Сицилійський гопак



Сторінка6/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

– Але ж твій…

– Це мій син! – твердо наполягаючи, повторив дон Сільвіо. – Господь забрав у мене одного, натомість пославши другого. Це мій син, П’єтро Монічеллі, і хто засумнівається у цьому хоч на мить, буде мати справу зі мною. Всім зрозуміло?

Прибулі (а на берег тим часом збіглося ще кілька чоловіків та жінок) захитали головами у знак згоди.

– А цей дід тут популярний, – відзначив про себе Петро, спираючись на плечі двох кремезних юнаків, просуваючись у бік селища. Ноги йому підкошувалися, в голові гуло, груди жадібно вдихали чисте п’янке повітря ВІЛЬНОГО суходолу. Що тут не було німців, він тепер вже переконався абсолютно точно.

Петра завели до високого білого будинку на кручі. Йому ще не доводилося бувати в такому багатому й красивому приміщенні.

Кімната на другому поверсі вікном виходила до моря. Це було захоплююче видовище. Петро вперше подивився на море з берега. І закохався.

Молодесенька служниця принесла чистий одяг і поспіхом вийшла.

Переодягнувшись, Петро все не міг відірватися від вікна. Перед тим, як сісти у крісло-качалку, він розчинив фіранки, підставивши себе лагідному вітерцеві. Незчувся, як зайшов дон Сільвіо. Сполохнувшись, поспішив звільнити місце, однак той рукою зупинив його:

– Сиди, синку! Ти врятував мене, отож, ми з тобою – квити. Однак я хочу звідки ти. З Італії? Німеччини? Франції? Росії?

Петро заперечно крутив головою, адже розібрати назви країн навіть з незнайомої мови було нескладно. Він не обманював господаря, ні. Йому конче не хотілося визнавати себе громадянином тієї держави, яка відреклася від сотень тисяч таких, як він, назвавши „ворогами народу”. Звідкіля ж цей добрий чолов’яга міг чути про Україну, зацьковану й принижену „старшим братом”.

– Ну що ж, у всякому разі тобі не завадять курси італійської. По-всьому, ми не земляки. Франческо! – в кімнаті миттю з’явилася все та ж дівчина. – Франческо! Мій син ріс далеко від батьківщини, тому призабув рідну мову. Нагадай йому. – отримавши наказ, дівчина так же швидко вийшла. – Якщо ти не проти, я буду називати тебе П’єтро. Так звали того сина. Що загинув, – на очі старому навернулися сльози.

Петро зрозумів, про що мова, тому кивнув головою у знак згоди.

– Я вже наказав закласти нову яхту, – взявши себе в руки, вів далі дон Сільвіо, – я назву її „Марія” на честь мого ангелочка, – старий знову віддав себе емоціям, та знову швидко їх приборкав. – Можливо, ти й не розумієш, але слухай: тут ніхто тебе не образить, і ти вільний робити що завгодно, але одна обставина турбує мене (дон Сільвіо здоровою рукою закотив рукав на Петровій сорочці): хтось необачно поставив тобі автограф, і його слід знищити. Ти згоден зі мною?

Петро все зрозумів і без слів. Авжеж, клята війна все ще не хотіла відпустити його зі своїх лап.

Тим часом до кімнати зайшов стрункий, підтягнутий чоловік з валізою в руках.

– О, докторе Клаус! – зрадівши, звернувся до нього дон Сільвіо.

– Співчуваю, доне Сільвіо, – потиснув прибулий руку старого, – від усього серця співчуваю.

– Дякую, докторе! Однак перейдемо до справи.

– Я прошу Вас про допомогу. Моєму синові…

– О, у Вас є ще один син! – здивувався Клаус. – Але ж і Вам необхідна допомога, – поглянувши на поранену руку заклопотано заговорив лікар.

– Та так, то пусте. Там вже старина Франко почаклував. А тут, – він підняв рукав на сорочці Петра, – без Вашої допомоги не обійтися.

Лікар перемінився на обличчі. Здивування й переляк прочиталися на ньому. Він, імовірно, вже бачив, і не раз, подібні татуювання:

– Даруйте, доне Сільвіо, я не готувався до операції, до того ж у мене немає знеболювального…

Справжні чоловіки повинні вміти терпіти біль. Приступайте, докторе. Гадаю, не слід вкотре нагадувати про лікарську таємницю.

– Однак це ж надзвичайно болісна процедура!

– Лікарю! – виходив з терпіння господар. – Я не для того сховав Вас від правосуддя, і не для того плачу Вам гроші, щоб Ви піддавали сумніву мої рішення. Вам довелося бачити, хоча й помимо своєї волі, як наносили подібні тату, а тепер потрудіться продемонструвати своє вміння і вивести цю гидоту. Ви – хірург – от і ріжте! А я буду за Вас думати!

Клаус почав розкладати на столі інструменти. Прийшла Франческа, принесла воду й спирт, однак хірург подивився на неї з недовірою.

– Не хвилюйтесь, докторе. Я довіряю цій дівчині, як собі. До того ж, Вам, можливо знадобиться допомога. Вона не зомліє. Справжні сицилійки не бояться крові. Приступайте!

Колись подібну процедуру йому вже доводилося проходити, в концтаборі, перед відправкою на „флот”. Гітлерівський кат викладав свої приладдя з такою ж педантичністю, з якою можуть це робити тільки німці. Тоді він теж не боявся: ні закричати, ні видати якусь державну таємницю – держави він не мав, а любов до сім’ї, до рідної землі з нього не міг жоден кат витруїти під жодними тортурами. Набагато складніше й болючіше було дивитися на те, як мучилися інші, і Шварц, як істинний психолог, відразу це помітив.

Що перед ним був ще один представник арійської раси, Петро не мав ніякого сумніву, але на всі його приготування дивився спокійно, розуміючи, що цього разу позбавиться ганебного тавра, тому навіть радість переповнила його серце, коли скальпель надрізав шкіру навколо цифр, які залила відразу його ВІЛЬНА кров.

Клаус був майстерним хірургом і працював швидко. Перебинтувавши руку, він подав дону Сільвіо пробірку зі шматочком шкіри.

– Куди накажете?

– Віддайте йому.

– Ви мужня людина, – сказав доктор Клаус, – подаючи Петрові частину його минулого.

Франческа тим часом витерла кров і прибирала пов’язки.

Потримавши пробірку в долоні, Петро розмахнувся й викинув її через вікно. У море.

Дон Сільвіо схвально кивнув.

У знак подяки він мовчки руку лікаря.

– Я завітаю завтра, – відповів той, – гадаю, доне Сільвіо, буде не зайве оглянути вашого сина й призначити йому лікування.

Так, неголений кілька місяців, нестрижений, поранений, Петро виглядав не особливо привабливо, хоча і в дорогій одежі.

– Ну, відпочивай! – попрощався з ним і старший.

Цієї ночі Петро вперше заснув відразу, як тільки ліг у ліжко. Вперше за кілька років! Йому було незвично, але надзвичайно зручно.

Йому снилася пшениця в маках…Вузенькою польовою дорогою йшла його Марія. Босі ноги збивали гарячу пилюку. Легеньке ситцеве плаття і розпущену косу розвівав вітерець. Вона несла йому обідати.

Сховавшись у маках, Петро вискочив, щоб злякати дружину. Вона, кинувши в нього принесеним вузликом з їжею, кинулася втікати пшеницею. Він доганяв, покинувши косу. Перечепившись через кротовиння, впав, зарившись носом у землю. Марія голосно сміялася. Скинула з себе плаття, махнула його Петрові на голову й побігла далі, в жовте колоскове море. ЇЇ струнке засмагле голе тіло нещадно шмагала пшениця. Петро коршуном налетів на неї, завалив прямо на гарячу землю, цілував її налиті груди, що пахли сонцем, а потім вони аж до вечора толочили пшеницю, не звертаючи уваги на мурашок і осот. Марічка лоскотала його ніс соломинкою, щось лопотіла про те, як вона його любить, однак Петрові замість її голосу раптом почувся дикий регіт Шварца:

– Браво! Браво, герой!

З–за обрію виткнувся цеп автоматників. Підпаливши пшеницю, вони нещадно поливали поле свинцем. Марія кудись зникла. Там, де вона лежала, залишилася тільки прострілена шинель і автомат. Схопивши зброю, Петро, стріляючи, побіг на фашистів. За спиною вибухнула граната… Все перекинулося з ніг на голову… Холодний піт стікав з чола. Петро через силу відкрив очі, сподіваючись побачити осатанілий оскал гауптмана Шварца.

Натомість над ним схилилося приємне дівоче личко, злякано дивлячись на пораненого.

Петро тепер згадав усе те, що трапилося з ним за останні дні. Так, забути війну буде не так то й легко!

Франческа виявилася веселою щебетливою дівчиною, вона залюбки розказувала Петрові щось радісне і вадливе, на її думку. Але з усієї мелодійної балаканини Петро зрозумів лише одне: скоро полудень, і дон Сільвіо стурбований його здоров’ям.

Внизу вже чекав обід, однак господар був відсутній. Як зрозумів Петро, дона Сільвіо покликали невідкладні справи – він змушений їхати до Риму…

Час летів швидко. Франческа виявилася чудовою (і терплячою!) вчителькою. Показуючи їй предмети, вона слухняно називала їх італійською мовою по п’ять-десять разів і не особливо сердилася за те, що у відповідь її учень не сказав ні слова.

Вже через місяць Петро помаленьку почав розуміти її дзвінку й швидку балаканину. Вночі, щільно причинивши двері, він пошепки про себе повторював:

– Come trascorre il tempo libero? – Чим Ви займаєтесь у вільний час?

– Non ė vero. – Це неправильно.

– Io non ci credo. – Я в це не вірю.

– C’e gualcosa che non va. – Тут щось не так.

– Molto bene! – Дуже добре!

– E un’idea stupenda! – Чудова ідея!.. – намагаючись наслідувати Франческу в жестах і вимові.

І коли за півтора місяці повернувся дон Сільвіо з рукою на перев’язі, Петро зрозумів: „L’appetito vien mangiando.15

Йому подобалося теперішнє його становище.

Дон Сільвіо був задоволений. Він розповідав великі речі. Війна закінчилася. Гітлер отруївся. Фашистів судять. Радянський Союз готується оголосити війну Японії.

Петра переповнювали емоції. Франческа була щасливою, бо задоволений дон Сільвіо привіз їй із Риму багато подарунків.

– Він умів ховати горе в собі, – відзначив між іншим Петро.

– Завтра, – звернувся до свого прийомного сина дон Сільвіо, – у мене буде багато гостей. Я хочу тебе з деким познайомити. Про всяк випадок будь готовий до несподіванок. Ти умієш з цим поводитися? – він витяг з кишені браунінг.

– Так, – кивнув Петро.

– Я так і знав. Скоро, синку, ти багато про мене взнаєш. Але, я гадаю, не зміниш своєї думки про старого Сільвіо. Зрозумів?

– Так, – знову погодився Петро.

– Молодець. Франческа хвалилася, що ти – здібний учень. Треба б подумати про те, щоб дати їй хорошу освіту. Не личить гарній дівчині все життя проводити на кухні.

Того вечора Петро вперше зайшов у бібліотеку. Там сиділа Франческа, й читала. Це була унікальна книгозбірня. Були тут і Чехов, і Толстой, і Гете, був навіть Шевченко. Все в оригіналах. Однак Петро не видав себе, хоча неймовірно кортіло розгорнути такий рідний і знайомий „Кобзар”. Він сів поруч дівчини за стіл і взяв до рук газету.

Він не знав, що там було написано, натомість Франческа почала розповідати:

– Тут написано, як Сільвіо Монічеллі, знаний авторитет і багач, відправився у море зі своєю родиною, щоб відсвяткувати закінчення війни… Про те, як його застерігала берегова охорона, про те, що до цих пір спливають смертоносні міни… Однак ніде не пишуть про те, що дона Сільвіо врятував його син. І так треба. У дона Сільвіо багато таємниць. Його багато людей тут називають хресним батьком, багато людей зобов’язані йому, зокрема, і я. Коли моя мама померла, дон Сільвіо взяв мене до себе, трирічну, просто тому, що йому сподобалися мої очі.

Проте у нього й багато ворогів, так само багато людей бажають його смерті. Завтра сюди приїде багато гостей. Але не всі з них – друзі. Колись подібні збори вже відбувалися – тоді загинуло двоє охоронців дона Сільвіо, і ще двоє гостей. Жах! Я боюсь! – Франческа інстинктивно притулилася до Петра, а той у відповідь заспокійливо стиснув її тендітні плечі, мовляв, усе буде добре, я подбаю…

З самого ранку будинок наповнився новими людьми: бігала прислуга, активно працювала кухня, проте в першу чергу Петро відзначив шістьох чоловік на вулиці, які з’явилися нібито випадково і, на перший погляд, не привертали до себе уваги, а двох кремезних хлопців, Чіро та Маріо дон Сільвіо представив особисто. Військову виправку і призначення хлопців важко було приховати, та, власне, вони й не намагалися цього робити, даючи зрозуміти всім своїм виглядом, що будь-кого, хто посміє підняти руку на господаря, чекають великі неприємності.

Гості стали з’їжджатися під вечір. На них у банкетному залі вже чекав розкішний прийом. Дон Сільвіо з кожним прибулим вітався особисто. А коли всі зібралися й сіли за столом, він, підвівшись, закликав усіх до уваги (Чіро й Маріо стояли за його спиною поодаль і не зводили очей з присутніх). Петро сидів поруч з доном Сільвіо.

– Я попросив вас приїхати сюди, сеньйори, щоб представити свого сина, П’єтро. – присутні загули, однак старий, не зважаючи, продовжив: – Я тимчасово втратив свою праву руку, тому нею стане мій син. – присутні знову загули. – Бог забрав у нього мову, однак наділив ясним розумом, міцними руками і справжнім сицилійським характером (і дійсно, свіже повітря, посилене харчування і приємне товариство за короткий час зробили з колишнього в’язня справжнього мачо).

– Сільвіо! Ми всі співчуваємо з приводу загибелі твоєї родини, однак не в наших правилах залучати до справи чужинців, тим більше, роблячи їх своїми наступниками consigliori16.

– Не думав, Карло, що саме ти висловиш незадоволення моїм рішенням, – відповів дон Сільвіо. – Ти дуже образив мене, Карло.

– Ми раді, Сільвіо, що Бог повернув тобі сина, – підводячись, мовив кульгавий дідок з берега.

– Дякую, Франко, – кивнув він у відповідь.

– З поверненням, П’єтро!

– Вітаємо, доне Сільвіо! – лунало звідусіль.

І тільки дон Карло, не подякувавши, зірвався з-за столу й вийшов геть. Слідом за ним вийшло ще троє.

Однак господар нібито залишив це поза увагою. Вечеря пройшла вдало. Гості залишилися задоволеними.

Через місяць, передивляючись газети в бібліотеці, Петро, який на той час вже міг читати італійською, натрапив на статтю в передовиці: „Учора, такого-то, двома пострілами в голову було вбито Карло Аб’ятті, відомого під кличкою Барон”.

Тепер Петро зрозумів, як іноді буває небезпечно не послухатися хазяїна. Та хід його думок порушив дон Сільвіо. Він зайшов, як завжди, – непомітно і, як завжди, все зрозумів з півслова, побачивши газету в Петрових руках:

– Ну що ж, сину, бачу, ти готовий до того, що я тобі збираюся розказати. Я старий і можу несподівано померти, як і Карло, тому мені необхідно підготувати заміну. Моя сім’я – велика, і я не можу залишити її на якогось там слабака, який, убивши двох карабінерів, прихопивши два шматки сиру, вважає себе непереможним. Тобі довелося багато пережити, синку, я бачу це в твоїх очах, та й на твоєму тілі життя добряче розписалося, однак я також бачу в тобі силу, чесність і відданість, чого декому з моїх земляків не вистачає. Тож час познайомитися зі справами, – дон Сільвіо відчинив потаємний сейф за книжковими полицями, розклав перед Петром купу документів і почав розповідати, а той перетворився на слух.

Так сиділи вони цілу ніч, а потім ще багато ночей підряд. І невдовзі ніхто вже не посміє піддати сумніву походження П’єтро Монічеллі, сина могутнього дона Сільвіо.
8
Шкода Марії було будити свого Дмитрика. Так спав, по-дитячому, розкривши рота. Ще не чоловік, але вже не дитина – юнак, довгобразий, цибатий і худий.

– Отак нечутно роки пролетіли – страшно назад поглянути! Так і виріс хлопець, ні разу батька не побачивши, – спогади нахлинули на жінку, і вона заплакала, – відколи прийшов до неї в хату сивий високий полковник з такими ж сивими зажуреними очима і сказав тихо:

– Простіть, Маріє Федорівно! Не вберіг я Вашого чоловіка. Загинув він смертю героя три дні тому, визволяючи сусіднє село… – плакала чи не щоночі.

Не пам’ятає, як голосила тоді, як бігла без перепочинку десять верст до Миронівни, як обдивилася кожне тіло, кожен шматочок… Та не знайшла. І до цих пір не вірить у смерть свого чоловіка. Та й поговори до цих пір різні ходять…

– Де ж ти, мій коханий Петрусю, на небі, чи на землі?

Мати лагідно погладила синову чуприну, щоки , руки. Ось він, Петро, точна його копія, наче хто змалював. А міг і не вижити. Не нагодись тоді Дарина, не дай німець таблеток від жару, не приюти тітка Василина… А в сорок сьомому як рятувались! Господи Ісусе, за що людям муку таку пережити довелося?..

І пригадалися Марії свої дівочі роки в 33-му, як потайки корову в льосі тримали, годували її соломою зі стріхи; як батько жаб ловив у болоті, як ремінь шкіряний у казані варили для ситності, як пухлі ходили, мов м’ячики. Але Бог уберіг, як і в сорок сьомому уберіг її, дурну матір, від гріха. Надоумив хтось із дурману насіння зібрати, стовкти борошно і напекти пляцків – бо ж усе інше геть повиїдали. Ох, що то було, людоньки! Як з’їв Дмитрусь одного млинчика! Ніколи не думала, що таке з людиною може трапитись! По стелі дитина ходила. Дякувати Богу, мати нагодилася, вона слова знала, заспокоїла дитину. Ех, юначе, яка то доля чекає на тебе?

– Вставай, сину! – тихенько покликала, намагаючись утекти від спогадів.

– Що, мамо? – прокинувся той, наче й не спав.

– Пора леваду косити. Он сусіди вже пішли.

– То й ми почнемо.

Роса приємно лоскотала босі ноги. Косили обоє. Перша – мати, за нею – син.

Безсовісна земля наша, що дозволила обробляти себе коровами, яких в плуги запрягали, і жінкам, з косою.

Проте косила Марія не гірше за якого чоловіка. Міцна, висока, брала широку ручку і зі свистом клала покіс. Волосся їй розкуйовдилося, груди, зв’язані хусткою (щоб не заважали), туго напнулися, а плаття змокло аж до поясниці.

Дмитро далеко відстав від матері.

– Що, сину, важко? – обернулася вона. – Звикай, ти – єдиний у мене помічник.

– А яким був мій тато? – раптом запитав хлопець.

Мати відклала набік косу, присідаючи поруч і обіймаючи сина:

– Красивим. Високим. Мав чорні густі кучері, міцні руки, широкі плечі, майже як ти, – вони засміялися. – А ще він дуже мене любив, і хотів мати сина, і обов’язково хотів назвати його Дмитриком, – так я й зробила.

– Він був офіцером?

– Так.

– І я буду офіцером, як піду в армію.



– Обов’язково, сину.

– Мамо, а що з нашим татком сталося? Він загинув? Тітка Параска з сусіднього села казала, що бачила, як його снаряд улучив, а дядько Тарас розказували, що сидів разом з ним у концтаборі, і що наш татко двічі втікав, за що його німці посадили в залізну клітку й утопили в морі.

– Брешуть люди, сину, все брешуть. Але я знаю, що він – живий – серцем чую, а серце ніколи не помиляється.

– Ти все ще його чекаєш, мамо?

– Авжеж.

– А я хочу, щоб він не повертався.

– Чого так, Дмитрику? Це ж твій батько!

– А де він був, коли нам було погано, чому він не приніс їжі, як ми пухли з голоду, чому?!

– Мабуть, він не міг, сину. Пробач йому. Ну, берімося до роботи.

Юнак почав працювати сердитіше і невдовзі наздогнав матір. Далі працювали мовчки. Вже коли сонце вибралося найвище, саме кінчали розтрясати валки.

По дорозі забилася курява. До працюючих наближався „студер” голови колгоспу. Порівнявшись із Донченками, голова заглушив двигун і вийшов з кабіни:

– Боже поможи, Маріє Федорівно!

– Казали боги, щоб і Ви помогли, – відповіла Марія.

Але голова був не з гордих. Він витяг з машини вила, зняв піджак і приєднався до роботи.

– Що це Вас занесло так далеко, Миколо Івановичу, чи знову корова телиться й без мене обійтися не можете?

– Ні, Марусю, оце просто скучив за тобою.

– Ходи-но, сину, додому, ми тутечки вже самі впораємось!

Дмитро не сперечався. Закинувши косу й вила на плече, пішов до села.

– І не забудь Лиску видоїти! – навздогін кинула мати.

– Гарний у тебе син, Маріє.

– Миколо, чого ти знов за своє! Я ж казала тобі, щоб дав спокій.

– Та не можу я, Марусю, в спокої бути, як тебе побачу! Не можу – і все тут!

– Гріх тобі, Миколо! При живому-то чоловікові!

– Прости, Марусю, коли так скажу, – нема вже твого Петра. Загинув він у Миронівні ще в сорок третьому. Я ж із ним в одному полку служив. Та йому ж і обеліск поставили, і Героя посмертно… Та й люди бачили, Параска Чижова, як загинув.

– Тоді чому тіла його я не знайшла? Чи ти думаєш, я не чула?! Та я всі тіла обдивилася, перш ніж їх у братську могилу закопали, усі шматочки обдивилася, Миколо! – вона схлипувала, плачучи. – Живий він! Люди кажуть, що в Польщі він був.

Запала мовчанка.

– Одначе, Марусю, 13 літ, як війна закінчилася. Невже б він не повернувся?

– А ти б повернувся на його місці? На Колиму? На Амур? „Ворог народу”, „ізмєннік Родіни”?

– Правда твоя, Марусю, однак…

– Ні, Миколо, ти – хороший чоловік, Герой, орденоносець, комуніст, голова колгоспу. А хто я тобі – доярка, зоотехнік. Та й не люблю я тебе, Миколо. Я його люблю. Тільки його.

– І що, тобі, ну… що, чоловіка не хочеться?

– Ех, Миколо Івановичу! Ніколи то тобі не зрозуміти, чого іноді хочеться тій дурній жінці! Заводь свого американця та підвези мене додому! Хай баби мають про що язики чесати. Чи боїшся поговору?

– Та по мені нехай хоч мозолі понатирають!

– А за кермо пустиш?

– Чи зумієш?

– Вдова, Миколо, повинна все уміти: й на коні, і за конем, і під конем! – і, не дочекавшись дозволу, сіла за кермо й повернула ключ запалення.

Двигун радісно загуркотів, однак голова зупинив жінку:

– Чекай, Марусю. – почав він тихо. – Я не тільки за тим тебе шукав, щоб поженихатися.

– Ой лишенько, Миколо! Ти так говориш, ніби помер хто!

– Та ніхто не помер, Марійко.

– То чого ж ти лякаєш! Говори вже!

– Лист тобі прийшов.

– То й що з того. Мені багато пишуть після того, як ти мені орден дав і у „Правді” на першій сторінці надрукував.

– Не я, а держава тобі орден дала.

– Хай приліпить вона його собі до одного місця! Говори вже, що там за лист!

– Взагалі-то секретар райкому заборонив про нього говорити.

– Себто як заборонив? Мій лист, і заборонив? Добре собі у нас пошта працює. Берія в гробу, а листи чужі все ще за звичкою перечитують. Від кого й чого цей лист, Миколо?

– А може, не треба, щоб і знала?

– Коли не треба, то й не вилазив би зі свого кабінету! – Марія знову повернула ключ запалення.

– З Італії лист. Переданий через дипломатичну пошту. Від якогось доктора Пітера Клауса. Ось, – голова дістав із внутрішньої кишені піджака жовтий конверт. Марія не без хвилювання взяла його в руки:

– А як же я, Миколо, прочитаю? У мене ж з мовами сам знаєш як – три класи й коридор.

– У тім-то й справа, Маріє, що лист написано навіть не російською, а українською. Читай!

Незнайомим почерком на сліпучо-білому папері Марія прочитала:

– Вельмишановна пані Маріє! Не без хвилювання й захоплення прочитав я про Ваші трудові досягнення, про те, як Ви любите своїх тварин, за рахунок чого досягаєте таких високих надоїв.

Моя родина також має свою ферму і з радістю б прийняла Вас і Вашого сина в себе. Витрати на переїзд і проживання – повністю за наш рахунок, до того ж ми приготували для Вас надзвичайно симпатичний подарунок – молоду теличку Емму альпійської породи. Думаю, що на соковитих українських луках вона зможе покрити рекорди ваших степових порід.

З нетерпінням чекаємо на зустріч.

Далі – адреса, квитки.

– Нічого не розумію, – згорнула листа Марія, – до чого тут корова, альпійська порода?

– А там ще й фотографія є.

Пошаривши в конверті, жінка знайшла фото, повернуте зворотнім боком. Там – тим же чітким почерком: „Це наша сім’я: я, моя дружина Ельза й донька Крістіна.” І як тільки на Марію глянули обличчя з фотографії, вона мимоволі скрикнула, ухопившись за серце: з-під яскравого глянцю на неї дивився той німець-офіцер, що врятував її дитину, а в симпатичному дівчакові поруч безпомилково вгадувалися риси її матері, Дарини Свиридихи, її подруги, її янгола-охоронця.

Марія похитнулася, зблідла, вийшла з кабіни й присіла в затінок на землю.

– Маріє, та що з тобою?! Ніби той Клаус – то твій Петро! – стурбовано клопотався біля неї голова. – Ти що, його знаєш? Ото й перший секретар питав:

– Чи не Петро на фото?

– Та ні, – кажу, – товаришу секретар, – ми ж з Петром виросли разом. Не він.

– Не він, Миколо, не він. Тим більше звідки я можу знати італійця?

– І то правда.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка