Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!

Оскільки за президентства В. Ющенка рево­лю­ційних змін майже не було, то ризик кон­тр­ре­во­люції високий. Цьому посприяли чільні політики з «Нашої України», ділові інтереси котрих пе­ре­ва­жаю­ть партійні та державні цілі. На їхньому фоні зрад­ництво О. Мороза виглядає не таким уже ві­ро­ломним, тим більше, що його обрали спікером без порушення закону.

Має рацію американець Анатоль Лівен у тому, що чимало симпатиків помаранчевого табору зго­дом відвернулися від нього через невиконання гуч­них обіцянок Майдану. Експерт накресив іде­а­ль­не май­буття – нейтральна Україна, економічно по­в’я­за­­на з Росією і Заходом. Але далі А. Лівен пе­ре­­бор­щив, мов­ляв, «антикризові» події врятували від бі­ль­­­­шої не­без­пе­ки – раннього розширення НАТО на те­ри­торію Ук­раїни, за яке ратували у Ва­шин­г­то­ні. На те ко­лиш­ній посол США в Україні Стівен Пай­фер слу­ш­но підмітив, що зарано робити вис­но­вок про яку­сь радикальну геополітичну зміну.

Ще одного екс-посла Карлоса Паскуаля чо­ти­ри­місячна політична криза переконала, що пот­ріб­но довірити пост прем’єра якомусь технократу, а не В. Януковичу чи Ю. Тимошенко («The Inter­na­ti­­onal­ Herald Tribune», 3 серпня). Відрадним успі­хом вия­ви­лося для світу те, що в Україні немислима «ке­ро­вана демократія»: ніколи більше вибори не бу­дуть виграні партією влади, яка диктуватиме ре­зу­льтати. Навпаки, для українських сусідів (росіян і бі­лорусів) коаліційні переговори – явище поки що незнайоме.

Деякі вітчизняні гарячі голови побачили по­вер­нення системи Л. Кучми. Начебто на по­лі­тич­ній ша­хів­ниці «два Віктори» зайняли позицію, в яку їх по­ста­вив Л. Кучма влітку 2004 року. «Хи­ме­ри куч­міз­­му» ос­воїли тільки риторику: ква­зі­опо­зи­цій­ну (В. Я­н­у­­­ко­вич) чи квазіпрезидентську (В. Ю­ще­н­­ко).

Як людина В. Ющенко гідний похвали, але як пре­­зидент – багатьох розчарував. Він нерішучий, ін­­­коли не може зосередитися на одній проблемі. Вий­­шло, що йому легше домовитися з ворогом, ніж із союзниками («The Wall Street Journal»; «The Guardian»; «The Times», 4 серпня). Тому В. Янукович із товаришами щасливо уникли карного пе­рес­лі­ду­­вання за фальсифікацію виборів 2004 року і ефек­­тивно провели нову виборчу кампанію.

При цьому дехто наголошує на тактичній хит­рості В. Ющенка, котрий начебто свідомо ви­ко­ри­с­тав В. Януковича для нейтралізації Ю. Ти­мо­шен­ко, чий популізм, радикалізм і ха­риз­ма ви­да­ли­ся біль­­шою загрозою. Але навряд чи йде­ть­ся про яку­сь стратегічну мудрість чи тактичну хит­рість. При­чи­на – слабка поінформованість про об’єк­­тив­ний стан речей. Зокрема, В. Ющенко при­­діляє СБУ ува­­гу найменшу від попередніх пре­зи­дентів, по кіл­ь­­ка місяців не читаючи її ма­те­ріали. У ре­зу­ль­­та­ті українські розвідники працю­ють на 20 % від свого потенціалу.

У той же час, за словами екс-начальника роз­ві­­дуправління СБУ О. Скіпальського, вплив на ук­раї­­нську політику російської й американської роз­ві­док складає 90 % на 10 % (газета «Дело», 1 сер­п­ня). В Україні російські агенти контролюють пар­ла­­мент, уряд, армію. Круглими столами і уні­вер­са­лами національної єдності тут явно не обійтися.

Довго треба шукати подібного прикладу, коли б над надіями людей, у тому числі за кордоном, так познущалися.

Німецькі газети, зокрема провінційні Main-Ech­o (м. Ашаффенбург) і Nordkurier (м. Ной­бран­ден­­бург), не приховували 3 серпня свого розпачу. І не­без­під­став­­­но вважали: ті, хто бачить ідеали Ма­й­­да­ну зра­дже­­ними, будуть боротися проти га­не­­б­­ного ком­про­­­мі­­су. Власне, Юлії Тимошенко, єди­­­­ній з лідерів на­­­ці­о­­нального масштабу, від­кри­ла­ся можливість пре­д­­ста­­ви­ти себе політиком, який зберіг ідеали. Ін­ші про­від­ники Помаранчевої ре­волюції ідуть у політичне не­буття.

Як відомо, трійка найвпливовіших у США ук­раї­­нських громад знаходиться у Вашингтоні, Фі­ла­­дельфії та Чикаго. «Створення коаліції між бло­ком «Нашої України», Партією регіонів, СПУ, КПУ, по­­дання кандидатури Януковича на посаду пре­м’є­ра з наданням йому великих повноважень – це той фінал безславного правління Ющенка як пре­зи­­дента України», – сказано 7 серпня в резолюції мі­­тингу української громади Чикаго. Тому чи­ка­зь­кі українці, серед яких, до речі, виросла дружина пре­зидента Катерина Ющенко, прагнуть пе­ре­мо­ги на наступних президентських виборах людини, кот­ра б ніколи не зраджувала своїх виборців так га­небно.

Утім, В. Ющенку президентом бути ще довго – три роки. Аби з розпачу він іще чогось не втяв, дав­ні друзі України поплескали його по плечу. І при­­стосувалися до нових реалій. Так, польський пре­м’єр Ярослав Качинський запросив ук­раї­н­ського колегу В. Януковича якнайскоріше від­ві­да­ти Варшаву. Його близнюк – президент Лех Ка­чи­н­­ський утворив польсько-українську пре­зи­ден­т­ську комісію, позаяк в інтересах Польщі плекати пояс демократичних держав уздовж кордону ЄС.

Анекдот

Їх виснажила до тла непохитна віра у свою ко­лосальну відповідальність за кращу долю краї­ни. Але насправді підірвали їхнє здоров’я нічні пе­ре­живання за самих себе, нездатних взяти мо­ра­ль­­ні висоти. Альянс «обох Вікторів» банальний до дрі­­б­­­ниць. Таке Україна вже бачила.

а слугам медалі

19 серпня 2006 року президент України Вік­тор Ющен­ко нагородив «добрих знайомих» олі­гар­хів за високі футбольні результати – орденом кня­зя Ярослава Мудрого V ступеня Г. Суркіса, пре­зи­ден­та Федерації футболу України, а орденами «За зас­луги» І ступеня Р. Ахметова, народного де­пу­та­та, почесного президента АТ «ФК «Шахтар» До­не­цьк», І. Суркіса, президента АТ «ФК «Динамо» Ки­їв» тощо.

Медалі «За працю і звитягу» перепали «ди­на­мів­сько­му» персоналу: двом кухарям, двом во­ді­ям... Ря­до­вих «шахтарів» В. Ющенко чомусь при­забув.

Зачарована таким високим рівнем ор­де­но­носної підтримки з боку президента урядова «ко­ман­да професіоналів» одразу спустила бойовий дух. І повторила подвиг газових фаворитів пре­зи­дента (січень 2006-го). Візити В. Януковича у Ро­сію (15-16 серпня у Сочі, 19 серпня у Москву) ви­я­­вилися провальними. Він фактично погодився на ціну 110 доларів за тисячу кубометрів газу в 2007-му. І це лише початкова точка відліку.

Головним здобутком України напередодні 15-о­ї річниці незалежності Віктор Янукович назвав події 3 сер­пня 2006 року, бо після перших 100 днів пре­м’є­ра можна буде спитати за професійність. Аби пре­зидент не сумнівався в цьому, уряд 14 сер­пня від­разу збільшив граничну чисельність спів­ро­біт­ни­ків секретаріату Кабінету міністрів до 967 шта­т­­них одиниць (+18) і патронатних служб його ке­рів­ництва до 132 (+22).

Досі шість з половиною років обходилися умін­­­ням, а не числом. Тепер усе навпаки. Начебто дріб­ничка. Та все таки – 40 нових робочих місць, оче­­видячки, з обіцяних п’яти мільйонів у пре­зи­ден­тській виборчій програмі.
Спортивні

травми

Позаяк Москва прагне підняти ціни на газ до сві­­т­ового рівня і отримати доступ до на­ціо­наль­них газотранспортних мереж, то ця поїздка В­. ­Я­н­у­­ковича в цілому не досягла якогось сут­тє­во­го ре­зультату. Так, на противагу українському пре­­зи­де­н­ту прокоментували на Заході: швейцарська «Ne­u­e Zürcher Zeitung», австрійська «Der Standard, ні­ме­цька Süddeutsche Zeitung». Французька Le Figaro теж підійшла прискіпливо: для «колишнього пі­шака Крем­ля» (В. Януковича) питання про газ є тес­том на міц­ність. Аж ось його дводенна гостина у Сочі завер­шилася без жодного документу.

Перший міжнародний візит В. Януковича піс­ля його повернення у прем’єрське крісло ціл­ко­ви­то вписався у неформальні рамки. Мовляв, зус­трі­лись, випили пива і просто поговорили. Не­зро­зу­мі­ло, навіщо було витрачати бюджетні кошти на чи­­малі відрядні? Невже, не дешевше отак не­фор­маль­но погомоніти по телефону. Приміром, того ж 17 серпня В. Янукович провів телефонну розмову з дер­жсекретарем К. Райс. Обоє висловилися за по­­­глиблення співробітництва між США та Ук­раї­ною. Той самий ефект.

Щось не договоривши у Сочі, раптом прем’єр рва­нув у суботу 19 серпня в Москву під офі­цій­ним покровом планового медогляду через пе­ре­не­се­ні спортивні травми. Начебто для економії ро­бо­чо­го часу він обстежився на вихідний. Утім, ця су­бота була для державних службовців робочою в зв’яз­ку з продовженими вихідними до Дня не­за­ле­ж­­­ності.

І знову в багатьох пересічних українців ви­ник­ли сумніви. Якщо В. Янукович справді їздив за кордон через спортивні травми, тоді здоров’я в ньо­го дуже кепське. Досі він найсильніше трав­му­вав­ся в Івано-Франківську восени 2004-го на зма­ган­нях з яйцекидання.

Повторна російська місія українського пре­м’є­ра теж стала безуспішною. Як припустив бри­тан­ський The Economist, росіяни можуть нині під­си­ли­ти позиції В. Януковича незначними пос­туп­ка­ми хіба що, аби дошкулити американцям. Але цю дош­кульну ціну вони зовсім не збираються оп­ла­ти­ти своїм коштом.

реваншу

Тануть рожеві сподіванки й симпатиків В. Яну­­ко­вича, тому не випадково перший віце-пре­м’єр, мі­ністр фінансів М. Азаров устиг днями про­го­ло­си­ти час прем’єрства Ю. Тимошенко і Ю. Єха­­ну­ро­ва втраченим для розвитку економіки.

Тоді ж Міжнародний валютний фонд пе­рег­ля­нув прогноз росту української економіки на 2006 рік у бік підвищення – з 2,3 до 5 %. Незважаючи на політичну невизначеність, інфляція цього року не перевищить 10 %. Причому не завдяки новому уря­ду, котрий поки що нічого путнього не зробив, уявно виправляючи помилки попередників. Як у тому анекдоті про три конверти.

Як відомо, першим постраждав ринок па­лив­но-мастильних матеріалів, у тому числі внаслідок стрибка ціни на нафту у світі. У середині серпня аб­солютними рекордсменами стали Донеччина і Крим, де, приміром, ціна 95-го бензину пере­ва­ли­ла за 5 грн.

Прем’єр взявся за віжки адміністративного ре­гулювання, що й засвідчив 21 серпня ме­мо­ран­дум про узгодження дій між Кабміном і наф­то­трей­дерами. Відтепер граничні ціни на А-95 вста­но­вили в розмірі 4,7 гривень за літр, на А-92 – 4,55, на дизпаливо – 4,1.

Можливо, в душі М. Азарову вдасться роз­ви­ну­ти українську економіку до небаченого рівня, але не в цьому «уряді професіоналів». Один прик­лад. Нинішнього міністра економіки В. Макуху від­правили послом до Японії на початку 2006 року, піс­ля того, як очолюваний ним тендерний комітет мі­ністерства закордонних справ за дивних об­ста­вин надав значну суму компанії «Конгломерат» (м. Харків). Прокуратура Харківської області зви­ну­ватила «Конгломерат» у розкраданні держав­них 6 млн. грн., призначених для виконання проекту з між­народного іміджу України.

За такої розвинутої економіки, безумовно, де­хто справді буде процвітати. Які батьки держави, та­ка і свита. Отака народна мудрість. І рівень до­ві­ри.


Штучне дихання. 2007-й

Західна дилема

Уповільнений рух українського народу до іс­то­рич­но «своєї» цивілізаційної належності поя­сню­є­ть­ся державно-правовими чинниками і рівнем по­лі­тич­ної консолідації суспільства. Хоча на рівні іде­о­­­ло­гії українці постійно вибирали взірцем Єв­ро­пу, та че­рез ускладнені «державотворчі роди» пот­рап­ля­ли під акушерську опіку Росії, котра не прак­ти­ку­вала анес­тезії та кесаревих розтинів.

Із перших днів незалежності Україна про­дов­жу­вала знаходитися на традиційних ге­опо­лі­тич­них терезах. Однак двополюсний та дво­век­тор­ний світ уже докорінно змінився, тому за п’ят­на­дцять років внутрішньо визрів світоглядний про­рив. Він задокументований принаймні у двох іпо­ста­сях – електоральної Помаранчевої революції лис­топада-грудня 2004-го і політичної (пар­ла­мен­т­сь­кої) кризи у серпні 2006 року.

Цей прорив засвідчила тотальна заміна уря­до­вою (антикризовою) коаліцією доти пануючої ди­ле­ми «Європа – чи – Росія» спекулятивним пок­ру­чем «ЄС – чи – НАТО», відразу ж із блискавичним уточ­ненням щодо НАТО: «членство – чи – пог­либ­ле­н­е партнерство».

Як не парадоксально, довготривала украї­н­ська дилема («геополітичний батіг») восени 2006-го бу­­ла фактично розв’язана в усіх середовищах пра­­влячої верхівки: революційному і кон­тр­ре­во­лю­ційному, західників і москвофілів. При тому не зов­сім сподіваним консенсусом з огляду на су­куп­ні рейтинги зовнішнього впливу, напрями век­то­рів і гасла політичних гладіаторів України 1991 – 2006 років.

Отож цілком закономірним є усталення єв­ро­пей­ської пара­диг­ми для дослідження історичного роз­витку незалежної України, де пост­со­ці­алі­стич­на модернізація суспільства оперативно ко­ре­гує­ть­ся через інфор­ма­цій­но-ана­лі­тич­ні, дип­ло­ма­тич­ні та зовнішньоекономічні інструменти роз­ви­ну­тих країн.

Особливо це відчутно у зв’язку з появою ве­ли­чез­ного кордону з ЄС і НАТО. 1 травня 2004 року чле­нами Європейського Союзу стали західні су­сіди – Польща, Словаччина, Угорщина, котрі ра­ні­ше приєдналися до Організації Пів­ніч­ноат­лан­тич­но­го договору. Ще один сусід-член НАТО – Румунія – в ЄС із січня 2007-го.

Ряд вітчизняних бізнес-груп і політичних хол­дин­гів досі використовують «геополітичний ре­су­рс» для самозбагачення в образі хитрого телятка, що ссе двох корів – Європу і Росію. Тут іще гл­о­ба­лі­зація спро­вокувала інтерес до привабливих спо­кус, роз­та­шованих поряд чи на значній відстані.

Зі слів З. Бжезинського, Україна сприйняла Є­С­, як Шрі-Ланка – США. Із поточного приводу він зау­важив: «Президент говорить, що Україна має на­мір рухатися назустріч євроатлантичному спів­то­ва­ри­ству. Це означає Євросоюз і НАТО. А з ін­шо­го бо­ку, є заяви прем’єр-міністра... Влада роз­ді­­лена, і по­­ки не зрозуміло, чим нинішня ситуація за­­вер­ши­ться» (Українська правда, 5 грудня 20­0­6­ року). Проте це не зовсім так.

«Європейська ідея» (вибір, курс, платформа, ін­­те­г­рація і т. п.) втратила в Україні зразка 2006-г­­о ста­­тус політичної альтернативи, перевті­лив­ши­сь у ме­­жах єдиної національної стратегії у не­ве­ли­ч­­­ку пі­а­р-ди­ску­сію навколо техніко-тактичних дій («до­рож­ньої к­а­­р­ти») досягнення прогресу в за­хід­ному фа­р­ва­те­рі.

У стислий для історії термін (усього за півтора де­­сятиліття) в змаганні за українську душу ав­то­кра­­­­тичний Схід інституційно програв де­мок­ра­ти­ч­­но­му Заходу, тобто нео(ліберально)імперська по­­­­­ту­­га поступилася магніту об’єднаної демократії.

Щоправда, в світосприйнятті сучасних ук­раї­н­­­­ців рецидивом колоніального менталітету «Єв­ро­пу» спробували розщепити на дуель економічно по­­­зи­тив­ного Європейського Союзу і військово аг­ре­­­си­в­ного Північноатлантичного Альянсу.

Зрештою, стосовно НАТО все звелося до мир­но­го співіснування двох надміру пер­со­ні­фі­ко­ва­них зовнішньополітичних сценаріїв, які виводять Ук­раїну на одну й ту саму програму дій щодо член­­ства з незначним часовим інтервалом: президенту по­до­бається «швидкісний підхід», прем’єру – «по­с­ту­­пова інтеграція».

Нічого особливого, розбіжності лишень в імі­джі та в нюансах, навіяних В. Януковичу со­ціо­ло­гіч­ними дослідженнями громадської думки – знов та­ки західного інструменту впливу на державні рі­шення. От, якби прем’єр узяв до уваги останні рей­­тинги народної довіри до себе, то навряд чи пе­­реступив поріг свого кабінету в будинку уряду.

Між іншим, після півторарічної спокути В. Я­н­у­кович повернувся на посаду прем’єра теж по-західному – внаслідок етичних провалів пре­зи­ден­т­ської коаліції. Як пішов, усі пам’ятають: явно не через етику, а через проблеми із законом.

Безумовно, заплямована біографія, при­галь­мо­­вана дикція, вперта послідовність в іг­но­ру­ван­ні мо­ралі та права назавжди залишаться па­ра­но­р­­ма­ль­ним явищем для західної спільноти.

Йдеться не про лінгвістичні відмінності між тим­часовими дуумвірами теперішньої України (з сер­пня 2006-го) – президентом В. Ющенком і пре­м’єр-міністром В. Януковичем. Тут легко ро­зіб­ра­тися: активний словник людини з се­редньою ос­ві­тою налічує 1,5-4 тис. слів, а лексичний запас на­­чи­таного випускника вищої школи вміщає до 8 ти­с. слів.

Усім ясно, що до інтелектуальних бідняків на­ле­жи­ть прем’єр, а президент вільніше почувається се­­ред вишуканих ораторів. Сподіваюся, со­ціо­лін­гві­сти ще прокоментують мовою цифр обидва «по­­то­ки сві­до­­мості», висловлені у вільному режимі, без па­пір­ця спі­чрайтера.

Крім того, естета «шкідливого кота Леопольда» вже третій рік переслідує кара Господня на літеру П: професор, послідовний, професіонал… От і ми­ну­лого тижня по-монаршому безцеремонно при­ни­зив і декласував свій парламентський кад­ро­вий резерв, віддавши вагому міністерську ношу по­­тішному стриптизеру.

Учергове з вимученою усмішкою В. Янукович за­с­відчив, що вже у перші місяці свого самим собі за­­прогнозованого прем’єрського десятиліття ви­чер­пав інтелектуально-діловий потенціал Партії ре­­­гі­о­нів. Забракло перспективних фігур, тому до­во­­­ди­ться підбирати на узбіччі минулого кри­кли­вих ма­ріо­­неток і клоунів із числа безробітних мар­гі­на­лів. При тому без оборонно-наступального мі­ж­­­пар­тій­но­­го пакту, де хоча б гіпотетично могли при­мі­сти­ти­ся таємні протоколи.

Поки що в парламенті діє антикризова угода двох сил – регіонало-комуністів і соціалістів. На­чеб­­­то зовні легальною виглядає відправка голови ра­­д­госпу і семи бригадирів покермувати пів­міль­йон­­­ною міліцією. Насправді кадровий підбір про­во­­­­диться недбало, під облудним (ква­зіп­ро­за­хід­ним) при­к­риттям охлократичного кліше про мі­ні­стра-по­­літика – насправді такого собі ідейного «біль­шо­ви­ка», без освіти, кваліфікації, досвіду і мо­­ралі, кот­рий тягне за собою таких же за­ступ­ни­ків.

За критичної маси подібних призначень ан­тик­­ризовій коаліції буде складно дожити до вро­жаю свого першого року. Українці цінують гумор, але не настільки, аби перетворити країну на театр стрип­­тизу чи на вулицю червоних ліхтарів.

Якщо бути чесним, то у конституційно ре­фор­мо­­вану кімнату сміху завела своїх колег май­стри­ня сатиричного жанру Ю. Тимошенко. Упро­довж ос­таннього року її агітаційно-про­па­ган­ди­ст­сь­кий та­лант призвів до того, що по­літ­тех­но­ло­гіч­ні трю­ки про «народного прем’єра» і «слабкого пр­е­­зи­ден­та» глибоко засіли у свідомості «верхів» і «низів». Весь анекдотичний комізм у тому, що в це по­ві­ри­ли «два Віктори» під мудросивочоле підтакування Олек­­сандра Мороза, щасливого співбатька нев­да­лої конституційної реформи.

На­справді за діючою Конституцією у кон­флі­к­ті владних повноважень, спроектованому в гру­дні­ 2004 року, президент може дивитися на пре­м’є­ра вель­ми поблажливо, як велет на пігмея. А той му­сить ходити рядовим членом на РНБОУ, че­ка­­ти мі­сяцями на розраду від Конституційного Су­ду, піт­ніти від слів «погодження», «директиви» чи «ве­то»…

Натомість екс-прем’єр Ю. Тимошенко суттєво під­вищила свій нинішній статус. Тепер вона не сті­ль­ки лідер парламентської опозиції, скільки єди­на рятівниця президента, котрий за рік пос­та­вив їй підніжку двічі – у вересні 2005-го та у лип­ні 2006 року. Така вже доля української «Жанни д’Арк». Як відомо, історичну героїню руками во­ро­гів знищив її ж король.

Попри всі аналогії та особисте саме на голосах фра­кції Ю. Тимошенко нині тримається пар­ла­мен­­тська гра президента. За умови вірності БЮТ у нього є вагомий дисциплінарний вплив на Вер­хо­в­ну Раду через маневри з «вето». А це не па­пе­ро­ві ляльки з іменами Універсал і Регламент (сек­ре­та­рі­атів). Асоціальна (вибачте: антикризова) ко­­­алі­ція нарешті це усвідомила після кіль­ка­мі­сяч­ної ре­ван­шистської бравади.

і цінності

Утім, кінцеве слово за українським соціумом, де вже давно відбулася революція світогляду. Во­на безболісно перетворила традиційну дилему «Єв­ропа – чи – Росія» в музейний експонат – для пре­зи­д­ентського Мистецького Арсеналу чи по­діб­но­го, на що у Державному бюджеті 2007 р. про­пре­м’єр­ська коаліція виділила достатньо коштів.

У цьому сенсі примітно, що 5 грудня 20­06­ р­о­ку прем’єр В. Янукович, перебуваючи з офі­­­ційним ві­зитом у Вашингтоні, по суті, назвав ціновий фак­тор вирішальним у російсько-ук­раї­н­ських від­но­синах, деталізуючи останні пе­ре­мо­вини з ак­цен­том на ціні 130 дол. за тисячу ку­бо­мет­рів газу се­редньоазійського походження (55 млрд. м³), що їх насилу росіяни (як не­під­пи­сан­ти Енергетичної хар­тії) перепродують українцям. Інше – «тривала іс­­торія», «спільна доля» – телевізійні сентименти з ми­нулого, котрому нема місця в ко­мер­ці­а­лі­зо­ва­но­му майбутньому, просякнутому винятково па­ль­ним і газом.

Скориставшись зручною нагодою, питання єв­роатлантичної інтеграції Віктор Янукович від­дав на поталу громадської думки, позаяк членство Ук­раїни в НАТО восени 2006-го підтримував ли­ше кожен п’ятий українець. Проте прем’єр відразу ж спрогнозував пронатівський «розігрів» ук­раї­н­ців у 2008, 2009, 2010 чи 2011 роках. І тут же під­­со­лодив Росію патетикою на одвічну тему друж­би на­родів. Це в репертуарі В. Януковича. При­га­ду­ю­ться цукерки-«смоктунчики», від яких від­мо­вив­ся російський президент В. Путін під час вій­сь­кового параду в Києві 28 жовтня 2004 року. Од­­наковий ефект.

Як бачимо, у стосунках із Москвою в най­більш проросійського з усіх українських прем’єрів зав­ше на думці оптова ціна «хліба насущного», а що­до Брюсселя – спільні цінності, до яких треба до­тягуватися, у тому числі посередництвом тех­ніч­них деталей – через мережу інформаційного пар­тнерства з НАТО з метою виховання соціуму (теж рядок у Держбюджеті-2007). Ціна і цінності – од­­нокореневі, одначе на разі між ними лінгво-по­лі­тичне провалля.

На початку грудня 2006-го прем’єр В. Яну­ко­вич щиросердно переконував віце-пре­зи­ден­та США Д. Чейні та держсекретаря К. Райс у від­сут­но­сті розбіжностей з президентом В. Ющен­ком що­­до національної стратегії в найближчі 20-25 ро­ків. Як і належить, її суть прем’єр знову звів до європейського вибору України, надійного і про­г­нозованого партнера НАТО.

Не випадково, через два роки після По­ма­ран­че­вої революції, за дорученням президента В. Ю­щ­ен­ка у Вашингтоні прем’єр В. Янукович вру­чив ор­ден Князя Ярослава Мудрого керівнику комітету за­кор­дон­них справ Сенату Ричарду Лугару. Влас­не, зав­дя­ки Р. Лугару США включили червоне світ­ло «фаль­си­фі­кованому президентству» В. Яну­ко­­вича.

Ще раз переконуємося: у Москві чинний пре­м’єр понад усе переймається ціною, а у Ва­шин­г­то­­ні чи Брюсселі – цінностями, котрі й лежать в ос­­нові будь-якої цивілізації. Про те, що таке єв­ро­пей­­ські цінності та чи поділяє їх українське сус­пі­л­ь­­­ство, експерти дискутували неодноразово. Най­го­ловнішими серед них назвали свободу осо­бис­то­сті у рівновазі із суспільством, а також по­лі­тич­ну ку­л­ь­туру суспільного тиску на державну вла­­ду – че­рез медіа, політикум, інтелектуалів то­що. Із цим і дони­ні в Україні не все гаразд, од­на­че за­па­м’я­то­ву­ю­ться найбільш одіозні випадки.

За три роки прем’єр В. Янукович виявив сто­сов­но НАТО три точки зору: гарячу (вступ), про­хо­лод­ну (несприйняття) і теплу (співпраця з пер­спек­тивою членства). Порівняймо заяви В. Яну­ко­ви­ча в тому ж самому Брюсселі через три з поло­ви­ною років: у квітні 2003-го й у вересні 2006-го. Пер­шого разу прем’єр виступив як полум’яний по­бор­ник вступу України в НАТО, а другого – ві­док­ре­мив питання про членство від «нормальної взає­мо­вигідної співпраці». За цей час змінився ге­не­раль­ний секретар НАТО, але український прем’єр вд­руге випірнув у басейні влади начебто з тим са­мим прізвищем.