Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом!



Сторінка6/12
Дата конвертації19.04.2017
Розмір3.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Таку ж непослідовність видно в усіх питаннях внут­рішньої та зовнішньої політики. Ось штрих із тих, які не забудуться. У ранзі прем’єра В. Яну­ко­вич у жовтні 2003 року теж навідався у Ва­шин­г­тон, коли вище керівництво України змінило на­пря­мок потоку в нафтопроводі «Одеса – Броди» в ін­тересах Росії. Символічно введений в ек­сплу­а­та­цію з нагоди 10-ліття незалежності України, наф­топ­ровід «Одеса – Броди» у грудні 2006-го в устах пре­м’єра В. Януковича отримав «друге життя». Йш­лося про український транзит каспійської на­ф­­ти і газу, про енергетичну альтернативу все­єв­ро­пей­­ського значення. Не залишилось і васального на­­кипу від московського вояжу В. Януковича у пе­­реддень авіарейсу «Київ – Вашингтон».

Принагідно ввічливі американці ненав’язливо да­ли декілька практичних порад В. Януковичу як ге­ополітичному трудоголіку. По-перше, залучити до­даткових міжнародних постачальників ядер­но­го палива, аби проявити волю до енергетичної без­пеки шляхом диверсифікації джерел по­ста­чан­ня. По-друге, своєчасно укласти угоду про роз­по­діл продукції під час видобутку нафти і газу в Чор­­ному морі, аби просигналізувати міжнародним ін­весторам про дотримання зобов’язань. По-третє, на­дати прозорості енергетичній політиці уряду, аби заспокоїти скептиків.


Двері під

номером 30

Геополітично Помаранчева революція про­й­шла під знаком тектонічного зсуву в бік Заходу. Єв­­ро­союз став головним посередником у роз­в’язан­ні кри­зи, а 13 січня 2005 року Єв­ро­пар­ла­ме­нт 467-ма го­ло­сами проти 19-ти проголосував ре­золюцію на­­да­ти Ук­раїні «європейську пер­спек­ти­ву» з мож­ли­вим член­ст­вом в ЄС.

Одначе після Помаранчевої революції га­ран­то­ваного переможцями прориву на Захід не від­бу­лося. У високопосадовців знову проявилися оз­на­ки периферійності – все звелося до поділу посад і сфер впливу, таємних домовленостей.

Якщо на початку президентської кар’єри Ле­о­нід Кучма просив правлячу верхівку підказати, яку дер­жаву будувати, то на другому році пре­зи­де­н­т­ст­ва В. Ющенко уточнював банальні речі. Він у кін­­ці січня 2005-го вказав час (упродовж де­кіль­кох тиж­нів), коли Україна подасть за­яв­ку на член­ст­во в Єв­ро­союзі. На святкуванні Дня Європи 20 тра­­в­ня 2006 ро­­ку вже проявив розмиту обе­реж­ність: Ук­раї­на ста­не пов­ноправним членом ЄС за його пре­зи­ден­­т­ст­ва (ма­буть, поточного – пер­шо­го­?).

Самраз європейську інтеграцію підтримали чо­тири з п’яти політичних сил, які пройшли у пар­ла­мент: Блок «Наша Україна», Блок Юлії Ти­мо­шен­ко, Пар­тія регіонів, Соціалістична партія – 430 ман­да­тів супроти 20 комуністів.

Нині стосунки між Україною та Європейським Сою­зом базуються на основі десятирічної Угоди про партнерство і співробітництво, котра завер­шу­ється майже за рік – у лютому 2008-го. Із трав­ня 2005 року двосторонні відносини Україна – ЄС роз­виваються в рамках політики сусідства, що сто­сується ще 15 країн: Алжир, Вірменія, Азер­бай­джан, Білорусь, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йор­да­нія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Палестина, Си­­рія, Туніс. Це доволі бід­не при­кордоння, на­се­ле­­не 385 млн. осіб.

­Нещодавно Україні запропонували поглиблену уго­ду з ЄС про зону вільної торгівлі, але після при­єд­нан­ня до Світової організації торгівлі, як очікувалося, в 2007 році. Це, до речі, один із важливих етапів при­­єднання до ЄС, де зараз є достатні ресурси для сві­тового вп­ли­ву: населення 480 млн. осіб, най­­біль­ший спільний ри­­нок, майже 50 тис. дип­ло­ма­тів, по­над 100 тис. ми­ротворців на всіх кон­ти­нен­тах то­що. Під цим ку­том зору цілком резонно го­во­рять у світі про гло­бальну місію Європи.

Якщо право на вступ у ЄС не викликає в Ук­ра­ї­ні протиріч (ні за першого президентства В. Юще­н­­ка, ні за другого прем’єрства В. Яну­ко­ви­ч­а), то здо­буття членства в НАТО поки що штучно за­тя­гується. А це теж є вагомим кроком в ЄС і з по­ту­ж­ним економічним ефектом.

Через гарантії безпеки НАТО Україна до­ко­рін­но зміцнює свою територіальну цілісність і по­лі­тич­ну незалежність. І це при скромному рості обо­рон­них витрат із 1,4 % до 1,7-2 % ВВП, річ­ному член­ському внеску 40-50 млн. дол. Водночас ана­лі­тики відзначають цікаву закономірність. За рік піс­ля оголошення про вступ до НАТО іноземні ін­ве­с­тиції у Польщі, Чехії та Угорщині зросли у 3,5 ра­зи, у Румунії – на 141 %.

Приєднатися до НАТО легше, позаяк ви­ма­гає­ться менше фундаментальних змін у суспільно-п­о­л­і­­тичній системі. На Ризькому саміті (листопад 2006) Україну могли запросити до Плану дій щодо член­ства, а максимум у 2010-му вона б його отри­ма­ла. Як­­раз під завісу президентської каденції В. Ющен­ка. Проте впродовж двох років після По­ма­ранчевої ре­­волюції переважали уроки з ри­то­ри­ки, котрими за­хопились її чільні герої та ан­ти­ге­рої.

Відбувалася неперервна гра метафор, аби за­по­в­нити історичну паузу. При чому з усіх боків, хо­ча з різних мотивів і відмінних цілей. При­мі­ром, США ніколи не відмовлялися від підтримки май­бутнього України в Європі. Це вкотре дав зро­зу­міти президент Джордж Буш на саміті в Ризі: єв­р­оатлантичні інститути – ЄС і НАТО – зал­и­шаю­ть відчинені двері для України. Девізом цього са­мі­ту став концепт «Going Global». «Ставати гло­ба­ль­­ним» означає прилучення історичних союзників Ав­стра­лії, Нової Зеландії, Японії та Південної Ко­реї. Функцію глобальної відповідальності НАТО під­креслює по­всякденна співпраця з ООН, чого не бу­ло за «хо­­лодної війни».

Гостра боротьба політичних сил весною 2006 ро­ку «перегріла» частину українського сус­­піль­ства про­­блемою НАТО і привела, зокрема, до зри­­ву спіль­них навчань у Криму. Внаслідок цієї па­­узи Ук­раїну не запросили в Ригу. Втім, останній са­міт за­свідчив, що НАТО (26 країн) не відчуває «вто­ми роз­ширення», притаманної ЄС. Хорватію, Македо­нію, Албанію можуть запросити в НАТО в на­ступ­ні півтора року, позаяк вони вже приє­дна­ли­ся до Пла­ну дій щодо членства.

Нині Україна може змагатися лише з Грузією за символічну 30-у інавгурацію. Поки що Грузія ве­де перед за пронатівськими настроями – більше двох третин населення.

У 2005 році в Європейському Союзі сталася най­більша криза за всю його історію. Франція та Ні­дерланди відхилили на референдумах кон­сти­ту­цію ЄС, яку на той момент ратифікували 15 із 25 кра­їн-членів. Проблема не в положеннях кон­сти­ту­­ції, а у браці нових об’єднавчих ідей. Адже по­зи­­­тивні асоціації (мир, вільний ринок, відкриті ко­р­дони і євро), які раніше пов’язувалися з ЄС, ви­чер­па­ли себе. Але ця пауза «плавильного котла» мо­же тіль­ки спонукати Україну ретельніше ви­ко­ну­вати «до­машні завдання» за євросоюзівською про­г­ра­мою.

У 2007 році ЄС уже матиме 27 держав (при­єд­ну­ються Румунія і Болгарія). На черзі – Туреччина і Хор­ватія. Знову ж таки символічно 30-ою могла б стати Україна…

Прекрасно, що поруч з Україною на ге­ог­ра­фіч­ній карті розташована Росія, котра, будучи ге­о­по­літичним дзеркалом, сама не може обійтися без принад Заходу. Як не парадоксально, але про­дик­­тована національними інтересами, ук­раї­н­сько-ро­сій­ська конкуренція в останні роки то­чи­ть­ся за першість здобути «західні трофеї»: ка­пі­та­лі­­зацію, «Євробачення», ринковий статус, СОТ, уго­­ди з ЄС і НАТО тощо.

Ясна річ, внутрішнє наповнення цих змагань мен­тально різне: українці звітують про дот­ри­ман­ня цінностей, а росіяни набивають собі ціну. І це не гра метафор під час геополітичної паузи. Її про­сто нема, бо «точку неповернення» вже прой­де­но. Усі це помітили, але не всі в Україні кажуть про це вголос із поваги до справді цінного сусіда.


Що се було?
Контрреволюція

ім. В. А. Ющенка
У середньовічну давнину в Європі під вп­ли­вом тюрків сторони світу позначали кольорами: чор­ним – північ, червоним – південь, синім – схід, бі­лим – захід. Центр орієнтаційного пошуку вва­жав­ся жовтим (золотим). Нині, в інформаційно-по­­стіндустріальну пору, кольоровим компасом по­ка­­зують різкі та динамічні перетворення в дер­жаві та суспільстві в декотрих закутках ци­віл­і­за­ції.

Сукупне іміджево-маркетингове забарвлення клю­чових гравців політичної арени сучасної Ук­раї­ни може слугувати типовим взірцем: біла опо­зи­ція (БЮТ), синьо-білий уряд із червоними ро­дим­ками (Партія регіонів, яка сіла на гео­по­лі­тич­ний шпагат, в альянсі з комуністами і подібними (ма­­линовими) соціалістами), жовто-червона вер­ти­каль влади (президент із усіма патентами на все по­маранчеве, включно з «Нашою Україною»).


Кому грають

«Слов’янку»?

У розпал резонансної кризи 2000-2001 років за­­родилося актуальне в наступних політико-пра­во­вих баталіях опозиційне гасло «Україна без Куч­ми». Здавалося, що інавгурацією 23 січня 2005 ро­ку завершилася публічна кар’єра президента Ле­о­ніда Кучми і пов’язана з його іменем спе­ци­фіч­на система державного управління.

Та неждано всіх приголомшив па­ранор­маль­ний феномен: незважаючи на ротацію прізвищ на ви­вісці на дверях до кабінету глави держави, Ук­ра­­їна й надалі залишилася з Кучмою, дещо по­мо­ло­­ділим і трохи інтелігентнішим, із чисельнішою сі­м’єю в прямому й образному смислі.

Парадокс розв’яжеться сам по собі згодом. От­­же, коли достроково чи у термін за кон­сти­ту­цій­ним ка­лен­дарем зреалізується сценарій «Укр­аї­на без Ю­ще­н­ка», тоді завершиться історичний ци­к­л, роз­по­ча­тий без­компромісною боротьбою з куч­міз­мом у пер­ший де­нь оприлюднення ау­діо­за­пи­сів майора Миколи Ме­льниченка.

Майбутня Україна навряд чи вже ско­лих­не­ться від одкровень якогось рядового тілоохоронця чи весільного генерала від політики і бізнесу. Еліт­ні люди здрібніли на очах. Утім, київські пагорби ба­чили й не таку депресію, а справжню руїну – мон­­­гольську. Якщо на овиді нема героїв, то ліпше роз­­минутися з будь-яким геростратом, навіть ка­ліб­­ру найдрібнішого.

Чи все так виглядає нині безнадійно? При­най­м­ні тимчасово мусимо перечекати нічні ім­про­ві­за­ції першої особи і командно-штабні оргії по­рі­ді­лої гвардії у вишуканій мовно-стильовій кон­фі­гу­рації. Цю езопову говорильню ще вдається зо­дяг­ти в рожеву пелеринку: краще відпочити у по­тем­ках прострації, аніж при світлі дня спочити у но­к­дау­ні. А погожий ранок покаже, за класиком, ко­му­сь «дулю в кишені». Власне, не ранок, а най­б­лиж­­чі вибори.

Поки що світ змушений занепокоєно спог­ля­да­ти. Не утримався коментарів директор На­ціо­наль­ної розвідки США Джон Негропонте в ході се­нат­ських слухань у Вашингтоні 12 січня 2007 ро­ку. Він заявив, що боротьба за владу між пре­зи­ден­том Ющенком і прем’єром Януковичем змі­ц­нює позицію Росії в регіоні.

Учений-україніст Ендрю Вілсон з University Col­­­lege London налаштований оптимістично: Вік­тор  Юще­н­ко завершує кар’єру, проте це не оз­на­чає сме­рті Помаранчевої революції (The Guardian, 16 січня 2007). «Вікторіальний» політичний кон­ф­лікт, персоніфікований протиставленнями Ющен­ко – Янукович, породила незавершена кон­сти­ту­цій­­­на реформа грудня 2004 року. Зараз позиції пре­­м’єра є міцнішими за президентські, однак Ук­раї­­ні ще далеко до нормально працюючої по­лі­тич­ної системи (The Economist, 18 січня 2007).

12 січня 2007 року опозиційний блок Юлії Ти­мо­­шенко і урядова антикризова коаліція подолали ве­­то пре­зидента на закон про Кабінет міністрів і при­й­няли за­кон про імперативний мандат для де­пу­та­тів міс­це­вих рад. Президент істотно втратив вп­­лив на ви­ко­нав­чу владу, хоча йому залишили пра­­во при­зупиняти ак­ти уряду з одночасним сп­ря­­­му­­ван­ням їх до Кон­сти­ту­ційного Суду. Якщо про­уря­­дова вер­сія закону про Каб­мін 21 грудня 2006 ро­­ку в пар­ламенті набрала 247 го­лосів, то 12 січ­ня 2007 ро­ку вето подолали вже 366 народних де­пу­­татів, 121 з яких пред­­ставляв Б­Ю­Т.­

Позаяк сил на генеральну битву пре­зи­ден­т­сь­кій ко­манді явно забракло, настала пора міс­це­вих «боїв під Крутами». 22 січня 2007 року Му­ка­чі­в­­ський міськ­районний суд заборонив го­лові Ве­р­­хов­ної Ра­ди О. Морозу підписувати ухвалений за­­кон про Каб­­мін, а офіційним виданням його пуб­­лі­ку­ва­ти. По­старався народний депутат від «На­­шої Ук­ра­їни» Ігор Кріль, мешканець м. Му­ка­че­ва. Апе­ля­цій­ний суд Закарпатської об­ла­сті ос­кар­жен­ня, обі­ця­но­го ге­неральною прокуратурою, не до­че­кав­ся. Але закон однаково побачив світ 2 лю­то­го.

Які маємо новації, через які квітучий ліс пре­зи­­­­ден­тського благоденства перетворився на дро­ва? У цілому дрібнички, не варті бурелому. Поду­маєш, у разі невнесення президентом кан­ди­да­ту­ри пре­м’є­ра в 15-денний термін після оп­ри­люд­нен­­­ня про­по­зи­ції коаліції, парламентська бі­ль­ші­сть має право приз­начити главу Кабміну са­мо­стій­­­но. Президент Ю­щен­ко заради прем’єрства Яну­­­­­ковича і не такий куль­біт учинив у серпні 2006 року.

Те ж саме стосується призначення і зняття мі­ні­­стрів закордонних справ і оборони. Що тут по­га­­ного? Пригадується осіння клоунада «Нашої Ук­раї­ни», пов’язана з виходом її кількох міністрів із ді­ю­чого уряду. Навіть придумали для цього ма­раз­ма­тич­ний викрутас – непрезидентської квоти. Кіль­ка «на­шоукраїнських» міністрів і досі урядують під різ­ним камуфляжем.

Наступні зміни схожі на чиновницьку бравуру з при­воду побаченої через вікно сутички ву­лич­них псів над обсмоктаною кісткою, споглядання ко­трої сер­йозно урізноманітнило робочий день. Каб­­мін ді­став право скасовувати акти місцевих дер­­­жад­мі­ні­стра­цій та узгоджувати кандидатури за­­ступників глав місцевих держадміністрацій. Уза­­конили мож­ли­вість відмови прем’єра і мі­ні­стрів скріплювати своїми підписами відповідні ука­зи президента (кон­т­ра­сигнація). Хіба це вартує де­бошу? Глянеш на тих зас­тупників і на ті акти за два роки…

Біда в тому, що про оспіваний у найсвіжіших мі­фах перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки аб­со­лютно не йдеться. Адже вихідною точкою є не­ти­пова форма правління з концентрацією влади в ру­ках президента, що виплекала авторитарний ре­­­жим Л. Кучми. Реформована Україна після 1 січ­ня 2006 року й далі суттєво відрізняється від пар­ла­­ментсько-президентських республік Європи.

Парламентська асамблея Ради Європи, при­мі­ром, вважає, що статус політичної реформи в Ук­раї­ні досі під сумнівом. Із самого початку го­лов­ним питанням було не «баланс влади», а її повний кон­­троль. Цитую: «Новий Кабінет міністрів пе­ре­пов­­­­­нений чиновниками, які уособлюють ко­руп­цій­­­­не злиття бізнес-інтересів з урядом» (Ук­раї­н­ська правда, 25, 31 січня 2007). Політична сис­те­ма залишилася непередбачуваною, зокрема «ко­а­лі­­ційний торг» призвів до того, що виборці не знають, за кого справді голосували.


Чорні ангели,

білі демони…

Є тисячу роз’яснень чому припорошені снігом ан­гели революції поволі зійшли з п’єдесталу, аби пе­­ревтілитися у пропащих – в демонів кон­тр­ре­во­лю­ції. Відомо, куди поділися астрономічні від­сот­ки прихильників екс-банкіра Віктора Ющенка. Зна­є­мо поіменно всіх, хто ще вірить у кришталеві чес­­ноти Олександра Мороза. Воскреслий з пре­зи­ден­­тської ласки Віктор Янукович і раніше серед ан­­гелів не числився. Своїми білими шатами Юлія Ти­­мошенко відчайдушно спробувала зберегти ре­во­люційні цінності, змінивши вицвілу і при­ва­ти­зо­вану символіку неутверджених, але, на щастя, не до тла розвіяних вітром суспільних очікувань.

Нікого не пропустив? Хоч акторів у політичній дра­мі вистачає, проте головні ролі давно роз­пи­са­ні. Комусь уже нараховують солідну пенсію. Хтось ще марить себе президентом обох берегів Дніпра. На­с­правді конкурують інші двоє. Він ходить на кі­­­нопроби на «Мосфільм». Вона грає пар­ла­мен­т­ськи­ми м’язами.

Оцей примітивний вождизм виріс на ри­пу­чо­му паркеті цинічної політичної поведінки. На гра­ні (а, може, на панелі) електорального зрадництва та маніпулювання політичною опорою судилося йо­му і завершити многотрудну стезю свою.

Інавгурація Віктора Ющенка обійшлася дер­жав­ному бюджету в 4,3 млн. грн. На перших по­рах начебто не було шкода тих грошей. У березні 2005-го новий президент мав найвищий рей­тинг довіри (60 %), який за останні роки от­ри­му­ва­­ли можновладці. Але до кінця вересня 2006-го рі­вень народної підтримки В. Ющенка знизився до показ­ників «пізнього» Л. Кучми – тільки 9,5 %.

Якби зараз проходили президентські вибори (День, 23 січня 2007), лідер парламентської опо­зи­ції Ю. Тимошенко зайняла б перше місце, на­брав­ши 21,22 %, прем’єр В. Янукович – друге (20,52 %), а пре­­зидент В. Ющенко – почесне третє (8,34 %), от­ри­мавши глузливий статус «кривенької ка­чеч­ки». У США так іменують президентів із рейтин­гом нижче 30 %.

Радари соціологів непомильно фіксують єди­ний електоральний сигнал: другий термін пре­зи­ден­т­ства для В. Ющенка виключений. Нічого не вді­єш. Якщо творець революційного піднесення і стар­­тових умов цивілізаційного оновлення – міль­йо­­ни українців, то відповідальний за його стагнаці­ю чи поразку – один. Саме тут найдоречніше ве­с­ти мо­ву про роль особи в історії. На разі – супе­реч­­ли­ву і трагікомічну.

Віктор Ющенко насамперед не витримав між­осо­бистої конкуренції в межах універсальної мо­де­лі циркуляції еліт. Ворогів щоразу додається і нер­ви здають. На старті милостива фортуна пере­ві­рила В. Ющенка найслабшим – В. Януковичем (2004-й), але потім він не витримав натиску «вог­ню і криці»: у 2005-му – Ю. Тимошенко, у 2006-му – О. Мороз, у 2007-му – мабуть, уже пів «Нашої Ук­­раїни» і майже вся Україна, з якої близько по­ло­ви­ни відверто сумнівалася від початку.

Із нинішньою кризою довіри президенту склад­но реалізувати якусь довгострокову стратегію. До то­го ж, у В. Ющенка відсутнє розуміння цивілі­зо­ва­­ного поняття про партнерство і союзників. Чи­се­­ль­ні мандрівки на Захід, слабко підкріплені вдо­ма чимось суттєвим у наближенні принаймні дер­ж­­а­парату до кращих європейських взірців, не пе­ре­вернули його світогляду.


Робота

над помилками

Під кутом зору низки вчених, від часу По­ма­ран­­чевої революції політична система в Україні до­ко­рінно змінилася, а суспільство отримало три ви­кли­­ки: демократизація, політична реформа, ко­а­бі­та­­ція (співіснування) президента й опо­зи­цій­но­го до ньо­­го уряду. Одначе спроба президента вста­но­вити «до­­говірну демократію» через укладення Уні­вер­салу на­ціональної єдності виявилася без­ус­піш­ною.

Колишній формальний лідер пропрези­дент­сь­ко­го партійного вінегрету Роман Безсмертний ви­явив аж чотири фундаментальних помилки – при­зна­чення Тимошенко прем’єром; позакоаліційний фор­мат першого помаранчевого уряду без будь-яких зобов’язань сторін; нерозпуск Верховної Ради од­разу після революції; суміщення виборів до Вер­хов­ної Ради і до місцевих рад 2006 р. і нество­рен­ня одноформатного блоку «Наша Україна» в цент­рі та на місцях, що зруйнувало цілісність кампа­нії.

Іще відвертіше висловився сирієць Харес Юс­сеф із близького бізнес-оточення президента. Мов­ляв, В. Ющенко навіть не здогадувався, що дія­ло­ся в його апараті, які схеми переділу власності роз­­­робляли його «любі друзі». У вищому ешелоні вла­­­­­­ди відбулася лише зміна прізвищ, але не мен­та­­­­літету. Ось і мільярдер Р. Ахметов із Партії регі­о­­нів із шармом чарівника виділив 14 млн. дол. на про­­­ект «Лікарня майбутнього» під проводом дру­жи­­­ни президента Катерини Ющенко.

Чи варто посипати голову попелом? Словами щи­­рого іміджмейкера Х. Юссефа: «Люди по-різ­но­му відпочивають: хтось горілку п’є, хтось на по­лю­ван­ня їздить, а Віктор Андрійович любить са­джа­ти дерева». Щоправда раніше він обіцяв по­са­ди­ти бан­дитів, тому його обрали президентом. А він по­дав­ся в пасічники і садівники…

Як не крути, це наші знівечені сподіванки і яке­сь вистраждане майбуття, котре досі уявля­єть­ся гідним життям у державі, де хоча б правляча вер­­­хівка не складається з легалізованих злочинців і дріб­них політичних шахраїв.
Чорні ангели,

білі демони



Деміурги коаліційних болячок
Одна коаліція в Україні нині при владі, інша – в опозиції. Причому деякі державні діячі та пе­ре­січ­­ні політики примудрилися перебувати одно­час­но в обох об’єднаннях. Це умовно: якщо абст­рак­т­но висловлюватися і здаля розглядати. Насправді тих коаліцій удвічі більше: половина кермує кра­ї­ною, половина вириває кермо.
2 x 2 = 0

(наразі)


Головна владна коаліція, котрій личить по­лі­фо­­­нічна абревіатура ПП, складається з про­за­хід­но­­го президента і проросійського прем’єра. До­по­між­­на (АК) досі звалася антикризовою, але, як ви­яви­­лося, всередині оголошено конкурс на кращу пе­реназву. Бо вона не з міфічної кризи виводить Ук­­раїну, а продукує агонію. В опозиції досі пере­бу­­вала коаліція партій під іменням БЮТ. Тепер ба­­чимо її розширену редакцію – ОО.

За два присяди (заявою 5-го і угодою 24-го лю­­того 2007 року) два блоки – Юлії Тимошенко і «На­ша Україна» – започаткували об’єднану опо­зи­цію. Вона виступає проти конституційних змін від 8 грудня 2004 року і за дострокові вибори у пар­ла­ме­нт і місцеві ради, імперативний мандат для де­пу­­татів місцевих рад, нову Конституцію з по­си­ле­ним місцевим самоврядуванням. Відразу ж пар­ла­­ментські фракції БЮТ і НУ направили спіль­но­го ли­­с­та до президента В. Ющенка, закли­кав­ши ве­ту­­­вати закони, ухвалені АК і не підтримані ОО.

Поки що всі знайшли зручну нішу приємно зди­­­вованих. Ющенко отримав гарантії від чер­го­во­­­го звуження повноважень, Тимошенко реа­білі­ту­­­валася за подолане вето на закон про Кабмін, а Яну­­­кович його отримав для щоденного кори­сту­ван­ня.

Простолюду, як ведеться, знову воювати за ці­­саря. Установчі документи ОО кличуть на за­хист демократії від «поновлення диктатури кла­нів», «реставрації кучмізму», «кримінально-олігар­хіч­­­ної влади», «відродження кланово-корум­пова­ної еко­­номіки», «торгівлі національними інтереса­ми».

Великим і маленьким українцям ще раз на­га­да­­ли про «дискредитацію ідеалів Майдану», «зраду Со­ц­­партії», «небачене зростання цін і тарифів», «мас­­­штабні кадрові чистки». Їм же у підсумку на­ле­­­жить «відродити демократичний європейський роз­­­виток України».

Ця затерта лексика не відзначається ви­шу­ка­ні­стю, проте безнадійно насолоджуватися кра­щи­ми словесами. Ті, хто підписують правильні па­пе­ри, потім пускають їх на треби побутові. По­бачи­мо, як станеться цього разу.


Біле…

Любіть Україну!

Аби після презентації ОО не нервувати один од­­­ного, вожді помандрували світом: В. Ющенко ску­­­чив за Грузією, за кумом М. Саакашвілі, В. Яну­ко­­вичу забаглося Німеччини, канцлера А. Мер­кель, Ю. Тимошенко десять років мріяла про Спо­лу­­чені Штати.

«Нова Маргарет Тетчер» взялася переконати Ва­­шингтон у необхідності Україні дострокових ви­­борів Верховної Ради і Конституції, що мусить уне­­можливити одночасне правління двох полі­тич­них команд із різним баченням. Юлію Тимошенко ви­с­лухали віце-президент Дік Чейні, держ­сек­ре­тар Кон­­доліза Райс, радник президента з питань на­­ці­о­на­­льної безпеки Стівен Хедлі, екс-держ­сек­ре­­тар Ма­­­д­­лен Олбрайт. Для Білого дому подібні зу­­­ст­річі є зви­­ч­ними, адже опозиціонери часто зд­о­­­­бувають вла­ду.

Економіст Андерс Аслунд нагадав «Голосу Аме­ри­­ки», що критикував раніше Ю. Тимошенко за кон­­кретні дії – прем’єрські промахи, але зараз во­на говорить правильні речі. Одну з них про­ци­ту­ва­­ла The Washington Times 2 березня 2007 року: «Це не значить, що я не люблю Росію… Просто я лю­б­­­лю Україну».

Справа втому, що Верховна Рада з ініціативи Ю. Тимошенко прийняла 6 лютого закон, де йшло­ся про заборону передавати вітчизняні транзитні га­зопроводи у приватні руки та іноземцям у будь-якій формі. Це стало відповіддю на заяви пре­м’є­ра В. Януковича і президента Росії В. Путіна, що спі­ль­не управління українською трубою підви­щи­ть її прибутковість.

У розвиток сюжету Юлія Тимошенко не вда­ла­­ся до художнього аналізу візитної картки поета Во­­­лодимира Сосюри, а щиро покаялася з поміччю ін­­­шої метафори. Вона порівняла Україну 2005-го з аквалангістом, який зашвидко піднявся на по­вер­­­хню після років, проведених на застійній по­лі­ти­ч­­ній глибині. Тому майбутні реформи під її ке­рів­­­ництвом доведеться проводити повільніше.

На погляд стороннього, проблема не в гальмах чи акселаторі, а в чесності перед собою. Її не тре­ба щодня демонструвати на телекрані, як етичну пе­­ревагу над кимось, бо є чорні плямки на білих мун­­дирах опозиції. Ось приклад.

8 лютого 2007 року в крісло віце-спікера пар­ла­­менту сів бютівець Микола Томенко. 340 голосів «за» означали, що АК дисципліновано погасила БЮТу пакет домовленостей при подоланні вето на за­­­кон про Кабмін. Не в тому біда. Оприлюднена ко­­­пія диплому про вищу освіту М. Томенка під­тве­р­­дила діагноз «проффесор», яким хворіє по­лі­тич­­­на еліта. І не важливо, де вона зараз: при вла­ді чи в опозиції, у Росії чи Америці.

Коли весною 2005-го спалахнув скандал з псе­в­­доос­вітою помаранчевого міністра юстиції Р. Зва­ри­­ча, тодішній віце-прем’єр М. Томенко задоку­ме­н­­­тував, що закінчив Київський університет ім. Т.  Шев­­ченка за спеціальністю «історія». На­сп­рав­­ді, як з’я­­сували в лютому 2007-го, вона на­зи­ва­ється «іс­то­рія КПРС». Перед тим маніпуляцією ска­­нером при­­брали незручну абревіатуру. Днесь за­­були і при оформленні на посаду заступника го­ло­­ви Вер­­­хов­ної Ради скопіювали злощасний дип­лом зви­чай­ним чином.

Подумаєш, дрібничка... Що ж, і тут зробимо оп­­­ти­містичну міну.
Чорне…

Позаду Москва!

Пригадується радянська легенда про політ­ру­ка Ва­силя Клочкова, котрий начебто восени 1941 року не­­далеко московського передмістя мовив, що від­сту­­пати вже нікуди. Янукович із товаришами це за­­тямив і, мабуть, інколи пригадував подумки, пре­­зентуючи свої фізичні та інтелектуальні кон­ди­ції у Вашингтоні та Берліні в грудні 2006-го і лю­то­­му 2007-го. 27 лютого 2007 року, в переддень йо­­го візиту до Німеччини, діловий щоденник Han­dels­blatt не утримався від компліменту: «…здо­ро­вий, як бик, раніше засуджений голова уряду».

А починалося все завчасу за рецептами захід­них мольфарів. 19 лютого 2007 року Die Welt вмі­с­ти­­ла лагідну до В. Януковича статтю берлінця Але­к­­сандера Рара про те, що український прем’єр не прагне інтеграції з Росією, а навпаки шукає шля­­ху до євроатлантичної спільноти.

28 лютого Frankfurter Allgemeine Zeitung пе­ром Конрада Шуллера саркастично відповіла, що «стріл­ка компасу цього чоловіка ще жодного разу чіт­­ко не вказувала ані на Схід, ані на Захід, орієн­ту­­ючись лише на єдиний полюс тяжіння: на нього са­­мого, Віктора Януковича, та його владу». Це всі за­т­ямили. Спотвореному посмішкою В. Януковичу при­таманна погрозлива риторика, коли відчуває за­грозу власним позиціям.

Утім, після Росії Німеччина є другим торговим парт­нером України. Двосторонній торговельний обо­рот у 2006 році зріс на 32 % і склав 6,25 млрд. єв­ро. Тому контактувати на вищому рівні при­му­шує обов’язок.

Експерт Райнер Лінднер, який радить бун­де­с­та­­гу і уряду ФРН, акумулював спільну точку зору: В. Яну­кович не є бажаним партнером Заходу, але, по­­важаючи легітимність АК, доводиться спів­пра­цю­вати.

Усім зрозуміло, що Україна прийде до ЄС вже в наступному поколінні політиків, а не за уряду Яну­ковича, деякі міністри якого зацікавлені у влас­ному збагаченні.

Своєму інтелектуальному реноме Віктор Ян­у­ко­вич у Берліні не зрадив. 28 лютого він читав про­мо­ви з листків, де розставлено наголоси для пра­ви­ль­ної вимови українською. Процитував на­ві­ть екс-пре­­­зидента Ріхарда фон Вайцзеккера, наз­­вавши його «Вайцербергом» аж з другої сп­ро­би.

Ще запам’яталося бажання В. Януковича вс­ту­­­пити в ЄС і підкреслена повага до В. ­Ю­щ­е­н­ка, че­рез три тижні після якого він сюди при­летів.

Що досягнуто? Канцлер Ангела Меркель до­ру­чи­ла міністру економіки Міхаелю Глосу об­го­во­ри­ти у Києві енергетичні пропозиції. За цим не вар­то було літати. Дешевше переговорити телефоном.

Аби розширити межі уявлень про свій рівень ос­­віченості, у Берліні Віктор Янукович виступив на конференції «Україна і Євросоюз – нові під­хо­ди», організованій Німецьким товариством зов­ні­ш­­­ньої політики. Після його промови слово взяв екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, ко­т­­рий по-вчительськи терпеливо ще раз роз­ста­вив на­голоси: «Україна вже один з найкращих пар­­­т­не­рів НАТО і готова бути членом альянсу. Од­нак у Вас є проблеми. Перша – це Ваша публічна ду­­м­ка. І друга, не менш важлива, – це думка Ро­сії».

Подібна роль випала британському міністру в сп­­­равах Європи Джефу Гуну. У Києві 27 лютого він пе­­­реконував, що розміщення американської сис­те­ми ПРО в Чехії і Польщі лежить в площині ін­те­ресів Європи і України. До того ж, Ве­ли­ко­б­ри­та­нія під­три­має на шляху України в ЄС відповідні ре­форми і спів­­­працю в енергетиці. Натомість пре­м’єр В. Яну­ко­вич відзвітував, що завдяки АК спів­ро­­біт­ни­­цтво між Ук­раїною та Євросоюзом ак­ти­ві­зу­ва­ло­ся.

Тим часом Україна і Росія опинились у кон­ф­лік­ті через виступи мера Москви Юрія Лужкова в Кри­му. Візитер укотре покрив сумнівом передачу Кри­му Україні у 1954 році, подякував за виступи про­ти НАТО і пообіцяв допомогу етнічним ро­сія­нам. Позаяк у Києві урядує прокремлівська ко­ман­да, то вона, вхопивши облизня, мовчки втер­ла­ся. Хоч про якогось дипломата-перекладача з ук­раїнської на російську В. Янукович теревенив ма­ло не на рівні загрози національним інтересам. Ро­сії потрібні не рівноправні партнери, а без­по­рад­ні сателіти, в’їдливо підмітив якось міністр за­кордонних справ Естонії.


Чорно-біле…

Сад, пасіка, город

Нехай вибачить редакція журналу «Дім, сад, го­род» за каламбур. Але він тут до місця. 25 лю­того 2007 року Neue Zürcher Zeitung зау­ва­жи­ла, що популярність Віктора Ющенка стрімко впа­ла че­рез його лепту в минулорічних чварах нав­коло но­вого уряду. Одне крило НУ з Романом Бе­з­смерт­ним домовлялося з БЮТ і СПУ, а друге з Юрієм Єха­нуровим – з ПРУ.

Обидва напрямки підтримував В. Ющенко, яко­­­му наче припало до душі визначення Лехом Ва­­лен­сою демократії як війни всіх проти всіх під кон­тролем права. І часто у них фаворити прог­ра­ю­ть.

Годиться додати спостереження російського са­тирика Михайла Жванецького: «Я з Віктором Ан­дрійовичем не зустрічався. Мені здається, він більш сумний. Наш – більш веселий... Його спи­таєш: а де ж у нас демократія, він відповість: а де? А немає. Країна така. Жодних тем Володимир Во­лодимирович не боїться».

От і 10 лютого 2007 року в Мюнхені В. Путін ви­к­­лав ґлобальні амбіції Росії. Сумирним свідком ре­­зонансної промови став В. Ющенко, котрий не зай­­шовся відразу що сказати.

Аж 18 лютого у Frankfurter Allgemeine Zeitung Президент занепокоївся ене­р­гетичною безпекою Єв­ропи, чекаючи гар­мо­нії інтересів постачальників, споживачів і тран­зи­те­­рів.

Зрештою, як не змінювався би світ, головні заг­рози для України не зовнішні, а внутрішні, нап­риклад, слабкість системи влади, структур обо­рони і безпеки, мляво захищених від сторонніх про­никнень. Хоч Україна входить до тридцятки країн за потенціалом міжнародного впливу, та без кон­солідації еліти стратегія її розвитку приречена на внутрішню «холодну війну» і біполярність.

Повернемося до аграрних проблем – до саду, па­сіки і городу, з якими отожнюємо діючого пре­зи­дента. Його «Нашу Україну» сформували пар­тій­ні олігархи за корпоративними принципами. То­му, коли 2006-й В. Ющенко оголосив роком села, пре­зидентська фракція навіть не подала за­ко­но­про­ектів для цивілізованого функціонування рин­ку землі. НУ досі не виросла зі штанців вож­ди­ст­сь­ко-олігархічної партії до бриджів де­мок­ра­тич­ної. Їм, мешканцям сільських околиць під Києвом, де все можна по-чорному деребанити, і так добре. Нам би їхні аграрні набутки!
Інструкція

поганому танцюристу

Як відомо, щорічно у Кембриджі читають Ук­раї­­нську лекцію. Недавно черга випала Ендрю Ві­л­со­ну з Юніверсіті коледжа в Лондоні. У лекції «Піс­ля Помаранчевої революції: природа пос­тра­дян­ської де­мократії в Росії та Україні» він де­та­лі­зу­вав най­бі­ль­­шу пе­решкоду – засилля по­літ­тех­но­ло­гій. Хоч рі­ве­нь де­мо­кратії в Україні виріс після 2004 року, а рі­вень Ро­сії знизився, в обох країнах: 1) ма­ні­пу­лю­ють пар­тіями, 2) діалог замінено чор­ним пі­а­ром: усі ма­ють компромат один на одного, 3) по­лю­б­ляють дра­матургію боротьби, наприклад, між Схо­дом і За­ходом у регіональному і гло­баль­но­му ви­мірах.

У цілому політичну ситуацію в Україні вва­жа­ю­­ть у світі здебільша «гарною живою дис­ку­сією» у рам­ках демократичного процесу. 25 січня Пар­­ла­мен­тська Асамблея Ради Європи опри­люд­ни­ла ін­фор­маційну доповідь Ренати Вольвенд і Хан­не Се­ве­ринсен. У ній відзначено позитив по­літ­ре­фор­ми, що створює систему стримувань і про­тиваг. Але… «обіцянки Майдану встановити чис­те, чесне і ком­петентне керівництво, а також за­безпечити вер­ховенство права і прозорість на всіх рівнях» до­сі не виконані.

У лютому 2007-му Верховна Рада схвалила у пер­шому читанні закон про забезпечення про­зо­ро­сті відносин власності стосовно засобів масової ін­формації. Його підготували відповідно до ре­зо­лю­ції ПАРЄ. «За» проголосувало 411 депутатів. Це один хороший приклад позитивної співпраці. Що­пра­вда, йдеться про виняток, а не правило.

Сказання про

триста спартанців
В очікуванні виборів

27 травня 2007 року
Указ президента України від 2 квітня 2007 ро­ку про позачергові вибори Верховної Ради змусив укотре відверто розібрати реальну си­ту­а­цію в дер­жаві останніх років без оглядання на пра­­­ведних і грішних.

Дефінітивне питання про те, хто порушив Кон­­с­титуцію, відразу стало вторинним, тому не­без­під­став­но аналітики розгледіли черговий етап не­за­кін­ченої боротьби України за право са­мо­виз­на­чен­ня між Євразією під верховенством Росії та дво­­головим Заходом (США і ЄС), а парламентські ви­­бори – народним референдумом на користь од­нієї з цих систем цінностей.


«Ідіть заради

Господа Бога!»

Уперше Україна познайомилася з до­стро­ко­вим при­пиненням повноважень парламенту ще 19­94­ р­о­ку. До нього готувались заздалегідь і то­та­л­ь­но. Де­пу­та­тів усіх рівнів, міських, селищних і сі­ль­сь­ких голів в­и­­бирали трьома місяцями раніше пре­зи­ден­та.

Ексклюзивній кампанії-2007 відвели 60, а то­ч­­­­ніше 57 днів – від 3 квітня до 27 травня. Ос­кі­ль­­ки вітчизняний політикум звик до безпечних чо­ти­ри-п’ятирічних «теплих ванн», а не до швидких зві­­ту­вань електорату, то вкластися у виборчий ка­лен­дар забажали не всі.

Проте в усіх задекларованих позиціях ідеться про вихід з електорального лабіринту без силових заг­роз. На Заході та Сході (в українському і сві­то­во­му вимірах) умить діагностували хворобу росту де­мократії, внаслідок чого проходить оптимальна шлі­фовка політичної системи в Україні, котра про­й­шла санацію, на жаль, незавершеною По­ма­ран­чевою революцією.

Не випадково головні канали вітчизняного те­ле­­бачення орієнтовані на несподіваний кон­струк­тив соломонових рішень президента України, гос­по­­­­даря ситуації в столиці, де його неповороткі опо­не­н­­ти прем’єр В. Янукович і спікер О. Мороз н­е сп­ро­­­­­моглися на публічний прорив у соціальних си­м­­­­­­па­тіях, чаклуючи над перетворенням В. Юще­н­­ка в це­ремоніальну фігуру.

Президент одразу посів морально виграшну ні­­­шу, апелюючи до розсудливості народу. І от­ри­мав схвалення керівників чисельних конфесій (пра­­во­слав­них Київського патріархату, греко- і ри­мо-ка­то­ликів, євангелістів і баптистів). Ко­ал­і­цій­на більшість Верховної Ради не на жарт ро­з­сер­­­ди­лася і, не повірите, пожалілася Папі Рим­сько­­му Бе­не­дик­то­ві XVI за «втручання деяких пре­д­став­ни­ків ка­то­лицької церкви в політичні процеси в Ук­раїні».

Спікер і прем’єр упали в революційну про­стра­цію і контрреволюційний штопор одночасово. Во­ни віддали власну долю на поталу ко­пію­валь­ному інтелекту, мавпуючи дійсність із трирічним спіз­ненням. Послухати доволі знайому риторику пок­вотно звозять тисяч десять-п’ятднадцять «про­фе­сійних демонстрантів».

Із неблатним креативом важкувато. До­во­ди­ть­­ся крутити совковий шансон і пригадувати фо­ль­к­лор радянських піонерів – майбутніх бу­дів­ни­чих комунізму. Утім, атеїзм відійшов. На Майдані в пасхальну неділю освятили паски для близько ти­ся­чі прихильників коаліції – втричі менше, ніж очі­­кували депутати-регіонали.

Письменниця Оксана Забужко в німецькій га­зе­ті Die Welt 11 квітня 2007 року резонно назвала «бі­л­о­-синій» Майдан «третьосортною симуляцією По­­­ма­ран­чевої революції», результатом чого став «па­те­тич­ний фарс». Годиться додати, що й са­мо­наз­ва цих ак­цій якась дріб’язкова – «мітинги при­біч­ни­ків па­р­ла­ментсько-урядової коаліції». На них інколи про­мов­ляв прем’єр В. Янукович, сх­ви­ль­о­ва­ний «пов­то­рен­ням 2004 року» і втратою ґрун­ту під кра­ї­ною, «про яку ми з вами мріємо», додамо сло­вами В­. ­Ю­щ­е­нка, «на купленому майдані за 40-100 гри­ве­н­ь».

Цій мрії, зокрема, слугувала підігнана ста­ти­с­ти­­­ка «коаліційного» міністерства внутрішніх сп­ра­в­, яке на 17.00 11 квітня 2007 року на­ра­ху­ва­ло на Ма­й­­дані Незалежності до 27 тис. мі­тин­гу­ва­ль­ни­кі­в­ на підтримку коаліції, а на Європейські пло­щі – до 4 тис. опозиціонерів.

Попереднього разу, 31 березня, за даними мі­лі­­ції, на мітинг опозиції на Майдан прийшло 25-27 тис., хоч було більше 100 тис. На Європейській то­ді показали число від 30 до 35 тис. ко­а­лі­ціо­ні­с­тів при реальних 10 тис.

За визначенням, пересічна конституція є до­го­­вір­ним політичним документом. Основний Закон Ук­раїни, недосконало поправлений у рамках гру­д­­не­вого компромісу 2004-го, взяв у по­стре­во­лю­­цій­ні заручники всю верхівку. Ця годинникова мі­на спра­­цювала в умовах реставраційного реван­шу.

Із подібних закономірностей виплетено ме­ре­жи­­во всесвітньої історії, до якої в пошуках ана­ло­гій нерідко звертаються зацікавлені та сторонні. Хто і які б зараз не перехоплював лозунги, проте у звер­ненні до норми прямої демократії мо­бі­лі­за­цій­ні при­манки про узурпацію влади і державний пе­­­­­ре­во­рот не читаються ні між, ні за рядками.

Перші тривожні ночі та дні, проведені урядом і пар­ламентом поза робочим часом, виявилися ша­р­­жем на назву і сутність репрезентантів за­ко­но­­дав­чої та виконавчої влади. Антикризова ко­а­лі­ція пос­пі­шила перейменуватися в Коаліцію на­ціо­наль­ної єд­ності. Ця залізобетонна єдність сп­рав­ж­нь­о­ю ме­тою має слабко замасковану кадрову, фіс­ка­льну і кри­мі­нал­ь­ну помсту за недавню елек­то­ральну по­раз­ку.

На цьому застиглому моноліті під покровом ко­­­­ру­м­­пованого парламентаризму легко відновити клю­­­­­чо­ві елементи тотального контролю за дер­жа­вою і сус­пільством. Тому й раніше парламент без гри­­зот сум­ління незаконно заборонив Кон­сти­ту­цій­но­му Су­ду розглядати політреформу, потім при­­й­няв закон про Кабінет міністрів з не­кон­сти­ту­цій­ни­ми по­ло­жен­нями, а з подачі прем’єра пе­рес­тали фі­нан­су­ва­ти міністерство закордонних справ, ви­ти­с­­­каючи мі­ні­стра Бориса Тарасюка.

На інше копіювальний інтелект екс-ви­хо­ван­ців номенклатури не запрограмований.

Мужній крок президента, котрий «раптово пе­рет­ворився на Кромвеля», навернув зрадливу елі­ту до еталонів світової демократії (The Daily Teleg­rap­h, 4, 11 квітня 2007). У 1653 році, коли гетьман Бог­дан Хмельницький переходив на московську ор­бі­ту, лорд-протектор Олівер Кромвель знаменито ро­з­пу­стив британський парламент: «Ви дуже дов­го за­сі­дали, зробивши при цьому мало хорошого. Пора по­кінчити з вами. Ідіть заради Господа Бога!». Але повернемося на рідний ґрунт сучасної історії.


«…болить серце,

а сльози не ллються», –

співала Наталка Полтавка в однойменній со­ці­аль­но-побутовій драмі 1819 року, котру Іван Кот­­­ля­рев­ський означив «оперой малороссийской в 2-х дей­­ствиях». Дійових осіб у ній небагато – ше­сте­ро меш­канців села на річці Ворскла поблизу Пол­та­ви. Її нескладний сюжет із щасливим фі­на­лом соко­вито ві­дображає умонастрої наших су­час­­ників, які знена­цька спіткнулись на здавалось уже прото­реній до­розі. І теж узялися писати «опе­ру» на кшталт інтим­ного соціалістичного лібрето аг­рар­но­го екс-міні­с­т­ра О. Баранівського, пи­са­но­го мовою російською:
Обманчив Юлин внешний вид,

поскольку в женской плоти хрупкой,

натура Юлина таит

единство арфы с мясорубкой.
Для лідера опозиції нехарактерно лізти в чужу к­и­шеню за римованим словом. У The Guardian 5 квіт­ня 2007-го Ю. Тимошенко звинуватила В. Ян­у­­­ко­вича у підготовці конституційного пе­ре­во­роту, що позбавляв повноважень В. Ющенка. Опір ав­то­ри­тарному сповзанню підсилив непоступливий се­ред­ній клас, який нарощує мускули в умовах еко­но­мічного зростання.

Справді. Для удару коаліції у відповідь виб­ра­но вда­лий момент, коли соціум і бізнес за­не­по­кої­ли­ся на­­родженню небезпечної монополії, що про­сте­­жу­є­ть­ся у коаліційному фундаменті нового дер­­жав­ного ре­жиму.

Справа тут не в амбіціях чи вольових якостях В. Ющенка. Попри перекваліфікацію на захис­ни­ка законності, В. Янукович знову програв на рівні ет­нопсихологічних структур. Сучасні українці сто­рож­ко сприймають силові сценарії та кон­цен­тра­цію влади. Україні царська традиція не при­та­ман­на, а гетьманів чи державних утворень спі­ві­сну­ва­ло відразу декілька, як тільки ініціатива і без­­пека ві­льних людей ставилися під загрозу. І тра­диційно зап­рошували міжнародних по­се­ред­ни­ків. У цьому слаб­кість України в минулому, але си­ла в часі те­пе­ріш­ньому.

Прекрасно, що 5 квітня на прес-конференції для іноземних і вітчизняних медіа В. Янукович не на­важився вимовити прізвище канцлера ней­тра­ль­­ної Австрії – спонтанну креатуру на роль ми­рот­во­р­­­ця. 28 лютого у Берліні він умудрився пе­ре­пи­са­ти пас­порт екс-президента Ріхарда фон Вай­ц­зек­ке­ра, назвавши його «Вайцербергом» із другої сп­ро­би.

Уявіть собі обличчя канцлера Альфреда Гу­зен­ба­у­­­ера, коли б, називаючи його, український пре­м’­єр спі­ткувся на буквах і складах. Натомість він при­ніс у жертву міністра закордонних справ Росії, сп­лу­та­в­ши С. Лаврова з його попередником С. ­Ів­а­новим.

Погоджуюсь, конституційна обґрунтованість ука­­зу президента про розпуск парламенту не була без­доганною. Але коаліція спробувала у не­пра­во­вий спосіб знести балансоутворюючі бар’єри задля не­обмеженої влади клану прем’єра. Хоч до­стро­ко­ві вибори суттєво не змінять рівноваги двох орі­є­н­та­цій (на Схід і на Захід), проте усувають де­мок­ра­­ти­ч­ні дефіцити, акцентуючи на першому з трьо­­х мо­ж­­ливих сценаріїв: компроміс, ка­пі­ту­ля­ція, на­сил­ля.

Хоча відчутний подих і переживання не­да­рем­ної Помаранчевої революції, проте вуличні пр­о­те­с­ти видаються полуденною тінню 2004 р. Їх учас­ни­ки не жадають розбагатіти невтіленими обі­цян­ка­ми, а покращити собі життя вже сьогодні, при­най­мні кількома десятками гривень. Австрійській Die Presse 3 квітня 2007 року один із де­мон­стра­н­тів Партії регіонів назвав гривневий еквівалент 23 євро за кожну ніч, проведену в наметах.

«Я тут тільки тому, що працюю на ме­та­лур­гій­но­­му заводі, власник якого, олігарх, підтримує Яну­­­ковича», – сказав у The Guardian 5 квіт­ня 2007 ро­ку 27-літній Льоша з Кривого Рогу. – Нас 40 осіб привезли сюди на автобусі. Платять нам по 100 гривень у день. Але я особисто його не під­тримую. Мені просто не хотілося втрачати ро­бо­ту. А так я за Тимошенко».

Лідерка БЮТу одразу зацікавилася мо­бі­лі­зо­ва­ни­ми коаліцією, котрі мерзли у наметах і яким не во­зили гарячої їжі. Їм обіцяли 300 гривень, але пла­тили тільки 70.
«Она приводить в довод

знакомство вола з волом», –

нарікав на Наталку Полтавку в душевному су­м­’я­т­ті дрібний судовий урядовець – возний Те­тер­ва­ков­ський. Коаліціанти мусять відмиватися і за­пус­­кати фрівольні версії, тотожні дармовим «три по сто» для поливальників на Великодні свята. Во­ни вимушені, по-перше, персоніфікувати кон­ф­лікт, вдаючись до образу демона в жіночій подобі, по-друге, трактувати розпуск парламенту як не­за­кон­ний акт посадового відчаю, щоби зашкодити ус­пішному уряду.

Прибічники Віктора Януковича не при­хо­ву­ва­ли, що харизматична Юлія Тимошенко є головним во­рогом, бо повторно прагне поста глави уряду. При­міром, екс-міністр юстиції, виключений з фра­­к­ції «Наша Україна» народний депутат Сергій Го­ловатий різко засудив демонічний «план Ти­мо­шен­ко» зі знищення «двох Вікторов».

Раніше подібних лицарів абсурду в «Нашій Ук­раї­ні» вистачало, чутливе серце Віктора Ющенка лед­ве вирвалося з їх довірливого шепоту.

Тим часом у своєму коронному жанрі роз­ку­то­го інтерв’ю лідерка опозиції не пошкодувала ек­сп­ре­сії. Перериваючи своє французьке турне, вона встиг­ла у Парижі 30 березня телеканалу France 24 про­яснити логіку сподіваного бліцкригу. Ус­клад­нен­­ня, пов’язані з синьо-білим реваншем, Ю. ­Ти­мо­­­шенко порівняла з останнім нападом ли­хо­ман­ки, після чого зазвичай одужують. Удома жа­да­ний указ прокоментувала без використання ме­дич­­них знань: «Я щаслива, що президент ви­ко­нав свій конституційний обов’язок».

У захваті від рішучості нерішучого В. Ющенка пе­ребували мільйони громадян. Їх не треба до­дат­ко­во переконувати, що підкилимна перевербовка де­путатів спрямована на нейтралізацію пре­зи­ден­та. 3 квітня у Києві перед зарубіжними пос­ла­ми Ю. Тимошенко обурилася розмірами хабарів: «Я працюю в парламенті вже четверте скликання. І можу сказати: ніколи в політиці не ходили такі гро­ші!». Кореспонденту The Times вона назвала зва­бливі суми (5 млн. амер. дол.), обіцяні деяким де­путатам її фракції, якщо допоможуть Партії ре­гі­онів на шляху до конституційної більшості (за­по­віт­ні 300 мандатів). Опісля Конституцію в пар­ла­мен­ті корегували б у ручному режимі. Тому й зав­да­но контрудар.

В інтерв’ю у Newsweek 8 квітня 2007 року Юлія Тимошенко знайшла глобальніші аргументи. До­строкові вибори Верховної Ради є для неї єди­ним способом врятувати Україну від натиску Ро­сії, котра держить свого годованця В. Яну­ко­ви­ча за горло. Проте Кремль утримався від мен­тор­сь­ких спокус.

Президент Росії Володимир Путін тепер нікого не вітав і не обнадіював, провів лише телефонну роз­мову з колегою Віктором Ющенком аж 6 кві­т­ня, підкресливши щиру зацікавленість «у шви­д­кій нор­малізації обстановки». Випустила па­ру тільки ни­жня палата російського парламенту. Дер­жавна Ду­­ма ухвалила резолюцію про «не­кон­сти­ту­цій­­ність» указу В. Ющенка, а її делегація про­ві­дала по­братимів із Верховної Ради.

Ще покаже час, чи прийшла пора незалежних по­літиків, відданих лише рідному народу, як об­на­діяла Ю. Тимошенко. Наразі ясно, що ук­раї­н­ська нація є самодостатньою. Її не раз хотіли опу­сти­ти нижче плінтуса або заплутати технічними ау­тсайдерами. Не вдалося.

Парламентські вибори в березні 2006-го за­сві­д­­чи­ли високу політичну культуру громадян Ук­раї­ни, яким нав’язали вибір із 45-ти партій та блоків. Виб­рали п’ятьох. І зараз українці не помиляться. Шко­да виконавців старих апокаліптичних пісень про адміністративно-політичний розкол. У всіх кра­ї­­нах наявна електоральна специфіка на рівні ста­біль­них регіональних симпатій. Це природно.
«Не дуже довіряй своєму серцю:

сей віщун часто обманює», –

радила ефективний засіб для профілактики жах­райств бідова вдова Горпина Терпилиха. Пер­ший квiтневий тиждень 2007-го президент Віктор Ю­щ­е­н­­ко, прем’єр Віктор Янукович і лідер опозиції Юлія Ти­мошенко присвятили міжнародному імі­джу. Во­ни розмовляли з іноземними послами і журналістами, главами держав.

Найбільший інтерес викликала наступальна по­зи­­­­­ція непоступливого президента. Зокрема, В. Ю­ще­н­­­ко дав інтерв’ю світовим газетам The Guardian (Великобританія), La Repubblica (Італія), Frankfurter All­ge­meine Zeitung (Німеччина), El Pais (Іс­панія), Le Figaro (Франція), а у The Financial Times (Ве­ли­коб­ри­танія), Rzeczpospolita (Польща), Corriere della Sera (Італія) та Le Figaro розмістив стат­тю «Відповідь на кризу в Україні має бути жорсткою» (3 квітня).

Йшлося про те, як правляча коаліція прагне вла­дної монополії, коли результати виборів зо­бо­в’я­­зують працювати на партнерській основі. Він зга­­дав «велику коаліцію» лівих і правих у Ні­меч­чи­ні, приклади «співіснування» у Франції та США, де дотримуються принципу стримувань і про­ти­ваг.

Як його зрозуміли, піти ва-банк спонукала пов­зуча реставрація авторитарно-олігархічного ре­жи­му (Le Figaro, 4 квітня; The Times, 5 квітня), ло­я­льного Росії. Навіть запитали про докази під­ку­пу де­путатів, які змінили прапор (La Repubblica, 5 квітня). Президент розшифрував останню крап­лю політичної корупції, заснованої на шантажі, гро­­шах і торгах посадами. Це – група 25 опо­зи­цій­­них депутатів, які готували втечу в коа­лі­цій­ний табір.

Отож увечері 2 квітня 2007 року, точніше о 21.10 у прямому ефірі УТ-1, президент Віктор Ю­щ­е­н­­ко повідомив, що підписав указ про до­стро­ко­ве при­пинення повноважень Верховної Ради V ­скли­кан­ня внаслідок грубих порушень Кон­сти­ту­ції Ук­ра­їни.

В основі кризи він бачив три небезпечні тен­ден­­ції: «ревізію волі народу» (неконституційне пе­ре­форматування парламентської більшості на ос­но­ві індивідуального чи групового членства, а не фра­кцій); «замах на конституційний лад» (по­стій­на практика прийняття нелегітимних рішень для узу­рпації влади, приміром, Закону про Кабмін); «по­літика шахрайства» (систематичне не­дот­ри­ман­ня зобов’язань під гаслами про національну єд­ність).

Відзначене кваліфікувалося потенційними за­г­розами національній безпеці та державному су­ве­ренітету, попередити котрі зобов’язує пре­зи­ден­та його конституційний статус.

Сам указ надрукували наступного дня, що у ці­лому виявився доволі плідним у дер­жа­во­т­вор­ч­о­му сенсі. «Офіційний вісник президента» нак­ла­дом 3 тис. прим. відразу став раритетом. По­за­че­р­­гові ви­бори призначено на неділю 27 травня 2007­ р­о­ку, розписано заспокійливі побажання на­род­ним де­путатам не виходити згарячу за межі пов­­но­ва­жень, а також відповідні доручення Ка­бі­не­ту міні­стрів і Центральній виборчій комісії.

Увечері того ж 3 квітня голова Верховної Ради Оле­к­сандр Мороз поширив через свою прес-слу­ж­­бу коментар, захищаючи право на індивідуаль­не вхо­джен­ня до коаліції та завуальовано вик­ри­ваю­чи ав­­ан­тюри уряду Ю. Тимошенко 2005 року: зр­о­­­с­т­а­н­­­­ня цін, газові взаємини з Росією, ре­ва­ль­ва­ція кур­су гривні. Для нього в 2006-му Партія ре­гіонів, «На­ша Україна», БЮТ практично нічим не від­різ­ня­лися, тому міграція депутатів не могла спот­во­ри­ти результати виборів. Голосування ж у 300 го­ло­сів потрібне для загального добра – зміцнення міс­­цевого самоврядування.

Творче доопрацювання цього коментаря ви­ли­лось у звернення правлячої коаліції до народу, прий­няте вихідного понеділка 9 квітня на по­за­чер­говому засіданні Верховної Ради. Посвіжіли грі­хи опонентів: давні (спровокували зростання цін на комунальні послуги) та поточні (шантаж су­дів), а також трактовки (спроба держперевороту шля­хом незаконно призначених виборів) й ана­ло­гії (розкол Югославії).

Нарешті з’явилися креативні родзинки ан­ти­кри­зового менеджменту, хоча й еклектичні, ніби спи­­­­сані з поеми «Бородіно» М. Лермонтова, де опо­­­­відається про трагічний вінегрет із коней, лю­дей та гарматних залпів. Коаліція висловилася за ком­­проміс, одночасно кинувши на шальки терезів до­с­трокові вибори президента і парламенту, ре­фе­­рендум щодо вступу в НАТО.

Тут доречно згадати пікантну деталь, яку під­мі­тив лідер «Народної самооборони» Юрій Лу­цен­ко. Газета «Товариш», головний друкований орган со­ціалістів, викреслила свій інтернет-архів 2001-20­05 років, аби спалити за собою мости.

Тижнем раніше спостерігалося заціпеніння. Пар­­­ламентсько-урядова коаліція була готова по­вер­ну­­тись до первинного формату. Розпущена Вер­хо­в­на Ра­да ще до півночі 2 квітня 2007 року спе­ці­а­ль­ною по­становою визнала указ таким, що не може бу­ти ви­конаний через невідповідність Ко­н­ституції, а мі­ні­стер­ству фінансів заборонила да­ти гроші на ви­бори.

3 квітня подібне вчинив Кабмін. Його по­ста­но­ву блискавично зупинив президент, указавши на підміну урядом функцій Конституційного Суду. То­го ж дня президент провів персональні ротації в Раді національної безпеки і оборони, вивівши О. Мороза (без вказівки посади) і ввівши ко­ман­ду­­вача внутрішніх військ О. Кіхтенка і першого за­с­тупника голови СБУ В. Наливайченка.

6 квітня президент увів у дію рішення Ради на­ціональної безпеки і оборони «Про суспільно-по­лі­тичну ситуацію та невідкладні заходи щодо за­без­печення конституційних прав громадян Ук­раї­ни», прийняте попереднього дня 12 голосами: пре­зи­дента В. Ющенка, глави його секретаріату В. Ба­ло­ги, секретаря РНБО В. Гайдука, міністра обо­рони А. Гри­ценка, начальника Генерального шта­­бу С. Ки­­­ри­ченка, командувача внутрішніх військ О. Кі­­х­тен­ка, начальника Служби зов­ніш­ньої розвідки М. Ма­ло­мужа, в. о. голови СБУ В. На­­ливайченка, го­ло­ви Вер­ховного Суду В. Оно­пен­ка, директора На­ці­о­­на­л­ь­­ного інституту стра­те­гіч­них досліджень Ю. Ру­­ба­на, голови На­ціо­наль­но­го бан­ку В. Сте­ль­мах­а, мі­ні­стра закордонних справ А. Я­ценюка.

Проти голосували міністри фінансів М. Азаров і внутрішніх справ В. Цушко. Утримався гене­ра­л­ь­­ний прокурор О. Медведько, а присутній пре­м’єр В. Янукович, якого зобов’язали виділити ЦВК 340 мл­н. грн., «під час голосування був відсутній». На відміну від указу президента тематичні по­ста­но­ви Верховної Ради і Кабміну визнаватилися та­ким, що не тягнуть за собою правових наслідків.

І знову прокинувся копіювальний інтелект. Су­­дову естафету Мукачевого (Закарпаття) пе­ре­­брали Феодосія (Крим) і Артемівськ (Луганщина). Але 7 і 10 квітня 2007 року голови цих міських су­дів скасували прийняті напередодні рішення, що при­зупиняли виконання указу президента про ви­бо­ри.
«І дурнем не трудно

прикинутись», –

зізнався письменний парубок Микола, да­ле­кий родич Наталки і Горпини Терпило, прос­пі­вав­ши «Гомін по діброві» – народну думу про ге­о­по­лі­тич­ний вибір України (між поляками, татарами, тур­ка­ми і росіянами).

Президент Віктор Ющенко поставив уряд у по­зицію, подібну шаховому цугцвангу – коли не­­об­хід­но зробити вкрай невигідний хід (Der Spіegel, 10 квітня).

5 квітня 2007 року невеселий Віктор Яну­ко­вич зібрав прес-конференцію для іноземних і віт­чиз­няних журналістів. Для розпуску Верховної Ра­ди він не знайшов жодних об’єктивних підстав, бо коаліційним урядом забезпечено зростання як еко­номіки, так і заробітної плати. Єдиним су­б’єк­тив­ним джерелом стали складнощі переходу від пре­зидентської до парламентсько-президентської фор­ми правління.

Попереднього дня перед представниками дип­­ломатичного корпусу в Україні він обстоював по­рядок денний без виборів до вердикту Кон­сти­ту­ційного Суду, бо, мовляв, його суперечки з пре­зи­дентом стосувалися виключно тактики дій.

Ця теза мало узгоджувалася з промовою пре­м­’­є­­ра на сесії Верховної Ради 3 квітня, де тав­ру­вав­ся «го­резвісний» указ як частина сценарію ди­­с­кре­­ди­тації парламентаризму і повернення пре­зи­ден­т­сь­кого автократизму. Із трибуни В. Янукович спро­­бу­вав кинути прибічникам яскраве гасло, од­нак йо­го фантазія зав’язла в помаранчевих не­т­рях і спро­моглася копіювально обіграти блискітку «Свобо­ду не спинити!» на довгу кулеметну чергу «На­ціо­наль­не єднання, парламентську демократію і еконо­міч­ні зрушення на благо суспільства не спи­ни­ти!».

Оглядач німецького журналу Der Spiegel не ут­р­и­­­мався від іронії. Мовляв, ще раніше американські стр­а­­­теги швидко збагнули, що для цинічного В. Яну­ковича політичний курс є предметом торгу. На Заході від прем’єра В. Януковича й не чекали рин­­кових реформ у дусі правової держави. При ньо­му насправді спостерігається повернення до про­тек­ціонізму, популізму, посилення державного втру­­­чання і контролю.

Офіційне зарубіжжя (Росія, США, головуюча в ЄС Німеччина, міжнародні організації) од­но­стай­но виступили за розумний компроміс у відкритих по­літичних дебатах, позаяк правові позиції і пре­зи­дента, і прем’єра є недосконалими. Одначе без но­вого волевиявлення громадян Україні навряд чи обійдеться. Крапку мав поставити Кон­сти­ту­цій­ний Суд. Словами генерального секретаря Ра­ди Європи Тері Девіса, зазвичай «конфлікт краще ви­рішувати в суді, ніж на вулиці».

Аналогічно міркували головуючий в ОБСЄ мі­ні­стр закордонних справ Іспанії Мігель Анхель Мо­­ратінос, президент Парламентської Асамблеї Ра­ди Європи Рене ван дер Лінден, президент Єв­ро­­­пейського парламенту Ганс-Герт Поттерінг, мі­ністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, до­по­відач ПАРЄ Ганне Северінсен, комісар ЄС з пи­тань зовнішніх відносин і європейської політики су­сідства Беніта Ферреро-Вальднер.

Тільки президент Польщі Лех Качинський та екс-президент Литви Вітаутас Ландсбергіс ка­те­го­рич­но висловилися за дострокові парламентські ви­бори.
«А нащо ж і одкладовать

в довгий ящик; адже ми не судді», –

умів вловити кон’юнктуру і прикинутись об­ле­с­­ною лисицею виборний Макогоненко з «Наталки Пол­тав­ки». Власне, нове випробування для Ук­раї­ни, як зазначив у The Wall Street Journal 5 квітня 2007-го учений-україніст Адріан Каратницький, сп­ровокувала несподівано потужна хвиля сус­пі­ль­но­го невдоволення гегемонією Партії регіонів, що не­впинно посилювалася в умовах, коли мас-медіа про­понують громадянам повну інформацію. На­да­в­­ши політичній еліті шанс радикально са­мо­очи­с­ти­тись, президент легко оперся на Центральну ви­бор­чу комісію. До нього залишилися лояльними вій­сь­ко­ві, спецслужби, уся місцева виконавча вла­­да.

Соціолог Віктор Небоженко припустив слу­ж­бо­ве розслідування у Партії регіонів про до­ціль­ні­с­т­ь купівлі «триста спартанців», бо спікер О. Мо­роз піс­ля 2 квітня ще раз сильно підставив ко­аліцію, давши моральний доказ правильності до­сить хиткої юридичної позиції В. Ющенка. Отож указ пре­зи­дента став виглядати імпульсом для посилення де­мократичних інституцій, а не ам­бі­цією камікадзе. Недаремно президент знову в пря­мому ефірі звер­нувся до народу з гарним на­ст­роєм. 7 квітня бі­ля Софійського собору він оз­на­чив розпуск пар­ла­менту вимушеною терапією – як «щеплення пр­о­ти тиранії».

4 квітня 2007 року Frankfurter Allgemeine Zeitung, не ставлячи під сумнів компетенцію Кон­сти­туційного Суду, занепокоїлася з приводу тіль­ки од­­нієї проблеми: незалежні судді в Україні вже дав­но занесені в Червону книгу. Наразі вийшов із се­бе прем’єр Віктор Янукович, який особисто по­гро­жував голові Конституційного Суду Івану Дом­б­ро­вському.

Засідання щодо легітимності розпуску пе­ре­не­се­но з 11 на 17 квітня, коли ще 5 суддів заявили про тиск, зокрема, Верховної Ради, і відсутність умов для неупереджених і правосудних рішень.

11 квітня президент видав розпорядження про цілодобову охорону суддів Конституційного Су­­ду в місцях постійного і тимчасового пе­ре­бу­ван­ня, а ЦВК попросила скоріше розглянути сп­ра­ву. Що ж, зачекаємо. Сподіваюсь, це не буде гра в «дов­гий ящик».

Паралельно В. Ющенко світовим ін­фор­ма­ген­т­ст­вам озвучив три складові компромісу: спільна оцін­­ка процесів, які відбувалися у парламенті; при­­йняття заходів, аби не допустити узурпації вла­ди окремими групами людей; консультації опо­зи­ції та проурядової більшості задля виборів но­во­го дієздатного парламенту.


«…і заробленую

копійку збивав докупи…», –

ос­танній (шостий) персонаж парубок Петро, на­речений Наталки Полтавки, котрий напрочуд вча­с­но повернувся з чужини після чотирьох років за­робітчанства. І вражений актом без­ко­рис­ли­во­сті сріб­лолюбний возний зняв матримоніальні пре­­тен­зії. Як ведеться, за вирішення кожного пи­тан­ня вста­новлена своя ціна.

Уряд В. Януковича фактично не провів еко­но­міч­них реформ, але хоч оживив притік інвестицій (The Wall Street Journal, 6 квітня 2007). Не­зва­жа­ю­­­чи на подвійне підняття цін на газ і нафту, Ук­раї­на економічно зміцнюється, завдячуючи бан­ків­сь­ко­му сектору, металургії, хімічній промисловості, роз­дрібній торгівлі, операціям із нерухомістю. То­му й Віктор Янукович польській газеті Rzeczpos­po­lita 10 кві­тня 2007-го звітував про «ус­пі­хи у здійс­нен­ні політики євроінтеграції».

У той же час міжнародні рейтингові агентства за­п­ропонували свої візії. Standard & Poor’s пе­ре­гля­­нуло прогноз зі «стабільного» на «негативний», по­заяк якісні фінансово-економічні перетворення не були пріоритетами уряду В. Януковича, а «по­лі­тич­на турбулентність» знизить «реформістські ам­бі­ції».

Fitch Ratings, навпаки, сподобалися гарні еко­но­­мічні показники. Політичні кризи в Україні до­си­ть опосередковано пов’язані з ростом ВВП, а Нац­банк не «обвалює» гривню. Нині, приміром, йо­­го валютних резервів (22,8 млрд. дол. США) до­стат­ньо, щоб обміняти кожну готівкову гривню.

Проте без ажіотажу не обходиться. Окремі пре­д­став­ники роздрібного бізнесу встигли під­ви­щи­ти ці­ни на бензин на своїх АЗС майже на 10 %, тоб­то на 25-30 коп. за літр палива – до 4,10-4,15 грн. за літр бензину марки А-95. Водночас еко­номісти схиль­­ні бачити ринкові причини: ці­но­вий ріст на сві­товому ринку нафтопродуктів і стри­бок сезонного споживання.

Проти дострокових виборів коаліціанти упе­р­то називали економічний аргумент – не­пе­ред­ба­че­ні витрати. Утім, більше втратив бюджет, коли на­п­рикінці березня 2007-го вони продали 76 % за­воду «Луганськтепловоз» без реального конкурсу. ЗАТ «Брянський машинобудівний завод» (Росія) при­дбав акції за 292.505 млн. грн. Від прива­ти­з­а­ції держава мала отримати від 400 млн. грн. до 2 млрд. грн.

Народний депутат від Партії регіонів Ринат Ах­метов, найбагатший в Україні, був щирим, ка­жу­чи по-філософськи, що нестабільність руйнує «вар­тість країни». І не тільки, але й знецінює люд­сь­ке життя (вбивство одіозного бізнесмена Мак­си­ма Курочкіна тощо). Небезпеку першими відчули са­ме конкуренти Р. Ахметова – олігархи, як не па­ра­доксально, донецького походження. Не є тає­м­ни­цею, приміром, що власники і висуванці тре­тьо­го в Україні за величиною концерну «Ін­ду­ст­ріа­ль­ний союз Донбасу» (Сергій Тарута) спонукали пре­зи­дента В. Ющенка до сміливого кроку.

Зрештою, солідаризуюся з думкою, що на оча­х відходять в історію «помаранчевий період» роз­вит­ку держави (2004-2006) і «синя реконкіста» Пар­тії регіонів (2006-2007), об’єднані спільним зна­­мен­ни­ком – обопільними спробами рей­дер­ським чином при­ватизувати державу. Відтепер усе виглядатиме інакше – в руслі традицій за­хід­ної демократії. «Глухий кут, у якому не так вже й тем­но» – з опти­міс­тичним заголовком у The Times 4 квітня 200­7 p­о­­ку складно сперечатися.


«Мої дні повмирали.

А тепер помирають і ра­н­к­и­»
Виборчий календар

придворних астрологів
Є в Петра Скунця футурологічна поезія 1994­ ро­­­ку під назвою «Один», де головний пер­со­наж – «на­й­сумніший у світі поет» – задля фі­зі­о­ло­гіч­­ного ви­живання вимушений спуститися з під­не­­бесних ви­сот Парнасу для буденного обробітку при­­са­ди­б­ної ділянки і тривіального нищення шкід­­ників – ко­лорадських жуків.

Написаний за першої політичної кризи в не­за­ле­ж­­­ній Україні, цей вірш насправді рефлексивно зве­­р­­нений у близьке начебто апокаліптичне май­бут­­­­тя. Проте в сумирну кризову весну 2007-го чи­та­­­є­ться по-особливому.

На початку конституційно-парламентської к­ри­­­зи прихильники Віктора Ющенка прагнули до­­­ст­ро­ко­­­вих виборів Верховної Ради 27 травня, по­­тім 24 че­­р­­­вня, а відтак шукали пригожу неділю в липні, жо­­н­глюючи цифрами 1, 8, 15...

Коаліція Віктора Януковича вперто віддавала пе­­ревагу жовтневі. Президент зажадав терміново по­­годити злощасну дату і дотичний пакет законів. Для цього 10 травня 2007 року він скликав робочу гру­­пу, її двогодинне засідання транслювали на­жи­во. Доти події розвивалися, наче сюжет поезії «Один» П. Скунця.

Помста хуліганам.

«І стрічаю тварюк,

де шукав найсвітліших людин»

Попервах рішення президента Вік­то­р­а­ ­Ю­щ­е­н­ка провести позачергові парламентські ви­­бори в Ук­раїні видалось актом розпачу і по­ка­ра­­льним бу­ме­­рангом для його ж прибічників. Ні­мецька Freie Pre­sse 18 квітня 2007-го підвела риску під цим, да­­­леко не поодиноким вектором «мозкового шту­р­му» наявних позицій.

З усіх причинно-наслідкових розтинів кон­сти­ту­­ційно-парламентської кризи запам’яталася до­теп­­ністю, зовсім не через фривольність, ін­тер­пре­та­­ційна схема, виписана з міської буденності.

Суперечливі, але рішучі дії В. Ющенка декому на­­гадали безальтернативну самоборону від ву­лич­них хуліганів. Досі безвольна жертва несподівано схо­­­пила нападника за горло (перший указ), хо­лод­но­­к­ровно вдарила в пах (компромат на зас­туп­ни­ка голови Конституційного Суду С. Станік), ви­р­­в­а­­­­ла ніж і пістолет (зміна голови Печерського рай­су­­ду і генпрокурора), стиснула горло сильніше (дру­­­­гий указ), зробила попереджувальний постріл (зві­­­л­ь­нення трьох суддів Конституційного Суду).

Усіх 18 суддів Конституційного Суду важко на­­­з­­­вати незалежними. Будучи занадто близькими до президентського чи урядового табору, вони не мо­­г­­ли розв’язати кризу.

Президент різко наполіг на політико-пра­во­во­му вре­гулюванні через дострокові вибори до Вер­хов­ної Ра­ди. Він окреслив складові компромісу: фор­му­ван­ня наступної коаліції на засадах ім­пе­ра­тив­ного ман­да­ту і прийняття законів про Кабінет мі­ністрів (у но­­вій редакції), регламент Верховної Ра­ди, опозицію, ви­борчий процес, національну єд­ні­сть.

За основу взяли резолюцію ПАРЄ, заяву три­на­­д­цяти авторитетних політиків Європи, рішення Ра­­ди національної безпеки і оборони України. 12 тра­­­вня 2007-го Віктор Ющенко призначив її но­во­­го секретаря – 65-річного Івана Плюща, голову Вер­ховної Ради 1991-1994, 2000-2002 років, про­фе­­сійного політика. Поміркований олігарх Ві­та­лій Гай­­­дук звільнився за власним бажанням.

Поволі ставало прописною істиною те, що про­­ве­д­ен­ня дострокових виборів краще ім­пе­ра­тив­ного ман­­­дата зміцнить політичну від­по­ві­да­ль­ні­сть на­ро­д­­­них депутатів перед своїми ви­бор­цями. За­по­зи­­­чена в грудні 2004-го Україною фра­н­­цузька мо­де­ль форми правління передбачає мож­ливість або си­ль­ного уряду, або сильного гла­ви держави. Усе за­­лежить від результатів пар­ла­мен­тських виборів.

Одні з позицій позитивізму вважали, що стат­тя 90 Конституції України містить вичерпний пе­ре­лік підстав для розпуску парламенту. Інші твер­ди­ли протилежне, виходячи з головного при­з­на­чен­ня Кон­ституції щодо захисту прав і свобод гро­ма­дян. Кон­ституційний Суд призначений не до­пу­с­тити в країні будь-якого різновиду ав­то­ри­тар­ної вла­ди, у то­му числі тиранії парламентської біль­шо­сті, що мож­лива за клієнтельної тактики прав­ля­чих партій.

Застосувавши норми прямої дії Конституції, Вік­тор Ющенко послідовно з 30 квітня до 10 травня 2007 року у зв’язку з порушенням присяги звіль­нив з посад суддів Конституційного Суду Сюзанну Ста­нік, Валерія Пшеничного і Володимира Іва­ще­н­­ка, кот­рі належали до «президентської квоти». На­­то­мість призначив Степана Гавриша, Василя Кос­ти­ць­­кого.

3 травня 2007-го президент увів до Ради на­ці­о­­нальної безпеки і оборони відновленого 26 квіт­ня ге­нерального прокурора Святослава Піс­ку­на, ви­вів екс-генпрокурора Олек­сан­дра­ Мед­ведь­ка і го­лову Верховного Суду Василя Оно­пенка. Ос­тан­ньо­го на його ж прохання, щоби під­креслити не­за­лежність судової влади.

Того травневого дня прем’єр Віктор Янукович пе­­­ребував у шоці від нарощення президентського вп­­­ливу: «В мене сьогодні відбулись розмови з дея­ки­­­­ми керівниками з Європи... Світ здивований. В жо­д­­ній країні світу не було такого, щоб пре­зи­де­н­т­, який відповідає за дотримання законів і Кон­сти­ту­ції, сам власними руками руйнував правове по­ле».

Довіру до Конституційного Суду підірвали гру­­­бі порушення суддями свого регламенту. Біль­ше того, суддю-доповідача Сюзанну Станік запі­до­з­­рили в корупції. Вона зопалу пообіцяла ви­ко­ну­ю­чому обов’язки голови Служба безпеки Ва­лен­ти­­ну Наливайченку поділитися половиною свого стат­­ку. Чому не всім – залишилося інтригою. «СБУ оці­­­нює мене в 12 мільйонів – я коштую 120 мі­лья­р­дів», – ко­ке­ту­ва­ла С. Станік. Після указу пре­зи­ден­та її ціна, вочевидь, упала до межі бан­крут­ст­ва.

Включно по 27 березня 2007 року С. Станік ді­с­­талися земельні ділянки і житлові приміщення в Києві та Ялті, кілька іноземного виробництва автомобілів і офіс у цен­трі Києва. Зокрема, 75-річна мати судді на­­була і відчужила (на користь доньки) п’ять ква­р­­­тир у Ки­єві, дві в Ялті, дві земельні ділян­ки в Ки­є­ві та при­міському селі Ясногородка. Ці пра­во­чи­ни, за оцін­ками експертів, принесли при­бу­ток бли­­зько 20 млн. дол.

Конституційний Суд опинився в облозі через ско­м­­прометованих суддів. Отож розпочатий 17 квіт­­­­­ня 2007-го розгляд справи щодо кон­сти­ту­ці­й­но­­­сті указу президента «Про дострокове при­пи­нен­­ня повноважень Верховної Ради України» від 2 квіт­ня 2007 року мало чим зарадив би. Тому в річ­­ницю Чорнобиля з’явився рятівний другий у­к­а­з­.

Коаліція спробувала насолити «порожняком» із Дон­басу. Кілька разів 6-12 квітня Артемівський рай­суд Луганська приймав і скасовував ухвали про заборону вчиняти будь-які дії щодо до­ст­ро­ко­вих виборів парламенту. Переступивши за­кон­ність, 8 травня Кіровський райсуд Донецька вс­тав на за­хист звільнених суддів С. Станік і В. Пше­­ничного за позовом народного депутата від Пар­­тії регіонів. Те, хто кому служить, навіть не ста­ли при­хо­ву­ва­ти.


Рятівна травма. «Не пророк Я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет»

Прем’єр Віктор Янукович пережив най­яс­кра­ві­шу трансформацію серед політиків сучасного сві­ту (The Wall Street Journal, 15 травня 2007). За йо­­го словами, рік в опозиції навернув його до віри в демократію. Насправді він перетворився на тран­­сформера – комп’ютерну іграшку-лицедія. То­му й легко себе відніс до будівничих про­за­хід­но­го кур­су України.

16 квітня прем’єр заявив російському те­ле­ка­на­­лу ОРТ про намір коаліції домагатися ім­піч­мен­ту президента. Наступного дня, взувши вельми до­ро­­гі туфлі зі шкіри страуса, Віктор Янукович пої­хав скар­житися у Страсбург. Там на нього чекала про­то­кольна процедура – запис у книзі почесних го­стей Парламентської Асамблеї Ради Європи. На очах у здивованого президента ПАРЄ Рене ван дер Лін­де­на він старанно переписав свої палкі по­ба­жан­ня з ар­куша-підказки. Це не врятувало ре­пу­та­ції.

В. Янукович досі не навчився правильно на­зи­вати свою посаду, примудрився в Страсбурзі сло­во «прем’єр-міністр» написати через м’який знак – «премьєр-міністр». Уже прогрес. В анкеті, за­­повненій власноруч для ЦВК у 2004-му, він при­­пустився 14 помилок. Вінцем безграмотності ста­ли популярні донині неологізми «проффесор» і «прє­мьєр-міністр».

Утім, у виступі перед Парламентською Асам­б­ле­єю прем’єр В. Янукович похвалив її резолюцію № 1466 від 2005 року, що закликала органи влади Ук­раїни ввести якомога скоріше в дію закони про пре­зидента і кабінет міністрів, посилити кон­т­ро­л­ь­­ну функцію парламенту. І підвів риску під ми­ну­ли­ми непорозуміннями з В. Ющенком, з яким «спі­­л­ь­­­не стратегічне бачення майбутнього Ук­раї­ни», а роз­біжності мають винятково тактичний ха­рактер. На­разі його візаві просто помилився че­рез поганих радників.

17 квітня 2007 року стало «днем атаки на за­хід­ному фронті» й для президента Віктора Ющен­ко, котрий у Брюсселі відвідав голів Єврокомісії Жо­зе Мануеля Баррозу та Європарламенту Ганса-Ґер­та Поттерінґа. Останній відкрито підтримав ідею проведення дострокових парламентських ви­бо­рів як механізм врегулювання політичної кризи.

Далі Віктор Янукович не встигав за подіями. Указ президента 26 квітня про проведення до­ст­ро­­ко­вих парламентських виборів 24 червня за­став йо­го у Ташкенті. Спочатку прем’єр забажав «по­ди­ви­­тися в очі президентові», потім і до­стро­ко­вих пре­зидентських виборів одночасно з пар­ла­мен­тсь­ки­ми. Однак 4 травня він раптово за­тис­нув «у жменю і по­чуття, і амбіції», погодившись ті­ль­ки на вибори Вер­ховної Ради. З боку пре­­зи­дента в робочій групі пра­цювали Іван Васюник, Іван Плющ, В’ячеслав Ки­ри­ленко та Юлія Ти­мо­шен­ко, а з боку коаліції – Ми­ко­ла Азаров, Раїса Бо­гатирьова, Адам Мар­ти­нюк.

Та з прем’єром неочікувано трапилася халепа, що пригальмувала досягнення компромісу. Гра­ю­чи в теніс, В. Янукович травмував коліно і вибув на тиж­невий лікарняний. 8 травня у Барселоні йо­­му про­вели оперативне лікування колінного суг­­лоба. Ар­троскопію з корекцією пошкоджень ме­ніска ви­ко­нав іспанський хірург-ортопед Рамон Ку­гат.

Складно відповісти, чому фізичний біль спо­ну­кав Віктора Януковича вибрати ви­со­ко­тех­но­ло­гіч­ну клініку саме країни ЄС і НАТО, а не рідного До­нецька, столичного Києва чи рідної духовно Мо­с­­кви. Можливо, винуваті зірки нічного неба…

Квадратний

кілометр неспокою
Україна достроково обиратиме новий парламент 30 вересня 2007 року
У цей день християни вшановують мучениць, які постраждали за віру в Стародавньому Римі – Ві­ри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.

Поділяю точку зору депутата бундестагу Ман­­ф­ре­да Ґрунда у Frankfurter Allgemeine Zeitung 20 че­р­­­в­ня 2007 року про те, що ніхто з протиборчих сто­рін у теперішній Україні не уособлює де­мо­к­ра­тії, то­­лерантності та порядності. Остання криза ст­а­ла не обговоренням розвитку країни, а бу­ль­вар­ною свар­­кою політичного персоналу, якому бра­кує світ­лої постаті. Ось і на Хрещатику про­да­ю­ться фут­бол­­ки з портретами опозиціонерки Юлії Ти­мо­шен­ко і привладного Віктора Януковича од­на­ково – за 30 грн. Добре, що не срібняків.

Як не смішно, однак епіцентр «злив із по­ри­в­ча­с­тим вітром» усього-на-всього охоплює площу один квадратний кілометр, а саме квартал, де роз­­­ташовано будівлі парламенту, уряду і сек­ре­та­рі­а­ту президента.

У «Свободі слова» під симптоматичною назвою «Чи є жертви політичної війни в Україні?», тран­с­льо­ваній ICTV 15 червня 2007 року, екс-спікер, ака­­демік НАНУ Володимир Литвин іронічно під­мі­тив садомазохістську поведінку політиків, які, за­вів­ши державу в глухий кут, героїчно виводять її звід­ти. Пасувало б відпочити трішечки від пе­ре­вто­ми, але… Країні потрібні герої та брати їхні – ан­тигерої. Вона знає їх у телеобличчя.

Володимир Шаповал

і «світле майбутнє»

6 червня 2007 року на зустрічі з пред­став­ни­ка­­ми дипломатичного корпусу від імені Ук­раї­нсь­кої дер­жави В. Ющенко поставив чергову ан­тик­ри­­­зо­ву крапку. Він висловив офіційну позицію про те, що Верховна Рада України п’ятого ск­ли­ка­н­­­ня вт­ра­ти­ла свою повноважність із від­по­від­ни­­ми між­на­род­но-правовими наслідками.

Попереднього дня глава держави підписав указ про призначення позачергових пар­ла­мен­т­сь­ких ви­бо­рів 30 вересня 2007 року. Таким чином він утілив у життя компромісну заяву президента, спі­кера і пре­м’єра від 27 травня 2007-го, опе­р­ши­сь на до­ст­ро­кове припинення повноважень на­ро­д­­них де­пу­та­тів «Блоку Юлії Тимошенко» і «На­шої Ук­раїни».

Роль «рятівної соломинки» тут зіграло рішення Кон­­­ституційного Суду від 17 жовтня 2002 року про не­­повноважність Верховної Ради через не­мо­ж­­­ли­ві­с­т­ь відновлення двох третин від її кон­сти­ту­цій­но­го ск­ладу (450 мандатів).

Отже, долю учасників кризи вирішить скри­нь­ка для голосування, точніше підрахунок її вмі­сту.

Відразу освіжили виборчі закони і Центральну ви­­­борчу комісію, котру очолив професор Во­ло­ди­мир Ша­­повал, правник високої кваліфікації з пре­зи­ден­т­сько­го табору, людина прозірлива і прин­ци­по­ва. При­­кметно, що у справі 17 жовтня 2002-го він був суд­дею-доповідачем Конституційного Су­ду.

Коли його колеги визнали законним третій пре­­­зидентський термін Л. Кучми (грудень 2003), В. Шаповал був серед трьох суддів, які вказали на по­­милковість цього рішення. Він також виступив про­ти змін Конституції в грудні 2004-го. Тепер на очах співвітчизників йому вдалося легко перейти від амплуа ерудованого теоретика права до успі­ш­­ного практика державотворення.

Чи стане професор В. Шаповал світлою по­стат­­­тю на владному олімпі, покажуть подальші по­­дії. У всякому разі на те є сподіванки.
Василь Цушко

і «ті хлопці»

Попри обопільний правовий нігілізм про­ти­бор­чі сторони швидко досягли консенсусу перед не­безпекою відкритого силового протистояння.

Будівля генеральної прокуратури під час змі­ни її очільника лиш на кілька годин пе­рет­во­ри­ла­ся на знімальний майданчик фільму про зону бо­йо­­вих дій. Тоді 24 травня 2007 року на 100 квад­ра­т­них метрах уперше зіткнулися дві державні охо­ронні структури зі зброєю, котру, на щастя, не за­стосували. Роль підпалювальної суміші ви­ко­на­ли народні депутати від Партії регіонів. Провідні сві­тові агентства дали звідти телекадри.

План зриву дострокових виборів провалився. Від­так завершилась активна фаза конфлікту, від­кри­ваючи далі простір маніпуляціям правом. Па­р­ла­ментсько-урядові яструби вихлюпнули свій гнів на вболівальників фінального матчу «Динамо» (Ки­їв) – «Шахтар» (Донецьк) на Кубок України з фут­бо­лу 27 травня. Фото і відео, де на очах пре­зи­ден­та В. Юще­н­ка і прем’єра В. Януковича бійці мі­лі­це­й­ського спецназу б’ють 16-річну дівчину На­та­лію Гні­тецьку, теж обійшли світ.

Невипадково соціалістичного міністра внут­рі­ш­­­ніх справ Василя Цушка госпіталізували з ін­фар­­­к­том міокарда і перевезли до Німеччини ре­а­ні­ма­цій­ним літаком. Парадокс. Він сховався не в Ро­сії, а в ЄС і НАТО (нелюбого йому) – подалі від кри­мінальної відповідальності вдома за пе­ре­ви­щен­ня служ­бових повноважень. Ще добре, що ко­ман­ду­вач внутрішніми військами Олександр Кіх­тен­ко не виділив міністру вертоліт, три снай­пер­ські пари, два спецавтомобілі, 1,5 тис. військових. Ото б 24 травня 2007 року Київ пригадав 1941-й та 1943-й.

Як припустив німецький таблоїд Bild 7 червня 2007 р., серцевий напад у В. Цушка стався від пе­рехвилювання, оскільки міфічної отрути, про яку утаємничено нашіптували вожді соціалістів, у йо­го організмі не виявили. Шкода. Можна ж було пог­ратися на виборах, як із плівками М. Мель­ни­чен­ка.

Від несподіванки президент Росії Володимир Пу­­тін в інтерв’ю зарубіжним медіа відзначив: «Бу­ла одна надія на хлопців з України, але й ті просто пов­ністю себе дискредитували».

Комуніст Леонід Грач в умліока дешифрував тих «хлопців», прописаних у Партії регіонів і Со­ціа­лістичній партії – братах по непролитій крові. Втім, досі залишається загадкою загибель вп­ли­во­во­го регіонала Євгена Кушнарьова з Харкова. Ще не встановлена об’єктивно ситуація: хто і як стрі­ляв, невідомі всі її учасники. Тоді, 16 січня 2007-го, у мисливському угідді полювали лише од­но­пар­­тій­ці. І пролилася кров…
Юлія Тимошенко

і машина часу

Прогнозують, що після виборів 30 вересня 2007-го у Верховній Раді домінуватиме «велика трій­ка»: президент Віктор Ющенко («Наша Ук­раї­на»), прем’єр (чи вже екс-) Віктор Янукович (Пар­тія регіонів) і Юлія Тимошенко з однойменним бло­ком. Словами The Financial Times 15 червня 2007 ро­ку, обидва Віктори дотримуються одного пог­ляду на розвиток бізнесу. Ю. Тимошенко ж праг­не приборкати олігархів. Позиції щодо де­мок­ра­тії у В. Ющенка і Ю. Тимошенко є близькими. На­томість В. Янукович продовжує вести себе по­діб­но до секретаря КПРС (Soviet-era party boss).

Нині електоральна сила БЮТ знаходиться у Цен­тральній Україні, котра на багатьох виборах ви­рішувала долю переможців і переможених.

У Верховній Раді V скликання Юлія Ти­мо­шен­ко зазнала найбільших особових втрат – 20 % або кож­­ного п’ятого. За півроку в опозиції її фракцію зра­­дило 26 депутатів із 129. Їх не розстріляли, як та­­ке ж число бакинських комісарів, проте не за­бу­­ли. Святкуючи перемогу національних інтересів над суперництвом кланів, незламна опо­зи­ціо­нер­ка змушена пояснити свої кадрові провали від­су­т­­­ні­с­тю машини часу, без якої «неможливо пе­ре­ві­ри­ти чесність людини у далекій перспективі».

За її версією, дезертири очистили БЮТ і при­ско­ри­ли радикалізм президента В. Ющенка, кот­рий 2 кві­тня 2007 року виніс вирок зраді як прин­ципу по­лі­тичного існування. А для затятих зло­втішників у «Сво­боді слова» на ICTV 15 червня 2007-го вона зга­да­ла засадничий епізод хри­сти­я­н­ст­ва: «Ісус Христос теж собі погано підбирав ко­ма­н­ду, тому що Іуда за три­дцять срібників продав йо­го досить швидко. До ре­чі, коли Ісус Христос йшов на Голгофу, то біля ньо­го не залишилося в ту хви­лину жодного апостола. За­ли­шились тільки дві жін­ки – його мати та Марія Маг­да­лина». Прозорий на­тяк.

У цьому сенсі Юлія Тимошенко виглядала бі­ль­ш ви­­тонченою. На пам’ятному тлі утеч з опо­зи­ції в ко­а­­­ліцію у Віктора Ющенка 2 червня 20­0­7­ року ск­ла­ло­ся бридке враження: «Якщо ти не падлюка, то в те­бе і шансів немає стати на­род­ним депутатом».
Віктор Ющенко

і падлюки

Десь за тиждень після затяжної розв’язки пре­зи­дент України під вечір нагадав розпущеному, але, на диво, працездатному парламенту анекдот про демобілізованих, які у потязі загулялись і про­пу­стили свою станцію.

Наступного ранку, 13 червня, у сесійній залі Вер­ховної Ради спікер Олександр Мороз відповів ри­мованими рядками:


Оцінки чути звідтіля,

Чи з переляку, чи з відваги.

Здається ніби дембеля,

А виявляється салаги.
У прес-службі «Нашої України» теж трудяться лі­ричні душі, котрі вліпили замість президента:
Вірші

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconКнига 10 Класифікація книг 12 Функції книги 12
...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАфоризми з історії
Щоб писати історію гідним чином, потрібно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію. П. Буаст
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconСценарій виховного заходу патріотичного спрямування «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!»
Рідна земля, Батьківщина, Вітчизна – це найдорожче, найсвітліше, найрідніше місце на планеті, яке ми боронили І будемо боронити від...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon" Мій улюблений режисер"
Дейв просто в захваті від нових здібностей, але у нього не все виходить відразу. З кожним днем ​​хлопчик стає сильнішою, І зовсім...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconПрограма фахового іспиту для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень „ магістр
Для того, щоб всі ці засади набули практичного змісту, потрібно забезпечити сучасну школу висококваліфіко­ваними спеціалістами
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconАндрій Кондратюк поза межами суєти роман-мозаїка
Така благість. Й усілякова, а найтяжча суєта, спадає, вивітрюється із душі. І душа твоя потає у стан невагомий, якби на кілька століть...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconБуду я природі другом!
Якщо ми не зможемо насолоджуватися природою, то ніколи не зможемо повноцінно жити. А щоб природою можна було насолоджуватись, потрібно...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! icon«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»
Ховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням,...
Сине мій, якби ти знав, як ма­­ло потрібно ро­зу­му, щоб ке­ру­­­ва­ти світом! iconМирненська зш І-ІІІ ступенів Математичний вечір для учнів 8-9 класів «Ігри юних математиків»
Рене Декарта. Обов’язковою умовою є рисунок в системі координат, із зазначенням координат точок, які потрібно з’єднати, щоб отримати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка