Сицилійський гопак



Сторінка9/16
Дата конвертації26.05.2017
Розмір3.13 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Роман оцінив цей жест, однак спокійно відповів:

– Навряд чи тобі буде цікаво слухати про моє минуле. Зрештою, я й сам намагаюсь дізнатися: хто ж я є насправді.

– Ти маєш дівчину?

– Ні.

– А батьки?



– Так. Але я дуже давно з ними не бачився.

– Це погано. Якби мої батьки були живі, я б і дня від них не відходила.

– Однак обставини не завжди складаються, як ми цього хочемо.

– Рене, я тобі подобаюсь? – повернувшись до нього обличчям, раптом запитала дівчина. Очі її горіли.

– Так. Ти симпатична. Я б сказав: божественно красива.

– Тоді поцілуй мене.

На мить задумавшись, Роман обережно доторкнувся до дівочих уст, натомість вона, міцно обхопивши його за голову, відповіла таким жагучим вибухом пристрасті, що в хлопця аж забило подих.

Так само несподівано вона підвелася, взяла знахідку з сейфа, залишивши пістолет, і, не розвертаючись, вийшла з кімнати. Біля дверей своїх покоїв повернулася, шепнула „добраніч!” і послала повітряний поцілунок.

У її кімнаті загорілося світло. Крізь розчинені двері виразно чувся звук падаючого на підлогу одягу, шелест простирадла і гортання сторінок (очевидно, Наталі теж щось читала чи, принаймні, намагалася).

Думки роєм лізли Романові в голову, заважаючи зосередитися. Книгу він відклав відразу, натомість заходився чистити пістолет…

– Воістину, „пути Господни неисповедимы!” – пригадав він відому російську приказку. – Як?! Як могла потрапити фотографія його бабусі в цей сейф? Те, що його, як мінімум, 25 років ніхто не відкривав – беззаперечний факт. Чому німець, прикинувшись фермером, запрошував її в гості?..

Дуже багато „чому?” на одному місці. До того ж, треба якось своїх повідомити про небезпеку. Але як? Не випалити ж усе італійській поліції? Чи розповісти Монічеллі? В такому разі буде дуже багато трупів. Це точно. Очевидячки, цей дід не любить шуткувати й на дрібниці розмінюватися не стане. А тут ще й Наталі. Попри все, він не міг не звертати увагу на неї. Рани швидко затягалися, й душі хотілося чогось нового, чистого, світлого. Хотілося кохання. Справжнього кохання.

– Мабуть, я закохався. Пробач, Лесю, – плутався в думках Роман, перебираючи зброю, – пробач, люба! Прости, що не врятував тебе! Прости! – і все піднімав очі на кімнату через коридор. Там ще світилося. Було біля третьої ночі.

Кілька разів клацнувши затвором, Роман переконався, що антикварну річ можна знову використовувати за призначенням. Поклавши „вальтер” на стіл, він пішов у ванну. Холодна вода приводила до тями, проганяючи сон. Та він би й не заснув.

Накинувши халат, заглянув у коридор. У сусідній спальні все ще горіло світло. Обережно ступаючи, Роман зазирнув до кімнати. Наталі лежала на величезному ліжку, застеленому білим атласом, повернувшись спиною до дверей. Поза всяким сумнівом, вона чекала на нього. На мить затримавшись у порозі, Роман не стримався, щоб не підійти ближче. Струнке засмагле тіло, позбавлене одягу, не могло не дивувати своїми ідеальними формами, русе волосся звивалося, як водоспад, на простирадло, доповнюючи й так чудовий пейзаж. Дівчина тихо спала. Намагаючись не потурбувати цей сон, він обережно, від голови, по спині, по талії, до колін провів рукою, відчуваючи, як солодкий трепет переповнював його серце. Хотілося перекинути її на спину, розбудити, скупати в поцілунках, ласкати її дивовижні перса, відчути вогонь її лона…

– Добраніч! – перериваючи шепотом свої думки, поцілував красуню п плече. – Добраніч, – сказав по-українськи, і від несподіванки оглянувся осторонь: чи, часом, ніхто не чув. Ні, ніщо не порушувало цієї чарівної тиші. Роман ще раз подивився на газетні вирізки, що лежали тут же, на ліжку, накрив дівчину ковдрою і, вимкнувши світло, повернувся до бібліотеки, де так і провів ніч до ранку, прочитавши до половини „Божественну комедію”. Тепер він уже знав, що таке любов. І не тому, що ніколи раніше не любив. Ні, просто він раніше нічого подібного не читав. А наштовхнути на геніальне може тільки жінка, така ж неперевершена, як і цей твір, геніальна своєю красою. І він знову уявив, як через коридор спить Наталі, його Беатріче.

Потягнувшись рукою до торшера, Роман вимкнув світло. Втома таки взяла своє, накинувши, мов ковдру, міцний молодий сон.

Прикинувся він пізно. Сонце високо сміялося в небі, дзвінко постукавши у вікно. Паралельно хтось постукав у двері.

– Увійдіть! – гукнув Роман з ліжка. – Тут, напевно, якісь датчики стоять – не встиг поворухнутися – як миттєво з’являється прислуга.

– Доброго ранку, сеньйоре, – з’явився на порозі Франц, – вибачте, що потурбував.

– Нічого, Франце, я вже проснувся.

– Господиня просила передати, щоб Ви снідали без неї, і щоб почувалися, як удома.

– Дякую, Франце, дуже великодушно з її боку, – посміхнувшись, Роман зауважив, з якою насолодою німець-добряк промовив слово „господиня” – здавалося, він років на п’ять помолодшав.

– Коли накажете подавати сніданок?

– Франце, я не звик до подібної уваги. Не турбуйтеся, будь ласка, і – вибачте. Перед сніданком я звик трішки нагуляти апетит.

– Так, господиня (він ще раз умисне наголосив це слово) про все подбала. Ваш спортивний костюм у шафі.

– Ви просто скарб якийсь, а не людина, – не стримався Роман, побачивши одяг і взуття, завбачливо підготовлені для тренування.

– Дякую, сеньйоре, – поклонившись, повернувся Франц. – А, я ледь не забув. Ще господиня Вам дякувала за дбайливе поводження зі світлом.

Це геть розвеселило Романа і він, насвистуючи якусь жваву пісеньку, у формі „россо-нері”19 опинився на малолюдній вуличці з рівненькими газончиками.

Про себе, за звичкою, відмітив, як, тримаючи дистанцію, трусила пара кремезних хлопців – явно не з місцевої регбійної команди. Цікаво: за кого ці хлопці грають? – подумав Роман, як раптом з-за рогу біля нього опинився ще один поціновувач ранкового бігу, проте іншої вагової категорії, теж в окулярах, але з газетою в руках. Двоє позаду додали ходу.

– Привіт, – порівнявшись, – кинув він, показавши цілий ряд рівних білих зубів.

– Привіт, – сухо відповів Роман.

– Тобі привіт від Зуба, – так же широко посміхаючись, продовжив випадковий сусід.

– І що, він уже не поміщається в роті? – не повертаючи голови, продовжував бігти Роман.

– Не дури, Саранча! Добре знаєш, від якого Зуба! А ще він просив передати, що плани дещо змінилися, і щоб ти прискорив виконання вашої угоди.

Роман зупинився:

– Я ні з ким ні про що не домовлявся!

П’яти його супутника замелькали в повітрі. Двоє в білих костюмах зробили вигляд, що розминаються неподалік. У разі потреби вони миттю могли прийняти той чи інший бік. Урахувавши цей факт, Роман повернувся до них обличчям.

– Слухай ти, падаль, передай своєму гнилому Зубові, що я не збираюся нічого робити, зрозумів?!

– Та я що – я – нічого. Мені сказали – я передав, – злякано кліпав юнак. – А ще він просив, щоб ти подивився на оце.

З розгорнутої газети випав знімок з „поляроїда”. Так, ніяких сумнівів: це був Мишко, його племінник. Він виглядав перелякано й тримав у руках „Таймс”.

– Яке сьогодні число? – запитав Роман у горе-Гермеса.

Той оторопіло вирячив очі.

– Яке сьогодні число, йолопе?!

– Га?

– Ти що, оглух?



– Ні. Дванадцяте.

Газета на фото була вранішня. Отож, Мишко в Італії. Добре працюють, чортяки! З відчаю Роман заїхав посланцеві в пику і, здається, зубів у його ідеальному роті поменшало. Похапцем засовуючи фото в кишеню, Роман помітив жирну позначку на звороті – „10 днів!”

– Чорт! – не стримався хлопець і, рвучко повернувшись, побіг у зворотному напрямку.

Двоє в білому, пропустивши його вперед, задріботіли вслід.

Отож, вони знають про кожен мій крок, а тепер у їхніх руках козирна карта, а можливо, й більше. Що ці хлопці не люблять шуткувати – однозначно. Отже, залишається два варіанти: або в усьому дізнатись поліції, – розмірковував Роман, – і мене відразу зачинять, або розповісти Монічеллі. В цьому випадку мене не посадять – це точно, але половити рибу на дні моря – теж непоганий варіант.

З цими важкими думками він і повернувся до будинку. Наталі ще не було. Прийнявши душ, Роман спустився на терасу, де його вже чекав накритий стіл. Та не встиг він подякувати Францові за гостинність, як побачив, що до басейну під’їжджає білий лімузин П’єтро Монічеллі. Роман підвівся йому назустріч.

– О, бачу, Ви в чудовій формі!

– Доброго ранку, сеньйоре!

– Доброго ранку, Франце! Давненько я тебе не бачив.

– Доброго ранку.

– Даруйте, я відірвав Вас від сніданку.

– Ні, ми ще не починали.

– Тоді, Франце, якщо Ви, звичайно, не проти, юначе, перенеси сніданок до будинку.

– Прошу, – не заперечував Роман.

– Дякую. Не люблю їсти на сонці. А де ж моя непосидюча дівчинка? – запитав старий.

– Не знаю. Передала, щоб я снідав без неї.

– От дитина!

– Хоч би знову часом до банку не поїхала! – не зміг приховати хвилювання Роман.

– Не турбуйтеся, юначе, за нею приглянуть.

– Але ж раз не вгледіли.

– Цього разу стежать пильніше, довіртесь мені.

– А попередні охоронці, напевне, ловлять рибу? – хотів зіронізувати хлопець.

– У Вас чудове почуття гумору, юначе, – з усмішкою поплескав його по плечі Сивий, – однак пройдімо до кімнати, бо, бачу, сонце непомірно підігріває Вашу фантазію.

Стіл було накрито на двох. Коли чоловіки сіли, Франц непомітно зник.

– Я у захваті від цього чоловіка, – відкорковуючи пляшку, порушив мовчанку Монічеллі. – Гадаю, Ви не проти горілки?

– Ні.


– Чудово. Я теж, знаєте, не в захваті від сучасних бовтанок. Ну, за Вас!

Колись, – заївши лимоном, продовжував Сивий, – як загинув мій товариш, доктор Клаус, дід Наталі, я запропонував Францові переїхати до мене. Ви, юначе, навіть уявити не можете, від якої суми він відмовився. „Пам’ять про доктора Клауса не дозволяє мені покинути цей дім. – говорив Франц. – У цьому будинку ми народилися заново. У ньому виросла Крістін. А ми любили дівчинку, як свою, бо Бог не дав нам з Мартою діточок. Мій обов’язок – берегти цей дім для Наталі, коли вона захоче в нього повернутися…” – чоловіки випили по другій, і дон П’єтро продовжив: – Марта стояла поруч. Її очі були повні сліз, але вона не плакала. Тоді я мовчки виписав чек і поклав його Францові в кишеню… – Монічеллі замислився. – Через місяць ці святі люди пожертвували гроші на будівництво шпиталю для розумово відсталих дітей. Три мільйони доларів, – повільно розтягаючи склади, завершив свої спогади Сивий. – Пропоную випити, юначе, за цих святих людей, які не зазнали щастя на землі, але, переконаний, зустрінуться з ним на небі.

Роман мовчки випив ще одну чарку. Фрау Марта готувала просто божественно. Роман накинувся на салати, краєчком своєї свідомості відчуваючи, що зовсім не поділитися спогадами приїхав сюди цей поважний сивий дідусь. І коли, перевівши подих і вгамувавши голод, він підняв погляд, побачив навпроти себе глибокі сині очі Монічеллі:

– І так, Романе Дмитровичу, що вас поєднує із полковником Приваловим та паном-колишнім стоматологом? – чистісінькою українською запитав старий.

Від несподіванки Роман випустив виделку з рук і широко відкрив рот.

– Колись розвідників учили краще, – подаючи виделку, продовжив співрозмовник, – однак слід визнати, що ваш батько свою роботу знає, як слід, тільки єдина його вада – він занадто довіряє людям.

– Ви знаєте мого батька? – не встиг ще оговтатися від потрясіння Роман.

– На жаль, ні. І не стидайтесь говорити рідною мовою. Нас тут ніхто не чує, а якщо й чує Франц, то, повірте мені, юначе, вибити з нього зізнання не змогло б навіть гестапо.

– Даруйте, я не Роман, – упирався хлопець.

– Та вже ж і не Рене Модельяні, – дорікнув старший. – Ви народилися в день смерті популярного колись у вашій країні письменника Андрія Головка, Вас хотіли назвати Костем, бо це був День радянської Конституції, маленьким Ви дуже не любили митися і боялися висоти, але згодом сусід, колишній моряк балтійського флоту навчив Вас плавати; вступивши до Академії Внутрішній Справ, Ви три місяці просили батька дозволити стрибок з парашутом. Він довго впирався і заборонив-таки; Ви не послухалися і, підробивши документи, свого добилися, здійснили стрибок, після чого зламали ліву ногу і отримали місяць гауптвахти… Мені продовжувати?..

– Господи, звідки такі подробиці?!

– На все Божа воля, сину, і людські гроші. Вип’ємо за знайомство! – і він налив по повній чарці.

Про себе Роман відзначив, що за кордоном так пити не прийнято.

– Чудова спостережливість, хлопчику, хвалю! Гадаю, Ви вже здогадалися, що я – не П’єтро Монічеллі.

– Та хто ж тоді?!!

– Випиймо!

У свої 80 з гаком дідок одним подихом втягнув 100 грам і смачно занюхав шматком хліба:

– Про цю мить я мріяв півстоліття!

Його обличчя сяяло щастям.

– А ось і я!!! Хлопчики!!! Ви де?! – почувся дзвінкий голос Наталі. – Всім привіт!!! – здавалося, що сама Афродіта зайшла до кімнати.

Вона розцілувалася з хресним, зміряла поглядом Романа.

– Фу, хресний, ти знову п’єш цей варварський напій! Невже в будинку немає чогось благороднішого?! Франце! Принеси, будь ласка, шампанського! – крикнула вона в напіввідчинені двері, але той вже стояв на порозі з пляшкою й келихами.

– Франце, ти що, читаєш мої думки?

– Ні, сеньйорито, просто в цьому будинку дуже давно не з’являвся господар.

– Прости мені, мій любий домовичок! Я тебе дуже-дуже люблю!

Наталі, взявши піднос, щедро обцілувала старого дворецького, від чого той не міг стримати сліз і поспішно вийшов.

– Пропоную випити за розкриття всіх таємниць! – підняла келих Наталі.

– Без таємниць жити нецікаво, – заперечив Роман, але тост підтримав.

– А ти не розповів хресному, що ми знайшли в сейфі?

– Ні.


– Тоді я розповім, мерщій! – вона потягла чоловіків до своєї кімнати. – Ось! Дивися, хресний! Мій дідусь хотів зустрітися з цією жінкою, але не зміг, а я – зможу! Сьогодні вранці я знову написала листа на цю адресу. Дякую, що навчив мене мови (вона знову поцілувала старого в щоку). Написала, що хотіла б зустрітися, і коли вона не проти – приїду до неї сама. А ще – надіслала оте фото, де ми з тобою, хресний, біля твоєї яхти. Ось! – вона простягла фото, де з причалу було зловлено мить: сивий капітан і чарівна красуня на тлі яхти „Maria”. Вона мені подобається найбільше. Я так і підписала: „Я і мій хресний”.

Здавалося, дівчина не зупиниться.

Взявши фото до рук, дон П’єтро повільно присів на край ліжка, поклав його в конверт до старих вирізок і, тримаючись за серце, сказав:

– Ти вчинила необдумано, дівчинко, – і втратив свідомість.


9
Пройшло кілька років з того моменту, як дон Сільвіо ввів Петра в курс своїх справ. Спочатку йому було бридко дізнатися про деякі речі, однак вдячність перед старшим взяла своє. Життя йшло, й треба було сприймати його таким, яким воно котилося під ноги. Туга за дружиною, за батьківщиною потрохи згасала, ласкаво зігріта сицилійським сонцем. Петро, не задумуючись, виконував усі накази й поради старого: мовчки витрясав борги з боржників, мовчки бив перелякані обличчя, так само мовчки відправляв на той світ ворогів і зрадників.

Його серце мовчало. Петро Донченко загинув разом із підірваною яхтою. Тепер він був П’єтро Монічеллі, рішучий, відданий своєму батькові солдат. А служити він умів. Держава, якій він присягав, відмовилася від подібних йому, проголосивши зрадниками.

Цікаво тільки – хто кого зраджував…

Злива думок постійно колошматила Петрову голову, коли він, сидячи в бібліотеці, перечитував газети зі всього світу, в тому числі „Правду” та „Известия”.

Це була не його забаганка. Дон Сільвіо мав таку звичку, а тепер знати все, що відбувається в світі, входило в його обов’язки, адже останнім часом нерідко старий Монічеллі, який помітно здавав здоров’ям, став довіряти Петрові приймати відповідальні рішення.

– Що цікавого пишуть? – почувся за спиною тихий голос дона Сільвіо.

Петро обвів кілька статей про ядерні вибухи, курс валют та нові розробки японців у галузі радіотехніки.

– Так, твоя правда, – погодився старий, переглянувши публікації, – за цим – майбутнє – стовідсоткова гарантія капіталовкладень, – зупинився він на статті про нові технічні винаходи, – молодець. Ти – справжній мій син. – дон Сільвіо присів у кріслі навпроти й продовжив: – П’єтро, я старію. Сили покидають мене. Не сьогодні – завтра я залишу цей світ. Доктор Клаус дав мені місяць, однак він помиляється.

Несподівано старий закашлявся. З коридору вбігла Франческа, вона дала йому якісь ліки. На хустинці багряніли згустки крові.

Коли напад відступив, дон Сільвіо, показавши знаком залишитися й Франчесці, яка, було, зібралася виходити, хрипло мовив:

– Ти виправдав мої сподівання, П’єтро. Наша сім’я зміцніла й збагатіла значною мірою завдячуючи тобі. За десяток літ ти не дав жодного приводу засумніватися в тобі, і я пишаюся, що назвав тебе своїм сином, – у знак подяки Петро міцно потиснув старому руку, але той, ніби не помічаючи, розвивав свою думку: – Завтра до нас з’їдуться представники всіх кланів. Усі стурбовані тим, що я помру, не проголосивши наступника. Однак я вже давно вибрав його. Це ти, П’єтро. Але цього разу так просто все не закінчиться. Мабуть, ти й сам знаєш, що Тоні й старий Марко мітять на моє місце. Ти повинен не допустити цього, П’єтро, чуєш?! – старий знову закашлявся. Петро, розуміючи, кивнув у відповідь. – Я не можу собі уявити, що цей лисий збоченець керуватиме моїми людьми й моїми справами…

– Франческо, підійди. – дон Сільвіо поманив до себе дівчину, яка за 13 літ перетворилася у справжню королеву. – П’єтро, ти довго не мав жінки. А це погано. Чоловік повинен мати жінку, щоб його думки були чисті від похоті. Франческо, я хочу, щоб ти стала жінкою мого сина. – Франческа миттєво припала до руки старого, поцілувавши її. – Ти не зобов’язаний одружуватися з нею, хоча й можеш. А тепер, Франческо, залиш нас.

Та мовчки вийшла з кімнати. Дон Сільвіо, ближче підсунувши крісло до Петра, зашепотів:

– Сьогодні ж збери всіх надійних людей, а я запрошу китайців – вони спритніші за наших, хоча й коштують дорожче. Попередь доктора Клауса. У сусідніх будинках теж розташуй засади. На випадок поліції перевір потаємний вихід з будинку – можливо, доведеться тікати до моря. Нехай яхта буде під парусами. Зрештою, подбай про все, сину, бо я вже не той. Втомився я від життя, П’єтро, втомився і хочу в море. Поховаєш мене разом з сином. Ти знаєш, де. – Петро хотів заперечити. – Не варто, П’єтро, – спокійно мовив старий, – життя – це надзвичайно цікава гра, і щоб не зіпсувати цікавості, треба вміти вчасно з нього піти. Обнімімося, сину, бо завтра буде не до того. – чоловіки міцно обнялися. Петро чув, як нерівно дихав його названий батько.

Решту дня він провів у приготуваннях. Підлеглі вже навчилися розуміти його мовчазливі накази. Коли ж необхідно було пояснити щось детальніше, Петро писав необхідне на папері, давав прочитати й зразу ж підпалював написане запальничкою.

Повернувшись пізно ввечері, Петро застав дона Сільвіо в ліжку. Той вже спав, тяжко дихаючи. Над ним чергувала Соня, руда довгобраза дівчина. Франчески ніде не було видно.

Прийнявши холодний душ, Петро відразу, не повечерявши, пішов у спальню – втома брала своє, а завтра мав бути напружений день. Засинаючи, він почув, як легенько відчинилися двері – килимом хтось обережно підкрадався.

Намацавши пістолет під подушкою (а ця розвідницька звичка залишилася в нього ще з фронту), Петро рвучко підвівся, одночасно вмикаючи світло.

Під дулом пістолета стояла Франческа. Від несподіванки вона навіть не скрикнула, так і завмерла на півдорозі до ліжка. Чорні густі коси спадали аж до пояса, легенька прозора сорочка звабливо облягала її тендітне струнке тіло, манливе й сполохане, босі ноги вгрузали в шерсть килима, а очі, як антрацит, дивилися прямо в пістолет.

Вона була божественно красива!

Кинувши зброю на ліжко, Петро чомусь несподівано для себе голосно розсміявся.

Дівчина ж мовчки підійшла, засунула пістолет під подушку і тієї ж миті припала вустами до Петра. Це був поцілунок, сповнений жаги й нетерпіння. Петро намагався відсторонити цей шалений натиск, проте не так-то легко це було зробити.

Нарешті Франческа сама перевела подих:

– Не смій заважати мені! Я чекала цього моменту 13 років. А ти не знаєш, як сильно закохуються дванадцятилітні дівчатка. До того ж, цього хотів дон Сільвіо! – і вона знову припала вустами до Петра.

Так, ці поцілунки могли розтопити цілий айсберг, не те що чоловіка, котрий майже 20 років не знав жінки. Петро одним рухом розірвав на ній сорочку й став обсипати поцілунками шию, маленькі грудики, живіт, стегна. Франческа легенько стогнала, куйовдячи його кудлату голову. Її очі закрилися довгими чорними віями, вуста привідкрились, показавши рівні білі зубки. Петро впився в ті вуста з новою силою. Його тіло трусилося, як в лихоманці. Він узяв її відразу. Рвучко й ненаситно, не в змозі тамувати дикого бажання оволодіти цим тендітним невагомим тілом. Стримуючи крик болю й насолоди, дівчина вчепилася зубами за його шию, обгортаючи одночасно руками й ногами свого жаданого кривдника. І коли, знесилившись, Петро упав на подушку поруч з Франческою, побачив, як по щоці у неї пробігла одна велика сльозинка.

– Пробач, – посміхнулася дівчина, – це я від щастя.

У відповідь Петро міцно притиснув до грудей це настирне дівчисько, яке несподівано вдихнуло в нього нову порцію життя. Так, йому знову хотілося жити. Любити. Виховувати дітей. Жити…
Прокинувшись мало не з сонцем, Петро, однак, не застав біля себе Франчески. Про її присутність нагадувала хіба що розірвана навпіл нічна сорочка, яка так і залишилася валятися на підлозі.

– Дивакувате дівча, – подумки відмітив про себе Петро, поспіхом одягаючись.

Про охоронців він подбав ще вчора, тож з приємністю спостерігав (хоч сторонньому окові це зовсім не було помітно), як старанно за ніч всі впоралися з роботою: на одному із сусідніх помість активно працювали садівники, ще далі – ремонтна бригада щось чаклувала біля трансформаторної будки. Обслугу було заздалегідь проінструктовано на випадок нестандартної ситуації.

Свіжі газети, як завжди, вже лежали на столі. Петро зовсім не був налаштований їх читати, однак в очі ще здалеку впав знайомий вираз обличчя з передовиці радянської „Правди”.

„Доярка-орденоносець”… Далі можна було не дивитись… Це була його Марусинка. Жива. Красива і жадана, як ніколи.

Від раптової порції почуттів серце неймовірно защеміло.

Але він уже давно навчився гамувати почуття. Пересилюючи волю, рука сама згорнула газету, засунула її в кишеню піджака, ніби нагадуючи, що Петро Донченко вже давно помер, а П’єтро Монічеллі живий і за мить змушений буде боротися за життя своєї нової сім’ї, і він поспішив до кімнати свого названого батька.

Дон Сільвіо вже був на ногах. Старий відразу вгледів раптову зміну на обличчі сина:

– Що трапилося?

Петро знаками показав свою схвильованість: мовляв, десь зникла Франческа.

– О, не хвилюйся, П’єтро! Ці набожні сицилійки навіть про ніч з коханцем воліють розповісти Діві Марії. Вона ще з першим променем помчала до церкви.

Обнявши названого сина, дон Сільвіо подав знак, і з суміжної кімнати миттю з’явилося четверо невисоких вузькооких чоловіків, одягнених у химерний широкий одяг. Рухалися вони якось зовсім беззвучно й напрочуд швидко.

– Це мій син, П’єтро. – відрекомендував Петра старий. У відповідь усі четверо схилили голови. – Віднині ви служитимете йому, – китайці знову смиренно поклонилися й так само нечутно зникли. – Хороші хлопці, – продовжував старий, – віддані, як собаки, і сміливі, як тигри. Відколи я врятував від шибениці їхнього рідного брата, вони готові задля мене на все.

На вулиці почувся звук під’їжджаючого авто.

– Що ж, лисому пройдосі не терпиться зайняти моє місце, – сердито процідив через зуби дон Сільвіо. – Ну, з Богом, сину! Будь готовий до всього. Доктор Клаус уже в будинку, коли раптом щось трапиться – у винному погребі. Ходімо зустрічати дорогих гостей.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка