Сицилійський гопак



Сторінка7/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

– Але від подарунків я відмовлятися не звикла! – Марія рвучко підхопилася, сіла за кермо і ввімкнула передачу. Голова ледь поспів ускочити в авто.

– Куди ти, Маріє?

– В район, куди ж! Готуйся, Миколо, у виконроби, бо завтра головою вже не будеш!

– Чого, Маріє?

– Бо таємницю продав. Ось чого. Але не плач – як повернуся з Італії з Еммою – вийду за тебе, Миколо, істинний хрест, вийду!

Далі їхали мовчки. А вже перед дверима райкому Марія сказала:

– Не йди, Миколо, я сама. Хто його знає, яка тепера влада.

Секретарка в приймальній підозріло глянула в бік розпатланої Марії в легенькому ситцевому платті.

– У себе? – поглядом запитала та.

– Іван Іванович зайнятий, – автоматично відповіла секретарка.

– Аякже. У нього завжди багато справ! – незважаючи на протести, рішуче прямувала Марія до дверей кабінету.

– Іван Іванович не приймає! – вже перед самим порогом кабінету заступила прохід секретарка.

– Відійди, щуреня, а то зашибу! – як швабру відсунула її Марія й переступила поріг.

– Товаришко! Куди Ви?! Я викличу міліцію! – ображено кричала вслід „охорона”.

– Ще й ГПУ поклич, мені до них також треба, – зозла кинула Марія.

– Товаришко Донченко, що трапилося? – намагаючись бути спокійним, звернувся до неї перший секретар, колишній голова сусіднього колгоспу, Іван Іванович Супрун, лисуватенький товстенький чоловічок.

– Ах, уже й „товаришко”? Як надої давай – то Маріє, як за груди в кукурудзі мацати – то Марусенько! Чого вилупився? Голої баби ні разу не бачив? – звернула нарешті увагу Марія на свій легкий одяг. – Паспорт давай! – не перестаючи атакувати, насідала вона.

– Який паспорт? Змилуйся.

– А будь-який. У мене ж ніякого нема. А без тебе седно не дадуть.

– Навіщо тобі паспорт, Маріє?

– Не притворяйся ідіотом, Іване, ти чудово все сам знаєш. Поїду до Італії по племінну телицю. Будемо розводити у нас в колгоспі альпійських корів. Я у них ще й бичка випрошу. Піднімуться надої, план перевиконуватимемо. Тобі орден ще один дадуть.

– Не сміши, Маріє, навіщо тобі та Італія? У нас що, гірше, чи що?

– От хочу я, і все! Перспектива росту. Не дарма ж мені Микита Сергійович ручку у Москві потискав.

– Ото до нього й звернися.

– А в тебе що, духу не вистачить?

– Це – не моя юриспруденція.

– Ого, та ми ще й по-вченому можемо! Не матюкайся так грамотно, Іване, все одно розумнішим не станеш!

– Взагалі, товаришко Донченко! – образився „перший”, – Ви собі хоч трохи являєте, чим це може закінчитися? Зрадою народу.

– А ти мене Колимою не лякай. Я дві голодовки пережила й війну – і Колиму переживу. Давай дозвіл.

– Не дам, Маріє!

– Ну хоч раз у житті можеш допомогти людині, ти, слуга народний?! Чи, може мені Хрущову написати, як ти Зінці-ланковій байстря встругнув? Тільки я те знаю, бо пологи приймати довелося. Шкода, що не чув ти, якими словами вона тебе при цьому згадувала. Вона за щось любить тебе, собаку, а мені тебе, Іване, любити ні за що. То, може, подумаєш?

– Ну добре, – аж спітнів Супрун, – я спробую. Але поїдеш сама, без сина.

– Як то без сина?

– Не повернешся ти, Маріє, по тобі бачу, що не повернешся.

Марія благально подивилася на начальника.

– Без сина! – той вкотре наголосив. – Знаю я тебе, бестію. А Хрущову напиши, тільки, той, про Зінку, чуєш, той, не треба. Я ж їй і хату поставив, і гроші, той, даю завжди.

– Не трусись, Іване, ходи до своєї Зінки, тільки дивись, щоб головиха часом у кукурудзі не застукала, а то виключить тебе зі своєї партії!

Добряче грюкнувши дверима, Марія вийшла.

– Товаришко, як вам не соромно! – подала голос секретарка, підводячись з-за столу.

– А ти мене, сцикухо, не стидай! На себе подивися! – відсунула її убік розгнівана жінка, виходячи на вулицю.

– Ну що там, Маріє? Обережно поцікавився Микола Іванович, якому вже починав уриватися терпець.

– Все добре, Миколо. Але у виконроби все ж таки готуйся.

Додому приїхали аж під вечір. Дмитрик стурбовано чекав на призьбі біля хати.

– Що сталося? – спитав матері, коли та вийшла з головного „студера”.

– Нічого, синку, просто війна знову дала про себе знати.

– Як то, мамо?

– Всьому свій час, сину, скоро й ти дізнаєшся. Ходімо щось поїмо. Чай, зварив вечеряти?

– Авжеж, мамо, і господарство попорав, ще й бабі Наталі „Кайдашеву сім’ю” почитав. Вона хоч її й напам’ять усю знає, але слухати любить.

Мати й син зайшли до хати. „Студер”, гуркочучи, зник за рогом вулиці. Повечеряли. Але сон ще довго не брав Марію. Все ввижався німець у формі, і той, з фотографії. Те, що вони – одна й та ж сама особа – сумнівів не було, отож, цілком імовірно, що і він її впізнав. Невже наші газети аж до Італії доходять?

А Христина – просто королівна! Виглядає щасливою. Красуня. От би пара була її Дмитрику! Та хіба таке можливо? Хоча… І Марія почала собі мріяти. І долетіла вона у мріях до самого неба, аж коли мати стурбовано не покликала:

– Марусино, вставай-бо, ранок надворі, а в тебе ще корова не здоєна! Я б і сама подоїла, так руки вже не ті, не слухаються.

– Іду, мамо.

Дмитро ще спав. І невідомо, чи перетиналися їхні мрії уві сні.
Місяць по тому, невідомо куди зник голова. В конторі говорили, що поїхав у Київ на якесь навчання. Марія, було, вже переполошилася: чи не загребли його, бувало, як у 37-му – за один неправильний погляд у бік влади люди гинули. Але все минулося. Лисенко приїхав сердитий, втомлений і, не можна сказати, пригнічений.

– Нічого, Маріє, не журись! Ось побачиш – поїдеш до своєї Італії, неодмінно поїдеш!

Ще місяць ходила Марія, як пришиблена, як на голках, очікуючи відповіді з Москви. Два місяці щодня дзвонила в район, і два місяці їй давали одну й ту ж відповідь:

– Дєло в проізводствє.

Голова ж знову ходив, як у воду опущений: після Маріїної витівки, а особливо, як він з Києва повернувся, наїхало до колгоспу ревізорів усяких, що не день – то новий. Пхають носи, куди треба, куди й не треба, недостач якихось понараховували. Кореспонденти були якісь, щось фотографували, а потім стаття в „Труд”і вийшла про „расхітітєлєй соціалістічєской собствєнності”. Від того голову схопив удар, а завфермою повісився там же, серед телят, і написав на собі: „Люди добрі, я нічого не крав! Я нічого не знаю.”

Міліції було, слідчих. Все щось випитували. А воно й справді, як хто поробив: то порося вночі вкрадуть, то теля, то вівцю, то бензин з вантажівок позливають, то насіннєвої пшениці п’ять тонн вивезли, то на млині двигун згорів – кажуть, що хтось води вилив на нього. Наче в селі барабашка якийсь завівся.

Голова піднявся, бо сильний був чоловік, проте до Марії більше не женихався – не до того було. Став уночі сам вартувати зі сторожами, схуд весь, осунувся, сердитий ходив, як ніж.

Якось під вечір зайшов до Марії обліковець, переляканий якийсь:

– Іди, Федорівно, в управління – тебе кличуть. Там сам Перший приїхав, з області, а з ним – ще двоє.

Швидко зібравшись, Марія побігла в контору. Там вже нікого не було, і тільки в кабінеті голови світилося. Вона постукала.

– Заходьте! – почувся голос Лисенка.

За столом сиділо шестеро: голова, Супрун, голова сільради, парторг, Перший з області, і ще один, молодий, підтягнутий, – відразу видно, що з „органів”.

– Присаджуйтеся, товаришко Донченко, – показав на стілець Перший.

Розуміючи, що зараз вирішиться її доля, Марія сіла, навіть не подякувавши.

– Мені доручено, товаришко Донченко, довести до Вашого відома зміст відповіді товариша Хрущова на Ваше прохання і рішення Харківського обласного комітету Комуністичної партії Радянського Союзу з приводу видачі Вам закордонного паспорта. Прошу Вас усе, що буде тут сказано, занести в протокол, – звернувся він до місцевого парторга.

Той взявся писати, а Перший, поважно розгорнувши листа з гербовою печаткою, урочистим тоном прочитав: „Шановна товаришко Донченко! Доводимо до Вашого відома, що Ваш лист за номером ХХ від ХХ розглянуто. Однак суттєвих причин, які б змусили Вас, громадянку СРСР, кавалера ордена Леніна, передовика виробництва, покинути Батьківщину хоча б на нетривалий час, немає. Радянські селекціонери в достатній кількості забезпечують потреби наших тваринних господарств високоякісним племінним матеріалом, тому ми не маємо морального права приймати пихаті буржуазні подачки з метою показати перевагу соціалістичного способу життя над капіталістичним”. Дата. Підпис Хрущова.

Марія зрозуміла, що генсек навіть і гадки не мав про її лист, тому зміст другого документа слухала, як в тумані. Слова Першого не долітали до її ображеної свідомості. Якийсь очкастий тупоумний клерк вже вирішив за неї її долю одним розчерком пера. Так і не дослухавши до кінця, вона не стрималася й вибігла з кабінету. Бігла довго, заливаючись сльозами. Здається, не плакала так ще з війни. Ще, як…

Вже аж за селом зупинилася, сіла на спиляну тополю. А сльози так і рвалися з її грудей: що, коли той Клаус знав її чоловіка, що, коли той приємний німець, який врятував її дитя, врятував і Петра?

У те, що сталося, вона відмовлялася вірити. Отак одна людина вирішує, що один спосіб життя переважає над іншим!

– Ось де ти, Маріє! – почувся голос голови. Він присів поруч. – А я тебе скрізь шукаю. Ото якби тітка Горпина не сказала, що бачила, як щось пробігло в сльозах, то і не втрапив би. Не плач, Маріє, на них не варто ображатися, бо вони – не люди, а бланки з підписами, не плач.

Вона пригорнулася до нього й почала затихати, час від часу здригаючись від поривів плачу.

– А мене-таки звільнили, – дочекавшись, поки жінка заспокоїться, продовжив Микола Іванович, – „за невідповідність займаній посаді”. Ти була права.

– Пробач, Миколо, я не хотіла.

– Знаю, Марічко, пусте! Останнім часом я вже й сам хотів піти – дістали суки конторські – щось винюхують, викльовують, ніби я шпигун якийсь, а не Герой Радянського Союзу, а моє господарство – не перше в районі.

– Миколо? – перебила його Марія.

– Що?


– А ти ще не передумав до мене женихатись?

– Та ні. Але ж твій Петро…

– З любові до мертвих не продовжується життя, Миколо.

Він стиснув її руку. Через нічні сутінки їхні погляди зустрілися, а вуста мимоволі потяглися до поцілунку.

– Марусю, тихо мовив Микола.

– Що?


– Я не тільки на навчання їздив до Києва. Вирішив, що настав час провідати одного фронтового побратима, – на слові „побратима” голос його набув металевого відтінку.

– І як тебе приймали?

– Пречудово. Довелося навіть два тижні в Лук’янівці відсидіти.

– За що, Миколо?

– За те, що маю добру пам’ять. І якби не мій колишній комполку – не знаю, як скоро ми знову б побачилися? Тримай, Марусю. Це по праву належить тобі.

– Ой, що це? Навіщо мені зброя, Миколо? Та я й стріляти не вмію!

– Навчишся. Ти не сюди дивись, ось … – він присвітив сірником над шліфованою рукояттю, де чітким каліграфічним почерком було вибито: „Лейтенантові Донченку. За мужність і героїзм. 12.05.1942.”

– Боже, Миколо! Звідки це в тебе? – заплакала Марія.

– Та так. Його в 43-му перед боєм забрав у твого чоловіка наш замполіт. А також це, – і він витяг красивий кишеньковий годинник, який гордовито блиснув золотом на тлі жовтого місяця.

– Дякую, Миколо. Ти не уявляєш, що це для мене за подарунки! У мене ж від Петра залишилася тільки одна фотографія, та й та у війну згоріла! А тут – цілий скарб.

– Немає за що, Марусю. Ці речі давно мали бути в тебе, але декому не вистачило їх повернути совісті, а декому – сміливості.

Тільки ти, той… Пістолет нікому не показуй, а то ще посадять к бісовій матері! А в нас не знайдеш, де правди шукати.

У відповідь Марія тільки з вдячністю поцілувала колючу Миколину щоку.

Назад ішли мовчки. Село спало. Тільки на горі, в конторі, світилося – міські гості ще не вляглися.

Раптом з боку кладової, бо ж проходили саме повз колгоспне подвір’я, почувся різкий окрик сторожа, потім знову, а потім щось гупнуло, і пролунав постріл. Закричав поранений. Микола кинувся на крик.

– Куди ти? Куди? – линула за ним Марія, однак той не зважав. – Миколо!

– Стій! Стій! – чувся його потужний голос. – Стій, кому говорю!

У відповідь хльоснуло ще два постріли. Марія несамовито закричала й кинулася в темінь.

Микола лежав на купі розсипаного зерна, затискуючи рукою рану в грудях. Кров пробивалася поміж пальцями.

– Господи! Що ж це діється! – нахилилася над ним Марія. – Миколо! Миколочку! Скажи хоч слово! – але той у відповідь тільки показав поглядом у той бік, куди побігли злодії.

Марія стала рвати на собі сорочку, затискуючи рану. Під’їхав „бобик” Першого, з нього вискочили Супрун, парторг і той, що з органів. Останній був без сорочки, у правиці тримав зброю. Швидко розібравшись у ситуації, молодий гебіст побіг услід нападникам, наказавши Супрунові вести пораненого в лікарню, а парторгові – викликати міліцію. Почали збігатися чоловіки. Хто з вилами, хто з мисливським рушницями. Недавні фронтовики, кому пощастило дожити до цих днів, без долі вагання побігли слідом за міським „стрибком”.

Марія їхала разом з Миколою. Супрун витискав з „бобика” все можливе, проте поранений вже не міг навіть стогнати. Він тільки пильно дивився Марії в очі, стискаючи її руку на рані. Вона намагалася не плакати.

У лікарні вже чекали (напевно, повідомили з міліції). Перед дверима операційної Марію відвели убік:

– Вам туди не можна, – чемно пояснила медсестра.

Марія вийшла на вулицю. На лавці нервово курив Супрун. Він накинув їй на плечі свій плащ, бо вечори вже були прохолодні.

– Прости, Маріє, що так сталося. Так вирішили „на горі”, а нам тільки спустили вказівку. І злодіяк, певен, з області прислали, щоб Миколі „віддячити”. Не дуже то він їм у кабінетах кланявся, коли плани всілякі спускали. Я то по дружбі на те очі закривав, але ж не всі… Микола багатьом „неугодний” був. І не тільки через твій лист.

– Клята робота! Скажуть: роби! Скрипи зубами – але роби! Мусиш! І Миколу мусив звільнити. Сьогодні Перший так і сказав: „Звільнити.”

– А у мене ж – сама знаєш – дві жінки, прости Господи, дітей троє. Куди ж я подінусь, Марієчко! – Супрун помітно нервував. – Шкода Миколу. Всю війну з ним пройшли. Мене під Кенігсбергом шандарахнуло, а він – Герой – і жодної подряпини. А тут, вдома, майже через 15 літ після війни. Маєш тобі.

Марія мовчала. Вона вже нікому й нічому не вірила.

На порозі з’явився хірург.

– Ну що, лікарю? Що? – кинулася до нього Марія.

Той тільки промовчав у відповідь, знімаючи окуляри й чепчик.

Марія сіла на сходи й затулила обличчя руками. Хірург присів поруч і міцно стис її за плечі.

Ховали Миколу через три дні. Похорони були пишні. З’їхалося усе обласне начальство. Грав полковий духовий оркестр, село в той день не працювало: хто вже вмів, і хто ще міг ходити – усі прийшли на цвинтар. Могилу викопали біля обеліска Невідомому солдатові. Начальство говорило довго про його чисту душу, про його патріотизм, про його мужність, про його подвиг. Плакали однополчани, плакали селяни, особливо коли слово взяв той гебіст, що приїжджав із Супруном.

– Наш відважний товаришу! – почав він. – Ти не думав за себе на війні, ти сміливо пішов під кулі, захищаючи народне добро. Ти показав нам, що війна з хапугами, хабарниками, злодіями тривала і триватиме постійно до тих пір, доки остання гнида не зникне з землі нашої, як зникли з неї твої убивці, один за одним! І покарала їх за тебе ось ця рука, товаришу, яка не здригнулася послати їм у серце кулю розплати!

– Спи спокійно, наш дорогий Миколо Івановичу, і коли щось буде не так – то підкажи нам.

Марія стояла на краю могили. Але не бачила нічого. Хлопці з бригади міцно тримали її під руки аби не наробила дурниць. Трохи поодаль тулився син. Він ніяк не міг зрозуміти, чого ж так побивається мати. Проте вона на якийсь час забула про сина, а її потріскані й покусані вуста увесь час безмовно повторювали:

– Де ти, Господи?! Де ти, Господи ?!.

9
Коли Роман розплющив очі, то не відразу усвідомив, де знаходиться. Надзвичайна тиша, біла стеля і монотонне пікання якоїсь незрозумілої апаратури сказали, що це – лікарня. Усе тіло боліло, наче одна суцільна рана.

Піднявши ватну руку, Роман обмацав обличчя, що свербіло, пекло, і було в бинтах, крім рота.

І враз він пригадав усе те, що передувало цій палаті: перелякане Лесине обличчя і її передсмертний крик: „Хоч ти живи!” І вибух. Від усвідомлення непоправної трагедії його серце пронизав різкий біль. Не стримавшись, він застогнав. Майже відразу в палату забігла стурбована медсестра. Глянувши на прилади, помацала пульс і натиснула кнопку „Виклик лікаря”. Той прибув за хвилину. Оглянувши хворого, він дав кілька настанов сестрі і, прописавши якісь ліки, вийшов.

– Вітаю Вас з поверненням! – звернулася до Романа сестричка. – Казав лікар, що будете жити. А я, чесно кажучи, як побачила, у якому стані Ви до нас потрапили, вже почала сумніватися у можливостях медицини. Однак доктор Піцци запевнив, що медицина тут ні до чого – просто Ваше одужання – це унікальне поєднання молодості й витривалості. Поправляйтесь. У разі необхідності – тисніть на кнопку.

Роман поглядом подякував.

Йому не хотілося жити. За останні дні довелось побачити десятки смертей, більшості яких він міг би й зарадити, але не зміг. Не почуття вини гризло його душу, а відчуття власного безсилля. Він, розвідник, один з кращих випускників курсу, до цих пір не попередив батька про зраду й зрадника, і зараз не уявляв, як це можна зробити, і де гарантія, що Привалов – єдиний „чужий серед своїх”. Та й навряд чи все тут би вирішував полковник. Вірогідніше, він спирався на когось у самій Раді чи Адміністрації Президента, а можливо, і там, і там.

Усі сучасні засоби зв’язку він відкинув як ненадійні: зараз можна все прослуховувати й розкодувати за лічені секунди. А перетнути кордон він, ймовірно, зможе не скоро…

Його думки перервала сестричка. Вона виглядала бадьоро:

– А до Вас – відвідувач. Взагалі-то лікар заборонив, але він говорить, що найкращий Ваш товариш. До того ж, такий щедрий…

Перебиваючи веселе щебетання дівчини, до палати зайшов … Зуб! Роман, напружившись, намагався встати, однак сили покинули його.

– Не треба підводитись! Бачу, що ти радий мене бачити!

Роман намагався поглядом передати все зло й ненависть до цієї людини, бо говорити заважала киснева маска.

– А ти живучий! Справжня саранча! Тебе неможливо знищити! – присаджуючись біля ліжка, іронізував колишній стоматолог. – Як би я зараз хотів тебе придушити! Ти собі просто не уявляєш! Однак полковник наказав мені тебе тимчасово полюбити і передавав привіт, а також привіт від твого старшого брата, відомого бізнесмена, який має прудконоге авто за номером ІІ 9999 ІІ і полюбляє швидко їздити, – свою балаканину Зуб супроводжував демонстраціями фотографій, які він одна за одною виймав із кишені піджака. – Ось його будинок. Ось офіс. Ось гараж. А ось його красуня дружина, – Роман усе зрозумів. – А ще велике вітання тобі від твого улюбленого племінника, оксфордського студента, а також від твого таточка, який випадково може похлинутися на роботі чаєм або підхопити кулю в під’їзді, як колись Влад Листьєв, а також від твоєї хворої на серці матінки, яка просто може йти і впасти на сходах, а ще – твоя бабуся, яка от-от віддасть Богові душу по старості в якомусь глухому-преглухому селі…

– Чого ви хочете? – зірвавши рукою призначену лікарем маску, як можна голосніше запитав Роман.

– О, це вже інша розмова! – не міняючи тону, задоволено заливав Зуб! – А то ледь не по-його – зразу кулаками махати. Розумієш, Саранча. Дехто нам дуже заважає. І його настільки добре охороняють, що просто так підстрелити ми його не можемо, бо почнуться такі войнушки! А враховуючи той факт, що ти, як собака, живучий, плюс: ти двічі випадково допоміг тому, хто нам заважає і, природно, він схоче тобі подякувати і допустить до себе.

– Не розумію, про кого ти.

– П’єтро Монічеллі! – нахилившись, прямо в очі випалив Зуб. – Ми розуміємо, що на все потрібен час. Та й поспішати нам нікуди. Треба поки що вдома лад навести. У нас вибори не за горами – а це куди важливіше, ніж якийсь там італійський пердун. До речі, він такий же живучий, як і ти, і, здається, помре не скоро. Отож, Саранча, ти повинен „замочити” діда, як тільки станеш на ноги і зможеш тримати пушку в руках, а можеш і без пушки – нам все одно. В противному разі з котримсь із твоєї родини може трапитися нещасний випадок. – Влад почав збирати фотографії. – І не турбуй свого тата – у нього хворе серце. До того ж, йому повідомили, що ти загинув у автобусі разом із Приваловим, отож, можеш начепити собі на груди зірку Героя – тебе, мабуть, нагородять. Посмертно. Як шкода. Такий перспективний офіцер! Єдиний жест у бік тата – і комусь з твоїх стає погано. Зрозумів? Отож, на все про все маєш три місяці. І не більше.

Роман кипів усередині, однак нічим не міг зарадити такому знущанню й приниженню. І найгірше – бандити мали солідну перевагу в часі й інформації.

– До зустрічі, Саранча! Чекатимемо від тебе дзвінка.

Раптом двері відчинилися. В порозі з’явилися медсестра, лікар, а за ними ще двоє: чоловік і жінка. Повернувши голову, Роман не впізнав їх у халатах.

– Що тут відбувається? Чому в палаті сторонні?!

– Він назвався його другом, ще коли хворого привезли, – виправдовувалася сестра, – дав телефон, просив повідомити, як тільки поранений прийде до свідомості.

– І ви подзвонили?

– Так! – сестра розплакалась. – А він приїхав так швидко, наче сидів під лікарнею. Він бо друг. До того ж, такий чемний.

– Юначе, – дивіться, щоб знову не трапилося „прикрої помилки”! – почувся голос прибулого (це був П’єтро Монічеллі). – За останні п’ять днів (виявляється, Роман три дні перебував без свідомості) ми з вами зустрічаємося вдруге, і вкотре ви забуваєте про свій професійний обов’язок.

Влад нічого не відповів, тільки, посунувши плечем лікаря, поспішив вийти з палати, не приховуючи оскалу задоволення.

Лікар ще раз оглянув хворого і дозволив побачення. Старий показав поглядом, що хотів би говорити без свідків. Їх зрозуміли.

Дівчина присіла на те місце, де щойно стирчав Зуб. Чоловік став поодаль. Роман відчув, як тендітні теплі руки стисли його пошкрябану клешню вдячно й гаряче.

– Вкотре прийміть наші слова подяки, юначе, – порушив мовчанку Монічеллі. – Ви вдруге врятували мою похресницю. Я – Ваш боржник. До речі, Ви не проти, якщо я називатиму Вас Рене?

– Ні.


– От і добре. Чесно кажучи, я передбачав, що з Вами може трапитися неприємність, тільки не сподівався, що так швидко. Як Ви вже, мабуть, зрозуміли, паспорт на ім’я Рене Модельяні підклав Вам я, – Роман кивнув, – гадаю, Ви не заперечуєте? Чудово. До речі, познайомтесь. Це – моя похресниця, Наталі Клаус. Я виховав її ще з пелюшок, так що мені вона – як дочка.

– Діду, хіба це законно? – виявила сумнів Наталі.

– Незаконно, люба, обкладати народ кабальними податками, проте всі вважають, що податки – це законно, принаймні, ті, хто їх стягає.

– Дякую Вам, – дівчина доторкнулася вустами до Романової руки.

Той відсмикнув її:

– Не треба, це зайве. Я не знав, що це були саме Ви.

– Я б розцілувала Вас, але Ви всі в бинтах, – на її обличчі проступав розпач.

Роман намагався посміхнутися через пов’язку.

Зайшов лікар.

– Докторе Піцци, я бажаю забрати хворого до себе.

– Це неможливо, сеньйоре Монічеллі, – запротестував лікар. У вас немає необхідного обладнання!

– Через годину, як тільки ви напишете, що саме необхідно, воно буде. Мені б хотілося відгородити хворого від небажаних візитерів.

– Розумію. Але ж поліція…

– Коли б він становив інтерес для поліції, то бодай поставили карабінера біля входу в палату. Гадаю, немає потреби залишати вам мою адресу. Усі витрати я оплачу.

– Але ж це ризик. Раптом пацієнту погіршає?

– Лікарю, якщо людина виживає після такого вибуху, то не для того, щоб померти в кареті „Швидкої допомоги”, – відрубав Монічеллі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка