Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка4/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Натовп бродників збуджено загудів.

— Так його, Охріме! — вигукнув хтось. — Покажи цьому жевжикові, де наші раки зимують!

Та за мить схвальний гомін змінився розчарованим зітханням: Охрімова шабля відлетіла вбік і затремтіла, увіткнувшись у землю. Данило з досадою крякнув і прогудів:

— Мало я об декого лозину ламав...

Присоромлений Охрім витер шаблю і, ні на кого не дивлячись, заштовхнув її до піхов.

— Ти добре бився, — підбадьорив його великий князь. — І нічого соромитись, бо перед тобою стояв один із найкращих мечників литовського князівства.

— Он як... — прогудів Данило й поворушив шипастою, обкутою залізом довбнею. — Тоді, великий князю, може, і я з ним позмагаюся?

Ольгерд зміряв поглядом велетову постать, тоді перевів його на мечника, який порівняно з Данилом мав вигляд п’ятнадцятирічного хлопчиська. Усміхнувся:

— Не варто. Інша річ, якби я був років на двадцять молодший. Отоді б ми подивилися, хто кого.

Данило приклав руку до серця, схилив голову перед великим князем і вдоволено усміхнувся: честь його сотні не постраждала. Ольгерд обвів натовп бродників приязнішим поглядом. Відтак неквапно перевів його на червонястий захід. Зітхнув:

— Здається, збирається на вітер. Ех, аби ж то він та подув нам у спину, а татарам в обличчя!

— Так воно й буде, — запевнив його Боброк, який сидів на коні поруч із князем київським.

— Чому так вважаєш? — розвернувся до нього Ольгерд.

Боброк ледь помітно усміхнувся:

— В одного з моїх бродників завжди крутить ногу перед тим, як вітер збирається задувати з півночі чи сходу.

— В мене теж, — буркнув Ольгерд і знаком велів прямувати за ним.

Великокняжий почет наблизився до розлогого пагорба, на якому розташувалася дружина Кейстута. Пагорб круто здіймався одразу від броду й довгим язиком тягнувся у степ. На певній відстані від Кейстутових воїв, нижче по пагорбу, ледь помітно курилися багаття двотисячної ватаги переяславців та дрібних окремішніх ватаг, які діставалися до Синіх Вод самотужки. За кущами дерези та дикої ружі владно гримів густий голос воронівського старости Коцюби:

— Вози, вози тісніше ставте, хлопці! Бо коли голомозі добряче натиснуть, тільки вони будуть нам муром і засікою.

Ольгерд прислухався до того голосу і схвально кивнув:

— Правильно робить. — І, звертаючись до почту, наказав: — Простежте, щоб і у вас вози стали засікою. Бо перший удар ординців, кажуть, є найсильнішим.

— Істину мовиш, великий князю, — погодився Любарт, який зранку прибув до Ольгердового війська. — Перший удар у них завжди найсильніший. Хоча й другий не слабший.

Князі дісталися вершини пагорба й зупинилися. Попереду простяглася суха горбиста місцевість, по якій мурахами метушилися постаті кінних та піших. І все ж до чітких проміжків між полками, як того вимагав Ольгерд, було далеко. Поки що лише княжі стяги свідчили, хто де має шикуватися. З лівого боку пагорб, на якому стояла Кейстутова дружина, майже прямовисно переходив у широкий зарослий яр, за яким виднівся ще один яр, тож Кейстут був переконаний, що звідси ординська кіннота йому не загрожуватиме. Праворуч, на певній відстані від Кейстутового полку шикувався великокняжий полк, за ним — дружина Андрія полоцького. Ще три полки стояли попереду. Ближче до Кейстута й перед ним огороджувалися возами від степу брянські, сіверські та чернігівські ратники, з ними сусідив полк Володимира київського, ще далі — зведена дружина Любарта і Коріята.

— Може, комусь не подобається, як ми стоїмо? — запитав князів Ольгерд. — То кажіть, час дійти згоди ще є.

— Та ніби все зрозуміло, — відказав Дмитро брянський та сіверський. — Танцюємо, хто куди і з ким хоче. Крок уперед, крок праворуч, крок назад... Звичайний танок, нас такого вчили ще в дитинстві.

— Та ні, — заперечив Андрій полоцький. — Танцюють удвох, а нам доведеться танцювати втрьох, якщо не вчотирьох. Припустімо, татари пробилися за спину волинсько-новогрудківського полку. То я роблю крок уперед і трохи ліворуч, великий князь — уперед і трохи праворуч, а дядькові Любартові й дядькові Коріяту треба з усіх сил витанцьовувати на місці, бо від нашого натиску вони разом із татарами можуть відкотитися далеко в степ.

Любарт примруженим оком зміряв постать князя по¬лоцького.

— На словах ви всі добрячі танцюристи. Побачимо, що покажете в ділі...

— Мені, великий князю, незрозуміло лиш одне, — зачекавши, поки між князями вляжеться сміх, вів далі князь Андрій. — Чому саме мій полк поставлено ззаду волинсько-новогрудківського? Ми що, гірші від нього?

Ольгерд запитально глянув на Боброка.

— Хіба ви вчора з князем Андрієм не зустрічалися?

— Не було часу, великий князю, — відказав Боброк.

Великий князь насмішкувато гмукнув у сиву бороду.

— Тоді хоч зараз розтовкмач йому, що до чого. Бо так і залишиться неуком. Від себе, князю полоцький, я тільки додам, що зроблено це за наполяганням князя Боброка. Так що питати маєш із нього, а не з мене. — І великий князь відвернувся з таким виглядом, наче подальша розмова його не цікавила.

— Сьогодні, князю Андрію, немає полків кращих чи гірших, — почав Боброк. — Усім дістанеться однаково, бо татари перш за все намагатимуться проникнути в щілини між гуфами.

— Припустімо, — погодився Андрій. — Але я все одно не розумію, чому мій полк має стояти позаду.

— Все правильно, — ні до кого особливо не звертаючись, зауважив Любарт. — Ніхто не знає своїх дітей краще за батька.

Князі зареготали. Навіть Ольгерд не втримався від усмішки.

Гедиміновичі знали справжню ціну доброзичливому підколюванню. Вони були переконані, що нічого так не згуртовує велику родину, як дружні кпини. Тільки вони гамують як родинну заздрість, так і родинну ненависть, через надмір якої в інших княжих родинах проливаються ріки крові.

Андрій полоцький реготав чи не найголосніше. В нього навіть сльози виступили на очах.

— Нічого, дядьку, я теж у боргу не лишуся, — насміявшись, пообіцяв він і знову звернувся до Боброка. — То слухаю тебе, князю.

— Міркуймо разом, — запропонував той. — Припустімо, ти станеш попереду всіх...

— Припустімо, — згодився Андрій Ольгердович. — Далі що?

— І от коли твоя дружина не витримає татарського удару й почне відступати — я кажу «припустімо», князю! — то волинсько-новогрудківська дружина, яка стоїть за тобою, може подумати, що коли вже такі дужі воїни відходять, то нам, щойно об’єднаним, сам Бог велів. І кинеться навтікача. І вийде все, як на Калці.

Андрій полоцький скривився, проте змовчав.

—А от коли почне відступати новостворена волинсько-новогрудківська дружина, то твій досвідчений у січах полк зробить усе можливе й навіть неможливе, аби виправити становище. Тому й стоять, князю Андрію, твоя дружина й полки великого князя та князя Кейстута позаду, а попереду — всі полки, яким іще треба навчитись, як треба битися пліч-о-пліч.

Андрій полоцький підняв руки вгору.

— Здаюся.

— Отже, все ясно? — запитав Ольгерд.

— Ні, великий князю, — подав голос Дмитро брянський та сіверський. — От я поставив себе на місце Ногаєвичів. І, припустімо, побачив прогалини між гуфами. То чи не може статися так, що, перш ніж кинути туди свої тумени, я подумаю, випадково чи навмисно вони з’явилися?

— Тут ти влучив у ціль, — схвально зауважив великий князь. — Але про це ми поговоримо трохи пізніше. А поки що мене цікавить, кого з наших лицарів будемо виставляти на головний двобій?

— Є в мене один хлопець, — відгукнувся князь брянський та сіверський. — Плечі — ого! І руки з самих жил. Колоду товщиною з мій тулуб ламає об коліно, як лозину.

— Більший за мого? — спитав Боброк і показав на сотника Данила, який разом з іншими охоронцями стояв трохи поодаль.

Князь Дмитро зміряв поглядом Данилову постать, непевно стенув плечима.

— Може, мій буде трохи нижчий. Проте не набагато.

— Річ не у зрості, — втрутився Любарт. — Я теж маю свого...

— Зачекай, брате, — зупинив його Ольгерд. — Хитрість не в тому, щоб виставити наймогутнішого бійця. Перемога у двобої — для нас не головне. Мало того, вона нам не потрібна. Вакуло! — покликав він.

З почту виїхав молодий воїн, що ні зростом, ні шириною плечей не поступався Данилові.

— Пізнаєш його, Кейстуте? — спитав Ольгерд брата.

Кейстут придивився, жваво кивнув головою.

— Аякже! Це ж той хитрун, який цієї зими звалив тевтонського велетня Шварценберґа. Розумієте, — звернувся він до товариства, — великий князь наполіг, аби з нашого боку на прю з тевтонами вийшов саме цей хлопець. І коли вони стали битися, то в мене навіть серце завмерло: ну, ніяк не встигає це дитя перехопити могутніх тевтонських ударів! Хіба що якесь щастя допомагає йому тримати голову на в’язах. І тільки згодом до мене дійшло, що цей Вакула грається з тевтоном, мов кіт із мишею. А коли той притомився, Вакула одним помахом меча розрубав його майже до сідла. Разом із панциром... — Кейстут помовчав. — Шкода, що він не в моїй дружині. Може, подаруєш мені його, великий князю?

— Я що? — хитнув плечем великий князь. — Я, зрештою, не проти. Але ти краще його про це запитай.

— Пішов би до мене? — звернувся Кейстут до велетня.

— Мав би за честь битися під твоїм стягом, князю троцький, — відказав той. — Але...

— Що «але»?

Вакула перевів погляд на Володимира київського, усміхнувся Боброкові.

— Дідо мені казали, що їхній дідо були тіуном у Житомирі, тож хотілося би, щоб...

— Про це поговоримо потім, — урвав його Ольгерд. — А поки що, Вакуло, слухай мене уважно.

— Я весь увага, великий князю, — виструнчився Вакула.

— Отже, ти вийдеш на прю з тим, кого виставить орда. Але про перемогу не смій і думати.

В очах Вакули промайнуло розчарування. Проте він миттю схилив голову на знак згоди.

— Добре, великий князю, не буду думати.

— За це ти мені, хлопче, й подобаєшся, — самими очима усміхнувся Ольгерд. І на здивовані погляди почту сказав: — Перемога нам може зашкодити, бо, цілком імовірно, орда тоді спробує ухилитися від битви. І буде водити нас по всьому степу, аж поки їй на допомогу прийдуть турецькі яничари. А от коли орда побачить, що їхній багатур, чи як його там, насідає на нашого вайла, а той ледве встигає обертатися, то вже запевне піде вперед. Чи не так, князю канівський?

— Так, — згодився Боброк. — Хоча мої люди теж дещо придумали...

Опадав вечір, у сутінках одне за одним оживали невидимі вдень багаття там, де отаборилося литовсько-руське військо. Та набагато більше вогнищ палало в ординському степу. І хоча не спала ще денна спека, чауші ближче підсувалися до вогню, від якого віяло не лише жаром та попелом, а й звабними пахощами вареної конини чи баранини. Перед боєм їсти в’яленину, що лежала в тороках, ніхто не хотів. Таке їдло годилося хіба що для багатоденних переходів. Перед битвою батир має наїдатися, скільки того бажає його душа та живіт. Їжа — це сила духу, міць руки й не¬схибність примруженого ока перед спуском тятиви, Їжа — це перемога.

Тож сиділи батири плече в плече біля своїх багать, мружили й без того вузькі очі від пластівців попелу, наїдалися жадібно, до знемоги. Хтось із татар, уже ситий, видерся на верхівку найближчого дерева і звідти довго вдивлявся то в один, то в другий бік.

— Ну, що ти там набачив? — гукали знизу його товариші.

— Наших вогнів значно більше, — радісно відгукувався невидний із землі спостерігач. — В урусів калюжа вогнів, а в нас — ціле Чорне море!

Від багать долетів задоволений регіт. Упевненість у завтрашній перемозі приносив також сміх, який подеколи долинав від ханських шатрів. Схоже, й воєначальники були переконані у своїй перевазі, а впевненим у собі начальникам допомагає сам Аллах.

І лише одна людина в цьому неосяжному степу почувалася глибоко нещасною. То був Петрик. Добре, що темрява огорнула все навколо й ніхто не бачив його сліз. Набряклими очима вдивлявся він за річку, де був його хазяїн. Був без нього, Петрика.

Не спав і Медовуха. Біль, який спочатку нестерпно кусав його звичне до всього жилаве тіло, тепер відійшов кудись углиб, зменшився до розмірів тліючої вуглинки, і потьмарена свідомість уже була готова примиритися з ним. Наче крізь туман бачив Медовуха розсипи незліченних вогнищ, чув невгамовний одноманітний гомін, крізь який раз по раз пробивався вигук якогось чауша чи пронизливе кінське іржання. Інколи вартовий, чия приземкувата кремезна постать маячіла на тлі найближчого вогнища, наближався до Медовухи й підносив до його обличчя палаючу гілляку, аби пересвідчитися, що уруський бранець на місці.

Ніч вступала у свої права. Поволі догоряли багаття, замовкали голоси, і на землю опускалася тиша. Медовуха відчував, як сили залишають його, як чимраз важче підводити голову й зображати на вустах усміх людини, якій аніскілечки не вадять навіть найжорстокіші тортури. Інколи у тьмяній пам’яті, мовби з іншого світу, зринало то зосереджене обличчя Боброка, то усміхнене Петрикове личко, а найчастіше — постать його вірного побратима Пилипа Берендея. Востаннє, це було якраз перед відходом до війська, косили вони отаву на одному з дніпровських островів. Сонце тоді ще не випалило землю, бездонна синява стояла над їхніми головами, і від того здавалося, що на землю зійшла сама вічність...

Десь під ранок йому привидівся неясний порух. А тоді вартовий видобув із себе щось схоже на гикавку і повільно, наче зборений сном, почав опускатися на землю. Ще за мить до Медовухи долинув шепіт:

— Тримайся, друже...

І від того шепоту все в Медовусі запекло, зануртувало в невситимій жадобі життя, зашпигало так, що він ледве стримав стогін, готовий порвати йому горло. Натомість тихо запитав:

— Хто ти?

У відповідь долинув сміх.

— Що, не впізнав Трясила? Того, що з-над Дністра. Чи вже забув про такого?

ПОЧАТОК
Світанкова зоря ще не спливла на небо, а по всьому неосяжному простору вже заголосили сигнальні труби, глухо вдарили тулумбаси, заіржали спутані коні, вітаючи господарів, які підходили до них із мішечком вівса чи шматком посоленого коржа або перепічки. Цей звичай був заведений як у Литви-Русі, так і в Орди, бо основний тягар битви виносить на собі кінь. Тож ранковий гостинчик своєму чотириногому другові був такий же обов’язковий, як і молитва про вціління у нещадній січі.

Не сиділи без діла й ті, що за наказом великого князя залишили своїх коней по той бік Синіх Вод і стали пішцями. Вони ще раз перевіряли міцність своїх мечів, списів та келепів чи просто роззиралися довкола, намагаючись збагнути, які зміни сталися з учорашнього вечора. Лагідна й тиха річечка під назвою Сині Води змінилась до невпізнання. Вчорашнє чистоводдя було понівечене палями, що густим лісом виросли з річкового дна й вістрями дивилися в бік степу Вози по самі колеса були закочені у воду — це для того, щоб ворожа кіннота, пронизавши оборону, не змогла переправитися через річку і захопити обози й запасних коней.

Великий князь оглядав своє військо. Залишки туману ліниво поверталися до річки або щезали між прибережних кущів. Тисячі, десятки тисяч людей зводилися на ноги, натужно прокашлювалися, перегукувались один з одним і збиралися навколо казанів. Полкові стяги погойдувалися над головами прапороносців, сотники й тисяцькі востаннє оглядали зброю своїх підлеглих. Ольгерд дав знак — і великокняжий стяг похитнувся й знову завмер. У відповідь майже одночасно хитнулися, мов подаючи вість, стяги інших князів: ми не спимо, великий князю, ми готові до всього, що нам сьогодні вділить доля...

Праворуч, на відстані в півтораста кроків, майорів стяг Андрія полоцького. Ольгерд розпізнав росляву постать свого старшого. Він височів на коні в перших лавах пішців і вдивлявся у степ. Напруживши зір, Ольгерд швидше вгадав, ніж побачив, загострені кінцівки косо вкопаних паль вістрями в татарський бік. Розумно вчинив князь полоцький, що вирішив бодай на йоту полегшити роботу ратникам. Та й для своїх коней такі палі не дуже страшні, якщо доведеться повертатися з вилазки. Вони небезпечні лише для тих, хто густою лавою мчить на повному скаку й не має змоги відвернути вбік, коли немов із-під землі попереду раптом вигулькне свіжозатесане вістря. І пішцям теж любо снувати між паколів, бо вони для руських усе одно що вишняк у власному садку.

Що діялося ліворуч, де на найвищому з тутешніх пагорбів тріпотів стяг Кейстута, великий князь майже не бачив. Очі його вирізняли хіба що смугу піших переяславців, які по схилу пагорба густим, у десять лав, муром оперізували закутих у панцир вершників. Піші були поставлені за наполяганням Боброка. Князь канівський стояв на тому, що Кейстутова дружина має бити лише вдалину, допомагаючи арбалетними стрілами тому чи іншому полкові, або вибивати ординців, які опинилися в мішку, окресленому передніми й задніми гуфами литовсько-руських дружин. А переяславці повинні робити все, аби панцирні вершники не відволікалися на самозахист.

Попереду і трохи праворуч нуртував київський полк, найбільший в Ольгердовому війську. Стиснутий з боків волинянами й полком Дмитра брянського та сіверського, він чимось нагадував широке лезо двосічного меча, що вістрям своїм було спрямоване на ворога. А сам князь київський — Ольгерд упізнав сина за малиновим корзном — теж, як і Андрій полоцький, височів на коні серед передніх піших і вдивлявся у запилену степову імлу, в якій ворушилося щось могутнє і сповільнено-громіздке. Раптом Володимир, наче відчувши батьків погляд, озирнувся й помахав рукою: все гаразд, великий князю, не хвилюйся.

Ольгерд теж помахав рукою і перевів погляд своїх по-старечому далекозорих очей туди, де стояла об’єднана дружина Любарта й Коріята. Там теж червоні княжі корзна непорушно застигли в передніх лавах. А от непосидючий князь брянський та сіверський роз’їжджав попереду свого воїнства і, схоже, щось вигукував. Чи то закликав не відступати ні на крок, коли ординці натиснуть занадто, чи готував свою дружину до поступу вперед.

Час від часу з імли виринали верхові стежники і чвалом летіли до своїх князів. Із кожною хвилиною їх ставало більше: схоже, ординське військо наближалося. Вітер посилювався, і стяги вже не тріпотіли туди-сюди, вони намагались відірватися від держална й полетіти в степ, у якому дедалі гучніше гомоніло, бурчало й висвистувало щось невидиме. «Неначе Свейське море під час урагану», — подумав Ольгерд.

Чи побоювався великий князь того, що от-от має статися? Можливо, але не так самої поразки, як того, що його розрахунки можуть виявитись помилковими. Власне, цим в очікуванні битви переймається кожен воєначальник. Але про те ніхто не має навіть здогадуватись, інакше ця невпевненість умлівока передасться його підлеглим, а там уже недалеко й до паніки. Ні, полководець повинен випромінювати впевненість у перевазі над ворогом. Навіть тоді, коли в душі він уже давно переконався в протилежному.

А імла між тим потроху спадала з високості на землю. Спочатку з неї почали вирізнятися татарські стяги і знаки, тоді малахаї вершників і, нарешті, вирізьбилися щільні лави татарської кінноти. І не в одного з ратників тьохнуло серце, бо лавам тим не було кінця-краю. Та раптом, наче бджоли з вулика, вихопилася з лав київського полку сотня канівських бродників і, немов комашня, закружляла перед носом ординського війська. Бродники розмахували зброєю, пронизливо галайлакали й вигукували щось образливе. Проте близько не під’їжджали: їм добре була відома влучність татарських стріл. З ординських лав викотилося зо дві сотні відбірних нукерів і погналися за нахабами. Ті приснули в усі боки, мов комарі від змаху долоні, і знову завели свою дражливу карусель.

Хаджибей із братами стояв на узвишші, звідки до Синіх Вод було не більше двох польотів арбалетної стріли. Сьогодні він почувався значно впевненіше, ніж учора. Його не вивела з рівноваги навіть звістка усмерть переляканого Мустема-алі, що клятий шайтан Медовуха зник. Зіркі нукери вже порахували, що ворог виставив усього близько п’ятдесяти тисяч війська — удвічі менше, ніж мали у своїх лавах Ногаєвичі. Та й військо те, схоже, ще не навчилося стояти так, як личить добре вимуштруваній дружині, бо щомиті то тут, то там у ньому з’являлися прогалини. Це свідчило про те, що самі князі ще не переконані в доцільній побудові своїх оборонних лав і тепер похапцем намагаються виправити становище.

— Хочуть надихатись перед смертю, — хижо посміхнувся Котлабуга.

— Атож, — підхопив Солтан. — Тільки навряд чи встигнуть.

Хаджибей кивнув. Так, скидалося на те, що перед згуртованими ординськими туменами лаштується до битви нашвидкуруч зібраний натовп. Єдине, на що був лихий очаківський хан, так це на сухий північний вітер. Із кожною хвилиною він посилювався, ніс хмари куряви та піску, і від того не в одного чауша засльозилися очі. Уруси почувалися краще, бо суховій дув їм у спину. Та це нічого, коли почнеться битва, можна спрямувати удар туменів уздовж берега, і тоді вітер однаково заважатиме польотові як ординських, так і уруських стріл. А ще очаківського хана непокоїло те, що досі не надійшли лівобережний тумен, обіцяний придніпровським ханом, і пішці хана Солтана. Саме їх Хаджибей збирався першими кинути в битву, аби виявити найслабкіші місця в Ольгердовій обороні.

Раптом від литовсько-руської стіни відділився кремезний воїн із білим стягом, закріпленим на вістрі списа.

— Княжий вісник, — здогадався Хаджибей і звернувся до Котлабуги: — Дізнайся-но, брате, що йому треба. А як відповісти — сам знаєш.

— Слухаю і корюся, — без усміху відказав Котлабуга і прожогом помчав з узвишшя. Вихопившись наперед своїх лав, упізнав Боброка. Голосно вигукнув:

— Із чим прибув, князю канівський? Якщо хочете здаватися, то складайте зброю й повертайтеся назад. Ми беззбройних не чіпаємо. А якщо прибув із якимись вимогами від великого князя, то не поспішай їх проголошувати. Для цього в нас сьогодні одна відповідь... — І Котлабуга вправним жестом вихопив із позолочених піхов шаблю.

— Не гарячкуй, хане буджацький, — насмішкувато відказав Боброк і підвищив голос, аби його почуло якомога більше ординців. — Великий князь Ольгерд пропонує вам мир! Але за умови, що ви визнаєте його владу. За це він милує вас і дозволяє випасати отари там, де й раніше. Взамін вимагає всього лише десяту голову з тієї худоби, яку маєте.

Ординці загули. Такої принизливої вимоги не міг стерпіти навіть найбідніший чауш. Будучи найостаннішим у своєму аулі, він усе ж вважав себе набагато вищим навіть за найзаможнішого уруса. В Боброка полетіли стріли. Проте вітер був такий дужий, що більшість із них описала круту дугу і впала під ноги Боброкового коня. Князь кивнув на них і глузливо сказав:

— Погано твої чауші снідали, буджацький хане.

Люта кров ударила в обличчя Котлабузі. Але він стримався й відповів:

— Вимогу твого князя ми почули. А зараз послухай наше слово. Досі твій Ольгерд не був підданим Орди. Але тепер він дізнається, що таке бути її рабом. Він прокляне ту мить, коли надумав підняти шаблю на синів Піднебесної!

Боброк з удаваним співчуттям поглянув на Котлабугу.

— Що ж, моя справа попередити, аби ви не чинили безумства, — сказав він. — А не згодні, то у своїх бідах маєте картати тільки себе. Ми поки що виставляємо на прю нашого бійця. Пошукайте, чи є у вас такий. А якщо не знайдете — приходьте на уклін!

Боброк підніс догори правицю, і з Ольгердового війська виїхав вершник. Ординські шеренги затамували подих. Бійців такого зросту, схоже, в них не було. І не сам лише велетень вразив ординців. Таким же був і кінь його. Могутня сила й міць угадувалися в його круто вигнутій шиї, широчезних грудях і масивних бабках. Якусь хвилю кінь постояв непорушно, мовби давав ординцям можливість роздивитися себе. Тоді вдарив копитом об землю й виклично заіржав.

Татари закосували очима один на одного. Чи знайдеться в їхньому війську сміливець, який би не злякався цього велетенського уруса? Але вже пролунали вигуки у глибині ординської кінноти, лави розсунулись, і наперед вибрався татарський багатур. Чауші полегшено зітхнули: є велети і в їхньому степу! Щоправда, татарський багатур дещо поступався уруському велетові зростом, зате шириною плечей вони були майже однакові, а за масивністю тулуба урусові було далеко до ординця. В лівій руці багатур тримав круглого жовтогарячого щита, пильний погляд татарина прикипів до суперника, і в очах його не було навіть натяку на острах. Так само поводився й ординський кінь. Чорний жеребець-семилітка гнівно зиркав на уруського коня кривавим оком, голосно хропів і зводився дибки, готовий будь-якої миті опустити могутні копита на голову суперника.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка