоміг їм замаскувати позиції. Залишилося тільки чекати.

– Товаришу генерал! Годину назад шість джипів були в місті.

– Якого дідька?

– Гадаю, вони втратили об’єкти.

– Так, наші італійські друзі заїхали не з того боку, з якого їх чекали, навіть ми.

По дорозі промчав мотоцикл.

– Це ще що за один? – придивлявся генерал у бінокль, – але через густу снігову пелену нічого не було видно. – В таку погоду на мотоциклі можуть їздити лише справжні камікадзе. Що там в будинку?

– Все в порядку. Італійці, чи, пак, китайці, пасуть якусь молоду дівку, ведуть себе спокійно, не кіпешують. Водій і ще один – в лімузині.

– Та бачу, бачу.

– Не розумію, товаришу генерал, – звернувся до Іванова молодий боєць, – про що можна говорити так довго на морозі, під снігом, та ще й на цвинтарі?

– Доживеш до його років – зрозумієш.

– Товаришу генерал, – спрацювали датчики руху – у нас гості, – доповів зв’язківець.

– Добре. Всі шестеро?

– Всі.

– Що вони роблять?



– Поки що невідомо. Зупинилися біля сільради.

– Добре. Чекайте. Всім – готовність №1!

Знову промчав мотоцикліст.

– Скажи, Хоменко, – ти б не хотів у таку погоду покататися верхи на мотоциклі? – звернувся Іванов до зв’язківця.

– Та я ж не самогубець, товаришу генерал! У таку погоду безпечно кататися тільки на танку.

– Це точно.

– А якщо вони на будинок підуть, товаришу генерал? – наважився порушити тишу все той же молодий боєць.

– Не підуть. Там також не хворі люди. Здається мені, цей рокер не просто так тут викатується. Їм не шістки, їм туз потрібен. А туз – ось він, перед нами, за 400 метрів.

– Хай спробують. Там скрізь наші бійці, та й гості, гадаю, не тільки з чіпсами сюди приїхали. Скільки там їх?

– Десять, без дівки.

– Ні, на будинок не полізуть, хіба що геть дурні.

– Товаришу генерал! З будинку доповідають, що на вулиці якийсь рух.

– Ясно: машини – то й рух.

– Не машини, товаришу генерал, – похорон.

– Який іще похорон?! – здивувався генерал.

– Звичайний. Самчук каже: мужика якогось понесли, бабки, діди, молодих кілька, з вінками.

– Бачу. Вже й сам бачу.

З-за рогу будинку в напрямку цвинтаря повільно рухалася процесія.

– Цікаво: в цьому селі що, всі вантажівки попропивали? – намагаючись розгледіти в бінокль людей, – сердито кинув генерал. – Чого це вони на плечах його тарабанять? Далеко як-не-як.

– А може, дід якийсь заслужений?

– Можливо.

– Чортівня якась. За цим снігом нічого не видно. Щось ніхто не голосить. Як думаєш, Хоменко, чого не голосить ніхто?

– Якби молодий хто помер, – розважливо не по літах міркував солдат, – то, може, б і голосили, а старий – не шкода.

Процесія тим часом наблизилася до цвинтаря, минула лімузин, пройшла ворота.

В окулярах бінокля Іванов нарешті встиг розгледіти голову покійника. Це був досить-таки молодий юнак.

– Не вгадав, Хоменко, молодого ховають, – сказав він зв’язківцю. – А бабульки померзли – холодно, мабуть, стареньким, – так у хустки позакутувалися. Хоменко!

– Слухай, товаришу генерал!

– Ану зв’яжися з сільською радою і запитай, хто у них там преставився. Щось мені ця компанія видається занадто підозрілою. Вінки розкішні, як для такої глухомані.

– Не відповідає сільська рада, та ж і субота сьогодні, товаришу генерал, – виправдовуючись, доповідав Хоменко.

– Добре людям: у них вихідний, не те, що у нас, – прикипів Іванов до бінокля, – Хоменко, скільки ми вже тут сидимо?

– Два дні, товаришу генерал.

– А коли могилу копали? Щось не бачив.

– Яку могилу, товаришу генерал?

– Звичайну, сержанте, 2х2.

– Так ніхто ж наче не копав, товаришу генерал.

– Що?!


– Ніхто не копав, ну, крім нас, звичайно.

– Твою мать! – вилаявся генерал. – Це не селяни, сержанте, це наші гастролери!

В цей момент „покійник” підвівся в домовині, в його руках був АКМ з пристроєм для стрільби гранатами. Ще мить – і лімузин підкинуло вибухом в повітря.

– Всім діяти згідно плану! – наказав генерал, надіваючи чорну маску. З його точки було добре видно, як рівним колом з поля, з вулиці – звідусіль набігали на цвинтар його бійці, замикаючи таким чином намертво кільце. – З Богом, синки! І бережіть свої буйні голови!


16
– Діду, лягай! – крикнув Роман, побачивши, як похоронна процесія раптом перебудувалася, покидавши вінки, а красень-лімузин підкинуло в повітря вибухом. – Лягай! – але той непорушно сидів на лаві, навіть не повернувши голови.

„Бабусі”, поскидавши хустини й старі пальта, випросталися, витягнулися в лінію і, не шкодуючи патронів, сипонули в напрямку обеліска, біля якого сиділо двоє Донченків.

Роман вихопив свою архаїчну зброю й, не цілячись, відстрілювався, мало усвідомлюючи, що вона за 50 років безнадійно застаріла – кулі навіть не долітали до мішеней. Але через секунду чорні фігурки почали падати одна за одною, поливаючи багрянцем біле простирадло землі.

З усіх „нових” могил, повз які вони проходили годину тому, як привиди, виросли люди в формі спецназу і відкрили вогонь у відповідь.

Трішки оговтавшись, Роман помітив, як з поля, з села підтягуються інші, замикаючи нападників у кільце.

З даху напіврозібраного млина били снайпери. Нападники, зрозумівши, що кільце от-от замкнеться, кинулися навтьоки до воріт, дехто намагався перестрибнути огорожу й утекти між будинки, раптово з вулиці вискочили два мотоциклісти, поливаючи вогнем дорогу. Один боєць в білому впав, але троє, що набігали з вулиці, швидко зорієнтувалися й невдовзі обидва мотоцикли валялися на снігу.

Спецназ свою роботу виконував бездоганно. Втікачів, що залишилися в живих, миттю заламали й збирали біля воріт.

Якось усе відразу стихло. До Романа підбігла група бійців, що наступали від млина через поле.

– Перший, очевидно, – командир, – подумав Роман.

– Хух! Живі ніби! – знімаючи маску, кинув той.

Це був генерал Іванов. Він радісно обійняв хлопця:

– Живі! Ну й феєрверк тут влаштували! – він оглянув місцевість. Трупи нападників хаотично валялися між могилами. – Хоменко! Наші втрати!

– Двоє поранених, товаришу генерал. Один – тяжкий.

– Вертоліт. Негайно! А за мотоциклістів спитаю по всій строгості!

Гвинтокрил вже наближався до місця подій і плавно знижався над полем. Ще в повітрі з нього вистрибнув генерал Донченко. Двоє з „Альфи” кинулися його зустрічати, але той не зважав на бійців і, грузнучи в снігу, біг до могили своєї матері, де вже зібралася купа людей.

Побачивши батька, син кинувся назустріч:

– Батьку!

– Сину!


Чоловіки обнялися. Було видно, як обоє стримують сльози.

Іванов, посміхаючись, чухав потилицю, адже він годину розглядав Романа в бінокль, а так і не впізнав, хоча знав його ще змалечку.

– А я вже тебе поховав, Романе! – тріпав батько сина за чуприну. – Посивів геть.

– То сніг, батьку. Все добре. А з тобою що? Знову з гори падав?

– Як завжди – лижі зламалися.

– Ходімо, я тебе де з ким познайомлю, тату.

Тільки тепер генерал побачив, як на лаві, неначе пам’ятник, непорушно сидів сивий чоловік. Він усе ще дивився на вінки, ніби нічого й не відбувалося навколо.

Донченко на мить завагався.

– Ходімо, тату! – підбадьорював його син.

По дорозі їх перепинили спецназівці. Вони підвели сімох полонених. Двоє були добре знайомі обом Донченкам.

– Не можу сказати, що радий вас бачити, полковнику, – впізнавши Привалова, – заговорив генерал.

– Ти не знаєш, з ким зв’язався! Я все одно вийду!

– Що ж, побачимо.

Син був ще малослівнішим. Він підійшов до Влада, пильно дивлячись в очі і, нічого не кажучи, зацідив ручкою пістолета йому в перенісся. Той заточився, але не впав.

– Скотина! – плюнув на нього і повернувся до батька.

І тут сталося неймовірне: дивовижними зусиллями Зуб вирвався з рук бійців спецназу й кинувся через бур’яни в поле, до млина.

Двоє метнулися його наздоганяти, однак Іванов зупинив:

– Спокійно, хлопці, хай біжить, – потім торкнув рукою мікрофон біля щоки. – Тарасе, ти мене чуєш?

– Так точно, товаришу генерал! – почулося приглушено у відповідь.

– Тут від нас пташка випорхнула. Бачиш?

– Так точно.

– Працюй, синку!

– Єсть, товаришу генерал! – долинуло у телефони, і в ту ж мить куля прошила чоло колишнього стоматолога.

– Все одно я вийду! – бився в істериці Привалов. Ти не можеш так убивати людей, без суду і слідства!

– А ти можеш?! – ухопив його генерал за щелепу здоровою рукою. – А ти можеш, паскудо?! Біжи!

– Ти ще не знаєш, хто за мною стоїть! – кричав полковник. – Ти ще пошкодуєш, що на світ народився!

– Можливо, – кивнув спокійно генерал, – а тепер – біжи. Біжи. Даю тобі 10 секунд, щоб звідси втекти. Якщо за цей час ти не вибереш своє гівно з місця, де лежить моя мати, я тебе закопаю живцем он там, в силосній ямі. Зрозумів? Пустіть його, хлопці, хай тікає. Вперед, полковнику!

Привалов, пригнувшись, кинувся до воріт, петляючи між могилами, падаючи, чіпляючись за бур’яни та грузнучи в снігу.

Донченко спочатку витягнув батьків ТТ, подивився на нього і сховав назад в кишеню.

– Шкода об таку падаль марати. Дай-но, синку, свою пушку.

Один з бійців простягнув йому „Форт”.

Генерал став у позицію і почав рахувати:

– Один, два, три… – Привалов якраз добігав до огорожі, – сім, вісім…

– Втече, товаришу генерал, втече, гад! – хвилювалися бійці.

– Стріляй, батьку! – не стримався й Роман.

Утікач саме підвівся на тинок.

– Десять, – промовив генерал і натиснув на спуск.

Постріл сухо тріснув у суцільній тиші.

– Хороший постріл, сину, – промовив нарешті старий Донченко, який вирішив, мабуть, що вже й йому слід нагадати про свою присутність.

– Батьку! – генерал віддав зброю й попрямував до старого. Роман ішов за ним слідом. Якраз злітав гелікоптер – на нього вже повантажили поранених. Бійці за командою Іванова кинулися засипати свої вогневі позиції й прибирати трупи до вантажівки, яка вже під’їхала від млина.

– Здрастуй, батьку!

– Здрастуй, сину.

Погляди обох зустрілися. Дмитро зупинився, так і не наважуючись підійти ближче.

– Підійди, сину. Я хочу тебе обійняти!

Дмитро на мить повагавшись, кинувся в батькові обійми.

– Тату! Я так довго тебе чекав! Тату!

– Я теж, синку. Прости мене, прости!

– За що, тату?

– За все! За все прости!

Раптом Дмитро відсахнувся. Здоровою рукою він відчув на батьковій спині щось липке й гаряче: всі долоня була в крові.

– Лікаря сюди! Негайно! Лікаря! – закричав він.

– Не треба лікаря, синку, – говорив тихо найстарший Донченко, – це велике щастя померти отут, біля Марії. Я шукав кулі 50 літ, а вона, гадюка, все пролітала мимо. Тільки кров’ю можна змити всі мої гріхи. Прости, сину. Простіть, онуки. Не тримайте зла на мене. Я не… – і не договорив, падаючи з лави синові на руки.

– Ні!!! – закричав той, стискаючи батька, намагаючись повернути до життя. – Ні!!!

Тоненька червона цівочка простяглася від лавки до свіжої могили, обставленої вінками.

Підбіг лікар. Разом вони перевернули Донченка-старшого на спину. Той лежав, красивий, як Аполлон, тільки сивий. Його вуста завмерли в легкій посмішці.

– Прощай, тату! – мовив Дмитро, закриваючи покійному очі.

Навколо мовчки стояли бійці. Роман плакав, не ховаючи сліз.

Нарешті заговорив Іванов:

– Що будемо робити, Дмитре? У нього був дипломатичний паспорт. Та й невідомо, що скаже посольство.

– Я не дам його нікуди відвезти. Поховаємо тут.

– Дід заповідав покласти себе біля баби.

– А як же?.. – сумнівався Іванов.

– Не дам – і все! Хай МЗС24 викручується.
Тіло Донченка-старшого поклали на плащ-намет і понесли до „уазиків”, які вже, не криючись, наїхали до цвинтаря.

– Добре, що хоч в селі журналістів немає, – виходячи через браму, кинув Романові Іванов, – а то налетять, як собаки голодні.

– Одна є журналістка, але навряд чи вона стане писати про сьогоднішню подію, – з сумом подумав Роман.

– Все ж таки щось треба буде пояснювати.

– Скажемо, що це – розбірки мафіозних кланів.

– Тобі видніше, Дмитре. Все, хлопці, по конях! – наказав Іванов своїм бійцям. – Хоменко, Чумак і Серебряков залишаєтеся з генералом!

– Слухаємось! – виструнчилися ті.

– Тільки ви, той, пушки поховайте.

– Не треба, Сергію, – оговтався Донченко-середній, – ти мені й так добряче допоміг. Якби не ти…

– Нема за що! Не вперше мені прикривати твою спину. Шкода тільки, що старого не вберегли…

– Тут немає твоєї провини – він сам шукав смерті.

Чоловіки потисли один одному руки.


Де-не-де по хатах загорілося світло.

Стрілянина й вибухи ніяк не зацікавили вимираюче село…

Сніг сипав усе густіше й густіше.

Запала тріскуча тиша, і тільки ніч з рипом непомітно підкралася по тому незайманому снігу…

17
В неділю з’їхалася вся родина: Андрій з дружиною, поруч з ними жваво крутився Мишко, розповідаючи всім, кому міг, про свої закордонні подвиги. Приїхала й Валентина Миколаївна, були тут і охоронці Монічеллі, і місцева влада, і Вітьок-Валентин – усі селяни зійшлися провести в останню путь свого славетного земляка, адже новини селом поширюються значно швидше, ніж в „Інтернеті”…

Невеличка кімнатка не могла вмістити всіх бажаючих попрощатися з Петром Донченком.

Перед його домовиною не несли ніяких нагород, бо Зірку (хоч і посмертно), сім’ї вручити забули.

Надривно грав полковий оркестр, привезений з Харкова.

Генерал Донченко особисто займався всіма приготуваннями. Він не міг допустити, щоб батька поховали як утікача – його ховали, як героя. На тому ж самому місці, де вже стояв обеліск.

Священик читав молитву. Хор привезли з Харкова з Рябої Церкви25. Були й полум’яні промови. Був і прощальний залп над могилою.

Вітер зривав з голови волосся. Голосили жінки. Старші побожно хрестилися, возносячи хвалу Всевишньому.

Ніхто з Донченків не плакав, тільки Мишко раз по раз кусав губи, усвідомлюючи, що значить прощатися з людиною назавжди – це був його перший в житті похорон.

Дмитро першим узяв грудочку землі й кинув у яму.

– Спи з миром, батьку!

Далі потягнулися інші…

Вінками й квітами заклали все довкола…

Лапатий сніг поступово перейшов у холодний дощ.

Обід робили і в хаті, й на вулиці, бо всім не було місця, а над вечір стали роз’їжджатися. Спочатку Андрій із сім’єю, потім генерал, а вже в останню чергу – Роман з Наталкою, яка ні на мить від нього не відходила з моменту останнього повернення, час від часу витираючи заплакані очі.

Галина Петрівна з двома жінками мила посуд, а Роман сидів на лавці, передивляючись бабині „архіви”.

– Баба Марія була цікавою жінкою, – говорив він Наталці, – уміла співати, грала на п’яти музичних інструментах, не лізла за словом у кишеню, була строгою, вимогливою, але справедливою. Ми дуже її любили з Андрієм. Не віриться, що її вже немає.

Задзвонив телефон.

– Батько.

– Ти де, сину?

– Ще в селі.

– Тут зараз у мене якийсь доктор Кончеловський, адвокат, з Італії.

– Так, я з ним знайомий.

– Він каже, що повинен оголосити заповіт сеньйора Монічеллі завтра опівдні в присутності всієї нашої сім’ї й сеньйорити Наталі Клаус.

– Так. Вона теж зі мною.

– Тоді приїжджайте до нас додому, там усі й зберемося.

– Добре, тату.

– Що там? – поцікавилася дівчина.

– Приїхав доктор Кончеловський. Завтра ми маємо почути останню волю діда.

– О мій добрий хресний! – пригорнулася вона до хлопця.

– Ну що ж, їдьмо!

– Куди ви, на ніч?! – заступила їм дорогу тітка Галина. – Залишайтеся тут, зранку й поїдете.

– Дякую, Галино Петрівно, Ви й так дуже багато для нас зробили. Не сміємо Вас обтяжувати, до того ж, нас не двоє.

– А ми їх по сусідніх хатах розселимо.

– Ні, вони на таке не погодяться.

– Чому?

– У них робота така.



– То, може, я вас заберу? – нагодилася тітка Настя, сусідка. – У мене хата велика. Все одно пусткою стоїть. Там усі поміститеся. Ходіть зі мною, діточки.

– І справді, Романе, я втомилася, давай відпочинемо, а зранку й рушимо.

– Що ж, давай.

До кімнати зайшов Кім.

– Що накажете, хазяїне?

Він, не менше за Романа переживав смерть свого улюбленого дона П’єтро.

– По-перше, ніколи мене так більше не називай, а по-друге, ми залишаємося ночувати тут. Завтра о п’ятій ранку вирушаємо на Київ. І от що.

– Слухаю, – він хотів сказати „хазяїне”, слухаю, сеньйоре…

– Починай вивчати українську.

Китаєць посміхнувся.

– А мене навчиш китайської, як навчив дона П’єтро.

– Його навчив не я, а мій батько.

– Ну а ти навчиш мене. Згода? І потиснув китайцеві правицю.

Роман з Наталкою лягли разом у спальні, охоронці розташувалися у вітальні, прямо на підлозі, постеливши сяке-таке ганчір’я. Двоє залишилося на вулиці.

На всі запрошення тітки Насті взяти матраци, вони відповідали чемними поклонами. Та нарешті здалася й пішла назад, до Галини, „щоб тій не було самій страшно”. Кім же до ранку теж не лягав.

Романа з Наталкою тітка Настя поклала на справжнє „музейне” ліжко, яке було схоже на звалище перин.

– Ніколи не спала на такій кількості пуху, – дивувалася дівчина особливостями українського відпочинку, – це ж скільки треба було гусей обскубти!

– Не менше сотні! – намагаючись удавати знавця в цій справі, відповів їй Роман, розчісуючи пальцями волосся дівчини, яка поспішила вмостити свою чарівну голівку йому на груди і невдовзі заснула неспокійним, але рівним сном.

Досипали обоє в дорозі, посхилявшись одне на одного.

З села виїжджали рано. Наталі хотіла подякувати тітці Насті за гостинність, але Роман її відмовив:

– Приїдемо якось іншим разом.
У квартирі батька на них вже чекали.

В кабінеті, за великим дубовим столом зібралися Андрій із сім’єю, Роман, Наталі, Донченко з дружиною і доктор Кончеловський з помічником. Коли всі сіли й спрямували на нього свої погляди, той без відволікання почав українською, здивувавши всіх присутніх:

– Вельмишановне панство! За день до відльоту на Україну сеньйор Монічеллі забажав поміняти свій заповіт. Його було складено в моїй конторі в присутності двох свідків італійською та українською мовами в трьох примірниках. Один зараз у мене в руках, другий – так наполіг дон П’єтро – було відправлено в швейцарський банк, де зберігаються його заощадження, третій в цю мить зачитується в Італії бізнесовим партнерам сеньйора Монічеллі.

Адвокат акуратно скрив ножем невеличкий конверт, дістав звідти кілька папірців і почав читати:

Я, П’єтро Монічеллі, перебуваючи при здоровому глузді й добрій пам’яті, заповідаю після своєї смерті:

1. Розпорядником свого майна призначити доктора Кончеловського.

2. Мій бізнес повинен перейти до Мацца Кармело, мого доброго друга. Він знайомий з усіма справами, тому знає, як і що робити. Його я оголошую своїм наступником.

3. Ніхто з моєї родини не повинен нічого знати про мій бізнес і надалі мати які б то не було стосунки зі згаданим вище сеньйором. Сеньйор Мацца Кармело ніяким чином не повинен шукати зв’язків з моєю родиною.

4. Моїм двом онукам, Андрієві та Романові та моїй похресниці я залишаю по 330 млн. євро на рахунках у швейцарському банку, а 10 млн. – моєму правнуку Мишкові – нехай, коли виросте, купить собі дельтаплан.

5. Моєму синові, Дмитрові, я залишаю тільки свою любов, добре ім’я та золотий годинник, який колись належав мені. Гадаю, він не образиться, та й грошей він би, напевне, не взяв.

6. Рекомендую вам свого адвоката, доктора Кончеловського, як хорошого юриста, який знає свою справу і вміє тримати язик за зубами.

Простіть, дітки, свого непутящого діда. Благослови вас Боже!


Доктор Кончеловський сховав документ назад. Всі мовчали, тільки Роман вийняв із кишені годинник і передав через стіл батькові:

– Пробач, тату, це дід залишив тобі ще на цвинтарі, але тоді так все закрутилося, що я геть забув.

Валентина Миколаївна не стримала сліз, витирала платком очі:

– Як шкода, Дмитре, що я так і не встигла познайомитися з твоїм батьком!

– Так, Валю! – він стиснув дружині руку.

Доктор знову взяв слово:

– Сеньйор Монічеллі усно просив передати, що його охоронцям заплачено вперед на 15 років, на такий же самий термін оплачені послуги нашої контори як ваших сімейних юристів. Але якщо ви забажаєте розірвати угоду, ми, звичайно, всі кошти повернемо.

– Ні, чого ж, – оживилася нарешті й Наталі, – я переконана, що послуги адвоката нам знадобляться найближчим часом, чи не так, Романе?

– Так, люба.

Мамо, тату, ми з Наталкою вирішили одружитися.

Ця звістка застала матір зненацька – вона, ще не відійшовши від побачення з сином, який сам на себе був не схожий, як дитина, ще більше розхвилювалася:

– Боже, та ж у тебе ще й квартири немає! Де ж ви будете жити?

– Романа представлено до державної нагороди і до присвоєння позачергового військового звання. Гадаю, квартира – питання часу, – поспішив заспокоїти дружину Дмитро Петрович.

– Тату, я вирішив піти з органів.

– А жити нам є де, повірте, – щиро посміхнулася Наталка, – хресний купив нам будиночок тут, на Україні, до того ж я маю свій маєток в Італії.

– Іди до мене, доню, я тебе хоч поцілую, – геть розчулилася мати.

Наталка встала й підійшла до неї. Вона тричі поцілувала, перехрестила кожного з наречених:

– Щастя вам, діточки! Живіть нам з батьком на радість!

Донченко теж поцілував майбутню невістку, обійняв сина, долучилися до привітань і решта присутніх.

Настрій помітно поліпшився. Генерал вийняв з бару пляшку шампанського, келихи.

– Ну, і якщо не секрет, де ви вирішили жити? – розливаючи шампанське, запитав Андрій.

– Наталка каже, що в нас – чистіше повітря, і їй тут подобається.

– Так, а тепер, враховуючи, що дідусь зробив мене мільйонеркою, я, мабуть, спробую створити у вас новий телевізійний канал або викупити один із існуючих. Поки що українське телебачення далеке від європейського.

– А я засную приватну охоронну фірму, тим більше, що вже маю досвідчених спеціалістів.

– Це ти про китайців?

– Так. Вони віддані, як пси, і вправні, як чорти.

– А як же служба?

– Служба, тату, мені набридла, – і Роман міцно обійняв свою наречену.

– Я його більше не пущу під кулі! – посміхнулася та щирою посмішкою.

– Шкода! З тебе б вийшов хороший генерал!

– Досить з нас і одного генерала! – нагодилася мати. – Ходіть до столу! Я замовила торт у „Великій кишені”. Треба ж синові заручини якось відсвяткувати!

Доктор Кончеловський з помічником від торта чемно відмовилися, залишили візитки й вийшли.

Коли закінчили з тортом, Наталка всіх запросила до свого будинку:

– Їдьмо до нас! Я, правда, не зовсім уявляю, де це, але до смерті хочу подивитися.

– Ні, доню, ви їдьте з Романом, а ми з матір’ю приїдемо пізніше. Я знаю, де це, вас туди проведуть, – він зняв слухавку телефона й набрав 02. – Начальника ДАІ, будь ласка. Хто питає? Генерал Донченко питає. Алло! Володько! Слухай. Мені треба машину супроводження через 20 хвилин. До мого будинку. Зможеш? Ну, все. З мене – могорич.

– Нащо це, тату? Це зайве, – заперечив Роман.

– Я хочу бути спокійним, що додому ви доїдете швидко й без перешкод, а то зараз не зрозуміло, кого слід більше боятися.

– То їдьмо з нами!

– Ні, я теж, синку, вирішив піти у відставку. Вже й рапорт подав. Соромно мені, старому, за себе. Набридло прикривати спини політиків, які плюють на свій народ.

– Зачекай. Дивися, що відбувається – може, все зміниться?

– Нічого не зміниться, синку, повір мені. І при владі ті ж самі люди залишаться, тільки іншими прапорами прикриватися будуть.

– Ото родіть нам з бабою побільше внуків, та й будемо глядіти! – він обійняв сина й майбутню невістку.

Задзвонив телефон.

– Добре! – взяв слухавку генерал. – Дякую. Ну що ж, щасливої дороги. ДАІ вже чекає.

Машина з мигалкою летіла попереду, а за нею – два позашляховики з італійськими номерами. Роман з Наталкою їхали в передньому. Обійнявшись, вони про щось тихо воркували на задньому сидінні, не звертаючи уваги ні на мигалку, ні на сирени, ні на усміхнене обличчя Кіма в дзеркалі заднього вигляду, який час від часу кидав погляд на свого нового „хазяїна” й „хазяйку”.

– Стоп! – раптом схаменувся Роман. – Адже ми не знаємо, де шукати той будинок! Дід не назвав адреси.

– Не хвилюйтеся, сеньйоре, – посміхнувся на передньому сидінні Кім, – Ви, мабуть, хвилюєтеся, куди ми їдемо? Я ж бо не розумію Вашої мови, але здогадуюся, чим Ви занепокоєні. Дон П’єтро детально розповів мені, як і куди їхати. Ось фото Вашого будинку, сеньйорито, – він простягнув молодим людям чудове цифрове фото 10х15.

– Ого! – присвиснув Роман, тільки кинувши поглядом.

– Ого! – аж розкрила рот від подиву Наталка, коли праворуч від неї опинився той будинок, що на фото.

Машини зупинилися. Роман допоміг вийти Наталці.

Перед ними сяяв білими, як сніг, стінами й колонами, неймовірної краси триповерховий будинок.

– Він навіть гарніший, ніж моє старе італійське гніздечко! – сплеснула руками дівчина. – Господи! Яка краса! Ходімо швидше всередину, – взяла вона Романа за руку.

Раптом двері самі відчинилися, й на порозі вони побачили … Франца й Марту.

Наталка заверещала від радості й кинулася цілувати своїх „стареньких домовиків”.

– Свята Діво Маріє! Як ви тут опинилися, Франце, Марто?

Стерши сльози з очей, Франц нарешті відповів:

– Дон П’єтро запропонував нам переїхати сюди разом з Мартою. Він сказав, що зібрався покинути цей світ, а після його смерті, найвірогідніше, Ви, сеньйорито, станете рідко бувати в Італії, а коли народите дитинку – то тим більше.

– От ми й вирішили бути там, де й Ви, – заговорила й Марта, – Ви ж знаєте, як ми любимо дітей.

Наталка зашарілася:

– Чому ви думаєте, що я раптом захочу стати мамою?

– Мамою хоче стати кожна нормальна жінка, коли зустрічає нормального чоловіка, дитя моє, – посміхнулася Марта, – до того ж, – вона нахилила голівку Наталі й шепнула їй у вушко: – До того ж, ви забули кілька днів назад зачинити двері в спальню. Я прибирала зі столу й усе чула. Я рада за Вас, сеньйорито!

Наталі ще раз поцілувала Марту й ступила через поріг.

– У нас сьогодні борщ український, котлета по-київськи, шинка, вареники з м’ясом у сметані і горщики, запечені в печі, – читаючи з листочка латинські букви, ламаною українською проголосив Франц, – і додав італійською: – Що бажаєте?

– Все бажаємо, все! – потерла в долоні Наталка. – Ми дуже зголодніли, правда, Романе?

Він тільки поцілував її у відповідь.

Вітальня була вдвічі, якщо не втричі більша за ту, яку він бачив у старому будинку Клаусів. Тут навіть була барна стійка.

Стіл на двох вже стояв сервірований, Марта з Францом вже везли на візку страви.

Залунала музика. Це було „Танго кохання”.

– Дозвольте запросити, сеньйорито? – подав руку Роман.

– З радістю, – відповіла Наталка, і вони поринули в танці.

Коли ж останні акорди цієї божественної мелодії відлунали, за їх спинами почулися гучні аплодисменти.

Виявляється, вони були тут не одні, а грав не магнітофон.

– Сюрприз! – підійшов до них у білосніжному смокінгу Сашко Дементьєв зі своїм незмінним акордеоном.

– Як ти тут опинився? – здивувався Роман.

– Мене розбудили вночі, посадили в автобус, дали акордеон, костюм, привезли сюди. А потім подзвонив Ваш батько й сказав, що Ви одружуєтесь.

– Яка ж любов без музики, Маестро!

– Вітаю. У Вас просто чарівна наречена.

– Дякую, Сашко. І дякую за все, що зробив. Я – твій боржник, пам’ятай це.

– Ні – це я – Ваш боржник. Ті люди – справжні професіонали. Я вперше граю з симфонічним оркестром. Це просто шик. А гроші – гроші не варті мистецтва, Маестро. Щасти вам, і ходіть годуйте свою наречену, а то вона аж пищить – так хоче їсти, а вночі, передбачаю, калорії вам ще знадобляться.

– Я зовсім не пищу! – перебила його по-українськи Наталка.

– Ой, вибачте, я думав, що Ви не знаєте по-нашому.

– Даремно, юначе. Ходіть, повечеряєте з нами.

– Ні, дякую, нас уже нагодували. Краще я пограю.

Сашко повернувся до оркестрантів, а Роман з Наталкою прийнялися за вечерю після того, як обійшли всі кімнати в новому будинку.

– Романе, мій хресний і твій дідусь залишив нам просто неймовірну пам’ять про себе! Він усе передбачив! Я просто шокована всім. Як шкода, що його немає разом з нами!

– Так. Гадаю, там, де він зараз, оцінять його вчинки як належить.

Покінчивши з обідом, Наталка потягла Романа за руку на другий поверх:

– І так: у нас – сім спалень. Щодня – в іншій. Але сьогодні я хочу в рожевій! – вона з розгону стрибнула на велетенське ліжко з балдахінами й поманила до себе Романа. Коли той сів, обійняла його за шию, подивилася в очі. – Я хочу, щоб у нас була така сім’я, як і в твого батька, щоб ти любив мене так, як хресний свою дружину, але щоб ми ніколи-ніколи ні на мить не розлучалися. Обіцяй мені.

– Обіцяю.

Їх вуста злилися в палкому поцілункові…

Знизу долітала солодка мелодія Шуберта, тихо потріскували дрова в каміні. На небі ніч розмальовувала очі зорям і дихала сном на землю, сном, за яким поспішало бурхливе, повне несподіванок життя…
05.12.2003 – 19.02.2006.

Дубина О.Д.

Сицилійський гопак: Пригодницький роман. – Луцьк: Самвидав, 2006. – 248 с.

У цій книзі на прикладі однієї родини змальовується життя трьох останніх поколінь українців, яким довелося пережити й голодомор 1932-1933 рр., і Велику Вітчизняну, й післявоєнну голодівку, й „хрущовську відлигу”, й „роки застою”, і, нарешті, побачити свою державу незалежною.

Без претензії на оригінальність та з готовністю вислухати будь-які критичні зауваження автор стверджує: українська нація – найталановитіша, найвитриваліша, найкрасивіша – має повне право на щастя, попри зажерливе й тупе керівництво.



1 Що трапилося ? (нім.)

2 Добре, добре! (нім.)

3 Добрий день! (нім.)

4 О, Ви говорите по-німецьки? Добре. Добре. (нім.)

5 Banca commerziale italiana – Італійський комерційний банк

6 Назва банку

7 Цитата з безсмертного фільму Л.Гайдая „Кавказька полонянка”

8 До побачення (італ.)

9 Ліву руку

10 Яка пора року зараз? (нім.)

11 Весна (нім.)

12 І сам я не знаю, чого це

Такий обгорта мене сум

І все староствітськая казка

Не йде та не йде мені з дум.


Стає холодніше, смеркає,

Рейн хвилю по хвилі жене,

Вершину гори осяває

Останнє проміння ясне.


Чудової вроди дівчина

У пишному сяйві зорі

Своє золотеє волосся

Розчісує там на горі.


Плавець у човні її чує,

Журба йому серце в'ялить,

Не скель він пильнує, а з неї

Не зводить очей ні на мить.


І вже його човен розбитий

Схопився у вирі страшнім:

Втопила його Лорелея,

Втопила співанням своїм.



Переклад Бориса Грінченка

13 Молодець!

14 Зрозуміло

15 Апетит приходить під час їжі.

16 Радниками (італ.)

17 Дуже міцна кава.

18 громадянину

19 Червоно-чорна форма футбольного клубу „Мілан”

20 Людині властиво помилятись (лат.)

21 футбол

22 Нептун

23 Державна служба охорони

24 Міністерство Закордонних Справ

25 Благовіщенський собор



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка