Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка3/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
!
Щось непомітно мінялося навкруги. Вітер, який до цього повівав широким м’яким опахалом, тепер поколював обличчя гострими піщинками. З півночі напливали розірвані на пір’я хмари. Схоже, там, за Тясмином, Россю чи й далі лютувала суха буря.

  • Хоч би вже надійшли ті уруси з литвинами, — поскаржився Котлабуга й нетерпляче потер руки.

  • Встигнеш, брате, зі своїми козами на торг, —пожартував Хаджибей і обвів приязним поглядом невелику і рухливу, як живчик, постать молодшого з Ногаєвичів. Йому й досі було впам’ятку, як Котлабуга, маючи при собі лише п’ять сотень, без вагань кинувся чи не на двотисячий засідний загін перекопської орди — саме тієї миті, коли той націлявся у тил Ногаєвичам. Із п’яти сотень у Котлабуги лишилося чи не шість десятків, але Хаджибей устиг перекрити небезпечний напрямок. «Схоже, він і нині такий же», — розчулено подумав Хаджибей.

  • Гадаю, братове, нам би не завадило трохи розм’ятися, — мовив він уголос. Як там казав наш великий прадід Ногай: перед битвою у воєначальника є ціла ніч, а день він має провести зі своїми чаушами. І що довшим буде те спілкування, то завзятішими будуть вони в майбутній січі.

  • Давно вже час, — із готовністю звівся з кошми Котлабуга. — Бо вже коні застоялися. Чи не так, брате? — звернувся до Солтана.

Подільський хан промовчав. Тільки блиснув в посмішці міцними білими зубами.

До пізнього вечора брати об’їжджали військовий табір. Кидали в дріж темників несподіваними запитаннями, наказували тій чи тій тисячі збиратися за сигналом тривоги. І очима, ніздрями, всім своїм єством усотували в себе той невимовний настрій, який охоплює військо напередодні неминучої сутички. Навсібіч блискавками пролітали десятки вістовців, і в їхніх діях був такий порив якнайшвидше виконати наказ свого начальника, що вони часом прошмигували у вузьку щілину між ханами та їхньою охороною. Декого дебелі нукери шмагали нагайками по спині: наказ наказом, але треба й очі мати, аби бачити, на кого летиш. Одного з гінців, який надсадженим голосом кричав: «Дорогу! Дорогу!», нукери перехопили всього лише за крок від Хаджибея. Широкоплечий, тигроподібний, із синцем під правим оком (тому воно ображено дивилося на білий світ через вузьку щілину) вістовий спочатку нічого не втямив і навіть спробував відбиватися.

— Відпустіть його, — усміхнувся Хаджибей. — Цей багатур, певно, отримав важливий наказ. Чи не так?

Вістовий витріщився на хана очманілим поглядом, у якому, проте, почали з’являтися перші ознаки розуму. А за мить він уже стояв навколішках і гупав лобом перед копитами Хаджибеєвого коня:

— Вибач, повелителю... Заслужив я найстрашнішої кари, що не одразу впізнав тебе і...

— Встань, — звелів йому Хаджибей. — Я розумію і хвалю твою готовність будь-якою ціною виконати наказ твого десятника чи сотника...

— Тисяцького, — в захваті уточнив той. — Він, повелителю, звелів мені...

— Не знаю і знати не хочу, що він тобі звелів, — усміхнувся Хаджибей. — Бачу лише, що його наказ ти готовий виконати навіть ціною власного життя. Проте справжній гонець, — Хаджибей підвищив голос, аби його почули й навколишні чауші, — крім готовності, повинен бачити ще й шлях до виконання цього наказу. Інакше й наказу не буде виконано, і ти позбудешся голови. Зрозумів свою помилку?

— Так, володарю! — Вістовий знову хотів гупнути лобом об землю, проте охоронці його стримали.

— Тож виконуй волю свого тисяцького, але так, щоб не збивати з ніг своїх ханів, — насмішкувато примружився Хаджибей. — Бо якщо кожний вістовець робитиме так, як ти, твій хан буде змушений усе життя просидіти в шатрі.

Нукери зареготали. А вістовець, радий, що так легко обійшлося, з криком «слава повелителю!» розчинився в морі людських, кінських і верблюжих голів.

Ногаєвичі в супроводі півсотні охоронців рушили далі. Примруженими від сонця й куряви очима вони роззиралися довкола, і їхніх очей не минала жодна дрібниця, яка хоч на йоту могла завадити переможному поступові Ногаєвої орди. І вже не один чауш чи тисяцький скуштував нагая за іржаву шаблю, погано підігнане сідло, недостатньо натягнуту тятиву бойового лука. Проте сотники й тисячники бачили, що хани лишилися задоволені станом свого війська. Ще б пак — стільки тисяч не збиралося, либонь, іще з тих часів, коли Батиєві тумени нестримно пронеслися по всій Русі, залишаючи по собі пустку. То що нині заважає Орді так само навально, встилаючи урочища й болота тілами порубаних урусів і литвинів, зробити те, що навіть Батиєві виявилося не під силу, — дійти аж до Варязького моря?

Коли Ногаєвичі почали прощатися, над землею вже стояли пізні сутінки.

— Завтра чекаю на вас, братове, якомога раніше, — нагадав Хаджибей. — Треба буде з’їздити до броду і ще раз продумати, де який тумен поставити.

— Добре, брате, — відказав Котлабуга, чиє обличчя було вкрите суцільним шаром пилюки. — Хоча я з великою радістю й зараз перейшов би ці Сині Води і вдарив на гяурів, як...

— Як сокіл на горобця, — підхопив Хаджибей. — Проте навіть горобці мають очі. Ні, будемо чинити, брате, так, як задумали. Правильно, Солтане?

Подільський хан замість відповіді міцно стиснув лікоть старшого брата.

А удосвіта в шатро очаківського хана прожогом влетів Мустем-алі. Впав перед іще сонним Хаджибеєм і з усієї сили вдарився лобом об килим:

— Біда, ясний володарю! Уруси підійшли до Синіх Вод!

— Як?! — підхопився Хаджибей. — Але ж ти тільки вчора мене запевняв, що вони надійдуть лише завтра!

— Винен, повелителю... — Мустем-алі бився лобом об килим. — То все той гяур Медовуха...

— А ти хіба не перевіряв його слів?! — гримнув Хаджибей, похапцем намацуючи зброю. — Хіба ти не послав нікого, хто міг би перевірити його дані?!

— Посилав, володарю... — Мустем із жахом стежив за рукою свого хана, яка ніяк не могла знайти шаблю. — Але вони так і не повернулися.

І хоча від учорашньої спеки повітря лишалося ще задушливим, Хаджибей відчув, як йому по спині сипнув мороз. Щойно тепер йому відкрилося, що в цьому степу, який він змалечку вважав своїм і тільки своїм, діється не лише його воля. І не він один накинув на цей степ тенета, крізь які, як запевняв Мустем-алі, навіть миша не могла проскочити непоміченою. Таку ж, якщо не густішу, сітку накинув і той, хто зараз наблизився до Синіх Вод із півночі. І крізь чарунки тих тенет не змогла прослизнути не те що миша, а й найспритніші з татарських роз'їздів, послані на розвідку.

Пробився тільки Медовуха. Пробився чи був підісланий, щоб доносити лиш ті новини, які вигідні литвинам та урусам? Ні. В таке важко повірити. Адже найкращі ординські вивідники обнюхували, обмацували й піддавали сумніву кожне донесення цього гяура. Перевіряли його ті, хто був вухами Хаджибея в Києві й поза ним, перевіряли ті, хто з-за кущів чатував на київських вістовців. Усе було правильно. За рік цей Медовуха не збрехав ні на йоту. Кожне його слово було щирим сріблом. Але цього разу... Невже цілий рік Медовуха казав правду лише заради цієї миті, коли на карту було поставлено існування Ногаєвої орди між Дніпром і Дунаєм? Ні, такого не може бути. Не може бути навіть тоді, коли так є насправді. Бо це означає, що його, Хаджибея, обведено навколо пальця. Та якби ж тільки його...

— Кого посилав на вивідку? — різко запитав він Мустема-алі, і його голос задзвенів, як туго натягнута тятива.

— Кара-Буркута, повелителю...

— І все?


— Ні, ще загони Касима, Корчака, Колумбека...

Так, це й справді були найпильніші Хаджибеєві очі, найчуткіші вуха, найвідданіші серця. Особливо Касим і Колумбек. І вони не повернулися.

— Вони самі ходили чи з ними були уруські брод ники?

І без того невисокий хирлявий Мустем-алі став іще меншим на зріст. Схоже, він уже зрозумів хід думок свого хана. Зрозумів і вжахнувся. Бо не виключалося, що саме уруські бродники виводили очаківських розвідників під мечі уруських же сторожових роз’їздів. І провідниками призначав їх саме він, Мустем-алі.

— Так, повелителю, з ними були уруські бродники. Але вони були не з Тясмину чи Росі. Вони, володарю, десятки літ жили на наших лиманах і...

Але Хаджибей уже його не слухав. Він розвернувся до найближчого з охоронців і, не стримуючи себе, загорлав:

— Того уруса — негайно сюди!

За хвилину Медовуха стояв перед Хаджибеєм. Той самий прямий і щирий погляд сірих очей. Але тепер Хаджибеєві здалося, ніби в їхній глибині чаїться старанно приховувана всі ці довгі місяці посмішка.

— То що ти, гяуре, тепер скажеш? — стиха, з останніх сил тамуючи лють, почав Хаджибей. — Де ти вчора лишив литвинське військо, коли рушав до Синіх Вод?

— За двадцять верстов від Сухого урочища, володарю, — незворушно відказав Медовуха. І якби це було ще вчора, Хаджибей не мав би ніякого сумніву в цілковитій правдивості його слів. Та сьогодні віри Медовусі вже не було.

— То як же воно опинилося на Синіх Водах? Як воно, піше, за добу встигло пролетіти п’ятдесят верст? Чи не на птахів пересіло?

В очах Медовухи промайнув непідробний подив. І все ж у їхній глибині Хаджибей бачив зверхню посмішку, з якою дивляться на того, кого вдалося обвести навколо пальця.

— Того не відаю, повелителю. Може, вони теж не довіряють мені, як оце й ти. І рушили одразу після того, як я подався до тебе...

Не тямлячись, Хаджибей навідмаш шмагонув нагаєм по цьому проклятому обличчю. Бризнула в усі боки кров, проте Медовуха навіть не зіщулився. Так само спокійно дивився він на очаківського хана, хіба що в очах світилася вже не приховувана посмішка. І все ж Хаджибей стримав непереборне бажання ще раз, і два, і безліч разів пройтися по цій уруській пиці! Проте не час давати волю своїй люті, голова сьогодні має бути ясною і холодною, мов лід... Пожбурив нагая далеко вбік і звелів, не дивлячись ні на кого:

— Припніть цього уруса до дерева, як собаку. А коли повернемося — допитати і спустити шкуру дрібними ремінцями. Та й це буде для нього малою карою за те, що скоїв...

У глибині його душі ще жевріла надія, що Медовуха впаде навколішки й цілуватиме ханські сап'яни, вимолюючи життя. Це бодай частково свідчило б про те, що Медовуха давав неправдиві свідчення тому, що й сам став жертвою Ольгердових підступних задумів. Таке каяття зняло б із Хаджибеєвої душі бодай гран тієї ваги, яка впала на неї. Проте Медовуха мовчав. Мовчав, коли його потягли до сосни, що стояла на схилі пагорба. Мовчав і тоді, коли нукери заламали йому руки і, наче лозами, обплели ними товстий сосновий стовбур. Лише в очах крізь невгамовний біль пробивалася та ж переможна посмішка...

Отже, перевага в несподіванці, на яку так покладалися Ногаєвичі, розвіялась, як туман над ранковим плесом Синіх Вод. На його, Хаджибеєві, хитрощі литвин Ольгерд відповів іще підступнішими. Його було побито його ж таки зброєю...

— Не переймайся, брате, — заспокійливо мовив Котлабуга, коли Хаджибей розповів братам про Ольгердову появу над Синіми Водами. — На Куяльнику, якщо подумати, було значно важче. Але нічого, якось вистояли. Вистоїмо й тепер.

Такої ж думки був і Солтан.

— А що, власне, сталося? — запитав він і цьвохнув нагаєм по своєму сап’янцю. — Нічого не сталося, і якщо добре подумати, то воно й на краще. Бо інакше нашим туменам довелося б зайву добу годувати комарів в урочищах та вибалках. А так — лише розігріються з дороги, а це для битви саме те, що треба.

Хаджибей із вдячністю глянув на братів. Дякую вам, рідні, хоч за те, що вдаєте, ніби все, що відбувається, — на краще. І все-таки шкода, що не вдалося як слід розвідати цю місцевість зарані й розставити бодай декілька тисяч найвправніших стрільців таким чином, аби завдати литвинам з урусами найдошкульніших втрат, коли ті зберуться переправлятися через Сині Води. А тепер доведеться в них на очах тасувати свої тисячі й тумени.

Хоча, з іншого боку, литвинам з урусами теж не вдасться непомітно приховати свої сили. Бо не лише в них є зіркі очі. В ординців вони теж не гірші. А ще одного прорахунку він, Хаджибей, уже не допустить. Бо покладатися має тепер не на брехливі вуста якогось уруса, а тільки на свої з братами очі, сили та хитрість. Була ще одна обставина, яка давала можливість Хаджибеєві почуватися більш-менш упевнено. Схоже, що литовсько-уруське військо ще не все дісталося Синіх Вод: то Мустемові лише привиділося з переляку. Насправді, як доносили спостерігачі, до річки підійшли лише передові загони. А решта Ольгердового війська, можливо, ще й тепер перебуває на відстані пішого переходу... Хаджибей мимохіть усміхнувся: ще, може статись, доведеться знімати підозру з цього уруса Медовухи! Бо, можливо, й не брехав він, коли казав, що Ольгерд з усіма військами надійде до Синіх Вод тільки завтра.

І все ж, хоч основні сили супротивників ще не стали над Синіми Водами, битва вже почалася. Точилася вона як на руському, так і на татарському боці річки.

Сторожові й вивідницькі загони намагалися боєм розвідати розташування ворожого війська. Десять відчайдухів-урусів раптом вигулькнули з байраку неподалік від того місця, де стояв Хаджибей із братами: чи то проклали собі дорогу шаблями, чи прокралися кабанячими стежками. На знак Хаджибея їм навперейми кинулися два десятки нукерів з особистої охорони — і за хвилину з урусами було покінчено.

— Ех, братове дорогі, кортить мені погратися з тими урусами, як кіт із мишею! — мрійливо зітхнув Котлабуга. — Вони ж здебільшого пішими сунуть. А піший урус — все одно що черепаха: панцир міцний, а ноги й голова голі...

Старші брати з усмішкою перезирнулися. Вже не раз і не два зітхав отак наймолодший брат. Власне, вони теж були не від того, щоб погратися з урусами так, як їхні пращури над Калкою. От тільки Торговиця заважала. Стояли там десятки караван-сараїв, і добра в них було стільки, що всій правобережній орді вистачило б на рік прожиття. Ні, Торговицею поступатись аж ніяк не можна. Бій треба приймати саме тут, на підступах до неї.

Хаджибей ворухнув поводом і повільно рушив уперед. Знаком запросив братів їхати слідом. Незабаром Ногаєвичі в супроводі особистої охорони вибралися на пагорб, звідки було добре видно не лише вкриту лататтям звивисту смугу Синіх Вод, а й те, що робилося далеко за нею. А там виднілося безліч маленьких рухомих цяток, які ганялись одна за одною, як пуголовки в теплій воді. Кілька з них, стрімко відділившись від інших, покотилися в бік броду. За мить перетворилися на плями, тоді в маленькі постаті вершників. Вони з розгону шубовснули у воду, що була коням по шию. А попереду них невидимим спалахом летіла очікувана і тривожна звістка:

— Уруси прийшли...


ПЕРЕПРАВА.
Здогад Хаджибея про зраду лиманських провідників виявився небезпідставним. Вони раз по раз виводили ординців на руську сторожу чи залишали на своєму шляху умовні знаки, за якими бродники Боброка безпомильно виходили на татарський загін. Тож коли Ольгердове військо було на відстані одного переходу до Синіх Вод, сповістити про це Хаджибея, крім Медовухи, було вже нікому.

А тим часом розрізнені загони руських вершників, які наближались до бродів, дедалі густішали. Вони без вагання кидалися в обмілілу від довгої спеки річку і втягувалися в коловерть рукопашної битви. Ця рукопашна з кожною хвилиною віддалялася від річки у степ. А в Сині Води кидалися нові й нові вершники — гуртом і поодинці. За річкою вони, як степові хорти, зазирали до кожного вибалка чи переліска. Тоді чвалом летіли назад і ще здалеку заспокійливо вимахували руками: великих татарських загонів поблизу не було.

Врешті Ольгерд віддав наказ перебиратися на протилежний берег усьому війську. Першим рушив полк князя київського, на вістрі якого були бродники Боброка. Так порадив Володимирові обережний Ольгерд. І хоча він не пояснив, чому саме бродники мали йти попереду, все було ясно й без слів. Якби руські вивідницькі ватаги, складені здебільшого з канівських бродників, пішли на зраду й почали давати неправдиві відомості, першими мали б загинути їхні товариші. А бродники думали інакше. Сотник Данило, тримаючи свого ваговоза на поводі, перший перебрів річку. І оскільки в найглибших місцях вода ледь сягала тому по груди, до річки сміливо ступили навіть ті, хто не вмів плавати. Незабаром річка всуціль укрилася людськими й кінськими головами. Сам Данило вже був на протилежному боці і, сидячи на коні, підбадьорливо гримів:

— Вперед, друзі-братове, не гайтеся! Доведемо Литві, що ми не гірші за неї! Вперед, хлопці, не підведімо нашого князя-отамана! — І він вказував своєю довбнею на вершину прибережного пагорба, на якій завмерла кінна постать канівського князя. Боброк, приклавши долоню козирком до очей, пильно вдивлявся в татарський степ.

Здається, ще ніколи не хвилювався князь канівський так, як сьогодні. Адже саме він наполіг на переправі через Сині Води вдень, та ще й на очах супротивника, який щохвилини міг на них ударити. Більшість князів вагалася, вагався і сам Ольгерд. І лише за наполяганням Володимира та Дмитра Ольгердовичів великий князь зважився віддати наказ про переправу. Однак застеріг:

— Тільки не баріться, переправляйтесь якомога швидше й негайно збивайтеся в гуфи. А якщо Ногаєвичі кинуть на вас свої тумени й вам буде непереливки — відходьте назад. А ми, — кивнув він на Кейстута, — підтримаємо вас стрілами.

— З арбалетів, — уточнив князь троцький.

Проте, схоже, обійдеться без арбалетної підтримки. Сотня за сотнею кидалася київська дружина в м’яку прохолоду Синіх Вод, на ходу змивала з себе піт і куряву далекого походу й вибиралася на протилежний берег посвіжіла, готова до будь-якої сутички. Однак татарські тумени чомусь не квапилися з ударом. Аж тоді, коли значна частина київського полку вийшла на берег, із-за далекої діброви випурхнув десяток бродників і, подаючи знак тривоги, помчав до кінних сотень князя канівського. А ще за мить з’явилася й татарська лава. З пронизливим виттям летіла вона на русичів. За хвилину стало видно, що татари мають намір вдарити не на Боброка, а вздовж річки, в бік київським пішцям. На якусь мить ті завмерли, не знаючи, як їм бути: мерщій ставати в коло й ощиритися списами чи відійти до річки, під захист стріл Кейстутової дружини.

— Налякати хочуть, — хижо посміхнувся Вирвикишка, що очолював бродницьку втечу від татарської лави й саме розвернувся біля Боброка. — А в самих тисяч зо дві, не більше. То що робитимемо, князю-отамане?

— Підемо навперейми, — відказав Боброк, не відводячи погляду від татарського загону. — Тільки не зариватися, коли втікатимуть. Бо можуть навести на засідку... А тепер — за мною!

І перший злетів із пагорба. Над його головою блискавкою змигнув меч.

Татари бою не прийняли. Відстрілюючись, вони кинулися назад. Кілька стріл пролетіло над Боброком, одна з них вдарила в захищену панциром голову Вітрика. Боброк зірвав з-за спини лука й не цілячись спустив тятиву. Слідом за своїм ватажком схопилася за луки й решта бродників. Упало кілька чаушів. Решта змахнула нагаями й одразу ж опинилася на безпечній відстані.

— А таки заманюють, князю! — прокричав Вирвикишка, який не відставав од свого отамана. Очі його палали темним вогнем. — То, може, піймаймося на вудочку, га?

— Я тобі піймаюсь, — пригрозив йому Боброк і дав знак зупинитися. Повз них, мов зграя шпаків, пролетіло зо три десятки вивідників. Вони поспішали за втікачами, аби простежити, що ті робитимуть далі.

— Не заривайтеся! — гукнув Боброк їм услід.

— Знаємо, князю! — відгукнувся найближчий і шмагонув по кінському крупу.

Вирвикишка подивився йому в спину і заздрісно плюнув на землю.

— Голову даю на відсіч, що цей гаспид зараз зчепиться з якимось ординцем. Ех, чому я не вільний, мов той сокіл! Я б їх, псяюк, теж подзьобав би трохи!

— Встигнеш іще з козами на торг, — обізвався сотник Данило, який на своєму неповороткому велетові-коневі аж тепер наздогнав свого князя-отамана.

Тим часом київський полк та об’єднана дружина Дмитра Ольгердовича закінчили переправу й поспішали на обумовлене для оборони місце. А до переправи вже готувалися полк Андрія полоцького та Любарт із Коріятом. Лаштувався до неї й полк великого князя. Останнім мав перейти річку Кейстут. Отроки та конюхи вже закочували в річку вози, аби на них покласти настил для його важкозбройних воїв,

А татари досі не з’являлися.

Під вечір великий князь, об’їжджаючи військо, завітав до київського полку. Дружинники саме готували вечерю. Вітер затих, проте червоне сонце свідчило, що завтра навряд чи доведеться сподіватися хорошої погоди.

— Ну, що твої вивідники взнали? — запитав Ольгерд Боброка й кивнув у бік степу.

— Проти нас, великий князю, поки що п’ять туменів, — відказав Боброк. — Зачаїлися по урочищах і чекають наказу.

— А де ж інші?

— На підході тумен Котлабуги й два тумени Хаджибея. Хани сподіваються, що під ранок вони прибудуть. Тоді ж підійдуть татарські люди Солтана й лівобережний тумен.

— Про Мамая відомості маєш?

— Беклербек із чотирма туменами стоїть над Пслом за двадцять верстов від Дніпра.

Великий князь повагом погладив сиву бороду.

— Непогано. А що чути про турецьких яничарів?

— Нічого, великий князю. В усякому разі, верстов за сто звідси не бачили жодного з них. Думаю, якщо Ногаєвичі все ж послали по заморську допомогу зразу після звістки про нашу виправу, то яничари мають прибути не раніше, ніж за тиждень. Та й то якщо не зупинятимуться на відпочинок.

— Отже, може статися так, що доти Ногаєвичі гратимуться з нами в піжмурки...

— Треба не допустити цього, великий князю.

Ольгерд звів на Боброка уважний погляд.

— Надумав щось?

— Думаємо, великий князю.

— Коли щось придумаєте, не забудьте сказати мені. А я поки що хотів би ще раз поглянути на твоїх бродників. Бачу, що в сміливості й зухвальстві їм не відмовиш. Але чи всі вони будуть надійними в битві?

— Так, великий князю, — запевнив Боброк. — Головою ручуся за кожного.

— Головою, кажеш... — Ольгерд примружив очі. — Що ж, побачимо, чи варті вони твоєї голови.

Великий князь повагом їхав попереду невеликого почту і з-під кошлатих брів розглядав бродників, які в самих сорочках, а то й без них сиділи чи лежали навколо багать.

— Розляглися, наче в себе у дворі, — невдоволено скривився Ольгерд. — Чи вони отак, у самих сорочках, і зустрічатимуть татар?

— Ні, великий князю, — запевнив Боброк. Він розвернувся до бродників, що зацікавлено стежили за великокняжим почтом, і гукнув: — До бою!

Наче вихор злетів над місциною, розкидавши бродників навсібіч. А за якусь хвилину перед Ольгердом вишикувався трьохтисячний загін зі списами, довбнями, мечами, келепами й неодмінно — луком зі стрілами, що висіли за спиною. Щоправда, одягнуте це військо було абияк, але кожен мав залізного шолома чи щось схоже на ковпак із товстої кабанячої шкіри. Більшість бродників натягла на себе металеві наплічники та нагрудники, решта — татарські фуфайки-безрукавки з тої-таки кабанячої шкіри, яку навіть зблизька прохромить не кожна стріла.

— Малувато панцирів, — похмуро зауважив Ольгерд.

Боброк розвів руками.

— Ще не розжилися, великий князю.

— А вони нам і не потрібні, — відгукнувся найближчий із бродників, до якого долинули княжі слова.

— Це як розуміти? — розвернувся до нього Ольгерд.

— Дуже просто, великий князю, — широко усміхнувся бродник. — Ті залізні сорочки тільки заважають. Від стріл та шабель нас захистить ось це, — він поплескав рукою по наплічнику й нагруднику. — А спину вкривають залізом тільки ті, хто збирається накивати п’ятами.

Щось схоже на усміх промайнуло в насупленому погляді великого князя.

— То ти, виходить, утікати не збираєшся?

— Не збираюся, великий князю. Інакше хлопці такого наговорять моїй Катрі, що вона мене тоді й на поріг не пустить.

— І правильно зробить. — Великий князь уже не приховував усмішки. — Як тебе звати?

— Батьки нарекли Охрімом, великий князю. Охрім Назарків із сотні Данила Бута.

— Бачу, Охріме, що язик у тебе підвішений непогано, — зауважив Ольгерд. — А от як з усім іншим?

Він хитнув головою, і наперед виїхав один із великокняжих охоронців. Спішився, вихопив із піхов меча й рішуче посунув на Охріма. Той так же швидко витяг криву татарську шаблю й зі свистом розітнув нею повітря. Зблиснула криця, замиготіли навсібіч короткі холодні спалахи, голови супротивників сховалися за щитами. По тому, як злітав меч, як стрімко міняв він напрямок удару, відчувалося, що Ольгердів охоронець володів ним бездоганно. Тож Охрімові, в якого щойно на думці був гарячий куліш, доводилося скрутно. Одначе бродник не зробив ані кроку назад. Спиною він мовби сперся на якусь невидиму стіну, а шабля його, хоч і з труднощами, все ж устигала за миготливими рухами меча. В якусь мить стрімкий і несподіваний замах збоку примусив охоронця відскочити назад.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка