Сицилійський гопак



Сторінка4/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

– Це зайве, подивіться на його статуру. Такому хлопцеві не звикати до подібних процедур.

Хірург почав роботу.

– За що це вас, юначе, так розмалювали?

– Позичив грошей і не повернув відсотки.

– Це погано. Борги слід повертати вчасно.

– От і я так думаю. Тільки в цих хлопців година на 10 хвилин коротша, ніж у всіх.

– Воно й видно.

Тим часом лікар вийняв кулю й зашив рану.

– Пропоную погостити у мене, – запропонував Сивий (так про себе Роман прозвав свого рятівника), – увечері в мене прийом. Буде багато відомих людей: футболісти, кінозірки, фотомоделі, банкіри. До речі, Ви не одружені?

– Поки що не встиг.

– Чудово! Ми б могли підшукати вам прекрасну партію.

– Дякую, ви й так для мене багато зробили. Але я мушу завершити справи і стану Вашим довічним боржником, коли запропонуєте в щось переодягнутися, бо мій вечірній наряд геть зіпсувався.

– Безперечно. Втім, якщо передумаєте, запрошення залишається в силі.

– Ще раз дякую.

Чоловіки потисли один одному руки. Охоронці вийшли слідом за господарем. Лікар ще продовжував збирати інструменти.

– Дякую, лікарю, – мовив Роман, обмацуючи оброблені рани, – у Вас легка рука.

– А у Вас – залізні нерви і спартанське здоров’я.

– Це комплімент?

– Ні, констатація факту. За всю свою практику я ще не різав клієнта без наркозу. Ось Ваша куля, – він подав маленьку пластикову баночку. – Ще б трохи лівіше – і роздробило б кістку, а так – тільки пошкоджено м’які тканини. Дві вийшло навиліт.

Роман підвівся й спробував ступити на ногу. Було боляче, однак він стерпів і кілька разів обміряв кроками кімнату. Лікар непомітно зник. Так само нечутно зайшла покоївка.

– Ваш одяг, сеньйоре.

– Дякую.

І костюм, і туфлі підійшли, неначе спеціально підбирали для нього. Коштувало все це теж, мабуть, чимало.

– Щедрий дід, – подумав Роман, – і люди в нього свою роботу знають.

В аеропорт він дістався на таксі та автобусі з кількома пересадками. Гроші лежали в сумці. „Хвоста” не було. Та його й не мало бути – „братки” не сумнівалися, що він прийде. Обов’язково прийде.

На місце зустрічі Роман приїхав раніше хвилин на 20. Стояв спекотний літній вечір. Присівши в кафе неподалік, Роман замовив каву з коньяком для бадьорості, бо голова боліла, а нога спухла і на неї було тяжко ставати.

Ще добре, що люди придумали чорні окуляри – бачила б офіціантка мої „тіні”, – з острахом подумав Роман, торкнувшись носа, що також був заліплений пластирем.

У центрі площі бив фонтан. Люди поховалися в затінок під гриби кав’ярень, і тільки пара кореспондентів – репортер і оператор – записували інтерв’ю якоїсь довгоногої білявки, очевидно, фотомоделі. Площею сновигали голуби. Репортерка стояла спиною до Романа, тому він не міг її як слід роздивитися, до того ж, сонце било в очі.

Цікаво було спостерігати роботу мас-медіа поза телеекраном. Однак не це переповнювало його думки. Хвилювання за Лесю й жага помсти переливалися через вінця. Як могла піднятися рука на вагітну жінку?! І як позначаться всі ці події на її здоров’ї та на здоров’ї майбутньої дитини?

– Якнайшвидше слід відправити їх звідси, – думав Роман, краєм ока помічаючи, як зліва повільно під’їхала знайома машина. За кермом сидів Тормоз. Поруч – Влад. Лесі й Макса не було.

Влад вийшов з кабіни, роздивився. Роман, накинувши сумку на плече, попрямував йому назустріч. Влад радісно підвів руки догори:

– Які люди! І без охорони!

– Порівняв би я зараз твої зуби! – кипів Роман.

Проте сьогодні грали не за його правилами.

Вороги зближалися. За крок один від одного зупинилися.

– Де Таня? – запитав Роман. – Де її чоловік?

– А де гроші?

– Гроші при мені.

– Давай, – Влад простягнув руку.

– Не поспішай, Зуб, покажи те, що мені треба.

Той звів ліву руку догори.

З протилежного боку площі на паркінг виїхало інше авто. Хоч було й далеченько, проте Роман встиг розгледіти через скло перелякане Лесине обличчя. Водій вийшов і попрямував до них.

– Накажи, хай під’їдуть ближче, – зупинив роман Влада, який вкотре простягнув руку до сумки.

– Не дури, Саранча, нащо мені твоя баба і її мужик? Баба – подержана, а мужик – не сьогодні-завтра віддасть кінці – я добре над ним попрацював. Не хвилюйся. Гроші!

– Встигнеш! – Роман скреготнув зубами.

Якраз підійшов незнайомець.

– Перерахуй, Лапа, – передав йому сумку Влад.

Той, розкривши „блискавку”, лише глянув:

– Порядок.

– Молодець, Саранча! – по-дружньому плескаючи Романа по плечі, глузував Владислав. – Люблю, коли ти спокійний! Лапа, дай йому ключі!

– Arrivederci!8

Прибулий кинув ключі й пішов, доганяючи Влада на зупинку, де їх чекав Тормоз.

Роман кинувся до авто через площу. Підійшовши ближче, він побачив, як несамовито Леся тарабанить у вікно. Роман нічого не міг почути, оскільки герметичністю подібна марка могла пишатися, однак по тому, як були широко розкриті Лесині очі, як голосно намагалася вона йому розтлумачити:

– Тікай! Тут – бомба! – нарешті дійшло до Романа.

– Лягай! Бомба! – він збив з ніг репортерку й білявку. – Лягайте, коли хочете жити!

Жінки, оператор, злякано забігли за стінку басейну й причаїлися, однак Роман вже цього не бачив. Щосили, незважаючи на нестерпний біль в нозі, він побіг до автомобіля.

– Тікай! Тікай! – кричала Леся. – Тікай!!! Хоч ти живи!!!

Він чув це. Виразно чув.

Залишалося ще метрів 20, як надпотужний вибух струсонув авто. Романа швиргонуло вибуховою хвилею назад, він боляче вдарився об бруківку, розпечений метал стрілами втинався в його тіло, однак якимось дивом хлопець звівся на ноги й побіг у напрямку вибуху.

Але це був не сон.

Від новенького „Форда” залишилася тільки купа палаючого брухту. Під ногами він побачив ту саму іграшку, яку подарував Лесі на останній зустрічі. Взявши її, не стримався і, як підкошений, упав на бруківку. Вигук болю й розпачу вилетів із його грудей.

Роман не то плакав, не то кричав, затуливши обличчя руками.

До нього бігли люди. Першою була репортерка, за нею – оператор. Він знімав. Вона щось питала, щось говорила, силкуючись підняти пораненого.

Прибігли поліцейські. Вили сирени. Біля Романа вже клопоталися санітари. До самої карети швидкої допомоги його супроводжувала настирлива репортерка. Це була та сама дівчина, що й тоді, в банку, однак Роман її не впізнав. Він перебував у стані якоїсь прострації, де минуле, теперішнє й майбутнє перемішалися в купу, коли втратилося відчуття реального й ірреального, коли не зрозуміло, чи ти живий, чи вже помер, і чи варто жити взагалі.
Цього дня вечірні новини майоріли крикливими заголовками: „Вибух на центральній площі”, „Італійські розбірки російської мафії”, а о 19.00 в ефір вийшла сама Наталі з найсвіжішою інформацією. Вона стояла навпроти підірваного авто, розпатлана, закопчена, в брудному одязі:

– Волею випадку нам з оператором довелося стати свідками страшної трагедії. Кілька хвилин тому ось на цьому місці було підірвано автомобіль „Форд”, що, за даними поліції, належав місцевому бізнесмену Віченцо Дзакероні. Як стверджує поліція, і власник, і його дружина Тетяна загинули на місці трагедії. Випадковою жертвою вибуху став один перехожий, при якому було знайдено документи на ім’я Рене Модельяні. Однак сам потерпілий перебуває в шоковому стані й прокоментувати подію не в змозі.

Це була Наталі Клаус, Пауло Россі, 7 канал. Слідкуйте за нашими новинами!

7
Майже рік минув з того часу, як пив горе пригорщами Петро Донченко у фашистській неволі, відколи його й ще двох полонених офіцерів везли розлогими слобожанськими степами під Люблін, у „Майданек”, за „протекцією” гауптмана Шварца.

По дорозі він двічі намагався утекти, проте кожного разу невдало.

Спершу, ще в кузові вантажівки. Змовившись із двома іншими в’язнями, вони вирішили тікати, вбивши вічно п’яних і вічно сонних охоронців. Проте доки Петро возився з одним, двоє його товаришів не змогли подужати товстого фріца – той пристрелив їх, а Петра оглушив прикладом. Дивно, але його не розстріляли.

Потім, коли вже пішим етапом вели Польщею. Відбившись від загальної групи, кілька полонених намагалися втекти до лісу. Їм услід фашисти спустили вівчарок. Вижити вдалося не багатьом, у тому числі й йому.

Покусаний, пошматований, голодний, виснажений, Петро дійшов таки до місця призначення, де їх радо зустрів середульший, як виявилося, Шварц, оберштурмфюрер.

Він відразу зачитав листівку, скинуту з радянського літака над окупованою територією, де всіх полонених проголошували „ізмєннікамі Родіни”, і запропонував співпрацю. Були й такі, що зголосилися. Через кілька тижнів вони поставали найсуворішими наглядачами, тут же, в таборі.

Петра Шварц „полюбив” відразу. При першому знайомстві він, виставивши Донченка перед рештою полонених, зачитав листа від брата, у якому той писав:

– Гансе, мужність і сила цього Івана дивує. Перш, ніж його відкинуло вибухом гранати, він власноруч перекинув багнетом через себе більше десятка наших солдатів. А ще – він гордий і любить шуткувати – геть, як ти. Гадаю, тобі буде цікаво з ним познайомитися.

– Авжеж. – плескаючи хлистом по руці, задоволено посміхався оберст. – Дивіться, ви, радянські свині, на що схожий ваш герой. Це не герой, це – голодранець. І тільки воїни фюрера здатні на справжній подвиг! Але я зроблю з тебе героя, капітане, – взявши Петра за підборіддя, засичав Шварц, – ти будеш благати мене про смерть!

Наступного дня його помили, поголили, змусили одягнути новеньку офіцерську форму…

З цього часу почалися етапи його „перевиховання”, як любив повторювати Шварц: таврування, щоденні „екскурсії” табором смерті. Кат змушував дивитися в’язня на тортури, не дозволяючи відводити голову.

Петра ніколи не били, але на його очах закатували сотні, якщо не тисячі в’язнів. Він не міг спати, кілька разів намагався накласти на себе руки, але кожного разу хтось із наглядачів ставав на заваді, а Шварц повторював щоразу: „Проста смерть – занадто прозаїчно для героя!.. ”

Спогади позбавили його життя…

Його спогади живили його тут, у машинному відділенні фашистського есмінця, куди сердешний фон Шварц-середній „здав” на утримання непоступливого капітана. Вже скоро півроку, як Петро не бачив сонця. Вугілля і топка стали його щоденними сусідами. Прикований ланцюгом до броні, він був як Прометей на скелі, що дав людям вогонь, тільки тепер вогонь давав він НЕлюдям, і не орел роздирав його душу, а спогади…

Думки про втечу з табору не полишали капітана ні на мить. Однак вірні пси-охоронці чатували на совість.

А одного разу Петрові зв’язали руки, зав’язали очі, посадили в фургон і невідомо куди повезли. Шварц перед тим сказав:

– Надаю тобі, Іван, останній шанс. Переконаний, що ти зробиш правильний вибір, –очі його злісно поблискували.

Везли Петра недовго. Міцні руки виштовхали його з фургона і повели східцями, яких було 22. Відчинили двері, завели до якоїсь кімнати. Розв’язали руки, зняли пов’язку.

Він опинився в просторій чистій кімнаті, посеред якої стояло велике ліжко з металевими бильцями. Велике вікно було заґратоване. За спиною і попереду стояло по двоє кремезних есесівців.

– Роздягайся! – сухо наказав один.

Петро звик до таких наказів, швидко зняв усю одежу, бо наглядачі часто практикували обшуки, методика яких починалася з подібної команди.

Тоді один з фашистів вийшов, але повернувся не сам, а з невеличкого зросту чорнявою дівчиною, оченята якої злякано опустилися, побачивши перед собою голого чоловіка в оточенні ще трьох, зі зброєю в руках.

Супроводжуючий різким рухом зірвав з дівчини одежу. Та сором’язливо затулила руками груди, але фашист пістолетом відвів їх униз.

– Що, подобається? – і дико засміявся.

На вигляд дівчині було років 17. Її тіло ще недостатньо сформувалося. Груди ледь почали наливатися соком жіночості.

– Чого стоїш, дурню? – порушив хвилинну мовчанку старший. – Давай, покажи, чи ти дійсно – герой! Присутні знову дико зареготали. – Не бійся, ця єврейська сучка тільки цього й хоче! – і штовхнув дівчину на ліжко.

Вона, зігнувшись клубочком, заплакала і затулила руками обличчя:

– Не чіпай її, гад! – Петро кинувся на кривдника, але перший отримав чоботом під дих, а прикладом – по голові.

Отямився від страшного жіночого крику. Його руки були прив’язані за ґрати, а фашисти, тримаючи полонянку, по черзі її ґвалтували.

– Дивись, герою, як це роблять справжні чоловіки! – говорив есесівець, повернувшись до Петра. Його слова заступив протяжний дівочий крик. Фашист тільки зареготав у відповідь.

Невідомо, де взялася сила – напружившись, Петро обхопив долонями металеві прути, вбиті в цеглу, зігнувся струною і потужним ривком вихопив їх зі стіни.

Фашисти на мить поторопіли, і Петрові цього було достатньо.

Вкладаючи в удари всю свою силу, всю ненависть, він по черзі потрощив голови катів.

Жоден із них навіть не встиг вхопитися за зброю.

Дівчина все ще кричала.

– Все, все, все кінчилося, – нахилився над нею Петро, накриваючи її закривавлене тіло простирадлом, потім одягнувся сам.

Дівчина, накрившись із головою, рвучко плакала. Він легенько торкнув її руки:

– Пробач, пробач, що так вийшло.

Та замовкла.

– Як тебе звати? – запитав російською.

– Рахіль, – тихо відповіла дівчина, – мені сказали, що тут я зустріну свого татка. Його арештували місяць тому, – і знову заплакала.

Дівчина говорила по-польськи.

– Не плач, ми щось придумаємо. Ти розумієш мене?

Вона кивнула у відповідь.

– Ми спробуємо звідси вибратись.

– Ми нікуди не виберемося. Ми – в центрі Любліна. Навколо будинку повно есесівців. Поруч – комендатура. Навряд чи нас випустять звідси живими. В кращому випадку відразу вб’ють, в гіршому – „Майданек”… – Рахіль судорожно стисла Петрову руку:

– Убий мене! Чуєш?! Я не переживу такої ганьби! Убий, чуєш?!

– Ти що, здуріла, дівко? Як я можу?!

Дівчина сіла навпроти нього, пестячи руками обличчя:

– Послухайся, будь ласка. У тебе також, напевне, є дружина, правда ж?

– Правда.

– Чи ти б хотів, щоб з нею трапилося щось подібне?

Петро змовчав.

– От бачиш. – вона підняла з підлоги пістолет. – Візьми. Я сама не можу, бо це – гріх. А ти вже й так… – Рахіль пильно подивилася Петрові в очі, направивши пістолет собі в серце.

Сумнів переповнював душу чоловіка, проте, уявивши, яких ще жорстокіших, ще винахідливіших катувань може вона зазнати в концтаборі, думав недовго. Рука дівчини міцно стисла його шуйцю9. Петро дивився на Рахіль, не зводячи погляду. В її очах не було страху.

– Пробач, – сухо сказав і натиснув на спуск.

Постріл лунко відбився в кімнаті.

– Дякую, – прошепотіла Рахіль, сповзаючи повільно на підлогу.

Він пригорнув маленьке тільце до серця і беззвучно заплакав у її волосся.

– Браво! – почулося за стіною, залунали оплески.

Це був голос Шварца.

Ухопивши два „вальтера”, Петро вибив двері й вискочив у коридор. Праворуч була стіна. Двері. Прямо – вікна мансарди і двоє фашистів у рогатих шоломах.

Вони явно не очікували такого перебігу подій і згинули миттєво від пострілів упритул.

– Шварц! Виходь! – закричав несамовито Петро. – Виходь, сука арійська!

У відповідь пролунала автоматна черга, однак капітан, підкоряючись інстинкту розвідника, на мить раніше встиг вистрибнути у вікно мансарди.

Боляче упавши на розбите скло, він прожогом підхопився на ноги, незважаючи на те, що впав із другого поверху, і, стріляючи, побіг назустріч мотоциклу, що проїжджав вулицею. „Цундап” різко перекинувся, один із жандармів повис на кермі. Неподалік стояло авто, у ньому мелькнула фігура в офіцерському кашкеті.

Одержимий жадобою помсти, Петро кинувся туди, однак не звернув уваги, як ззаду загуркотів двигун.

За мить наїжджаюче авто з силою вдарило Петра в спину, він підлетів у повітря і вдарився об капот…
Невідомо, скільки він перебував без свідомості, але як тільки відкрив очі, першим, що побачив, – це була задоволена фізіономія фон Шварца.

– О, Іван, ти – сильна людина, – заговорив він. Після такого удару, як правило, не виживають. Я все більше й більше захоплююся твоєю мужністю. І для такого хороброго воїна в мене є справжній подарунок: дивись! – і розгорнув перед ним якусь німецьку газету.

На першій сторінці – фото чоловіка й жінки. На ліжку. Обличчя останньої було до болю знайоме, це був той самий безстрашний погляд… Рахіль! – упізнав Петро і рвонувся з ліжка, щоб проломити голову цьому виродкові, проте руки й ноги були міцно прив’язані.

– Бачу, що фото тобі сподобалося, – заусміхався Шварц, – але ти не звернув уваги на заголовок.

І тільки тепер Петро побачив великі чорні літери: „Радянський офіцер ґвалтує єврейську дівчинку”.

– Стерво! – Петро плюнув Шварцу в обличчя, отримавши у відповідь у перенісся.

– Заткнись! – просичав фашист. – Ти виявився не таким вже й героєм. Справжні герої не втрачають свідомості у найвідповідальніші моменти життя. Шкода тільки, що твої родичі не зможуть побачити твій голий зад, бо ті придурки не здогадалися сфотографувати обличчя.

– Виходить, що ваша непереможна армія доблесно відступає! – не переминув докинути Петро і отримав чергового стусана.

– Ось що мене дивує, – підводячись, сказав фашист: – Як міг народ з такою життєвою енергією, з такою волею до свободи дозволити морити себе голодом і підставити шию в ярмо!

Я зрозумів тебе. Смерть прийде тільки до тебе вільного. Бажання свободи не дозволяє тобі померти. Невдовзі ти не матимеш такого бажання, бо навіть думати забудеш, що таке воля. Ти станеш шолудивим псом на прив’язі. Тебе прикують ланцюгом до буди, раз у день кидатимуть кістку, спатимеш ти у власному лайні, а питимеш власний піт і сечу. Єдине право, яке в тебе залишиться – це вити на місяць, якого ти більше ніколи не побачиш… Тебе навіть позбавлять права бачити таких самих собак, як ти. А ще – тебе буде постійно нудити, ти не зможеш розправити шию і подохнеш, як справжня геройська шавка, тільки ніхто не взнає про твій подвиг.

Так і опинився Петро на кораблі старшого Шварца, адмірала.

Той довго реготав, поки полоненого приковували до броні, а потім сунув до рук лопату і сказав: „Кидай!”

У відповідь Петро гнівно стрілив очима, але старий моряк тільки засміявся і вийшов геть:

– Шкода, що тебе не бачить мій брат…

Середульший Шварц, підшуковуючи подібні тортури, мабуть, добре

Уявляв для себе – що таке море для степової людини.

Перші дні Петра немилосердно нудило. Здавалося, що хвилі видушать із нього те, чого не змогли відбити фашистські покидьки. І жодного разу, як його рвало, він ніби чув над собою зловісний сміх.

Без сонця, в диму, без їжі він швидко перетворився на такого собі дикуна в лахмітті, здатного розірвати все, що наблизиться.

Спершу він хотів просто померти, дочекатися, доки прийде смерть, і померти. Тихо і спокійно.

На п’ятий чи на сьомий день Петро помітив, що в один і той же час похилого віку моряк приносить йому щось у мисці, але він мало на те зважав: усе було, як в тумані. Його ніхто не бив, ніхто не примушував працювати, але кожного разу до свідомості долітав той сатанинський сміх:

– Шкода, що тебе не бачить мій брат…

На дні цієї історичної посудини (дивно, що її не списали на брухт) Петро щоразу більше втрачав відчуття реальності. Обличчя катів плуталося з обличчями його загиблих бійців, він гуляв полями, слухав пісні жайворонків… А учора до нього приходила Марічка. Ніжно й гаряче щось шепотіла, але гуркіт двигунів заглушав її голос. З усього він тільки що й встиг розібрати:

– Не забудь мене, не забудь!..

Прокинувся Петро від того, що заснув.

Полум’я з котла пекло йому обличчя. Німці-кочегари вправно працювали, додаючи пару.

– Не забуду, Марієчко! – Петро взявся до лопати і схопився на ноги. – Ці виродки тільки й чекають, що я згасну, як свічка, а я не здамся! Я здоровий, і все зможу витримати! – буркотів він про себе, кидаючи вугілля. – Ви ще не знаєте, що значить козацька кров! І мій дід, і мій прапрадід були ковалями! Вони знали – що значить вогонь! І я знаю, що таке справжній вогонь! Вогонь горить, доки в нього підкидають дрова!..

Оторопілі кочегари поставали осторонь, дивуючись, як один, майже мертвий півгодини тому чоловік з легкістю й без перепочинку виконує їхню роботу.

Петро отямився тільки тоді, як чиясь така ж мозолиста рука стримала його за плече:

– Досить, – спокійно сказали сірі очі, – на сьогодні досить.

Вперше за кілька днів Петро поїв. Це важко було назвати їжею, і ланцюг на шиї спершу заважав ковтати. Вода теж була якась солона на смак, і в ній плавала сажа, проте мокрий від роботи Петро незчувся, як випив цілий кухоль.

Німців не було. Відпрацювавши зміну, вони піднялися на палубу. Корабель плавно гойдало на рейді.

Таких перепочинків згодом випадало небагато, і Петро повністю віддавався роботі: він вкидав у вогонь не просто вугілля – весь свій біль, усе своє приниження, свою лють, свою зневагу, своє безсилля, свою ненависть – і це додавало йому снаги.

Петро не вірив у Бога. Батьки не встигли навчити – померли у страшному голодному 33-му. Та й йому, зеленому хлопчакові, якому також довелося все те перенести на своїх худеньких плечах, ніяк не вкладалося в голові: чому всі просять у Бога шматочок хліба, а він посилає НКВДистів з гвинтівками. Ні, він не вірив у Бога!

Але чим довше залишався біля цього розбурханого горнила в розбурханому від вибухів морі, тим більше набирався впевненості, що звільниться з цієї бляшаної домовини і нарешті побачить сонце. Ця віра окріпла настільки, що тепер навіть Петро став спати. І щоразу йому снилося небо. Синє-синє, таке, як буває в косовицю, коли ляжеш спиною в свіже сіно, встромиш соломину в зуби і подумки малюєш в небі картини…

Не жадоба помсти штовхала його, не бажання поквитатися з ворогами, – хотілося просто побачити небо, пройтися босому по стерні й випити теплого молока з глиняного глечика…

Після невеликого перепочинку (доки судно завантажували паливом) знову почалася каторжна праця. Приводячи в рух ворожі двигуни, Петро не думав про те, що допомагає фашистам. Бажання вижити й зберегти силу штовхало його братися за лопату.

Незабаром він залишився внизу тільки один. Йому подовжили ланцюг, і тепер він встигав за чотирма котлами.

Триста одну тисячу лопат назад (а саме так полонений відміряв час) пихатий Шварц привів на екскурсію цілу ватагу ще пихатіших німчуряків, як сам. Відразу кидалося в очі, що це були далеко не останні чини в армії їхнього хворого фюрера. Що ці генерали в такій кількості робили на кораблі, залишалося для Петра загадкою. Він тільки кинув на всіх грізний погляд з-під чорного від поту й сажі обличчя і прийнявся за роботу.

Шварц щось розповідав. Генерали реготіли й гецали головами, тикаючи в бік кочегара пальцями.

– Що, герою, подобається тобі таке собаче життя? – докинув через регіт Шварц. – То чого ж не конаєш?

Усі були добряче напідпитку.

– Ну, сволото, зачекай, хай-но я тебе дістану! – скреготів зубами Петро, не дуже уявляючи в той момент, як він зможе звідси вибратись.

Кілька разів пробував перерубати цеп лопатою – не вийшло, пробував піддіти замок на ланцюгові – розрізав шию. Однак віра тримала його на ногах.

Того ж дня підстаркуватий матрос приніс йому поїсти. Останнім часом він приходив сюди все частіше. І не був схожий на тих, у погонах. Ніколи не сміявся. Його погляд був скоріше співчутливим, аніж зневажливим. Цього разу він не поставив миску з юшкою, як завжди, скраю біля трапу, а подав прямо Петрові в руки. Той глянув у відкрите моряцьке обличчя.

– Welche Jahreszeit ist jetzt?10 – запитав несподівано для себе по-німецьки.

– Frühling11.

– Весна… – замріяно протягнув Петро.

Він уже забув, коли по-справжньому помічав природу навколо себе. А останнім часом машини і вогонь заміняли йому сонце і місяць.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка