Сицилійський гопак



Сторінка2/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Раптом над нею з’явилася ще одна голова, розпатлана, закривавлена і в синцях. То була Дарина. Її очі гнівно блиснули, так гнівно, як і батькова сокира, яка миттєво проломила череп нападнику. Він не встиг навіть хекнути і завалився просто на Марію.

Дарина допомогла звільнитися з-під трупа.

– Прости, Дариночко, прости, сестро! – благала Марічка сяк-так одягаючись.

– Це ти прости, Марічко! За все прости! – жінки обнялися і довго-довго мовчали. – Треба тікати, Марусю! Казав Прокіп, що завтра есесівці наїдуть, будуть дітей у криниці кидати, особливо хлопчиків; тих, що по-старше, в Німеччину ловитимуть.

– Нам тепер все’дно не жить. Тільки куди ж іти? Зима надворі, мороз лютий.

– Підемо до моєї тітки в Кашпурівку. У неї хата велика, на всіх місця вистачить. До того ж, у неї нещодавно донька померла, то ти б могла за неї стати.

– Дякую, сестро! Що б я без тебе?..

– Збирайся, Марічко, а я піду Христю візьму.

Повернулася жінка скоро, а тут і Наталя нагодилася. Сива, як заметіль, постаріла геть. Якраз на порозі з Дариною зіткнулася.

– Чого це ти, Дарино, у такий час, та ще й з дитиною?

– Годі вам, тьотю, балакати! Ходіть краще трупа схоронимо!

– Це ж якого ще?! Боженько! – сплеснула в долоні стара. – Як же це?

– Сокирою, – спокійно відповіла Дарина.

Цілу ніч жінки рили яму за клунею, відтягнули туди Прокопа, зарівняли, а зверху ще й гноївкою накрили.

– Ну, з Богом, – перехрестила молодиць і внука Наталя, – хай вас Бог оберігає!

Поцілувалися.

– А як же ви, мамо?

– Якось буду. Я вже пожила на світі, – скрушно хитала головою стара Ковалиха вслід парі санчат, що віддалялися в ніч...

Під ранок Дариною стало трусити. Бралася гарячка. Діти почали плакати. Одне голосніше за інше.

– Що з тобою, Дариночко?!

– Погодуй Христину. Не можу я.

– Як не можеш?!

І тут, затуляючись від вітру, Дарина підсунула донечці свої сині груди. Дитя ще більше розплакалось.

– Хто це тебе так? Він?

Дарина тільки кивнула у відповідь. Марічка забрала дітей собі на руки.

– Скільки ще?

– Верстов зо п’ять, не більше. Зараз піднімемося на бугор, а там униз – і Кашпурівка. Хата тітки – крайня від яру. Груша біля воріт росте, – голос молодиці слабшав.

– Дариночко, голубонько, отямся, чуєш?!

Однак відповіді не було.

– Дай Христю.

Дитинча заусміхалося, відчувши щоку матері.

– Подбай про неї, Марічко.

– Ти що, про що ти?!

– Помру я. Чую, як усередині обірвалося. Повідбивав усе чоловіченько.

– Дарино!

Почувся гуркіт двигуна. Марічка насторожилася і намагалася присісти нижче на санчата. Проте їх побачили. Авто зупинилося. Це був легковик.

На таких, мабуть, тільки есесівці і їздять, – подумала Марічка, закутуючи свою дитину в пелену. Дмитрик був гарячий, як жаринка, і чомусь увесь час трусився – тільки тепер помітила мати. Він і вчора погано їв.

– Guten Tag!3 – нахилився над нею офіцер. Поруч стояв ще один, теж без рушниці, і не в такому картузі.

– Відповідай, хто такі! – менш приємним голосом і по-нашому заговорив той, інший.

– Ми з Кашпурівки. Ходили в гості до родичів у Миронівку. Збилися з дороги. Хурделиця, шляху не видно.

– Що це з вами? – показуючи на ссадини, запитав через перекладача старший.

– Зі мною – нічого. Упала – забилася.

Раптом Дмитрик закричав.

Офіцер простяг руки до дитини.

– Не дам! – кинулася мати.

– Не бійтесь, я нічого не зроблю йому поганого! Я лікар, – пояснив чоловік, знімаючи рукавички. – Ходімо до машини.

Опиратися не було сенсу. В кабіні сидів шофер. Затишно. Перекладач допоміг посадити на заднє сидіння Дарину. Її лихоманило. Вона плела якусь нісенітницю.

Спочатку офіцер розгорнув Дмитрика.

– О! Чудовий хлопчик! – помацав рученята, звів ніжки, присвітив ліхтариком у ротик, послухав через дивну трубочку грудики.

Увесь цей час у Марії серце було ладне вискочити назовні.

– Не турбуйтеся, мамо, весело сказав старший, – ваш хлопчик на диво міцний. Найімовірніше – у нього – застуда. Ось, тримайте, – німець поклав Марічці на долоню 4 великих пігулки. – Як почне горіти – дасте йому четвертинку, – показав, – четвертинку. Можна з хлібом, можна з молоком. Правда? – він полоскотав Дмитрика за п’яточку, на що той замуркотів у відповідь.

Не подякувавши, Марічка загорнула дитя і притиснула до серця.

Тоді офіцер нахилився над Одаркою. Потрогав лоба. Закотив повіки. Потім розстібнув пазуху, помацав живіт, спину і скрушно похитав головою.

– Жени! – наказав він шоферу.

Машина рвонулася з місця.

Марічка сиділа біля німця. Їй було соромно, бридко і тепло. Цей фашист був не такий, як інші: добрий, ласкавий. Чи то, може, маскується, гад. Проте від пігулки Дмитрик дійсно заснув. Марічка відчула, як спокійно він насапував носиком, як увесь миттю став мокренький... Однак мовчання німця насторожувало.

– А що з нею, скажіть на милість!

Після довгої паузи той відповів:

– Я допускаю, що у неї велика внутрішня кровотеча.

– І що?


– Якщо негайно не прооперувати, вона помре за кілька годин.

Марічка плакала.

– Христино, донечко моя! – скрикнула раптом Одарка через заплющені очі, сіпнулась – і завмерла.

Німець наказав зупинити авто.

Довго не міг вирвати з рук померлої перелякане дитинча, яке голосно кричало.

– Це її донька? – запитав.

– Так.

– А де батько цієї дитини?



– Загинув на війні, – не задумуючись, відповіла Марія.

– А дід, баба?

– Усі загинули. Залишилася тільки двоюрідна тітка, і та – вісімдесяти літ.

– А ви їй хто?

– Сестра. Троюрідна.

– А де ваш чоловік?

Марічка промовчала. Та німець і так все зрозумів.

– Я так думаю, що вам буде тяжко самій, з двома дітьми, та й молока у вас, бачу, мало.

– Все то він знає, – майнула думка в голові жінки.

– Ви не будете проти, якщо я потурбуюся про цю дитину? Я – лікар. Маю дружину. Однак ми не можемо мати дітей. І з радістю доглянемо цю красуню. До речі, як її звати?

– Христина.

– Крістін, – умить переінакшив німець. – Красиве ім’я. Правда, Крістін?

– Дивно, але дівчинка усміхнулася.

Що мала робити розгублена, принижена, хвора жінка з двома грудними дітьми в оточенні трьох озброєних ворогів?

– Бог вам суддя, – сказала тихо.

– Дякую, – потиснув їй руку німець.

Тим часом під’їхали до села.

Коли перекладач постукав у двері тітки Василини, вона побіліла, як стіна.

– Це ваша племінниця? – запитав у неї офіцер, показуючи на Марічку.

– Моя, – ні секунди не вагаючись, відповіла старенька, хоча бачила її вперше.

– І це ваша? – повторив ту ж процедуру офіцер, коли занесли до хати вже холодну Дарину.

– І це моя, відповіла тітка, сідаючи, проте не заголосила й не заплакала.

Німці поклали покійну на лаву. Тітка Василина запалила свічку. Перехрестилася. Німці вийшли.

– Не забувайте про таблетки! – на прощання нагадав офіцер.

Після того, як авто від’їхало, Марічка ще довго не наважувалася сказати хоч слово, і тільки тоді, коли, здавалося, пройшла ціла година, тихо сказала:

– Дякую, тьотю.

Тітка Василина заплакала, пригорнувши до себе Марійчину голову

Десь вночі, дрімаючи в німецьких руках, їхало українське немовля в пошуках своєї долі. Посеред хати збиралася в останню путь молода мати, а на печі, розкинувши ніжки, спав рожевий малюк. Біля свічки, схилившись, молилися поминальниці. Тітка Василина зажурено читала Псалтир.

– Господи, дай мені сили! – щиро молилася Марічка, яка до цього часу, як справжня комсомолка, не вірила в Бога. – Дай мені сили все це витримати, виростити своє дитя! Відведи кулю від мого чоловіка, Господи!

– Де ти, Петре?..

5
Капітан Донченко лежав на дні окопу, подумки блукаючи поміж зорями. Два роки минуло, як вкотре розлучився він з коханою. Як там рідні? Щеміло від спогадів серце. А ще більше щеміло від того, що було навколо. За два роки на його очах загинуло тисячі людей. Загинуло через чиюсь дурну забаганку.

Земля пашіла, нагріта серпневим сонцем і снарядами. Наші війська вийшли під Харків. Не сьогодні-завтра вріжуть фашисту по морді. А він – у десяти кілометрах від рідного села. Він, що два роки не бачив дружину, змушений лежати у цих закривавлених шанцях і подумки стріляти в тишу.

Його батальйон був повністю виснажений наступом. Підкріплення затримувалося. А командування вимагало: вперед і вперед! Бійці падали з ніг. Такий-от перепочинок – рідкий виняток.

– Товаришу комбат! – Вас терміново у штаб полку! – почувся голос зв’язківця.

У штабі вже зібралися офіцери. Полковник розповідав план операції.

– Товаришу полковник, дозвольте! – відрекомендувався Донченко.

– А, капітане. Тобі якраз і доведеться йти по лезу меча. Маєш зі своїм батальйоном зайняти ось це село, – він показав олівцем на карті.

– Миронівка, – здогадався Петро.

– Точно. Знаю, що твоє – сусіднє. Але нічого не поробиш. Твоє звільнить Мізгірьов, а твоєму землякові Лисенку з його ротою довіримо Лісовинівку.

– Так точно! – виструнчилися молоді командири.

– Капітане, обережніше там. – порушуючи субординацію, звернувся до Мізгірьова Петро.

– Та не розбомбимо ми твою Марусю, не бійся! – підсміхнув той.

– Я за ним пригляну, бо ж ближче буду, – підморгнув Микола-однокласник, який командував ротою з батальйону Мізгірьова.

– Воно-то й бомбити особливо не буде чим, – нахмурився полковник, – обози відстають. Боєприпасів обмаль. Танки стоять без пального. Проте є наказ: тільки вперед! Розпочинаємо о 5.55. Звіримо наші годинники.

Петро дістав і свого, золотого, якого під Москвою йому вручив особисто товариш Жуков. Красномовний підпис на кришці говорив сам за себе: „За виняткову хоробрість”. Тоді від роти прикриття фашистські танків залишили лише одну гармату та четверо бійців, разом з ним.

– Товариші командири! – після того, як полковник закінчив, підвівся замполіт Літковський. – Усіх, хто завтра вирушає в бій, прошу здати мені документи, нагороди, цінні речі. Мало що може трапитися – на те й війна.

Коли ще Донченко служив у розвідці, таке траплялося щоразу, як тільки переходили лінію фронту, але попередній політрук ніколи подібної процедури не робив.

Офіцери з великою неохотою відчіпляли бойові нагороди, віддали партквитки, військові.

– Цінні речі, іменна зброя, – наполягав Літковський, – дивлячись на Петра.

– Товаришу підполковник, – заступився комполку, – капітан Донченко – наш найзаслуженіший боєць. А годинник йому вручив особисто товариш Жуков.

– Товаришу полковник! Ніяких винятків! Війна для всіх однакова.

Петро вийняв з кобури іменного ТТ, потім відчепив від ґудзика годинник:

– Ордени не зніму, – процідив через зуби, дивлячись прямо в очі політрукові, – хай фашистська гадина бачить, з ким воює, зробив „кругом” і вийшов з бліндажа.

– Анархію розводите! – зауважив Літковський командирові, коли молодші офіцери розійшлися. – Молодший за званням виходить без відповідного на те дозволу, не виконує прямого наказу командира.

– Я його прямий командир! – буркнув полковник, який теж недолюблював нового політрука, присланого взамін загиблому три дні назад колишньому голові колгоспу з-під Полтави, підполковнику Сидоренку. – А я ніяких наказів стосовно іменних речей не віддавав. Вам, підполковнику, слід би було повчитися у цих молодих хлопців, які ще й життя толком-то не бачили. Можливо, завтра всі головами накладуть, тим паче – більшість із них родом звідси, крім Мізгірьова, а тобі якогось годинника шкода та орденів. Хай би покрасувалися хлопці перед смертю.

Це тобі, замполіте, не Москва. Тут стріляють. І закони тут не ті, що в штабі. Завтра підеш в бій з ротою Лисенка. І всіх штабістів візьмеш, мого ординарця також. Людей не вистачає. Резерви запізнюються.

Ви вільні, підполковнику!

Ображений політрук поклав усе забране на свій стіл, відчеканив „єсть” і рвучко вийшов.

– Ех, Тарасе Петровичу! – подумав полковник. – Як нам тебе не вистачає! Як не вистачає! – і схилився над картою, де на світанку мала розігратися кривава бійня. – І кому воно те село завтра потрібне! Підвезли б снарядів, підійшли резерви, танки…

Але наказ є наказ.


Тієї ночі ніхто в полку так і не стулив очей.

Знаючи місцевість, як свої п’ять пальців, Донченко інструктував своїх командирів:

– Якщо боги війни слабо попрацюють, нам доведеться важко. Ворог – на висоті. Посеред села – церква. Там можна запросто поставити кілька кулеметів. Нам же – наступати з чистого поля.

– Підірвати ту дзвіницю к чортовій матері! – запропонував хтось.

– Відставити! Це єдина церква на всю округу. Ми не маємо права.

– Ясно.


– Передовий загін висунути ось сюди, ярочком. А втім, я сам поведу. Лейтенант Воронцов, у разі чого, буде за мене.
Дзвінку тишу розколола ракета. Заговорили гармати, проте били недовго.

– Вперед, в атаку!!! – першим підвівся Донченко, закликаючи бійців, поливаючи на всі боки з автомата.

Німці швидко оговтались. Заговорили кулемети. З бугра над ставком били танки. Обізвалася й дзвіниця, як і передбачав Донченко. Тут і там бійці падали, як підкошені. Атака захлинулася. До німецьких окопів залишилося кроків 100.

– Вперед, піхото! – кричав капітан, бігаючи між бійцями. – Вперед!!!

Поруч вибухнув снаряд. Його обсипало землею. З вух потекла кров. Дзвеніло в голові. Тоді капітан, вихопивши у мертвого солдата „дегтяря”, знову підвівся й побіг уперед. Він вже бачив обличчя в касці. Обличчя теж щось кричало і вискочило йому назустріч.

Німці перейшли в контратаку. Наших було набагато менше.

Обличчя в рогатій касці бігло назустріч, стріляючи. Петро й сам дивувався, як це жодна куля в нього не влучила. Він вже замахнувся, щоб ударити німця, проте той раптом упав. Куля пробила йому голову. Вихопивши гранату, перекинувши трофейний пістолет у ліву руку (бо в „дігтярі” давно вже скінчились патрони), капітан нестримно прокладав собі дорогу до дзвіниці. Фашист на горі перестав стріляти – боявся попасти в своїх. На ходу капітан вихопив гвинтівку з грудей у мертвого гітлерівця й звіром кинувся на ворогів, проштрикуючи й кидаючи їх через себе, як снопи. Він намітив собі офіцера, який, здивований неймовірним натиском жменьки радянських бійців, злякано позираючи в їх бік, навмання відстрілювався, намагаючись поцілити в атакуючих. Коли вже ворожа кров заливала капітанові очі, в нього за спиною вибухнув снаряд. Петра підкинуло в повітрі і з силою вдарило об землю, об рідну землю...

– Командира вбило! – закричав хтось із червоноармійців. Кулемет на дзвіниці знову почав строчити, незважаючи на мішанину.

Атака захлинулася.
Петро відкрив очі. Навколо стояли, регочучи, фашисти.

– Значить, не вбило.

Від болю поразки він застогнав і знову втратив свідомість.

Його облили водою й поставили на ноги. Підійшов офіцер. Це був той самий, переляканий, тільки вираз обличчя змінився: набрався пихи й презирства.

– Ти єсть отшень храбрий зьольдат, Іван, – ламаною російською процідив він, – кто єсть твой командір?

– Адольф Гітлер, – відповів Петро. Однак свого голосу майже не почув, а у відповідь отримав прикладом під дих.

– Юмор – ето корошо. Ми тоже умєєм шутіть, – на цих словах він сів на принесений стілець і змахнув рукавичкою.

Радянських полонених вишикували в одну шеренгу.

– Будеш говорити?

– Мені немає чого сказати, – плюнув йому у відповідь Петро.

Пролунала кулеметна черга. Загинули рештки його батальйону.

Капітан безсило обвис на руках своїх катів.

– То чей юмор лучше? – знущався гауптман.

– Слухай, застрель мене. Все одно я нічого тобі не скажу! – по-німецьки звернувся Петро.

– O! Sprechen Sie Deutsch! Gut. Gut4. Так скільки у вас танків, які номери частин? – заговорив далі фашист.

У відповідь Петро тільки харкнув кров’ю в обличчя.

Його нещадно били, доки й не втратив свідомість, потім відливали водою і били знову. Однак капітан мовчав.

– Ну що ж, бачу ти вмієш тримати язик за зубами! – втомившись спостерігати катування, підсумував старший. – Розстріл – це занадто легка й прозаїчна смерть для такого гордого й хороброго солдата. Але тобі пощастило. У мене багато знайомих. „Майданек” тобі нічого не говорить? Ні? Ти побачиш істинний рай. В машину його!

В будці, де лежав Донченко, було ще п’ятеро: два наглядачі й троє полонених. Ніхто з полонених не міг сидіти, так само не можна було впізнати їхніх облич.

– Прощай, Марічко! – подумав Петро. – Прощай навіки! (бо знав, що тим, хто побував у полоні, не було прощення на батьківщині)!

Мордаті фашисти дрімали на лавці, впершись об автомати, проте полонені не мали сили підвестися й проломити їм голови.

Зненацька авто загальмувало.

– Куди ти преш, ненормальна?! – голосно вилаявся водій, що навіть контужений Петро почув добірну німецьку лайку.

Голосно плакала малесенька дитинка, чулися стурбовані й перелякані жіночі голоси.

Знову заревів двигун, і все стихло.

Попереду була довга ніч.

6
У„джипі” їхало п’ятеро: водій Тормоз, попереду – Влад, або, як його ще називали, Зуб, на задньому – Роман, Сьома і Прищик – воістину італійські імена, – як подумалося тоді Донченку. Їхали мовчки. Попереду бовваніло ще одне авто, позаду – старенький обшарпаний автобус. У ньому теж було п’ятеро, проте жодного з них Роман не знав і не бачив у лице – вони ніколи не знімали маски.

Крута гірська дорога то стрімко падала вниз, то раптово піднімалася, однак швидкості ніхто з водіїв не збавляв і дистанції не втрачав.

– Гарно йдуть, як танки на параді, – майнула думка в Романа. Однак чомусь йому було не по собі.

Напередодні він виїжджав на майбутнє місце зустрічі, обдивлявся, прикидав, де могли б замаскуватися карабінери, як перерізати шлях до відступу. Єдиний вихід з облоги – головою в прірву. І зараз, вночі, йому здавалося, що вони проїхали набагато вище, ніж треба, бо у вухах були зовсім інші відчуття – атмосферний тиск не обдуриш.

– Владе, ми часом не збилися з дороги? – запитав у старшого.

– Не боїсь, Саранча (це вони йому таке прізвисько придумали).

– Якось довго їдемо.

– Воно вночі все довго і довге.

Голені голови засміялися.

– Приїхали! – вимкнув нарешті двигун Тормоз. Бійці з першої машини вже розминали ноги після довгої їзди та перевіряли зброю.

Місцина напевне була не та.

Це помітив і водій автобуса, кремезний сивий чолов’яга:

– Що за понти, Зуб? Чого не на старому місці?

– Якась суча пташка начирикала декому погану пісеньку.

– Ти то звідки знаєш?

– А у мене вчора вночі було видіння, – він ковирнув між зубами сірником. – Бачиш, он і птахолови приїхали.

У потужний бінокль під ясним південним місяцем було ясно видно, як на визначеному раніше місці маскувалися карабінери.

– Гарно працюють, – через зуби процідив Сивий.

– Авжеж, вони свою роботу знають, як і ми.

Задзвонив мобільний.

– Так. Чекаємо (у слухавку). Всім:

– Прибрати машини з дороги, розійтися. Ти і ти (Роман і Прищик) залишаєтеся зі мною.

За хвилину на трасі залишився тільки автобус, водій, який нібито бортував колесо, і троє чоловіків.

Із-за скелі з’явилося авто й тричі моргнуло фарами. Через 45 секунд – ще тричі. Влад у відповідь обвів ліхтарем у повітрі.

Авто наблизилось.

– Піцу замовляли? – почулося з вікна.

– Так. Дві з сиром, одну з грибами й чотири з яблуками, – відповів Влад.

– Доброї ночі, джентльмени! – з „Мерса” вийшов смуглявий під два метри молодик.

– Раді тебе бачити, Тайсон, – обняв прибулого Влад.

– Сєрий, можна, – сказав у мобілку гість.

Через 5 хвилин з’явився „Неоплан” і пригальмував біля свого старішого брата-автобуса.

– Швидко переведіть товар! – наказав Зуб. – Гроші, паспорти – все забрати!

Роман і Прищик побігли виконувати. В салоні сиділо п’ятеро переляканих дівчат. Одна, побачивши в руках Прищика пістолет, закричала, а той, не вагаючись, зацідив їй рукояттю по голові. Більше ніхто не сперечався. Коли остання полонянка років 20-22 віддавала Романові документи, пильно-пильно подивилася йому в очі. Грізно, сміливо і докірливо. Вона була просто дивовижно красива.

Автобуси швидко роз’їхались.

– Доброї ночі, – передаючи високому сумку з грішми, – сказав Влад.

– Доброї ночі, – взяв сумку той, – до зустрічі.

– Ну що ж, джентльмени, тепер подивимось на роботу італійської поліції.

У визначений час на вказане місце під’їхав точно такий автобус і з точно таким номером, що і в попереднього. Однак двері довго не відчинялись. Тоді (залишається тільки думати, бо слова відстань і вітер розвіювали горами) спецназ вирішив піти на штурм. І тільки перший боєць, з розгону розбиваючи скло, залетів у салон, як Влад натиснув на кнопку дистанційного управління.

Пролунав потужний вибух.

Спалах, підсилений лінзами, геть засліпив Романа.

– Упокой їх душі, Господи! – зіронізував Влад, спльовуючи нарешті геть розжованого сірника.

Назад їхали мовчки. Прищик і Сьома спали, а Влад гортав на першому сидінні „Пентхауз”.

– Чого розкис, Саранча? Не бачив, як вчать поганих дівчаток і хлопчиків? Звикай до наших законів, інакше не виживеш. Не забувай, що в тебе завтра бій. І я поставив на тебе великі бабки. Програєш – пофарбую твої яйця, як на Пасху.

– Не програю.

– Ну що ж, подібна впевненість похвальна.

Але не це зараз займало Романові думки. Чому передали тільки п’ятеро дівчат? Сьома проговорився, що їх мало бути 19. Невже той виродок решту підірвав? Звідки вони здогадалися про засідку? Хто попередив? Чому?! На усі ці питання він судорожно намагався знайти відповіді.

– Гей, Саранча, просинайся, приїхали! – зупинив Тормоз біля його квартири. – До вечора! Бережи свій зад, бо я теж на тебе поставив.

– Давай.


Перебираючи в квартирі усі варіанти, Роман намагався вирахувати – куди ж відвезли дівчат. І тут на думку спало Владове вихваляння про будиночок з басейном біля моря. Навіть показував фотографії в оточенні засмаглих арабесок.

– Один на мільйон! – вирішив Роман, збираючись.

Сонце ще не сходило, а їхати було далеченько.

По дорозі він захопив з тайника свій „туристичний набір”: пістолети з глушниками, ножі для метання, вибухівку, бінокль.

От вже не думав, що доведеться виконувати самому роль кіношного супергероя! – посміхнувшись про себе, відзначив Роман, під’їжджаючи до знайомого будинку. Так, це був саме він, і з гори можна було добре розгледіти розташування варти. Вочевидь, будинок не призначався для кругової оборони.

Один охоронець був на даху, двоє на подвір’ї біля басейну, один – біля входу з вулиці. В усіх були рації, однак бачити один одного охоронці не могли.

– Це добре! – сказав уголос Роман. – Почнемо з вулиці.

Прихопивши з собою пістолети й ножі, він сміливою ходою попрямував просто до воріт і подзвонив.

– Доброго дня, сеньйоре, – заговорив він до лобуря в піджаку.

– Вам кого?

У відповідь Роман витяг пістолет з кишені і, не вагаючись ні на мить, пустив кулю.

Охоронець не встиг навіть злякатися. Постріл пролунав сухо й приглушено.

Відтягнувши труп в кипариси, Роман накинув на себе піджак убитого (щоб не виділятися).

Залізти на дах було справою техніки.

Інший охоронець, спершись на перила, підглядав за парочкою на сусідньому подвір’ї, які прямо біля басейну закріпляли на практиці пози з „Кама-сутри”.

– Гей! – покликав Роман і вистрілив упритул.

Закріпивши мотузку за перила, зміряв на око висоту і сміливо стрибонув униз. Двоє біля басейну від несподіванки навіть не встигли відкрити роти, не говорячи вже про зброю.

Полонянок ніде не було видно.

Треба оглянути будинок.

Проте непоміченим проникнути всередину не вдалося – раптовим протягом зачинило двері, від чого вони немилосердно брязнули.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка