Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!



Сторінка1/12
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.64 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!

Папа Юлій II – португальському ченцю,

близько 1550 року

Якщо у вашому публічному до­­мі не йдуть спра­ви – не ліж­ка тре­ба переставляти – а мі­ня­­ти кад­ри.

Віктор Ющенко, парламентські слухання

з приводу конституційної

реформи 9 квітня 2003 року



...Він міг би до свого ста­те­во­­го вигасання ста­ти доб­ро­по­ряд­­ним сім’янином і довгими зи­мо­ви­ми ве­чо­ра­ми розпові­да­ти дітям, ону­кам про тяжке ста­­новлення не­­залежної дер­жа­ви, до якого він на­чеб­то був при­­чет­ний...

Олесь Уляненко.

Син тіні: Роман. 2002 року


Роман Офіцинський







ББК 63.3(4УКР)

О 91
Тексти зібраних у цій книзі науково-публі­ци­стичних ста­тей первісно побачи­ли світ протя­гом 2006-2008 ро­­ків. Їх подали загальнонаціо­нальні та ре­­гіо­нальні дру­­ковані та електронні га­зети і жур­­на­ли «Ук­раї­нсь­ка правда», «Урядовий кур’­єр», «Ек­зи­ль», «Піс­ля­мо­ва», «Трибуна». Та­кож во­ни про­­пагувалися ін­ши­ми медіа, вітчи­зня­ни­ми і за­рубіжними: «Ино­СМИ.­Ru», Vlas­ti.net, «Львівська газета», «За­кар­пат­тя online», Uzhgorod.net, Za­karpat.info, «Правда За­­­­кар­пат­тя», «Ре­пор­тер» тощо.

Видання здійснено коштом МПП «Ґражда».
ISBN 978-966-8924-86-6

 Роман Офіцинський, 2008

 Корнелія Ілюк, дизайн, 2008




Видавництво «Ґражда», 2008

На розраду

Тяжко жити

Касандрою

Усе доросле життя до сьомого поту скромно пра­цюю в державному секторі за пересічним фахом – істориком. Непомітний для людст­ва відлік мо­­го загального трудового стажу роз­по­чався у сім­­­надцять років на другій лавці се­ред­нього ряду сту­­дентської аудиторії під номе­ром 503 провін­цій­­ного університету. Із тої по­ри я лише вряди-го­ди гарував не за основним міс­цем зберігання тру­до­­вої книжки – в армії, мо­лодіжних структурах, ме­діа… При тому ле­галь­но. Є виписки і квитанції.

Не полінувався днями погортати вже почас­ти по­­жовтілу підшивку своїх публікацій за ос­таннє два­д­цятиліття. Про що думалося на гос­трому сти­ко­ві некуртуазних епох, населених хамелеонами – то­­талітарної, авторитарної, де­мократичної? Погор­тав і… Ні, не зомлів, стік холодним потом. Про що го­ворив, наче сікачем гичку відрізав, у головному все збувалося. У 1990 році наврочив повільне і бо­ліс­не згасання Народного руху, а в 2005-му – при­низ­ливе пар­ламентське фіаско об’єд­на­них соціал-де­мо­кра­тів. У 1994 році на перших й ос­танніх пря­мих ви­борах закарпатського губер­на­тора (голови об­­­ласної ради) вірив у фарт Сергія Ус­тича. І він пе­­реміг. У 1999-му не мав сумніву в пре­зи­дент­сь­ко­му римейку Леоніда Кучми…

Далі ще гірше. Собі на шкоду. Ось зненаць­ка за­с­кочив мою не вельми сентиментальну ду­шу не­щас­ливий 2006 рік. Вразив і покраяв її, розір­вав на шматки не людоїдськими пастка­ми – холодом, вій­­ною, геноцидом, не якимось свіжо при­па­со­ва­ни­­ми версіями всесвітньо­го потопу, а споконвіку ци­­нічними гріхопа­діннями непорочно зачатих му­жів на рівній (хоч покоти яйцем івано-фран­ків­сь­ким) дорозі.

О, як невимовно шкода капітана запасу Вік­то­­ра Ющенка! Це той, хто за два роки не зу­мів ос­во­їти президентського ремесла. На ща­с­­тя, сердеш­ний, має хоч відповідний запис у тру­довій книж­ці, право на пенсію та зватися до­вічно великими бук­­вами – Президентом Ук­ра­їни. Не судилося йо­му дослужитися до майо­ра, тим паче – пол­ков­ни­ка. Натомість цілком комфортно відчув себе він у мун­­дирі рядового камікадзе.

На лоні чарівної природи ужгородських око­лиць у прогностичній прострації за квітень ба­га­то­­страждального 2006-го я пригадав солід­ній ком­па­­нії магію цифри 239. І вона вигулькну­ла на таб­ло голосувань у Верховній Раді за три місяці – у лип­­ні. На разі це вже була не де­пу­татська група «За суверенну Радянську Ук­ра­їну» зразка 1990-го, а, небавом з’ясувалося, ко­а­ліція антикризова. Її сприт­­­но доклепав зна­йо­мий у дошку трухляву, силь­­но постарілий Олек­сандр Мороз, совість, честь і ро­­зум епохи Лео­ніда III. Зрештою, усіх трьох Ле­оні­дів. У Бре­ж­нєва, Кравчука і Кучми не тіль­ки спі­ль­не вкра­їнське коріння.

Каюсь перед ареопагом Леонідів-Вікторів-Ре­на­­тів. У грудні многогрішного 2006 року я всього- на-всього двома куценькими абзацами підмітив над­­лю­дське навантаження на червоне серденько бі­ло­с­ніжного БЮТу. Донедавна це – надійний прези­ден­­тський бронежилет у парла­менті, де тимчасо­­во ха­­зяйнують круті хлопці з Донецька. Не встиг я сип­­ну­ти на паркетну до­лівку якусь крихту сумніву, як у ще новоріч­но-різдвяному січні 2007-го «бій­ці Жан­­ни д’Арк» за два сеанси (голосування, а не го­ло­­ду­ван­­ня) ви­лікували президента від постуні­вер­саль­но­­го син­дрому. Щоправда після того він опи­нився у ко­матозному стані «кривенької качечки».

І символічно, і трагічно, що на щорічних зі­бра­н­нях світових лідерів у Давосі помаранчево­го пре­­зидента радо замінив синьо-білий пре­м’єр. Хоч оби­­два Віктори за дивним збігом опи­нилися в один час в одній країні. У Швейца­рії Ющенко лі­ку­­вався, у госпіталі кантону Же­нева виводив за­лиш­­ки діоксину. Янукович пашів рум’янцем на гір­­ськолижному курорті Давос, занурився у те­с­ту­ван­­­ня французьких вин півстолітньої витримки і, ко­­ристуючись на­годою, у стратегеми щодо на­ціо­на­ль­­них інте­ресів демократично зрілої України. По­ки жу­равель витає в небі, синиця землею пра­вить, до­звіл на посадку видає. Потім лі­цен­зу­ва­ти­ме і по­льоти, і відстріли.

Важко жити Касандрою. Але хіба я скаржу­ся? Це мій професійний хліб. Це, зрештою, ре­алі­зо­ва­на мрія середньошкільного віку. Радий би щось змі­­нити. Та хто поверне мене у п’я­­тий клас не­ам­бі­­ційної сільської десятирічки, аби я передумав ста­­вати знавцем минулого? Тоді на уроках ста­ро­дав­­ньої історії моїх од­но­класників не раз при­ча­ща­­ли і дерев’яною, і пластмасовою лінійками на 20, 30 і 40 см. Різкий біль слугував підґрунтям для про­­рочих візій. Проте на них, подібно до віщувань мі­­фічної діви з Трої, теж ніхто не зважав, поки не зна­­­ходився якийсь незручний привід запізнати­ся з кіньми троянської породи. Досі ця тесляр­ська хал­­тура на злобу дня досягає шаленого успіху.

Мій перший учитель історії любив приходити у школу в синіх відзнаках лейтенанта запасу КДБ, по­заяк проводив ще й допризовну підготовку. Аби під­тримувати мертву тишу і залізну дисципліну, а вод­ночас трішки постимулювати палку любов до іс­торичних знань, він частенько давав причастя реб­ром лінійки по простягнутих пальцях ви­тяг­ну­тої руки долонею вниз. По ламких дитячих кіс­т­ках бив не зі злості, не дуже травматично, з ціл­ком гуман­них міркувань. І безпристрасно, і без на­­­солоди, але з почуттям відповідальності перед при­­­й­деш­нім. Йому гадалося таким спартанським гар­­­­том скоріше вивести розпещених нащадків «за­­­­лізом і кров’ю» упокорених західних українців із клятої пітьми неуцтва.

Із 36 учнів класу, набраного в трьох селах га­ли­­цько-волинського прикордоння, хтось дивом і справді необачно натрапив на нитку Арі­ад­ни. Ви­блу­­кав із темряви і, здається, зматері­а­лізував на­мір чвертьстолітньої давності. У ме­не зародилася мрія трудитись ученим-істо­ри­ком не від страху пе­ред лінійкою, хоча з товари­шами по-дитячому ра­дів, що в сільмагу їх про­дають із дерева і пластма­си, а не болючіші – металеві – з тоншими ребрами.

Я став істориком, аби правду писали чорним по-білому. І принаймні, нехай у Канаді, але щоби з’яв­­лялися томи «Літопису УПА». Два з них не­дав­но наробили переполоху на Тернопільщині. На ра­зі ця повоєнна правда тільки на півдорозі до рід­но­­го краю. А це правда (радше, окремі її пазли) про мене, про моїх рідних, про мій народ.

Я вибрав ще не найгірше. Я ж не вивчився на ка­р’­єрного бухгалтера, водія чи механізатора! На­че славетний піонер-герой, свідомо позба­вив себе про­­летарсько-колгоспного права пха­тись у пре­зи­ден­­­ти, прем’єри, спікери, міністри, ректори... Сво­­їм маленьким шкільним под­вигом, можливо, я вря­­тував усю неозору Україну від Тиси до Дону, хоч поки що його не відображено в піснях і барель­є­фах.

Та хіба йдеться про подвиг? Це ж не за сім хви­­лин заплітати косу вранці після... Решту те­пе­ріш­ніх вождів виявилися ще більшими слаба­ками. І шу­кає бідна Вітчизна марудно від них порятунку, унор­мовуючи колись величаві прі­звища як про­зив­ні, писані маленькими літерами. До при­ста­ни­ща сміху веде знайомий путівець, у міру ковзкий.

Тепло згадую незабутнього вождя часу мого ран­­нього, а від того безхмарного дитинства. Із пе­кін­­ського небосхилу Мао Цзедун (1893-1976) без­жа­ль­но, але без глуму, по-доброму відпускав со­рат­­ників спокутувати ідеологічні гріхи ну­жден­ною працею за спеціальністю. Тому дер­жавний муж Ден Сяопін (1904-1997) у по­важ­­них літах дов­гі ро­­ки взірцево крутив гайки у Богом забутому ки­тай­­ському колгоспі, позаяк завбачливо у молодості ви­­вчився на механі­ка.

У найвищій точці піднесення авторитарної все­доз­воленості я не воднораз щиросердно пере­ко­ну­вав близьких колег із нині упослідженої ви­бор­ця­ми партії: «Хлопці, не забувайте, що вам іще до­ве­де­ться шукати роботу за своєю першою квалі­фі­ка­цією». Не вірили. До сих пір не знаю чому. Чи то електрогазозварювання занад­то шкідливе для здо­­ров’я, чи, може, на про­мтоварно-продук­то­вих скла­дах затхле повіт­ря, або ж завод, Союз і КРПС роз­палися, у шко­лі годин катма?..

Неждано кормчий спочив у мавзолеї безви­лаз­но. Нема кому заможних чиновників спуска­ти з па­­горбів державної влади «у народ». Во­ни могли б іще принести стільки суспільної кори­сті, не забруд­ню­ючи чужих «чесних рук». Во­ни б завзято тру­ди­ли­ся чорноробами або за спе­ціальністю в рідному ко­­­зацькому селі чи в улюбленому металургійно-шах­­­тарському містеч­ку, по той чи по інший берег Дніп­ра на вибір. І з такою ж зарплатнею. І з таким же па­фо­сом невсипущої любові до ближнього. І з та­ки­ми ж непідробними стражданнями від розду­мів про світле майбуття вільної від них країни.

А ви питали не про це світло в кінці?..

Ще п’ять
мільярдів

На Трьох Святих і Стрітення припадає річний пік епідемії грипу. Школярі з учителями в захоп­лен­­ні. Часом і тритижневим карантином їм про­дов­­жують новорічно-різдвяне байдикування. Зне­­­на­цька штам вірусу відлітає в холодні краї, зми­ває­ться перехідним зимово-весняним сні­го­до­щи­ком. Ось уже Сонце крутить Землею у повільному тан­ці ранньої весни. На бордюрах велелюдних ву­лиць старого Ужгорода всього за гривню віддають бу­кетики шафрану з цибульками на втіху квіт­ни­ка­рям, які скопали нічийну грядку біля цоколя ба­га­топоверхівки чи попідтинню приватних соток.

Хоч у березні святкових гулянь, подарованих Ук­­раїні чужинцями, додається, проте рубіжний від­лік за праслов’янським календарем не відзнача­єть­ся. А даремно. Не гоже нехтувати плебейською на­со­лодою зайвий раз покидати петарди і по­стрі­ляти са­лютами. Не варто й патриціям марнува­ти нагоду стрім­ко підняти рівень несезонних про­даж і пі­ду­па­­лого збору податків, аби не старцю­вали їхні про­дав­­ці та митарі. На інше уяви брак­не.

Урешті, не про те річ. Несуттєво, за чиїм го­дин­­ником б’ють новорічні куранти: хри­стиян­ським, індокитайським, іудейським… Аби лишень від­­бивали кожному вони рік за рік, а не за два чи п’я­ть… У тягучі хвилини копирсання в своєму єс­т­ві нерідко монотонний хронос дражливо вик­рив­лю­є­ться. Стоїш по вуха в багні на роздоріжжі. Че­ка­єш на сон, поки скінчиться. Відчуваєш не­р­во­вою клітинкою, що найсолодше далеко попереду… Не­ждано у глухий кут песимізму заганяють при­блуд­ні астрономи. Мовляв, за п’ять мільярдів ро­ків Сонце вигасне, а з ним – живе на Землі.

Недавнє 15 березня 2007-го для українця Гри­го­рія Нестора з невеликого села Старий Яри­чів на Ль­вівщині стало 116-тим. Усе життя сві­товий ре­кор­дсмен прожартував одинаком: «Якби дружину за­­­­­вів, то давно б уже в могилі був. Не народилася ще та дівчина, на якій би я одружився!» На­спра­в­ді він замолоду не знайшов пари через обтяжливі для умонастроїв рустикального суспільства чин­ники: низькорос­лість і бідність. Адже не всякому ґаз­ді охота при­чепити мотузку до стелі – шту­ка­тур­ка обсип­леться.

Закрутив я не від ученості. Від м’якої зимо­вої спля­чки і ситого неробства взяв кравець­ку мірку, що далі чинити. От і приміряв свої тридцять вісім до сто шістнадцяти географічно близького зем­ля­ка: від Старого Яричева до Ог­лядова навпрошки лі­сами-перелісками кіло­мет­рів сорок і шістдесят в об’ї­зд київською тра­сою.

Але ж, мова не про масштаби простору веде­ть­ся, а про вікові пропорції з усталеною грою чи­сел на взірець: один до трьох. Як нашіп­тують на­род­­ні психотерапевти (у кожній місцині в них інак­­ші назви), несподівані радощі залюбки кратно роз­ділять щонайприкрішу печаль. Діждеться їх на­віть загальмований пігмей, котрий задрімав у хво­­сті чер­ги.

Хтось бачить себе гулівером на п’єдесталі дру­ко­­ваного слова не в пір’ї, а в лаврах. Тому до впо­до­би циф­рове мислення. Утім, для багатьох воно має ближ­чий стосунок до емоційного підйому не від абстрак­тного, а від прикладної ари­ф­­метики з при­воду житлово-побутових величин чи грошових ек­віва­лентів послуг, не обо­в’язково тіньових. Тільки щоб уціліли свідки шикарного парі через сто років! Зна­й­­деться кому про це почитати на ніч укупі зі сно­дій­ним. Не той кайф? Хотілося б вищого від­сот­ку шан­су бути вислуханим для тих, які пок­ла­даю­ться на власні очі та вуха, що не зраджують.

Не в інтимній площині, завважте, протікає ця нас­крізь віталістична і, без іронії, вітальна для чи­тачів бесіда. Аж розколюється голова від іс­то­рич­­ної місії. Скажіть-но, ласкаві добродії, скіль­кома дер­ж­бюджетними напівсирими цеглинами гро­с­бу­хів записьменити Срібну Землю? Як вибрати мис­­­тецьку цілість із неохайно причесаної верстви са­­модіяльних письменників історико-філо­ло­го-пе­да­­гогічних наук, об’єдна­них трудовою дисцип­лі­ною поліетнічного читан­ня і писання?

У наших примітках ідеться про читання вар­ті­с­не, котре сягає далі постійних уточнень фі­зич­них габаритів або ярликів із цінниками на ши­р­по­тре­бі. Мовиться про писання, прина­й­м­ні, не гір­ше каліграфічного в косу клітинку, але коли вже віль­но орудують зв’язними речен­ня­ми. Якщо га­ра­зд іще й з пунктуацією, то на цей пілотаж ек­ст­ра-класу можна квитки дорож­че продавати, на­би­ваючи аншлагами парте­ри, ложі та балкони об­лас­них муздрамтеатрів.

Не сплутайте, кого і що продавати: квитки, а не квітки, і не муз… Їх оптовики закупили ще до вас і без пілотажу, піруетів чи плавних присідань на шпагати: англійський та французький. Жи­во­ро­­д­ящі осередки процвітаючої духовності навіть за безпросвітної скрути не переводяться. Вже тоді ку­льтуру чиїсь предки робили, як про електричне світ­ло найсвітліші уми не здогадувалися. У цьому метонімічному мішку грубими нитками пришите под­­війне дно. Нехай…

Форми і формальності менше важать. Не на де­нь себе переживають сотні творів. За­ці­кав­лен­ня ними вимагає пунктирних ліній на то­пог­ра­фіч­ній «дорожній карті» для позначення паломникам зви­вистої стежинки на батьківщину автора. Той оз­доровчо-туристичний путівець продутий кис­нем й озоном буйних вітрів і засмальцьованими сви­стя­­чими звуками: соціальність, сексуальність, сві­то­с­приймання. Завше щось у кущиках неочіку­ва­не знайдеться, аби не перейматись предовго за­ду­ма­ми над круториями тексту.

Чим глибше в історію красних письмен, тим усе менше живих класиків залишається. На­то­мість їх­ні сурогати десятками задек­ла­ро­ва­ні й опи­сані при­жит­тєво у рекламних силь­вет­ках. Похвальні від­гу­ки легко організувати, як­що в одній особі та­лан­ту мис­тецького тріш­ки і чиновницького хисту не на­й­­нижчої проби. Плен­тається сновидою за ніч­чю ніч у снобістських замріях про персональну брон­зу і граніт на Кальварії чи на Байковому. Авансом пе­реговорено з тими, від яких щось залежить.

Подібно до будь-якого виду тяжких робіт, лі­те­ра­­тура з давніх-давен тримається на пер­со­нальних кон­­тактах, домовленостях. Але кла­сик – новатор, ко­­ли проходить сто-двісті років і постать його рель­єф­­но видиться на тлі часу ве­личиною незбаг­нен­ною. Це аксіома для всіх, крім ліцитатора, котрий, роз­­продуючи аксесуа­ри генія, сім’ю годує, державу одя­­гає. У поезії, при­міром, дві-три збірки по­ка­зу­ють віхи творчо­сті. Інше – трафарети, передруки, пе­­рекомпо­новки, ювілейні та позаювілейні нагінки ти­­ражу задля іміджу загальновизнаності, масних зві­­тувань бюрократів про видатки пишучим.

Поодинокі творіння стають хрестоматійни­ми. Їх підхоплює загальноосвітня школа і вони вк­ла­даю­ться в уста мільйонів на століття. Це тям­лять не лише жебраки і блаженні, котрі побли­зу собору роз­топлюють колінами лід на бру­ків­ці. Проте час­те­­нько так: багато зробив, цеб­то написав. Ма­ло­осві­ченому, але непосидючому краєзнавцю до­во­ди­­ться вперто змагатися за шматочок шпальти у ра­­йонці. Без кліомет­рич­ного принципу і голого пра­г­матизму не впо­­ратися. Водночас писати влас­ні вір­ші й про­зу вдається центнерами, гектарами, ку­­боме­трами. Неймовірно таланить… захли­ну­тися в паперовому потоці, а ще ліпше – у літера­­тур­ній ка­­налізації.

Гідних канонізують аж через кілька поколінь, коли влягаються рукотворні хвилі поточної суєти і ви­вищуються одвічні орієнтири в еліп­соподібних по­кручах цивілізаційної спіралі. Значиме – не кі­ло­­метри марудних писань. Дух нації, символ епо­хи, речник покоління, лі­то­писець краси і неско­ре­но­сті суть ідейно-ви­хов­ними штампами для учнів­сь­ко-сту­ден­т­сь­кої аудиторії, котра вибірково заш­пар­­га­лить їх на іспиті, а потім, задипломована, ути­с­не в уро­­чистий спіч для мітингових папуг.

Уміння працювати інтелектом належить до най­­­біль­ших щедрот, а гаряча обробка слова юве­лір­но ви­­віреним дотиком дорівнює благода­ті. Задля ду­шев­­ної рівноваги, спокою чи за­тиш­ку надзвичайно від­­повідально належить кон­денсувати енергію від­­чут­тів, аби вона не ви­хлюпнулася, не прорвала шлю­­­зи психіки по­ве­дінки. Власне, талант – само­ус­­ві­­домлене по­кли­кання, витончене чуття потре­би узагаль­нень, осмислення стану речей знакового рів­­ня, що­би підказати шлях до індивідуальної від­ра­­­ди чи де дзвін колективної перестороги.

Нема сенсу рватися на дзвіницю, якщо від­сут­ня впевненість у спроможності подолати без­ви­­хідь. Залякувань жахами без того пред­ос­тат­ньо. Що­­денними риторичними запитаннями без відпо­ві­­д­ей теж греблі протиповеневі га­че­ні. Покликання лю­дини мистецтва немає спіль­­ного з про­по­від­ниц­твом темряви і розтління, але вона мусить про­ни­ка­­­ти у філософію роз­лю­динювання. Щоб роз­він­чу­­вати? Щоб не про­да­ватися і не продавати… па­ра­­ноїдальні моно­логи про свої статеві походеньки, на­швидко скле­пані мовою вуличних волоцюг та ще й при­писані передчасно спочилому хо­лос­тя­ко­ві з на­ціонального пантеону.

Під парасолею милих декларацій легко при­хо­ва­ти трухляву сутність. Скільки на по­чат­ку ми­ну­ло­го віку було молодечоцвітних ор­гій: акмеїсти, фу­­­ту­ристи і подібні. Збереглися ок­ремі особис­то­с­ті, котрі прибилися до берега ви­знання, решту по­­несло брудною течією далі, у небуття. Амбіт­ни­ми ама­торами, які безупинно проголошують на­пря­ми, наповнене ринкове сьогодення. Вони вті­ша­­ються імпера­тив­ни­ми мандатами. Влашто­ву­ють солдафонські пе­ре­клички: перший-четвертий там, п’ятий-де­ся­тий тут. Трусить довкіл голосне пус­­­тослів’я ка­строваних про некінечність і ма­те­рію, серед якої, забувши про омоніми, вибирають най­­дешевшу – джинсову.

Неприкаяна позашлюбна молодь не завж­ди зна­­­менує скресінь. Особливо в самопальних жур­на­ль­чиках класичного пенсійного віку. Не за­гу­би­ти­­ся на вторинних планах і у платіжних ві­до­мос­тях – перший та останній рядок із па­м’ят­ки бунтів­ним особам, зафрахтованих орга­на­ми безпеки дер­­жав-сусідів. «Провесінь!» – не для них, бо це по­жит­тєве гасло, а не термін ув’яз­нення... на бло­ши­них базарах закордону. Ре­гіональний літера­тур­ний процес нагадує низькотехнологічне са­мо­го­но­ва­­ріння чи контрабан­дний збут «ліваку» з фа­ль­ши­­вими акцизними марками.

Письменники адміністративних поділів – не ви­­­няткова ознака сучасності, як і промо­ви­с­тий, ча­с­то вживаний гриф подвійного стан­дар­ту – ло­каль­ний патріотизм. Нині містеч­ко­ві­стю потіша­ють­ся, вважаючи її за любов до рід­ного закутка, не обтяженого масштабом. По­тішаються провін­ці­а­лі­змом, обмеженістю, при­реченістю на поверхові му­­равлині потуги. Дзюр­кочуть собі потічки не пер­­шої свіжості, не відаючи про моря та океани.

Які ж, зрештою, риси творчості, сфоку­со­ва­ної сло­­вом? Маєстатич­ність, пієтет, трепет? Кон­­цент­ра­ція мислі, близькість до пісні? Ес­те­ти­ка ідеї під­ка­зує щось?.. Без сурдоперекладу не обій­тись. До­роз­роб­ка форм, тиражування ре­абі­лі­то­ваних думок, схо­­­ластика жанрів – спо­­кон­віч­ний хрест усю­ди­су­щої казенщини, ви­плеканої по­новленими спазмами за­­робітчанських буднів і чисельними вакансіями на кра­­йовому Парнасі.

На те нестильно нарікати. Нарікання є вия­вом слаб­кодухості. Навіщо вип’ячувати ницу без­да­р­­ні­сть, незугарно замасковану хитрість? Аби від жа­ліс­ливих мотрон жменя копійок пе­ре­пала на децу з окрайцем некошерного хліба. Не­ма спра­­ви ганеб­ні­­шої за жирні богемні полу­денки у строгий бю­дже­тний піст. Наперекір і всупереч – це зна­чить зав­ше «завдяки».

Ще до нас не одну блискавку спрямували на пе­­­рейми чужинецькій експансії. Та для відвернен­ня небезпеки універсалізації мотивів і об­разів не зна­й­шлося хоч краплі азарту. Як за пра­щурів. Обе­р­таємось у міфологічній системі, у закіп­тю­же­но­му вигорілому котлі старогреко-ри­мо-біблейно-язич­­ницькому. Витіснені на уз­біч­чя, залишки пра­­дав­нього вже нічого на­д­зви­чайного не говорять мо­­дерному космосу. Роз­топтано-віддаленими ста­ли в унісон і ди­ва­ку­ватий шепіт архаїки, і ця бла­го­с­ловенна мить, в яку начебто творимо міфи, а в дій­­снос­ті штампуємо заяложені небилиці.

Що ж тоді залишимо у спадок? Охололу лю­бов до неполивного коріння? Нарочиті невмо­ти­вовані про­­тести і невикористані компен­са­цій­ні серти­фі­ка­ти власного безволля? Запише­мо-таки у за­по­ві­ті найдорожче – незнищенний храм віщої мислі, її не­тлінні шедеври... Навіть, як­що прийдешнім сто­літ­­тям вона буде об­тяж­ливою. Аж доки Сонце не згасне на втіху фригід­ним.

Я живу
на готарі

Я живу на готарі. Точніше, за два кілометри до колючого дроту і прикордонної смуги, що до сих пір позначає державні межі України і Словач­чи­­ни. Цю колючку не викорчували і під час весня­но-польових робіт 2004 року. Вона ще послужить. То­­го високосного травня по ній ліг новий кордон – єв­­ропейський. Європейський Союз упритул на­бли­­зився до України, котра весь час незалежності по­­вертається в Європу і вряди-годи каже, що там її не чекають.

Може, й не ждуть. От лишень чомусь семимил­ь­­­ни­ми покраїнними кроками йде Європа до нас, а не навпаки. Ми її начебто вже й зустрі­ли – як натя­­ли собі революційних стрічок у лис­топаді 2004-го. Ет, солі під хвіст отим словес­ним гультіпакам. До­ки во­ни дошкулятимуть моїй сибаритній вулиці Ще­д­рі­на, по-єв­ро­пей­ськи обсадженій кипарисами?!

Я живу на готарі. Ще в Україні, але вже май­же-майже в Європі. З українців ближче за мене до західної цивілізації тільки мешканці новобудов на узліссі Червениці. Котеджі ужгородського бо­мон­­­ду оточили прикордонну заставу, наче ма­тін­ку – діти. Не відаю, хто більш ретельно стереже наш кордон: хлопці в камуфляжах чи місцеві жи­те­­лі. Для них асфальтівка в Словаччину – «дорога жит­­тя», починаючи з останніх років дихання Ра­дян­­ського Союзу, що поступився місцем Єв­ро­пей­сь­ко­му.

Чи коли-небудь хоч якийсь дослідник вс­та­но­ви­ть історичну істину про те, скільки цим битим шля­хом в Європу потекло українського добра. А те­к­ло куди потужніше, аніж Тиса в катастрофічні па­­водки 1998 і 2001 років. Текло оптом, вроздріб, еш­е­­лонами, каміонами, тек­ло у дверках автівок, у по­д­війних підкладках пе­ре­січного пальто. Текло па­л­ьне, спиртне. Плив тю­тюн, метал. Мігрували ро­­бо­чі руки. І на­зад щось текло. Не всім, щоправда.

Я живу на готарі. Унікальна мить епохального сер­­цебиття. У травні 2004 року обнялися з Єв­ро­пою. Небавом і самі увійдемо в її лоно. На жаль, кін­­цеві дати постійно уточнюються. Європа на ма­­пі України давно вже пришита мільйонами жи­вих ниток.

Шкода, що після нового возз’єднання не жи­ти­­му більше на готарі. Та пожертвую своїм малень­ким дочасним щастям. Розпрощаюся зі своїм го­та­­рем неодмінно заради поріділих рядів своїх спів­­вітчизників, заради предків, сущих і ще нена­ро­­джених. Це споконвіку їхня мрія. Але поки що... я живу на готарі. Ще.



Подвиг камікадзе. 2006-й

Куди ми


прийшли?

Стратегічне фіаско партії влади
Уже більше тижня світ смакує коментарями про ре­­зультати і можливі наслідки парламентських і міс­­­цевих виборів в Україні, що відбулися 26 бе­ре­з­ня.

Уперше виборча кампанія та підрахунок го­ло­сів у нас пройшли по-європейськи – без над­мірних зло­в­живань адмінресурсом, без систе­м­них по­ру­ше­нь, без масових фальсифікацій.

Уперше соціологи не чують у свій бік на­рі­кань. В їхніх передвиборчих дослідженнях і ек­зит-по­лах усе в межах похибки.

Уперше через вільну пресу (а не чийсь рупор), мож­­на вільно висловити свої враження, а не лі­пи­ти посмішку в догоду маленькому фюре­ру.

Уперше ці вибори показали, що кожен гро­ма­дя­­нин України сам у своїй особі і незалежний ана­лі­­тик, і виважений державний діяч. Сво­боду ви­бо­­­ру йому вже не обмежити.
Прогнози

15 вересня 2005 року в Ужгороді під час пре­зен­тації своєї монографії «Політичний розви­ток не­залежної України (1991-2004)» (468 сто­рінок) у від­повідь на запитання журналіста Сер­гія Федаки я вис­ловив думку про те, що 3 % є зависоким ба­р’­­є­ром для СДПУ(о). Тому найближчі парламен­т­ські ви­­бори стануть для неї кінцевим фіаско.

Мій прогноз чомусь миттєво розтиражували в ре­гіональних газетах та інтернет-ви­дан­нях. За це ко­лишні однопартійці проголосили ме­ні анафему че­рез створений колись мною «Сві­тогляд» (8 жов­тня 2005 року).

Невдовзі виявилося, що двічі парламентська СДПУ(о) на вибори самостійно не пішла, а прик­р­и­­­лася вивіскою опозиційного блоку «Не так!» Але й гур­том вдалося ледве подолати бар’­єр в 1 %! При то­му за весь блок у країні про­голосувало тро­хи біл­ь­ше половини заявлених членів СДПУ(о) – 480 тис. Нагадаю, що у «Не так!» увійшло ще три пар­­тії, котрі теж хвалилися значною кількістю чле­­нів і членкинь.

Отут і пригадалися мені курйозні партквитки кі­ль­карічної давнини. У них вклеювалися фо­то­фра­г­­менти сімейно-побутових сцен розміром 3х4 см – «відрізані голови»: чоловіка, який приймав душ; 84-річної бабусі, котра в’язала на спицях і мріяла у такому поважному віці вступити в якусь партію. Ото врешті дочекалася... І ми дочекалися того дня, ко­ли можна неупереджено порівняти партійну ста­тистику з виборчою.
Сенсації

У січні 2005 року нам здавалося, що Помаран­че­ва революція навчила всіх і всьому. При­найм­ні – не повторювати одіозних помилок того іс­то­рич­ного періоду, котрий нині звемо «куч­мізмом» – на­пі­вавторитарного режиму чи шан­та­жистської дер­жа­ви. Але на ці граблі, подаровані Л. Кучмою, на цьо­горічних виборах сміло наступила нова партія вла­ди. По суті, блок «Наша Україна» 2006 року упо­­дібнився блокові «За єдину Україну» 2002 року. То­­ді «За ЄдУ» отримав 12 %, «Наша Україна» – 24 %, а блок Ю. Тимошенко – 6 %.

Цього разу, як влучно зауважив Сергій Рах­ма­нін у «Дзеркалі тижня» 1 квiт­ня 2006 ро­­ку, ви­бор­ці від Говерли до Аюдагу продемон­стру­ва­ли, що їх важ­ко купити «голою вивіскою». За но­вої пропор­цій­ної виборчої моделі, по­літикум нав’язав 45 учас­­­ників перегонів, про­те суспіль­ство вибрало ті­ль­ки п’ятьох – фаворитів.

Для більшості українців термін «ідеї Майдану» за­лишилися цінностями, а не пе­­ре­лі­ком матеріаль­них благ. Навпаки, агітація «на­шо­ук­­раїнців» у пар­ла­ментській кампанії най­­частіше зво­­дилася до пові­домлень про гро­шо­ві допомоги ма­­терям, ріст ВВП і тому подіб­не.

Загалом «Наша Україна» і особисто прези­дент В. Ющенко не виправдали надій Пома­ран­­чевої ре­­волюції та зрадили Майдан ще восе­ни 2005 ро­ку. Не хочу багато говорити, лише зроблю про­зо­рий натяк на відставку уряду Ю. Тимошенко і ме­мо­­рандум – персональну унію В. Ющенка з В. Яну­ко­вичем з усіма причинами і наслідками. Отже, ни­нішніми результатами завдячуємо пре­зиден­тсь­кій авторучці, котра підписала стільки су­пе­реч­ли­вих докумен­тів, що інколи аж лячно на самоті.

Після революції дербі двох Вікторів (Ющенко – Янукович) продовжилося, проте грали в одні во­ро­т­а. Тому 26 березня 2006 року Партія регіонів по­­рівняно легко здобула 32,12 %, а блок «Наша Ук­­раїна» – ледве 13,94 %. У Європі цей результат про­­відні фахівці розцінили як особистий рейтинг В. Ющенка і вотум недовіри главі держави. За по­лі­­тологічними мірками, 14-17 % підтримки грома­дя­нами є межею легітимності.

Приміром, днесь президент США Джордж Буш про­довжує втрачати популярність серед аме­ри­кан­ців. Його підтримка скоротилася до най­мен­шого по­казника за шість років – 36 %. Серед го­ловних при­чин – невдоволення політи­кою щодо Іра­ку, де за­гинуло понад 2 тис. аме­риканських сол­дат.

Отож бо. 36 % довіри – сигналізує у США по­лі­тич­­­ну катастрофу, а зі своїми 14 % президент Ук­ра­ї­ни вже тиждень думає, що б такого ще підписат­и, аби вийти на цілковитий нуль. Тут, як не крути, вже є народний прем’єр, але не хочеться. Усім яс­но, що в 2009 р. в українській мові слово «пре­зи­де­н­­т­» б­у­­­де або жіночого роду, або діалектизмом донецьк­о­­­го по­ходження. Не хочеться. Та від долі не втече­ш.


Контрасти

Перейдемо з макро на мікро. Хочу проаналізу­ва­­ти два електоральні середовища: де виріс і де жи­ву й працюю. Часто з уст високодостойних чу­є­­мо про розум, честь і совість громади, себто здо­ро­­­виці першоклітині самоорганізації держави і су­с­­пі­льства.

Для початку я вибрав як приклад аж три гро­­мади – рідний Оглядів, райцентр і сусіднє село Пав­­­лів, де є не тільки найбільший в України цук­ро­­вий завод, але й чи не єдина в Україні вулиця По­­маранчевої революції.

Не хочу довго розводитися про визвольні тра­ди­­ції і про те, що моя батьківщина весь час слу­жи­­ла «гарматним м’ясом» української ідеї. Прошу ли­­шень, загляньте у біографію головкома УПА Ро­ма­­на Шухевича і знайдіть сюжети про Оглядів, ни­­ні Львівської області.

Отже, 26 березня 2006 року мої родичі та зем­ля­ки Верховну Раду бачили такою.


Кількість

виборців

Взяли участь у голо­суванні

Блок

«Наша Україна»

«Блок

Юлії Ти­мо­шенко»

м. Радехів

6903

5342 (77,4 %)

1064 (20 %)

2887 (54 %)

с. Павлів


2901

2060 (71 %)

521 (25,3 %)

1110 (54 %)

с. Оглядів

978

895 (91,5 %)

331 (37 %)

373 (41,7 %)

Далі перенесемося за 400 км і візьмемо інший ло­кальний зріз – усі п’ять гуртожитків Уж­го­род­сько­го національного університету (по Студен­т­ській набережній, вулицях Митній та Уні­вер­си­тет­ській у м. Ужгороді), що «автономно» увійшли до двох ви­борчих дільниць.

Отже, 26 березня 2006 року мої студенти і ко­ле­ги Верховну Раду бачили такою.


Кількість

виборців

Взяли участь

у голосуванні

Блок «Наша Україна»

«Блок Юлії Тимошенко»

2560

1553 (60,7 %)

493 (31,7 %)

570 (36,7 %)

Бачимо, що на електоральних макро- і мік­ро­рів­нях 2006 року чітко простежується ментальне єд­нання Галичини і Закарпаття, а разом із тим усієї України.


Переможці

Якщо блок Ю. Тимошенко переміг у 13 ре­гіо­нах на заході, центрі та півночі, Партія регіонів – у 10-ти на сході та півдні, то «Нашій Ук­раїні» ді­cта­лася «піррова перемога» (з невеличким відривом від БЮТ і з виснаженими та невідновними елек­то­ра­ль­ними ресурсами) тільки у трьох західних об­ластях – Закарпатській, Львівській, Івано-Фран­ків­ській.

Причому в Закарпатті «Нашій Україні» це вда­ло­ся завдяки мукачівським метрам виборчих тех­но­­логій Вікторові Балозі (родом із с. За­ви­дово на Му­­качівщині), Ігореві Крілю (м. Чер­во­ноград, Львів­щи­на), а також киянину Ста­ні­с­лаву Аржевітіну (с. Колочава на Міжгірщині). Яс­на річ, І. Кріль здо­був би переконливішу перемогу, коли б восени ми­­­­нулого року не покинув керівництво обласним БЮТ на користь по­сади начальника обласного штабу НСНУ.

Але, вочевидь, у Києві В. Балозі залишили ду­же маленьке поле для маневру. Однак він устиг роз­класти яйця в різні корзини і розстави­ти своїх лю­дей у прохідних списках. Тому сьо­годні провід пе­реможців (на місцевих вибо­рах у Закарпатті) му­чить головний біль: штиків багато, а бійців об­маль. У перших же боях за крісла обласного і ра­йон­­них спікерів це унаочниться. І, навпаки, у «На­­­­шої України» ніби все о’кей.

Не тільки на моїй батьківщині, але й в усій Ук­­­­­­­раїні найбільшою сенсацією парламентських ви­­­борів стало друге місце «Блоку Юлії Тимо­шен­ко». Із 22,27 % БЮТ ледь-ледь не досяг пе­ре­мож­но­го результату «Нашої України» 2002 ро­ку.

По справжньому засмутила цьогоріч Соціалі­стич­на партія (5,67 %), проте не дуже розчару­вала Ко­муністична партія (3,66 %). Комуністів ви­тіс­ни­ли на узбіччя регіонали. Останні пе­ре­брали кон­т­роль на сході та півдні України і по-військовому чіт­ко працювали з електоратом, мінімізуючи тра­ди­ційні втрати голосів на ко­­ристь різних мар­гі­на­лів а ля Вітренко (2,93 %) і, звичайно, комуністів, які там звикли «пастися».

Також дуже шкода зусиль блоку Володими­ра Лит­вина (2,45 %). І зовсім не жаль «фарм-клу­бів» – тех­нічних партій, що перетворили ви­бор­чий бю­ле­тень у рушничок для лиця. Цікаво, ос­танню 45-ту схо­­­динку посіла партія з промовистою назвою «Впе­ред, Україно!». Де той перед? Із хвоста до го­ло­­ви ще сорок сходинок. Воістину: анекдоти скла­дає життя, а переказують люди.
Курйози

Парламентська кампанія не обійшлася без гу­мо­­­ру і пікантних обіцянок. Крім Анни Ахметової та пе­редчасного закриття великоднього посту в соль­но­му виконанні незрівнянного В. Януковича, мені врі­зався у пам’ять ще один цікавий епізод.

16 лютого 2006 року голова Верховної Ради Во­ло­димир Литвин пообіцяв журналістам Бердичева вив­чити питання про можливість перенесення сто­лиці України в їхнє рідне місто. Він заува­жив, що в Ка­захстані теж виходили з того, що но­ва столиця (Ас­тана) має бути в самому центрі кра­їни.

Ну, що ж. Звикли до Києва, звикнемо і до Бер­ди­чева, де ціни на нерухомість поки що не зах­мар­ні. Встигнемо.

Не менше курйозів пов’язано не тільки з ве­ли­ки­ми, але й з маленькими українцями. Я пе­рег­ля­нув перші п’ятірки всіх 38 списків до Ужгородської мі­­ської ради, котрі балотувалися 26 березня 2006 pо­­ку. Виявив чимало кумедного і потішного. Не­пе­ре­­ливки було розібратися пересічному виборцю. У спи­­сках різних політичних сил опинилися чоловік і дру­жина, мати і син, не кажучи про ку­мів і сватів.

Не хочу акцентувати увагу на конкретних прі­зви­­щах. Проте хіба можна довіряти тим, хто на­­віть у своїй сім’ї з кількох душ не досяг політичного виз­нання?! Ну, все! Наговорив і так забагато.

Коні
не винні

У регіонах чекають кадрових міграцій
Результати і наслідки парламентських і міс­це­вих виборів не тільки досі жваво обговорюються, але й принагідно корегуються. Верховна Рада Ук­ра­ї­ни 4 квітня 2006 року скасувала не­до­тор­ка­ність депутатів місцевих рад. Всього в Україні біль­ше 234 тис. народних обранців. Точне число депу­та­тів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад, яких мали обрати 26 березня 2006 ро­ку, порівняно з минулим скликанням зрос­ло на 3 353 і склало 233 587 осіб. Вони щиро спо­ді­­ва­ли­ся, що сховалися від недремного ока проку­рора. Не вийшло.
Корекція зору

і слуху


Але цим не обмежилися. Президент В. Ющен­ко за­­­говорив про корекцію політичної реформи, що вс­ту­пила в силу з 1 січня 2006 року. У новій ре­дак­ції він прагне подолати розбалансованість вла­ди, кот­­ра нібито вже чітко простежується. От­же, увагу ук­­раїнських громадян пробують знову від­вернути від явних провалів у кадровій політиці кон­кретного гла­­ви держави у бік вузькофахової дис­кусії щодо оп­­тимізації діючої моделі державно­го управління.

Модель можна змінити, але ті ж самі імена за­ли­­шаться на ключових постах, хоча за логікою по­лі­­тичної боротьби (циркуляція еліт) їм неминуче за­г­рожувала б ротація.

Насамперед ідеться про голів обласних і ра­йон­них адміністрацій, переважна частина яких ви­­ступала клонами діючого президента України. Во­­ни з усіх трибун клялися у вірності президен­т­ським ідеалам, інколи навіть переконливіше, ніж ді­ти дякували за своє щасливе дитинство Йо­си­фо­ві Сталіну. Тому підсумки останніх виборів – це спі­­льна радість і журба Віктора Ющенка та роз­став­­лених ним у регіонах перших осіб. Водночас бу­­де дуже шкода багатьох губернаторів, з яких зроб­­лять цапів-відбувайлів. Вони не винні: який стра­­тег (полководець), такі ж і його солдати.

У тему. 5 квітня 2006 року журналіст Борис Коз­­­ловський у «Високому Замку» дотепно нагадав де­­­кілька топ-прогнозів. До 26 березня кум пре­зи­ден­­­та В. Ющенка і чільний представник «Нашої Ук­­­раїни» Петро Порошенко пророкував: «Дай, Бо­же, щоб Юлія Тимошенко набрала хоч десять від­сот­­­ків голосів». Насправді БЮТ здобув більше 22 % і пе­реміг у 14 регіонах із 27, включно з Києвом, а у 9 регіонах посів друге місце.

У таких прогнозах П. Порошенкові рівня хіба що його відомий тезка. Лідер КПУ Петро Симо­нен­­­­ко теж був безапеляційним: «Ми наберемо 20 від­­­сотків голосів». Насправді бюлетенів за ко­му­ні­с­тів у виборчих скриньках виявилося у шість разів мен­­­­­ше (3,66 %).

Керівник виборчого штабу НСНУ Роман Без­смер­­­т­­ний перед виборами задоволено тиражував до­­­­­­теп про ймовірну парламентську коаліцію Ти­мо­ше­н­­­­­ко–Литвин–Янукович під кодовою на­звою «ТЛЯ». Піс­лявиборча ситуація переконала, що на­справ­­­ді тля кружляє вже тижнями над «На­шою Ук­ра­ї­­ною», що спромоглася на першу сходин­ку тільки в трьох областях – Івано-Франківській (45,04 %), Ль­­вів­ській (37,94 %) і Закарпатській (25,77 %). Пр­и­чо­­му вслід іде БЮТ із незначним відставанням.

Про шкідливість

алкоголю


Усі ми пригадуємо, як міністр внутрішніх справ Білоконь улітку 2004 року запланував після пе­­­ремоги Віктора Януковича на президентських ви­­борах «пити три дні». Можливо, він досі у запої, бо­ вісток про нього нема. Поїхав на заробітки в Ро­­­сію і не повернувся.

Зі свого боку діючий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко взимку 2006 року теж явно по­га­ряч­­кував: «Ставлю пляшку коньяку, що Блок «По­ра-ПРП» буде у парламенті!». Насправді на заклик мі­­ністра-агітатора серед українців відгукнувся 372 931 виборець (1,47 %).

Сам же Ю. Луценко, сподіваюся, не голосував за «Пору-ПРП», а за своїх – соціалістів. Тільки от, чи можна отримати обіцяну пляшку коньяку – пи­тан­­­ня залишається відкритим. Але тут не все без­на­­дійно. У лавах соціалістів нині перебуває ди­рек­тор славнозвісного Ужгородського коньячного за­­во­­ду, обраний депутатом Закарпатської обласної ра­ди. Вірю, спонсор не підведе.

Крім Партії регіонів і БЮТу, усі інші учасники ба­­талій сьогодні переживають розчарування. При­мі­­ром, Соціалістична партія більше року мала в уп­­­равлінні дві області – Одеську й Полтавську. В обох вона фінішувала лише четвертою з ре­зуль­та­том відповідно 6,26 і 12,72 %, пропустивши впе­ред у різних конфігураціях БЮТ, Партію регіонів і «На­шу Україну». Отож навряд чи грозять ви­су­ван­цям СПУ тепер посади голів об­лдер­жад­мі­ні­стра­цій, тим більше облрад. І не тільки на Одещині та Пол­тавщині, але й будь-де, зокрема на рідній лі­де­ру соціалістів Київщині.

Новий парламент виборці Київської області по­­бачили таким (трійка лідерів):




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Блок Юлії Тимошенко

44,47

443 288

2

Блок «Наша Україна»

11,59

115 564

3

Соціалістична партія України

10,02

99 913

Як бачимо, розрив між першим і другим та тре­тім фіналістами не у кількох відсотках, а кра­т­ний чотирьом. До того ж, 120 мандатів у Киї­в­ській обласній раді будуть розподілені наступним чи­­ном: БЮТ – 66, «Наша Україна» – 16, СПУ – 14, Пар­­тія регіонів – 11, Блок Литвина – 7, Блок Кос­тен­­ка і Плюща – 6.

Блок Тимошенко отримав більшість і може са­мо­­стійно перебирати віжки влади у столичному ре­­гіоні. У самій же столиці відзначена кратність є не менш промовистою. 26 березня кияни вивели на п’єдестал таких улюбленців:




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Блок Юлії Тимошенко

39,22

570 810

2

Блок «Наша Україна»

15,84

230 555

3

Партія регіонів

11,76

171 250

Однак у Київраді БЮТ не може мати од­но­осіб­ну більшість, а, очікується, легалізує її у союзі з блоком нового міського голови В. Чер­но­вець­ко­го.


Феномен

кратності

Заради об’єктивності зазначу, що елек­то­раль­ний феномен переможної кратності на ре­гіо­наль­но­му рівні тішить око не тільки прихильників Ю. Тимошенко, але і В. Януковича. Візьмемо для прик­ладу парламентських призерів по Автономній Рес­публіці Крим.




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Партія регіонів

57,92

584 331

2

Блок «Наша Україна»

7,61

76 805

3

Блок Юлії Тимошенко

6,53

65 884

Трохи далі зверніть свою увагу на таблиці з ре­зу­ль­татами по Донецькій та Луганській областях, де по­­ставлені абсолютні рекорди зауваженої мною крат­­ності. У Донецькій обласній раді Партія ре­гі­о­нів одержала 120 мандатів із 150, Блок На­талії Віт­рен­ко – 13, соціалісти – 10, комуністи – 7. Тобто між першим і другим місцем лежить де­в’я­ти­кратна прі­­рва. У Луганській облраді Партія регі­онів має 100 депутатів із 120, Блок Вітренко – 8, Ком­партія – 7 і БЮТ – 5. Розрив між першим і дру­гим по­каз­ни­­ком на грані виборчої фантастики – у 12,5 рази!

Картина парламентської результативності дра­­ма­­тичніша ще на щабель. У Донбасі безапереч­ним фа­­воритом електоральних симпатій стала Пар­тія ре­­гіонів. На виборах у Верховну Раду в До­нецькій області вона обігнала найближчого переслідувача у майже 11 разів! БЮТ виступив скромно (по­діб­но до Блоку Литвина по країні в цілому). «Наша Ук­­раї­на» має просто ганебний вигляд. Вона відста­ла від лідера у 52,6 рази!




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Партія регіонів

73,63

1 850 721

2

Блок Наталії Вітренко

6,80

170 969

3

Соціалістична партія

3,74

94 188

4

Комуністична партія

3,13

78 921

5

Блок Юлії Тимошенко

2,46

62 075

6

Блок «Наша Україна»

1,40

35 393

Кондиції знаменитих бійців політичної арени Ук­раїни на Донеччині кардинально відрізнялися. Об­­­разно кажучи, любителі-початківці у легкій ка­те­­­горії почергово вийшли на ринг супроти про­фе­сі­о­нала-важковаговика, аби відібрати в нього зва­н­ня чемпіона. У підсумку – колективний нокаут у пер­­шому ж раунді.

У менш заселеній Луганській області БЮТ по­рів­няно легко перетнув символічний бар’єр у 3 %, а «Наша Україна» знову справила жалюгідне вра­жен­ня. У парламентських перегонах на Луганщині Пар­тія регіонів встановила чи не світовий рекорд пе­реможної кратності – у 14,3 рази вона пе­рег­ра­ла свого найближчого конкурента. І ним (другим фі­­­налістом) теж був навіть не блок «Наша Ук­ра­ї­на» і зовсім не Компартія, а Наталка Вітренко, про­г­ресивна соціалістка.




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Партія регіонів

74,27

1 002 710

2

Блок Наталії Вітренко

5,20

70 307

3

Комуністична партія

4,43

59 816

4

Блок Юлії Тимошенко

3,68

49 783

5

Блок «Наша Україна»

2,04

27 664

Отже, нинішня партія влади («Наша Україна»), ко­т­ра чіпко пов’язана своєю появою і своєю по­да­л­ь­­­шою долею з президентом В. Ющенком, у зна­ч­ній частині постреволюційної України є фак­тич­­но аут­сайдером й у жодному разі не су­пе­рни­ком, гідним якоїсь уваги. А це 10 із 27 регіонів. Із по­­маран­че­вих революціонерів реальну кон­ку­рен­цію синьо-бі­лим на сході та півдні України мо­жу­ть створити тіль­ки соціалісти і тимошенківці.


Підвели

земляки


Пам’ятаємо, що всі три президенти України ду­­же трепетно ставилися і ставляться до своїх об­л­а­с­тей, де розпочинався їхній життєвий шлях. Пре­зидент Леонід Кравчук всіляко сприяв рідній Рів­ненщині, Леонід Кучма – Чернігівщині, а Вік­тор Ющенко, звісно, – Сумщині. Екс-президентів ма­­лі батьківщині зазвичай не розчаровували. А ни­ніш­­нього?

Депутатами Сумської обласної ради нового скли­кання стали представники шести політичних сил. Блок Тимошенко набрав 35,8 % голосів, «На­ша Україна» – 11,01 %, громадська організація «Ніч­­ний дозор» – 9,01 %, Партія регіонів – 3,6 %, Со­ціалістична партія – 3,4 %, Комуністична пар­тія – 3,2 %. Не пройшли до облради Блок Вітренко (2,5 %) та Партія промисловців і підприємців (2,2 %). Примітно, за списком останньої під дру­гим номером балотувалася голова обл­дер­жад­мі­ні­стра­ції Ніна Гаркава. На разі її політичні пер­спек­ти­ви лягли під сукно глибокого сумніву.

Як не прикро, земляки Віктора Ющенка май­бут­ній парламент також спроектували явно не за йо­го сценарієм.




Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Блок Юлії Тимошенко

33,24

221 920

2

Блок «Наша Україна»

19,39

129 485

3

Партія регіонів

10,90

72 822

Видко, спрацювала логіка унікального сло­бо­жан­ського менталітету: хоча Вітя (Ющенко) і На­та­л­я (Вітренко) – наші, рідні, проте з Юлею (Ти­мо­шен­ко) – надійно.

Цьогоріч на парламентських перегонах зем­ля­ки підводили практично всіх, якщо не брати до ува­ги Партії регіонів. Голова Верховної Ради Во­ло­димир Литвин зазнав поразки у рідній Жи­то­мир­ській області. У пенатах його Народний блок фі­нішував лише п’ятим (7,04 %) із мізерними 50 643 голосами.

І навпаки, екс-прем’єра Павла Лазаренка, кот­рий бозна-скільки вже поза межами України, у рід­ній Дніпропетровщині щиро підтримало знач­но біль­ше земляків – 54 479. Це сьомий результат по об­лас­ті (3,01 %). «Наша Україна» набрала 5,28 % (95 534 го­лоси) і задовольнилася четвертою схо­дин­кою. Лі­дерство захопили гідніші. У рідному краї Юлії Ти­мошенко вдалося принаймні зберегти своє рено­ме, хоча всі ждали від Дніп­ро­пет­ров­ської облас­ті для неї кращих показників.






Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Партія регіонів

44,95

812 125

2

Блок Юлії Тимошенко

15,02

271 496

3

Комуністична партія

5,65

102 141

Як тут принагідно не згадати те, що прем’єр Юрій Єхануров (перший номер у списку «Нашої Ук­­раїни») понад півроку очолював Дніпропетровсь­ку облдержадміністрацію. Власне, у Дніпропетров­сь­ку Ю. Єханурова розцілував розчулений Лео­нід Куч­ма, коли дізнався про його прем’єрський злет. Ме­ні здається, що 5,28 % (95 534 голоси) – це те, що зміг на особистому авторитеті назбирати Л. Куч­ма за «Нашу Україну» у своїй не менш рідній Дніп­ро­пет­ровщині. Це всі фанати того магічно­го по­цілу­н­ку двох зрілих державних мужів, які зу­стрілися ціл­ком випадково та ще й у супроводі дер­жавної охо­рони, та ще й на знімальному майдан­чику.

До речі, непримиренний опонент Леоніда Куч­ми Павло Лазаренко таки став депутатом – Дні­про­­петровської облради, а його син Олександр – де­­­путатом Дніпропетровської міськради, в якій Блок Лазаренка здобув пристойне число мандатів – 17 із 120.

Генерали

без армій

Без застосування адмінресурсу чимало дос­ві­че­­­них губернаторів-«нашоукраїнців» дуже приб­ли­з­­­­но уявляли свою участь у політичній боротьбі в умо­­­вах післякучмістської демократизації. Але во­ни вперто шукали себе і демонстративно впису­ва­ли свої імена у список прорабів ідеалів Майдану. Не ска­­жу, чи вони зрадили Майдан, а от себе – то­ч­­­но ні. Так, голова Запорізької обл­дер­жад­мі­ні­ст­ра­ції Єв­­­ген Червоненко, коментуючи парламен­т­­ські ви­бо­­­ри, між іншим зазна­чив: «Був підписаний ме­мо­ран­­­дум про неучасть у виборчій кампанії всіх ос­нов­­них конфесій Запорізької області».

Зрозуміло, потреби в подібному документі жо­д­­­­ної, позаяк законодавством про вибори та сво­бо­ду совісті ця «участь/неучасть» давно від­ре­гу­льо­ва­­на. Та за традицією попереднього режиму, в об­лас­­­ний Білий дім зібрали святих отців і взяли в них автографи. Чому? Бо головний суперник В. Яну­ко­­­вич у церкву зачастив і дещо підправив пра­во­слав­­­ний календар у тій графі, де великодній пі­ст. Від Донецька до Запоріжжя рукою подати. От і «на­­шоукраїнці» постаралися.

І перестаралися. Запорізька область дала Пар­тії регіонів 519291 голос (51,23 %). БЮТ фі­нішу­вав другим – 110470 (10,89 %), а «Наша Україна» – лише п’ятою – 53996 (5,32 %). Тим не менше, Є. Чер­воненко виявився у прохідній частині пар­ла­­­ментського списку «Нашої України».

Це ще не найгірша доля. Приміром, не за­тиш­но зараз голові Луганської облдержадміністрації Ген­­­надію Москалю, генералу-лейтенанту міліції. Ні по парламентських і по місцевих виборах йому зві­­тувати нічим. Він зробив похід у Луганську об­л­ра­­­ду на чолі регіонального списку «Нашої Ук­раї­ни» і потерпів фіаско. Навряд чи це могло йому при­сни­­тися в 2002 році, коли він у Закарпатті «про­штов­­хував» у Верховну Раду теж пре­зи­ден­т­ський (Л. Кучми) блок «За єдину Україну».

Якщо Г. Москаль об’єктивно мав обмаль часу і шан­­­сів для політичного тріумфу на Луганщині, то йо­­­го колезі – голові Закарпатської об­лдер­жад­мі­ні­стра­­­ції Олегу Гаваші грішити нема на кого. У За­кар­­­патті він та його побратими з «Пори»–ПРП (па­р­­­­­ламент) і ПРП (облрада) заздалегідь виглядали без­­­­порадно, а, отже, закономірно стали не­про­хід­ни­­­­ми. У принципі, картати О. Гаваші нема чого. Усі давно знають, що він не самостійна політична фі­­­­гура. Це ж не Є. Червоненко, до якого зас­то­со­ву­­ю­­ться принципово інші критерії, і не Г. Мос­ка­ль, котрий грав на дуже чужому (ворожому) полі та у протилежному (від яскраво помаранчевого) кін­­ці країни.

Отож депутатські значки Закарпатської об­лас­ної ради відтепер носитимуть представники се­ми по­­­літичних сил. За «Нашу Україну» про­го­ло­су­вали 23,08 % виборців, БЮТ – 19,22 %, Партію ре­гіонів – 11,54 %, Блок Литвина – 5,24 %, КМКС – Пар­тію угор­­­ців України – 3,40 %, Демократична пар­тію угор­ців України – 3,12 %, соціалістів – 3,11 %.

Тут спостерігається невеличкий між­ре­гіо­на­ль­ний дисонанс. Подивіться самі.





Область

Усіх депутатів обласної ради

Усіх міс­­це­вих рад

Усіх депутатів місцевих рад

Донецька

150

414

9417

Закарпатська

90

351

7510

Виявляється, що Донеччина, котра служить го­ло­­в­­ним донором державного бюджету України і де населення, знову ж таки, кратне мешканцям За­карпаття, цурається роздутих штатів за­хис­ни­ків народних інтересів. Отож і виходить: чим мен­ше виборців, тим більше претендентів на регалії ге­тьмана і його свиту. Парадокс.


Кому вниз?

Що маємо ще примітного у Закарпатській об­ла­с­ті – в одній з трьох (поряд із Львівщиною та Івано-Фран­ківщиною), де таки перемогла «На­ша Укра­ї­на»? Приверну увагу до найцікавіших по­зицій не­що­давніх парламентських жнив у Закар­пат­ті.






Партія (блок)

% ЗА

Голосувало ЗА

1

Блок «Наша Україна»

25,77

148 813

2

Блок Юлії Тимошенко

20,27

117 032

3

Партія регіонів

18,62

107 542

11

Блок «Не так!»

1,25

7 221

У порівнянні з виборами чотирирічної дав­но­с­ті «Наша Україна» в Закарпатті втратила майже 100 тис. голосів. Факт промовистий. Спеціально ак­цен­­тую на голосах блоку «Не так!», в осерді котрого пе­­ребувала СДПУ(о). У 2002 році вона в За­кар­пат­сь­кій області зібрала майже на 77 тис. голосів бі­ль­ше – понад 84 тис. Але тоді (2002) СДПУ(о) по­рів­ня­но з виборами 1998 року вже втратила приб­лиз­но 105 тис. голосів.

Іншими словами, нинішня перемога «Нашої Ук­­­раїни» у Закарпатській області (майже 149 тис. го­лосів) є пірровою: у 1998 році в СДПУ(о) було бли­зь­ко 189 тис. Тому за втратою виборчих сим­па­­тій у Закарпатті віднині «Наша Україна» і СДПУ(о) подібні, як сіамські близнюки.

Нев­же, час іде, але нічого не змінюється?

У дружини Цезаря сонячний удар

Леонід Кучма на пенсії,

а його епігони кермують
За останній рік на поверхню моралі спливли бу­льбашками багацько передвиборчих клятв, яки­м­ уже ніколи не втілитися в монументи люд­ських чеснот. Натомість заполонили медіапростір Ук­раї­ни залузані теревені на кшталт: хто кого го­дує? схід чи захід?
Менталітет

палеоліту

Сама вже постановка цього запитання є не сті­­­­­­­­­льки провокативною, скільки спекулятивною. На­справді кожен українець у будь-якому регіоні за­робляє на прожиття самотужки. Як може.

Правильно тут говорити, наскільки соціально аде­к­ватною в нас є столична й регіональна еліта у став­­ленні до матеріального благополуччя пере­січ­но­­го (чи маленького) українця. Ось тут корінь про­б­леми, а не в перефокусуванні уваги на мову чи те­ри­торіальну винятковість. Зараз маємо шанс усе це змінити при формуванні структур ново­об­ра­ної вла­ди – парламентсько-президентської.

Мова йде про фантастичні за кратністю роз­ри­­ви в оплаті праці всередині бюджетної сфери: між президентом країни і звичайним лікарем, між го­­ловою облради і сільським учителем тощо. Якщо у го­лови Закарпатської обласної ради щомісячна плат­­ня 26 тис. грн. (кажуть, за останній місяць зро­с­ла ще вдвічі), а у доцента університету – 1 тис., то му­шу сказати, що в 26 разів за інтелектом і пра­це­­здатністю ще ніхто нікого не перевищував у жо­д­ній державній установі. Будь-де в Україні та­ких прикладів можна для книги Гіннеса наз­би­ра­ти скільки завгодно. Не кращі справи і з пенсія­ми.

Не треба пересмикувати міжрегіональні від­мін­­ності. Потрібно дивитися, що твориться все­ре­ди­­ні того чи іншого адміністративно-терито­рі­аль­но­го утворення.

Ми свідомі того, що є депресивні регіони, а є ре­­гіони пріоритетного розвитку. На цьому спе­ку­лю­­вати політичним лідерам нині нема чого. Не во­ни до цього причетні. Природа мільйонами років на­громадила десь корисні копалини. Кілька по­ко­лінь людей створили можливість пожинати плоди.

Типовий приклад у всіх на устах. Згадаймо гас­­ло 1990-х років: «Політику роблять у Києві, а гро­­ші – у Донецьку!» Справді Донецька область дає майже чверть промислової продукції України. Бу­дь-який спад у її економічному розвитку від­чу­ває вся країна. Проте ніхто у нікого не сидить на шиї. На нашій шиї сидять бездарні чи корумпова­ні політики і чиновники.

За останні роки кількість українців, котрі опи­ни­лися на заробітках у різних країнах, об­ра­хо­ву­ю­ть 6-8 млн. Західна Україна вже друге десятиліт­тя від­­правляє робочу силу в Європу і Росію. Наведу при­к­лад сусідньої області, позаяк не маю таких да­них по Закарпаттю. Чотири обласні бюджети щороку від­прав­ляють додому заробітчани Івано-Фран­ків­щи­ни – більше 700 млн. дол. За кордоном працює понад пів­мільйона жителів Івано-Фран­ків­сь­кої області.

Найбільше західних українців в Італії – до 1,5 млн. 90 % з них жінки. Найчастіше їх наймають для ве­ден­ня домогосподарства. Вони заробляють що­мі­ся­ця в середньому 800 євро.

Усі наші соціально-економічні проблеми не від місця нашого проживання, а від ключових фі­гур неефективної влади. За платіжною відомістю во­­­ни розумніші за нас від 26 разів і вище, а на­спра­в­ді дрібнота. Маємо завжди шанс усіх їх замі­­ни­ти. Це абсолютно політична площина розмови.
Анатомія

«дружини Цезаря»

Неприємний інцидент на прес-конференції пре­­зидента України у понеділок 25 липня 2005 ро­ку заслужив повноцінні коментарі принаймні з двох то­­чок зору: іронії та добродійства.

Конфлікт спричинило журналістське розслі­ду­ван­­ня про предмети розкоші старшого сина Вік­то­­ра Ющенка – Андрія. Інтернет-газета «Українсь­ка правда» у розлогих статтях (з фотоі­лю­стра­ці­я­ми) розповіла про його вельми дорогий спосіб сту­дент­ського життя: авто, помешкання, мо­біль­ний те­лефон, підробітки і дозвілля. Запахло ко­руп­ці­єю.

Замість того, щоби розвіяти підозри, пре­зи­дент учинив найгірше: дав словесного ляпаса («кілер най­нятий», «морда» і тим паче). Як виявилося, не жур­налісту, а самому собі. Його легковажна емо­цій­на поведінка притьмом нагадала пріснопа­м’ят­ні за­борони при висвітленні політичних тем. Голов­ний па­радокс у тому, що мішенню для прези­дент­сь­кого гні­ву стало видання, завдяки котрому Ющен­ко-опо­зи­ціонер долав інформаційну блокаду.

Наступного дня еліта вітчизняної жур­на­ліс­ти­ки ініціювала «Вимогу до президента України Вік­т­о­ра Ющенка», котру підтримали сімсот пра­ців­ни­ків центральних і регіональних медіа. Главі дер­жа­ви поставили ультиматум: 1) публічно виба­чи­ти­­ся перед кореспондентом «Української правди» Сер­гієм Лещенком; 2) відповісти на запитання жур­­­налістів щодо доходів і витрат своєї родини. До речі, ця вимога цілковито вписується у до- і піс­­­ляреволюційні гасла нинішнього президента.

Маленькі українці насправді споконвіку жи­вуть не згідно з бандитськими понятіями (оточення Куч­ми і Януковича та їх регіональні відгалуження) чи подвійної моралі (режим Ющенка), а згідно з чин­­ним законодавством. Вони просто хочуть, аби з них, ма­лих, брали приклад і великі українці. Не понятія і не мораль, а тільки Закон лежить в основі де­мок­ра­тії, в основі процвітаючої держави.

На жаль, роздано не одну Говерлу обіцянок. Їх уже не відкличеш. Але чесні руки, котрі не крадуть, не існують без чесних вуст, які не обманюють. Коли чес­­ні руки без чесних вуст, то це не єди­ний організм, а два в одному. Анатомія нашої «дружини Цеза­ря» у цьо­му сенсі не претендує на виняток із прави­ла.

Промовистий штрих. За перше півріччя 2005 ро­ку оплата праці президента, прем’єра і так далі со­лідно піднялися на тлі значного падіння еко­но­міч­ного росту з 12 до 4 відсотків. В економіці спра­­­ви плачевні, а державні службовці роз­ко­шу­ю­­ть за ра­хунок платників податку. Високі со­ціа­льні очіку­вання, спровоковані помаранчевою ре­во­­люцію, ни­ні перебувають у депресії.

Особливо дратують блискавичні стрибки мате­ріа­льного статусу локальних лідерів ре­во­лю­цій­но­го здвигу, котрі отримали омріяні посади (усіх та­ких в Україні виявилося 18 тис. осіб), квартири, ав­то і подібні дрібнички. Диспропорційна віддаль між ве­личиною щомісячної президентської зарплат­ні та розміром мінімальної склала влітку 2005 ро­ку 80 разів, а нині ще більше. Подібні розриви ха­рак­­терні навіть не для всіх країн «третього світу».

Не можна бути президентом подвійної моралі. Пре­­­м’єру не варто шукати винним поза своїм офі­сом. Після деморалізаційної зливи невиважених по­літичних заяв і неправових демаршів 2005 і 2006 років логічно зринає питання про про­фе­сій­ні­­­сть і компетентність цих чиновників. У нас кра­ї­­на освічена, затією видиться ганебною при­ни­жен­ня її у черговий раз до люмпенського ти­па­жу.
Ліжко

трудоголіка

Нам не треба насолоджуватися чиїмось ге­ро­ї­з­мом трудоголіка, котрий притяг ліжко у Кабінет мі­ністрів. Де працюють, там не сплять. Якщо лю­ди­на не встигає стати героєм соціалістичної праці у світлий робочий день, то навіщо державі такий слаб­ко організований менеджер. Президент усього-на-всього пальчиком махав на свою чиновницьку ра­ть. Усе зміщав контрольні терміни загального бл­а­­годенства: 100 днів, півроку, дев’ять місяців... Що­с­ь вродиться, урожай збереться. Заживемо.

Потрібно не бідкатися, а починати з себе. Скі­л­ь­­ки безглуздих новацій холодним душем облили під­­приємницьку активність. Непоправної шкоди зав­­дали фіскальні атаки кавалеристів з уряду. Зок­ре­ма, після введення ПДВ на обладнання, що вв­о­зи­ть­ся у рамках інвестиційного проекту, ставок за­ру­біж­них капіталовкладень став настільки про­зо­рим, що аж його дно стало пляжем. Лише За­кар­пат­тя у підсумку не дочекалося появи декількох су­час­них заводів вартістю до десяти мільйонів євро, що от-от перевозилися з країн Євросоюзу. Схоже, про гучно розрекламовані мільярди американських, фран­цу­зьких, японських інвестицій президента теж невдов­зі буде незручно перепитати по суті.

Облишмо деталізувати іронію, візьмімо доб­ро­дій­ні окуляри. Серед підписантів «Вимоги до пре­зи­дента України Віктора Ющенка» влітку 2005-го при­ємно було побачити закарпатські прізвища ін­фор­маційних грифів і стерв’ятників, дрібних лис­то­нош темників і заслужених хатніх слуг по­пе­ред­ніх можновладців, на яких чекали-чекали, але так і не дочекалися гучні судові процеси. Вони дещо запіз­ніло проходили лікувальний курс само­очи­щен­ня і самореабілітації. Не вікувати ж їм з во­іс­ти­­ну кілерським тавром. От, якби-то вони пов­ста­ли хоч би на рік скоріше (2004), коли їх щоденно топ­тали. А так просто ридали по закутках. Слава Бо­гу, хоч тепер прилучилися. Гадаю, щиросердно, без ані натяку на зловтіху.

Уявімо собі, хто, що і чи взагалі писали б про с­и­­­нів В. Януковича та іже (за умови пре­зи­ден­тст­в­а). Не віриться, щоби підтримали ймовірну жу­р­на­­лі­стську фронду згадані мною козачки, зме­тені на узбіччя помаранчевими вітрами. Уже сам факт не­спокою і суспільної дискусії про неадекватну по­­ведінку президента є знаменним. Раніше жур­на­лістів (і не лише) майже публічно не ображали, їх нишком прибирали зі свого шляху наближені до ца­ря та удільних князьків. Ця цензура і люстрація че­рез убивства не викликала раніше пов­стан­ських емо­цій сумнівних «журналістів», притому за­­конно «за­с­лужених». Часи змінилися. Та не зов­сім.


Розваги

«золотої молоді»

Хвилинку. Нині можна сміливо писати про си­нів Віктора Януковича у скандальному кон­тек­с­ті. Не пишеться. Нема зачіпок. У непривабливому світ­лі чомусь згадується тільки ім’я сина ви­со­ко­мо­рального президента, а не Віктора Януковича-мо­лодшого, котрий днями офіційно став на­род­ним депутатом.

Отож майже за рік Андрій Ющенко, знову потра­пив на перші сторінки газет і обкладинки жур­на­лів. Не тому, що він у силу нечуваної скром­но­с­ті відмовився від депутатства у Верховній Раді (на­с­правді – просто ще не досяг вікового цензу – 21 рік).

Глянцевий тижневик «Кореспондент» у статті «Зло­чин чи покарання?» (27 травня) описав над­ве­чі­р’я 19 травня 2006 року в центрі Києва на розі ву­лиць Саксаганського і Льва Толстого (навпроти рес­торану «Велюр»), коли бориспільського між­ра­йон­­ного прокурора Олександра Кузовкіна у стегно по­ранили гумовою кулею. Син президента ви­яви­в­­ся в епіцентрі сутички, стріляв його охоронець (во­­­­дій джипа БМВ), якому прокурор зробив за­у­ва­жен­ня щодо безпеки руху.

Спростовуючи причетність Андрія Ющенка до при­­годи, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко нап­лутав з номером злощасного авто, що на­ле­жи­ть президентській сім’ї. Цифр 513-44 він не чі­пав, а от серію КТ замінив на АА. Після цього пересічні ук­раїнці Сергій та Ганна Деркачі з Дніп­ро­пет­ров­ська були шоковані, дізнавшись із теленовин, що їх «опель-кадет» здійснив унікальну телепортацію. На­справді сімейне авто Деркачів 19 травня не по­ки­дало межі рідного міста, що знаходиться від столиці за кілька сотень кілометрів.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconКнига 10 Класифікація книг 12 Функції книги 12
...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАфоризми з історії
Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію. П. Буаст
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconСценарій виховного заходу патріотичного спрямування «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Рідна земля, Батьківщина, Вітчизна – це найдорожче, найсвітліше, найрідніше місце на планеті, яке ми боронили І будемо боронити від...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon" Мій улюблений режисер"
Дейв просто в захваті від нових здібностей, але у нього не все виходить відразу. З кожним днем ​​хлопчик стає сильнішою, І зовсім...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Для того, щоб всі ці засади набули практичного змісту, потрібно забезпечити сучасну школу висококваліфіко­ваними спеціалістами
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАндрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка
Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconБуду я природі другом!
Якщо ми не зможемо насолоджуватися природою, то ніколи не зможемо повноцінно жити. А щоб природою можна було насолоджуватись, потрібно...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»
Ховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням,...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconМирненська зш І-ІІІ ступенів Математичний вечір для учнів 8-9 класів «Ігри юних математиків»
Рене Декарта. Обов’язковою умовою є рисунок в системі координат, із зазначенням координат точок, які потрібно з’єднати, щоб отримати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка