Сицилійський гопак



Сторінка5/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

– Якщо капітан дізнається, що я говорив з тобою, мене розстріляють, – відповів німець, присідаючи навпроти Петра, – проте мені все одно. Я втомився.

– Хто скаже?

– І котли мають вуха.

– Як тебе звати? – запитав Петро свого несподіваного співрозмовника.

– Отто.

– Петро.


Чоловіки потисли один-одному руки.

Виходить, не один Петро був на цьому кораблі смерті самотнім. Очевидно, у німця також трапилася якась біда, і він хотів комусь виговоритися.

– Не думай, що всі німці – фашисти, – почав Отто. – Серед нас також є різні люди.

Я не хотів іти на війну. Мені, доктору словесності, аж ніяк не личить зброя. Але обставини складаються завжди проти нас.

Одного разу в бібліотеці я брав Гейне. До мене підійшов ще один поціновувач його таланту. Це був Шварц, у цивільному. Він чудово декламував, ми довго говорили, а тоді запропонував мені піти матросом на його корабель. Я відмовився, зіславшись на здоров’я. Однак через два дні він з’явився до мене додому з двома гестапівцями і заявив: якщо я відмовлюся, то усе „жидівське кодло” (дружину і двох доньок) відправлять в Заксенхаузен (а моя дружина – єврейка). Так я й став моряком.

До речі, цей есмінець називається „Лореляй”. У нашого капітана давній „заскок”. Перший капітан цього корабля, батько Шварца, старий заслужений адмірал, був знайомий з самим Бісмарком. То – ціла легенда. На його прохання човен не порізали на брухт. Він залишився майже таким, яким був 25 років назад – хіба що додалося озброєння.

Шварц надзвичайно пишається тим, що заснував цілу традицію. Половина команди тут такі самі ж невільники, як і ти: поети, художники, музиканти, актори, вчені. На його думку, люди іншого виду занять, окрім військових, заслуговують тільки на зневагу. Це така собі „нижча раса”, яка покликана прислуговувати військовій машині.

У нашого капітана витончений смак до катування, – зітхаючи, сказав німець.

– Тобі, Отто, пощастило менше, – перебив його монолог Петро, – я знав ще двох Шварців і, скажу тобі, виродки рідкісні.

– О! Я дивуюся твоїй мужності! – продовжив той. – Як можна, стільки переживши, триматися на ногах і не втрачати здорового глузду!

Німець заплакав (Петро мовчав, бо розумів: чоловік хоче виговоритися до кінця) і за кілька хвилин продовжив:

– Учора ми заходили в порт. На пірсі я зустрів свого давнього приятеля, і від нього дізнався, що через два дні після того, як мене забрали на флот, усю мою родину відправили у концтабір… Отаке-от слово офіцера…

– А що, тобі не відомо було про це раніше?

– Ні, нам заборонено писати й отримувати листи. На думку капітана, це підриває дисципліну команди.

Отримавши таку звістку, намагався доступитися до Шварца – та марно – на борт піднялося біля дюжини генералів та адміралів. До речі, я забув тобі сказати: США та Британія відкрили другий фронт, армія фюрера безповоротно відступає, а ваші війська вже давно перейшли кордон з Німеччиною, і незабаром вийдуть під Берлін.

Від почутого в Петра на лобі виступив холодний піт, радісно загупало серце і він, відкинувши голову, вперся об борт.

– Слава Богу! – проговорили його вуста, які до цього від нього відмовлялися.

– Отто, – звернувся він до німця, – ти приніс мені найрадіснішу звістку за останні п’ять років! – і не стримавшись, скрутив німця в міцні обійми. Сльози радості котилися градом з очей, але він не міг стримати їх: Пробач, Отто!

– О, я розумію тебе, Петре, – похитав головою німець. Моя сім’я!.. коли я, добившись аудієнції у Шварца, запитав про дітей, той зареготів у відповідь: „Ти ще дебелий чолов’яга, Янкер, і настругаєш нових щенят з якою-небудь чистокровною арійкою!”

Мене випхали з його каюти в шию. А за кілька хвилин жертвою Шварца став мій товариш по каюті. Він, потайки від капітана, тримав на судні кицьку, звичайну кицьку, яку ми всі кликали Фрау Мур. Так от, коли капітан стояв на містку, Фрау Мур мала необережність вискочити на палубу. Її миттю зловили і, за наказом капітана, вишикували всю команду. Шварц заявив, що ми зганьбили честь німецького флоту і пообіцяв розстріляти кожного п’ятого, доки не з’ясує, хто господар. Ще й не почали розрахунку, як Олівер (саме так звали „порушника” дисципліни) зробив крок вперед. Шварц, потерши руки, звелів кокові злупити з кицьки шкуру і зварити з неї суп, а потім, у присутності команди, звелів Оліверові той суп з’їсти. Хлопець відмовився, тоді Шварц наказав його зв’язати і нагодував силоміць. А потім хлопця повісили на кормовій гарматі. Мабуть, він висить там і досі.

– Бідний Гейне! – ухопившись за голову руками, побивався Янкер, – якби він знав, що його Лореляй терпить на собі таке страховисько, він би…

– Співчуваю тобі, друже, – поплескав по плечі німця Петро… А я от не знаю, що з моєю родиною. Батьки померли ще в 33-му. А дружина?..

– А діти є?

– Не знаю.

– Ну добре, Петре, час іти. Приємно було познайомитись і поспілкуватися. Мабуть, вже не побачимось. Говорять, що незабаром Шварц покине корабель, після чого „Лореляй” затоплять. Ми зараз у Середземному морі, десь миль за 150 від Італії. Сьогодні до нас підпливав підводний човен без розпізнавальних знаків і забрав гостей-генералів. Сходили вони всі без форми, до речі.

– Тікають щури з корабля! – потішаючись, докинув Петро.

– Бувай, Петре! Ти – мужня людина!

Чоловіки потисли один-одному руки на прощання.


Судно хитало на всі боки. Розігрався шторм. Навіть звістка про вірогідну смерть не засмутила Петра (бо ж навряд чи згадають про закутого полоненого). Думка про недалеку перемогу зігрівала його серце. Думка про неможливість зустрічі з дружиною рвала його серце з грудей. Ах, думки!..

Раптом на трапі в супроводі двох озброєних моряків з’явився молодесенький офіцер. Він підійшов до Петра і, на превеликий його подив, відімкнув ланцюг на шиї:

– Ходімо, тебе хоче бачити адмірал.

Відсутність ланцюга давалася взнаки – хотілося почесати натруджену шию, однак за одну спробу він отримав прикладом по ребрах:

– Хутко нагору! Адмірал не любить чекати!

Ноги не слухалися, в голові шуміло. Радісні почуття огорнули його затемнену душу:

– Нарешті я хоч на мить вдихну волі: сонця і неба!

Над головою пронизливо скрипнув люк.

Хвилюючись ще більше, ніж перед розстрілом, Петро ступив з напівпітьми на палубу.

Сліпуче проміння стрілами вп’ялося йому в очі. Від несподіванки Петро затулив обличчя руками, отримуючи чергового стусана по голові, від чого впав на палубу.

Над ним стояв у начищених до дзеркального блиску чоботях капітан і без угаву реготав:

– О! Які жалюгідні сліпі герої! Кроти перемоги.

– Усі ми як кроти, – колись та зариємось, – не загодився з відповіддю Петро, за що отримав чергову порцію прикладом.

– Досить! – рішуче зупинив молодого фанатика фашизму Шварц. – Підведіть його!

Двоє матросів притягли Петра на капітанський місток і поставили поруч зі старшим.

У голові крутилося. І від сонця, і від повітря, і від болю. Поступово призвичаївшись, Петро почав розрізняти силуети есмінця: вороні жерла гармат, моряків, оскалені зуби офіцерів. Сонце було в зеніті.

– Якось брат писав, – обізвався Шварц, – що ти дуже любиш спостерігати, коли хтось страждає. Через кілька хвилин ти отримаєш справжню насолоду. Дивись! – він сунув Петрові в руки бінокль. – І не дури, коли не хочеш заживо згоріти в котлі – навколо море, і навряд чи тобі вдасться проплисти більше ста миль.

Прямо по курсу виднілося судно „Червоного Хреста”. Очевидно, отримавши ушкодження, воно не могло йти з необхідною швидкістю. Що це не радянське – абсолютно точно. Тоді чиє ж? Американське? Британське?..

Було видно, як на палубі стурбовано бігали медсестри, заносячи поранених в каюти. На плавучому лазареті також, мабуть, побачили німця.

– Чому ж корабель у морі один? – майнула думка, на яку, навіть не почувши запитання, відповів Шварц:

– Учора наша ескадра потопила все їхнє прикриття, а цього я попросив на десерт. Люблю вбивати слабких і беззахисних. Каліки не потрібні суспільству. Це – обуза, і від неї слід негайно звільнятися! Нації потрібні сильні люди, такі, як ти і я, люди, які не знають компромісів.

– Не хочу нічого мати спільного з ідіотом, – не відриваючись від бінокля, – відрубав Петро, на що фашист спокійно продовжив, спостерігаючи в інший бінокль:

– Як мені подобаються німці – у них весь розум всередині. Інколи, комісаре, щоб вижити, треба бути німим. Той, хто все чує, і ні з ким не ділиться почуттям – це безцінний скарб. Ти – розумний чоловік, комісаре, як для своєї нижчої раси, тому після того, як ми потопимо цей корабель, тобі живому вирвуть язик, підсмажать його, а потім змусять з’їсти, ну а потім ми кинемо тебе в море запити. Ха-ха-ха!

– Ну а зараз – ще один сюрприз!

Шварц подав знак рукою, іншою, рвонувши Петра за волосся, просичав:

– А це – мій подарунок до такої знаменитої події в твоєму житті!

Йому назустріч повернулася гарматне дуло, на кінці якого був прив’язаний Отто, недавній співрозмовник з котельні – отож, підозри Янкера не були безпідставними: і котли мали вуха.

– Я страчую всіх, хто не виконує моїх наказів – інакше не виграєш війни. А тебе я власноруч підчеплю на гак, як приманку для акул, і не витягну жилки доти, доки ці чудові створіння не обдеруть твою шкуру!

– Не діждешся, собако! – кинувся Петро під дула автоматів, які враз наїжачилися на нього. – Це твій придуркуватий фюрер!.. – та офіцер не дав договорити.

Коли Петро прийшов до тями, відстань між судами скоротилася. Вже неозброєним оком було видно, як на пораненому „Червоному Хресті” безпомічно копошилися люди.

Петро підвівся і зустрів погляд Отто. Він був красивий у своєму спокої.

– Тримайся, – говорили Петрові очі приреченому.

– Тримайся, бо не відають вони, що творять, – вголос процитував Отто з Біблії.

– Вогонь! – скомандував Шварц.

Петро здригнувся від побаченого й відвернув голову.

– Дивись! Дивись, радянська свиня, як гинуть твої англійські родичі!

Постріл розвернув верхню палубу. В повітря полетіли ноші, милиці, уламки рятувальних човнів, фрагменти людських тіл…

– Вогонь! – командував адмірал. – Вогонь!

Потужні вибухи один за одним струсонули морський спокій. Чорний дим окутав небосхил.

Петро так сильно стиснув перила, що, здавалося, з них побіжить кров його серця. Не стримавшись, він застогнав від болю й розпачу. Однак фашист не звернув на це уваги. Його очі горіли, він зняв картуз, і захоплено почав декламувати Гейне:

Ich weiß nicht, soll es bedeuten,

Dass ich so traurig bin;

Ein Märchen aus alten Zeiten,

Das kommt mir nicht aus dem Sinn.


Die Luft ist kühl und es dunkelt,

Und ruhig fließt der Rhein;

Der Gipfel des Berges funkelt

Im Abendsonnenschein.


Die schönste Jungfrau sitzen

Dort oben wunderbar,

Ihr goldnes Geschmeide blitzen,

Sie kämmt ihr goldnes Haar.


Sie kämmt es mit goldenem Kamme

Und singt ein Lied dabei:

Das hat eine wundersame,

Gewaltige Melodei.


Den Schiffer im kleinen Schiffe

Ergreift es mit wildem Weh,

Er schaut nicht die Felsenriffe,

Er schaut nur hinauf in die Hör.


Ich glaube, die Wellen verschlingen

Am Ende Schiffer und Kann;

Und das hat mit ihrem Singen

Die Lorelei getan.12

– В сім’ї не без урода, – подумав Петро. І тут, між простягнутою рукою хворого на голову арійця, з іншого боку від вибуху щось блиснуло на сонці. Що то був перископ, Петро не знав – йому ніколи не доводилось бачити підводних човнів.

Тим часом фашисти розважалися, пристрілюючи людей, що благали про допомогу. Кілька човнів було спущено на воду. Деяких чоловіків, жінок витягали, знімали з них обручки, й кидали назад у море. На мить офіцери, що охороняли Петра, втратили пильність, тоді він, не гаючи ні секунди, блискавкою кинувся до Шварца, ухопив його за плечі й потяг за борт. Німець перелякано заверещав. На палубі зчинився гармидер, однак двоє непримиренних ворогів вже летіли за борт. Один – щоб змити свої гріхи, інший – щоб знайти там свою смерть.

Петро вперше стрибав у воду з такої висоти, однак він добре плавав. Ще дід його вчив, на Орелі, купаючи коней, а потім вже офіцером він по два рази без передиху перепливав Дніпро.

Не випускаючи фашиста, який важив кілограмів 90, Петро, похапцем хапнувши повітря, струсонув Шварца за груди, повернувши до себе лицем:

– А це тобі, морська тварюко, привіт від моєї землі!

Удар вийшов настільки сильним, що ніс практично ввійшов у череп. Фашист заюшився кров’ю і пішов на дно.

Згори залунали постріли. Швидко наближалися човни.

Набравши якнайбільше повітря, Петро пірнув. Чулося, як навздогін цьвохкали кулі, як гучно плескали об воду весла. Захопивши повітря, він знову пірнув. Німці не відставали. Кинувшись за новим подихом, Петро раптом відчув, як невідома сила виштовхує його з води. Гігантські бризки накотилися на голову. Петро помітив, як гордий німецький есмінець, високо задравши носа, стрімко пішов на дно.

– Є Бог на небі, – подумав Петро і подумки перехрестився (смерть наближає людину до Бога).

Тепер уже перелякані німчуряки, які ще залишилися в живих, щось кричали один-одному про американський підводний човен.

Проте вичікувати, хто б це міг бути, Петро не став. Ухопившись за дощини з розбитого човна, що плавали поруч, він запрацював ногами, розсовуючи сміття й трупи перед собою.

Найбільше його вразило тіло однієї молодесенької медсестрички в рятувальному жилеті. Їй було років 18. Та на обличчі не відбився ні страх, ні біль, тільки руки в останній хватці стискали на грудях срібний натільний хрестик. Підпливши ближче, Петро оторопів від жаху: ноги дівчини практично відірвало вибухом – вона просто стекла кров’ю…

Сльози й солона морська вода змішалися на Петровому обличчі. Він тремтячою рукою розвів задубілі пальчики, зняв хрестик і почепив собі на шию, а потім, подумавши, зняв і жилет:

– Пробач, сестричко, тобі це вже не знадобиться, – і закрив долонею такі ж сині, як небо, очі…

Хвиля і доля відносили поволі Петра від того місця, з якого він почав своє друге життя, от тільки невідомо, скільки воно ще триватиме.

Оддалік чулися поодинокі постріли та автоматні черги. А потім все стихло, і несподівано настав вечір. Хвиля лагідно плескалася об невеличкий плотик з рятувального човна, на якому збереглася половина червоного хреста.

Несподівана свобода не давала Петрові спокою. Серце так голосно стукало, що, здавалося, могло викликати цунамі.

Майже п’ять років війни, півтора роки безпросвітного пекла… А якщо знову потрапить до фашистів? Ні. Доля вже занадто була до нього немилостивою! Колись та повинно все змінитися!

Але думку про самогубство він відкинув майже відразу: „Не для того я стільки пережив, щоб потонути невідомо де і стати кормом для риб!”

До того ж, хотілося додому, обійняти дружину, з’їсти зеленувате яблуко і вийти зранку, босому, по росі, на луг, з косою.

Від запаху скошеної отави йому засвербіло під лопаткою.

Морфей, як завжди, прийшов непомітно.

Скільки днів довелося отак плавати – Петро не пам’ятає. Зголоднілий, під палючим сонцем поступово втрачав відчуття реальності. Далекі картини не дуже щасливого дитинства хвилями накочувалися на нього, і коли, здавалося, має промелькнути щось тепле, приємне – виринав з туману Майданек, понівечені трупи з корабля „Червоного Хреста”, регіт катів Шварців – і Петро прикидався.

Цього разу, вже під вечір, його благенький плотик зіткнувся з чимось твердим і великим. Чи то просто здалося, чи дійсно – нагорі почулися голоси, здається, і дитячий, і жіночий.

Не фашисти, – майнула полегшено думка в голові виснаженого Петра, проте підняти голову чи руку, щоб подати ознаки свого існування, він не зміг.

Однак його побачили. За кілька хвилин до нього підійшла шлюпка, і дві пари міцних рук витягли його з пересоленої води.

Один з чоловіків помацав пульс, розкрив очі, і щось сказав другому незнайомою мовою.

Згодом Петро опинився на яхті. Красивій білій яхті під парусом.

Невже під час війни можна ходити на таких кораблях? А де ж гармати, де матроси?

Жінка і дівчинка, що підійшли невдовзі, геть збили врятованого з пантелику – він вже починав вірити у свою смерть. Та кілька сильних ляпасів швидко повернули до тями. При світлі каганця над Петром схилилося четверо: сивочолий дідуган, молодий статечний чоловік, смуглява красива білявка й така ж смуглява дівчинка років десяти. Найстарший ще кілька разів поплескав Петра по щоках, звертаючись до нього якоюсь красивою мелодійною незнайомою мовою, чимось схожою на рідну українську (то була італійська):

– Ти мене чуєш, гей! – наполягав старий, розуміючи, що „утопленик” живий.

Петро ясно бачив своїх рятівників, душа його переповнилася вдячністю, однак гіркий досвід попередніх літ волав про обережність. Поміж схиленими італійцями намалювався образ адмірала Шварца, його голос вкотре відчеканив: „ Інколи, комісаре, щоб вижити, треба бути німим. Той, хто все чує, і ні з ким не ділиться почуттям – це безцінний скарб”.

Так, треба бути німим, німим! – вирішив Петро, киваючи сивому у знак згоди.

– А це звідки в тебе? – показав сивий на хрестик, зваживши його на долоні. – Це належало моїй похресниці Карлі, вона працювала медсестрою в „Червоному Хресті”, – сказав старший до жінки.

Петро мовчав.

– Може, він оглух від вибуху? – вирішив молодший.

– Дай-но йому рому!

Жінка простягнула Петрові плескату пляшечку. Той, не питаючи, став жадно пити, бо спрага брала своє. Потім, відчувши, що пече, похлинувся й закашлявся.

– Bravo! – поплескавши щиро Петра по плечах, лишився задоволений старший. – Bravo!13

– Марто! Принеси хлопцеві щось поїсти й переодягнутися, а ти, П’єтро, постій за штурвалом, доки я познайомлюся з похресником.

Я – твій другий батько, синку, – звернувся він до Петра. – Бог послав нас сюди, щоб ми витягли на цей світ твою заблукалу душу. Хоча очі мої вже не ті, однак відчуваю, що ти – добра людина. Ти мене чуєш, сину?

Зневірившись у засобах мови, господар перейшов на жести. Петро кивав у знак згоди.

– Ти не можеш говорити? Німий? – запитав старий.

– Так, – кивнув Петро, – я не можу говорити, – показав жестом.

– Capisco14, – нарешті трішки заспокоївся старий.

Якраз прийшла Марта. Принесла одяг і попоїсти. Петро жадібно, не розбираючись, накинувся на їжу, запиваючи все з тієї ж плескатої пляшечки. Жінка, дивлячись, як по-звірячому запихається врятований, не могла стримати сліз. Старий жестом попросив її вийти.

– Ну досить, досить вже, – забравши від Петра половину принесеної порції, мовив старий, – тобі не можна відразу багато їсти. Краще переодягнися, – і підсунув Петрові одяг свого сина.

Вони виявилися приблизно однакової статури.

Петро переодягався у присутності старого, і той виразно міг побачити синяки, мозолі й рубці на його тілі, а коли юнак надягав сорочку, не проминув увагою й номер на руці.

– О, як бачу, синку, тебе добряче покромсало життя! З таким татуюванням, – взявши його руку, продовжив старий, – мало хто виживав. Мене не цікавить, хто ти. Раз Бог розпорядився стати мені твоїм хресним батьком – так воно й буде. Все в руках Господа. Відпочивай, сину, – він простягнув йому п’ятірню в знак завершення розмови.

Петро стис її міцно, палко, на мить затримавши в знак подяки.

Ще раз поплескавши хлопця по плечу, старий вийшов з каюти.

Петро, присівши на лавку, хаотично бродив думками: „Хто ці люди? Чому вони в морі, самі, без охорони, без зброї, на мирній яхті? Чому за увесь час він не зустрів жодного військового корабля?” Спершу він намагався заснути, проте сон не брав, і від випитого рому зробилося душно – Петро вийшов на палубу.

Старий стояв за штурвалом. Спокійний і красивий, попихкуючи сигарою. Тихо порипували щогли, лопотіли вітрила. Судно повільно погойдувалося. Петрові здалося, що прямо по курсу замиготіли вогні – то був берег. І справді, придивившись, він виразно побачив світло маяка, на яке вів яхту бувалий капітан.

– Що, хочеш спробувати?

Петро взявся за ручки. Невідоме до сього почуття свободи переповняло його.

– Так, так тримай, – через сиві вуса посміхався старий.

Раптом за кількадесят метрів прямо перед носом яхти щось випірнуло. Колюче, кругле і страшне. У світлі маяка воно здавалось якимось жахливим привидом.

– Міна! – вигукнув старий. – Уліво руля! – він моторошно повертав штурвал, відштовхнувши Петра. – Марто! П’єтро! Мерщій на палубу! Мерщій! – кричав він.

Та було вже пізно. Свіжий вранішній вітерець невблаганно підганяв білу красуню в лапи смерті.

Потужний вибух струсонув ранкову тишу. Намагаючись врятувати хоча б капітана, Петро з силою вчепився йому в плечі, однак той не випускав з рук штурвал. Так їх разом і викинуло на хвилю.

Наковтавшись води, Петро однак не випустив з рук старого. Як і кілька днів назад, ситуація повторилася – однак тепер він попри все на світі намагався врятувати капітана, який, втративши свідомість, не міг боротися зі стихією.

Хвилі поступово вляглися. Підтримуючи голову старого над водою, Петро став повільно просуватися у бік берега. Обірваний штурвал став йому в нагоді, бо капітан, між іншим, був людиною в літах і в тілі.

Почекавши ще кілька хвилин, Петро прислухався, чи нікому з команди не вдалося вижити. Проте ніщо не порушувало зловісної тиші, яка запала так же раптово, як і зірвалася.

Про те, що його зрадять сили, Петро навіть і не думав. Ні! Він мусить вижити! Мусить виплисти! Не для себе. А для цього приємного дідугана, який вдруге подарував йому життя. І так, перемагаючи втому й метри, він уперто просувався до рятівного світла, яке ставало все світлішим і теплішим.

Підштовхуваний першими сонячними променями, Петро відчув під ногами берег. Твердий гарячий пісок, здалося, торкнув його пальці, потім зник. Такого приємного відчуття, здавалось, ще не було ніколи. Тим часом старий почав подавати ознаки життя. Відкривши очі, швидко зорієнтувавшись у ситуації, він почав гребти ногами, рукою, бо правиця його безсило опустилася, зламана ще в ту мить, коли він намагався відвернути небезпеку від яхти.

Тепер уже міцно ступивши на пісок, Петро допоміг вибратися з води старому. Руки нили, ноги, що, здавалося, могли ще працювати п’ять миль, раптово скрутила судорога. Петро впав на мокрий пісок і заплакав. Не від того, що йому було боляче, не від того, що він перебував невідомо де, а від того, що вперше за стільки часу над ним не схилялися дула автоматників, навколо не гавкали собаки, і ніхто не бив чоботом під боки. Ставши на коліна, він припав вустами до цього рятівного берега, а потім, перекинувшись на спину, витягся, широко розкинувши руки. Старий сидів поруч. Лагідні хвилі, накочуючись, одна за одною, намагалися розрадити його горе. Притримуючи здоровою рукою штурвал з утраченого судна, він, не мигаючи, дивився туди, де нещодавно загинули його син, невістка і внучка.

Від маяка вже бігли люди. Однак ніхто не поспішив їм назустріч.

Першим підоспів широкоплечий засмаглий юнак з оголеним торсом:

– Доне Сільвіо, це Ви? Що трапилося? – схилившись шанобливо перед старим, запитав хлопець. – Доне Сільвіо, Господи! Чи ж ми могли подумати, що це Ви?! Якби я знав – розбудив би все селище.

– Не кричи, Сандро, – ти їх розбудиш.

– Кого? – не зрозумів той.

– П’єтро, Марту і мого ангелочка, мою Марію!..

Війна, виявляється, ще не закінчилася, Сандро. Я нічого не зміг вдіяти. Міна випірнула прямо під носом. І навіщо я погодився з сином вийти в море?!

– Кожен справжній моряк зробив би на твоєму місці так само, Сільвіо, – почувся хриплий голос кульгавого дідугана, який підоспів слідом за молодшим. Прийми їх душі, Господи!

Чоловіки обнялися.

– Хто це? – показав прибулий на Петра, що вже сидів на піску і також мовчки дивився на море, не звертаючи уваги на те, що відбувалося на березі.

– Це мій син, – відповів дон Сільвіо, – він тягнув на собі моє грішне тіло без малого п’ять миль.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка