„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю



Скачати 193,48 Kb.
Дата конвертації26.05.2017
Розмір193,48 Kb.


Міністерство освіти і науки України

Загально освітня школа №6 м. Миколаєва



ДОСЛІДНІЦЬКА РОБОТА
з предмету „Українська литература”

на тему: „Сім’я Тобілевичів – гордість нашого краю”

Виконав: учень 6-го „В” класу

Іванов Іван

Самедов Єміль


м.Миколаїв 2005р.

ЗМІСТ:


СІМ’Я ТОБІЛЕВИЧІВ. 4

ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ) 5

МИКОЛА ТОБІЛЕВИЧ (САДОВСЬКИЙ) І МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА. 8

МАРІЯ САДОВСЬКА-БАРІЛОТТІ. 12

ПАНАС ТОБІЛЕВИЧ (САКСАГАНЬСЬКИЙ) 14

ЛІТЕРАТУРА: 16






Карпенко-Карий, П. Саксаганський, О. Михалевич та М. Садовський (зліва направо). Фото 1890 р. Єлисаветград.

СІМ’Я ТОБІЛЕВИЧІВ.


Наш південний край, щедрий на різні таланти, дав світу немало видатних людей, у тому числі діячів української культури. Особливо прославився рід Тобоілєвйчів.

Історія роду починається коли кмітливий і моторний Карпо Адамович Тобілевич, управитель південних степних поміщицьких маєтків, закохався у струнку, вродливу й талановиту дівчину Євдокію, покоївку поміщиці Злотькійської.

Євдокія Зіновіївна, родом з містечка Саксагань на Катеринославщині, належала до козацького роду Садовських. Рід збіднів, потрапив у кріпацтво, Карпо Тобілевич викупив красуню з неволі і одружився з нею.

У селі Арсенівна Елісаветградського повіту (нині Кіровоградщина) у І840 році з’явився на світ їх первісток Іван. Родина швидко зростала. Вже в селі Костуватім колишньої Херсонської губернії (нині Братський р-н Миколаївської області) народилися Михайло, Петро, Марія, Панас.

Велика родина жила у нестатках. Хоч Карпо Адамович і був дворянином, достатньо довго була тяганина з признанням роду Тобілевичів у дворянстві, і пов’язана вона була з помилкою у прізвищі Тобілевич, чи Тобелевач, чи Тубілевич, якої припустилися писарі. Цей феноменальний випадок з годом використав у своїй комедії "Мартин Боруля" Іван Карпович Тобілевич.

Родина була дружною, веселою і талановитою. Звеселяла мати терновим квітом хату, співала чумацькі пісні баба Настя низьким сильним голосом, до неї прилучали свої голоси батько й мати, підтягував частіш голосочком старший син Іван, приходили на спів у світлицю менші брати, і не гадалося їм, що то вже майбутні актори, які увіковічать пам’ять матері та батька. Згодом вони стануть славнозвісними Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Марією Садовською-Барілоттї, Панасом Сакса ганським - корифеями українського театру.

Тобілевичі були людьми освіченими, знали багато віршів і пісень Шевченка. Вихованням дітів займалася мати. Вона прекрасно співала народні пісні, майстерно розповідала казки.

У 70-ті роки, коли родина Тобілевичів уже переїхала до Елисаветграда, в їхньому будинку щосуботи відбувалися "вечірки", всі співали, та найбільше і найкраще - Маруся І Панас.

Кожен з Тобілевичів шов своїм шляхом по життю, але кожного цей шлях вів до театру. Всі вони з юнацьких років виступали у аматорських гуртках На професійну сцену Тобілевичі прийшли майже одночасно - у1881-1884 роках.

ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (КАРПЕНКО-КАРИЙ)


Карпенко-Карии. Фото 1890 р. Єлисаветград.

Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) успішно закінчив Бобруйську повітову школу. Мрія про університет лишилася нездійсненною. Матеріальні нестатки змусили 14-річного хлопця працювати: спочатку писарчуком, потім виконувати канцелярську роботу в Бедринці - у ратуші та повитому суді (працював у Херсоні і Елисаветграді).

Щасливий випадок (І863р.) звів юного Івана Тобілевича з акторами Голубооким та Кропивницьким. Ця зустріч, їх подальша дружба була корисною і плідною. Вони організували аматорський театральний гурток, виконували твори Котляревського, Шевченка, Гоголя. 20 років було Івану, коли відбулося перше знайомство з справжнім театром. То була трупа Млотковського. Потім він пішки ходив до Елисаветграду (за 50 км), щоб побачити гру американського актора. А.Олдріджа.

Цікавили Івана Тобілевича культурні події міста. На сторінках газети він виступав із рецензіями на театральні вистави.

Літературну діяльність він розпочав з перекладів українською мовою "Книги чеків" Г.Успенського. Потім було оповідання "Новобранець" (1881Г), п’єси "Бурлака", "Підпанки"(1883г). Твори свої підписував псевдонімом Ігнат Карній.

У 1878-1883рр. він бере участь у таємному елисаветградському гуртку народників, за що потрапив під нагляд поліції як неблагонадійний. Його звільняють з посади секретаря поліцейського управління. Саме тоді прибула з Миколаєва трупа Старицького і І.Тобілевич одержав запрошення вступити до професійної трупи. Як актор і драматург він починає гастролі у Ростові, узявши собі сценічне ім’я Карпенко-Карий, на честь батька Карпа Адамовича. В трупі ще працювали його молодші брати Микола Садовський І Панас Саксаганський. Вони успішно гастролювали з театром у Одесі, Миколаєві, Києві. Однак акторська діяльність Карпенка-Карого була перервана арештом. Він змушений був залишити місто, бо йому заборонялося жити в Україні й у великих містах Росії. Жив актор у Новочеркаську під "гласним наглядом". Коли ж мав приїхати до міста цар, Карпенка-Карого було вислано на станцію Константинівка.

Три роки проведені Карпенком-Карим у Новочеркаську, не минули марно: він написав п’єси "Бондарівна", "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Безталанна".

У 1887 році драматург повертається до Єлисаветграду, тут під наглядом наймички жили його діти. Але відразу ж змушений був поїхати на хутір Надія названий так на честь померлої від туберкульозу дружини Надії Карлівни, яка була йому добрим другом і товаришем по аматорським гурткам. Хутір був оазисом серед степу, де кожен, хто відвідував його, мав посадити дерево. Тут Карпенко-Карий написав п’єси, які увійшли в ; золотий фонд української класики: "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та інші. Це була справжня революція у драматургії і театрі. Карпенко-Карий перший вийшов за межі етнографічного шаблону з мелодрамами про кохання та злих розлучників і започаткував серйозну громадську комедію. Але його шлях на сцену був тернистий.

Царською цензурую українському театрі свідомо навязувався духовний провінціалізм, хуторянство. Заборонялися п’єси з життя інтелігента та на історичну тематику. Цензура мала на меті керувати процесом розвитку української драми, спрямовувати його у соціально пасивне русло. Тому ставила своє - "К представленню не підлежить". Автору і драматургу Карпенку-Карому бракувало театру. Як тільки закінчився строк поліцейського нагляду, він повертається на сцену (1888г.) і не залишив її до кінця життя: спочатку у трупі Садовського, пізніше - Саксаганського. Він виконував роль Тетерваковського ("Наталка Полтавка"), Хоми ("Ой, не ходи, Грицю..."), Мартина Борулі ("Мартин Боруля") та інші.

Індивідуальність І.Карпенка-Карого не мала аналогів на українській сцені. Зовні він не був схожий на актора. У житті і на сцені І.Карпенко-Карий цурався всього показного. Він ненавидів сценічну фальш і нерідко жертвував яскравістю, щоб виграти у достовірності. Невипадково І.Карпенка-Карого зараховано до акторів європейського масштабу.

У різні часи театральний колектив, де працював І.К.Карпенко-Карий мав різні назви, формально це була одна з багатьох мандрівних українських труп. Виступи українських акторів із захопленням сприймались не лише в багатьох периферійних російських, та українських містах а й у Москві і Петербурзі.

У Миколаєві Карпенко-Карий як актор режисер ставив усі свої 18 драматичних творів. Власник миколаївського готелю "Золотий якір" К.Монте перебудував його у театр на 130 місць. Надалі він став театром Шевера, а тепер це Російський драматичний театр.

Новозбудований театр був менший за Одеський, але зал для глядачів вражав своїм комфортом, чистотою і художнім оформленням,

На цій сцені Карпенко-Карий виступав у сезонах І889-І893 років. Глядачі Миколаєва з захопленням зустрічали усі виставці цього театру про що свідчать старі газети.

У 1905 році Іван Карпович тяжко захворів на рак печінки. Після лікування в Ялті ще в січні 1907р., переборюючи біль, актор грав під час гастролей в Умані. Це був його останній вихід на сцену. У серпні разом із Софією Віталіївною Тобілевич (в дівоцтві Дітковською, співачкою в трупі Старицького), яка з новочеркаських часів стала актору другою дружиною і поділяла з ним його долю до кінця життя, він виїхав до Берліна, продовжити лікування, але 15 вересня там помре. Тіло його було перевезено і поховано на Карлюжинському цвинтарі поряд з могилою батька, поблизу хутора Надія - цьому "найкращому куточку у всьому Єлисаветградському повіті", як писав сам драматург.

Творча діяльність Карпенка-Карого була глибоко осмислена великим українським письменником-демократом І. Я.Франком, який на той час вважався суворішим критиком Він писав: Чим він (Карпенко-Карий) був для України, для розвою її громадського та духовного-життя, це відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори, це зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначеним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література”

МИКОЛА ТОБІЛЕВИЧ (САДОВСЬКИЙ) І МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА.


Микола Тобілевич (Садовський) народився у 1856 році на Миколаївщині. По закінчення реального училища в Єлісаветграду готувався до кар’єри військового. У 20 років пішов добровольцем на допомогу слов’янам, що повстали проти турецького гноблення коли розпочалася чорногорско-сербська-турецька війна на Балканах. Брав штурмом Шипшинський перевал у 1877 році, отримав у нагороду Георгієвський хрест. Він багато пережив, побував у світах, був поранений. Після цього навчайся у військових школах. У чині підпоручика потрапив у полк у місто Бендери.

Тут він привернув до себе увагу в офіцерському зібранні артистичними здібностями, став центральною фігурою серед учасників аматорського-театрального гуртка.

Часто разом з ним виступала молода дружина полковника Хлистова, яка мала приємний голос і природжений сценічний талант. Родом із Чернігівщини, вона знала багато народних пісень і кохалася в них. Захоплення сценою було тією стихією, яка зблизила Миколу Карповича з Марію Костянтинівною.

Цензура дозволяй ставити тільки "живі картинки" - сценки з народною життя, які були декларативні і надумані, вони не давали акторам можливості повністю розкрити себе. І Хлистова ставить свою живу картинку, творчій етюд із життя болгарської селянки. Це було вибухом у колі глядачів, а крім того схвилювало молодого Миколу Тобілевича: "Здавалося, ніби я заглянув у безодню, з дна якої, з надр земних, на мене блиснув дивовижнім самоцвіт... У цьому творчому етюді закладено джерела .для загальної невичерпної творчості... Одне слово - перед нами спалахнув вогонь Прометея! Геній!” так він писав про гру цієї молодої жінки, А була вона майбутня народна актриса, славнозвісна Марія Заньковецька.

Разом вони мріяли виступати у професійному театрі. Дуже невдало складалося життя Марії Костянтинівни. Батько її Костянтин Костянтинович Садосовський, збіднілий поміщик, утворив із селян Заньки хоровий гурток захоплювався церковним співом. А Маня росла смішливою дівчиною і дуже полюбляла зображувати різних людей, свої "анекдоти в лицях" вона називала "театром для себе". Виступи відбувалися як у рідних Заньках, так і у Чернігівському пансіоні, де дівчина навчалась. На пансіонатському вечорі Маня викликала справжній фурор своїм співом і читанням віршів.

Чим далі вона бачила своє життя на сцені. Але батько категорично був проти, вважав, що негідно дворянській доньки навіть думати про акторство і Маня бере шлюб з офіцером Хлистовим, щоб піти від своїх родинних обов'язків.

Хлистов до шлюбу обіцяв дати їй можливість одержати музичну освіту, реалізувати свої акторські здібності. Але одружився і всіляко спав чинити перепони її сценічній діяльності. А щоб приховати свій деспотизм, він жартома підписав записку у присутності акторів про те, що дозволить своїй дружині піти на сцену тільки у разі офіційного створення української трупи, маючи надію, що українська мова заборонена назавжди. Микола Карпович узяв цей папірець. Згодом він ним скористається, а поки Марія Костянтинівна виїхала з чоловіком до Фінляндії, Микола Карпович же у 25 літ, вийшов у відставку і 1881 році подався у Кременчук до Кропивницького, який грав у ролі бурлаки Миколи, прибравши собі псевдонім Миколи Садовського за дівочим прізвищем матері.

Тепер Садовський І Кропивницький розгорнули спільну артистичну діяльність тримаючи постійні зв’язки з Іваном Тобілевичем.

А у жовтні 1882 року відбулася визначна подія в театральному житті - в Єлізаветграді створену першу професійну українську трупу. Було складено новий репертуар з українських п’єс, треба було набирати акторів у трупу.

Тут Микола Карпович згадав про слово офіцера дане чоловіком Марії Хлистової. За телеграфним викликом Миколи Садовського вона прибула до Єлізаветграду. Але це було дуже не просто. Не поділяла її прагнення бути на сцені дворянська родина, чоловік. Це вважалося дурним тоном, до того ж, за старих часів заміжня жінка не мала права на окреме проживання від чоловіка без спеціального дозволу. Та ще ні в якому разі не повинно з’являтися на афішах дворянське прізвище Садосовських.

Долаючи ці перепони Марія Костянтинівна дебютувала у ролі Наталки Полтавки під сценічним Ім’ям - "Заньковецька", взятого на честь села. Микола Карпович Садовський виступав у ролі Петра.

З цього часу вони майже завжди виступали у парі і мали величезний успіх у театральної публіки. По закінченню спектаклем лунали вигуки: "Слава! Слава!", а до готелю Садовського, Кропивницького, Заньковецьку несли на руках.

За 50 років роботи у театрі Микола Садовський зіграв біля півсотні драматичних і комедійних ролей. Це була галерея високомистецьких різних ролей, образів, як наприклад трагедійні - Богдан Хмельницький, Тарас Бульба, Сава Чалий, Назар Стодоля у однойменних драмах Старицького, Карпенка-Карого, Шевченка, а також комедійні - Виборний ("Наталка Полтавка" Котляревського) Шельменко ("Шельмепко-денщик” Квітки-Основ’яненко), Карась ("Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського) та інші.

Як актор Садовський був самобутнім майстром, сценічна творчість якого ґрунтувалася на глибокому знанні життя народу його побуту і психології.

Партнерка Садовського Заньковецька мала дуже гарне меццо-сопрано, була актрисою широкого творчого діапазону. Коли вона прочитала з непідробним драматизмом роль Ярини з п’єси „Невільник” Марко Кропивницький був вражений. Він зняв із руки перстень і надіваючи його Марії Костянтинівні на палець, урочисто сказав: Заручаю тебе, Марусю, навіки зі сценою. Так і сталося. Вона створила образи як глибоко драматичні, так І яскраво комедійні. Це Уляна та Зважені ("Сватався на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Квітки-Основ’яненкс Галя ("Назар Стодоля" Шевченко); Харитина, Софія ("Наймичка", "Бесталанна"• Карпенка-Карого та Інші.

Неодноразово зустрічав велику артистку Миколаївський глядач, У цей час вона жила в домі попаді ПредтеченськоІ майже на околиці міста. Попадя, яка вважала театр "суперечним Істинному благочестю" з рештою решт стала те ж щирою театралкою І щодня вимагала у своєї квартирантки контрамарку на виставу. Саме тут Заньковецька готувала роль Одарка з драми Кропивницького "Дай серцю волю заведе в неволю";

З великим тріумфом виступали Садовський і Заньковецька у Санкт-Петербурзі, де український народ вважався тільки за "плеск", а його мова з "наріччя". Але попри все інтерес до українського театру був особливий, критика давала відмінну оцінку підготовці акторів. Після цього як спектакль "Назар Стодоля" відвідав цар Олександр П, Садовський і Заньковецька одержали офіційне запрошення вступити до трупи Імператорського театру. Але пропозицію не прийняли.

Були роки коли шляхи Садовського І Заньковецької розходилися з дуже приватних мотивів. Наприкінці 1889 року, коли трупа Садовського прибула до Миколаєва газета "Южанин" повідомила про залишення Заньковецькою трупи.

Садовський добре розумів гостру вразливість своєї подруги, з якою доля зв’язала його любов’ю і відданістю сценічному мистецтву. їхні стосунки були міцніші за всі умовності "законного" одруження, якого бони не могли здійснити. Адже Марія Костянтинівна порвала з чоловіком, формально взявши на себе провину розлучення. Синод у такому випадку забороняв жінці вдруге брати шлюб. Садовський, відданий своїй дружині, оберігаючи II особистість, залишає свою трупу І Іде за Марією Заньковецькою. Трупи, де доводилося працювати усім Тобілевичам були мандрівними, постійно змінювався їх склад, мінялося керівництво.

У 1888-І898 роках Микола Садовський мав, власну трупу, яка називалася "Товариство маорійських артистів під керівництвом М.К Садовського за участю М.Ю. Заньковецька”.

А у 1906 році Садовський разом з Марією Костянтинівною заснував у Полтаві мандрівну групу, яка у 1907 році стала першим українським постійним стаціонарним театром. Микола Карпович був в ньому режисером-постановник.

Шість років (1920-1926) Садовський жив на Галичині, окупованій Польщею. Очолював руський театр товариства "Просвіта" в Ужгороді. У 1926 році повернувся на Батьківщину працював у різних театральних колективах, знімався у кінематографі.

Як режисер він був послідовником М.Кропивницького І М.Старицького розширював репертуар трупи використовуючи тогочасну українську драма Б.Грінченка, Л.Українки, С.Васильченка.

Велику цінність становлять мемуари Садовського "Спомини з російсько-турецької війни” (І9І7р), „Мої театральні згадки” (І907-І929рр). Помер Микола Садовський у 1933 році на 77 році життя.

Марія Костянтинівна Заньковецька з 1909 по 1911 рік жила у Ніжині, керувала аматорськими гуртками. Її приваблювала режисерська ї педагогічна-виховна робота з молоддю, яка цінувала завзяття, прогресивні переконання, закоханість у мистецтво відомої артистки.

З І9І8 року Заньковецька переїхала до Києва, де увійшла у склад народного театру. Взимку 1922 року минало сорок літ її сценічної діяльності. На ювілейному вечорі вона останній раз виходила на сцену. Для свого прощального виступу Заньковецька вибрала четверту дію з драми Кропивницького "Дві сїм’ї”, де грала Зіньку. 3 надзвичайною силою Заньковецька розкрила трагедію жіночої душі і своїм вічно юним талантом знову потрясла серця всіх, хто був присутній у залі.

За великі заслуги перед Українським Театром корифею української сцени Марії Заньковецької було надане звання Народної артистки республіки першій в Україні і після Ермолової - другій в Союзі.

Мистецтво Заньковецької високо цінували Чайковський, Л.Толстой. Чехов, К.Станисласький. М.Єрмолова та Інші, діячі культури.

Померла М.Заньковецька через рік після Миколи Садовського, коли їй виповнилося 80 літ.

МАРІЯ САДОВСЬКА-БАРІЛОТТІ.


Якщо М.Заньковецька зачаровувала публіку драматичною грою, то сестра братів Тобілевичів Марія Карпівна, знала як Садовська-Барілотті своїм прекрасним голосом Вона народилася в с. Кам’яно-Костувате, тепер Братський район Миколаївської області у квітні 1855 року.

Чудовий голос їй передався від матері. Молодший із братів Тобілевичів - Панас згадував про матір: "А як співала вона чарівним ліричним голосом, що мав цілющою водою, мився в душі”. Характер того співу на нотах не передати, його можна тільки перейняти. І це зробила сестра Маруся, що так дивно співала. Отож, першою людиною, яка відкрила дочці красу музичного співу, зокрема української народної пісні, була її мати.

Закінчивши жіночу школу, а потім - приватну гімназію, Марія почала вчителювати в народній школі і брала участь в аматорських театральних гуртках Єлисаветграда. Співала у молодіжному хорі. У 1875 році до Єлісаветграду прибув композитор Ніщинський, автор славнозвісних "Вечорниць". Його приймала родина Тобілевичів. Марія Карпівна зачарувала Ніщинського своїм прекрасним лірико-драматичним сопрано. „Ваша доля - то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!" сказав композитор І потис дівчині руку.

І після деяких вагань при підтримці старшого брата Марія Карпівна розпочала сценічну діяльність у 1876 році в російсько-українській трупі. Пізніше грала в російських опереткових трупах. Власне життя не склалося. Певний час - не дуже довго вона була заміжньою, одруживши італійським співаком Барілотті. Можливо, він, звичайний чоловік, не витримав життя із незвичайною жінкою. Може, вона не погодилася проміняти рідну землю на сонячну Італію. Марія Карпівна одержала розлучення, вже маючи двох дітей. Здібності актриси були вище за опереткового репертуару. Їй мріялося про справжній театр, цікаві драматичні ролі. Вона була присутня, коли Кролівницький читав Івану Тобілевичу свою драму "Дай серцю волю заведе в неволю". Спалахнуло бажання зіграти роль Марусі, сердечна щирість якої виразила Марію Карпівну. А тут і не забарилось запрошення самого Кропивницького до вступу в їх сценічне товариство, що гастролювало у Харкові. Так, з 1883 року актриса, прибравши ще ім’я матері, стає чином перлом прецесійної української драматичної трупи під прізвищем Садовська-Барілотті. Потім були трупи М.Старицького, М.Садовського і П.Саксаганського.

Хоч би де виступала Марія Садовська, хоч би які ролі виконувала скрізь і завжди преса високо оцінювала її гру: "блискуче", "абсолютний успіх".

Акторка створила прекрасні сценічні образи Харитини ("Наймичка"), Катрі Дзвонарів ("Не так склалося, як жадалося"), Мар’яни ("Розумний і дурень"), Оксани ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть”), А роль Софії в драмі "Безталанна" була чи не найсильніша в її репертуарі.

Глядачі завжди наділяли Марію Карпівну шквалом оплесків, в усі пори року підносили свіжі квіти. Це була актриса музично-драматичного діапазону з блискучими вокальними даними, сценічним темпераментом, майстерністю перевтілення. Легко і гармонічно вона переходила від словесного тексту до співу, від співу до танцю. Як того вимагав театр народних традицій, що сягали корінням українського фольклору, народних ігор, інтермедії. А відтак поєднувала в одне ціле-слово, музику, пластику.

В Миколаєві Садовська-БарІлоттІ гастролювала в 1883, 1889, 1890 роках В театрі Монте вона дебютувала у ролі Наталки-Полтавки. Газета "Южанин" у 1890 році писала: Про гру Садавської-Барілотті в опері М.Дибенка "Утопліенница”: - "Госпожа Садовская – Панночка -Утопленная, благодаря своей талантливой игре сумела сделать маленькую роль волнующей, пение же этой артистки была особенно интересным".

І все ж таки в сузір’ї корифеїв вона була як метеорит: яскрава, промениста і - короткочасна. Її талант промайнув на сцені, не встигнувши розквітнути. У зеніті слави 35-річна співачка пішла з життя, зігравши близько двадцяти ролей.

Протягом перших трьох місяців 1891 року трупа Саксаганського виступала м. Одеса., де під кінець гастролей Марія Карпівна відчула шалену втому. Мріяла відпочити на улюбленому хуторі разом з дітьми, чоловіком і колегою по сцені Денисом Мовою у колі дорогої рідні Тобілевичів. Але - ще останній спектакль "Безталанная". На цій виставі і сталася драма. Публіка вловлює найтонші нюанси гри акторки, здається вона ще ніколи не грала з таким натхненням. І звичайно, ніхто в залі не почув, крім Саксаганського, який грав роль Гната, як вона прошепотіла: "Мені погано, братикуо.”

Припинити спектакль, визвати лікаря відмовилась. Остання дія. Трагічніше ніж будь коли прозвучало останнє слово підбитим птахом метнулася за куліси і впала непритомна Марія Садовські, таки докінчила роль. Але більше не вийшла на виклик публіки.

У глибокій жалобі зустріли мешканці Єлісаветграда труну з тілом померлої актриси. Звідси вона починала свій благородний шлях служіння народному мистецтву.


ПАНАС ТОБІЛЕВИЧ (САКСАГАНЬСЬКИЙ)


Як і сестра колись давав клятву віддати театрові всі сили також молодший з Тобілевичів - Панас (Саксаганський). Спочатку Панас Карпович склав кар’еру військового. Службі у війську він віддав п’ять років життя. Після закінчення військової школи в Одесі (1980р.) він одержує призначення у 58-й Празький піхотний полк, що базується у Миколаєві. Оселився на вулиці Інженерній, 2. Згодом він став критично дивитесь на офіцерське життя. У війську царила атмосфера муштри, що гнітила творчу особливістю. Молодий Панас знайшов собі заняття, став організатором полкової бібліотеки. Тут він зблизився з полковником Ашенбреннером, який виявився інтелігентною людиною з демократичним поглядом. Він очолював таємну військову організацію "Народної волі". Слухаючи розповіді Ашенбреннера, Панас набирався знань історичної науки, у нього зароджувалася думка зовсім порвати з армією, віддати сили для чогось корисного. Ще з юнацтва Панас виступав у аматорських театральних гуртках і тепер мріяв про театр.

Невдовзі сталося і нагода. У той час, коли частина була на маневрах в Одесі (І883р.) там гастролювала трупа Старицького з Кропивщщьким Садовським І Заньковецькою. Панаса Карповича було запрошено до трупи і перший його виступ був у п’єсі "За Німан іду” на сцені Миколаєва.

Так у 24 роки він стає професіональний актором, взявши собі театральний псевдонім Саксаганського - в пам’ять про материне рідне село.Саксагань. „Вітай мене, Іване, як артиста що має вже кількамісячний сценічний стаж. Вітай Панаса Саксаганського”- писав він до старшого брата Івана. "І вітаю, І бажаю щастя! Іди твердо тим шляхом, на який
ступив!.” - відповів Карпенко-Карий.

Особливо на перших кроках театрального життя Панаса Карповича всіляко підтримував І.Карпенко-Карий. Безумовно Саксаганський вчився секретам професії і у М.Кропивницького, і у М.Заньковецької, проте по останню пораду йшов до старшого брата.

За дуже короткий час Панас Карпович не тільки набув сценічного досвіду, спробувавши себе у різних ролях і виявивши свій рідкісний хист перевтілення, а й глибоко засвоїв уроки психологічної майстерності, що викладав йому І.Карпенко-Карий. Його здатність до сценічної трансформації і збереженою при цьому рідкісної органіки дивовижні.

Невпинне поповнення інтелектуального багажу, постійна самоосвіта здатні до критичного осмислення театрального буття і власного досвіду сполучались у П.Саксаганського з прагненням прокласти власний шлях у мистецтві.

Він виробив власну систему роботи над роллю і залишив думки з цього приводу, які не втратили свої цінності й сьогодні. Сучасники пов’язували з ім’ям Саксаганського поняття "Інтелігентній актор".

Театральні шляхи кожного з Тобілевичів постійно перетиналися. 1888 році було створено "Товариство малоросійських артистів під керівництвом К.Садовського, куди входили Саксаганськии і Карпенко-Карий з дружиною Софією Віталіївною Тобілевич, а також М.3аньковецька,М.Садовська-БарІлоттІ.

Театр трьох братів проіснував до кінця 1889 року, коли Заньковецька і Садовський вийшли з трупи. Сталося це у Миколаєві. Колектив очолив Панас Саксаганський, продовжуючи виставляти на миколаївській сцені п’еси відповідно до репертуару. Новий 1890 рік трупа відзначала у Миколаєві виставою "Доки сонце зійде, роса очі вніс”. Акторське товариство згуртувалося навколо Саксаганського та Карпенка-Карого.

Добровільно відновившись від заманливої кар’єри актора-прем’єра, II. Саксаганський звязав свою долю в мистецтві із задумами І.Карпенка-Карого і став режисером.

На весні І890 року про себе заявила оновлена трупа, яка називалася "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом II. К. Саксаганського". Формально це була одна з багатьох мандрівних українських труп. Але на шляху ідейно-мистецьких шукань драматург і актор Карпенко-Карий, режисер і актор Саксаганський та їх сценічний ансамбль досягли вершин професійної майстерності і започаткували новий тіш театрального видовища.

Жодна українська трупа не мала такого великого й різноманітного репертуару, як трупа Саксаганського. З перших вистав трупа набула слав. Бона ставила п’єси Карпенка-Карого, Старенького, Кропивницького Островського.

Як режисер Саксаганський вперше в Історії українського театру запровадив план постановки вистави. Особливу увагу приділяв роботі з акторами, добиваючись ансамблю. Затверджуючи на українській сцені соціально-психологічну драму. Саксаганський-режисер повністю поділяв погляди свого брата Карпенка-Карого і діяв в ім’я високої сценічної майстерності.

У червні 1910 року "Товариство" припинило своє Існування. Панас Карпович Саксаганський оселився у Києві і працював у різних театральних трупах. У 1918-1922 роках очолював у Києві постійний Державний народний театр, на основі якого утворено Театр Ім.М. Д.Заньковецької.

У радянські часи Саксаганським написані праці "Як я працюю над -роллю", "До театральної молоді” "До молодих режисерів", „з історії українського театру", перекладено ряд творів, російських і західноєвропейських авторів на українську мову.

Помер останній з корифеїв - Панас Саксаганський на 82 році життя (І940р,).


ЛІТЕРАТУРА:


  1. Донченко 0. Отец украинского театра.//Биб-ка.-1995.-йо.-С.76-77.

2. Кремінь Д. Іван-Карпенко-Карий, як дзеркало української театральної революції .//Рад.ІІрибужжя.-1995.-10 жовтня.-С .4.

3. Ковальова 0. Метеорит у сузір’я корифеїв.//Жінка. -2000.№3- С. 6-8.

4. Пільгук І. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич),-К:Молодь, І976

5. Суходольський В. Народна артистка.-К.:Держвидав,І96І.




Каталог: Referats
Referats -> Реферат на тему: Анна Ахматова (біографія) А. А. Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася в родині морського інженера, капітана 2- го рангу у
Referats -> 1. Філософські ідеї погляди В.І. Вернадського
Referats -> План Біографія І творчість Літературні епіграфи
Referats -> Реферат на тему: Уолт Уїтмен "Листя трави" (біографія) Великий поет-новатор Уолт (Уолтер) Уітмен (1819-1892) народився в Лонг-Айленді, неподалік
Referats -> Соціальні аспекти подолання наркоманії


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconКонспект заняття «Подорож літературною картою Козівщини»
Краєзнавчо-народознавча та пошуково-дослідницька робота по вивченню творчого доробку та життєвого шляху нашого земляка Тимотея Бордуляка...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconБібліографічний посібник
Цей посібник про видатних земляків та діячів краю, які відіграють велику роль у житті нашого народу, гідно представляють його обличчя...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconВідкрите заняття по краєзнавству (з досвіду роботи вихователя Добош Ганни Іванівни) Мета
Розвивати цікавість до рідного краю,до держвних символів України,до народних символів,до оберегів,до нашого рідного Закарпаття,до...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconЧеломей Володимир Миколайович Біографія
Народився 30 червня 1914 року в містечку Седльці Привісленського краю (нині територія Польщі) в сім'ї вчителів. Незабаром сім'я переїхала...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconЛітературний альманах «Переяслав – дитинство історії України. Відомі постаті нашого краю» Класний керівник
Мета: поглибити знання про Україну І переяславщину; прищеплювати любов до рідного краю; розширити зміст поняття громадян України;...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconЯскравий блиск поетичного намистечка
Урок літератури рідного краю за творами нашого земляка, поета Олександра Височанського
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconМета. Формувати в дітей любов до рідного краю, свого народу, поваги до його побуту, звичаїв, традиції, любові й бережного ставлення до рідної природи – основи нашого життя; прилучати дітей до невмирущої спадщини рідного краю; розширювати знання про символи
...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconСвято «Душа народу в пісні забриніла»
Мета: відроджувати звичаї, традиції та обряди нашого народу; збагачувати знання ліцеїстів про народну пісню; виховувати любов до...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconТрадиції святкування зимових свят (катерини та андрія)
Мета: збагатити знання учнів про народні традиції; виховувати любов до народних звичаїв, гордість за український народ, який має...
„Сім’я Тобілевичів гордість нашого краю iconПрограма з літератури рідного краю для учнів 5-9 класів
Рмк управління освіти, сім’ї, молоді та спорту Сторожинецької райдержадміністрації


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка