Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!



Сторінка11/12
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Виявляється, що величезна Донеччина, котра служить головним донором державного бюджету Ук­раїни і де населення (4 млн. 825 тис.) кратне ме­ш­канцям Закарпаття (1 млн. 245 тис.), цу­ра­є­ть­­­ся роздутих штатів захисників народних ін­те­ре­сів. Зазначу, що в Донецькій обласній раді Партія ре­гіонів одержала 120 мандатів із 150, блок Ната­лії Віт­ренко – 13, соціалісти – 10, комуністи – 7. Тоб­­­то між першим і другим місцем лежить де­в’я­ти­к­­ратна прірва.

На виборах у Верховну Раду в Донецькій об­ла­с­­ті ПРУ обігнала найближчого переслідувача у май­же 11 разів! БЮТ виступив скромно (подібно бло­ку В. Литвина по країні в цілому). «Наша Ук­раї­на» має просто ганебний вигляд. Вона відстала від лідера у 52,6 рази!

Що маємо примітного в нашоукраїнській елек­­торальній резервації – передовсім у За­кар­пат­ській області – в одній з трьох (поруч із сусідніми Ль­в­і­в­сь­кою та Івано-Франківською областями), де таки пере­мог­ла «Наша Україна»? Приверну увагу до на­й­­ці­ка­віших позицій парламентських жнив у За­кар­пат­ті.



Таблиця 2. Результати виборів у Верховну Раду в Закарпатській області

26 березня 2006 року




Партія (блок)

% «за»

Голосувало «за»

1

Блок «Наша Україна"

25,77

148 813

2

Блок Юлії Тимошенко

20,27

117 032

3

Партія регіонів

18,62

107 542

11

Блок «Не так!»

1,25

7 221

15 вересня 2005 року в Ужгороді під час пре­зен­тації своєї монографії «Політичний розвиток не­залежної України (1991 – 2004)» (468 с.) я ви­словив думку про те, що 3 % є зависоким ба­р’є­ром для СДПУ(о), тому найближчі парламентські ви­бори стануть для неї кінцевим фіаско. Мій про­г­ноз розтиражували в регіональних газетах та ін­тер­нет-виданнях.

Невдовзі виявилося, що двічі парламентська СДПУ(о) на вибори самостійно не пішла, а прик­ри­лася вивіскою опозиційного блоку «Не так!». Але й гуртом вдалося ледве подолати бар’єр в 1 %! При тому за весь блок у країні проголосувало тро­хи більше половини заявлених членів СДПУ(о) – 480 тис. Нагадаю, що у «Не так!» увійшло ще три па­р­тії, котрі теж хвалилися великою кількістю чле­­нів. Усі вони дочекалися моменту істини, коли мо­ж­на неупереджено зіставити партійну ста­ти­с­ти­­ку з виборчою.

У порівнянні з виборами чотирирічної дав­но­с­ті «Наша Україна» у Закарпатті втратила майже 100 тис. голосів. Факт промовистий. Спеціально ак­­­­центую на 7 221 голосові блоку «Не так!» (1,25­ %­), в осерді котрого перебувала СДПУ(о). У 2002 році вона в Закарпатській області отримала май­же на 77 тис. голосів більше – понад 84,8 тис. (14 %). Але тоді (2002) СДПУ(о) порівняно з ви­бо­ра­ми-1998 вже втратила приблизно 105 тис. го­ло­сів.

Іншими словами, у 2006 році перемога «Нашої України» у Закарпатській області (майже 149 тис. голосів або 25,8 %) є пірровою. Тут у 1998 році СДПУ(о) зібрала близько 189,5 тис. голосів (31,2­ %­), у 2002-му «Наша Україна» – 221,8 т­и­с­. (36,6 %). От­же, за втратою виборчих симпатій у За­карпатті «На­ша Україна» і СДПУ(о) стали подібні, як сіамські бли­знюки.

Натомість за чотири роки різко наростила му­с­­кули «третя сила» краю – БЮТ: у 2002 році – май­же 26,7 тис. голосів (4,4 %), у 2006-му – 117 тис. (20,3 %).


Проблема № 2.

«Герої Майдану». Підставні фігури

на ключових посадах

Найгострішою проблемою і найвідчутнішим про­­валом внутрішньої політики президента В. Юще­н­ка стала доволі специфічна управлінська прак­ти­ка призначень на відповідальні посади осіб з вель­ми низькою кваліфікацією або з умов­ною придатні­стю до державної служби. Не ви­пад­ково, у Закар­пат­ській області з тринадцяти голів районних дер­жавних ад­мі­ністрацій, призначених у першу хви­лю кад­рових змін, уже через рік замінили десятьох.­ В ок­ремих райо­нах їх міняли двічі. Чимало з них від­­верто демонстру­вали правовий нігілізм у най­ба­наль­ніший спо­сіб.

Якщо подивитися під кутом зору соціальних очі­кувань і перспектив політичного розвитку, то іс­торичний час у Закарпатті в 2006 році наче зав­мер. Мова передусім іде про фантастичні за крат­ні­стю розриви в оплаті праці всередині бю­дже­т­ної сфери: між головою облради і сільським учи­те­лем тощо. У травні 2006 року «за місцевою іні­ціа­ти­вою» у голови Закарпатської обласної ради вс­та­­новили щомісячну платню 26 тис. грн. Піз­ні­ше во­на зро­с­ла іще відчутно, хоча в 20-30 разів за інтелектом і працездатністю ще ніхто нікого не пе­ревищував у жодній державній установі.

Звісно, Україна не потребує ні злиденних чи­нов­ників, ні злиденних людей. Але в усьому має бу­ти якась розумна межа. Якщо її нема у столиці, то чи є вона на периферії? Про астрономічну зар­п­лату голови Закарпатської облради не говорив у 2006 році тільки лінивий, оскільки подібного пун­к­ту не було у виборчій платформі «Нашої Ук­раї­ни». Більше того, цей приклад було взято на оз­бро­є­ння іншими можновладцями на сході та пів­д­ні України, хоч його не пропонували за взірець, як, при­мі­ром, єднання в Закарпатській облраді на­шо­ук­ра­їн­ців із регіоналами.

Останні справді збагатилися від неор­ди­нар­но­го досвіду. Красномовний факт. Після за­кар­пат­ської ініціативи різко зросли розміри зарплат ке­рів­ників уряду й парламенту Автономної Рес­пуб­лі­ки Крим – близько 20 тис. грн. без надбавок. Пре­д­ста­вник президента в Криму Геннадій Москаль за­к­ликав депутатів бути скромнішими, оскільки «за умов низьких зарплат і пенсій – це просто вик­лик суспільству». Цей заклик до совісті так і не по­чу­ли прямі адресати ні в «нашоукраїнській», ні в «ре­гіо­нальній» електоральних резерваціях.

У 2006 році складно було виявити, чим, окрім коа­ліційних перемовин, займалися народні де­пу­та­ти України, котрі, образно кажучи, пре­дстав­ля­ли Закарпаття у переможних виборчих списках – НСНУ (І. Кріль, С. Аржевітін), ПРУ (О. Ледида, Е. Ма­т­­­війчук) і БЮТ (О. Кеменяш). Найдос­туп­ні­шим для ЗМІ був нашоукраїнець Ігор Кріль, який пра­цю­вав ніби у режимі прес-секретаря впливої осо­би – президентського фаворита Вік­то­ра­ Ба­ло­ги. Зо­кре­ма, 9 червня І. Кріль відправив по­­ма­ран­че­ву елек­то­ральну радість у нокдаун: «З­акар­пат­ська облас­на рада – це приклад для наслідування для бага­тьох рад в Україні, і в першу чергу для Вер­ховної Ради».

Позаяк у Закарпатській області перемогу на міс­цевих виборах здобув блок «Наша Україна», тож він узяв на себе відповідальність за ситуацію в області у наступні п’ять років. В обласній раді на­шоукраїнці та регіонали (із незначним до­важ­ком) створили «найширшу в Україні коаліцію» – по­над 70 депутатів (більше 75 % складу облради). І головним координатором цієї депутатської біль­шо­сті став ректор УжНУ М. Вегеш, котрий домі­г­ся ректорської посади у лютому 2005 року – в піс­ля­революційному кадровому переділі.

Владний олімп Закарпатської області в ум­лі­ока перевтілився у кадрову обойму з підставних фі­гур, якими б радикальними пуританами вони не були в попередньому житті. Невипадково міс­це­ві й немісцеві нашоукраїнці на початку літа 2006 року запропонували взяти Закарпаття за взі­­рець у розвалі помаранчевої коаліції. Отак По­ма­ранчева революція отримала свою Вандею з рук тоді ще міністра з надзвичайних ситуацій В. Балоги.

На початку зими 2006 року, як не па­ра­док­саль­но, міністерство з надзвичайних ситуацій очо­­лив вандеєць теж закарпатського походження з ін­шого табору – антикризового. Надуманий дрі­б’я­зок (голос «за» народного депутата О. Ледиди, кот­рий і до того ніколи не випадав із фракційного мо­ноліту ПРУ, навіть при прийнятті прин­ци­по­во­го для президента і його секретаря закону про виз­нання геноциду 1932-1933 років) мало не при­­звів до розпаду «нашоукраїнсько-регіональної» коа­ліції в Закарпатській облраді. Зрозуміло, сп­ро­во­­ковані Києвом тертя розсмокталися між чле­на­ми однієї команди, представники котрої тим­ча­со­во перебувають у різних списках.

До речі, нашоукраїнець Ігор Кріль повсякчас три­­мав земляків у курсі столичних політичних ін­т­­риг, жваво коментуючи коаліційний процес. Так, 19 червня він покартав Юлію Тимошенко, що на­чеб­то розпочала президентські перегони. Тоді І. Кріль натхненно пропагував широку коаліцію «На­шої України» з Партією регіонів. До нього на­віть устигла неофіційно дійти інформація, що в то­­му сепаратному форматі Віктор Янукович не бу­­де призначений на посаду прем’єра.

Одначе 22 червня у Верховній Раді офіційно ого­лосили про створення коаліції демократичних сил, до якої увійшли депутати від блоку «Наша Ук­раї­на», БЮТ і СПУ, у тому числі І. Кріль. На­ступ­но­го дня він уже засвідчував, як нічого не ста­ло­ся, самому собі протилежне. Мовляв, «про­пре­зи­ден­тські фракції зуміли узгодити ключові позиції та схвалити угоду про коаліційне об’єднання». Як ві­домо, все пішло за іншим сценарієм і на­шоу­кра­ї­нці на чолі з президентом України то роз­ши­рю­ва­ли антикризову коаліцію, то ставали в опозицію.

У 2006 році характерна для Закарпаття по­пе­ред­нього десятиліття квазіполітична боротьба (гуч­­ні міжособисті сутички) відійшла в минуле. Не зна­й­­шлося заміни чи духу продовжити про­ти­сто­ян­­ня на зразок войовничих тандемів: Віктор Бе­дь і Сергій Устич (1994), Сергій Устич і Сергій Ра­тушняк (1998), Віктор Балога та Іван Різак (2000), Сергій Ратушняк і Віктор Балога (2005). «Та­кі ся вам битки не снили, вби кров гордовами но­сили», – каже народна легенда вже не про су­час­не, а про історію рідного краю.

Отож у 2006 році закарпатців тішили ма­ле­нькі землетруси місцевого значення. Назву кілька при­мітних. Так, редактор комунальної газети «Пе­ре­чинська тема» 23 червня пожалілася, що у Пе­ре­­чині постійно чиниться тиск на пресу з боку мі­сь­кого голови. Начебто він неодноразово під­ка­зу­вав про що писати і вимагав узгоджувати з ним но­­мер газети перед друком. У цій локальній пе­ре­па­л­­ці обійшлося без постраждалих фізично. Од­на­че в Ужгороді 26 червня невідомі травмували ре­дак­тора закарпатського інтернет-видання «UA-Ре­пор­тер». Не гаючись, провладні ЗМІ безпідставно ки­нули тінь на опозиційного Ужгородського місь­ко­го голову.

Тривали підкилимні змагання між партійними фун­кціонерами середньої ланки. Найбільше про­ти­річ у Закарпатті назбиралося у соратників по зруй­нованій помаранчевій коаліції. Так, упро­довж липня запекло боролися за керівне крісло в об­ласній організації партії «Батьківщина» – фор­пос­ту БЮТу. Тимчасово відсторонили від ке­рів­ни­ц­тва «ратушняківця» Андрія Сербайла. Це стало ве­ли­чезною моральною сатисфакцією заступника го­лови Закарпатської обласної ради Михайла Мар­­ти­на. Взимку 2006 року «балогівця» М. Мар­ти­на усу­нули від керівництва бютівською кам­па­нією на виборах усіх рівнів, а навесні з ним уже був по­в’язаний розкол депутатської фракції БЮТ в облраді.

Врешті провід в обласній «Батьківщині» пе­ре­брав народний депутат О. Кеменяш, проте в об­л­­ра­ді під такою ж назвою «Батьківщина» про­дов­жу­ва­ла діяти фракція (де-факто 14 членів), яка не ма­­ла відношення до однойменної партії. У фрак­ції БЮТ в облраді з первісного числа депутатів (25) залишилося 11. Решту фракцій, особливо Па­р­­­тії регіонів, абсолютно не постраждали. Ін­ши­ми сло­вами, наділена адмінресурсом «Наша Ук­раї­на» по­ставила єдину ціль (монополія) і обрала єди­но­го ворога (БЮТ) у справі рекультивації свого по­лі­тич­ного ландшафту.

У зв’язку з цим правляча партія зіткнулася з низ­кою внутрішніх проблем, які «гасили» ав­то­ри­тар­ними методами. Зокрема, 30 червня Уж­го­род­ська міська організація партії НСНУ несподівано ви­рішила публічно навести в порядок у своїх ла­вах. Було викрито «сплановану провокацію» го­лови місцевого осередку «Дружба» Івана Романа, ко­трий до такого ступеня нашкодив партійному імі­джу, що в нього попросили повернути пар­т­кви­ток. Позаяк у НСНУ заклопотані іміджем більше, ніж рейтингом, за те й покарали. Напередодні, 23 чер­вня, І. Роман твердив: «Ужгородська міська ор­га­нізація «Народний Союз «Наша Україна» стала ки­шеньковою партією для деяких з членів партії. Пар­тійна робота взагалі не проводиться, а якщо й про­водиться, то тільки для годиться. Думки, про­по­зиції та ініціативи рядових членів партії взагалі іг­норуються».

Нічого викривального. Подібні сигнали SOS лу­нали в ефірі й при комуністах, і при об’єднаних со­ціал-демократах, коли свого часу КПУ і СДПУ (о) за все в області відповідали. Тепер естафета від­по­відальності опинилася в руках обласних ке­рів­ни­ків партії «Наша Україна». За два роки вони свою партійну вивіску встигли змінити на зовні де­­­мократичну, одначе під нею менталітет ав­ток­ра­тизму показав дива живучості.

Загалом цей промовистий політичний скандал став довготриваючим, перерісши ознаки міс­теч­ко­­вості. Протягом місяця постійно уточнювалися бо­йові втрати внутріпартійного повстання. Спо­чат­ку говорили, що 50 членів НСНУ з осередку «Друж­ба» покинули партію через незгоду з по­лі­ти­кою її керівництва. 20 червня голова Уж­го­род­ської міськорганізації НСНУ Антон Зелінський (у близь­кому минулому діючий полковник міліції) ква­ліфікував помітне порідіння партійних лав «сп­ланованою провокацією», оскільки «23 члени пар­тії, прізвища яких вказані у цих паперах, зая­ви­ли, що ніяких заяв про вихід з партії не пи­са­ли». Партфункціонери перевірили 48 поданих заяв, з яких визнали справжніми 14. Прес-служба об­лорганізації НСНУ 30 червня відрапортувала, що «повністю відновлено звичну роботу первинної ор­ганізації», щоправда в новій кількості – 27 осіб.

Якщо виконати прості арифметичні дії, то за­я­влені цифри можна спокійно записати в ра­ху­нок партійної міфотворчості, котра успішно пе­ре­жи­ла «кучмізм» і поволі обростала новою ре­дак­ці­є­ю­.

Спекотний червень у цілому був переломним мі­сяцем року для місцевих представників по­лі­тич­них сил. Виявився він для закарпатських на­шоу­к­ра­їнців не вельми щасливим. Ще один ар­гу­ме­нт. Апеляційний суд Закарпатської області 29 чер­­вня за­боронив голові облради та його за­ступ­ни­кам ск­л­и­­кати і вести сесії. Таким чином було задоволено по­­зов депутата Олександра Солонтая. Позаяк фра­к­ції БЮТ не надали можливості обговорити кан­дидатури керівників облради і взяти для цього пе­рерву, то легітимність обраних у квітні очі­ль­ни­ків опинилася під знаком питання.

Невдовзі нашоукраїнцям вдалося відстояти свою легітимність. Ключові підставні фігури – го­ло­ва облдержадміністрації та голова облради з усі­ма заступниками – залишилися біля керма влади. Яс­на річ, вони з оптимізмом зустріли Новий 2007 рік.
Проблема № 3.

«Антикризовий менеджмент». Трудові мігранти і громадянське суспільство

У 2006 році закарпатці перенаситилися вла­дою. І центральною, і місцевою. Усе менше їх ці­кавили невибагливі політтехнологічні трюки: як, при­міром, екс-бізнесмен, а нині ви­со­коопла­чу­ва­ний обласний чиновник із гучним прізвищем при­й­­шов на роботу вранці у понеділок і пішов до­дому над­вечір у п’ятницю; як невимовно тяжко йо­му пра­цювалося на благо рідного краю. По­лі­тич­на кри­­за в Україні влітку 2006 року пе­ре­ко­на­ла в то­му, що скільки б не намагався отой дер­жслу­жбо­вець заробити грижу на відповідальній посаді, це аб­солютно не погіршило макроекономічну си­туа­цію і не послабило корупційний тиск.

Водночас не відбулося жодних зрушень у роз­в’я­занні задавнених соціально-економічних проб­лем, які безпосередньо формують політичний клі­мат у Закарпатті. Так, за даними Закарпатського об­­ласного центру зайнятості, у 2005-му (2006-й «об­­рахують» пізніше) лише 279 закарпатців тим­ча­­сово працювали за кордоном: 204 в країнах За­хо­ду і 75 у СНД.

Зі свого боку Інститут демографії та со­ціа­ль­них досліджень НАН України, Центр соціальних і по­літичних досліджень «Соціс» визначили реальну кі­лькість трудових мігрантів з України 3 млн. осіб, 10 % (300 тис. осіб) з яких – закарпатці (журнал «Ек­сперт», 5 квітня 2006).

Нині кожен п’ятий західний українець по­стій­но перебуває за кордоном, а заробітчани ск­ла­даю­ть біля 9 % всього українського електорату. У цьо­му напрямку обласна влада не зробила жодних зу­силь, аби хоч якимись кроками покращити ста­но­ви­ще краян, які на свій страх і ризик відчутно під­­німають життєвий рівень і країни пе­ре­бу­ван­ня, і своєї рідної.

Як не парадоксально, у 2006 році в про­пре­зи­ден­тському Закарпатті спостерігається декілька не­гативних тенденцій під кутом зору досягнення сус­пільного прогресу. Йдеться головним чином про втрату чи стагнацію в ключових сегментах гро­мадянського суспільства внаслідок масивних тру­дових міграцій в інтелектуальному середовищі.

Це сталося внаслідок скорочення зовнішнього фі­нансування громадських ініціатив і не­ухи­ль­но­го перетікання активістів з неурядових гро­мад­сь­ких організацій поза межі області (головним чи­ном у столицю – Київ) або в інші сфери в межах об­ласті, у тому числі в органи місцевого са­мов­ря­дування і виконавчу владу, партійні структури.

Найкращою ілюстрацією занепаду цілих сег­мен­­тів громадянського суспільства в Закарпатті слу­­­жить ситуація в медійному просторі, зокрема у тра­­­диційно впливовому секторі – газетному. За­га­лом в останнє п’ятиліття обласних газет розвелося біль­­ше, ніж багатотиражок у тоталітарну добу. Вла­с­­­не, вони і стали осучасненими ба­га­то­ти­раж­ка­ми: мі­зерні наклади (з огляду на чисельність меш­кан­ців будь-якого з 609 населених пунктів За­кар­пат­ської області), бідненьке змістове на­пов­нен­ня (зде­більшого елементарним і вторинним ін­фор­ма­цій­ним сміт­тям на кількох шпальтах), де­ше­вий штат (із двох-трьох нелегалів-аматорів, себ­то нео­фі­цій­но тру­дов­лаш­то­ва­них, як сотні ти­сяч ук­раї­н­ських за­ро­біт­чан в Італії, Чехії, Польщі, Іс­панії та ін­де).

Більшість обласних газет, присутніх на ринку ін­­формації в першому кварталі 2006 року, відразу піс­­ля виборів зникли. Радше всі вони слугували дзе­р­калом бюргерських амбіцій закулісного влас­ни­ка, що подався у місцеву політику, зба­га­тив­ши­сь у держустанові чи бізнесі. Тому в період ви­бор­чої кампанії низка періодичних видань з останніх сил подавали ознаки довготермінових проектів, по­­ро­джуючи сателітів. Через де-факто спільне ор­га­­ні­за­ційне і фінансове коріння вони мало різ­ни­ли­ся кон­цептуальними підходами.

У цьому ключі не менше дошкуляли медійно-по­­літичні заробітчани-мігранти. Чимало газетярів бе­з­упинно мандрували поміж редакціями, що в іде­­ологічному і фаховому плані були діа­мет­раль­ни­­ми, різнополюсними. Часто навіть блукали не по­­між ними, а зі своїми виданням сукупно. Ко­лись такі пристосуванці знаходили виправдання у кон­­формістській фразі про коливання разом із ге­не­­ральною лінією КПРС.

Не кажу вже про «причту во язицях» – ко­ло­ри­т­­­­­них постатей з кон’юнктурної когорти «жов­то­п­­­ре­­сових найманців». Вони щоразу ро­зум­ні­шаю­ть в унісон періодично змінюваній владі чи пер­шій осо­­­­бі регіону, не забуваючи поповнювати слов­ни­ко­­вий запас демагогічної риторики про ок­ре­міш­ні­сть «чет­­вер­тої влади».

Паралельно відбулася політизація власників і спон­сорів регіональних ЗМІ, яким взамін вкла­де­них коштів запропонувати нічого, крім не­ве­ли­ких доз моральної реабілітації тіньового капіталу або передачі в оренду кусня адміністративного ре­сур­су. Добре відомо, що давальницькі схеми об’єд­ну­ють не гірше ревізії.

Отож узимку 2006 року тижневими і що­ден­ни­ми бойовими листками (обласними бага­тоти­ра­ж­­ками) масового читача знов було подрібнено спо­чатку на тисячі, а відтак на сотні та десятки спо­глядальників чиїхось фотопотретів і тек­стуа­льно не­вибагливих агіток. І цей факт примітний не ли­ше в таких малих регіонах, як Закарпаття.

Донорські ін’єкції країн Заходу, загорнуті в уні­­версальну обгортку заходів на підтримку де­мо­к­­ратії, слабко вирівнювали викривлені зоб­ра­жен­ня в інформаційному дзеркалі України та її ре­­гі­о­нів. Вони лише частково усували наявний ди­­­с­ба­ланс у політичній культурі панівної вер­хів­ки, по­ро­джений перехідними постколоніальними хво­­ро­ба­ми на ментальному рівні.

Утім, у рамках американського гранту в За­кар­пат­ті в лютому 2006 року спробували ут­во­рити якіс­­ну масову газету – тижневик «Піс­ля­м­о­ва», котра б не декларувала, а, подібно до всеу­к­раї­нського «Дзер­­ка­ла тижня», втілювала західні ста­н­дарти сво­бо­ди слова на своїх шпальтах що­но­ме­ра. Проте кіль­­ка­місячна доля «Післямови» вия­ви­лася типовою для багатьох представників ре­гіо­нал­ь­ної «четвертої вла­­ди»: у лютому-червні вона три­малася на за­ру­біж­­них коштах, у червні-серпні та з пів­то­ра­мі­сяч­ною пере­рвою до листопада – на бю­тівських вли­ваннях (у ре­формованому пар­тій­но­му вигляді), по­ки інтерес до неї не згас ос­та­точ­но­.

У закарпатському політикумі, наближеному до дер­жавної влади, у 2006 році простежується не тіль­­ки традиційний правовий нігілізм, але й май­же повне ігнорування заявлених у ЗМІ аль­тер­на­тив­них позицій.

Це стосувалося будь-яких аспектів, навіть та­ких очевидних, як відновлення справжньої дати на­родження Ужгородського національного уні­вер­си­­тету. Упродовж десятиліть її помилково по­в’я­зую­ть із 18 жовтня 1945 року.

Насправді установчий документ мав назву «Пос­танова Секретаріату Центрального Комітету Ко­­муністичної Партії Закарпатської України та На­родної Ради Закарпатської України з дня 19 ли­п­ня 1945 року, м. Ужгород, про утворення За­кар­пато-Ук­раїнського Університету». Набір студентів на від­­криті факультети (історичний, філологічний, біо­логічний та медичний) оголосили наступного дня – 20 липня 1945 року.

Проте «демократичний ректорат», оновлений вна­слідок помаранчевих кадрових чисток, так і не спробував розглянути питання по суті: ут­во­ри­ти відповідну комісію, котра б детально вивчила спра­ву, а потім запропонувала б конференції тру­до­вого колективу внести належні зміни до статуту уні­верситету.

Як бачимо, у 2006 році неспівпадіння ідео­ло­гіч­них трактовок президентсько-парламентсько-уря­до­вих перспектив пронизувало суховієм ук­раї­н­сь­кі зем­лі, ро­з­імлілі від кадрового неврожаю. Сце­нарій лобових атак привів його адептів до не­зруч­ної ма­ло­рей­тин­го­вої ніші, при тому в ла­бо­ра­то­рії нашоукраїнських ек­спе­риментів – За­кар­пат­ській області.

Відщипнувши дещицю чужого рейтингу (на ра­зі БЮТ), неодмінно втрачаєш у власному – за пра­­­вилом геометричної прогресії. Це золоте пра­ви­­ло політичної історії мало обходило теперішніх «ха­зяїв життя» – нашоукраїнців.

Одначе технологічні схеми кризового ме­не­дж­ме­нту зарано списувати в утиль. Тому пр­ог­но­с­тич­но у 2007 році політична специфіка За­кар­пат­тя й надалі буде визначатися конвульсивними ре­ци­дивами стратегічної поразки про­пре­зи­ден­т­сь­кої партії влади, де роль фаворита грає ко­ло­рит­ний політик закарпатського походження.

Поточна управлінська практика поки що не дає підстав сподіватися, що будуть засвоєні уроки не­давнього минулого. Тому навряд чи будемо сві­д­ками спроб можновладців принамні уникати кла­сичних помилок, а не вперто повторювати їх. Отож у Закарпатті продовжиться блукання елек­то­ральних симпатій між звичними «трьома сос­на­ми» – президентом Віктором Ющенком («Наша Ук­раї­на»), лідером парламентської опозиції Юлією Ти­мошенко і прем’єром Віктором Януковичем (Пар­­­тія регіонів).

Наразі нема підстав сумніватися, що тур­ні­р­на таблиця політичного впливу, складена за ре­зу­ль­­та­та­ми виборів у Верховну Раду в За­кар­пат­ській об­лас­ті 26 березня 2006 року, зазнає іс­тот­них змін.

Коли народився Ужгородський національний університет?


Радянський міф, який досі не може вмерти
14 лютого 2006 року в ужгородській газеті «Піс­ля­мова» я висловився за відновлення справжньої да­ти народження Ужгородського національного уні­­верситету, котру помилково пов’язують із 18 жов­­тня 1945 року.

Статтю в університеті аж зачитали, тому один за­­цікавлений декан додатково на копіювальному апа­­раті розтиражував її в достатній кількості. Ва­ж­­ко пригадати, коли ще таку популярність ма­ла яка­сь праця історика зі штатного розпису УжНУ. Бе­­­зумовно, не від щирого серця її без­кош­тов­но спро­паґували, та не про це сьогодні.


Мотиви

Чи була зворотня реакція? Абсолютно не­аде­к­ват­­на. Панове начальники і далі тихцем спі­в­меш­ка­ю­ть із фальсифікатом. Утім, я спробував 27 ли­п­­­­­ня 2006 року в «Післямові» іще раз їм під­ка­за­ти: як­­що боязко самим глянути правді у вічі, по­ра­дь­теся з людьми компетентними. Пов­но­важ­на ко­­місія здатна розставити все на свої місця. Але іс­то­­рична правда виявилася непотрібною, на­то­мість гостро актуальними стали рентабельні зе­мель­­ні ділянки. І дні знань, підсолоджені попсою, для котрої невідомі президентські труди задля рід­­ної мо­ви.

Що-що, а святкувати вміємо. От і Різдво 2006 ро­ку ми офіційно відзначали аж десять днів у національному масштабі. Слава Богу, й перший в Закар­патті університет має з чого вибирати на бу­­дь-як­и­й смак та у всі чотири пори року: 19 лип­ня і 18 жов­т­ня, 1 лютого і 28 травня. Було би з ким погости­тись. Привід знайдеться. Навіть мі­фіч­­ний.

Отже, нині поведемо мову про подію для За­кар­­паття непересічну, проте амбівалентну, дво­зна­ч­ну.

18 жовтня 2005 року Ужгородський на­ціо­на­ль­­ний університет відзначив досі найбільше своє св­я­­­то – 60-річчя з дня народження. Пре­зи­де­н­­­т Ук­ра­ї­­ни Віктор Ющенко проігнорував ювілей.

З вищих керівників держави стараннями на­род­­ного депутата Сергія Ратушняка тільки голова Вер­­­ховної Ради Володимир Литвин заочно (у ві­таль­­­ній адресі) приділив належну увагу цій ви­знач­­ній даті в історичному календарі Закарпаття. До речі, вдруге поспіль, якщо згадаємо посмертне при­­своєння президенту Карпатської України Ав­гу­­с­тину Волошину звання Героя України в еле­кто­ра­ль­ній парламентській заметілі 2002 року. І тоді С. Ратушняк опинився поруч В. Литвина перед те­­ле­­камерами. Це так, між іншим – про політичну ін­­­­­туїцію.

Важко сказати, чому президент В. Ющенко не за­­­бажав прозвучати 18 жовтня 2005 року на свя­ті, котре проводила його довірена особа в одному з ви­­борчих округів (2004-го), а рівночасно но­во­об­ра­­ний «помаранчевий» ректор. Отже, не було ні пре­­­зидентської вітальної адреси, ні спеціального на­­­городного указу. Чому? Тому що 60-річчя на той момент уже проминуло, а президентові Украї­ни, можливо, якось було незручно вітати з три­ва­лим запізненням – аж через три місяці. Мо­ж­ли­во, чи­новники в секретаріаті президента (еко­но­мі­ста за фахом) проґавили, а помічники спікера-іс­то­ри­ка проявили рідкісну пильність.

У чому, власне, справа? Інституції, як нерідко і лю­ди, внаслідок дії суб’єктивного чинника спо­в­не­­ні маленьких метричних таємниць. Часто до­во­ди­­ться стикатися з тим, що справжні біографічні да­­ні якогось діяча відрізняються від офіційних – па­с­портних. Найбільшими містифікаторами в ук­раї­­нській історії були комуністи, котрі до 1991 ро­ку практично все наше минуле пот­рак­ту­ва­ли у жа­н­­­рі фентезі.

Тому пригода з датою народження Уж­го­род­сь­ко­го національного університету – такі ж дитячі пу­­стощі, як, приміром, хронологічні фантазії, по­в’я­­­зані із заснуванням нинішньої Національної ака­­­демії наук України. Її справжній фундатор – ге­ть­ман Павло Скоропадський. Натомість кому­ні­с­ти дату її народження (24 листопада 1918 року) тро­­­хи уточнили (на 11 лютого 1919 року) і де­ся­ти­літ­­­тями називали себе біологічними батьками.

В обох випадках (НАНУ і УжНУ) фабула типо­во комуністична: одні створили, інші присвоїли со­­­­бі лаври. Але щодо Ужгородського на­ціо­наль­но­го університету мотиви трохи інакші. Принаймні вид­­но три «гордієві» вузли, раз і назавжди роз­плу­та­­ти які не брався жоден фахівець. Перший вузол – призабутий відгомін культу особи Микити Хру­що­­ва, першої особи Радянської України (1938-1949) і Радянського Союзу (1953-1964). Другий – закарпатський локал-патріотизм, якому ко­муні­сти відкрили «друге дихання» (кадрові приз­на­чен­ня) на тлі нещадних масових репресій у сусідніх за­хід­ноукраїнських регіонах.

У третьому вузлі зафіксоване відлуння гучної по­разки русофілів, які проявили себе у 1920-1930-х ро­ках. У чехословацькій Підкарпатській Ру­­­сі вони виграли шкільний плебісцит 1937 року, від­­носно комфортно пережили угорську окупацію, але в умо­вах форсованої радянізації За­кар­пат­ської Ук­раїни їх русифікаторські послуги не зна­до­­билися. Водночас у репресіях проти «на­ціо­на­лі­стів» і греко-католиків закарпатські русофіли були на чільних ролях, наприклад, прокурор Іван Ан­дра­­шко, родом із с. Білки (нині Іршавський ра­йон). Інші (І. Керча, П. Сова, С. Добош) стали при­чет­­ними до відкриття першого в краї уні­вер­си­те­ту, як виявило­ся, – українського. На тому їх іс­то­ри­ч­на місія за­вершилася в цілому – Москва про­і­г­но­­рувала недо­речний експеримент зі зміною на­ціо­­нальної ід­е­н­­тичності в регіональному вимірі. Отже, весь ра­­дян­ський період Закарпаття при­ро­д­­но розвивалося в лоні української на­ціо­наль­но-культурної тради­ції.
Народження

У розпал жовтневих ювілейних приготувань 2005 року ректор УжНУ, доктор історичних наук Ми­­кола Вегеш відверто засумнівався: «ЦК КПЗУ та НРЗУ 20 липня 1945 року прийняли спільну по­ста­­нову про утворення університету. І, мабуть, са­ме цей день варто би вважати датою заснування в Уж­городі університету» (Ужгородський на­ціо­на­ль­­ний університет на порозі III тисячоліття /Го­л­­. ред. к­ол. М. Вегеш. – Ужгород, 2005. – С. 5).

Проте і в його твердження закралася по­ми­л­ка. Ков­тнувши архівного пилу, кандидат істо­рич­них наук, докторант Неля Жулканич паралельно про­я­с­ни­ла: «Заради історичної справедливості по­чат­­ком зас­нування УжДУ слід би вважати день при­й­нят­тя рішення Народною Радою і ЦК КПЗУ – 19 лип­ня 1945 року» (Сторінки історії Уж­го­род­сько­­го на­ціо­нального університету: Документи і ма­­теріали / Укл., комент. і передм. Н. Жулканич. – Ужгород, 2005. – С. 4.). Одначе й тут допущено пог­­­рішність.

Насправді установчий документ мав назву «По­­станова Секретаріату Центрального Комітету Ко­муністичної Партії Закарпатської України та На­­родної Ради Закарпатської України з дня 19 ли­п­ня 1945 року, м. Ужгород, про утворення За­ка­­р­пато-Ук­­раїнського Університету». Йшлося про ко­н­кретні ор­ганізаційні заходи, покладені на пов­но­­важну ко­місію: чотири факультети (історичний, фі­­ло­ло­гіч­ний, біологічний та медичний), при­мі­ще­н­­ня (по те­перішніх вулицях Підгірній та Августина Во­ло­ши­на) та їх обладнання і ремонт, набір студентів (ого­лошено наступного дня – 20 липня) та початок їх навчання (1 жовтня) і стипендії, викладацький склад, бібліотеку, а найголовніше – фінансування (5 млн. пенге з бюджету НРЗУ = 2 млн. тодішніх ра­дянських карбованців) і надання 35 квартир для викладачів.

Підписали постанову шість посадових осіб: сек­ретар КПЗУ і голова НРЗУ Іван Туряниця, упо­в­­­новажені НРЗУ в справах освіти (Іван Керча), ко­му­нальних (Петро Сова), лісових (Микола Цу­пе­ряк), фінансових (Георгій (Юрій) Івашко), охорони здо­ров’я (Воробйов). За розподілом службових обо­в’яз­ків, зрозуміло, левова частка клопотів припала Іва­ну Керчі (1914-1951). Ось справжні батьки-за­сновники, причому на ключових постах бачимо май­же всіх «місцевих». У сусідніх областях, охоп­ле­­ним рухом опору, «корінні» тоді служили в ко­му­ні­стів тільки найдрібнішими виконавцями і сек­со­та­ми. За незначним винятком, там керівні посади опи­­нилися в руках «приїжджих радянізаторів». Але й у Закарпатті «місцеві» грали роль ма­ріо­не­ток, то­му не дивно, що вони «народили» уні­вер­си­тет, а «при­ї­жджі» назвалися його рідними ба­ть­ка­ми.

20 липня 1945 року відділ освіти Народної Ра­ди Закарпатської України оголосив набір сту­ден­тів на заз­начені чотири факультети із терміном нав­чання чо­тири роки (історичний та фі­ло­ло­гіч­ний) і п’ять ро­ків (біологічний та медичний). 27 ве­ресня 1945 ро­ку на­казом уповноваженого НРЗУ в справах освіти Іван­а Керчі інспектора середніх шкіл, російського фі­ло­лога Степана Добоша (1912-1978) призначили пов­но­важним організатором дер­жавного Закарпато-Ук­раї­нського університету (з 28 вересня до 1 листопада 1945 року). Його, уро­дженця села Обава на Мука­чів­щи­ні, з локал-пат­ріотичних міркувань досі прийнято вва­жати пер­шим ректором.

Насправді першого ректора призначено на­ка­зом по народному комісаріату освіти УРСР від 5 ли­стопада 1945 року. Ним став кандидат хімічних наук, доцент Аркадій Курішко (1902-1986), ро­дом із Черкащини. До призначення він керував хіміч­ною лабораторією 2-го Українського фронту, а пе­ред війною викладав у Київському дер­жав­ному уні­­верситеті ім. Т. Шевченка. А. Курішко при­сту­пив одночасно до виконання обов’язків ректора За­кар­патського державного університету (так за­у­­ва­жено у відповідному документі) і завідувача ка­­­федри органічної хімії 27 листопада 1945 року.

Перший ректор пробув на своїй посаді чотири плід­них роки. І мусив повсякчас показувати осо­би­стий приклад. Так, у травні 1947 року він пе­ред­­платив другу державну позику відбудови і роз­вит­ку народного господарства СРСР на суму 8,3 тис. крб., проректор І. Рогаль – на 7 тис. крб., реш­та працівників позичили державі місячний за­­робіток. У подібних кампаніях університет слу­жив регіональним взірцем.

Іншим разом професорсько-викладацький скл­а­д і студенти висунули по Ужгородському ви­бор­­чо­му окрузі № 6 кандидатами в депутати За­кар­пат­ської обласної ради депутатів трудящих одразу п’я­ть осіб – очільників СРСР і УРСР Й. Ста­лі­на, В. Молотова, Л. Кагановича, М. Хрущова і про­­рек­то­ра УжДУ, доктора медичних наук Василя Куш­­­ка. Ясна річ, вожді в Закарпатську облраду (70 де­путатів) балотуватися не стали, тому на виборах 21 грудня 1947 року переміг єдиний претен­дент – про­ректор В. Кушко. Паралельно мандат депутата Уж­городської міськради (108 обранців) здобув рек­тор А. Курішко.
Усиновителі

У Києві 18 жовтня 1945 року з’явилася по­ста­но­ва № 1709 Ради народних комісарів УРСР і Цен­трального комітету КП(б)У «Про відкриття дер­жав­ного університету в м. Ужгороді». Її підписали го­лова Ради народних комісарів УРСР Микита Хру­щов і секретар Центрального комітету КП(б)У Де­м’ян Коротченко. Іншими словами, вже на­ро­дж­е­ний університет усиновили.

Мовилося про клопотання Народної Ради За­кар­патської України та доручено вирішити при­­кла­дні питання в межах республіканської ко­м­пе­тен­ції: чотири факультети, набір студентів, про­фе­­сорсько-викладацький персонал, обладнання на­в­­­чальних кабінетів, лабораторій та кафедр, ком­плек­тація університетської бібліотеки з фондів нав­чальної, наукової, політичної та художньої лі­те­ратури, поверненої з Німеччини (10 тис. прим.) та наданої «Укркнигокультторгом» (20 тис. прим.) й Академією наук УРСР (10 тис.).

Але університет в Ужгороді на той момент уже діяв. Спочатку (із 1 по 20 вересня 1945 року) про­во­дилися вступні іспити, потім працювали під­го­тов­чі курси і нарешті 1 лютого 1946 року до за­нять приступили перші студенти. Примітно, у лип­­ні запланували набрати 240 осіб, у жовтні до­зво­лили 180, а у лютому «по факту» зарахували 168.

Загалом у перші роки університет розвивався динамічно. Як звітувало його керівництво, зо­кре­ма проректор І. Рогаль, університетська бібліотека у липні 1947 року вже мала 130 тис. книг. Цікаво, 20 тис. прим. надійшло з Держлітфонду, 3 650 – з Ле­нінградського і Саратовського університетів. Крім того, московське і ленінградське відділення все­союзного об’єднання «Букінкнига» подарували ху­дожньої літератури на суму 152 тис. крб.

Позаяк Микита Хрущов надалі зробив карко­лом­ну кар’єру, то у 1950-1960-х роках утвер­ди­ло­ся донині живуче регіональне ідеологічне кліше, де 18 жовтня 1945-го (по суті, вторинна дата) ста­ло «світлом у кінці тунелю» у віковічній мрії «усіх про­­гресивних закарпатців» про власний універ­си­тет.

Після жовтневого перевороту 1964 року М. Хру­щова змістили з кремлівського олімпу, однак в умо­вах дехрущовізації питання про день наро­джен­ня університету ніхто не переглянув. Але по­ст­раждала меморіальна дошка про день на­ро­джен­ня Ужгородського університету, що донині роз­міщена на стіні вхідного коридору до хімічного фа­культету по вулиці Підгірній, 46 в Ужгороді.

Нижню частину мармурового прямокутника, де подано витяг із постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 18 жовтня 1945 року про УжДУ, так аку­ратно відрізали, що й дотепер видно ту ко­рек­цію. Там фігурували прізвища голови Раднаркому УРСР Микити Хрущова і секретаря ЦК КП(б)У Де­м’я­на Коротченка, котрі підписали згадану по­ста­но­ву. При цьому Д. Коротченко постраждав «за ком­панію». Якщо врахувати тодішню менталь­ність, не­­важко спрогнозувати, коли б М. Хрущов про­три­мав­­ся при владі ще більше року, то з на­годи 20-літ­­тя заснування УжДУ назвали б його іме­нем. Од­­наче події пройшли за іншим сце­на­рієм. Са­м­раз обрізане піктографічне джерело гро­теск­но за­сві­дчує регіональний прояв дехру­що­ві­за­ції.

Цікаво, наступникові Микити Хрущова – ге­не­раль­ному секретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву (у 1964-1982 роках) в Закарпатті знайшли ваго­мі­шу історичну роль – старшого брата-визволи­те­ля і батька возз’єднання. До того ж, як начальник по­літвідділу однієї з армій 4-го Українського фрон­­ту, полковник Л. Брежнєв справді був у ложі го­стей Першого з’їзду народних комітетів За­кар­пат­ської України 26 листопада 1944 року в Му­ка­че­ві.

Зовсім невипадково у 1979 році доктор істо­рич­­них наук Михайло Троян установив, що «у той час Л. І. Брежнєв виступив у Мукачеві в Будинку куль­тури перед інтелігенцією міста з лекцією про Ра­дянську Конституцію, і ми тоді вперше з уст Л. І. Брежнєва почули чітку і яскраву розповідь про Конституцію Країни Рад».

Шкода, що в ту пору за змістовну лекцію не да­ли йому (Л. Брежнєву) ні почесного доктора, ні по­чесного професора УжДУ. Як це бачимо тепер в УжНУ: тридцять дипломів почесних докторів вру­че­но за «один присяд» – з нагоди 60-річчя (18 жов­т­ня 2005-го). Зокрема, почесним доктором УжНУ став голова Закарпатської обласної державної ад­мі­ністрації О. Гаваші, котрий не мав наукового сту­пеня і не працював у вищій школі. Добре, що хоч її закінчив…
Хрестини

Відразу звернемо увагу, що 18 жовтня 1945 ро­ку юрисдикція УРСР ще не поширювалася на За­кар­патську Україну, одначе тоді мало хто на це зва­жав. Тим більше, що правовий нігілізм – друге ім’я комунізму. Отож голова Спеціального суду За­кар­патської України Василь Русин не мав не те, що юридичної, а й вищої освіти загалом.

Підписання 29 червня 1945 року радянсько-че­хо­словацького договору про Закарпатську Ук­ра­їну відкрило шлях модернізації в рамках кла­сич­ного тоталітарного соціалізму. Запроваджені по­літичні та економічні відносини стали основ­ни­ми чинниками відпливу населення краю. Про­то­ко­лом до договору від 29 червня 1945 року перед­ба­чався вільний вибір (оптація) громадянства осо­ба­ми української та російської (у Словаччині), сло­ваць­кої та чеської (у Закарпатській Україні) на­ціо­нальностей до 1 січня 1946 року. У результаті оп­тації близько 10 тис. мешканців Пряшівщини ста­ли громадянами СРСР, а близько 10 тис. за­кар­пат­ців узяли чехословацьке громадянство, у т. ч. ор­ганізатор університету С. Добош.

22 листопада 1945 року радянсько-чехо­сло­ва­ць­­кий договір про Закарпатську Україну ра­ти­фі­ку­ва­ли тимчасові Національні Збори Чехо­сло­вач­чини, а через декілька днів, 27 листопада, – і Пре­зидія Ве­р­ховної Ради СРСР. Тобто договір на­брав чинності. На­ступні кроки здійснювалися в ме­жах правового по­ля Радянського Союзу. Указом Пре­зидії Верхов­ної Ради СРСР 22 січня 1946 року було утворено За­ка­р­­­­патську область із центром у місті Ужгороді.

Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР 24 січ­ня 1946 року, з наступного дня (25 січня) на те­ри­торії Закарпатської області було введено зако­но­давство Радянської України. Саме тоді згадана по­станова від 18 жовтня 1945 року могла б мати пра­­во на життя. Де-факто все відбулося із випе­ре­д­женням графіку. Але останню крапку ста­ви­ли в ту пору не в Києві. На Ужгородський універ­си­тет іще чекали офіційні хрестини.

У Москві на початку спекотного літа 1946 ро­ку (на півдні Україні починався голодомор) ви­йш­ли два до­кументи російською мовою. Вони на­зва­ні од­на­ко­во «Про відкриття Ужгородського держ­а­в­­ного уні­вер­ситету в м. Ужгороді Української РСР». Це – по­ста­нова Ради міністрів СРСР № 1138 від 28 травня (за підписом голови Ради міністрів В’я­че­слава Мо­ло­то­ва) та її дубляж – наказ міні­стер­ст­ва вищої освіти СРСР № 161 від 7 червня (за під­пи­­сом міністра С. Кафтанова). Ужгородський дер­жав­ний уні­вер­си­тет дозволили відкрити, як в ори­гі­налі зазначено, у 1946 році. Його зразу ж від­­несли до першої категорії ви­щих навчальних за­кладів Ра­­дянського Союзу і під­по­рядкували со­юз­ному мі­ні­стерству вищої освіти.

Як бачимо, у перший рік заснування універ­си­­тет змі­нив декілька власних назв (Державний За­­кар­пато-Ук­раїнський університет, Закарпат­сь­к­ий державний уні­верситет*, Державний уні­вер­ситет у м. Ужгороді). І от нарешті (28 травня 1946 року) діючий навчальний зак­лад отримав ос­та­точну офіційну назву – Уж­го­род­ський держав­ний університет. Вона протрималася до 19 жовт­ня 2000 року, коли указом президента Ук­раї­ни Л. Кучми (№ 1148/2000) УжДУ надано статус на­ціо­­нального та перейменовано в Ужгородський на­ціо­наль­ний університет.

За незалежності університет учергове змінив не лише паспорт, але і власника. Нині він підпо­ря­­д­кований міністерству освіти і науки України.


Отці-

гумористи

Офіційно вживана дата народження Уж­го­ро­д­­ського національного університету належить до ос­танніх бастіонів комунізму в українській по­ст­ко­ло­ніальній ментальності.

Щойно восени 1995 року утвердилася істина у точ­­ній даті звільнення України від нацизму. Доти її відзначали влітку: наприкінці липня 1944 року ра­­дянська армія відвоювала найзахідніше село су­­­часної Львівської області. З ініціативи голови За­­карпатської обласної державної адміністрації Сер­­гія Устича президент України Леонід Кучма, об­­разно кажучи, на четвертому році незалежності від­­новив «український статус Закарпаття». Отже, де­нь взяття Чопа (28 жовтня 1944 року) увійшов-та­­ки у вітчизняну історію етапною віхою.

В історичному репертуарі подібних смішинок ма­­ємо достатньо. Навіть у тему жвавої пар­ла­мен­т­ської дискусії вилилося те, коли святкувати День не­залежності України: 24 серпня (Акт про­го­ло­ше­н­­ня незалежності) чи 1 грудня (всеук­ра­їн­сь­кий ре­фе­рен­дум). Ясна річ, що 1 грудня, ос­кіль­ки, по-пер­ше, носієм суверенітету і єдиним дже­ре­лом влади є народ, а, по-друге, Україну як не­за­леж­ну дер­жа­ву визнали після референдуму.

Але поет Дмитро Павличко від­шу­кав неспо­ді­ва­­ний аргумент, який депутатам Верховної Ради ви­­дався переконливим: «Свят­кувати влітку наба­га­­то приємніше, ніж взимку. Сніг чи мороз, чи на­­­віть дощ можуть зіпсувати урочистості». За­бі­га­ючи вперед, нагадаємо: жодні погодні умови не за­ш­кодили тому, що, за рішенням уряду, українці від­­зна­чали Різдво-2006 аж десять днів у націо­наль­ному масштабі. Але тоді в парламенті супереч­кам покладено край. Дату відліку історії неза­леж­ної держави визначено (хоч і хибно) – 24 серпня 1991 року.

За такої логіки вже б годилося взяти за основу – 16 липня 1990 року, коли прийнято Декларацію про державний суверенітет УРСР. Бо ні 24 сер­п­ня, ні 16 липня Україна не стала незалежною, але однаково в ці літні дні приємно провести доз­віл­ля. Крім того, Україна зба­гатила перелік так зва­них професійних свят (більше сотні). Додалося кло­­по­тів спічрайтерам центральних і регіональних ке­рівників, які про­то­коль­но змушені вітати від­по­від­ні категорії громадян.

Чому про це так детально розповідаю? Тому, що перипетії з відновленням справжньої дати на­ро­­дження Ужгородського національного уні­вер­си­те­­ту ще попереду. Досі бере гору запозичена в Д. П­а­­в­ли­ч­­ка логіка: «Свят­кувати в жовтні на­ба­га­то при­єм­ні­ше, бо викладачі та студенти на ро­бо­чих місцях. Від­пуски і вступні іспити в липні мо­жу­ть зіп­су­ва­ти урочистості».

Врешті-решт, Ужгородський національний уні­вер­ситет має з чого вибирати на будь-який смак в усі чотири пори року. 19 липня 1945 року кра­йо­вою владою утворено Державний Закарпато-Ук­раї­нський університет. Це справжній день на­ро­джен­ня. 18 жовтня 1945-го волею Києва він став Дер­жавним університетом в Ужгороді, тобто від­бу­лася акція усиновлення. 1 лютого 1946 року в ньо­му розпочався повноцінний навчальний про­цес, а 28 травня 1946-го у Москві прийнято ост­а­точ­не рішення (хрестини): Ужгородському дер­жав­­­ному університету дозволили жити далі.

Проте донині регіональний комуністичний міф не може вмерти. Тому до сих пір 18 жовтня 1945 року – офіційна дата народження Уж­го­род­сько­го національного університету.

Куди ведуть свіжі сліди «русинської інтриги»?
Русинське питання

від О. Духновича до В. Балоги
Між віршем «Вручаніе» («Я русин был, есмъ и бу­ду…»), оприлюдненим 1850 року греко-ка­то­ли­ць­ким свя­щеником Олександром Духновичем (1803-1865), і помислами Закарпатської обласної ра­ди 2007-го, при­чарованої главою секретаріату пре­зидента Ук­ра­ї­ни Віктором Балогою (народився 1963 року), ле­жи­ть півторастолітня прірва.

Наразі ці знакові постаті крайової історії ма­ю­ть один до одного умовний стосунок: як оз­на­чен­ня часових рамок локальної дискусії на задану в заголовку нашої статті етнополітичну тему, з при­воду котрої доводилося полемізувати й ав­то­ро­­ві цих рядків. Отже, спробуємо ре­кон­стру­ю­ва­ти і прокоментувати сучасний стан «русинського пи­тання».

Серед п’ятдесяти прийнятих рішень 7 березня 2007 року Закарпатська обласна рада (усіх ман­да­тів 90) проголосувала і за визнання на­ціо­наль­но­сті «русин». Із 79 присутніх за це висловився 71 де­путат, у тому числі фракції «Нашої України» та її союзників по облрадівській більшості – Партії ре­гіонів. У проекті пропонували внести позицію «ру­син» до переліку національностей області, кот­рого, до речі, документально не існує. Потім щось із голосу правили і в сумбурі (депутати виходили-за­­ходили цілими фракціями) проголосували. Про дот­римання процедури не йшлося.

Кінцеву редакцію рішення «Про визнання на­ціо­нальності русин» майже на тиждень за­сек­ре­ти­л­и. Аж у нещасливий вівторок 13 березня, на дру­гий день після затяжних вихідних, прес-служба об­­ласної ради процитувала постановчу ча­сти­ну. У ній привертають увагу пункти: «1. Визнати на те­ри­то­рії Закарпатської області національність «ру­син». 2. Звернутися до Верховної Ради України з кло­по­тан­ням про визнання національності «ру­син» на за­конодавчому рівні».

Правовий нігілізм очевидний. Утім, не про за­кон­ність ішлося, а про маніпулятивний по­лі­те­фект. 27 березня 2007 року прес-служба обласної ра­­ди пояснила «назрілість» ініціативою «групи де­пу­та­тів, які вважають себе русинами». Їхню кіль­кі­сть (1 чи 71?) і прізвища не уточнили.

Згадане рішення є незаконним виходячи з об­ся­гу компетенції обласної ради, визначеної за­ко­ном України «Про місцеве самоврядування». Між ін­шим, у ньому (рішенні) фігурує термін «те­ри­то­ія За­карпатської області». Насправді область має ад­мі­ністративну площу, територіальні (ад­мі­ні­стра­тив­ні) межі, але не власну територію, що означає юри­сдикцію.

Фахівцям складно уявити наслідки «офі­цій­но­го визнання» окремої групи громадян на­ціо­наль­ні­с­тю чи національною меншиною в межах однієї об­ласті. Законодавство України цього не пе­ред­ба­чає. Всі національні меншини визнаються згідно з Кон­ституцією і законами, а не окремими актами ор­ганів публічної влади. Так само русинів та їх ор­ганізації визнають і в інших країнах.

Цікаво, що цьому рішенню передувала зустріч ке­рів­ництва Закарпатської області з активістами ру­­синських товариств, включно з головою Сві­то­вої ради русинів Полом Робертом Маґочі. Ще як слід його не оформили протоколісти, а оща­с­лив­лені герої попросили грошей на портрети виз­на­ч­них русинів для кожної школи. Чому б ні? Адже в жовтні 2006 року облдержадміністрація провела у мі­сті-герої Мукачеві, котре прославили політичні роз­бірки, обласний фестиваль русинської ку­ль­ту­ри «Червена ружа».

Ось так можновладці знову покликали в рек­ру­ти виснажені 18-літнім безпліддям ідеї, щоби під­живити їх за рахунок державного бюджету. На­чебто нічого крамольного у подібних наз­во­шу­ка­цт­вах. Політична ситуація, наприклад, трад­и­цій­но впливає на бажання змінити власне ім’я чи прі­­звище, котре виявляє щороку близько 20 тис. ук­­­ра­їнців, зокрема, за перші шість місяців 2006 р. бу­­ло 10 830 таких випадків, а в першому пів­річчі 2007 року – 10 042.

Найпоширенішою підставою для цього слу­жи­ть неблагозвучність імені чи прізвища. Вод­ночас у 2006 році органи юстиції зареєстрували імена но­во­­народжених, чиї батьки вирізняються при­ст­ра­с­тю до чоловічої екзотики: Космос (Донецька об­ла­сть), Лимон (Закарпатська область), Сервер (За­по­різька область), Таймер (Луганська область).

Наразі є суттєві нюанси.

Із самого початку «русинська проблема» була в ак­тиві комуністів. У 1989-1991 роках ко­му­ні­стич­на номенклатура успішно протистояла у За­кар­пат­­ті національно-демократичній контреліті. Про­б­­лему русинства породили ситуативні інтереси сою­­зних і регіональних чиновників, підібраних КПРС. У незалежній Україні ця ідея, попри зухвалі про­­вокації русинських лідерів, залишилася в ор­бі­ті пар­тикулярних амбіцій неокомуністичної вла­дної верхівки. Аби відвернути фіаско, вона від­ме­жу­ва­ла русинство від політичних гасел і виг­на­ла його на етнокультурну ниву.

У листопаді 2005 року народні депутати від КПУ навіть підготували законопроект «Про ру­си­нів України» (І. Мигович, Г. Крючков, М. Шульга), кот­рий Верховна Рада не взяла до розгляду, по­заяк визначення національності до компетенції дер­­жави не належить, а є справою кожної кон­крет­ної особи.

Як свідчить прес-центр Закарпатського об­ко­му КПУ, його перший секретар Іван Мигович не­дав­но старався надати русинському руху «на­ціо­наль­но-визвольного змісту». Мабуть, ідеться про пив­­ний путч пенсіонерів, нереалізованих про­фе­сій­но, тому й суспільно амбітних. Доволі влучно вис­ловився про них свого часу академік Олекса Ми­шанич: «Це – купка комедіантів, які бавляться у політику. Бо як би це справді було щось сер­йоз­не, то держава звернула б на це увагу».

Ось і закарпатському комуністу № 1, котрий «чи не найголосніше про русинське питання бив і б’є у всеукраїнські дзвони», з прес-центру Упов­но­ва­женого Верховної Ради України з прав людини за­дали незручне запитання: «Чому в такі недалекі ча­си комуністи не підтримували русинів, а зараз під­тримують?» І. Мигович відповів закручено: «За ра­дянської влади панувала тенденція на ін­тер­на­ціо­налізацію суспільства, тобто політика велася на за­­безпечення інтересів усіх спільнот, відбувся при­­скорений економічний і соціально-культурний ро­з­­виток краю, тоді національні питання не були на пер­шому місці».

Він забув сказати, хто, як сам висловився, під час паспортизації 1946-1947 років русинів запи­сав українцями. Натомість ударив обухом по го­ло­ві черговою нісенітницею, мовляв, нині вже 130  тис. кра­ян письмово визнали себе русинами.

Але бачимо, що у березні 2007 року з’явився но­­вий покровитель русинства – блок політичних пар­тій «Наша Україна». За його списком де­пу­та­том Закарпатської облради став дитячий лі­кар Єв­­­ген Жупан, єдиний публічний лобіст згаданого рі­­шення (вже тематично четвертого із 1992-го), що лежить поза компетенцією органу місцевого са­­­моврядування.

Цікаво, що «за» голосували «нашоукраїнці», які до­­сі були непримиренними противниками полі­тич­­ного русинства, наприклад, ректор Уж­го­род­сько­го національного університету Микола Вегеш. Йо­­го кандидатська і докторська дисертації при­свя­­ч­ені п’ятимісячній історії Карпатської України. До­­ведеться переписати? Потім він заперечував (пра­вда, не публічно), що 7 березня голосував «за», бо начебто утримався. Тоді справді два депутати утри­мались, але відразу до них себе віднесли аж де­сятеро «нашоукраїнців»! Хороший конкурс.

Сліди дивної метаморфози ведуть до сек­ре­та­ріа­ту президента України. Абсолютно не­ха­риз­ма­тич­ні фігури русинських лідерів приїлися і, во­че­ви­дь, збоку ангажуються нові обличчя. Це най­сві­жі­ше переплетення адміністративного ресурсу з по­­літичним є вельми наївним витвором ка­бі­нет­них фантазій конспіративного штибу.

Сучасне русинство цілковито вмістилося в рам­ки двох дискусійних напрямків 1990-х: іс­то­ри­ко-політичний та лінгвістико-етнологічний. Аде­п­тів русинізму вистачило тільки на історію і по­лі­тику. Вони налягали на етнонім «русин» в яко­сті мар­кера українського населення Закарпаття, при­нагідно обґрунтовуючи адміністративно-те­ри­то­ріальну автономію. Опоненти резонно вказали на витоки русинства у зовнішній політиці іно­зем­них держав, що в умовах розпаду біполярного сві­ту поставили на етнічну марґіналізацію українців.

Урешті-решт, самопроголошене в травні 1993-го «Временное правительство Подкарпатской Ру­си» зі сво­їм прем’єр-міністром, міністром за­кор­дон­них справ, декількома по­сла­ми са­мо­роз­пу­с­ти­ло­ся в Ужгороді на початку 2001-го і зій­ш­ло­ся на дум­ці нарощувати мовні експерименти. За ку­лі­сами са­морозпуску і нинішнього рішення стоїть один і той же високоранговий держслужбовець.

Хоч давно відкинуті сепаратистські праг­нен­ня нечисельних пропагандистів русинства, але за­раз у декого в Києві кортить знайти додатковий по­­літ­ре­сурс і конвертувати його через адмі­н­пло­щи­­­ну. Не дивно, що саме 2007 року (втретє із 1990-го) ке­­­рівництво Закарпаття намагалося виб­ра­ти об­ла­с­­ний прапор. Русини наполягали на го­ри­зон­та­ль­но­му трикольорі – синій, білій та чер­во­ній смугах.

Як пояснив журі обласний депутат від «Нашої Ук­раїни» Є. Жупан, цей прапор, що нагадує ро­сій­ський, використовується русинами вже близько 15 років. Натомість синьо-жовтий прапор в ак­ти­ві­­стів русинства асоціюється з кровопролиттям Пер­шої та Другої світових воєн.

Із цього приводу тривалі дискусії підсумували на­­укові журнали України ще в середині 1990-х. Про­­­­фесор Май Панчук (Інститут національних від­­но­син і політології НАН України) деталізував ти­­пові при­йоми адептів русинської відрубності: змі­­щен­ня і підміну контексту, хронологічні не­точ­но­сті, гра ста­тистикою. Так, із заявлених іде­о­ло­га­ми ру­си­н­ст­ва 650 тис. на кінець 1994 року на підставі за­кону Ук­раїни «Про національні меншини» зая­ви­ли себе ру­си­нами 96 осіб. У 2006-му це при­пу­щен­ня (650 тис.) за­лишилося в силі, попри офіційні 10 тис.

У міфотворчих устах послідовників П. Р. Ма­ґо­­чі, професора Торонтського університету (Ка­на­да), ру­сини виявилися жертвами тоталітарного ре­­­жи­му, позаяк їх репресивно не визнали офі­цій­ні кола СРСР і сателітів, за винятком Юґославії. На­­­томість ук­раїнців загорнуто в комуністичне, на­­віть об’єд­нан­ня українців Польщі та Сло­вач­чи­ни спеціально ді­стали мітки спадкоємців про­ко­му­ністичних то­ва­риств. Тут не обходиться без пе­ре­січних трюків де­шевих рекламістів, які від­во­лі­ка­ють увагу від своєї шапки, що горить.

Тому душа художника і космополіта Енді Вар­го­­ла, класика поп-арту, вже після його смерті в 1987 році несподівано виявляється русинською. Він не надавав значення своїм кореням. Як і най­сла­­ветніша співачка США українського по­хо­джен­ня Меланія Сафка. Ця поп-рок-виконавиця за му­зи­ку до фільму «Красуня і чудовисько» у 1989 році от­римала «Еммі», світову теленагороду.

У Меджилабірцях (Словаччина) знаходиться му­зей Е. Варгола. Він народився та похований у Піт­­сбурзі (США), але його батьки-греко-католики по­ходили звідси. Тільки от із дискусійного нарису Pit­tsburgh Post-Gazette 21 березня 2004 року ви­п­ли­ває, що Енді Варгол був сло­вацької крові. Це не за­­вадило П. Р. Маґочі зробити його фрон­тме­ном у кни­зі à la М. Грушевський «Народ ніз­від­ки: ілю­ст­ро­вана історія карпаторусинів» (2006). Чим уже за­­винив будитель О. Духнович?

Ймовірною причиною є зиск від гри на сно­біз­мі. На аукціонах «Крістіс» у Нью-Йорку в ли­сто­па­ді 2006-го і в травні 2007-го полотно «Аварія зе­ле­ної машини» (1963) Енді Варгола продали за 71,7 млн. дол., а портрети кінозірки Мерилін Мон­ро і диктатора Мао Цзедуна – відповідно за 28 і 17,4 млн. дол. За життя художника, у 1978 році, «Ава­рія зеленої машини» коштувала 69 тис. дол. За три десятиліття ціна виросла у 104 рази. Тому, оче­видно, Олександр Духнович тут не конкурент. Із чисто комерційної прагматики. Ти більше, що він не був ані теоретиком, ані практиком карпа­то­­русинської відрубності.

Планова реанімація русинства була стра­те­гіч­но сп­рямована на послаблення української діа­спо­ри. Ін­ститут етнографії Академії наук СРСР 6 лю­то­го 1990 року оперативно заявив зацікавленим осо­бам: «Те­оретически можно считать, что русины – по­ня­тие одного порядка с русскими, украи­нца­ми и бе­ло­русами, а не часть какого-либо из этих эт­носов».

І в 1990-му негайно з’явилися «Товариство ка­р­­­патських русинів» у Закарпатті (лютий), «Ру­си­н­­ська Оброда» у Словаччині (березень), «Сто­ва­ри­ше­ня ле­м­­ків» у Польщі (квітень), «Об’єднання при­я­те­лів Під­кар­патської Русі» у Чехії (жовтень), «Ру­с­ка Мат­ка» у Сер­бії (грудень), а у березні 1991-го – «Ру­син­ська ор­ганізація Угорщини». Тоді ж про­й­шов пер­ший сві­товий конґрес русинів у Ме­джи­ла­бір­цях.

Новоявлені ватажки вимагали визнати ру­си­нів окремою національністю (у Закарпатті – як до­мі­нуючої), запровадження некодифікованої ру­син­ської мови у школах. Екстремісти з їх числа пра­г­нули незалежної (або хоч автономної) Рес­пуб­ліки Підкарпатська Русь, подібної до Швейцарії. По­­мірковані закликали наслідувати романшів, на­ці­­о­нальну меншину Швейцарії (50 тис. осіб), у якої ші­сть літературних мов, чи пропонували га­ли­­­ча­нам теж стати окремим етносом.

Про що йшлося? Шляхом підміни контексту за­­паморочити голови троянським конем made in Western Europe. У федеральній конституції Швей­ца­­рії зафіксовано, що державними мовами є ні­ме­цька, французька та італійська. Четверта – ре­то­­романська – є офіційною лише в кантоні Гра­у­бюн­­ден, де вона розповсюджена. Більше чогось пу­т­нього про Граубюнден і романшів (не плутати з ромами) не казали, щоби не розвіяти передчасно ілю­зій. Головне – запудрити мізки.

У березні 1991 року, через тиждень після ру­си­н­ського конгресу, перепис населення показав у Сло­­ваччині дезорієнтацію української діаспори. Про­­фесор Олена Рудловчак прокоментувала: «Усі на­ші будителі, в т. ч. Духнович, відносили себе до ма­­лоросів, у сучасному трактуванні – українців. Те­­перішній розкол на Пряшівщині на українців і ру­­синів я сприймаю як величезну трагедію... Коли ро­­сійські філологи Пряшівщини побачили, що во­ни тепер нікому не потрібні, то видумали собі по­лі­ти­­чний русинізм». Отже, справу мавром зроб­ле­но.

Проте русинство зазнало фіаско на ба­ть­ків­щи­ні – у США і Канаді, де тримається завдяки ще­д­­­ро­с­ті бізнесмена Стівена Чепи з Торонто. Ре­гіо­наль­­ні що­­денники Star Tribune і Chicago Tribune (6 лю­то­го і 20 трав­­ня 2001), Pittsburgh Post-Ga­­zette (23 ли­п­­ня 2004) зафіксували невтішну кар­ти­ну.

У Спо­­лучених Штатах нащадки карпатських пе­­реселенців живуть пе­ре­­важно у Міннесоті та Пен­­сільванії. Заклики до них зберегти русинську са­м­обутність отримали здебільшого не­гативні від­по­­віді: «Старе покоління зникло. Вони приїхали сю­­­ди, аби працювати і стати американцями. Їх ми­­нуле лишилось по­за­ду».

Одна втіха – мрійливий погляд на мапу про­фе­сора Маґочі, де 5 європейських кра­їн виз­на­че­но місцями компактного проживання русинського ет­носу, або на статистичну таблицю з гі­по­те­тич­ни­ми 1,6 млн. осіб у 11 державах. Одначе дій­с­ні­сть є іншою.

Під час Всеукраїнського перепису населення (гру­день 2001) вперше зі­брали дані, які харак­те­ри­зують етнічні групи і самоназви окремих на­ці­о­на­льностей. У Закарпатті русинами записалося 10 тис. осіб, яких трак­тують етнічною групою, ко­т­­ра входить до української націо­наль­но­сті. Ук­раї­н­­цями назвалися 1 млн. 10,1 тис. закарпатців. Вий­шло промовисте співвідношення 1:101.

Можна порівняти і переписи населення (ос­тан­ній радянський 1989-го і перший український 2001-го), коли у Закарпатській області проживало від­повідно 1 245,8 і 1 254,6 тис. осіб, з них ук­раї­н­­ців – 976,7 тис. (78,4 %) і 1 010,1 тис. (80,5 %). При­­чому за 12 років чисельність українців тут зр­о­­сла на 103,4 %, а 2001-го серед них 99,2 % рід­ною мо­вою вважали українську, 0,5 % – ро­сій­сь­ку.

У 2001-му новим етноідентифікаційним фак­то­ром (на рівні з гуцулами, бойками, лемками) ста­­ли русини – 0,8 % населення області. Причому для майже третини (30,87 %) з них рідною є ук­раї­н­­ська, для двох третин (66,64 %) – мова ет­ног­ру­пи, а для 2,5 % – інші мови. Про це заангажовані му­жі чомусь воліють мовчати.

Перепис безпристрасно зафіксував усе­ук­раї­н­ську картину, в тому числі щодо литвинів, пін­чу­ків і поліщуків з українською самосвідомістю. По­заяк їх одиниці, то акцентуємо увагу в по­рів­няль­но­му ключі без них.


Таблиця № 1. Чисельність осіб окремих етнографічних груп українського етносу та їх рідна мова. Закарпатська область. 2001



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconКнига 10 Класифікація книг 12 Функції книги 12
...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАфоризми з історії
Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію. П. Буаст
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconСценарій виховного заходу патріотичного спрямування «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Рідна земля, Батьківщина, Вітчизна – це найдорожче, найсвітліше, найрідніше місце на планеті, яке ми боронили І будемо боронити від...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon" Мій улюблений режисер"
Дейв просто в захваті від нових здібностей, але у нього не все виходить відразу. З кожним днем ​​хлопчик стає сильнішою, І зовсім...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Для того, щоб всі ці засади набули практичного змісту, потрібно забезпечити сучасну школу висококваліфіко­ваними спеціалістами
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАндрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка
Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconБуду я природі другом!
Якщо ми не зможемо насолоджуватися природою, то ніколи не зможемо повноцінно жити. А щоб природою можна було насолоджуватись, потрібно...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»
Ховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням,...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconМирненська зш І-ІІІ ступенів Математичний вечір для учнів 8-9 класів «Ігри юних математиків»
Рене Декарта. Обов’язковою умовою є рисунок в системі координат, із зазначенням координат точок, які потрібно з’єднати, щоб отримати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка