Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!



Сторінка4/12
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Голова облради > президента України

Безумовно, зазначені соціальні диспропорції вик­ликають гострі дискусії не тільки в суспільстві, але й серед господарів цього життя. Наприкінці тра­в­­ня в одній з телепередач відбувся примітний ді­а­­лог між колишнім профспілковим босом (тоді й ни­­ні високооплачуваним регіоналом) і екс-пре­м’є­ром:

«Олександр Стоян: 30 червня 2005-го року ви як прем’єр-міністр призначили заробітні плати мі­ні­страм по 15-17 тисяч, собі зробили 28 тисяч, а пре­зиденту – 34 тисячі.

Юлія Тимошенко: Я бачила ваших міністрів, я ба­чила вашого президента і бачила вашого пре­м’єра, які отримували по 500 гривень, а кожна со­роч­ка була вартістю не менше двох тисяч доларів. То я хочу запитати у вас: це чесно було? Ні. Тому що міністр, президент, прем’єр – щоб ви знали – це людина, яка має в своїх руках мільярди гро­шей. Краще їм – цим 20-ти людям – дати заробіт­ну плату, яка не дозволить їм красти там, де вони мо­жуть сидіти, а вам приносити мільярди».

Звісно, не треба нам ні злиденних чи­нов­ни­ків, ні злиденних людей. Але у всьому має бути якась розумна межа. Якщо її нема у столиці, то чи є вона на периферії? Про астрономічну зарплату го­лови Закарпатської облради не говорив тільки лі­­нивий. Вона виявилася більшою, ніж у пре­зи­ден­­та України.

Щось змінилося? Нічого абсолютно. Більше то­го, цей приклад було взято на озброєння іншими, хоч його не пропонували за взірець, як, приміром, єд­нання в облраді нашоукраїнців із регіоналами.

Останні справді збагатилися від не­орди­нар­но­го досвіду. Красномовний факт. Після за­кар­пат­ської ініціативи «Підніми зарплату Кічковському!» різ­ко зросли розміри зарплат керівників уряду й пар­ламенту Автономної Республіки Крим – бли­з­ь­ко 20 тис. грн. без надбавок. Представник пре­зи­дента в Криму Геннадій Москаль закликав де­пу­татів бути скромнішими, оскільки «за умов ни­зь­ких зарплат і пенсій – це просто виклик сус­пі­ль­ству». Цей заклик до совісті так і не почули прямі ад­ресати.

Подвиг камікадзе


Уже другий робочий тиждень укупі живемо в об’є­д­наній Україні, одначе пристрасті та про­ти­річ­чя по обидва боки Дніпра досі не вляглися.

У четвер уночі 3 серпня 2006 року президент Вік­тор Ющенко взявся рятувати свою шкуру, а ра­зом із нею дискредитовану «Нашу Україну», для кот­рої будь-які виборчі перегони станом на сьо­год­ні рівнозначні смерті. Його нічна промова пе­ред журналістами може слугувати класикою ви­со­ко­парного цинізму.

Самраз В. Ющенко завершив консультації з лі­дерами політичних партій відносно призначення по­зачергових парламентських виборів. І вирішив про­­тилежне – подати кандидатуру Віктора Яну­ковича на посаду прем’єра, щоб з білого аркуша спіль­но з ним «приступити до реалізації того кур­су, який ми (з В. Януковичем? – авт.) декларували на Майдані».

Президент перевтілився у парафіяльного свя­ще­ника і відпустив великі гріхи через маленькі тех­нічні покути – Універсал національної єдності та розблокування діяльності Конституційного Су­ду.


Друга коаліція

(об’єднана)

Остаточне рішення президента В. Ющенка не об’єд­нало і не примирило учасників політичної кри­­зи та її спостерігачів. Аксіологічні установки не співпадають у їхніх численних оцінках не­спо­ді­ва­­ної розв’язки. Ті, хто на політтехнологічному рів­­­ні проштовхували альянс регіоналів і на­шо­укра­їн­ців, зав’язли у менторстві. Потерпілі пе­рек­лю­­чи­ли­ся на емоційну хвилю.

З одного боку, в суспільстві нема об’єднавчої од­­ностайності в образному вимірі конституційної пра­­воздатності (дві третини голосів), а з другого – кри­­чуща поляризація у привладній верхівці по­гли­­билася. Тому є неминучою переконфігурація сил най­ближчої осені.

Якщо говорити про пересічних виборців, то не вар­то втішатись проміжними соціологічними за­маль­овками, котрими нас завантажують із різ­них дже­рел. «Маленькі українці» скажуть про наб­олі­ле у від­ведений Конституцією термін. Але від тог­о буде непереливки передовсім діючому пре­зи­ден­ту.

Заключний виток політичної кризи додав ар­гу­ментів про наркотичну залежність чільних пе­ре­мов­ників від моралі подвійних стандартів: пуб­ліч­но розводитись про ідеали (універсал) і під­ки­лим­но го­динами ділити хлібні посади (уряд). Якщо це за­ко­ни жанру реальної політики, то навіщо при­ки­да­тися месією (президент) чи чотирма єван­ге­лі­ста­ми-апостолами правди (ПРУ, НСНУ, СПУ, КПУ). Ці бла­гі вісті навряд чи запудрять мізки еле­к­­торату, кот­рий достатньо чітко структурований, на від­мі­ну від окремих його тимчасових реп­ре­зен­тан­тів.

Досі стратегічні дії В. Ющенка часто роз­хо­ди­лися зі словами його ж виборчої програми, осо­б­ливо як він узяв під свій дах виконавців ко­руп­цій­них схем в енергетичній сфері. Тепер освятив по­літичну корупцію, чим не тільки не об’єднав Ук­раї­ну, але й розколов «Нашу Україну». Причому 30:50 не на свою користь. Як відомо, 4 серпня при го­лосуванні за затвердження прем’єром В. Яну­ко­ви­ча, презентованого президентом В. Ю­ще­н­­ком, фрак­­ція блоку «Наша Україна» (80 де­пу­та­тів) у «віл­ь­­ному режимі» показала вельми примітний ре­зу­ль­тат: за – 30 (бідняцька лепта у 271-голосому хо­рі, що співав осанну), проти – 6, утрималися – 4, не голосували – 11, відсутні – 29. Це своєрідний внут­рішньопартійний плебісцит на предмет до­ві­ри до по­чесного вождя, а не біблійна метафора (про три­дцять срібняків).

Старі-нові міністри, які додатково у «Нашій Ук­раїні» застрахувалися депутатськими ман­да­та­ми, про­голосували або самі за себе (Р. Зварич, Ю.­ ­П­а­в­лен­ко, Б. Тарасюк), або руками близької рід­ні: ба­ть­ко-депутат (В. Поляченко) за сина-міністра (Ю. По­­ля­ченка). У прогнозованому відчутті ка­р’єр­них під­йо­мів підтримало спонтанне рішення пре­зи­­­дента йо­го теперішнє «ближнє коло» – Р. Без­сме­р­­тний, Ю. Єхануров, А. Кінах, О. Третяков. І, зви­чай­но, брат (П. Ющенко) не пі­шов проти брата.

Насамперед не сприйняла шокуючий кульбіт Вік­тора Ющенка його стара гвардія (П. По­ро­шен­ко, О. Івченко, М. Мартиненко, Д. Жванія, С. Ар­же­вітін, інші прагматичні ділові люди). Чо­му? Во­ни весь час були «у процесі», а у вирішальну мить опи­­нилися «поза контекстом». У першу чергу, в жер­­тву принесено їхніх креатур у вищих органах дер­­жавної влади.

Чергова жіноча слабкість президента при­го­лом­шила ним же самим сформовану й про­те­го­ва­ну жіночу частину фракції (О. Білозір, Н. Бо­га­шева, О. Герасим’юк, Л. Григорович, К. Левченко, Р. Ли­жичко, К. Ляпіна, Н. Прокопович). Чи не пов­ним складом нашоукраїнські жінки не під­три­ма­ли ні прем’єрство, ні кабінет В. Януковича. Те са­ме вчи­нили маститі парламентські бійці (Б. Без­па­лий, С. Головатий, М. Катеринчук, Я. Ке­н­­дзьор, Ю. Клю­ч­­­­­ко­вський, А. Матвієнко, Ю. Ор­обець, В. Стре­то­вич, Л. Танюк, Г. Удовенко і так далі). Чому? Із гір­ких споминів про дух і букву революції.

Подібне бачимо, аналізуючи регіональний зріз. Приміром, для галицьких технократів С. Да­ви­муки, В. Куйбіди, З. Шкутяка надвечір’я 4 сер­п­ня стало мо­ментом істини. Чому? Віддати своє «за» В. Яну­ко­ви­чу – означало пляму на все жит­­тя. Бу­ло б складно вдо­ма (у Львові, Івано-Фран­ків­сь­ку) прикритися ря­дном із табличкою «Про­сив Вік­тор Ющенко».

У намаганні сягти ілюзорного президенства «всея України» В. Ющенко вмить перестав бути пре­­зидентом для західних, центральних і пів­ніч­них українців, так і не ставши ним для українців схі­дних і південних. Доти хоча б, прийнамні, він збе­рігав якусь точку опори на заході України, де в трьох областях (Львівській, Івано-Франківській, За­­карпатській) 26 березня переміг його єдиний по­­літичний оплот – блок «Наша Україна».

Як Л. Кучма у листопаді 1999 році, В. Ющен­ко у серпні 2006-го спробував стати «новим пре­зи­дентом». Але це фальстарт. Йому не вийти су­хим із води, у нього навряд чи є заспокійливі тає­м­ні додатки до угоди з «новим прем’єром» або ж по­в­­­ноцінний таємний пакт (як із Юлією Тимошенко дворіч­ної давнини) про президентські вибори 2010 ро­ку.

Хіба що? Кажуть, що президентське под­руж­жя чекає поповнення. Найоптимальніше, якщо В. Яну­кович зіграє роль кума. Президенту варто над цим поміркувати, бо «це не два лідери про­тяг­ну­ли один одному сьогодні руки – це протягнули од­­не одному руки дві частини України». Тоді б і про­цес об’єднання України став доконаним фак­том, а не красивим слоганом «Два Віктори і одна Ук­раїна» у натхненному виконанні народного де­пу­тата Ганни Герман, яку 4 серпня спікер О. Мо­роз просив у сесійній залі не плутати з «однією ак­т­ри­сою».

Повернення фальсифікатора виборів 2004 ро­ку в крісло прем’єра оглядачі справедливо на­зи­вають серед найбільш видовищних подій останніх ро­ків. Neue Zürcher Zeitung 7 серпня навіть ви­сло­вила сподівання, що американські по­літ­те­х­но­ло­ги настільки добре потрудилися над по­стре­во­люцій­ним іміджем В. Януковича, що він уже ні­ко­ли не опиниться у шпиталі від попадання ку­ря­чо­го яйця.

Як на мене, снайпер помилився: коли все пе­ре­вернулося з ніг на голову, найзручніша мішень – В. Ющенко. Але він у народ так далеко не за­хо­ди­ть. І в Івано-Франківськ навряд чи завітає. І на Го­верлу теж навряд чи піде. Спробуй поціль.


Клаптиковий

уряд


Поки що свій клаптиковий уряд із пре­дстав­ни­ків чотирьох фракцій (Партія регіонів, «Наша Ук­раїна», СПУ і КПУ) новообраний прем’єр на ра­до­щах називає урядом професіоналів. Про двох та­ких професіоналів – міністрів А. Головка і В. Ма­­­куху – на­віть не знали відразу щось мовити не останні в ан­тикризовій коаліції народні де­пу­та­­ти, а те­ле­ка­нали не могли показати їхніх світ­лин.

Комуністи ніби в уряді є (А. Головко і Ю. Мель­ник) і ніби нема. Один міністр з їхньої кво­­ти пред­став­ляє солідного спонсора КПУ – олі­гар­ха з ро­сій­ським громадянством, а другий – за­пек­лого по­лі­тич­ного противника – УНП, голова котрої Ю. Кос­тенко пробує підняти повстання про­ти В. Яну­ко­вича і метає громи у В. Ющенка за зра­ду ре­во­лю­ції. Парадокс.

Два міністри, але вже за квотою «Нашої Ук­раї­ни» (Ю. Луценко, Р. Зварич) пригрозили не­ві­до­мо кому (президенту? прем’єру? собі?) урядувати до першого крутого повороту і порушеного ди­сба­лан­су. Ніби чимось ще можна зарадити своїй же без­­принципності. Наївна самовиправдовувальна плу­­­танина.

У можливому уряді В. Януковича міністр внут­рішніх справ Юрій Луценко твердо обіцяв не пра­­цювати за жодних обставин. Клятий па­ра­док­с. У день інавгурації антикризової коаліції у ньо­го різ­ко піднявся кров’яний тиск, а коли опу­стив­ся, то міністр виявився готовим у поті чола тру­дитися далі, аби продовжити політику пре­зи­ден­та, котрий послав його на вірну смерть у гли­бо­кий тил во­рога – у найми до оспіваних відомо ким «бандитів», які мали сидіти в тюрмах, а нині по­важно засідають у Верховній Раді та поруч у Каб­міні.

Кажуть, що Ю. Луценко потрібен «двом Вік­то­рам» як символ для Заходу. В якій же тоді якості він пригодиться виборцям: гострим на слівце хло­п­­­­­ченям з очима, що бігають урізнобіч від со­ро­му? На­віщо було так роздратовано виходити з Со­ціа­лі­с­тич­ної партії? Щоби невдовзі так само пер­шим зра­­дити – братство польових командирів Май­да­ну? Хіба між ним і його вчителем О. Мо­ро­зом є від­тепер якась різниця? Тож знов об’є­днуй­тесь, то­вариші, хутенько перемотавши грім­кі те­ле­кад­ри назад.

Подібно до глави уряду, вдруге повернувся на по­­передню роботу міністр юстиції Роман Зварич, який завжди позиціонував себе «у дошку» вірним зб­роєносцем президента В. Ющенка. Проте цьому фа­­вориту начебто втрачений диплом Колум­бій­сько­го університету чомусь досі не вдалося роз­шу­ка­ти. Отож у відредагованій біографії Р. Зварич ука­зав лише місце освіти, нижче на порядок – Ман­хет­тенський коледж, а сумнозвісну посаду «аси­­сте­нт­ професора філософії Колумбійського уні­вер­си­те­ту» вит­рактував «трудовою діяльністю».

Цілком резонно, якщо прем’єр – у минулому «про­ффесор», то навіщо його підлеглому від­по­від­ний освітній диплом.

На цих прикладах видно, що нова кра­то­ло­гіч­на конструкція «два Віктори» – це безболісне збли­жен­ня і братання менталітетів провідних рег­і­о­на­лів і нашоукраїнців на тлі своєї інтелектуальної дрі­б’язковості та елементарної електоральної бре­х­ні. Це – до найдрібніших деталей бутафорна «одна Ук­раїна», як черговий тимчасовий сурогат на­ціо­наль­ної ідеї.

Йдеться про некласичну коаліцію навіть за по­­с­тулатів недосконалої констиційної реформи від 8 грудня 2004 року. Найпарадоксальніше, а від того найкумедніше – йдеться про ситуативну ко­­аліцію заднім числом. Пригадуємо, що нині дію­ча антикризова коаліція сумбурно заявила про се­бе голосуванням за спікерство О. Мороза 6 липня. Свою програмну угоду вона оформила аж за тиж­день – 13 липня, проте 4 серпня дістала важливу пре­м’єрську посаду, по суті, за іншої коаліційної кон­фігурації.

У вересні заднім числом де-юре утворять на­чеб­то нову, третю коаліцію – національної єдності, але поки що діє друга – антикризова, ідейно онов­ле­на й умовно об’єднана міністерськими кріслами. Ось чого довго не зміг зорієнтуватися щиро роз­губ­­лений нашоукраїнець Рефат Чубаров, який, утім, проголосував за В. Януковича.

Услід за 30-ма соціалістами на чолі з О. Мо­ро­зом після критично довгих місячних роздумів у ан­ти­кри­зо­ву коаліцію вступив де-факто В. Ющен­ко з таким же числом парламентських багнетів. В обох мотиви май­же однакові: вийти на пенсію з ом­ріяної посади, котрої вдалося домогтися двічі (О. Мо­роз) чи винятково з тяжкою думою про за­по­­вітний дубль (В. Ющ­е­н­­ко). Як не дивно, з допо­мо­гою спікера і пре­зидента сво­го дубля В. Яну­ко­вич досягнув на­ба­га­то легше. Йо­го шанси на по­да­ль­ші трофеї зросли.

Друга антикризова коаліція (об’єднана) пос­лу­жи­ла гарною ширмою для консервації третини по­переднього «помаранчевого» уряду (якщо пер­со­ні­фікувати). У цілому в кабінеті В. Януковича «ре­во­люціонери» (НСНУ і СПУ) мають половину пор­т­фе­­лів. Крім них, знайшлося місце відвертим ау­т­сай­дерам парламентських виборів 26 березня: «Не так!» (Ю. Бойко, М. Папієв), «ЕКО + 25 %» (А. Тол­с­то­­у­хов). Щоправда, за рахунок квоти Партії ре­гіо­нів, у котрої найбільше парламентських баг­не­тів, але найменше здатних працювати в «уряді про­фе­сі­о­налів» на перших ролях. Доводиться до­уком­п­ле­к­товуватися деінде.

Ну, типова футбольна бізнес-селекція у стилі клу­­бу «Шахтар», де в основі домінують іноземці. Не розумію, чому не спало на думку власникам ПРУ прикупити закордоном пару кваліфікованих мі­­­ністрів, аби якось привабливіше заповнити свої ва­­­кансії. Зарубіжні та вітчизняні консультанти мог­­­ли б підказати.
Об’єднуюче

коріння


Справжня причина стагнації Помаранчевої ре­­волюції полягає в тому, що в Україні не прой­ш­ла якісна зміна політичної еліти. Зовні відбулася ли­ше механічна циркуляція 18 тисяч чиновників, але внутрішньо команда В. Ющенка у щоденних прин­­ципових речах мало чим відрізняється від опо­­нентів. От і нарешті два крила кучмізму порід­ни­­лися, узаконивши свій шлюб із розрахунку. П­о­лі­­толог В. Полохало ще у середині червня ймо­вір­ну коаліцію «Нашої України» і Партії регіонів до­теп­но назвав не об’єднанням України, а єднанням олі­гархів, аби захистити свій бізнес.

Від історичного факту повернення про­ро­сій­сько­го політика В. Януковича руками прозахід­ни­ка В. Ющенка, безумовно, можна впасти в нау­ко­ву прострацію, вслід за відомим істориком Мар­ком фон Гаґеном із того ж таки Колумбійського уні­­верситету. Як ідея і територія незалежна Ук­раї­на історично розмістилася на кордонах мо­гут­ніх євразійських держав. Вона досі змагається за сво­є місце у світі. І розривається між двома гео­гра­фіч­ни­ми сусідами – ЄС і НАТО та Росією.

Що фон Гаґен радить нам робити? Шукати щось посередині між рухами на Захід чи Схід (The Wall Street Journal, 8 серпня). Мудро. Аж занадто. За­те щиро: шукайте і знайдете втрачений рай. Тільки не зі сліпим і лінивим проводирем В. Юще­н­­ком. І нав­ряд чи із суперінтелектуалом В. Яну­ко­ви­чем.

Серед об’єднуючих начал у подіях 3-4 серпня не останню роль зіграла справа нейтралізації зно­ву опозиційного лідера Ю. Тимошенко на мож­ли­вих дострокових парламентських і найближчих пре­­зидентських виборах. В арсеналі засобів ві­ро­гідно буде спроба за обопільною згодою за­ці­кав­ле­них осіб (декласованих рейтингом) взагалі ска­су­ва­ти посаду президента, щоб зупинити єдиного противника – норовливу популістку.

Хтось скаже, що це занадто сміливе при­пу­щен­­ня. Але чи дуже вірили тим, хто припускав, що В. Янукович повернеться завдяки В. Ющенку, кот­рий його ще й прихвалюватиме і плутано по­ясню­ватиме свою мотивацію технічними ню­ан­са­ми: то конче бракувало Конституційного Суду, то не вистачає часу на підготовку державного бю­дже­ту на 2007 рік, то може оголосити вибори, то заб­ракло правових підстав...

Склалося стійке враження, якщо коли-небудь у цій країні будуть щось називати у честь Віктора Ющен­ка, то, мабуть, лише театри сатири і ко­ме­дії. І, звісно, ще й цирки через те, що там ви­сту­паю­ть клоуни. Це не дошкульний сарказм. Просто дію­чий президент перейшов у хитку маргінальну елек­торальну нішу, що скоро дорівнюватиме по­пу­­лярності партій любителів жінок, пива і Путіна.

Як людина слабка, отруєна комплексами, Вік­тор Ющен­ко мучиться і страждає від того, що зро­­­­­­бив не вельми гарно. Проте зараз він потребує за­с­­по­кійливих пілюль («ми не програли і вони не ви­г­ра­ли»), ілюзорної віри у перевихованого В. Ян­у­­­ко­ви­ча і демократизованої Партії регіонів на кшалт «Яну­кович-2004 і Янукович-2006 – два зов­сім різ­них політики».

Зміни справді разючі. Але винятково завдяки кос­­­метичному макіяжу. Приміром, у посвіжілій ав­­­тобіографії прем’єра немає граматичних по­ми­лок, як 2004 року. Немає наголосу і на су­ди­мос­тях. У В. Януковича змінився почерк і риторика. Ті­ль­ки не інтелект і не характер. 7 серпня пре­д­став­­­­­­ляючи міністра внутрішніх справ Ю. Лу­цен­ка, він розповів «про свій досвід сто­сун­ків з пра­во­­­­­о­хо­ронними органами». Мовляв, таким чи­ном йо­­­­му вдалося вивчити і ситуацію, і людей. По­ба­чив­­­ши у залі знайомі обличчя, прем’єр не став уто­ч­­­нювати свою чергову обмовку за З. Фрейдом.

Більше того, післякризова лексика ре­інкар­но­ва­­­ного прем’єра незрівнянно в стилі кучмізму зба­га­­­тилася фразами доземної поваги до видатної іс­то­­­ричної постаті теперішнього президента, кот­рий насолоджується життям «в надзвичайно ці­ка­во­­­му унікальному часі для формування ук­раї­нсь­ких перспектив». Це його ж (В. Ющенка) словами пе­­­­ред Верховною Радою 4 серпня.

Аби не зациклитися на значимій ролі особи В. Ю­щ­е­н­­­­ка в національній історії, заради нау­ко­вої об’єк­­­тивності та за підсумками першого тиж­ня сво­го пре­­м’єрства, В. Янукович на прес-кон­фе­рен­ції в До­не­цьку 12 серпня продемонстрував, на­­с­кільки з­б­а­­­га­тив і розширив свої дослідження в га­лузі по­лі­тич­ної біо­­гра­­фістики. Його знову за­нес­ло на ін­те­лек­туаль­но­му ві­­ражі, коли він виступив за­пеклим апо­логетом іс­то­­рич­­них заслуг голови Вер­ховної Ради О. Мо­роза, як од­­­ного «з най­кра­щих спікерів в історії Ук­раїни».

Критику на адресу зрадництва О. Мороза пре­м’єр залишив «на совісті тих, хто звик більше ля­па­­ти язиком». Спасибі. Оце вже той самий Вік­тор Фьодоровіч, а не прилизаний технологами йо­го двійник. Справжній старий знайомий.

Що ж насправді блискуче вдалося В. Ющен­ку? Врятувати себе від хвилювання за по­літичну кар­­ту України через 60 днів, коли мали пройти до­стро­ко­ві вибори у Верховну Раду. Зумів збе­рег­ти від ви­бор­чого погрому соціалістів, комуністів, «На­шу Ук­раї­ну». І найголовніше – учергове від­сто­яв па­нук­раї­нські інтереси, як у лютому 2001 року, ко­ли по­діб­ний універсал він уже підписував у май­­же схо­жо­му форматі (президент, прем’єр і спі­кер).

Хоч я належу до тих, хто не втішається над іс­то­ричними фарсами, проте відзначу, що, як і то­ді, Україна сьогодні частково зберегла видимість спа­д­коємності зовнішнього курсу, але не внут­ріш­ньо­го.

У цьому переконуємось із кожнем днем, про­жи­тим антикризовим урядом. Економічні та кад­ро­ві пріоритети змінюються на очах. Ек­ві­ліб­ри­с­ти­­ки з НАТО не видко лише наляканому страусу. І, звісно, іще деяким підписантам універсалу – га­ран­там дотеперішньої прозахідної риторики пре­зи­дента.

Має ґрунт під ногами викладач Лондонської шко­ли економіки Гвендолін Сакс: про нинішній ста­н української політики годиться розповідати за до­помогою французької метонімії: «Plus ça chan­g­e­­»­ (The Guardian, 4 серпня).

Справді, чим більше наговорено про епохальні про­­г­ресивні зміни, тим більше у держави шансів плі­с­­­­нявіти по-старому. Тому президентство В. Ю­ще­н­­­ка щоразу яскравіше виглядає під­руч­ни­ком вт­ра­че­них країною можливостей.

Поки що залишаються не сплюндрованими спо­­дівання тільки на друге (ще не заплямоване) пре­­м­’єрство очищеного В. Януковича, котрий з ано­­нсованого білого аркуша втілить «курс Май­да­ну» і приведе Помаранчеву революцію до повної та безповоротної перемоги. Тож нехай пр­е­зи­ден­т­сь­кі мрії рожеві та сни чарівні якомога швидше збу­ваються!

Хто програв,

а хто виграв?
Політична криза в Україні розсмокталася, засмутивши світ
Хто кого? Ось у чому сіль питання. Той, хто змо­­­­­­розив і вилетів у кювет, стає володарем не­об­ме­­­­­­женого часу посмоктати заспокійливу ка­ра­ме­ль­­ку. Ті, хто поставили на клячу, самі себе роз­ве­­се­ля­ють спогляданням або небесних світил, які нав­­ро­чи­ли не найгірше, або вишуканих дівиць із прог­­но­зом погоди, котрий, утім, мало важить. Го­лов­не, щоб око за щось зачепилося.
Перемога

чи смерть?

Оглядачі провінційної «Märkische Oderzeitung» (Фран­­кфу­рт-на-Одері) 6 серпня вагалися від­по­вісти, що від­бу­лося в Україні: трагедія, гротеск, па­­родія чи все-таки фор­мування уряду. Впливові для аме­ри­кан­ців і німців «The Christian Science Mo­nitor» і «Der Ta­ge­s­spi­egel» 4 сер­п­ня ще сум­ні­ва­ли­­ся, чи йде­ть­ся про гір­ку по­­разку Май­да­ну чи про за­гибель ре­во­лю­ції. Ад­же пре­­зидент зій­шов із по­ма­ранчевих ба­ри­кад і по­дав кан­­дидатуру сво­го про­тивника на по­са­ду глави уря­ду.

Як не парадоксально, за їхнім прогнозом, Вік­тор Ян­у­­­­­кович приречений продовжити курс ре­во­лю­­ції та втілити її головні цілі. Він повернувся в пре­­­м’єрське крісло не всупереч, а завдяки По­ма­ран­­­­­чевій революції. Саме вона створила якісно но­­­­­ву політичну культуру, що дозволила опо­зи­цій­ній Партії регіонів скористися свободою слова і виг­­рати парламентські вибори-2006.

Революція скінчилась, переконував політолог Ан­­­­дерс Ослунд, її еволюційним успіхом стала де­мок­ра­­т­изація Партії регіонів. Журналіст Юрій За­ра­хо­вич теж назвав цей фініш не поразкою, а трі­у­м­фом ре­­­волюції, бо і президент, і прем’єр прий­ш­ли до вла­ди крізь сито чесних виборів («Time», 7 сер­пня).

США заздалегідь підготувалися щодо України виз­нати будь-який демократичний результат, на­віть антизахідний уряд, тільки б збереглися вільні ви­бори і вільний ринок («The Washington Post», 31 лип­ня). Білий Дім на той час уже усвідомив, що всі «кольорові революції» 2004-2005 років були по­­чатком, а не кінцем трансформації. В ук­раїн­сько­му випадку стало очевидним: реформи про­во­­ди­ти­муться, однак іншими темпами, приміром, у від­­носинах із НАТО («Le Monde», 26 липня).

Тому на Заході домінують голоси про те, що зав­дано удару не по демократії, а по спробі за­лу­чи­ти Україну в коло західноорієнтованих дер­жав («The Times», 4 серпня). Раніше вважали, що перше (де­мократія) дорівнювало другому (за­хід­ний фар­­ватер). У цьому й полягала помилка, ад­же віль­ні ви­­бори в перехідних країнах не га­ран­тують ав­­то­ма­­тично прозахідний результат («The Wall Street Journal», 4 серпня).
Чому

так сталося?

Між двома інавгураціями 22 січня 2005-го (пре­­зидента В. Ющенка) і 6 липня 2006-го (ан­тик­ри­зової коаліції) старий порядок було скинуто, про­те його владні джерела і структури за­ли­ши­ли­ся незмінні. В їх рамках лідери революції буду­ва­ли свої кар’єри. Хоч у них був європейський дух, але вони не бачили близької небезпеки. Як міцна уп­равлінська вертикаль, Партія регіонів мобілі­зу­ва­ла фінансові ресурси для проникнення в клю­чо­ві державні інститути і, словами британця Джей­м­са Шер­ра, підкупила всіх, кого можна купити.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconКнига 10 Класифікація книг 12 Функції книги 12
...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАфоризми з історії
Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію. П. Буаст
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconСценарій виховного заходу патріотичного спрямування «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Рідна земля, Батьківщина, Вітчизна – це найдорожче, найсвітліше, найрідніше місце на планеті, яке ми боронили І будемо боронити від...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon" Мій улюблений режисер"
Дейв просто в захваті від нових здібностей, але у нього не все виходить відразу. З кожним днем ​​хлопчик стає сильнішою, І зовсім...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Для того, щоб всі ці засади набули практичного змісту, потрібно забезпечити сучасну школу висококваліфіко­ваними спеціалістами
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАндрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка
Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconБуду я природі другом!
Якщо ми не зможемо насолоджуватися природою, то ніколи не зможемо повноцінно жити. А щоб природою можна було насолоджуватись, потрібно...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»
Ховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням,...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconМирненська зш І-ІІІ ступенів Математичний вечір для учнів 8-9 класів «Ігри юних математиків»
Рене Декарта. Обов’язковою умовою є рисунок в системі координат, із зазначенням координат точок, які потрібно з’єднати, щоб отримати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка