Сицилійський гопак



Сторінка3/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

З другого поверху з’явився китаєць, босий, в одних трусах, розмахуючи нунчаками, як гелікоптер. Однак Роман не став повторювати сумнівних подвигів своїх голлівудських побратимів, він просто вистрілив китайцеві в голову.

Нагорі знайшов одну дівчину, ту саму, з гнівним поглядом. Одяг з неї було зірвано, обидві руки – прикуті наручниками до бильця ліжка, ноги прив’язані, рот заклеєний скотчем.

Побачивши Романа, очі її просяяли ще більшим гнівом.

– Не бійся, я свій, – російською звернувся Роман, розв’язуючи ноги. Однак у відповідь отримав такого стусана в щелепу, що земля пішла з-під ніг.

Дівчина була налаштована рішуче.

– Послухай, – говорив Роман, накинувши на неї сорочку, ймовірно, покійного китайця, – я не зроблю тобі боляче, я прийшов тебе порятувати. Не віриш? На, візьми пістолет, тільки обережно, він заряджений, – відмикаючи наручники, простягнув їй свою „беретту” дулом до себе. Убий мене, якщо хочеш, – він зняв пов’язку з рота.

Але руки дівчини затрусилися, вона випустила зброю і заплакала.

– Ну, все буде гаразд, – заспокоював її Роман, – А де інші?

– Внизу, – показала вона.

– Тоді ходімо, у нас обмаль часу.

– Там ще двоє.

– Добре. Оце – тобі, а це – мені, – він підібрав по дорозі холодну зброю китайця. – Показуй.

Посеред підвалу була вирита глибока яма. Над нею стояло двоє п’яних чоловіків і, регочучи, мочились униз.

Цього разу Романа випередили. Дівчина, миттю відчинивши двері, розрядила в охоронців увесь магазин. Ті з гуркотом попадали вниз. Почувся жіночий крик.

Полонянки всі були голі.

– Боже! – відсахнувся Роман, побачивши, в яких нелюдських умовах утримували дівчат, потім штовхнув ногою в’язану драбину. – Ви тут підіймайтеся, одягайтесь (одяг лежав у кутку підвалу), а я дещо пошукаю.

Він швидко знайшов кабінет господаря. Все було обставлено зі смаком: старовинні книги, меблі, посередині – фонтанчик з „Аполоном Пісяючим”, як для хохми називали цю скульптуру студенти.

Знаючи любов до приколів нової пострадянської знаті, Роман рішуче підняв головну деталь скульптури догори, від чого зі стіни навпроти відхилилася картина й показався сейф.

– Уведіть, будь ласка, пароль! – пролунав мелодійний жіночий голос.

– Ого, круто живуть! – присвиснув Донченко. – Ну що ж, перевіримо на практиці наші знання з ведмежатництва!

Він під’єднав до ручки сейфа „лимонку”, протягнув мотузка за двері, сховався за стіною й потягнув.

Коли дим розвіявся, дверцята відчинити було справою кількох секунд.

У сейфі виявилося біля сорока паспортів, гроші, адреси, за якими продали бранок, імена клієнтів, банківські рахунки...

– Нерозумно для таких крутих хлопців, – підсумував Роман, скидаючи все до спортивної сумки.

На вибух прибігли дівчата.

– Спокійно, пані. Все під контролем!

– Олена! Галина! Людмила! Надія! – Роман повертав дівчатам паспорти й давав гроші.

– Наталя, – підійшла нарешті остання, до цих пір не випускаючи пістолета з рук.

– Там набої скінчилися.

– А ти мені ще дай.

– Навіщо?

– Дай.


– Ну що ж, – Роман перезарядив зброю.

– А тебе як звати? – спитала синьоока Наталя.

– Навіщо тобі?

– Хочу знати ім’я свого героя.

– Я не герой. Через мене загинуло багато людей.

– Не гризи себе.

– Ну досить. Хтось уміє керувати автомобілем?

– Я умію, – відізвалася все та ж дівчина.

– Тоді ось вам адреси. Грошей не шкодуйте. В контакти з місцевими не вступайте. Показуйте мовчки папірець, так і знайдете. Їжу можна замовляти по телефону, користуючись розмовником. Чекайте, доки з вами зв’яжуться.

– Хто, знову ці?

– Ні. „Ці” вас більше не знайдуть.

– Як ми їх узнаємо?

– Вас самі узнають. Ну, по конях. Ось ваші ключі. У місті залишите „тачку” на стоянці, візьмете таксі, разів 5 зробите пересадку для годиться. Ну – з Богом!

– Дякую, – Наталя у відповідь за всіх приложилася до Романа протяжним поцілунком, що той аж знітився.


Повертаючись додому, Роман був спокійний за дівчат: вони мали документи, мали гроші, дуже багато грошей. Про ті дві квартири відомо тільки йому та батькові, отже провалу бути не могло. І якщо через тиждень він не вийде на зв’язок, надійні люди шукатимуть на запасних адресах.

Однак факт витоку інформації, як то кажуть, був на лице. Лесю й Макса він, звичайно, виключав – отже, хтось проник у базу даних СБУ, бо інформація передавалася через „Інтернет” безпосередньо на комп’ютер генерала Донченка. Розвелося хакерів! Або зрадників. І ті й ті – одного поля ягоди – хочуть заробити.

Проте ще одна деталь не давала йому спокою: чому бандити дозволили так легко звільнити рабинь, чому будинок охороняло так мало людей і чому в досить доступному місці трималася така важлива інформація і така велика сума готівкою.

Грошей в сумці майже не залишилося – а от документи просто були безцінні.

Треба відвезти Максу на сканер, а потім приховати десь в надійному місці, – розмірковував Роман.

Перебіг його думок порушило завивання поліцейської сирени. Що то за ним – малоймовірно, проте про всяк випадок Роман натиснув на газ.

Попереду, навпроти банку кинулося в очі якесь пожвавлення. Молодик з чулкою на голові, з сумкою на плечі, тримав рукою за волосся струнку білявку, розмахуючи пістолетом. Очевидно, чекав біля дороги спільника.

Різко пригальмувавши, Роман відчинив задні дверцята й сказав:

– Сідай!

Авто рвонуло з місця.

В гарячці грабіжник навіть не помітив, що сів не туди:

– А де Кока? – запитав російською (втім, це Романа зовсім не здивувало).

– Я за нього! – відповів хлопець і заїхав пасажирові в перенісся.

Той враз осікся. Пасажирка вихопила пістолет і звела курок.

– Гей, гей! Обережніше! – застеріг Роман, дивлячись, як активно гостя маніпулює зброєю. – Я так думаю – він заряджений.

– Звідки я знаю, що ви не за одно? – грізно відповіла екс-заручниця.

– Тоді прострель мені голову – там написано.

– Дуже смішно, – відводячи пістолет, трохи заспокоїлася дівчина, однак в цей момент заворушився Чулка – і вона щиро з’їздила йому „стволом” по потилиці. Той зм’як.

– Гарний удар, – дивлячись в дзеркало заднього виду, похвалив Роман. – Де ти так навчилася?

– Були добрі люди.

– Розкажи-но, що трапилося?

– А нічого. Одному придуркові захотілося пограти в гангстерів. Зайшов до банку. Пальнув у стелю, поклав усіх на підлогу і наказав виймати гроші.

– І багато нажебрав?

– Думаю, багато.

– А потім?

– А потім, очевидно, хтось із працівників банку натиснув на кнопку сигналізації. Вибігло двоє охоронців, однак поки вони кричали: „Стій! Руки вгору!” та всілякі подібні дурниці, оцей хлоп продірявив їм голови, а потім ухопив мене за волосся, бо я виявилася найближче до нього й вискочив на вулицю. А потім приїхав ти...

– Як у кіно.

– Не зовсім. Я – не акторка – журналістка.

– Це одне й те ж. І чого тебе туди понесло?

– Ну, знаєш, інколи люди ходять в банк.

– Так, а інколи – тікають від поліції.

Поліцейська сирена все наближалась.

– Кинь того хлопця, машині легше буде.

Дівчина довго не думала. Відчинивши дверцята, коли Роман пригальмував, виштовхнула кривдника на дорогу. Позаду зчинилася пробка. Роман натиснув на газ.

Зробивши кілька вдалих маневрів, проїхавши з десяток провулків, вони опинилися нарешті в спокійному місці десь на околиці Неаполя.

– Ну що ж, дякую, що підвіз, – перевівши подих, порушила мовчанку дівчина, – давно так не каталася.

– Нема за що. Тільки-от машину шкода – на ній тепер не дуже по місту повишиваєш.

– І не боїшся?

– А чого мені. Все одно – крадена.

– Так ти теж?..

– Ну... не зовсім

– Бувай! – дівчина сіла в таксі.

– Бувай. Егей! А сумка ж!..

Так нещодавній улов грабіжника залишився на задньому сидінні.

– Щастить мені сьогодні на гроші – самі до рук лізуть, – іронізував Роман, однак коли він потягнув за „блискавку”, його іронія закінчилася великим подивом. – Ого! Та тут на цілу футбольну команду вистачить!

Думка здати награбоване у поліцію в нього навіть не виникала. „Неоподатковані прибутки ніколи не бувають зайві, – пошуткував про себе випадковий герой, залишаючи ключі в замку запалення, – може, хто ще захоче на ній покататися”.

Це „Феррарі” йому подарував Влад за п’ять поспіль перемог у боях, казав: „Це тобі аванс – відпрацюєш”.

До сімейства Дзакероні він їхав з кількома пересадками, однак двері виявилися зачиненими.

– Мабуть, пішли на каву, – подумав Роман, відправляючись у пошуках схованки для документів та грошей.

Вирішив, що кращого місця, ніж аеропорт не знайти – це ж не Радянський Союз, де обкрадають камери схову.

Повернувся додому близько п’ятої. Прийняв холодний душ. Вода приємно збадьорювала тіло, повертала силу.

Накинувши халат, Роман вийшов у кімнату, ввімкнув телевізор.

Сьогодні о 14.23 на пульт поліцейського відділку надійшла інформація про пограбування банку BCI5. Озброєний злочинець, убивши двох охоронців, заволодів більш ніж 300000 євро, захопив заручницю і намагався втекти зі спільником, однак, імовірно, в дорозі між ними трапилася суперечка, бо через кілька хвилин переслідування поліцейські підібрали нападника на шосе. Допускають, що він був поранений спільником. На даний час грабіжник перебуває в лікарні під охороною карабінерів.

Як повідомили надійні джерела, випадковою заручницею злочинця стала Наталі Клаус, популярна тележурналістка 7 каналу, внучка відомого професора-нейрохірурга Пітера Клауса, однак від коментарів у пресі вона поки що відмовляється, як і відмовляється пояснити, як їй вдалося втекти від спільника.

– Ого! – присвиснув Роман. – Відома цяця!

Він пригадав, що кілька разів бачив інтерв’ю Наталі, однак тоді не придав їм серйозної уваги, бо журналістську професію він вважав непотрібною суспільству – роздування з мухи слона – не для нього.

Вимкнувши телевізор, він зосередився на здобутих адресах і документах.

Паспорти виявилися справжніми, а от жодної з адрес, узятих з сейфу, не було в телефонному довідникові. Ще й ще раз Роман посилав запит, однак комп’ютер не знайшов жодного підтвердження адреси.

– Надули, суки, як пацана надули! – Роман спересердя жбурнув папірці на підлогу. Обвели! – думка про те, що хтось просто над ним посміявся, бісила до неможливого. – Що ж, виявляється, мене чекали. Тоді чому віддали дівчат, чому не сховали гроші, документи? Бойовики, нарешті?.. Проте що там бійці – цим падлюкам життя людини – що мені – спалений сірник.
На визначене місце Роман прибув дещо з запізненням.

До порожнього морського складу вже з’їжджалася солідна публіка в очікуванні побачити справжні бої, відчути свіжу кров.

Ринг був майже готовий, для глядачів спорудили трибуни, балкон, ложу для почесних гостей... Сервіс, як то кажуть, був на висоті.

Влад стояв на балконі, даючи якісь вказівки одному зі своїх підручних. Побачивши Романа, він у знак привітання підняв руку, запрошуючи підійти до нього.

Слідом за Романом до імпровізованого кабінету ввійшло ще четверо з квадратними шиями.

– Пити будеш?

– Ні, перед боєм не хочу.

– Молодець. Тверезість – норма життя. Як пройшов день?

– Як завжди.

– Люблю таких, як ти. Можливо, через півгодини тебе уб’ють, а він спокійний, як двері.

Влад поклав ліву руку Романові на плече, а правою, точніше стаканом, зненацька ударив його в перенісся.

Роман, не очікуючи такого перебігу подій, пропустив удар і опинився в нокдауні. За мить на нього з усіх боків посипалися стусани. Він упав. З носа потекла кров.

– То, кажеш, як завжди? І в гості ні до кого не їздив?

Роман мовчав. Його підвели на ноги й прив’язали до крісла.

– Владе, в чому справа? – запитав спантеличений хлопець.

– Це ти мені поясни.

– Нічого не розумію.

– Що ж, тоді я розтлумачу.

Повернувшись спиною до Романа і „квадратних”, він подав комусь знак рукою.

За мить сходами почала підійматися знайома постать в довгому пальто.

– Привіт, капітане! – привітався прибулий. – Як тобі тут служиться? – глузуючи, запитав він. – Бачу, умови праці тут нестерпні.

Так, поза всяким сумнівом, це був підполковник Привалов, батьків секретар.

– Що, не впізнав?

Тепер Романові стало все зрозуміло: ось хто його „здав”.

У пориві гніву Роман намагався звестися зі стільця, однак четверо дужих рук утримали його на місці.

– Ну що ж, приємно, коли тебе впізнають давні знайомі. То може, ти і з цими голубочками знайомий? – він, взявши Романа за бороду, силою повернув до рингу.

Там майже біля самих канатів сиділи зв’язані Леся і Максим. Упізнати їх було важко.

Роман застогнав.

– А ти – справжній рейнджер, прямо Рембо, – вів далі полковник, – хоч зразу Героя давай. Але Вітчизна не взнає про твої подвиги. Для тебе забагато честі.

– Чому, полковнику? – тільки й спромігся Роман.

– А ти думав, я довіку подаватиму твоєму прибацаному таточкові каву?! Я на 15 років старший за тебе, і все ще підполковник, а ти – пацан – і вже капітан!

– Мабуть, це тому, що я частіше виходив з кабінету.

У відповідь він отримав хук в обличчя.

– Ти, капітане, вельми нашкодив моєму бізнесу. Тільки сьогодні, щоб забезпечити собі алібі і Героя посмертно, довелося пожертвувати 200 штук зелених. Бах! – і полковник Привалов геройськи загинув, намагаючись визволити заручниць. До того ж ти сильно попсував мою вітальню і вкрав мої гроші і моїх дівок. До речі, де вони?

– Шукай, ти ж розумний.

– Дуже смішно.

– Де ти їх заховав, сука?!

– Не знаю. За твої гроші вони й самі добре заховаються.

У відповідь – знову удар.

– Що ж, відпрацюєш. Сьогодні в тебе буде гідний суперник – не якась тобі італійська макаронина.

Над рингом загорілося світло. Глядачі оживилися й засвистіли.

– Вельмишановні сеньйори та сеньйорити! Сьогодні ми станемо свідками суперпоєдинка!

Наш гість із Росії Кам’яний Слон і відомий вам за серією фантастичних перемог улюбленець публіки – Саранча!

Зал завив в екстазі. Залунала музика. Публіка розігрівалася.

– Ну що, радий? – нахилившись, процідив Привалов. – Тільки ж дивися мені, не дури, а не то твоїх дружків після тебе виставлять на ринг у якості маківари. Зрозумів?

– І не забудь, що я поставив на тебе „лимон”, – розв’язуючи ремінь, нагадав у свою чергу Влад.

– А я, Зуб, поставлю на Слона. Цей Штирліц задрипаний не встоїть проти нього й хвилини.

У цей момент до кімнати, захеканий, забіг Тормоз. Він щось пролопотів полковнику, показуючи очима на Романа.

– О, то ти, виявляється, ще й Робін Гуд! – зупинив Привалов жестом спільника. – Казав я тому ідіотові: бери бабки й змивайся, так йому екстрему захотілося.

– Що трапилося, бос? – звернувся до полковника Влад.

– А те, що Банкомат учора грабонув BCI6, та замість того, щоб дочекатись Тормоза, стрибнув у машину до нього.

– І що?


– А те, що Банкомата пасуть лягаві в реанімації, а бабульки-то зникли!!!

– Зникли?!

– До того ж, як ти думаєш, кого наш герой узяв у заручниці?

– Я йому казав: хапай найближчу бабу.

– Він і вхопив. Наталі Клаус тобі нічого не говорить?

Влад присвиснув:

– Журналістка. Її покійний дідусь був надзвичайно дружній з П’єтро Монічеллі.

– Нам тільки цього не вистачало.

– Ти й ці бабки заникав?! – полковник заїхав Романові ногою під дих. – Я з тебе, сука, всі гівно вишибу, доки не розкажеш!

– Бос, не марайте руки, хай Слон потопчеться.

Полковник відступився.

– Що ж, Саранча, лети, а ми подивимося, як тобі вириватимуть крила і вибиватимуть зуби. І навіть не подумай тікати.

– Та куди він утече нафік, бос? – вставив Прищик. – Я цього мента перший кончу, хай тільки спробує! А дівульку його під „паровоз” пустимо. Ха-ха-ха!

У Романа вже були розв’язані руки, тому, не думаючи, він заїхав Прищикові в вухо. Удар вийшов настільки сильний, що той, поточившись, випав за перила й упав серед зали. Від Влада Роман отримав майже адекватну здачу, однак утримався на ногах. Хтось ухопив його ззаду за волосся.

– Готовий! – долетіло знизу.

На публіку, здається, це подіяло як блискавка. Вона шалено загукала, вимагаючи початку бою.

Романа вивели першим.

Він пройшов майже поруч Лесі. Губи її розпухли, під очима чорніли синці. Очі перелякано зустрілися з його поглядом.

Максим виглядав іще гірше.

Світло засліпило Романа, однак він помітив, як з протилежного боку зали до рингу просувалася кремезна постать.

Слон перевалився через канати і заревів, як бугай, стукаючи при цьому кулаками себе в обличчя.

Публіка прийшла в екстаз.

Роман багато чув про цю людину. Точніше, це була не людина, а механізм для вбивства. Слон був байдужий до болю. Він не мав нервових закінчень. Засуджений за подвійне вбивство, він отримав 20 років відсидки. Дізнавшись про такі виняткові якості в’язня, наглядачі, прикувавши Слона металевим ланцюгом до стіни, відпрацьовували на ньому удари. Він не реагував ні на вогонь, ні на струм. Одного разу йому обсмалили голову, а він не видав жодного звуку, тільки, рвонувшись, захопив в оберемок свого кривдника і переломив його, наче сірник.

Як же Привалову вдалося звільнити цього Франклінштейна?

Вигляд у Слона був просто сатанинський. Не дочекавшись гонгу, він з диким ревом кинувся на суперника.

Про одну Слонову ваду знав Роман: ще в дитинстві він виколов собі одне око, до того ж два метри зросту й два центнери ваги робили цього монстра незграбним і малорухливим.

На початку Романові вдавалося уникати Слонових лап, однак довго так продовжуватися не могло.

Хтось закричав із трибун:

– Мочи мента!

Це був Тормоз.

Зал вибухнув хвилею незадоволення. В Романа полетіли мобілки, апельсини, пляшки. Хтось метнув ножа, він увіткнувся під праву ключицю. Біль пронизав тіло хлопця.

Побачивши кров, Слон ще з більшою активністю ринувся у наступ. Публіка шаленіла.

Роман зрозумів, що у нього з’явився шанс вижити.

Висмикнувши ніж із рани, він блискавкою метнувся назустріч Слонові, однак той, ревучи, обхопив обома руками Романа за горло. Усвідомлюючи, що задихається, той, зібравшись з силами, застромив ніж у здорове око Циклопа по саму рукоять.

Слон, хапнувши востаннє повітря, завалився, як підкошений, на втричі меншого Романа.

Трибуни затихли. На ринг повискакували прямокутношиї. Чужа кров заливала Романові лице. Не було чим дихати. Просунувши під обм’яклим тілом супротивника руку, хлопець, долаючи невимовне зусилля, зумів розчепити мертву хватку на своєму горлі. Проте той стан, у якому він перебував, аж ніяк не можна було назвати свідомістю: над ним, схилившись, щось кричав Сьома. Тормоз пробував пульс на шиї Слона; шаленіючі трибуни, переборовши відразу до мента, вітали його з перемогою; суворий погляд полковника Привалова з імпровізованої ложі;

задоволене обличчя Влада; переляк і полегшення в Лесиних очах – їх з Максимом саме кудись виводили.

Отямився Роман вже на тому стільці, що й перед поєдинком. Руки були не зв’язані, проте подолати кількох супротивників після такого пресу він навряд чи зміг.

– Що, очуняв? – потягаючи коньяк з келиха, обернувся до нього Привалов. – Ти знову завдав мені збитків! – він миттю витягнувши з-за пояса пістолет, тричі вистрілив Романові в ногу. – Щоб не дуже високо стрибав, Саранча.

– Бос! Помре! – захвилювався Влад.

– Не бійся, Зуб! Собаки так швидко не здихають.

– От що, красавчику, – вихлюпнувши рештки коньяку Романові в обличчя, процідив полковник. – завтра ж ти повернеш мої гроші. І ті, що взяв із сейфу, і ті, що забув Банкомат. І без жартів.

– Якщо не відпустиш моїх друзів – навіть пальцем не поворухну.

– Що ж, якщо сьогоднішній день для тебе складеться так, як почався, ти справді не зможеш поворухнути не те, що пальцем.

Решта присутніх задоволено зареготіли.

– То, може, ми самі по них з’їздимо?

– Не знайдете.

– А ти впертий. Ну що ж, мені гроші зараз потрібніші, ніж беззубий італієць та його черевата курва. Завтра о 16.00. На центральній площі. Прийдеш сам. Без зброї. І не дури, Саранча, не то роздавлю, як гадину.

Внизу почувся якийсь рух. Це попри те, що глядачі давно розійшлися.

– Що там? – гнівно запитав Влад

Однак відповідь уже піднімалася східцями.

У супроводі шести охоронців до ложі зайшов високий сивий чоловік в білому костюмі, який не так підкреслював його сивину, як те, що він не здавався старим.

Ті, що були біля Привалова, ухопилися за зброю.

– Доброго вечора, – спокійно привітався прибулий. – Здається, я вам перебив виховний процес? – кивнувши на Романа, зауважив він. – Панове, невже ви будете в мене стріляти? – розвівши руки, звернувся він тепер до Влада та його „колег”.

– Опустіть зброю! – сухо наказав Привалов.

– Дуже мудро з вашого боку, – так же спокійно продовжив Сивий. – Гадаю, панове, ви знаєте, хто я?

– Авжеж.

– Добре. Тоді не будемо витрачати дорогоцінний час, адже всі ми – надзвичайно зайняті люди. Панове, дозвольте вам нагадати, що ви приїхали на мою землю, ви шкодите моєму бізнесу і граєте не за моїми правилами. До того ж учора ви переступили межу…

– Це була прикра помилка! – захищався Влад.

– У нашій справі немає місця для помилок, юначе!

– Сеньйори, раджу вам згорнути свою діяльність і забиратися на батьківщину. А вам, пане Вільчинський, – звернувся він до Влада, – як колишньому лікареві, не личить порушувати клятву Гіппократа, не надавши першої допомоги пораненому. Цього юнака я забираю з собою у якості компенсації за нанесені мені моральні збитки вашою „прикрою помилкою”.

Ні Влад, ні полковник не наважилися заперечити Сивому. Двоє з його охоронців, підтримуючи Романа, йшли попереду, Сивий спускався східцями слідом, а спини їм закривали ще четверо.

– Ху-у-у-у! – з полегшенням зітхнув полковник. – Оце так дід. А ти, Зуб, виявляється, лікар? І хто?

– Стоматолог.

Привалов голосно засміявся, а потім раптово осікся і цілком серйозно продовжив:

– „Той, хто нам заважає, той нам і допоможе”7. Дід напевне дізнається, що Саранча врятував його похресницю і підпустить до себе. Ми ж у свою чергу знайдемо, як натиснути на рейнджера. Довгенько ти, діду, топчеш грішну землю – пора на той світ збиратися! – очі Привалова гнівно блиснули.


Романа привезли в шикарний особняк. Світало. Скрізь було повно слуг і охорони. Незнайомці занесли його до будинку, поклали на ліжко в кімнаті, яка швидше нагадувала музей. Там його вже чекав лікар, який швидко оглянув рани. Увійшов Сивий. Роман хотів звестися, однак той зупинив його жестом:

– Лежіть, ще набігаєтеся.

– Дозвольте взнати ім’я свого рятівника, – перемагаючи біль, запитав Роман, хоча вже здогадувався, хто перед ним.

– П’єтро Монічеллі, – простягнув той руку.

– Я забруднив ваш лімузин і музейне ліжко.

Старий посміхнувся:

– Нічого, головне, що, втративши багато крові, ви не втратили почуття гумору.

– Дозвольте порекомендувати, – відізвався лікар, – відвезти пораненого до лікарні.

– Вам платять не за рекомендації, а за роботу, лікарю! – різко перебив його господар.

– Як?! Тут потрібна негайна операція! Слід вийняти кулю!

– От і виймайте.

– Тут?!!


– А де ж іще? Гадаю, цьому юнакові зараз немає потреби, опинившись у шпиталі, приймати відвідувачів із поліції і пояснювати, чому його так рясно покусали бджоли.

Роман ніби не чув, про що говорив Сивий. Він з захопленням дивився на цю красиву вольову людину. В його мові, темброві голосу відчувався якийсь спокій, незважаючи на те, що в пресі про нього говорилося абсолютно протилежне.

Лікар неквапливо, тут же, на ліжку, викладав інструменти з валізи, розрізав штанину, обробив рану. Двоє охоронців ринули тримати Романа, однак господар зупинив їх жестом.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка