Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!



Сторінка12/12
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.64 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Етнографічні групи

Всього

з них рідною назвали мову

своєї етнографічної групи

українську

Все населення

10 201

6 745

3 204

бойки

25

14

10

гуцули

83

7

76

лемки

3

-

3

русини

10 090

6 724

3 115



Таблиця № 2. Чисельність осіб окремих етнографічних груп українського етносу та їх рідна мова в Україні. 2001


Етнографічні групи

Всього

з них рідною назвали мову

своєї етнографічної групи

українську

Все населення

32 417

6 766

25 292

бойки

131

14

113

гуцули

21 400

8

21 382

лемки

672

-

641

русини

10 183

6 725

3 156

Бачимо прибічників гуцульської самобутності в Ук­раїні вдвічі більше, аніж русинської. Живуть во­ни й у Закарпатті. Нема жодних проблем. Вони не сп­ри­­чи­няють галасу. Ними не переймаються по­лі­ти­ч­­ні гра­вці. Врешті, в Україні відсутні пе­ре­по­ни для ін­­дивідуальної та колективної культурної са­мо­ре­а­лі­за­­ції. Для цього не потрібно окремих рі­ше­нь облради чи дозволу з Києва, Брюсселю чи Нью-Йорка.

Не випадково 22 березня 2007 року сесія Ра­хів­ської районної ради виступила категорично про­ти рішення Закарпатської обласної ради, що виз­нала національність «русин». В її спеціальному рі­шенні зазначено: «…з метою недопущення спе­ку­ляцій на українських етнонімах визнати, що ав­то­х­тонне населення Рахівського району належить до гуцульського субетносу і є складовою частиною ук­раїнського етносу (нації)». Депутати Рахівської рай­ради звернутися до президента України, Вер­хов­ної Ради, генерального прокурора про не­об­хід­ні­сть скасування рішення Закарпатської облради «Про визнання національності “русин”».

Зі свого боку міський голова Ужгорода Сергій Ра­тушняк 22 березня 2007 року в прямому ефірі те­леканалу НТН звинуватив керівництво За­кар­пат­тя і главу секретаріату президента України В. Балогу в планах відокремити область від Ук­раї­ни шляхом визнання окремого русинського на­ро­ду. Відповідного листа С. Ратушняк направив пре­­­м’­єр-міністру, голові Верховної Ради, мі­ні­страм внут­ріш­ніх справ і юстиції. Утім, його од­но­пар­тійці – усі 7 депутатів облради, обраних за спи­­ском На­ро­д­ної партії, теж проголосували 7 бе­рез­ня 2007-го за проблематичне рішення.

Щодо відродження і примноження ма­те­ріа­ль­ної та духовної культури на субетнічному рівні. Та­кі громадські ініціативи повсякчас знаходять мо­ральну підтримку держави.

Примітною, зокрема, виявилась робоча програ­ма президента України в останню декаду лип­ня 2007 року. Так, 21 липня В. Ющенко про­відав XXV фестиваль «Лемківська ватра» у м. Ждиня (По­­ль­­ща), 28 липня – IV всесвітні бойківські фе­сти­ни у с. Явора (Турківський район Львівської області), а 29 липня – XVII міжнародний гуцуль­ський фе­сти­валь у м. Яремче (Івано-Франківська об­ласть). Во­ни проводяться з вересня 1991 року заз­вичай з уча­­стю від 10 до 30 тис. представників ук­раї­н­ської діаспори Канади, США, Польщі, Ве­ли­ко­бри­та­нії, Португалії, Іспанії, Італії, Білорусі, Ро­сії, Сло­вач­чини, Хорватії, Сербії та інших країн.

Але досі ні Львівська, ні Івано-Франківська об­ла­с­­ні ради чи якась районна рада не приймали рі­ше­нь про національності «гуцул», «бойко» чи «лем­к­о­­».

У бурхливих 1990-х Україна зберегла те­ри­то­рі­аль­ну цілісність усупереч потугам спонсорів се­па­­ратизму. У «конфліктах інтерпретацій» без­за­пе­ре­чну перевагу мали прибічники євро­пе­ї­за­ції ук­раї­нської національної ідеї, а сповідники спе­ку­ля­тив­ного етнонаціоналізму (єв­разійства, русинства і т. д.) виглядали невдахами.

На жаль, сьогодення вирізняється засиллям по­літтехнологій. Їхні вуха стирчать у т. зв.­ си­мет­рич­них рішеннях облрад на сході та пів­дні Ук­раї­ни про надання російській мові статусу ре­гіо­наль­ної (травень-липень 2006), на заході (Закарпаття) – про національність «русин» (березень 2007).

Це – димова завіса, за якою спритники з пре­зи­дентської та непрезидентської обойм при­хо­ву­ю­ть кричущу соціальну злободенність. Одна з них.

2006 року кордон України з Росією перетнуло 6 млн. українців, з яких кожен другий – на ро­бо­ту. 1,5 млн. працюють нелегально. У Росії щороку заробляють до 200 тис. закарпатців. Їхнім ста­ту­сом ніхто у центральній та місцевій владі все­рйоз не переймається, шукаючи легшого хліба собі, а еле­кторату – банальних видовищ. Тож тоді вза­­галі перейменуймо нашу державу на театр ко­ме­­дії та сатири імені... Самі знаєте.

Втім, у кожного – своя правда, котра най­час­ті­ше кваліфікується точкою зору. Тут немислимо обій­тися без вихідного положення – вірогідних ар­гу­мен­тів. Тоді ця правда стає історичною – сп­рий­ня­тою всі­ма поціновувачами минулого рідного краю. По­ста­ть О. Духновича є символічною для по­чатку від­лі­ку важливого періоду. Національне від­родження у XIX столітті сколихнуло всю Єв­ро­пу, особливо ет­но­си (народи), розірвані по­лі­тич­ни­ми режимами. Час то­ді для них протікав на різ­них швидкостях.

Неоднаковість досягнутих результатів по­слу­жи­ла предметом публічних політичних дискусій у За­­карпатті 1920-1930-х роках О. Духнович став уя­вним арбітром для двох етнополітичних орі­єн­та­цій: народовецької (української) та ту­теш­няць­ко-русофільської (російської). «Русинське питання» в його сучасному розумінні дістало офіційний ста­тус лише в умовах Другої світової війни, коли Угор­щина поетапно окупувала й анексувала Під­кар­патську Русь (Карпатську Україну). У 1945 ро­ці з боку місцевих русофілів була спроба ре­ваншу, про­те переміг «український вибір».

Вдруге «русинське питання» реанімували у 1990 році. Про це вже йшлося. Нині у За­кар­па­т­сь­кій області легально діють 15 русинських на­ціо­на­льно-культурних товариств. Це нормально. Про­б­­­­ле­ма полягає в настійливих намаганнях під­мі­ни­ти базові поняття.

У 2007 році в Україні стало модним ре­ві­зу­ва­ти не тільки результати волевиявлення, але й ре­гіо­на­льну історію. Проте бажання включити дер­жаву в розв’язання чиїхось світоглядних ла­бі­рин­тів або на рівні перевиховання самосвідомості є заздалегідь ідеєю безплідною. І священик О. Дух­но­вич, і чиновник В. Балога належать своєму ча­со­ві, котрий мусимо шанувати й розуміти не фра­г­­­ментарно, а в цілісності. Тоді не кортітиме нових со­ціальних експериментів, на котрих зазвичай гріють руки зарубіжні інвестори.

Верецький котел


Білий прапор у «руках,

що нічого не крали»
Шістдесят тонн позабюджетних брил на про­між­­ному контрольно-пропускному пункті уявного шля­­ху давніх угорців до вдруге віднайденої «дру­гої ба­тьківщини» зненацька стали хитро сп­ла­но­ва­ним «ка­м’яним мішком» на стратегічній смузі від Уралу і Дні­пра аж до Карпат і Дунаю. З вини ад’ю­танта в га­небний полон, у політичну пастку пот­рапив сам го­ловнокомандувач. Утім, це ще не Ста­лінград.

Попервах видалося, що Верецький перевал спо­конвіку український. Але після 64-літнього ми­ру він знову в чужих руках. Як і колись Батурин, зра­дили свої. Секретаріат президента України взяв­ся за від­нов­лення прикордонного знаку «ве­ли­кої Угорщини» на межі Закарпатської та Ль­вів­сь­кої областей.

Представники угорської окупаційної влади зав­ба­чливо зняли чотириметровий гранітний обе­ліск під назвою «Березький прикордонний стовп» (1881, 1896) перед здачею лінії Арпада у вересні 1944 ро­ку. У 2008-му з поміччю капітана запасу В. Ющен­ка він тріумфально повернувся в уль­тра­мо­дер­ному вті­ленні: семиметрова каплиця у фо­р­мі кам’яної пі­ра­міди із семи масивних блоків ва­гою 60 т і ворота, що відчиняються зі Сходу на За­хід.

Магічними «сімками» обіграли число угорських пле­­мен, яких навесні 895 року змусили тікати че­рез Кар­пати печеніги і болгари. Ворітьми вказали ме­жу Єв­ропи, учергове перекроївши Україну. Мов­ляв, бу­ли ваші, стали наші. Верецький пе­ре­вал, як відомо, у середньовіччі називали Руськими во­ротами.

Тим часом 5 березня 2008 року у бастіоні зам­ку в Мукачеві на 14-метровий постамент по­ста­вили бронзового турула вагою 850 кг, 2 м зав­виш­ки і розмахом крил у 5 м. Степовий орел заслужив уві­ковічення як тотемний символ династії Ар­па­до­вичів. За легендою, він показав утікачам дорогу че­рез Руські ворота. Його значно меншого по­пе­ред­­ника, що простояв три десятиліття, де­мон­ту­ва­­ла чехословацька влада у 1924 році. Українська по­­вернула.
Бізнес

президентів

Щось не те. Якась усічена політична трає­кто­рія художньої мислі. Явно не вистачає стовпа, кап­­­лиці, воріт чи турула десь у Приураллі. Чому? Про­­­с­то нема відваги й смілості перечепитись об Ро­­­сію-свекруху. Москва радо пояснить Будапешту, чиї це кордони аж ген за голубий Дунай. Посадить на шпа­гат, не скоро встанеш.

Україна-ненька чуйніша, благіша, го­стин­ні­ша. Витерпить.

Спорадичні переговори про дивний пам’ятник не­­легальним мігрантам на Верецькому перевалі три­­вали між Україною та Угорщиною півтора де­ся­­­­­тиліття. У кінці кінців президенти Віктор Ю­щ­е­н­­­ко і Ласло Шойом вирішили заробити елек­то­ра­ль­них дивідендів на сумнівному бартері. Ук­раї­на по­­­­жертвувала перевалом. Угорщина відвела па­ру ква­д­ратних метрів у Будапешті для пошани же­ртв ук­ра­їнського геноциду 1932-1933 років.

Правлячим в Угорщині соціалістам сьогодні не­­­переливки. Соціум і економіку штормить. Пат­рі­о­­тична віддушина – не панацея, але хоча б яке­сь вивільнення пари.

Діючому президенту України хочеться другого тер­­­міну. Вирішив залучити голоси закарпатських уго­р­ців. На здоров’я. Але навіщо українців бити під дих? Холоднокровно він, за його ж словами, на­щадок роду останнього кошового Запорізької Сі­чі, приніс у жертву Карпатську Січ.

Кам’яну піраміду до 1100-річчя приходу угор­ців у Карпати і Панонію спорудили, по суті, на цви­­нтарі українського національно-визвольного ру­ху. Після погрому Карпатської України тут про­ляг­ла Голгофа борців за Українську державу.

У березні 1939 року угорські війська де­пор­ту­ва­ли у Польщу близько півтисячі українців із «Кар­патської Січі» – офіційного парамілітарного об’­єд­­­нання Карпатської України. Вони загинули поб­ли­зу кордону без суду. Угорці начебто не ви­ну­ва­ті, бо не знали негуманних намірів поляків.

Тут є декілька неузгоджених моментів.

По-перше, розстрілювали по обидва боки кор­до­ну, тобто на тодішніх територіях як Польщі, так Уго­рщини. Не важливо, хто безпосередньо на­тис­кав на курок. У цьому трагічному епізоді угорські та польські солдати виступили співучасниками зло­­чину проти людяності.

За таких достеменно прояснених обставин не­ко­ректно облаштовувати місце паломництва для ін­шої, причому вірогідної, але недостовірної події. Це ж аксіома в системі людських цінностей.

По-друге. Якщо Україна з Польщею давно про­­­й­шли через терни взаємного прощення іс­то­ри­ч­­них образ, то з Угорщиною це за далекими го­ра­ми й перевалами. Саме в її складі та з прямої ви­ни держави у 1938-1944 років Закарпаття заз­на­ло най­більших людських втрат – близько тре­ти­ни населення. Найближчі аналоги маємо аж у се­ред­ньо­віччі – монгольська і турецько-кримські ін­ва­зії.

Нагадую хрестоматійний аргумент. Часто його вжи­вають деперсоніфіковано, абстрактно, у позі на­ляканого страуса. Натомість намагаються го­ду­ва­ти глорифікованими шматками, вирваними з іс­торичного контексту і загорненими в тканину дип­ломатичного макіавелізму.

По-третє. На відміну від Польщі, теперішня Уго­­рщина не стала стратегічним партнером не­за­леж­­ної України. Сучасні українсько-угорські від­но­си­ни позначені амбівалентним характером, его­це­н­­т­ричною вибірковістю, кричущим дис­па­ри­те­том, сум­­бурною підгонкою правочинів «заднім чи­с­­лом».

Приміром, з одного боку, в числі перших Дер­жав­ні Збори Угорської Республіки 24 листопада 2003 року в спеціальній постанові визнали шту­ч­ний голодомор 1932-1933 років актом геноциду ук­­раїнського народу. А з другого – оглушливе лу­кав­ство. 19 березня 2008-го десять країн НАТО (Ка­нада, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, По­ль­ща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія) ви­сту­пи­ли за надання Україні плану дій для членства. Уго­р­щи­на, на відміну від сусідів (Польщі, Румунії, Сло­­вач­чини), вирішила відсидітись у кущах і піді­­грати Ро­сії.

Можна навести низку аргументів щодо на­ціо­наль­но-культурних перегинів і однобічного тлу­ма­чення прав меншин. Словами одного з лідерів угор­ців Закарпаття, все це робиться «заради того, щоб Україну можна було серйозно сприймати як пра­вову державу». Треба ж мати глузд, аби так глу­зувати.

Ось чому Закарпатська обласна рада 4 бе­рез­ня 2008 року внесла неочікувану лепту в нео­го­ло­ше­ну «війну пам’ятників». «За» позитивне рішення на користь угорського лобі проголосували лише 42 де­путати при необхідному мінімуму 46 голосів.

Слава Богу, що хоч на регіональному рівні не вда­лося легалізувати заднім числом банальну дип­ло­матичну поразку В. Ющенка.

Невже «руки, що нічого не крали», сплутали си­ньо-жовтий прапор національної честі з білим ко­­льо­­ром національного приниження? Чим пос­ту­пи­лися? Гідністю. Що отримали? Кістку тіньових пре­­­­ференцій транснаціональним магнатам.

Як не гірко, останнім часом під пок­ро­ви­те­ль­ством президента України В. Ющенка настійливо пе­­рег­ля­да­ю­ться ключові віхи історії Закарпаття. Під ад­мі­ні­стра­­тивним тиском, зокрема, в Уж­го­род­сько­му на­­­ціональному університеті нострифікували кі­ль­­ка кандидатських дисертацій, захищених в Уго­­р­щи­ні.

Скупі відомості про одну з них вдалося роз­до­бу­ти. Судячи з неохайно, абияк оформленого ре­фе­­­рату, йдеться про пересічну студентську дип­лом­ну роботу.

Звісно, угорська окупація Закарпаття періоду Дру­гої світової війни показується в ній мало не ци­вілізаційним порятунком. Це суперечить іс­то­ри­ч­ній правді. Національна політика Королівства Уго­­рщини мала чітко виражений дис­кри­мі­на­цій­ний характер до всіх етнічних спільнот, окрім уго­р­­­­ської та німецької.

Але… Президент України начебто після зус­т­рі­чі з угорським візаві кивнув своїм ординарцям та ор­де­ноносцям. І чорне назвати білим. Яка ав­то­но­мія університету! Які академічні свободи! Ректор ви­струнчився, узяв під козирок, віджався, до­­по­вів про виконання. Хто ж такого буде по­ва­жа­ти.

Палії та

пожежники

Як недавно з’ясувалося, голова Закарпатської об­­лдержадміністрації Олег Гаваші ще 11 січня 2008 ро­ку підписав розпорядження «Про по­го­джен­ня встановлення пам’ятного знаку та пам’ят­ни­­­ка на Ве­рецькому перевалі». Знак за 300 тис. грн. бю­джет­них призначався роз­стрі­ля­ним у 1939-му кар­пат­ським січовикам.

Позабюджетний пам’ятник приурочили 1100-річ­чю приходу угорців. Але ж ця дата, о диво-див­неє, проминула дванадцять років тому! Краще бу­л­о закрутити символіку з чотирма одиницями – 1111-річчя, або накинути сотню років, аби на­щад­­­ки ще раз не тратилися.

«Солдати армії президента» твердили, що опе­р­­­лися на два офіційні висновки «праведних ва­ря­гів» – комісії міністерства культури і туризму Ук­­ра­ї­ни, вчених Інституту історії України На­ціо­на­ль­ної академії наук. Виявилося, ці висновки ано­­нім­но писані на фігових листках. Чому фі­го­вих? Ніх­то їх не бачив. Як і авторів. Невидимки.

Неясно, чому чиновники, до речі, глибоко ві­ру­­ю­чі патріоти рідного краю, покликаються на ано­­німних варягів. Натомість проігнорували «Зая­ву громадських, культурних і політичних ор­га­ні­за­цій та представників творчої інтелігенції За­кар­пат­тя» від 3 березня 2008 року. Її підписали, зок­ре­ма, і найкращі фахівці з історії Закарпаття. Во­ни розцінили дії обласної влади як наругу над па­м’ят­тю творців Карпатсько-української держави – за­карпатців, галичан, волинян, наддніпрянців.

У цьому детективі все на грані фола. Відомо, що Мукачівський замок є пам’яткою історії та ар­хі­тектури національного значення. У березні 2008 року в ньому незаконно відновили турула. Дозвіл мав надати центральний орган охорони на­ціо­наль­ної культурної спадщини, що у структурі Каб­і­­не­­ту міністрів. Дозвіл відсутній. Як там у ци­то­ва­но­­го лідера про правову державу? Усі засоби го­дя­ться?

Далі. Вирішили в Ужгороді щось поставити на ме­жі двох областей. Треба запитати думку сусідів. Тим більше, що свої то за горами – не чужі, теж «на­­шоукраїнці» при владі. Чи «нашоукраїнські» бра­т­­­тя і сестри ідейно близькі тільки на партійних з’їз­­­дах і президентських фуршетах?

Логічно, що Львівська обласна рада 11 бе­рез­ня 2008 року прийняла звернення до За­кар­пат­ської обласної ради щодо незаконних відновлень чу­­жоземної символіки, а також до президента Ук­раї­­ни з проханням не допустити антиукраїнських про­­вокацій та розігріву «ідеї великої Угорщини».

Того ж дня секретаріат президента ініціював пер­­шу симетричну відповідь. Президія Де­мок­ра­ти­ч­­ної спілки угорців України раптово констатувала роз­­гортання антиугорської кампанії з приводу па­м’ят­ників, назв населених пунктів, прапору. І пре­тен­зійно заявила: «Не хочемо бути більшими за ук­ра­ї­нців, росіян та представників інших на­ціона­ль­но­стей, але не хочемо бути й меншими за них!» Пр­авильно кажуть, що на колір, смак і зріст то­ва­ри­­шів катма.

Потім до коробки з сірниками потяглась об­лас­на виконавча влада Закарпаття. 13 березня 2008 року вона прив’язала до учасників мітингу про­­тесту, що відбувся днем раніше перед обл­дер­ж­а­дміністрацією, сепаратизм, українофобію і роз­па­­лювання міжнаціональної ворожнечі. Причому з ві­кон керівних кабінетів завбачливо вичислили се­ред мітингуючих критичну частку галичан. За якою це ж ознакою? Завдяки спецслужбам?
Голос розуму

Повернемося до першопочатку, до історичних під­став. Їх явно бракує. На цьому зробив наголос Йо­­сип Кобаль, завідувач відділу археології За­кар­патського краєзнавчого музею.

У «Діяннях угрів» (Gesta Hungarorum) початку XIII століття описано шлях до другої батьківщини: від Києва до Галича, а звідти до Мукачева. Про Ве­рецький перевал там не говориться нічого. То по­тім приклали лінійку до карти. За іншими хро­ніками угорці спочатку проникли в Тран­сіль­ва­нію, далі у Панонію, а вже звідти повернули в За­кар­паття.

Чому вчепилися саме за Верецький перевал, а не помітили ще раз державний кордон між Ук­раї­ною та Угорщиною? Уперше пам’ятку на перевалі вс­тановили наприкінці XIX століття. Це сп­рий­ня­ли тоді як позначення угорського кордону, а нині – як територіальну претензію.

Увесь шлях угорських кочівників сягнув дві з лиш­­ком тисячі кілометрів. Тому, слушно зауважив про­­фесор Май Панчук, можна увіковічити кожні сто метрів. Не в тому річ, а в меркантильній по­лі­ти­­ці.

У цьому сенсі пам’ятник карпатським сі­чо­ви­кам служить противагою. 16 березня 1939 року бі­ля с. Кам’яниця Ужгород­сько­го району перед ка­ме­­рами телевізійників угорські солдати розстрі­ля­ли 10 полонених січовиків. За дивним збігом, того ж дня угор­ські та польські військові зустрілися на Ве­­рецькому перевалі біля при­кордонного обеліска. На жаль, такий же злочин проти людськості, ско­єний тут невдовзі, телеоператори не зад­о­ку­мен­тували.

З часом про злочинців та їх жертв призабули. Від­так Україну спіткали ринкові перетворення. У се­редині 1990-х Товариство угорської культури З­а­­­карпаття від колгоспу с. Верб’яж Воловецького ра­­­йону придбало 2 000 кв. м землі за кілька сот мет­­­рів західніше місця, де стояв «Березький стовп». Будівництво нового пам’ятника вели з по­ру­­­шен­ням закону, тому його зупинили.

Якщо дванадцять років не змогли зайти через две­­рі, то нині залізли у вікно. Вдарили по спо­жи­ваць­ко-люмпенських струнах. Затрубіли про зваб­ли­­ві перспективи бізнесу на перевалі, про приплив зарубіжних інвестицій у бідну Верховину. На­чеб­­то тугі гаманці тисяч угорських туристів під­ні­му­­ть з колін чи не весь Воловецький район. Казав слі­­­пий: «Подивимося».

Зрячі подібну горе-інвестицію бачили. 11 кві­т­­ня 2005 року Ужгородський національний уні­ве­р­­си­тет і Демократична спілка угорців Закарпаття під­­писали договір про співпрацю. Наскрізь не­гра­мот­­ний, але не про те. Домовилися відкрити ка­фе­­дру історії Угорщини та євроінтеграції.

Для цього, зокрема, університет зобов’язався «за­­без­­печити прийом 20 студентів по державному за­­мов­­­лен­ні». Яких і куди саме не вказано, але на пра­к­тиці на кожному курсі історичного фа­куль­те­ту з’я­вилися гру­­пи, скомплектовані за етнічним при­н­­ци­пом.

Зі свого боку спілка взяла певні фінансові зо­бо­­­в’язання на 600 тис. грн. Виконала їх, що­прав­да, не додавши 100 тис. грн. Мотивували ко­ли­ван­­­­ням курсу долара, хоча в договорі чітко про­пи­­­сано суму 600 тис. без доларової прив’язки.

Ну що ж, бізнес є бізнес. Кожен хоче жити.

Та ще довго в університетських звітах вп­рав­ля­­лися про залучення 1 млн. євро, потім 1 млн. грн.­, поки не заніміли, уздрівши 500 тис. грн. по фак­ту. Ось така байка про курсову різницю між жу­р­ав­лем (1 млн. євро) і синицею (100 тис. дол.).

Видали порцію дармового сиру. З’їли. Інше ля­г­­­­ло на плечі державного бюджету України. У 2005 ро­­­ці при вступі на історичний факультет за­п­ро­ва­ди­ли, по суті, дискримінацію за націо­наль­ною оз­на­кою. 50 місць державного за­мов­лен­ня по­ділили по­-братськи: 20 – угорцям, 30 – дітям реш­­ти на­ро­­дів.

Залишається порадіти, що не навпаки. І це всьо­­го на всього з подачі з рядової громадської ор­­г­анізації, котру інколи використовують по­літ­тех­­­нологічні геометри.

Після цього бліцкригу не один діяч донині чу­хає потилицю, яку спілку відкрити, щоб угоду з уні­­верситетом підписати. 500 тис. грн. – не гроші, аби витягти з держави мільйони. Кажуть, що до­го­­вір про відкриття угорського факультету іще зак­­р­оїли крутіше, тому сховали поки що за сімома зам­­ками. Теж гарно, збагачує верецьку символіку.

Пригадується, 21 сiчня 2008 року президент Ві­к­­тор Ющенко вніс до Верховної Ради за­коно­про­­ект про посилення кримінальної від­по­відаль­но­­сті за порушення рівноправності громадян за­леж­­но від їх расової, національної належності, ре­лі­гій­них переконань.

Це стосується його фаворитів?



Взамін післямови

Аура «Ґражди»
Ближче я запізнався з видавництвом «Ґра­ж­да», відколи воно взяло в оренду для свого осід­ку комунальне приміщення на початку ста­ро­вин­ної вулиці Августина Волошина, в самому серці Уж­города. Роками там розміщувалися і власне ре­дак­ція, і невеличкі виробничі цехи з потрібним по­ліграфічним обладнанням.

Задовго до Помаранчевої революції «Ґражда» на чолі з Іваном Ребриком перетворилася на силь­ний магніт для небоязких інтелектуалів, на­лаш­то­ва­них критично чи й опозиційно до правлячої вер­хівки. Не в останню чергу через вигідне роз­та­шу­вання – на крайчику міського велелюддя.

Не можу втриматись, аби не підкреслити, що у «Ґражді» побачила світ низка і моїх, гадаю, ці­ка­вих творінь, художніх і наукових. З приємністю при­гадується і час, і шлях, яким вони прийшли до чи­тача. Надто – осібні видання 2001-2007 років, ав­­торські та упорядковані: «Офіцинський В. Ди­ст­рикт Галичина (1941-1944)», «Українсько-по­ль­ські стосунки у дистрикті Галичина», «По­туш­няк Ф. Я і безконечність. Нариси історії філософії За­­­ка­рпаття», «Історична школа Володимира За­до­ро­­жного», «Ідеологія повстань», «Політичний роз­ви­ток незалежної України (1991-2004)», «Бірчак В. Кар­­патська Україна». І щойно на редакційно-ви­дав­­ничій кухні «доварилися» відразу дві мої кни­ж­ки «Тяжко жити Касандрою» та «Новоселиця у ми­ну­­лому і сьогодні».

Гучна «розкрутка» видавництва, його авторів і ви­дань у медіа та «живій» аудиторії відбулася теж за­довго до вимушеного переселення влітку 2007-го. Знайшлися дуже скромні площі посеред не ме­нш історичної вулиці Капітульна – на півдорозі від кафед­рального собору до замку і скансену, об­лю­бо­­ваних туристами зусібіч.

Ясна річ, «Ґражда» – не лише показники, за­ро­біт­ки і робочі місця в економічному сенсі. Це – най­­перше світлі й цілеспрямовані постаті – нині су­­щі й ті, хто відійшов у вічність: єпископ Іван Ма­р­­ґітич, поет Петро Скунць, незамінна Дьонді Ко­­­­ляджин…

Чим є сьогодні «Ґражда»? Не винятково тими трь­о­ма з гаком тисячами найменувань на­дру­ко­ва­­ного, сміливими видавничими серіями чи лі­те­ра­турно-мистецьким журналом «Екзиль». Ідеться про непохитний форпост, непоборну засічну лінію пат­ріотів України, котрі тихою сапою роблять ва­го­му справу високого ґатунку.

Ця концептуальна сутність наперед, первісно зак­ладена в саму назву видавництва. Адже ук­раї­н­ці-гуцули ґраждою називають зручний для мир­но­го життя й оборони комплекс житлових і гос­по­дар­ських будівель, що утворюють замкнутий, зде­біль­шого прямокутний, дворик. Зазвичай, ґражди роз­машисто, на віддалі одна від одної обсідали гір­ські схили. Їх населяли патріархальні сім’ї з трьох-чотирьох поколінь – своєрідні мік­ро­сус­піль­ства і мікродержави, з котрих виросла су­часна ук­раї­нська нація.

І «Ґражда» протягом усіх своїх років направду за­лишається духовною фортецею національних на­дбань і прагнень.

17 вересня 2008-го видавництву виповнилося 15 років. Небагато знайдеться таких приватних під­приємств, що пройшли цей відтинок, безпереч­но неповторний з часової перспективи, щедро всте­­лений колючими тернами незалежності.

Утім, «Ґражда» втрималася в сідлі. Неспішною, проте впевненою ходою прямує висхідним пу­тів­цем. І щойнонароджена серія «Ucrainica: ad fontes», складена з оригінальних творів непересічних по­статей, інші немовлята-книжки суголосні тому.

Примітки
Тексти зібраних у цій книзі публіцистичних ста­тей первісно побачи­ли світ протягом 2006-2008 ро­­ків. Їх подали загальнонаціональні та ре­гіо­нальні дру­ковані та електронні газети і жур­на­ли «Ук­раї­н­сь­ка правда», «Урядовий кур’єр», «Ек­зи­ль», «Піс­ля­мо­ва», «Трибуна». Також вони про­пагувалися ін­ши­­­ми медіа, вітчизняними і зарубіжними: «Ино­СМИ.­Ru», Vlasti.net, «Львівська газета», «За­кар­пат­тя online», Uzhgorod.net, Zakarpat.info, «Правда За­­­­­карпаття», «Репортер» тощо.



Ось бібліографія тих публікацій відповідно до по­ря­дку розміщення в пропонованій книзі.
На розраду

Офіцинський Р. Тяжко жити Касандрою // Ек­зиль. – 2007. – № 2. – С. 35.

Офіцинський Р. Ще п’ять мільярдів // Екзиль. – 2007. – № 3. – С. 2-3.

Офіцинський Р. Я живу на готарі // Екзиль. – 2007. – № 1. – С. 6-7.
Подвиг камікадзе. 2006-й

Офіцинський Р. Куди ми прийшли? Стра­те­гіч­не фіаско партії влади // Післямова. – 2006. – 4 кві­т­ня. – С. 4; Zakarpat.info. – 1.04.2006.

Офіцинський Р. Коні не винні, або У регіонах че­кають кадрових міграцій // Українська правда. – 2006. – 10 квітня. Вар.: Офіцинський Р. Хіба гу­бер­натор винуватий? У регіонах чекають кад­ро­вих міграцій // Післямова. – 2006. – 11 квітня. – С. 4; Za­kar­pat.info. – 10.04.2006; Uzhgorod.net. – 10.04.2006.

Офіцинський Р. У дружини Цезаря сонячний удар. Леонід Кучма на пенсії, а його епігони кер­му­ю­ть // Післямова. – 2006. – 1 червня. – С. 5; Za­kar­pat.info. – 30.05.2006.

Офіцинський Р. Зона безвідповідальності. Три­­місячній коаліціаді загрожує аборт? // Піс­ля­мо­ва. – 2006. – 22 червня. – С. 6; Zakarpat.info. – 22.06. 2006; Правда Закарпаття. – 22.06.2006.

Офіцинський Р. Нас офутболили. Кожен ук­ра­ї­н­­ський футболіст на чемпіонаті-2006 заробив 267 ти­сяч євро // Післямова. – 2006. – 6 липня. – С. 4.

Офіцинський Р. Революцію продано! Останній лот пішов за копійки – якихось 220 мільйонів до­ла­­рів // Післямова. – 2006. – 13 липня. – С. 1, 4.

Офіцинський Р. Хто летить фанерою над Киє­вом? Антикризова коаліція відлічує свої останні дні // Післямова. – 2006. – 27 липня. – С. 4.

Офіцинський Р. Комунізм для обраних. Ук­раї­н­сь­кий парламент нинішнього скликання хоче вме­р­ти у розкоші // Післямова. – 2006. – 3 сер­п­ня. – С. 4.

Офіцинський Р. Подвиг камікадзе // Ук­раї­н­ська правда. – 2006. – 15 серпня; Zakarpat.info. – 17.08.2006; Львівська газета. – 2006. – 17 сер­п­ня; ИноСМИ.Ru. – 2006. – 17 августа; Новости Si­tio. – 2006. – 29 августа. Вар.: Офіцинський Р. Дру­­­­га коаліція (об’єднана) // Післямова. – 2006. – 10 сер­пня. – С. 5.

Офіцинський Р. Хто програв, а хто виграв? По­­літична криза в Україні розсмокталася, зас­му­ти­­в­ши світ // Післямова. – 2006. – 17 серпня. – С. 5.

Офіцинський Р. Анекдот про три конверти. Ан­­ти­кризові зигзаги прем’єра і президента // Za­kar­pat.info. – 23.08.2006.
Штучне дихання. 2007-й

Офіцинський Р. Західна дилема, або Чи стане Ук­­раїна 30-им членом НАТО і ЄС? // Українська прав­­да. – 2006. – 19 грудня. Передр.: dovidka.net.ua. – 2006-12-19; Vlasti.net. – 20.12.2006. Розшир. вар.: Екзиль. – 2007. – № 1. – С. 11-13.

Офіцинський Р. Що се було? Контрреволюція ім. В. А. Ющенка // Екзиль. – 2007. – № 2. – С. 6-7.

Офіцинський Р. Чорні ангели, білі демони. Де­міу­рги коаліційних болячок // Екзиль. – 2007. – № 3. – С. 8-9.

Офіцинський Р. Сказання про триста спар­тан­­ців. В очікуванні виборів 27 травня 2007 р. // Ек­­зиль. – 2007. – № 4. – С. 7-10.

Офіцинський Р. «Мої дні повмирали. А тепер по­­мирають і ранки». Виборчий календар прид­вор­них астрологів // Екзиль. – 2007. – № 5. – С. 4-5.

Офіцинський Р. Квадратний кілометр не­спо­кою. Україна достроково обиратиме новий пар­ла­мент 30 вересня 2007 р. // Екзиль. – 2007. – № 6. – С. 4-5.

Офіцинський Р. Штучне дихання влади. Фос­фор­на катастрофа в Україні 16 липня 2007 р. // Ек­зиль. – 2007. – № 7. – С. 6-10.

Офіцинський Р. Стій, хто йде? 30 вересня 2007 р. виборці України зіграють у соціальне ка­зи­­но // Екзиль. – 2007. – № 8. – С. 4-6.

Офіцинський Р. Термідор не відбувся. Від­лун­ня дочасних виборів українського парламенту 30 ве­­ресня 2007 р. // Екзиль. – 2007. – № 9. – С. 5-8; Uzh­gorod.net. – 26.10.2007.

Офіцинський Р. Прошу сідати. Ан­ти­і­н­фля­цій­ні надії вмирають останніми // Екзиль. – 2007. – № 10-12. – С. 4-5.

Офіцинський Р. Партійний полон. Державна вла­да як табір для переміщених осіб // Екзиль. – 2007. – № 10-12. – С. 5-6.
Дівчині сімнадцять. 2008-й

Офіцинський Р. Малі діти. Евакуаційні на­ст­рої гвардійців президента // Uzhgorod.net. – 10.03.08; Екзиль. – 2008.

Офіцинський Р. Поразка освітніх баронів? Особ­­­ливості прийому до вищих навчальних зак­ла­дів Ук­раїни в 2008 році. – Публ. вперше.

Офіцинський Р. Дівчині 17 років. Незалежна Ук­­раїна народилася 1 грудня 1991 року, хоча де­нь її народження відзначаємо трьома місяцями ра­ні­ше – 24 серпня // Трибуна. – 2008. – 22 серпня. – С. 12.
На готарі

Офіцинський Р. Склеєне дзеркало: Ко­ла­бо­ран­т; Мутант; Бунтівник // Екзиль. – 2007. – № 3. – С. 6-7.

Офіцинський Р. Кому сіяти у найближчу вес­ну? Обласні газети у позавчорашнім дзеркалі // Піс­лямова. – 2006. – 7 лютого. – С. 3; Zakarpat.info. – 6.02.2006.

Офіцинський Р. Закарпаття перетворили на Ван­­дею // Післямова. – 2006. – 22 червня. – С. 4; Za­kar­pat.info. – 22.06.2006; Правда Закарпаття. – 22.06.2006.

Офіцинський Р. Не щастить у житті де­пута­там і редакторам // Піс­лямова. – 2006. – 30 чер­в­ня. – С. 3; Трибуна. – 2006. – 1 лип­ня. – С. 4; Zakar­pat.info. – 28.06.2006; Uzhgorod.net.ua. – 28.06.2006.

Офіцинський Р. Ужгород кишить про­во­ка­то­ра­­ми // Після­мо­ва. – 2006. – 6 липня. – С. 3.

Офіцинський Р. Кого б зняти з роботи? // Піс­ля­­мова. – 2006. – 13 лип­ня. – С. 3.

Офіцинський Р. Кому джек-пот? Хочуть людей легі­они, та впер­то мовчать регіони // Післямова. – 2006. – 20 липня. – С. 3.

Офіцинський Р. Іван Іванович нехай собі від­по­­чиває // Післямова. – 2006. – 3 серпня. – С. 3.

Офіцинський Р. Особливості політичного роз­вит­ку Закарпаття у 2006 році // Асоціація «Уж­го­род – XXI вік» (www.smbu­si­ness.uzhgorod.ua). – 2007. – Вересень.

Офіцинський Р. Коли ж народився Уж­горо­д­ський національний університет? Радянський міф, який досі не може вмерти // Піс­­лямова. – 2006. – 14 лютого. – С. 3; Zakarpat.info. – 12.02.2006. Доопрац. вар.: Офіцинський Р. Коли народився Уж­го­род­ський національний університет? // Екзиль. – 2007. – № 8. – С. 11-13.

Офіцинський Р. Куди ведуть свіжі сліди «ру­син­ської інтриги»? // Трибуна. – 2007. – 31 бе­рез­ня. – С. 1, 6; Теж на сайтах: www.tri­bu­na.org.ua; www.ua-reporter.com. – 1.04.2007. Доопрац. вар.: Офі­­цин­ський Р. Русинське питання від Олексан­д­ра Духновича до Вік­то­ра Балоги // Екзиль. – 2007. – № 10-12. – С. 28-31; Теж на сай­­тах: Закар­паття on­line (www.zakarpattya.net.ua). – 21.01.2008; www.­ua-re­porter.com. – 22.01.08; uzhgorod.net.ua. – 23. 01.08. Скор. вар.: Офіцинський Р. Безплідна інтри­га кош­­том держави: [Про рішен­ня Закарпатсь­кої об­лас­ної ради про визнання національності «ру­­син»] // Урядовий кур’єр. – 2007. – 28 березня. – С. 20.

Офіцинський Р. Верецький котел. Білий пра­пор у «руках, що нічого не крали» // Трибуна. – 2008. – 29 березня. – С. 1, 12. Теж на сайтах: www. tri­­buna.org.ua; Uzhgorod.net.ua. – 31.03.08; За­­­­кар­пат­тя online (www.za­karpattya.net.ua). – 02.04.2008.
Взамін післямови

Офі­цинський Р. Аура «Ґражди» // Трибуна. – 2008. – 16 вересня. – С. 3.

Зміст


На розраду 5

Тяжко жити Касандрою 5

Ще п’ять мільярдів 11

Я живу на готарі 19


Подвиг камікадзе. 2006-й 21

Куди ми прийшли? 21

Коні не винні 28

У дружини Цезаря сонячний удар 39

Зона безвідповідальності 47

Нас офутболили 55

Революцію продано! 62

Хто летить фанерою над Києвом? 71

Комунізм для обраних 76

Подвиг камікадзе 80


Хто програв, а хто виграв? 92

Анекдот про три конверти 97


Штучне дихання. 2007-й 102

Західна дилема 102

Що се було? 115

Чорні ангели, білі демони 123

Сказання про триста спартанців 132

«Мої дні повмирали…» 151

Квадратний кілометр неспокою 158

Штучне дихання влади 165

Стій, хто йде? 178

Термідор не відбувся 190

Прошу сідати 206

Партійний полон 213



Дівчині сімнадцять. 2008-й 218

Малі діти 218

Поразка освітніх баронів? 229

Дівчині 17 років 239


На готарі 248

Склеєне дзеркало 248

Кому сіяти у найближчу весну? 254

Закарпаття перетворили на Вандею 262

Не щастить у житті депутатам і редакторам 266

Ужгород кишить провокаторами 270

Кого б зняти з роботи? 273

Кому джек-пот? 277

Іван Іванович нехай собі відпочиває 280

Поразка чи реванш? 283

Коли ж народився

Ужгородський націо­наль­ний університет? 303

Куди ведуть свіжі сліди «русинської інтриги»? 317

Верецький котел 331


Взамін післямови 341

Аура «Ґражди» 341


Примітки 344

Науково-публіцистичне видання


Роман Андрійович Офіцинський

ТЯЖКО ЖИТИ КАСАНДРОЮ…






Україна. 2006-2008


Видання здійснено

коштом МПП «Ґражда».

Редактор Іван Ребрик

Верстка Світлани Ялч

Коректура Наталії Ребрик

Підписано до друку 28. 09. 2008.

Формат 70х100/32. Гарнітура Bookman Old Style.

Друк офсетний. Облік.-вид. арк. 12,4.

Замовлення № 81. Наклад 300 прим.


МПП “Ґражда”

Свідоцтво про державну реєстрацію видавців,

виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції.

Серія 3т № 22 від 1 вересня 2005 р.

88000, м. Ужгород, вул. Капітульна, 18,

т


./факс (0322) 61-52-76

Офіцинський Роман Андрійович

О 91 Тяжко жити Касандрою... Україна. 2006-2008. – Уж­город: Ґражда, 2008. – 352 с.

ISBN 978-966-8924-86-6

Тексти зібраних у цій книзі науково-пуб­лі­ци­стичних ста­­тей первісно побачи­ли світ протя­гом 2006-2008 ро­­ків. Їх подали загальнонаціональ­ні й ре­­гі­о­нальні дру­­ковані та електронні ЗМІ.

Б

БК 63.3 (4 УКР)



* Не плутати з діючим нині під такою ж назвою спад­­коємцем Ужгородського державного інституту ін­фор­матики, економіки і права, заснованого 1995 ро­ку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconКнига 10 Класифікація книг 12 Функції книги 12
...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАфоризми з історії
Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію. П. Буаст
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconСценарій виховного заходу патріотичного спрямування «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Рідна земля, Батьківщина, Вітчизна – це найдорожче, найсвітліше, найрідніше місце на планеті, яке ми боронили І будемо боронити від...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon" Мій улюблений режисер"
Дейв просто в захваті від нових здібностей, але у нього не все виходить відразу. З кожним днем ​​хлопчик стає сильнішою, І зовсім...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Для того, щоб всі ці засади набули практичного змісту, потрібно забезпечити сучасну школу висококваліфіко­ваними спеціалістами
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАндрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка
Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconБуду я природі другом!
Якщо ми не зможемо насолоджуватися природою, то ніколи не зможемо повноцінно жити. А щоб природою можна було насолоджуватись, потрібно...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»
Ховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням,...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconМирненська зш І-ІІІ ступенів Математичний вечір для учнів 8-9 класів «Ігри юних математиків»
Рене Декарта. Обов’язковою умовою є рисунок в системі координат, із зазначенням координат точок, які потрібно з’єднати, щоб отримати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка