Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!

Того ж дня, аби виправдатися, президент Вік­то­­р Ющенко зняв гриф «таємно» з указу від 26 лю­­­того 2008 року про директиви делегації Укра­ї­ни на переговори з Російською Федерацією у газо­вій сфері. Йшлося про неухильне керування до­мов­­леностями президентів України і Росії 12 лю­то­­го 2008-го. Суть їх у тому, що «Нафтогаз» і «Газ­п­ром» до кінця року перейдуть на прямі поставки се­­ред­ньоазійського газу без лиховісних посередни­ків «РосУкрЕнерго» і «УкрГазЕнерго». Але… утво­ря­ть два нові СП.

Що в лоб, що по лобі.

Якщо звести до спільного знаменника одіозне зі слушним, то з приводу поточного моменту про­гля­­дається світоглядний консенсус. Найв­жи­ва­ні­ші три тези:

1. В. Ющенко безповоротно зрадив Майдан.

2. Його оточили олігархи, колишні об’єднані со­­­­ціал-демократи і представники Партії регіонів.

3. Президент усіляко заважає народній улюб­ле­­­ниці Ю. Тимошенко.

При цьому радять викинути на смітник заско­руз­­лий стереотип про традиційну боротьбу в Ук­ра­ї­ні двох векторів – європейського і російського. На­с­правді в нерівному герці латиноамериканців на лопатки кладуть візантійці.

Майже зразу після інавгурації став очевидним кон­­флікт президента В. Ющенка щодо ого­ло­ше­них ним же принципів – порядність, патріотизм, про­­фесійність. Його некоректна поведінка все­ре­ди­­ні країни часто-густо призводить до неп­ри­є­м­ної констатації.

Як довів позаштатний психолог владних му­жів, В. Ющенко – класичний приклад пана. Тому він з олігархами може витійствувати про без­дом­них дітей з келихом французького шампанського за столом, що вгинається від наїдків за ціною не мен­­ше місячного бюджету крупного дитячого бу­дин­­ку (Дзеркало тижня, 15 грудня 2007).

Моральний авторитет Віктора Ющенка само­зруй­­нувався. За останній рік його нові «любі дру­зі» плавали варениками в сметані: Ринат Ахметов у 15 разів збільшив свій прибуток, а Віктор Пін­чук удвічі наростив капітал.

Коли силу конкуренти черпають у чиємусь без­­си­л­лі або бездіяльності, то на авансцені легко зна­й­де­ть­ся місце для гробокопача. Він ближче до зем­­лі, до надр – державної власності, до того ж може копати в обидва боки. На цей менеджерський хліб іду­ть охочіше, ніж на заплямовану роль апа­рат­но­го ката.

Найвідоміші гробокопачі, тобто керівники пре­зи­дентських апаратів, стають культовими фігура­ми політичного апокаліпсису. Вони приречені. Інак­ше тяжко їм блукати в лабіринтах візантійства, де до­­мі­нує тотальне знищення потенційних не­при­я­те­­лів.

15 лютого 2008 року на офіційному сайті гла­ви держави повісили гучну приватну заяву Вік­то­ра Балоги, глави секретаріату президента, про ви­хід із Народного Союзу «Наша Україна».

Навіщо скрипіти підошвами? Вийшов би ти­хе­нь­ко, через первинний осередок. Не вперше: з чет­­вертої чи п’ятої партії. Раніше теж усе було «ре­тель­­но продумане й остаточне». Чого б оце світом зно­­ву колотити?

Розуміємо, вичерпався, виснажився. Та чи вар­­то стільки неконкретно теревенити про «конкрет­ні по­­літичні плани», пов’язані з Віктором Ющен­ком «як­ особистістю, людиною високих принципів і бла­городних цілей»? Одна шляхетна ціль, мабуть, пря­мо пов’язана з фахом гробокопача. Спочатку да­­ли команду закопати «Нашу Україну», потім – від­копати. Аби подивитися, чи не задихнулася.

У номенклатурну вовтузню підкинули дровець у вигляді кількох зелених необстріляних бійців з ре­гіональної гвардії президента. Полякали хло­п’я­та, поплакались, посмішили. З ударом у пах і се­ред­­нім пальцем вистави цікавіші. Може, не по­мо­ли­­­лися з вечора десь у Почаєві чи Зарваниці?

На кого розраховане блудодійство? На ад­мі­н­ре­сурс? Примарні надії. На грудень 2007-го се­ред­ня заробітна плата державного службовця скла­ла 1 600 грн. Реально – 1 145 грн., якщо відняти 5 % ке­рівних вершків, які отримують понад 5 тис. грн. Як­­що ж узяти платню «пішака» з районної дер­жав­­ної адміністрації – 500 грн., то стане оче­вид­ною любов пана до кріпаків. І навпаки. В стократ­ному еквіваленті.

В офіційному коментарі від 5 березня 2008 ро­ку Віктор Балога розігнав чорні хмари і захистив пра­во на шпильки секретаріату до Кабінету мі­ні­ст­рів, Партії регіонів, блоку «Наша Україна – На­род­на самооборона». Ударив під тим замість пе­чат­ки витіюватий штамп: «У державі не може бу­ти ареалу мешкання чиновників, хай навіть най­ви­щого розливу, вільних від обґрунтованої кри­ти­ки з боку президента та його секретаріату».

Гадалося, що глава держави є водночас прези­ден­том. В. Балога вивів для тих же «дурнів» кон­­сти­ту­ційну аксіому. Глава держави = президент + се­к­ре­таріат. Простіше – гідра двоголова.

У той день (співпало?) уряд Ю.Тимошенко ру­ба­­нув по одній голові. Він скасував розпоря­джен­ня свого попередника про передачу військових міс­­течок у центрі Мукачеві з державної в ко­му­наль­­ну власність. У підсумку вони за демпінгом ві­ді­­йшли наприкінці грудня 2007 року до ко­мер­цій­­ної імперії В. Балоги. Це – 6,65 га землі з бу­дів­ля­­ми площею 13,7 тис. кв. м.

Тепер позапартійному магнату, власнику 6 тис. га у всіх районах Закарпаття, доведеться тугіше на штанях затягнути ремінь.

Геройство знецінилося. Ліньки повзти до ам­б­ра­­зури. 195 політиків, учених, військових, митців, біз­несменів уже мають звання Героя України. За­тіс­но в уявній когорті хоробрих.

Пливе президентський «Титанік». Щовечора стар­­ший помічник у балахоні гробокопача ретель­но поливає палубу оливою. Чень, посковзнеться хто­сь і… за борт. На щастя, кого викинуть зав­часу, той врятується. Адже попереду айсберг.

18 грудня 2007 року в Україні сформували но­вий уряд на чолі з Юлією Тимошенко. Вона па­те­тич­­но закликала червоним обвести в календарі цю дату. «Влада повертається обличчям до лю­дей». Запевнила, що від її діяльної команди не по­чу­­ють плачів Ярославни.

Далі справді прем’єр нікому ні на кого не жа­лі­­лася. Її уряд тихою сапою піднімав країну. Пер­шим кро­ком стало часткове повернення зне­ці­не­них зао­ща­­­­­д­жень вкладникам колишнього Ощад­бан­ку СРСР.

До середини лютого 2 млн. 206 тис. громадян от­­ри­мали компенсації по 1 тис. грн. Позаяк ощад­ні книжки на руках у 24 млн. українців, то при­пу­с­­ти­ли істотний приріст виборчої ваги Ю. Ти­мо­шен­ко.

Досі питання компенсації вкладникам Ощад­бан­­ку закрили тільки Казахстан і Литва. У Литві ком­­пенсували за курсом 1 рубль = 1 літ (0.42 дол.), але до 6 тис. рублів. У Казахстані 150 рублів СРСР = 1 дол. США. У Росії теж зекономили: 1 радян­сь­кий рубль = 2 російських рубля (близько 8 центів).

В Україні вийшло у два з половиною рази біль­ше (20 центів). Ще у законі про державні гарантії від­­­новлення заощаджень (21 листопада 1996 ро­ку) встановили співвідношення 1 р. до 1,05 грн. Пра­в­­­да, тоді один долар дорівнював 1,72 грн., ни­ні – 5,05.

Тут глава держави занервував. Настрахав зне­ці­­ненням грошей. Свого часу В. Ющенко був «інф­ля­­ційним» прем’єром. Утім, пересічні українці за­­па­м’я­­тали його не через немислимі нині 25,8 % ін­ф­ля­ц­ії в 2000-му, а за соціальні виплати і повер­не­ні бор­ги по зарплаті. Нині візаві в лаврах. Боля­че.

І контраргументи хлипкі. 20 млрд. грн. вип­ла­че­­них вкладів за бюджетних витрат у 267 млрд., ВВП у 800 млрд., тіньової економіки в обсязі 45 % не можуть самі по собі розкрутити інфляційну спі­ра­ль – хіба що на 0,4 %.

Восени ж 2007-го ціни на харчування в Ук­ра­ї­ні зросли на 15-30 %. Ідеться передусім про про­дук­­ти першого вжитку: молоко, м’ясо, яйця. Через гру­­бі прорахунки попереднього уряду В. Янукови­ча економісти спрогнозували інфляцію в 2008-му до 14,5 %. Отже, не таланить нам не лише з пре­зи­­дентами.

За 16 років незалежності України діючий уряд уже сімнадцятий, а Юлія Тимошенко – чотир­над­ця­­тий прем’єр (причому третій вдруге). Це запози­чен­­ня досвіду Італії, провідного члена ЄС, НАТО, «Ве­ликої Вісімки». За 61 рік вона породила 59 глав уряду. Причому за останні три десятиліття Джу­ліо Андреотті обирався прем’єром сім разів.

Що ж робити? Невеличкого зросту політолог Ва­­дим Карасьов вишукав могутню метафору. Як­що В. Ющенко – політик пастирської культури, то Ю. Тимошенко – поп-культури. У неї помітний ком­­плекс імператриці. Її коса на голові – не коса сіль­ської вчительки, а ніби імператорський вінець.

Для балансу на всяк випадок рекрутували лі­ка­ря-гінеколога пенсійного віку Раїсу Бо­га­ти­рьо­ву. Президент призначив її секретарем Ради на­ціо­­нальної безпеки і оборони 24 грудня 2007 року, щой­­но Юлія Тимошенко перебрала прем’єрські віж­­ки.

У свою візантійську шкатулку В. Ющенко пок­лав Р. Богатирьову як уявний ключ до Східної Ук­раїни на виборах президента-2010.

Хоч донецький замок і не англійський, але вель­ми коштовний. Дозвіл на проведення з’їзду в Сєвє­ро­донецьку 1 березня 2008 року спустошив касу Партії регіонів на 5 млн. грн. Їх вимушено перера­ху­вали «на розвиток міста».

Від того імператорам дух перехоплює. Що вже ка­зати про людей акордно-преміальних професій – листонош, гробокопачів тощо.

Поразка
освітніх баронів?

«двійка»

Революційний заряд несли два пункти – 5-й (на­­каз № 1171) та 8-й (наказ № 1172). У них за­кла­­де­ні теж дві принципові речі. Перша. При­ймаль­ні ко­­місії вищих навчальних закладів проводять кон­­курсний відбір вступників за сертифікатами Ук­­­раїнського центру оцінювання якості освіти. Дру­­­га. Зовнішнє незалежне оцінювання прохо­ди­ть з обов’язковим складанням державної мови.

Частково новації не сприйняла консервативна гру­па університетських очільників. Існуючі доти вс­тупні іспити «власного розливу» були манною не­­бесною.

В іншій частині суспільства незалежне оці­ню­ва­н­ня назвали найбільшим успіхом освітньої по­лі­т­ики України. Адже не 12-бальна шкала, не 12-річ­не навчання у середніх школах, а злам тіньових схем заслуговує похвали. Це, по-перше, розхитує ко­­рупційне підґрунтя в освітній сфері та ано­маль­ну стовідсоткову студентизацію всіх випускників се­­редніх шкіл. По-друге, налаштовує вчительські ко­лек­тиви на підвищення якості знань своїх уч­нів.

Деякі ректори не приховували роздратування: «Вступні кампанії, які ми проводили раніше, були на голову вище того, як буде проводитися зараз» (Закарпаття online, 11.01.2008). За канонами уто­піч­­ного жанру, ще й добряче налякали. Мовляв, усі абітурієнти підуть на престижні факультети, а ін­ші спіткає недобір і скорочення викладачів.

Але ж щорічні недобори є хронічною про­­б­ле­мою низки університетів. Падіння їх при­ваб­ли­во­с­ті свідчить передовсім про посадову не­від­по­від­ність закостенілих адміністраторів. Як не прикро, жо­­ден університет в Україні не має сертифікату по міжнародному стандарту ISO 9 000, що засвід­чує ефективність менеджменту в установах і під­твер­­джує якісну організацію навчального про­це­су.

Водночас типовий український ректор 90 % ро­­бо­­чого часу в річному вимірі публічно й непубліч­­но при­­діляє тому, як набрати, а не вчити «найро­­зум­ні­ших». Середня школа завше при цьому вин­на.

Раніше у випускному класі майбутні абіту­рі­єн­­­­ти вимушено ходили по репетиторах із про­фе­сор­­­сько-викладацького корпусу, позаяк кожен ви­щий навчальний заклад пропонував свої вступні за­в­дання. Їх результати легко коригувалися в руч­но­му режимі під облудним прикриттям не­за­леж­них телекамер і чисельних клятв у без­ко­рис­ли­во­с­ті, прозорості, неупередженості.

Як показали соціологи, впровадження вступу до вищих навчальних закладів за результатами зо­в­­нішнього тестування дістало підтримку на­се­лен­­ня на позначці 59 %. Одначе переважили не­до­­вірливі (65 %), котрі вважали, що незалежно від тес­тування студентів набиратимуть за хабарі (Ук­раї­нська Правда, 12.05.2008).

Пересічні громадяни не помилились. Знайшла­­ся шпаринка, що, хоч і в усіченому обсязі, вклю­чи­ла для зловживань «зелене світло» ще на один вступний рік.

8 липня відбулася прес-конференція міністра І. Ва­карчука на тему «Особливості вступної кампа­­нії 2008 року». Він запевнив, що її проведуть об’­єк­­тив­но, прозоро, відкрито, а найкращим пока­ран­ням для ректорів, які використають незаконні схе­­ми, стане громадський осуд.

У чому річ? Вищим навчальним закладам да­ли про­вести лише творчі конкурси і випробування з іно­земної мови, а з інших предметів тільки для трьох категорій: звільнених цьогоріч з військової слу­­жби, інвалідів 1-2 груп, громадян України із за­ру­­­біжною середньою освітою. Вичерпні винятки? Ні.

Відповідно до пункту 15 «Умов прийому до ви­­щих навчальних закладів», затверджених мініст­ром освіти і науки 25 грудня 2007 року, дозволені особ­­ливі форми вступних випробувань, зокрема по­­переднє тестування. За умови подання «позитив­­них» сертифікатів (не нижче 124 балів за двох­сот­ба­льною шкалою) виняток зроблено для кількох спіль­­нот: нагороджених золотою чи срібною ме­дал­­лю, призерів обласних олімпіад, випускників під­­готовчих курсів. Для них передбачили місця не ви­­ще 40 % обсягу державного замовлення, до­ве­де­­­ного навчальному закладу, а за природничими і тех­­­нічними галузями – до 60 %.

Власне, це і спровокувало тіньове переписуван­ня, т. зв. покращення невтішних сертифікатів. По­діб­­но до результатів президентських виборів-2004. То­­д­і декілька вкрадених відсотків голосів при­звели до Помаранчевої революції. Тепер аж до 40 %. Краї­ною прокотилося чергове соціаль­не розчаруван­ня.

Маніпулятивним шансом «респектабельного аль­т­­руїста» скористалося чимало ректорів. Власних на­щад­­ків і дітей вибраної клієнтури, котра не под­ба­­­­ла завчасу про шкільні медалі, пропустили че­рез підготовчі курси. Потім – попереднє тес­ту­ван­ня за профільним предметом, але вже без суми ба­лів з іншими конкурсними предметами. І… число ошу­­­каних, які щиро повірили в сертифікатну аль­фу й омегу, стало вельми помітним. Причому на ле­гі­тим­ній підставі – пункт 15 «Умов прийому», під­­пи­са­них міністром.

Навіщо ж тоді влаштовувати публічні лін­чу­ван­ня, коли розчерком міністерського пера 8 лип­ня можна було б зупинити дію злощасного пункту, ва­ди котрого заздалегідь випливли наверх? Тут не все так просто й однозначно, про що скажемо на­прикінці. Наразі зауважимо, що на лік­ві­да­цій­не рі­шення по пункту 15-му «освітні барони» з ос­тра­хом чекали, тому «своїх» озброїли інвалідними до­відками для обхідного маневру.

Потім окремі з них діяли, як заманеться. Не ви­­падково, 30 і 31 липня, 6 серпня ц. р. міністр ого­лосив догани ректорам трьох університетів – За­по­різького, Волинського, Дрогобицького. Перший по­­караний за проведення конкурсного відбо­ру абі­­турієнтів без урахування балів сертифікатів з ук­­­раїнської мови та літератури. Другий – за фаль­си­­фікацію інформації щодо кількості балів випуск­ни­ків підготовчих курсів, перевищення максималь­но допустимої норми кількості місць для осіб, яким від­повідно до пункту 15 встановлюються особливі умо­ви участі в конкурсі. Третій «погорів», зокрема, на оцінюванні вступних випробувань з іноземної.

в одному

Візьмемо до прикладу лиш Ужгородський на­ціо­­нальний університет і тільки денне відділення спе­­ціальності «історія». Подано 273 заяви на 50 міс­ць державного замовлення з усіх 80-ти за ліцен­зією. На перший погляд, конкурсна ситуація зрозу­мі­ла: на одне «державне» місце претендує 5,5 осіб.

Оманливе враження. Насправді проводяться три конкурси. Перший базується на усному й до­ві­ль­ному тлумаченні, що на якійсь підставі (дозвіль­ний документ відсутній, в університетських «Пра­ви­­лах прийому» й доведених Києвом «Обсягах дер­жав­ного замовлення» про це ні слова), 20 із 50-ти міс­ць мінусується для абітурієнтів угорського по­ход­ження. У них свій конкурс: 30 заяв на 20 міс­ць, або 1,5 претендента. Отже, залишається: 273 – 30 = 243 абітурієнтів-неугорців на 30 вакан­сій дер­ж­замовлення, або вже 8,1 на одне місце.

Другий конкурс уже має квазізаконну під­ста­ву – сумнозвісний пункт 15-й міністерських «Умов при­йому». Отож переділу підлягають до 40 % або мак­­симально 12 із тих 30-ти місць. «Покращили» на­­явний сертифікат з історії України і зарахували на держзамовлення, на щастя, тільки 7 абі­ту­ріє­н­тів. Залишається 23 державних місця на третій за­­­гальний конкурс для претендентів, де переваги ма­­ли поодинокі представники соціаль­новраз­ли­вих категорій.

Отже, подвійно «рівні» умови для «маленького ук­­раїнця» неугорського походження вилилися в дер­­бі, де 10,3 осіб на місце – замість первісно «про­­­­зорих» 5,5. Тому прохідний бал на державне за­мовлення на ту саму спеціальність «історія» для угор­ців за двома предметами набув жалюгідного виг­ляду 281,5, а для українців і решти неугорців – аж 368,5. Феноменальний розрив – у 87 балів!

Це на момент рекомендації до зарахування 19 лип­­ня, а в день підписання наказу 1 серпня зау­ва­­­­же­на різниця невідчутно зменшилася – до 80 ба­­­­лів (353,5-273,5). Конкурс між угорцями набли­зив­­ся майже до одиниці: хто не «емігрував» на ін­ші спеціальності чи у навчальні заклади, того й за­­рахували на держзамовлення. Паралельно при­ват­­ний Закарпатський угорський інститут ім. Фе­рен­­­ца Ракоці II щороку набирає на бакалаврат 25 сту­­дентів-істориків, але тільки на платній основі.

Спочатку здавалося, що освіту в Україні по­вер­­нули в цивілізоване русло без усіляких ви­нят­ків і вилучень. Насправді бачимо протилежне. І це ли­ше вершина айсберга.

Дискримінація за національною ознакою не пер­­ший рік має місце в Ужгородському на­ціо­наль­­ному університеті, причому в обхід його офі­цій­но проголошених «Правил прийому» і чинного за­конодавства. По суті, на історичному фа­куль­те­ті реанімували ґетто. При вступі на спеціальність «іс­то­рія» 50 місць держзамовлення вкотре по­ді­ли­ли «по-братськи»: 20 – угорцям, 30 – дітям решти на­родів. Залишається порадіти, що не навпаки.

Цьогоріч угорцям «відстібнули» за тим же при­н­­ци­пом ще по 10 місць на спеціальностях «ма­те­ма­ти­ка» і «фізика», 5 – на «журналістиці»…

Хто лобіював? Не повірите – то ректорат відгук­нув­ся на «прохання трудящих» – пересічної гро­мад­­ської організації.

Пригадується тоталітарна практика у так зва­них «національних окраїнах» Радянського Союзу, ко­­ли, зокрема, вчителям російської надали при­ві­ле­­йований статус номенклатурного штибу. Нині ж за спекулятивною ширмою захисту прав нац­мен­шин в Україні цілеспрямовано втілюються чужі дер­­жав­ні інтереси, незалежно членства чи нечлен­ст­ва в НАТО чи ЄС.

Натомість правляча верхівка Угорщини та її ра­­дикальні репрезентанти наполягають на ви­вчен­ні української в угромовних школах Закарпат­­тя саме як іноземної, а предмет «Історія України» про­сять замінити «Історією Угорщини». Європей­ський принцип інтеграції національних меншин ні­­бито європейський Будапешт закулісно під­­мі­нив кур­сом на самоізоляцію закарпатських угор­ців. Пе­ре­­довсім це шокує помірковану більшість за­кар­пат­ських угорців, лояльно й патріотич­но на­лаш­тованих до Української держави.

Отак руками посадовців з когорти «щирих на­ціо­нал-патріотів» пресинг титульної нації в Україні стає щоразу знущальнішим і цинічнішим. Вступ­на кам­панія в Ужгородський національний уні­вер­си­тет у цьому сенсі яскраве підтвердження.

І це не всі ноу-хау згаданого університету. 15 ли­п­ня завершився прийом документів. Ні на­сту­п­но­го дня, ні взагалі так і не оприлюднили пер­віс­но­го рейтингу абітурієнтів за поданими сер­ти­фі­ка­тами по факту. Врешті-решт, його з усі­ма «пок­ра­­щеннями» надрукували в одному при­мір­нику «для службового користування».

Звідти на дошку оголошень потрапили тільки сп­и­ски рекомендованих на держзамовлення з аб­­с­т­рак­тною приміткою про прохідний бал і без фік­са­ції індивідуальних показників. Мовляв, усе ін­ше кон­­фіденційна інформація. Добре, що не слідча та­є­мниця. Оскільки фігурували легко впізнавані прі­­звища, імена, по батькові, котрі з наявними сер­­­тифікатами не могли потрапити на дер­ж­за­мов­­лення, все стає зрозумілим.
Зруйнувати

Карфаген

У принципі університетський «середній клас», який за два десятиліття матеріально зміцнів на не­­формальних угодах з підготовки абітурієнтів, не про­г­рав. Пройшов малопомітний перерозподіл рин­ку репетиторських послуг з іще більшим акцентом «на місця» – на учителів-предметників. Зате звузи­ло­ся поле для зловживань голови приймальної ко­мі­сії (ректора) та його касирів.

Пастка зачинилася логічно. Спочатку пере­січ­ний ректор усунув деканів і голів предметних ко­мі­­сій (творців іспитової «бази», кодів і паролів до неї), звузив корисливе коло (перевіряльників, ко­ре­­гувальників), замкнув його винятково на собі. Те­­перішня суворо централізована сертифікатна мо­­дель, захищена від стороннього впливу, по­зба­ви­­ла «освітніх баронів» тіньових доходів, не мен­ших аніж у вугільній галузі. Яка шкода? Від того сус­­пільству дихати легше. Якби не пункт 15-й.

Чи винуватий наразі міністр освіти і науки? Ні. Він проявив максимум гнучкості. Неважко сп­ро­­­г­но­зувати шквал психічних і фінансових атак, аби заблокувати прогресивну новацію. Щоб уни­к­ну­ти са­ботажу, міністр Іван Вакарчук обклався ука­­зом глави держави, переконав главу уряду і… тим­­ча­со­во дарував ректорам пункт 15-й плюс «не­­­­сер­ти­фі­кований» іспит з іноземної. Зіграв і «чин­­ник Росії», де цьогоріч запровадили подібне – «еди­­­­ный го­су­дарственный экзамен». Лише так вда­­лося зру­ши­ти воза.

Гадаю, цей вимушений компроміс (пункт 15-й) є останнім на шляху детінізації та санації ос­віт­ньої галузі в Україні. Тому логічно, 31 липня 2008-го мі­­ністерство освіти і науки запропонувало для гро­­­­мадського обговорення проект «Умов прийому до вищих навчальних закладів України у 2009 ро­ці», де цей пункт вилучено повністю.

На часі перекрити іншу шпаринку – спалах ма­­сової інвалідизації майбутніх абітурієнтів із ко­ла «благородних сімейств». Не даремно 4 серпня гр­о­мадянська мережа «Опора» у відкритому листі до міністра охорони здоров’я попросила оп­ри­лю­д­ни­ти узагальнену статистичну інформацію та по­рів­­няльний аналіз щодо росту кількості абі­ту­рі­є­н­тів з довідкою про інвалідність вступних кам­па­ній 2007 і 2008 років. Локальних фактів вистачає. Тіль­ки до одного з вищих медичних навчальних за­к­ладів Львівщини подано у чотири рази (!) біль­ше довідок про інвалідність порівняно з минулим ро­­ком.

Доведеться скоригувати соціальне за­ко­но­дав­ст­во. Аби не розмивати інтелект нації та не прово­ку­­вати шахрайства з посвідками, держава повин­на гарантувати рівень достатку інвалідів і піль­го­ви­­­­ків у грошовому еквіваленті, а не вступними пе­­­ревагами.

Розумні діти є такими без огляду ні на що, то­му не заслуговують ані протекції, ні дискримінації, яки­­ми моральними пориваннями їх не при­к­ри­ва­ли б.

Сертифікати Українського центру оцінювання яко­­сті освіти не повинні нівелюватися під жодним при­водом. Інакше будемо мати те, що маємо. Але вже не на сорок-шістдесят, а на всі сто відсот­ків.

Дівчині 17 років

…Авжеж, чверть століття то­му я знав, що з одного метра шов­­ку можна пошити один білий пра­пор або сто таких трусиків, які но­сить вона.

Услід за французьким президентом Ніколя Сар­­козі, який вкотре розлучився і зійшовся з мо­дел­­лю Карлою Бруні, крутих перемін чекали і від пре­­зидента, а відтак прем’єра Росії Володимира Пу­­тіна – після майже трьох десятиліть шлюбу з дру­­жиною Людмилою. Пророкували одруження з мо­­лодшою на тридцять років – чемпіонкою з ху­дож­­ньої гімнастики Аліною Кабаєвою. Виявилося, то панський розіграш.

Тому естафета від французів не дісталася ро­сі­я­нам, а перейшла до німців, які з таким не жар­ту­ють. У травні 2008-го 78-літній Гельмут Коль, кан­цлер Німеччини (1982-1998), в Гайдельберзі од­ру­жився на 35 років молодшій Майкі Ріхтер із мі­­ністерства економіки ФРН. Його попередня дру­жи­на Ганнелоре наклала на себе руки в 2001-му, піс­­ля сорокаліття спільного життя. Вона потер­па­ла від рідкісної хвороби – алергії на світло й не змог­­ла витримати фізичних мук.

Україні що до того? Нічого ніби. Та ось краще від банкіра і публіциста Олександра Морозова не при­­думати: «Дівчині всього 17 років, і вона здо­бу­ває свій життєвий досвід прискореними тем­па­ми».

9 серпня 2008-го Леоніду Кучмі, президенту Ук­­раїни 1994-2004 років, виповнилося 70. Йому ви­­далося справжнім дивом те, що Україна ви­жи­ла, вистояла і піднялася з руїн початку 1990-х, по­за­як не обійшлося без помочі Божої.

Холоднокровні аналітики підсилюють оту ві­зію гостріше бритви. Л. Кучма був сильним пре­зи­ден­­том. Його влада була жорстокою, але не без­со­віс­­ною і безпорадною. В. Ющенко ж приніс без­влад­­дя.

Британець Джеймс Шерр із Королівського ін­сти­­­туту міжнародних справ докинув нещадних «п’ять копійок». Помаранчева революція мало впли­­­нула на склад і поведінку правлячих кіл. Два без­­пе­реч­ні завоювання – політична демократія та еко­­но­міч­не зростання – з’єдналися з безсумнівним злом – корумпованістю.

Обсерватор із Лондона ударив навідмаш без ви­­бачень. Мовляв, легко звалювати провину за брак прогресу на російський чинник, особливо тим політикам в Україні, котрі ухиляються від від­по­­відальності за все зроблене чи незроблене.

У десятку! Чи не так?

Поведінка.

Вагітність

Поки на столичних пагорбах навперебій пе­ре­йма­ються тим, як заохотити українських жі­нок на­­­ро­­джувати, до 200 тис. осіб щорічно свідомо втра­­ча­­ють громадянство України на користь ін­ших кра­їн.

Закарпаття – єдиний регіон України, де наро­джу­­ваність перевищила смертність. У решті об­ла­с­­тей, навпаки, смертність панує над наро­джу­ва­ні­с­тю, причому в співвідношенні 1,6 до 1. Фі­нан­со­ві ви­плати невідчутно впливають на ба­жан­ня ма­ти ді­тей. Що є перепоною? Бракує гідних чо­ло­ві­ків, вважають жінки.

Ватикан теж не сидить сиднем. Осучаснив спи­­­сок смертних гріхів, що загрожують душі віч­ним прокляттям, коли не спокутувати їх сповіддю і по­­­каянням. Новий перелік опублікований у ва­ти­кан­ській газеті L’Osservatore Romano 9 березня 2008 року. Нині до смертних гріхів відносять, зок­ре­ма, «демографічні» – використання кон­тра­цеп­ти­вів, аборт, подружню зраду, генетичні ма­ні­пу­ля­ції по зміні ДНК або ембріонів, педофілію.

На святоапостольних Петра й Павла, 12 липня 2008 року відбувся з’їзд партії «Єдиний Центр», бать­­ківські права на яку належать главі сек­ре­та­рі­а­ту президента. Повеселила пряма трансляція по головному державному телеканалу й порожня ри­­­торика під стиль КПРС. Приміром, пафос ора­тор­­ки Лесі Оробець не відповідав політичному до­сві­­ду дівчини. Вона стала народним депутатом ли­­ше тому, що Віктор Балога шанував її по­кій­ного батька. Тому «Українська правда» пос­ма­ку­ва­ла кур­йозною «родзинкою»:

«– Я маю мрію – сильну і заможну країну! І за­ра­­ди цього варто жити! В такій державі я хочу на­­роджувати і виховувати дітей! Я зробила свій ви­­бір, – сказала молода депутатка, маючи на ува­зі, мабуть, власну вагітність.

– Яка молодець, які жести, все! – не стримався Ба­­лога».

У тій кадровій шерензі «режиму Ющенка» до­во­лі сміливих та юних. Міністра сім’ї та молоді Юрія Павленка навіть вписали в політичну ен­цик­ло­­педію родинних зв’язків. Сестра одружена з де­пу­татом від «Нашої України» Русланом Кня­зе­ви­чем, братом міністра охорони здоров’я. Тесть Вік­тор Євсєєв – соратник президента, заступник ке­рів­­ника Державного управління справами. Дру­жи­­на працює в секретаріаті президента, кума – Ка­­терина Ющенко. Двоюрідна сестра співачка Ма­­рійка Бурмака є незмінним гостем вечірок «На­шої України».

Яка віддача? Ані демографічного, ані спортив­но­го буму.
Зорі

на відстані кроку

«Де зорі на відстані кроку, де джерела чистіші від срібла…» На жаль, це не про діючу владу, а про біо-кефір «Галичина» Радехівського молокозаводу.

Чи є підстави казати красно про зорі та дже­ре­ла? Між В. Ющенком і Ю. Тимошенко небагато ідей­них розбіжностей. Обоє хочуть вступу України в ЄС і НАТО. Їхня спільна праця була б дуже ефе­к­тив­ною, проте перший план заполонили ко­рот­ко­зо­рі маневри з одіозними виконавцями. На­ма­ган­ня очиститися завершилися істерикою.

У страсний четвер за західним християн­сь­ким об­рядом (20 березня 2008-го) члени про­пре­зи­­дент­ської фракції у Верховній Раді добивалися від­став­ки глави секретаріату президента. В. Юще­н­ко обу­­рився: «Ви повинні слухати те, що говорить Ба­­лога. Балога – це я». Не дивина, що далі, чим глиб­­ше заходили у ліс, тим ближчим здавався об­раз Сусаніна.

У квітні 2008-го перед президентськими ме­не­дже­рами постало запитання, де обіграно аб­ре­віа­ту­ри провідних політичних сил: «Чи ПРиБЮТ [при­­б’ють] президента?» Тоді розглядали пар­ла­мен­т­ську конституційну комісію, пропоновану ан­та­го­ніс­тами – Блоком Ю. Тимошенко і Партією ре­гі­о­нів, як вимушений захист від ан­ти­кон­сти­ту­цій­но­го референдуму В. Ющенка.

Напередодні президент і глава секретаріату на­­не­с­ли превентивний удар по незговірливій союз­ни­­ці. Вдвох узялися публічно викривати її «первород­­ний гріх», що «глибоко протирічать ідеалам Май­да­ну», й ударилися, подумайте, не у запаморочливий «куч­мізм», а у дрібнуватий «медведчукізм». Угле­діли в урядовій «парафії» на посадах рівня заступ­ника мі­ністра чотирьох колишніх висуванців Віктора Мед­­ведчука, глави адміністрації президента Л. Куч­ми.

Утім, «медведчукістські» пристрасті в умліока за­­тьмарилися сріблолюбством. У травні 2008-го пре­зидентський секретаріат ліг на урядову ам­бра­зу­­ру з приводу приватизації Одеського припор­то­во­­го заводу і скасування дозволу «Венко Прикер­чен­­ська Лтд». Українську частину Чорноморського ше­ль­фу площею 13 тис. кв. км попередній уряд – В. Януковича – віддав компанії з установчим фон­­дом 12 тис. дол. А йшлося про розробку 1,5 трлн. м³ га­зу приблизною вартістю 450 млрд. дол. Це 30 % всіх енергетичних запасів України.

Тими й подібними маневрами і гріхами Віктор Ющен­ко до тла розчарував бомонд. Постав од­віч­ний вибір альтернативи. По-диплома­тич­но­му м’яко Єв­­ропейський Союз устами міністра закор­донних справ Словенії Дімітрія Рупеля пред­ста­вив Юлію Ти­­мошенко «зіркою європейської по­лі­тики».

Якось мимоволі вийшло. Президент України за­надто довго нарцисом катався сушею, плавав і лі­тав: на байдарці, кораблі, квадроциклі, сівалці, ко­ні, танку чи винищувачі, як 28 березня 2008-го. Пе­ред толокою на території «Мистецького ар­се­на­лу» В. Ющенко подався до Василькова. Підсів у Су-27УБ, де штурвал тримав повітряний ас ге­не­рал-майор Василь Нікіфоров.

Політ над Київською областю тривав 35 хви­лин на кілометровій висоті зі швидкістю до 600 км/год. Опі­сля зі сльозами радості міністр оборони Ю. Єха­ну­­ров вручив президенту сертифікат за успішне ви­ко­нання льотного завдання. Почуття не передати.
Значимість

коров’ячого гною

«Коли дивишся на зображення Юлії Ти­мо­шен­ко на фотографіях і плакатах, заретушованих до аб­сурду, здається, що їй не 47, а 35 років», – від­к­рив очі велелюбним французам Пйотр Смолар у Le Mon­de 8 червня 2008 року.

Однак однолюб Віктор Балога, глава секре­та­рі­­ату президента, не те побачив, а магніт ретро. Він переконував, що запропоновані Ю. Тимо­шен­ко зміни до Конституції перетворять прем’єра на рей­х­сканцлера. Насправді Ю. Тимошенко грай­ли­во нівелювала невдалі президентські новели.

Абсурдне порівняння з А. Гітлером тихцем за­тер­лось, тому нелюбу парсуну вимазали гноєм. 11 лип­ня 2008-го Партія регіонів забажала в парламен­­ті відправити уряд у відставку. Головний об­ви­­ну­вач Микола Азаров вчепився за обіцяне Ю. Ти­мо­шен­­ко виробництво біогазу до 20 млрд. м³: «Это ж ско­ль­ко надо производить, я извиняюсь, навоза? Счи­­таем в уме для непонятливых – это 60 мил­ли­о­но­в тонн навоза!»

В азарті, не помічаючи каверзи самому собі, М. Аза­­ров порахував, що в країні є лише 5 млн. оди­­ниць великої рогатої худоби. Щоби виробити 60 млн. т гною, кожна корова мусить видати його до 12 т щороку.

Із фракції БЮТ саркастично вкололи у від­по­ві­дь: «От ви розказуєте, що уряд не підвищив п­о­го­лі­в’я. Ви знаєте, коли бичок відвідує корівку – тре­­ба де­в’ять мі­ся­ців, щоб народилося телятко? А цей уряд всього шість місяців при владі». Про­сті­ше ка­жу­чи, ваші коро­ви ще не розродилися від на­шого би­ч­ка.

На презентації проекту змін до бюджету-2008 пре­­­м’єр зауважила суголосно: 6 місяців – це не 17 ро­­­­­ків. Мався на увазі вік держави, а не статево-шлю­­б­­­ного дозрівання. Але і за ті мізерні півроку від­­­­­бувся прорив: додаткові 30,4 млрд. грн. у бюд­ж­е­­­­­ті від митників і податківці за рахунок міні­мі­за­­ції контрабанди і детінізації економіки.

Уперше за свою політичну кар’єру прем’єр Ю. Т­и­­мошенко очолила президентський рейтинг уже після «ста днів» її уряду. Наприкінці березня 2008-го вона мала найвищий ступінь довіри гро­ма­дян – 25 %. Опозиційний опонент Янукович – 22 %. Пар­тнер і конкурент Віктор Ющенко – 10 %.

Безумовними успіхами цього часового від­тин­ку експерти назвали програму «Контрабанда-стоп», ідею дострокових виборів у Києві, виплати вклад­ни­­­­кам Ощадбанку СРСР. Як не потішалися не­дру­ги, київські вибори 25 травня не стали Ста­лін­­гра­дом для Юлії Тимошенко. Її соратники по­сі­ли дру­ге місце за всіма показниками – у міській ра­ді та на виборах мера. Президентська челядь і «регіо­на­ли» впали у кому аутсайдерами.

Приборкання непокірної

Президент В. Ющенко проявився більше у по­лі­­­тичному шкідництві прем’єру Ю. Тимошенко, ні­ж у приборканні інфляції. На Заході те спостеріг не лиш Андерс Аслунд з Інституту міжнародної еко­­номіки ім. Петерсона у Вашингтоні.

Якщо ціни прив’януть, то, без сумніву, рей­тинг пре­м’єра зростатиме. Тут низка підводних те­чій. Хо­ча б те, що частка подорожчання про­до­воль­ст­ва у формуванні інфляції в Україні досягла 60 %, а у Росії – 40 %, Великобританії – тільки 10 %.

Реальну причину української інфляції бачили в національній валюті – гривні, прив’язаній до до­ла­­ра США. За останній рік він знецінився (щодо єв­­ро на 12 %), імпортуючи інфляцію.

21 травня 2008 року Національний банк ре­ва­ль­­­ву­­вав гривню на 4 % і встановив обмінний курс 4,85 грн./дол. Як відомо, в 1996 році він склав 1,89 грн./дол., але внаслідок світової фінан­сової кри­­зи знизився втричі – до 5,44 грн./дол. в 2000-му.

З урахуванням чотиривідсоткової реваль­ва­ції су­марні втрати заощаджень населення сягнули 1 млрд. дол., а експортерів – 2,56 млрд. дол. Змі­ц­нен­ня гривні знижує інфляцію, викликану ростом ім­портних цін, але загрожує головним експортним га­лузям України – металургійній та хімічній. Ря­туй­ся, хто як може?

Скориставшись скрутним інфляційним момен­том, Конституційний суд перетворився на проф­спіл­­ку відставного істеблішменту. Наприкінці тра­в­­ня 2008-го він відновив довічне утримання суд­дів Вер­­­ховного і Конституційного судів на рівні 40 тис. грн. на місяць, а щомісячні пенсії коли­ш­нім на­род­­ним депутатам – у 36 тис. грн. І це при тому, що в країні середня пенсія за віком не пе­р­е­ви­щи­ла 800 грн. на місяць.

У те, що на світі існують «маленькі українці», пе­­реконав В. Ющенко за роки свого президентства. Але в те, що від них є співвітчизники більші у півсотні разів, повірити нелегко.

Воістину з держави зробили кордебалет: з од­но­го метра шовку можна пошити один білий пра­пор або сто трусиків.

Поклеєне

дзеркало
За головну роль в осінньо-весняній драмі 1938-1939 років місто Хуст не жартома, а всерйоз після Ки­єва і Харкова називають третьою столицею но­віт­­ньої України. Четвертій навряд чи бути, хоч аж три неофіційні претенденти подали заявки істо­рич­­ним де-факто – Львів, Дніпропетровськ і До­не­­цьк.

Позначена у березні 1939-го тільки пунктиром за­­карпатська традиція державотворення пустила роз­­галужене коріння через півстоліття – у все­ук­ра­ї­н­ському річищі. Щоправда, досі не видко реін­кар­­нації героїв Красного Поля, зате комфортно жи­­вуть антиподи в личинах можновладців і є де їм покласти плетені корзинки з синьо-жовтими квіт­­ками і блискучо-шерхотливими стрічечками.

Карпатська Україна обросла густою бородою з кан­­дидатських і докторських дисертацій, місцями ди­летантських і псевдоавторських. Про це в лан­цюжку сучасних образків, що повис на старечій шиї трагічної Карпатської Легенди.

Колаборант,

або Учися падати на хвіст

Лист покликав у дорогу... Ностальгічно ви­ри­нає з букету минулого оксамитовий радіоголос. М­о­­вить про фехтування за керівне крісло в Кра­йо­­во­му університеті. Сипнули обструкцію в очі очі­ль­ни­ка, щоби кинув посаду власною волею. Ін­кри­­мі­ну­вали мізерію про некоректну поведінку не­­ві­до­мо з ким.

Цей дріб’язок не мав перспектив на юридичні на­с­лідки. Підставила ногу невизначеність без­госп­но­­го відтинку до переміни варти, коли совкова мен­­тальність поновлює списки для кадрових ре­пре­сій та з вовчим апетитом ковтає ласі шматки. Го­лодні завмерли перед коритом і стікали слиною.

Оскільки А. довірився Я., особі двічі судимого не­вдахи перегонів, то його посаду неосудні клер­ки штабу переможця мали за преміальні. Не га­ю­чись, таємно зведені брати з гарему батька нації ру­­шили у похід до каси. І розв’язали масакру в ма­­лотиражній газетці, чекаючи благовоління звер­ху. Як вода, кров у людині тече, але нічого не змі­ню­­ється. Історія скористалася звичкою пов­то­ри­ти­ся навиворіт. Кадровий мандраж назбирав пре­тен­дентів на булаву в кліп ока. Ще ж треба так хо­­тіти і могти!

Гуманні християни стали в коло міркувань про бідного вітця кількох дітей зі шкурою битого пар­тійця. Націоналіст, республіканець, реформіст, ре­волюціонер, контр…, отець «соціально значущих кни­жок». Гонорари – не мільйонні. Хай невеликі, але гроші. Режим фінансує, опозиція доплачує. За що? Аби у телекамері наповнював чаші протесту ви­ном, збирав урожай помаранчів у межах фа­куль­тету, у теплі зметикував заяву, підмітив ме­сі­а­­нізм довірителя, обкурив нафталіном за ле­ка­ла­ми не менших за Леніна діячів. На інше не ви­ді­ли­ли розумах.

Він ріс угору завдяки нелюбій владі. У тому при­ховано не парадокс, а закономірність пе­ріо­дич­ної купівлі парадно-вихідних костюмів. Не при­­гадати усіх парторганізацій, куди його від­ря­джа­­ли прискорити агонію. За це генерал безпеки за­­мовив дисертацію про чистоту академічних сі­чо­­виків. Собі нашкріб, поділися з патроном. Ра­ні­ше обпікся: порушення, скандал, перезахист. Ре­жим захистив колаборанта, присвоїв регалії. Тому вдяч­но з ковбаси докторської втяв кружальцями кан­­дидатську.

Натягнувши лампаси, поганяв невгодних за ко­­рисливість. Проведені операції нікого не зла­ма­ли: ні стариків, ні дітваків. Лиш у небі пере­пи­та­ли, чи під силу макропосади агентам мік­ро­впли­ву? Слідча група по викриттю адмінресурсу роз­во­­дить руками. Такий за визначенням не мав шан­­сів, поки не впав на хвіст революції. Нема ко­му підвести. Запах віднаджує.
Мутант,

або Уяви себе Ч[ембер]леном

Якої орієнтації наш глибоко шанований гро­ма­­дянин Карпатської України пан Г.? Важко ви­знач­ити. Пропустив життєві щаблі, ні армії, ні яки­­­хось суспільних заслуг. Відразу присмоктався до стола з крихтами і потихеньку ріс.

Справжніх професорів найбільше цікавить єв­ро­пейська якість їхніх лекцій, навчальних по­сіб­ни­ків, методичних розробок, наукових до­слі­джень. Із панукраїнської точки зору не зашкодило б за­мах­нутись на премію Нобеля. Досить хвалитися бла­том у вагаря макулатури.

Ну, а деяких професорів, немов нічних ме­те­ли­ків червоні ліхтарі, ваблять ставки депозитів, ро­дові гнізда, автомобілі з кондиціонером... Вони дав­но би повмирали від передозування чорними за­здрощами, якби їхнє око не тішили соломинки у чу­жій... Отож-бо, у кожного свої радощі та печалі, жур­ба зі смутком обнялась. Тут луна відповідає на за­питання: «Кому не спиться в ніч глухую?» В ад­мін­будинку гасне світло.

Та як же спати, коли ніде і ні з ким. До­во­дить­ся бомжувати у приймах «на комірне» і під­роб­ляти писаниною на стінах під’їздів. Ще тягне, за приписами покійного Фройда, задоволити хіть усім спектром сублімацій. На поміч залучаються пе­­редвиборчі малюнки і світлини, переглянуті по­тай­ки від осіб протилежної статі. От і ніч про­ми­ну­ла. Добре удвох: федералісту з централістом.

Непогано. Та краще утрьох. Одним махом у той же робочий час він служить воротарем у ко­му­­ністів (помічником народного депутата), швей­ца­ром у демократів (довіреною особою кандидата в президенти) і незалежним ліфтером. Нерозга­да­ний феномен карпатської проституції. Сьогодні по­годинно з одними-другими-третіми, а завтра змі­­нив будьонівки. Порозуміти можна. Але щоб од­разу опозиційно стояти у трьох позах біля трьох кас? Очманіти!

Таке за космічні гонорари не втне жоден у сві­­ті не те що трансвестит політичний, а й від­тор­г­­ну­тий жіноцтвом ембер (чоловік – з угор.). Роз­дво­ю­­ють­ся лю­ди, четвертуються, розпадаються на біз­­нес-улам­ки. Демісезон. Весна-осінь. Знайомий пей­­заж. Че­ка­ємо. Любимо. Удень. Уночі.

Бунтівник,

або Вийди з бовтанки несудимим

Цій прадавній казці й донині не має кінця. Роз­­почалася вона далеко-далеко в карпатських горах – на полонині, котру, наче юну полонянку, обступили зусібіч старезні праліси.

Відходило літо. Павутинки купались у теплому повітрі. Перед царським палацом зібрався люд з усіх кутків маленької країни. Вона розташувалася поблизу гомінкого торгового перехрестя. Навіть у найубогіших оселях було чим потішити правителя раз у році.

Цар Великаголова гордовито походжав поміж ко­лонами гостьової зали і похапцем зиркав, як при­лизаний міністр Грізноок облікував дари. Спо­кон­віч отак після літнього врожаю наповнювалася дер­жав­на комора. Ніс хто що міг. Треба якось жи­ти цар­ській родині. Лісоруби, винороби, замо­р­ські за­ро­бітчани віддали належне і з легким сер­цем по­вер­нулися до занять, що примножують стат­­ки.

Надійшла черга до сироти Іванка. Грізноок лу­п­­нув очиськами і ревнув лютим звіром: «Що при­ніс голодранцю найсвітлішій Великаголові?». «Ні­чо­го,» – відлунило сповідальним голоском. «Бун­тів­ник!!! Царя паплюжиш?! До тарганів в’язничних не хо­чеш?» – міністр захищав державну честь, ні­би роз’­я­трений бик шматував червону ганчірку. «Ні, – злякався хлопець. – Візьміть, дядьку, мою сви­ти­ну, зиму якось перебуду, скільки того морозу». Не заступився Великаголова, хоч вештався поруч мі­ні­с­тра, який взяв сирітську данину. Лице Гріз­но­ока переможно світилося: і вірність цареві довів, і за­безпечив добробут.

Зібраний скарб замкнули у величезній кам’я­ни­ці, котру пильно стерегла озброєна варта. Та не про­стою виявилася забрана латанка. У далеких го­рах, на високих полонинах знайшов Іванко її, ко­ли маленьким випасав ґаздівські отари. Цю сви­тку він уздрів біля колибки, де лаштувався на но­чівлю. Ніхто з вівчарів не зголосився і знахідка діс­талася хлопцю.

Дуже скоро свитка відкрила чарівні здібності: мог­ла відігнати непроханих гостей, розігнати гро­зо­ві хмари, зігріти у негоду, врятувати у спеку. В її кишенях усе знаходилася скибка мелайного хлі­ба. Ніяк не вдавалося дізнатися, хто її підкладав у най­скрутніший момент. Аж ось латанку-пе­ре­ла­та­н­­­­ку забрали. Гірко сльози потекли в Іванка ру­ча­я­ми. Свитина, присипана всіляким добром, ро­з­­­сер­ди­лася і відомстила за кривду дитини. Умить царська ко­мора спорожніла, зібране багатство по­ман­дру­вало до сиріт, бідних, удовиць. Будівля за­ва­­лилася, щез­ла у глибочезній прірві. Вартові лед­ве встигли вте­кти. Розбіглася Великоголова сім’я.

Слава не збаламутила Іванка. Люди довірили йо­му володарювати на їхній тисячолітній по­ло­ни­ні, яку, наче відданицю, оточили праліси. Мо­ло­дий верховинець не успадкував ні великоголового ти­тулу, ні грізнооких хапуг, але від пам’ятної при­годи за ним закріпилося прізвисько Бунтівник. Ла­танка не давала зловживати. Не солодко жи­лося брехунам і злодюжкам. Вони тяжко малися, по­ки Іванко Бунтівник не відійшов за межу. Ча­рів­на свита десь загубилася. От і чекай, поки хтось її знову знайде. Цій казці не має кінця.

Переконайтеся далі.

Кому сіяти у

найближчу весну?

Оці обласні газети – дзеркало бюргерських ам­бі­цій закулісного власника, що подався у місцеву по­літику, заробивши корупційних чи тіньових гро­­шенят у держустанові чи бізнесі. От і треба са­мо­ствердитись і заодно звести давні порахунки під канонаду компромату. Але не можна брехати прав­ду. Якщо заглянути в деякі редакційні бух­гал­терії, то тільки зовні правдиві уста і пера доброї вер­веч­ки свободисловалюбів. Не хочу кидати тінь на всі поважні недержавні ЗМІ. Але і ганьбити за гран­ня у піжмурки з соціальними і податковими за­конами теж не хочу.

Найцнотливіші устремління плодяться краще гри­бів. Уловлює і неозброєне око катастрофічний ріст бажаючих втиснути свій анфас і бюст у га­зет­ну шпальту. Один (допитливий мачо) уті­шає­ться найпотаємнішим – розповіддю про те, як ча­с­то полюбляє насолоджуватися від спостереження над оргазмом коханки студентського віку.

Інша (секс-бомба, яка не вибухнула) хутко роз­­­дяглася перед уже добряче літнім фотокором і трі­­шечки розстебнула ліфчик у чорнобілому га­зет­но­му форматі п’ятитисячним тиражем. При­на­джує ще не збайдужілий до неї загал, загалом по­рі­ділий та підозрілий до таких благодійних щед­рот.

Третій (сентиментальний кілер-темникомет) пи­ше явки з повинною, про які начебто мріє вся ек­заль­тована область, а не поодинокі слідчі з ком­пе­те­нтних органів (будь ласка, не сплутайте з якою-не­­будь пікантною частинкою людського ті­ла). Та ще й пригрозив спаплюжити художню лі­те­ра­туру своєю кандидатурою на Нобеля. Бачте, має стаж під­­­пільної боротьби з бандитизмом (очі­ль­­никами по­­передньої влади). Не дістане він Но­беля, а по шно­белю.

Що діється? У згаданих персонажів щось не вда­­ється в житті. Щось їм заважає проливати тру­до­вий піт за основною спеціальністю. Тому б’ють у рекламні дзвони, розміщують безоплатну ін­фор­ма­­цію про додаткові навики і здібності. Аби ними ско­­ристатися, звісно, доведеться платити за єв­ро­ці­­нами.

Так і хочеться громом вдарити: «Панове! Ша­нуйте свої та чужі сім’ї! Подумайте, як заслужити у рідних дітей кухля зимної води у паркій черзі до пере­прави на той бік!» Хочеться крикнути, та не крик­ну. Хай буде гречка мак! Про мене. Можливо, ці анфаси і бюсти всерйоз узялися нарахувати нас числом у 52 мільйони. Тільки от, чи генофонд під­хо­дящий? Не знаю, не лікар.

Хто на марші?

Низка періодичних видань з останніх сил по­да­ють ознаки довготермінових проектів, по­ро­джу­ючи сателітів. Через де-факто спільне ор­га­ні­за­ційне і фінансове коріння вони мало різняться кон­цептуальними підходами. Інший бік медалі. Ск­ладно зібрати під орудою класних солістів – чо­т­­ирьох-п’ятьох ерудованих журналістів. Та­ла­но­ви­тій «челяді з вулиці» іноді краще даються спе­ці­аль­ні навики, ніж тим, у кого дипломи престижних фа­культетів журналістики і досвід власкора стін­га­зети. Кадровий голод і брак кваліфікованих ав­то­рів притаманний сьогочасному Закарпаттю, що, як не парадоксально, вже кілька років пе­ре­жи­ває газетний бум, який бачимо не на кожному іс­торичному відрізку.

Багатьом «акулам пера» не вистачило бук­валь­но кількох краплин до усвідомлення професійної та чисто людської гідності, хоча зазвичай по­шеп­ки чи в урочисті застільні хвилини про це при­в­се­люд­но мовиться досхочу. Для туристів. Проте у від­повідальні моменти «на коврику» ідеально про­го­лошені тости нерідко перевтілюються в мо­то­рош­­ні сцени холуйства, преслізних клятв у від­да­но­сті патрону коридорчика до чужого престолу. То­му газетні шпальти безнадійно «посіріли». І ко­лір паперу тут ні до чого.

Чому? Взяла верх рабська психологія ви­ко­нав­ців, яких, послуговуючись гачком мізерних по­с­луг і подачок, легко перетерти на порох. Але ж і на­взаєм маніпулянт людськими слабинками не­чут­­но стає вірним рабом свого маргінального ото­чен­ня. Такі формальні учасники дербі під ко­до­вою назвою «Свобода слова» за станом душі не мо­жу­ть претендувати на почесні місця серед тво­р­ців, повноцінних партнерів демократизації по­ст­ка­­сетної та постреволюційної України.

У цьому ключі не менше дошкуляють по­літ­міг­ра­н­ти. Чимало газетярів безупинно мандрує по­між виданнями, що у політичному і фаховому пла­­ні є діаметральними, різнополюсними. Часто на­віть не поміж, а зі своїм виданням сукупно. Ко­лись такі знаходили виправдання у фразі про ко­ли­вання разом із генеральною лінією КПРС. Цих міг­­рантів об’єднують спільні вади: манія не­виз­на­них заслуг і небездоганне приватно-публічне жит­тя. У підсумку розтринькують свої таланти, ене­р­гію душевних поривань за мізерію, за копійки.

Не кажу вже про «причту во язицях» – ко­ло­рит­ні постаті з когорти «жовтопресових на­й­ман­ців». Вони щоразу розумнішають в унісон пе­рі­о­ди­ч­­но змінюваній першій особі регіону, не за­бу­ва­ю­чи по­повнювати словниковий запас демагогічної ри­то­ри­ки про окремішність «четвертої влади». Де­ше­виз­на їхньої продажності вражає примітивною люм­­пенською логікою. Її виказує також гарячкове ви­шукування «аристократів духу» – регіональних бать­ків вільної журналістики – у кон­фор­міс­т­сь­ко­му паліативі попередньої (тоталітарної) епохи.

ціна цензурИ

Індекс заборонених прізвищ і негативних пер­со­нажів завше є невід’ємним атрибутом праці го­ловного редактора. Він чіпко тримається голови і, зро­зуміло, складений з урахуванням внут­ріш­ньо­по­­літичної та міжособистої кон’юнктури. Спра­ва в тім, що навіть у межах однієї гро­мад­ської та ді­ло­вої структури спорадично існують пев­ні тертя су­б’єк­тивного походження. Зовні начебто мирне спі­в­іс­нування соратників вряди-годи виливається у так звані апаратні чи підкилимні ігри. Цього не зап­римітить лише особа, далека від редакційної кух­ні.

Персональна близькість до якого-небудь ка­на­лу інформації, того, хто вічно тримає дулі в ки­ше­нях, призводить до тимчасової обструкції чи мас-медійної ізоляції неугодних. Зашкодити чи «про­сиг­­налізувати» тотально є малореальним, але на шпа­льтах декількох підконтрольних видань вдає­ть­ся. Тобто індекс тримає двері завше про­чи­не­ни­ми, як для вірних із дитинства друзів, так і на­жи­тих чесною працею ворогів. Паралельно від­бу­ває­ть­­ся політизація спонсорів, яким взамін вк­ла­де­них кош­тів запропонувати нічого, крім невеликих доз моральної реабілітації тіньового капіталу і пе­ре­да­чі в оренду кусня адміністративного ресурсу. Да­вальницькі схеми об’єднують не гірше ревізії.

Із цими аргументами достатньо обізнані мене­дже­ри мас-медійного поля. Неоціненними ві­до­мо­с­тя­ми збагачують «перехресні контакти» з дійо­ви­ми особами всього спектру незалежних (опо­зи­цій­них) і залежних (провладних) газет вузь­ко­пар­тій­но­го чи загальнополітичного формату. Із залеж­ни­ми редакторами все зрозуміло без реверансів: «Є ко­манда: «Ні!». Незалежні полюбляють красиві ухи­л­ь­­­ні відповіді на кшалт: «Розумієш, шпальти пе­ре­ван­­тажені». Одначе принагідно вони карбують стро­­йовий крок під марш спін-технології: не­га­ти­ву нема, позитиву море.

Грошові обійми модернізованого підкупу мі­мік­різованим адмінресурсом магнетизують. Вла­с­не, свободисловалюби чи ненайщедріше не­без­ко­рис­но розміщують у себе прямі й непрямі іміджеві чи контріміджеві матеріали про тести ДНК на пре­дмет встановлення біологічного батька як не всієї нації, то хоча б якого-небудь її шматочка.

Ця неформальна винагорода у повному обсязі ні­коли не оподатковується і ніде, за винятком умов­ної помітки в блокнотику призначеного цен­т­ром касира, не фіксується. У тих хитросплетіннях ті­ньових механізмів свободі слова не вельми за­тиш­­но. Простіше кажучи, щирі шанувальники Кон­­с­титуції та прав людини не тільки по-чу­д­е­р­наць­ки маскують свої індекси, але, часто трап­ля­є­ть­ся, за­милюють інвестиційні очі господаря. Й­о­му, гріш­ному, й так несолодко. Часто-густо його спа­н­те­ли­чу­ють інвективи про походження і пер­шо­го, і черго­вого мільйона американських доларів до, під час і після опозиційного стану.

Тому притаманне євроатлантичному світові не­­фальсифіковане зіставлення альтернативних то­­чок зору в українському регіональному варіанті ди­­хо­томічно виливається у теоретичне славослів’я і прагматичне словоблуддя на тему виснажливих від­­найдень суспільного компромісу. Щоправда до­нор­­ські ін’єкції країн Заходу, загорнуті в обгортку за­ходів на підтримку демократії, в значній мірі ви­рівнюють і прояснюють викривлені зображення в інформаційному дзеркалі сучасної України. Але не усувають наявного дисбалансу, породженого по­с­т­­колоніальними хворобами на ментальному рів­ні.

Біда в тому, що до сих пір у Закарпатті не бу­ло утворено якісної масової газети, котра б не дек­ларувала західні стандарти свободи слова, а вті­лювала щономера на своїх шпальтах. У цій то­на­ль­но­сті навіть не запримічено жодної таємної (не­та­єм­ної) дискусії чи спільного (розрізненого) зіб­ран­ня вільних і невільних, ринкових і не­рин­ко­вих жур­налістів. На жаль, усіх їх підгодовують ам­­біції, за котрих дотаційний читач викликає біль­ше, ніж платонічну любов. Фактів добровільної від­мови від цієї наркотичної голки поки що не за­фік­со­ва­но. Нижні шари атмосфери потрясають ли­шень по­одинокі викрики. І то від болю, спри­чи­не­ного кай­данками за «хуліганство» з помийним від­ром або передчуттям кари за нецільове ви­ко­рис­тання бюд­жетних коштів.

Тижневими і щоденними бойовими листками (об­ласними багатотиражками) масового читача по­дрібнено спочатку на тисячі, а відтак на сотні та десятки споглядальників чиїхось фотопотретів і тек­стуально невибагливих агіток. Це фатум, це кар­ма не лише таких малих регіонів, як За­кар­пат­тя. У фанатів агресивних політичних тех­но­ло­гій замовлень вистачить до пенсії. Там, де зап­рав­ляю­ть гурти «наближених до влади», неодмінно му­сять бути «козли», «розмінні монети» і «міс­теч­ко­вий месіанізм». Професор Болонського уні­вер­си­те­ту, іменитий письменник Умберто Еко ще у 1997 році порадив таким журналістам і політикам по­більше вдивлятися у світ і поменше у дзеркало.

Нині беруть верх не централізовані ієрархічні утво­рення, а горизонтальні мережеві. Паперові но­сії новин із наперед адресно проплаченою пе­ред­платою по три однакових газети на сім’ю є тіль­­ки тягарем для листонош і головним болем ке­рів­ників пошти від скаржників на неякісну дос­тав­ку. Ведуть перед електронні засоби. Якщо їхня пе­ревага – лаконічна оперативність, то дру­ко­ва­них – якість розгорнутого аргумента. Ринкова при­­вабливість обох видів комунікації не в про­тис­тав­ленні, а в гармонії творчого унісону. Головне, аби було що сказати розумне і дотепне, а маса по­ці­новувачів швидко набереться. Хто першим оцю інно­ваційну деталь утяв, той і виграв Помаранчеву ре­волюцію. Ті, що програли, поставили на лок­ши­ну з макулатури і у ній потонули.

Неспівпадіння ідеологічних трактовок пре­зи­ден­­т­сько-парламентсько-урядових перспектив п­р­о­­­­ни­зує суховієм українські землі, розімлілі від кад­ро­вого неврожаю. Сценарій лобових атак при­вів йо­го аде­п­тів до незручної малорейтингової ні­ші. Від­щипнувши де­щицю чужого рейтингу, не­од­мін­но втрачаєш у влас­ному – за правилом гео­мет­рич­ної прогресії. Проте тех­нологічні схеми кри­зо­во­го ме­неджменту зарано спи­сувати в утиль, бо маємо тіль­ки проміжний еле­к­то­ральний результат пре­зи­ден­тських виборів 2004 ро­ку. Кінцева мета ві­до­ма всім аж до малюка з ясель – по­літреформована пар­ламентська булава. Вона ко­го­сь діждеться-та­ки весною 2006-го.

Та чи хоч тоді врешті-решт спокійно ви­дих­не­мо за­лишки несвіжового повітря перехідного пе­ріо­ду? Мож­ливо, спробуємо покінчити без­по­во­рот­но і зі свої­ми транзитними настроями. Але ко­ли знову зіт­к­не­мо­ся з дефіцитом самодостатньої по­­зиції громадянина, го­ді ждати професійної рі­шу­чості в утвердженні сво­бо­ди слова. Українська жур­налістика варта гарних за­робітків, а не ситого за­робітчанства в уніформі со­ло­вейка «ваших», «на­­ших» і «нічиїх (самих по собі)» олі­гар­хів. Отоді вик­ладений вище психологічний трилер нап­равду виг­лядатиме алогічно.

Закарпаття

перетворили

на Вандею

Підставні фігури

Тут би порадіти за роботягу з «Нашої Укр­аї­ни», котрому партія довірила, а народ підтримав. Уже хотілося заплескати. Та далі необачною фра­зою народний депутат І. Кріль відправив оту елек­то­ральну радість у нокдаун: «Закарпатська об­лас­на рада – це приклад для наслідування для ба­га­тьох рад в Україні, і в першу чергу для Верховної Ра­ди». Позаяк у Закарпатській області перемогу на місцевих виборах здобув Блок «Наша Україна», тож він узяв на себе відповідальність за ситуацію в області в наступні п’ять років.

В обласній раді «нашоукраїнці» та «регіонали» (із незначним доважком) створили «найширшу в Ук­раїні коаліцію» – понад 70 депутатів (більше 75 % складу облради). І керівником цієї де­пу­тат­ської більшості став ректор Ужгородського на­­ціонального університету.

Колись помаранчевий університет сприйняв цю звістку напрочуд спокійно. Чого в житті не бу­ває. Ну, посковзнулась людина. Ну, свідомо по­сковзнулась. Взимку 2004-го чи влітку 2006-го? Яка різниця.

Хіба це про щось говорить. В історії подібних при­к­­ладів для наслідування повен міх. Кожен має пра­­во на антитиранічних мітингах здобувати сим­патії пересічних людей, швидко зробити на них біз­нес (кар’єру, житло, матеріальні блага) і бли­­скавично нач­хати на всіх. Чому? Бо так хоче пре­­зидент і це йо­му подобається.

Отож не останній у президентській свиті мі­ні­стр із надзвичайних ситуацій Віктор Балога ува­ж­но слід­­­кує за вітром. Тим більше, що гід­ро­ме­те­о­слу­ж­ба на­лежить його міністерству. Інше є спра­вою те­х­ніч­них навичок. Тому владний олімп За­кар­пат­сь­­кої об­ласті в умліока перевтілився в кад­рову обо­й­му з під­­ставних фігур, якими б радикал­ь­­ними пу­ри­та­на­ми вони не були у попередньому жит­ті.

Післяпомаранчеве Закарпаття переживає на­й­­­­кращу у своїй історії золоту пору. Не тому, що Му­жіївський рудник видав нагора добротну си­ро­ви­ну для понадпланових зливків золота високої про­би. Ні, Закарпаття купається в турецькому зол­оті – всюди, де можна сісти чи присісти, через дя­дь­ка в Києві розіпхали і розпихають надійних підставних фігур.

Щоправда, інколи головний керівник на са­мо­ті пожаліється на кадровий голод. Це ж від лу­ка­во­­го. Продуктів харчування може не вистачити, але черги бажаючих погратися в начальники бу­ду­­ть завше велелюдними. Минулого року по­мі­ня­ли в Україні щось 18 тис. посадовців, але на Май­­да­ні мерзли мільйони. А скільки поза Май­даном? А скільки за Януковича?

Тепер якраз час усім, хто змерз із 22 ли­сто­па­да до 26 грудня 2004 року, отримати теплі міс­теч­ка. Годі зволікати!

Чималенька Віра

Харчів може не вистачити, тільки не началь­ни­ків. Київська область отримала аж двох гу­­бер­на­торів (голів облдержадміністрацій). 16 червня 2006 року Києво-Святошинський районний суд ска­сував указ президента України Віктора Ющен­ка тритижневої давнини про звільнення Євгена Жов­­тяка з посади голови Київської обласної дер­жав­ної адміністрації. Указ було прийнято з по­ру­шенням Конституції, Кодексу законів про пра­цю, законів «Про державну службу», «Про місцеві дер­жавні адміністрації», «Про статус депутатів міс­цевих рад».

Водночас того ж дня, 16 червня, В. Ющен­­ко своїм указом призначив Віру Ульянченко головою Киї­вської облдержадміністрації. Коментар Є. Жов­тяка не забарився: «В. Ульянченко – лю­ди­на, яка сво­їми діями – лобізмом приватних ін­те­ре­сів на шко­ду державним, непрозорістю рішень та від­вер­тою зневагою до законів – дискредитує все те, за що мільйони людей боролись в Україні під час по­маранчевої революції». Він стверджував, що йо­го відставки і призначення своєї людини до­ма­га­ються олігархи, зацікавлені в тіньовому пе­ре­роз­­поділі земель на Київщині.

За викладачем сербської та української мови й літератури Вірою Ульянченко закріпилася слава «под­руги олігархів» ще з 1993-1994 років, коли во­на працювала генеральним представником ак­ціо­нер­ної судноплавної компанії «Бласко» в Києві. Сам­раз Україна втратила свій торговий флот... Все тече, але нічого не змінюється.

Закарпаття – не Київщина. І з колишнім, і з те­перішнім президентом тут ще ніхто не судився. Так само в краї з друзями і подругами олігархів усе в порядку. Не випадково місцеві й немісцеві «на­шоукраїнці» пропонують взяти Закарпаття за взі­рець. Підставні фігури – гідний приклад для нас­лідування. Вся Україна завмерла в захваті. Ну, що ж. У кожної революції – своя Вандея.

Не щастить у житті депутатам і редакторам
«Такі ся вам битки не снили, вби кров гор­до­ва­ми носили», – каже народна баранинська ле­ген­да про сучасну історію рідного краю. Хто тільки з ким не воював. Хто тільки з ким не бився до кро­ві. Віктор Бедь і Сергій Устич, Сергій Устич і Сер­гій Ратушняк, Віктор Балога та Іван Різак, Сергій Ра­тушняк і Віктор Балога… І не за честь дівчини би­лись. І не за бідний народ бились, а за площу На­родну, 4, за адмінбудинок обласної виконавчої вла­ди.

Вже призабулися ті канонади. Однак хочеться зно­ву чогось такого. Нудно хліб їсти, коли нема ви­довищ. Коли нема чогось грандіозного, око ті­шить і маленький землетрус.

Спочатку подивімося, що робиться не в на­шо­му городі, а в сусідському. Вранці 20 червня 2006 року поблизу села Тарасівка, що на Хер­сон­щи­ні, обікрали автівку прогресивної соціалістки На­талі Вітренко. Її «Фольксваген-Мультиван» стояв на узбіччі з відкритими вікна. Пропав кейс з осо­би­стими і робочими документами, одна тисяча до­ларів і півтори тисячі гривень, три мобільники. На­талія Вітренко та її неодмінний соратник Во­ло­ди­мир Марченко по дорозі з Києва до Криму «зу­пи­нилися біля макового поля і вийшли на 10 хви­лин, щоб сфотографуватися».

Усю вину Н. Вітренко взяла на себе. Сприй­май­те, як хочете. Тільки, будь ласка, без іроній: Хто кого фотографував? Чом забігли задалеко у по­ле? Кому з-під маків не було видно машини? Хто сидів за кермом?.. Зрештою, грець тій Хер­сон­щині, коли у самих під носом – у Перечині – своє кіно, свій вестерн, щоправда, не на ма­ко­во­му полі, а на мас-медійному.

Ще молода редакторка комунальної газети «Пе­речинська тема» 23 червня пожалілася, що у Пе­речині постійно чиниться тиск на пресу з боку вла­ди. Найзухваліше повівся міський голова. Як виявилося, він неодноразово підказував про що писати, а найстрашніше – вимагав узгоджувати з ним номер газети перед друком. Потім взяв і не дав гроші.

Достеменно не ясно, чому останнім часом в обох фігурантів сюжету не склалися стосунки. Але добре відомо, що постраждав увесь Перечин. Не буде новинки. Не буде знати Танька в центрі, як свадьбує Йончі з вишнього кінця. Натомість пе­ре­січ­ним перечинцям і гостям містечка доведеться вдо­вільняти свій інформаційно-аналітичний голод усною новинарною стрічкою «Бі-бі-сі». Баба бабі ска­же стисло на базарі чи на лавиці, чиї діти об’ї­ли черешню її гречного родака. Пісно скаже, а от «Пере­чинська тема» могла б розмістити фот­о­ре­пор­таж на шпальту.

Жарти жартами, але, на щастя, у цій пере­чи­н­­ській сутичці поки що обходиться без пос­тра­ж­­да­лих фізично. Адже в Ужгороді того тижня ста­лася надзвичайна пригода. У надвечір’я 26 чер­вня неві­домі травмували редактора за­кар­пат­сько­го інтер­нет-видання «UA-Репортер». Не гаю­чись, місце­ве «Бі-бі-сі» кинуло тінь на Уж­горо­д­сько­го міського голову, начебто схильного до за­ду­шев­­них чолові­чих розмов.

Тими ж днями у Львові міліція провела опе­ра­цію «Нічне місто» і виявила, що найбільше повій у міс­то постачає Закарпаття. А ще Закарпаття по­ста­чає найбільше оракулів (українською – про­ро­ків або ж ясновидців). Правда, не до Львова, а до Киє­ва, у Верховну Раду. Особливо це проявилося під час тримісячних танців навколо формування пар­ламентської більшості.

Найтиповішим закарпатським пророком є на­род­ний депутат України, «нашоукраїнець» Ігор Крі­ль. Він повсякчас тримав земляків у курсі, жва­во коментуючи коаліційний процес. Так, 19 чер­в­ня І. Кріль покартав Юлію Тимошенко, що на­чебто розпочала президентські перегони. Пр­и­на­гідно висловив жаль, що «деякі політики ко­ри­сту­ю­ться тим, що вони жінки, а в політиці цього не повинно бути».

Ігор Кріль натхненно пропагував широку ко­а­лі­цію «Нашої України» з Партією регіонів. До ньо­го навіть устигла неофіційно дійти інформація, що в тому сепаратному форматі Віктор Янукович не буде призначений на посаду прем’єр-міністра. «Тре­ба усвідомлювати, що Партія регіонів у пів­ден­них і східних областях України має абсолютну під­тримку», – упевнено повчав нас грішних не­д­о­теп високоосвічений нардеп.

Ми годні були повірити і цьому пророку. Од­на­че 22 червня у Верховній Раді було офіційно ого­­лошено про створення коаліції демократичних сил, до якої увійшли депутати від блоку «Наша Ук­раї­на», БЮТ і СПУ, в тому числі Ігор Кріль. Нас­туп­ного дня він, неборак, уже засвідчував, як ні­чо­го не сталося, самому собі протилежне. Мовляв, «про­президентські фракції зуміли узгодити клю­чо­ві позиції та схвалити угоду про коаліційне об’єд­нан­ня». Враз йому захотілося вірити в безхмарне не­бо над світлими головами учасників коаліції.

Тут би І. Крілю поставити крапку після нового па­негірика. Але він не втримався і взявся за ста­ре, навів заяложений приклад Закарпатської об­лас­ної ради, де заправляють разом «Наша Ук­раї­на» і Партія регіонів.

На цьому головний нині у Закарпатті «на­шо­украї­нський» ньюсмейкер не зупинився. Як гуль­ба­нити, то на широку ногу. Не вдалося пе­ред­ба­чи­ти парламентську коаліцію, значить потрібно взя­тися за футбольні прогнози, поки чемпіонат сві­ту не завершився.

Й ось 26 червня Ігор Кріль згадав, як на по­са­ді головного податківця області активно ганяв м’я­ча зі своїми колегами. Це справді вагома під­ста­­ва для появи нової Ванги. Тому напередодні зу­стрічі збірних України і Швейцарії в 1/8 фіналу І. Кріль взявся за близьку йому тему. Нарешті! Знай­шов себе. Як там у пісні? Не щастить у жи­т­ті, поталанить у футболі.

Ужгород кишить

провокаторами

Гадаєте, кепкую. Зовсім ні. Головне місто на­шо­го краю не дасть мені сфальшивити.

У суботу, 1 липня 2006 року, закарпатські ру­си­ни щиро обурилися зухвалою поведінкою де­пу­та­та Закарпатської обласної ради, голови То­ва­ри­ства угорської інтелігенції Закарпаття Юрія Дуп­ка. Виявляється, він посягнув на майно Уж­го­род­сько­го міського культурно-освітнього товариства ім. О. Духновича – історичну будову на Пра­вос­лав­­ній набережній, 21.

Яким чином посягнув? Без будь-яких поя­сне­нь повісив замки на вхідні двері та опломбував вхід до приміщень цокольного поверху площею 167 квад­ратних метрів. Коли посягнув? Начебто ші­­сть ро­ків тому. Угорські товариства сис­те­ма­тич­­но ви­ко­ристовували цоколь із 2001 року без жо­д­них до­го­ворів про оренду.

Досі якихось цундравих 167 квадратів нікому не муляли очі, аж у липневу спеку спалахнула гро­ма­дянська війна, перепрошую, міжнаціональна жит­лово-побутова сутичка між громадськими ор­га­нізаціями.

Хто винуватий? Ще свіжий у пам’яті останній бру­­дершафт. То все наколотив якийсь про­во­ка­тор. Навіть вдається встановити його точне ім’я і до­машню адресу. І це краще, аніж безпідставно все списувати на якесь безіменне й бомжувате Н­Л­О.
«Дружба» зрадила

Напередодні злополучної для всіх свідомих ру­си­нів суботи – у п’ятницю 30 червня – вирішила н­а­вести в Ужгороді порядок із провокаторами мі­сь­ка організація партії «Народний Союз “Наша Ук­раїна”». Так, аж до корінця викрили сплановану про­вокацію колишнього голови місцевого осе­ред­ку «Дружба». Іван Роман до такого ступеня вельми наш­кодив партійному іміджу, що попросили в ньо­го повернути партбілет.

Знаєте, зараз усі заклопотані іміджем більше, ніж рейтингом. Тому й карають за імідж, а не за рей­тинг.

Ну, що накоїв там антиіміджевого бідний екс-пар­тієць? 23 червня І. Роман твердив: «Уж­горо­д­ська міська організація «Народний Союз “Наша Ук­раїна”» стала кишеньковою партією для деяких з чле­нів партії. Партійна робота взагалі не про­во­ди­ть­­ся, а якщо й проводиться, то тільки для го­ди­ть­ся. Думки, пропозиції та ініціативи рядових чле­нів партії взагалі ігноруються».

Нічого викривального. Подібні сигнали SOS лу­­нали в ефірі й при комуністах, і при об’єднаних со­ціал-демократах, коли свого часу КПУ і СДПУ (о) за все в області відповідали. Тепер естафета від­по­відальності в руках керівництва партії «Наша Ук­раїна». Когось воно милує, а когось карає.

Ця внутріпартійна війна, себто містечковий скан­дал, є довготриваючою. Протягом останнього мі­сяця постійно уточнювалися бойові втрати. Спо­чатку говорили, що 50 членів НСНУ з осередку «Дру­жба» покинули партію через незгоду з по­лі­ти­кою її керівництва. 20 червня голова Уж­гор­од­сько­ї міськорганізації НСНУ Антон Зелінський (у бли­зь­кому минулому діючий полковник міліції) ква­ліфікував помітне порідіння партійних лав «спла­нованою провокацією». Він організував на­леж­ну перевірку і, щоб ви думали, зізналися май­же чи не всі – «23 члени партії, прізвища яких вка­­зані у цих паперах, заявили, що ніяких заяв про вихід з партії не писали».

Міські партфункціонери в поті чола пе­ре­ві­ри­ли 48 поданих заяв, з яких визнали справжніми 14. І ось 30 червня, як у старі добрі часи, прес-сл­у­ж­­ба об­­лас­ної організації НСНУ вже радо від­ра­пор­­ту­ва­ла, що «повністю відновлено звичну ро­бо­ту первинної ор­ганізації» в новій кількості – 27 осі­­б.

Загалом цей тиждень виявився для за­кар­пат­ських «нашоукраїнців» не вельми щасливим. Апе­ля­ційний суд Закарпатської області 29 червня за­бо­ронив голові облради та його заступникам скли­ка­ти і вести сесії. Таким чином було задоволено по­зов депутата Олександра Солонтая.

Позаяк фракції БЮТ не надали можливості об­говорити кандидатури керівників облради і на­віть взяти для цього перерву, то легітимність об­ра­них очільників опинилася під великим знаком пи­­тання. Не виключено, що їм доведеться по­вер­та­ти незаконно отриману заробітну плату.

А вона чималенька – в одні руки щомісяця по кі­ль­ка десятків тисяч. Добре, що гривень, а не до­ла­рів.

Кого б зняти

з роботи?

Як не прикро, на таке в УжНУ поки що спро­мог­лися тільки один декан і тільки одна вчена ра­да факультету. Решту забракло чи то надлюдської фан­тазії, чи то просто службового такту. Шкода. За подібним сценарієм, наприклад, біологи могли б спокійно попросити голову об­лдержад­міні­стра­ції зняти з роботи начальників управлінь екології та сільського господарства, хіміки – захисту спо­жи­вачів, медики – охорони здоров’я.

Інші теж би собі жертву підібрали. Найширше по­ле для фантазій в економістів і юристів, котрим до снаги не тільки «повиганяти» суддів, про­ку­ро­рів, міліціонерів, митників, податківців, банкірів, але й анулювати їхні дипломи.

Дуже-дуже жаль, що на зазначеному тлі дер­жав­ної влади історичний факультет опустили до рів­ня базарної сутички за вельми «впливове» кріс­ло шефа пересічного архіву. Дожилися. Якби іс­т­фак збунтувався проти перших осіб області, в гір­шо­му разі – свого університету, ще якось цю по­­­дію мож­на витерпіти. Вона б відлунила ген за Кар­­п­а­ти. Але так низько упасти не мріяло жодне по­­ко­лін­ня істориків, адже істфак УжНУ донедавна вва­жався кузнею керівних кадрів для рідного краю.

Тепер директор архіву, звичайно, може ско­ри­с­татися звичаєвим правом і в порядку ала­вер­ди зірвати завісу над болячками історичного фа­куль­тету, котрий сам закінчив і доля котрого не бай­дужа йому та його підлеглим. Компромату назби­рається нашвидкуруч, починаючи з не­за­кон­но­го використання службових приміщень факул­ь­т­е­ту в особистих цілях і тим паче. Словом, будуть со­­бі люди помаленьку воювати, що й призабудуть через який дріб’язок один одного перед на­чаль­ст­во­м скомпрометували.

У чому, власне, іронія долі? 3 липня 2006 року де­кан і заступник декана підписали звернення вче­ної ради історичного факультету УжНУ до го­ло­ви Закарпатської облдержадміністрації. У ньому йш­лося про конструктивне співробітництво між фа­к­ультетом і Державним архівом Закарпатської об­ласті, котре було налагоджене наприкінці 40-х ро­ків ХХ сторіччя.

Проте ситуація кардинально змінилася уп­ро­довж останніх десяти років, відколи директором ар­хіву став Михайло Делеган, що «уважає ДАЗО своєю вотчиною» і чинить перешкоди «спробам зао­хотити студентів до роботи з архівними до­ку­ме­н­­тами». Так, 22 червня 2006 року він не доз­во­лив студентам-практикантам відвідати архів. Кло­­­поти з доступом до документів мали свого часу і деякі професори.

Це, у принципі, й усі озвучені провини, не­зва­жаю­чи на грізну стилістику і пафосно-трагедійні гі­перболи.

Сама безапеляційна тональність висновкової час­тини варта окремої цитати, бо в ній відбито згу­сток історичного досвіду колись найбільш рей­тин­гового ідеологічного факультету.

У зверненні читаємо: «Посаду, яка важлива для розвитку історичної науки на Закарпатті, фор­­мування його позитивного іміджу в наукових ко­лах України, обіймає неадекватна людина, за­кон­сервована ще у ХХ сторіччі, дуже і дуже да­ле­ка від вимог сьогоднішнього дня. Просимо роз­гля­ну­ти питання про доцільність перебування Ми­хай­ла Делегана на посаді директора Державного ар­хіву Закарпатської області, поскільки будь-які ін­ші за­хо­ди впливу на нього дадуть, в кращому ра­зі, ско­ро­минучий результат».

Ось так. Якщо ні, то полетять телеграми всім, у то­му числі й до Ради безпеки ООН.

Це далеко не вся лебедина пісня. У гол­о­су­ван­ні за свіжоспечену кандидатуру закарпатського ди­­сидента-мученика бачимо примітну ста­тис­ти­ку. В­о­­на приведена наприкінці звернення: «Всьо­го присутніх – 14 чол., з них членів Вченої ради – 12 чол., проголосувало – 11 чол., з яких докторів іс­то­рич­них наук, професорів – 6 чол., кандидатів іс­торичних наук, доцентів – 3 чол.»

Чомусь захотілося пригадати 60-80-ті роки то­го ж XX сторіччя. Тоді когось за ніщо таврували, за абищицю когось за колективною вимогою «зни­зу» виганяли з роботи і країни…

Не вловлюєте паралелей?

Тим часом 82 делегати прибули в Ужгород на кон­ференцію обласної організації партії «Ба­ть­ків­щи­на». Основним її підсумком, за версією «Мука­че­во нет», стало «відсторонення від керівництва ратушняківця Андрія Сербайла». Отож 5 липня майстрам гострого пера (журналістам) показали но­вого голову облорганізації – Нуцу Марину.

Яка ж доля А. Сербайла? Його виключили з пар­­тії. Не кепкуйте – не з комуністичної. Його за­ли­шили без «Батьківщини». Це стало крупним жит­тєвим успіхом і величезною моральною са­ти­с­фа­кцією заступника голови Закарпатської об­лас­ної ради Михайла Мартина. Близько півроку тому М. Мартина усунули від керівництва бютівською кам­панією на недавніх виборах усіх рівнів. Не про­й­шло і півроку, як шефа виборчого штабу БЮТу А. Сербайла він назвав «ставлеником Брод­сько­го», котрий повинен був допомогти тому «на­жи­тися на Закарпатті».

Отак і поквиталися гарненько. Ти мене зняв, а я тебе…

На подібних історіях ніколи не можна ставити крап­ку. Це телесеріал для домогосподарок. Йому за­мало триста серій. Не так уже й важливо, що да­лі буде. Головне – щоб весело.

Кому джек-пот?

У Мукачеві, на жаль, ніхто ні про кого не ка­же на­­віть пошепки. Народний депутат, який без пот­реби все розтлумачить (про коаліцію, футбол, ви­но і…), теж мо­вчить. У Хусті, столиці героїв Кар­па­т­ської України, про­довжують славні тра­ди­ції бо­ро­ть­би… з без­до­ріж­жям. Мер залишився той же, а до­ро­ги – ще гірші.

Радісні новини народжуються винятково в на­­ших селах. Днями ледь не втратила свідомість 60-річ­на пенсіонерка із села Середнє Уж­го­род­сь­ко­­­го ра­йону. Вона зірвала джек-пот. Понад один мільйон гривень! Знають грати наші люди в ло­терею «Телефортуна».

Ясна річ, це не гра в коаліцію, де головний со­ці­а­ліст зірвав джек-пот у межах 220 млн. І то не у грив­нях, а у доларах. Після сплати цього виграшу ре­гіонали перехотіли перемагати у дострокових пар­ламентських виборах, хоч тішаться, що виг­ра­ю­ть. Виграють? Це в них знову хтось виграє. Ще один такий соціалістичний джек-пот і, ну йо­го, з тим самим – із рибалкою.

Відтепер Нижнє Селище Хустського району має свій міжнародний фестиваль – етнічної му­зи­ки «Селиська співанка», що збирає до 20 тис. гля­да­­чів. У селі гостював сам Олег Скрипка, корифей ет­­нороку. Наскільки добре – поки що сказати ва­ж­­­ко. Але, мабуть, колись тут непогано по­гос­ти­ли­сь ни­нішні організатори «Селиської співанки» фран­цуз Орест Дель Соль й австрієць Юрген Кре­ф­тнер. У селі вони знайшли собі дружин і пос­тій­не місце проживання.

На разі Олег Скрипка повернувся до Києва. Ре­чі забрати?

А от мешканці села Тур’я Ремета Пе­ре­чин­сь­ко­го району полюбляють смажені жаб’ячі лапки. Зно­ву ж таки без французів не обійшлося. Але не су­часних, а тих, яких після поразки Наполеона сю­ди заслали. Кілограм очищеного жаб’ячого м’я­са коштує 60 гривень. Його заготовляють ран­ньою весною, а влітку в місцевому ресторані пор­ція страви із жаб’ячого філе коштує до 30 грн. Їжте на здоров’я! Якраз видали відпускні.

Жителі села Зміївка Берегівського району не лов­лять жаб. У ставку колишньої військової час­ти­ни вони тихцем виймали набої для здачі на ме­та­лобрухт. Самовільній утилізації зашкодили бе­з­пе­каші та сапери. Їм дісталася чимала здобич 1990 ро­ку випуску – танкові кумулятивні снаряди (кож­ний важить більше 30 кг, із них 12 кг ви­бу­хів­ки), ручні гранати, протипіхотні та мінометні мі­ни, патрони для крупнокаліберного кулемета... П’я­ть років тому в розформованій частині ви­рі­ши­ли все зайве втопити. І кінці у воду.

Невдовзі поблизу села Костилівка Рахівського ра­йону відбудеться Свято полонини, де вшанують тяж­ку працю вівчарів, які випасають отари у ви­со­когір’ї. Неподалік карпатської вершини П­іп-і­ва­н, якщо правду каже прес-реліз, бажаючі змо­жу­ть ску­ш­тувати овечого сиру, «відчути справ­ж­ній гуцульський світ і доторкнутися до неба».

Як до неба, далеко досі до міжконфесійного пе­ре­­мир’я у селі Великі Лази Ужгородського ра­йон­у. Най­більше потерпають греко-католики. П­р­а­­­во­сла­в­ні їм уже 15 років не дають ко­ри­сту­ва­ти­сь по­чер­го­­во єдиною в селі церквою. Хоч не­що­дав­но су­до­ві виконавці прибули в супроводі двох де­сятків офі­­церів міліції, одначе навідріз від­мо­ви­ли­ся від­к­ри­ти храм силою. Двері та замки вціліли.

Отак і живуть люди у наших селах. Комусь за­дар­ма дістануться екологічно чисті шматки свіжої брин­зи і вурди, а хтось у поті чола ішачить, аби за гро­ші посьорбати жаб’ячого бульйону зі свіжо роз­мо­роженого філе. Когось гуртом припрошують «до­торкнутися до неба», а декого і на власний по­ріг не пустять.

Отак у нашому житті. Вибираємо ідейних, а во­ни продаються поодинці чи оптом – усією фрак­цією.

Іван Іванович нехай

собі відпочиває
Ми перенаситилися владою. І центральною, і міс­цевою. Нас усе менше цікавить, як екс-біз­нес­мен, а нині високооплачуваний чиновник Іван Іва­­нович із гучним прізвищем прийшов на роботу вран­ці у понеділок і пішов додому надвечір у п’ят­ни­цю. Як невимовно тяжко йому працювалося на­чебто на благо рідного краю.

Поточна політична криза переконала нас у то­му, що скільки б не намагався отой Іван Іванович за­робити грижу на своїй відповідальній посаді, це абсо­лютно не погіршить макроекономічну си­ту­а­цію.

Усе в руках пересічних людей, від яких, влас­не, і залежить майбуття нашої нації. Вони творять ма­ленькі дива без пафосу щотижневих надзусиль іва­нів івановичів. Причому нерідко поза межами Віт­чизни. Про них варто говорити з повагою.

До цих подвижників належить 38-річний Во­ло­димир Пукіш. Він виріс у Мукачеві. Закінчив ан­­г­лійську філологію в Ужгородському уні­вер­си­те­ті, де потім викладав на однойменній кафедрі. Та ось уже років сім живе в Краснодарському краї (Ро­сія), займається рекламою у місцевій виноробній ком­панії «Фанагорія».

Увесь свій вільний час присвячує цікавому за­нят­тю. Володимир Пукіш збирає, упорядковує та оп­ри­люднює фольклорні збірки українського чор­но­­морського (кубанського) діалекту, що ось-ось зни­кне зовсім.

У Росії видання української книжки – справа справ­ді унікальна, тому вся робота проводиться ціл­ком власним коштом і власними зусиллями. Ук­раїнська влада цим теж не переймається, при­рі­каючи етнічних українців поза межами дер­жа­ви на асиміляцію. Не переймаються цим і ака­де­міч­ні установи України.

На півдні сучасної Росії українські діалекти не вив­чаються. До того ж, великий сусід сюди під­мі­шує політику. Мовляв, це не може бути українська го­вірка, бо вже давно населення відірване від ук­раї­нського масиву. У кращому випадку йдеться про щось окреме, а в більшості – як про колоритну го­вірку російської мови.

На жаль, населення (навіть україномовне) нин­і тут уже не ототожнює себе з українством. З ет­нічної точки зору, вони – «козаки», а з по­лі­тич­ної – стовідсоткові росіяни.

Кубанською (чорноморською) говіркою ук­раї­н­ської мови розмовляють практично тільки стар­ші 60-ти років. 40-60-тилітні розуміють її, але не ви­ко­ристовують, хоч їхня російська рясніє лек­сич­ни­ми та фонетичними українізмами. Коли, нап­ри­к­­лад, розмовляють представники різних по­ко­лі­нь, мати й донька, то одна «балакає», а друга їй у від­­по­відь «разговарює». Обидві не відчувають, що роз­­­мовляють різними мовами.

Такі реалії. Проте ці зовні песимістичні тен­ден­ції тільки підганяють оптимістичного вихідця з Мукачева. Тому й стараннями Володимира Пу­кі­ша виходять друком книжки сучасного фоль­клору ук­раїнців Кубані. Тому він із непідробним нат­х­не­н­­­ням намагається зберегти і спропаґувати за­лиш­­ки українства на колись українцями ко­ло­ні­зо­ва­­ній те­риторії.

І тут же пробує відстежити закарпатські слі­ди. Маленька деталь. За офіційною інформацією, за­кар­патський сатирик Марко Бараболя (Іван Ро­з­­­­ній­чук) помер у Новоросійську. Маловідомими за­­­ли­­шаються подробиці його останніх років жит­тя, від часу арешту. В. Пукіш прагне щось від­най­ти про І. Рознійчука в місцевих російських ар­хі­вах, при­наймні дізнатися про місце поховання…

Отож чиновник-бізнесмен Іван Іванович не­хай собі відпочиває. І на уікенд, і впродовж дов­го­го ро­бо­чого тижня. Нехай розкошує за рахунок бю­д­ж­е­­ту. Як повелося, всю корисну справу для нації роб­лять ентузіасти власним коштом, імена яких рідко по­т­рапляють на шпальти газет.

Поразка чи реванш?
Партії влади в Закарпатті

першого післявиборчого року
Отож, розглянемо головні аспекти по­лі­тич­но­го розвитку Закарпатської області у 2006 році, при­­чому в нерозривній єдності з наявними тен­ден­­ціями державотворчого процесу в сучасній Ук­раї­ні. Особливий наголос робимо на стратегічних на­ці­онально-політичних наслідках ситуативно-та­к­­­тич­­них деідеологічних конструкцій у піс­ля­ви­бор­чій структурі державної влади, апробованих у За­кар­патті чільними гравцями політичної арени Ук­раїни.

Результати парламентських і місцевих виборів в Україні, що відбулися 26 березня 2006 року визна­чили політичне обличчя кожного регіону на най­­ближчу перспективу. У цьому сенсі За­кар­пат­ська область є найтиповішим прикладом.

Уперше виборча кампанія та підрахунок го­ло­сів пройшли по-європейськи – без надмірних зло­вжи­вань адмінресурсом, системних порушень і ма­­сових фальсифікацій. Відзначене для За­кар­пат­­тя, котре зіткнулося з політичним бан­ди­тиз­мом на виборах Мукачівського міського голови 18 квіт­ня 2004 року, значило не менше, ніж, при­мі­ром, для Донеччини.

Однак підвищення рівня правової культури не відбулося в державно-конституційній сфері Ук­раї­ни в унісон з удосконаленням політичної прак­ти­ки. Як наслідок – стратегічне фіаско партії вла­ди (пропрезидентського блоку «Наша Україна») у загальнодержавному і регіональному вимірах.

Проблема № 1.

«Сіамський дует». Втрата владою виборчих симпатій

У січні 2005 року здавалося, що Помаранчева ре­­волюція навчила принаймні не повторювати оді­­озних помилок історичного періоду, котрий зве­­­мо «кучмізмом» – напівавторитарного режиму чи шантажистської держави. Але на ці граблі, по­да­ровані Л. Кучмою, наступила нова партія влади. По суті, блок «Наша Україна» 2006 року упо­діб­нив­­ся блокові «За єдину Україну» 2002-го. Тоді «За ЄдУ» отримав 12 %, «Наша Україна» – 24 %, а блок Ю. Тимошенко – 6 %.

Результатами 26 березня 2006 року зав­дя­чує­мо авторучці президента України, котра за рік під­­писала стоси суперечливих документів. Тому Пар­­тія регіонів порівняно легко здобула 32,12 %, а блок «Наша Україна» – ледве 13,94 %. У Європі цей результат розцінили як особистий рейтинг В. Ющенка і вотум недовіри главі держави. За по­лі­­т­ологічними мірками, 14-17 % підтримки гро­ма­дя­­нами є межею легітимності.

На електоральних макро- і мікрорівнях 20­0­6­ р­о­­­­­ку чітко простежується ментальне єднання За­кар­паття і сусідньої Галичини, разом із тим усієї Ук­раїни. Якщо на виборах у Верховну Раду блок Ю. Тимошенко переміг у 14 регіонах на заході, це­нтрі та півночі, Партія регіонів – у 10-ти на схо­ді та півдні, то «Нашій Україні» дісталася «пір­рова пе­­ремога» (з невеличким відривом від БЮТ і з вис­­­наженими електоральними ресурсами) ті­льки у трьох західних областях – Закарпатській, Ль­вів­ській, Івано-Франківській.

Причому в Закарпатті «Нашій Україні» це вда­ло­­ся завдяки «торгово-договірній тактиці» му­ка­чів­­ських майстрів виборчих технологій Віктора Ба­­­логи (родом із с. Завидово на Мукачівщині), Іго­ря Кріля (м. Червоноград, Львівщина), а також ки­я­­­ни­на Станіслава Аржевітіна (с. Колочава на Між­гір­щині).

І. Кріль здобув би переконливішу перемогу, ко­­­ли б восени 2005 року не покинув керівництво об­ласним БЮТ на користь посади начальника об­лас­­­ного виборчого штабу НСНУ і прохідного місця у парламентському списку.

Вочевидь, у Києві В. Балозі залишили дуже ма­­­­ле­ньке поле для маневру. Однак він устиг роз­кла­­­сти яйця в різні корзини і розставити своїх лю­дей у прохідних списках у місцеві ради. Тому до­ни­ні провід переможців і призерів (на місцевих ви­бо­рах у Закарпатті) мучить головна біль: шти­ків ба­га­то, а своїх бійців обмаль. У перших же бо­я­х за кріс­ла обласного і районних спікерів, се­к­ре­тарів міськ­рад це унаочнилося.

За «Нашою Україною» залишився у 2006 році пов­ний контроль над практично всіма кадровими приз­наченнями в Закарпатті. Лише міська влада Уж­города відновила свій традиційно опозиційний ста­тус щодо обласної адміністрації. Це має вигляд регіонального механізму «стримувань і противаг», що на побутовому рівні позначається слоганом: ко­­рінні ужгородці протистоять мукачівському кла­­­­ну. Під цим кутом зору менш потужні гравці, ко­т­­рі очолили райради не за нашоукраїнською кво­­­тою, принагідно користають від ситуативних ком­­бінацій.

Зазвичай «торгово-договірна тактика» домінує у ще політично неструктурованих суспільствах, де вод­ночас і слабкий громадянський сегмент. Не ви­падково, приміром, переглянувши перші п’я­тір­ки всіх 38 списків до Ужгородської міської ради, кот­рі балотувалися 26 березня 2006 pоку, пе­ре­січ­ний виборець виявив чимало курйозів. У списках не­рідко ідеологічно протилежних політичних сил опи­ни­лися чоловік і дружина, мати і син, не ка­жу­чи про кумів і сватів. Хіба можна довіряти тим, хто навіть у своїй сім’ї з кількох душ не досяг по­­лі­ти­чного визнання?

Це ж стосується більшості голів районних ад­мі­ністрацій та районних рад Закарпатської об­лас­ті, які виступили клонами діючого президента Ук­раї­ни. Усього за один рік у Закарпатті партія вла­ди («Наша Україна»), котра своєю появою і своєю по­дальшою долею пов’язана винятково з пре­зи­ден­том В. Ющенком і головою його секретаріату В. Балогою, у класичному (деперсоніфікованому) сен­сі зробила стрімкий дрейф до стану фак­тич­но­го аутсайдерства. Без застосування ад­мінресурсу чи­мало нашоукраїнців дуже приблизно уявляли свою участь у політичній боротьбі в умовах де­мо­кра­­тизації. Але вони вперто шукали себе і по­ст­фак­­тум демонстративно вписували свої імена у спи­сок прорабів ідеалів Майдану.

Приміром, голова Луганської облдер­жад­мі­ні­стра­ції Геннадій Москаль, генерал-лейтенант мі­лі­ції, зробив похід у Луганську облраду на чолі ре­гіо­нального списку «Нашої України» і потерпів фіа­ско. Навряд чи він зазнав поразки в 2002 ро­ці, коли у Закарпатті «проштовхував» у Ве­р­­ховну Ра­ду теж пре­зидентський (Л. Кучми) блок «За єди­ну Ук­раї­ну». У Луганській облраді (120 ман­датів) Пар­тія ре­гіонів нині має 100 депутатів, Блок Н. Вітренко – 8, Компартія – 7, БЮТ – 5. Роз­рив між першим і дру­гим показником на грані ви­бор­чої фантастики – у 12,5 рази!

Якщо Г. Москаль об’єктивно мав обмаль часу і шан­сів для політичного тріумфу на Луганщині, то йо­го колезі – голові Закарпатської обл­дер­жад­мі­ні­стра­ції Олегу Гаваші грішити нема на кого. У За­кар­патті він та його побратими з «Пори» – ПРП (пар­ламент) і ПРП (облрада) заздалегідь виглядали без­порадно, тому закономірно стали не­про­хід­ни­ми. У принципі, картати О. Гаваші нема чого. Усі да­вно знають, що він не самостійна політична фі­гу­­ра. Це ж не Г. Москаль, котрий грав на во­ро­жо­му полі та у протилежному (від яскраво по­ма­ран­че­вого) кінці країни.

Тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Лу­це­н­ко узимку 2006 року явно погарячкував: «Ста­в­­­­­лю пляшку коньяку, що Блок «Пора-ПРП» бу­де у пар­ламенті!». Насправді на заклик агітатора в Ук­раї­ні відгукнулися 1,47 % виборців. Сам же Ю. Лу­ценко не голосував за «Пору» – ПРП, а за сво­їх – соціалістів. Чи можна отримати обіцяну пля­шку коньяку – питання так і залишилося від­кри­тим. У ла­вах соціалістів нині перебуває ди­рек­тор і власник славнозвісного Ужгородського ко­нья­­чного за­во­ду, обраний депутатом За­кар­пат­ської обласної ра­ди, проте сам Ю. Луценко вий­шов із СПУ.

У цілому депутатські значки Закарпатської об­­­ласної ради (90 мандатів) здобули представники тіль­­ки семи політичних сил з усіх 39 претендентів. За «Нашу Україну» проголосували 23,08 % ви­бор­ців (отримали 30 мандатів), БЮТ – 19,22 % (25 ман­­датів), Партію регіонів – 11.54 % (15 ман­да­тів), Блок Литвина – 5,24 % (7 мандатів), КМКС – Пар­тію угорців – 3,40 % (5 мандатів), Де­мок­ра­тич­ну партію угорців – 3,12 % (4 мандати), соц­і­а­лі­с­тів – 3,11 % (4 мандати).

Тут же виразно спостерігається між­ре­гіо­наль­ний дисонанс. Подивіться самі.