Сицилійський гопак



Сторінка8/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

– Авжеж.

Слухаючи цей діалог, Роман нарешті спромігся привернути до себе увагу, торкнувши рукою Наталі:

– Я не хочу, щоб у сестри були через мене неприємності. Вона ні в чому не винна.

– А сестра, до речі, як її звати?

– Міранда.

– Міранда поїде з хворим і буде його доглядати як патронажна сестра. Ви не проти? – наступав Монічеллі.

– Воля Ваша, – здався лікар.

– А старий уміє говорити з людьми! – відзначив про себе Роман. – Таки не дарма про нього тут цілі легенди ходять.

Через пару годин він у супроводі Міранди й Наталі прибув до вже знайомого будинку, де все, як обіцяв господар, було готове для прийому пацієнта: і обладнання, і вже знайомий Романові хірург, який, однак, побачивши забинтоване тіло, не виявив ніякого здивування, а тільки, оглянувши хворого, доповів, що загрози життю немає, і вийшов.

– Ну, швидкого одужання! – потиснувши Романові руку, господар вийшов з кімнати.

Наталі знову присіла поруч. Міранда, забившись під торшер, читала якусь книгу.

– Мірандо, – звернулася до неї Наталі, – вже пізно, їдь додому. Тебе завезе мій водій.

– А як же хворий?

– Не турбуйся. Я все зроблю сама. Іди, Мірандо, у тебе ж, напевно, є діти?

– Так, двоє.

– От і йди до них.

– Ну, якщо Ви наполягаєте.

– Не хвилюйся, тут не лікарня.

Коли Міранда вийшла, Роман намагався не дивитись у бік Наталі і ні про що не думати. Власне, про що йому залишалось думати, як не про свою родину, яка через нього опинилася під загрозою. Але він навіть не уявляв, як зможе виконати наказ Привалова.

До того ж, присутність молодої незнайомої дівчини значною мірою бентежила хлопця, адже він поки що не може підвестися, а є одна проблема, яку не вирішити самостійно.

Наталі ніби почула його:

– Рене, коли щось потрібно – не треба мене стидатися. Я така ж людина, як і ти, ну, хіба що жінка. Усі ми люди. І навіть не думай про те, що я дозволю собі підпустити когось до людини, якій так зобов’язана.

Але вибору в Романа не було.

Вдень приходила Міранда, П’єтро, хірург, який не задавав ніяких запитань, навіть кілька разів заїжджав доктор Піцци, однак, виявивши, що пацієнт пішов на поправку, залишився задоволеним. А Наталі доглядала Романа переважно вночі, а часто відправляла Міранду й сиділа вдень: годувала з ложечки, мила, перестеляла постіль, читала газети й книги і, здавалося, два тижні не спала ночами, щось клацаючи на своєму ноутбуці. З часом, коли поруч не лунало це швидке клацання, Романові вже ніби чогось бракувало.

І ось, за допомогою Наталі й Міранди Роман звівся на ноги. Було боляче. В голові дзвеніло й паморочилося, однак, перемагаючи себе, Роман, не без допомоги, підійшов до вікна й глянув на море. Воно привіталося з ним, дихнувши спокоєм і прохолодою. Він радів і не радів своєму одужанню, бо ще не вирішив – куди схилити шальки терезів.

По обіді до кімнати завітав господар. Він виглядав просто щасливим і не міг натішитися, як Роман, заточуючись, ходив туди-сюди, розминаючи м’язи:

– Браво, хлопче! Непогано виходить, враховуючи, стільки з Вас повиймали всілякого металевого непотребу.

Ще через день мали знімати пов’язку з обличчя. До цієї процедури всі віднеслися серйозно, оскільки пластичним хірургам довелося замінити обпечені вибухом ділянки і „виліпити” заново носа. І коли з-під бинтів Романа зустрів загострений суворий погляд, то спочатку він себе не впізнав: ніс був наче трохи з горбинкою, з лівої щоки кудись поділася родинка, чуже підборіддя, але найбільше його вразило волосся – з чорного стало білим, як сніг.

– А мені подобається! – першою порушила мовчанку Наталі.

Чоловіки змовчали.

– Рене, – нарешті заговорив П’єтро, – вчора зі мною розмовляли поліцейські. Ти в змозі відповісти на їх питання?

– Авжеж. Вони ж так просто не відстануть, правда?

Старий кивнув і знаком попросив доктора Піцци й Наталі вийти.

– Перш за все, вони хотіли побачити твоє обличчя. Вчора дехто капітан Буффон цікавився у доктора Піцци, коли тобі знімуть пов’язку. Не забудь, що ти – Рене Модельяні, а все, що питатимуть, – говори: „Не пам’ятаю”. Про всяк випадок на зустрічі буде присутній мій адвокат.

Зайшли двоє.

– Капітан Буффон.

– Доктор Кончеловський, – представились прибулі.

– Сеньйоре Модельяні, – розпочав Буффон, – я розумію, що зараз нелегко, але коли зможете, допоможіть, будь ласка, слідству. Вам не знайомі ці люди? – він показав фото Лесі й Максима.

– Чоловік – ні, а жінку я бачив у вікні авто. Вона кричала, – намагаючись бути спокійним, відповідав Роман.

– А ці? – показав капітан фото Влада й Лапи.

– Вперше бачу.

– Як ви опинилися на площі, де сталася трагедія?

– Там найкраща caffė ristretto17.

– Чому Ви відштовхнули пані Клаус і наказали їй сховатися?

– Не пам’ятаю.

– Можливо, Вам щось видалося підозрілим?

– Знаєте, капітане, коли хтось тарабанить зсередини салону й не може вийти – це вже підозріло.

– А як Ви поясните вогнепальні поранення? – показав капітан на Романову ногу.

– Не знаю, капітане. Можливо, хтось у мене вистрілив – я ж біг відчинити дверцята – не хотіли, щоб завадив.

– І Ви не пам’ятаєте, коли це сталося?

– Ні. Все відбулося просто блискавично.

– А Вам нічого не відомо про вибух на трасі Е 45, – Буфон назвав дату.

– Капітане, це зовсім не стосується теми нашої розмови, – заперечив адвокат.

– На жаль, капітане, я не можу пригадати, де і з ким перебував у той час. Після вибуху все в моїй пам’яті перевернулося.

– Розумію, – кивнув капітан. – Тоді, можливо, ці люди вам щось підкажуть?

Це були фото його і полковника Привалова.

– Хто це, капітане? – запитав Роман. Він дозволив собі цей сміливий жарт, бо той чоловік, трансльований усіма телеканалами, і той, з ким розмовляв капітан, були абсолютно несхожі один на одного.

– Полковник Привалов. Він співпрацював з нами по лінії „Інтерполу”) і Роман Донченко, один із тисяч заробітчан, що нелегально приїздять до Італії. Обоє зникли після вибуху на вже згаданій трасі.

– Дозвольте? – попросив фото Модельяні.

– Вам щось відомо про цих людей? – підвівся Буффон.

– Ні, капітане, – повертаючи фото, відповів Роман, – просто мені прикро визнавати, як cittadino18, що поліція не може дати ради російській мафії, яка починає господарювати тут, як у себе вдома. З усіх телеканалів щодня тільки про це й чутно.

Капітан скипів, але вигляду не подав.

– Дякую, сеньйоре Модельяні.

– Даруйте, що нічим не зміг допомогти.

– Можливо, згадаєте, – телефонуйте, – він простяг Романові візитку.

Коли поліцейський і адвокат вийшли, старий підійшов до Романа і поплескав його по плечі:

– Добре, внучку, добре. Більше вони Вас не турбуватимуть. Обіцяю, – і вийшов.

А Роман у відповідь тільки зіжмакав візитку, шпурнувши її під ліжко.

– Чого він приходив? – з’явилася в кімнаті Наталі.

– Та так – звичайні формальності.

– Ці поліцейські такі пронири. У мене теж випитував: чого та чому, чи не бачила я тебе раніше, – однак Роман не відреагував. – А я йому й кажу: „Звідки я могла бачити цю людину? Якби Ви не прийшли, пане Буффон, то я б і Вас не бачила. О! – збавила вона оберти, – та ти, я бачу, геть розкис тут! Тобі потрібне свіже повітря. До речі, сьогодні – 11 листопада. У цей день хресний завжди виходить в море на своїй яхті. Гадаю, ти не проти морської прогулянки?

Роман погодився. Йому було значно краще, а сидіти й нудитися в будинку вже добряче набридло.

В гаражі стояв швидконогий білий „Порш”.

– Це твій?

– Ага, – кивнула весело Наталі, – хресний мене балує, а цього красеня подарував мені на повноліття.

Їздила вона, як гонщик.

– Непогано водиш, – зауважив Роман, відчуваючи, як потоки свіжого повітря поступово повертають його до життя.

– У мене був хороший учитель. До того ж, повільно бігати цей коник просто не вміє.

В порту їх вже чекала білосніжна яхта. „Maria”, – прочитав Роман на борту.

Побачивши прибулих, господар помахав їм рукою з палуби.

– Радий бачити Вас на борту моєї яхти, Рене. Ви любите море?

– У море закохуються всі, хто його вперше бачить, – відповів Роман.

Монічеллі подав знак до відплиття капітанові.

– Наталі, розвесели гостя. Мені слід ще дещо приготувати.

Роман зауважив, що вся команда, і Наталі, та, так сталося, що й він – усі були в білому.

– Це що, традиція, стосовно одягу? – звернувся він до Наталі за роз’ясненнями.

– Так. Щороку в цей день хресний виходить в море. Він вважає його Днем свого народження, хоча всім відомо, що це не так. Через два дні після війни він зі своїм батьком і сім’єю поверталися додому з прогулянки, як напоролися на міну. Вижило тільки двоє.

– Завжди команда спускає на воду три вінки. І всі повинні бути в білому. Хресний вважає, що чорний колір спотворює світлий образ тих, хто загинув.

– Розкажи мені про нього.

– Я виросла в його будинку. Моя мама померла під час пологів, а дідусь, поспішаючи з Швейцарії з наукової конференції, щоб допомогти мамі, потрапив в автомобільну катастрофу. Разом з бабусею.

Хресний забрав мене до себе і виховував, як рідну доньку.

– А в нього є діти?

– Ні, немає.

– А де твій батько?

– Він нечесно вчинив з мамою. Кинув її, ще як та ходила вагітна, від чого вона й захворіла. А потім його знайшли в морі. Говорять, що він багато пив, та і взагалі був поганою людиною.

– Вибач.


– Та нічого, це було давно – я нічого не відчувала до батька. А за мамою сумую. Ще й досі. Так от. Як я виросла, хресний віддав мене на навчання. Я вчилася і в Оксфорді, і в Римі, і в Києві.

– В Києві?! А де це? – ніби здивувався Роман.

– На Україні. Колись це був Радянський Союз. Я там пробула два роки. Хресний настояв. Він хотів, щоб я вивчила українську, казав, що після італійської – це найкрасивіша мова у світі.

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,

Видно, хоч голки збирай…, –

почала раптом співати Наталі. – Я ще й співати навчилася по-їхньому. І коли хресний чує цю пісню, завжди чомусь виходить, каже, що не може спокійно слухати таку божественну мелодію. А ще він був категорично проти моїх занять журналістикою. Але я вмію переконувати! – вона засміялася.

Красива дівчина, – відмітив про себе Роман, – довге русяве волосся, фігура, як з обкладинки журналу, довгий білий плащ, який не міг приховати її привабливості. І він згадав про Лесю, як вони познайомилися, як відмічали першу вдалу справу, як трішки перебрали в барі, як він пішов проводити її додому й залишився ночувати, бо Макс поїхав десь у справах. А потім став заходити частіше. В серці загорілося, як наче любов. Так, він любив цю просту українську дівчину, яка йому здавалася тут, серед довгоногих італійських красунь, просто царівною.

Проте як би склалося їхнє життя? Вона – заміжня жінка, теж офіцер. Що б сказав батько? Як би відреагував Макс? Втім, одружились то вони не з любові, а через „виробничу необхідність”. Вона говорила, що в Макса на батьківщині залишилася дівчина, яку він любив, тому до Лесі ставився як до колеги, хоча разом і жили, й спали… А ще – його ненароджена дитина. Чи була то правда? Втім, який сенс Лесі було говорити неправду. Рано чи пізно все б стало явним.

– Ти мене слухаєш? – перервала його міркування Наталі.

– Так, так, звичайно, все це дуже цікаво. Ти казала, що вмієш переконувати.

– Авжеж.

– Ну а про самого П’єтро розкажи щось.

– Взагалі – він дуже замкнута людина, мало говорить. Раніше займався політикою, слідкує за своїм здоров’ям, хоча й п’є часто ту гидоту, чи, пак, горілку, багатий, – перерахувала дівчина, – а ще всі говорять, що хресний – мафіозо, що він займається торгівлею зброєю, наркотиками, контрабандою і таке інше. Його тричі брали під варту, проте жодного разу не змогли довести вини. Інколи до нього приїздять незнайомі люди, з ними завжди повно охорони, але всі дядьки – переважно жваві добрі старигани й ніколи не затримуються довше, ніж на один день. Та чому я, власне, повинна дивуватися – у хресного теж: броньований лімузин, четверо охоронців, принаймні, біля нього, щодня. Він – багата людина! Що тут незвичайного? Однак ким би він не був, і ким би він не виявився, – я люблю й буду його любити, як батька.

– Ну, як море? – з’явився на палубі Монічеллі. Він був у морській формі, в картузі. – Підходимо. Що Вам настрекотіло це непосидюче дитя? Гадаю, і про цю мою забаганку розповіла також. Не вірте.

– Дідусю! – скривила образливо губки Наталі.

– Це – не мій день народження. Я вважаю, що померлих варто згадувати не тільки в той день, коли вони прийшли на цей світ, і коли пішли з нього, а постійно, тому я й роблю це щороку, а чому саме сьогодні – повірте, до цих пір не знаю. Можливо, саме тому, що саме сьогодні, тільки багато років тому, спустили на воду цю яхту, і ми зразу ж прийшли на це місце…

Двигуни затихли. Яхта захиталася на хвилях. Уся команда вишикувалася біля борту. В десятьох були в руках карабіни. Капітан командував церемонією. Моряки тричі дали залп у повітря. Три великих вінки зі свічами плавно спустилися на воду. Сумно звучав горн. Усі, крім Романа й Наталі, взяли „під козирок”. Запанувала тиша, яку розрубав гвинт, збурюючи воду.

Відчувалося, що кожен з команди знав свої обов’язки до дрібниць.

– Перші роки я ходив сюди з батьком, – порушив мовчанку Монічеллі. – Це він збудував яхту і назвав її „Марія”. Перший раз ми зупинилися тут, а потім приходили на це місце знов і знов. Тут дійсно загинула майже вся наша сім’я…

Після смерті батька я найняв глибоководну експедицію. З’ясувалося, що ми помилилися всього на сотню метрів. Глибини нашої свідомості недосяжні для нашого розуму, як і можливості нашого організму. Не буду приховувати, Рене, що коли я поцікавився у лікарів станом Вашого здоров’я, ніхто не вірив, що Ви одужаєте: внутрішній крововилив, струс мозку, опіки, проникаючі поранення… Однак мені відома віра в життя. Я знаю, що таке життя, і знаю, що таке смерть. Повірте мені, ви народжені для життя, як і ти, моя неслухняна дівчинко, – він міцно і несподівано для обох обійняв молодих людей, а потім спустився в каюту.

В порт повернулися під вечір. І „Порш”, і броньований лімузин вже чекали на своїх господарів.

– Хресний, дозволь я вкраду в тебе Рене, – спускаючись трапом, запитала Наталі.

– Якщо ти обіцяєш, що в нього ніхто не буде стріляти і він не опиниться біля машини, начиненою вибухівкою.

– Обіцяю.

– Ну що ж, тоді весело вам провести час! І не забувай про свого старого хресного!

– Ти мій найдорожчий і найулюбленіший дідусь! – вона щиро поцілувала старого. Йому це сподобалося.

Роман сів за кермо:

– Дозволь я.

– Прошу. Пам’ятається мені, ти теж умієш їздити.

Нога ще боліла, однак Роман з легкістю справлявся з керуванням.

– Куди?

– До мене додому. Я там не була років п’ять. А всього приїздила – може, разів три. Без батьків будинок здається мені чужим.



У дзеркало заднього виду Роман за професійною звичкою відзначив, що він них не відстає чорний „BMW”.

– Здається, у нас гості.

– А, хресний завжди слідкує за мною. Це його хлопці. Але я люблю завжди від них утікати. Це так весело! До того ж, коли треба, їх ніколи немає поруч, як тоді, в банку. Правда, на роботу вони зі мною не ходять – я поставила таку умову.

– І цей сплав розуму й розсудливості погодився?

– Так, він просто мене обожнює і ніколи не допустить, щоб я відправилася десь далеко і надовго. Піддай газу!

Але Роман не послухався, зіславшись на нездоров’я:

– Пробач, але я не настільки впевнено себе почуваю, щоб ганяти вулицями, як Шумахер.

Будинок, до якого вони під’їхали, виявився яскраво освітленим особняком на березі моря, з пальмами, басейном і всім подібним. Якщо взяти до уваги п’ятирічну відсутність господині, то виглядав він просто чудово. Наталі тричі подзвонила в двері. За хвилину на порозі з’явився похилого віку чоловік.

– Доброго вечора, Франце! – привіталась, переступаючи поріг, Наталі.

– Доброго вечора, сеньйорито!

– Це – Рене, – представила вона Романа. – Як здоров’я вашої фрау Марти?

– Дякую, добре.

– Ви – мій старий домовинок! – поцілувала вона дворецького. – І як вам вдається тримати все в такому порядку?

– Ваш покійний дідусь найняв мене, як тільки ми переселилися до Італії. А ми, німці, любимо порядок. Ваша кімната, як завжди, готова, сеньйорито. Сеньйорові Марта зараз приготує.

– Дякую, Франце. І загони, будь ласка, машину в гараж.

– Звичайно, сеньйорито. Ви будете вечеряти?

– Так, непогано б.

– Чого б вам хотілося?

– Франце, я повністю покладаюся на Ваш смак.

– Дякую, сеньйорито.

Наталі жестом показала Романові підніматися на другий поверх.

У всіх кімнатах горіло світло. Здавалося, що все в цьому будинку керувалося невідомою рукою.

– А взагалі, мені найбільше подобається бібліотека, – відчиняючи двері, робила екскурсію Наталі. – Здається, ніби потрапляєш у інший вимір.

І дійсно, велика кімната площею метрів 60, дихала таємничістю. Глибокі шкіряні крісла, диван посередині, крісла, камін, масивні люстри, статуетки, та найголовніше – книги – їх тут були тисячі, до того ж, відзначив Роман, переважна більшість – раритетні речі. Він не стримався й потягнувся за „Фаустом” у шкіряній палітурці.

– Ну, поки ти тут читатимеш, піду прийму душ, – залишила Наталі Романа. – Ти не проти?

– Ні, що ти, у такому оточенні неможливо сумувати, – показав він на книги.

Тим часом на столику до кабінету привезли їжу. Очевидно, це була Марта, похилого віку повновида приємна жінка. Привітавшись і побажавши смачного, вона так же непомітно вийшла, як і зайшла.

– О! Як я хочу їсти! – з’явилася Наталі. Боса, з мокрим волоссям, у довгому рожевому халаті, вона здалася Романові зовсім іншою, ніж він її бачив досі – рішучою і наполегливою. Тепер вона була проста й домашня.

Вони сіли один навпроти одного. Роман відкорковував шампанське. Але, задивившись, постільки поли халата глибоко опустились, відкривши струнку дівочу ногу, не втримав корок, і він з шумом вистрілив у антикварну люстру. Наталі сміялася. Здається, вона зовсім не звертала уваги на свій одяг і на те, що проти неї сидить майже незнайомий чоловік.

– Ну, за мого ангела! – підняла вона келих.

– За тебе! – відповів Роман.

Це було не те шампанське, яке звикли пити пересічні радянські (як і українські) громадяни. Навіть тут, в Італії, маючи непогані гроші, Роман не міг дозволити собі щось подібне. Це ж саме помітила й Наталі.

– Франц до мене піддобрюється. Хоче, щоб я жила тут завжди. Останній раз, як я сюди приїжджала, мені було 18. Поки ми з Мартою говорили про вечірнє меню, всю мою кімнату вистелили червоними трояндами. Пам’ятаю, як я тоді ревла!

– Вони дійсно німці?

– Так, мій дідусь теж, як і я. Він був відомою людиною, говорять, особистим лікарем Еріха Коха. – Роман присвиснув. – Але його звільнили з армії ще в 43 році, і тоді він переїхав до Італії.

– Чому така раптова переміна?

– Не знаю. Дідусь не хотів іти на війну, як розповідав хресний, а вони були великими друзями. Тут, в Італії, він швидко знайшов практику, став одним з кращих нейрохірургів, мав свою власну клініку, займався благодійністю, допомагав хворим дітям.

– Цікава у тебе родина.

– А ще тут є сейф, – відсунувши ряд книжок, Наталі показала на дверцята з шифром. ЇЇ очі горіли від цікавості й азарту.

– Ти думаєш, що його ніхто не відчиняв?

– Хресний сказав мені, що поклявся дідусеві, що все в будинку буде моїм. Тут ніхто не жив. А Франц і Марта – чесні люди, до того ж, треба знати шифр. Я пробувала його відкрити – не вийшло.

– А хресному говорила?

– Ні. Навіщо? У нього й так вистачає клопотів. До того ж, яке відношення до нього має сейф мого дідуся.

– І ти дійсно хочеш побачити, що там?

– Шалено хочу. Я – журналістка, Рене.

– А що, коли я зможу його відкрити?

– Ти? Як?

– Дуже просто. Скажімо, це моє хобі.

– Нічого собі хобі!

– Але при умові, що капітан Буффон про це нічого не дізнається.

Система замка була давно застарілою. Такі моделі досить широко висвітлені у фаховій літературі, до того ж, Роман дійсно захоплювався шифрами, кодами ще з міліцейської школи. Можна сказати, це була його друга „спеціалізація”.

Кілька разів повернувши туди-сюди чарівний кружечок з цифрами, Роман натиснув на дверцята, і вони легенько відчинилися.

– Ого! – аж сплеснула в долоні Наталі. – Оце так сюрприз! – вона прожогом кинулася до схованки.

У невеличкій броньованій скриньці виявилося небагато скарбів: пожовклі фотографії стрункого підтягнутого офіцера на фоні якоїсь дерев’яної церкви, два невеличких жовтих конверти й пістолет з двома коробочками набоїв.

Наталі обережно вийняла знахідку зі схованки.

З фото на неї дивився Пітер Клаус – молодий, красивий і самовпевнений, у чорній гестапівській формі.

Доки дівчина роздивлялася фото, Роман тим часом узяв до рук зброю:

– „Вальтер”. Таких зараз не роблять. З усього видно, Наталі, що твій дідусь не любив зброї – з цього пістолета, ймовірно, ніколи не стріляли, хоча стан у нього, я б сказав, відмінний.

Але дівчина, здається, не звертала на зброю ніякої уваги – вона похапцем відкрила верхній конверт, звідки на стіл випали газетні вирізки.

– Нічого не розумію, Рене, це ще радянські газети, „Правда”. І що це за жінка? Невже мій дідусь знав російську?

Кинувши оком на пожовклу газетну вирізку, Роман не міг стримати хвилювання – серце раптом забилося, як церковний дзвін.

– Що з тобою, Рене?! – стурбовано кинулася до хлопця Наталі. – Тобі погано?

– Ні, все гаразд, – оговтавшись, відповів Роман, – прогулянка, свіже повітря… Ще, виявляється, не зовсім я оклигав від поранення.

А в голові дзвеніла думка: як фотографія його бабусі могла опинитися тут, в Італії, у сейфі покійного лікаря? Чому?! Він ще раз глянув на вирізку. Так, поза всяким сумнівом – таке фото, тільки в рамці, до цих пір висить у бабиній хаті над ліжком, тільки тут ще й підпис – „Донченко Марія Федорівна, доярка – орденоносець.” Щоб не видати себе, Роман відклав вирізки, спостерігаючи, як Наталі відкриває інший конверт.

– Неймовірно! Виявляється, мій дідусь знав не тільки російську, а й українську! Ти тільки послухай, Рене! Він запрошує цю жінку разом з сином приїхати до нього на ферму… Господи! Та яка ферма! Які корови? Нічого не розумію. 1958 рік. Вочевидь, це копія листа. Ось і квитанція. А ось ще один.

Це був офіційний лист-відповідь із посольства.

– Пане Клаус! Повідомляємо Вам, що попри Ваші численні клопотання, громадянці Донченко Марії відмовлено у видачі візи радянським керівництвом.

Розуміючи Ваше бажання й необхідність зустрічі з цією жінкою, радимо самому оформити документи й відвідати Союз у зручний для Вас час.

– Як гадаєш, Рене, скільки років зараз цій жінці? – після довгої паузи запитала Наталі.

– Думаю, 80-85. Хоча навряд чи вона дожила до такого віку. Чув, що в тій країні зовсім інший рівень життя, чим у нас.

Сказати ці слова йому було неймовірно важко, адже він достеменно знає, скільки років його бабці, і що вона, дякувати Богу, ще має силу порпатися на городі, розводити курей та кролів, і ні за які гроші не бажає перебратися до столиці.

– Ну що ж, перебила його думки Наталі, – продовжимо нашу вечерю. А це, – вона зібрала папери в купу, – почекає до ранку.

– За те, щоб усі таємниці розкрилися! – вона підняла келих.

Шампанське приємно дурманило голову. Десь лунала музика. Наталі з келихом в руках пересіла з-за столика в глибоке шкіряне крісло.

– Сядь біля мене, – попросила вона і, дочекавшись, сперлася об його груди.

Романові довелося мимоволі обійняти дівчину. Їх руки торкнулися.

– Рене, я про тебе нічого не знаю. Розкажи, будь ласка, – відставивши келих і погладжуючи його руку, порушила мовчанку Наталі. Поли її халата розгорнулися, відкривши засмаглі, налиті, дивовижної краси груди.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка