Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка5/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Велети з’їхалися майже впритул. Якусь хвилю стояли один перед одним, наче збиралися щось сказати. Та слів не знайшлося, тож вони розвернули коней у різні боки й важко загалопували вздовж лав своїх військ. У супроводі палких вигуків кожен із них подолав чверть версти і знову розвернувся. На полі бою запала глибока мовчанка, коли, набираючи швидкості, супротивники рвонули один на одного. Лунко гримнула криця, і навсібіч полетіли іскри — то металеві списи врізалися в металеві щити. Вершники похитнулись, але втрималися в сідлах. Знову роз’їхалися для розгону, і знову списи вдарили в щити. І від того удару зламалося ратище в ординця. Тисячоголосе зітхання здійнялося над татарською раттю, тисячоголосий крик радості злетів над Ольгердовим військом. Проте поки русич відводив руку зі списом для останнього удару, татарин непомітним стисканням колін розвернув свого коня, і той ґедзем закружляв довкола неповороткого уруського огира. Оскільки в ближньому бою спис лише заважав, руський боєць відкинув його вбік і схопився за меча.

Велети зійшлися під оглушливе ревисько з обох боків. Билися мовчки й нещадно, лише хриплі віддихи видавали неймовірну напругу цього поєдинку. Спочатку десяткам тисяч глядачів здалося, що сили бійців були рівні, проте за кілька хвилин стало ясно, що перевага помалу переходить на бік татарського багатура. Переважав він не в силі замаху, не в потужності удару, а у спритності. Татарський жеребець невтомним ґедзем крутився навколо масивного уруського огира, ставав задки, кусав панцир на крупі й спритно ухилявся від зубів і копит свого супротивника. Те саме було і з бійцями. Міцний панцир хоч і захищав Ольгердового звитяжця від ударів важкої шаблі, проте саме він і сповільнював рухи Вакули.

Тепер руський боєць уже не насідав на суперника, як то було спочатку, а ледве встигав відбивати його удари.

Сповільна, мало-помалу двобій наближався до литовсько-руської раті. І коли супротивники досягли тієї небезпечної відстані, де їх могли дістати стріли урусів, татарин зупинився.

— Що, уруська свиното, злякався? — спитав він і показав кінцем шаблі на те місце, звідки вони починали двобій. — Справжній багатур волів би швидше вмерти, ніж відступити бодай на крок!

— З чого ти взяв, що я злякався? — насмішкувато запитав Вакула. — Просто я хочу зробити тобі приємність.

Власне, татарський багатур і сам відчував, що тут щось не те. То лише здалеку могло здатися, ніби клятий урус такий незграбний. Але зблизька... Ніби знічев'я, відбивав він страшні удари, а от завдавати своїх не поспішав. Невже хоче зберегти силу для останнього удару, який мав вирішити долю всього двобою? Схоже на те.

— Відпочив? — запитав Вакула. — Тоді продовжимо...

Проте ворожі шеренги дивилися вже не на них. Із передніх лав київського полку наперед вихопилося десятків зо три вершників. Розмахуючи пращами, вони полетіли на татарську рать. Кроків за сто від неї раптово зупинились, і в ординців полетіли грудки чогось білого. Одна з них влучила в шию Котлабужиного коня, решта посипалася на голови чаушів із передніх шеренг. За мить ті вибухнули розлютованим вереском. А бродники знай носилися вздовж чужинських лав, жбурляли в татар щось біле й вигукували:

— Здавайтеся, діти сучого шайтана, і приходьте до нас! Сальця в нас вистачить усім!

Не один із татарських воїнів пробував сало, і багатьом воно смакувало. Проте коли тебе на людях обзивають салоїдом — цього не може стерпіти жодна ординська душа. Першим не витримав Котлабуга. Ухилившись від чергового кусня, він різко підніс руку з трьома відставленими пальцями. Тієї ж миті три тисячі буджацьких чаушів вихопилися з лав і метнулися до баламутів. Ті в бій не вступили, а кинулися під захист своєї раті, яка, прийнявши їх, знову нагороїжилася лісом списів. Буджацькі чауші різко змінили напрям руху й помчали вздовж Ольгердового війська, на ходу обсипаючи його стрілами.

Котлабуга провів поглядом бродників, які розчинилися в передніх лавах, і погнав коня до узвишшя, де стояли брати.

— Помітили місце, куди втекли ті гяури? — збуджено спитав він.

— Так, — відказав Солтан. Він пильно вдивлявся туди, де між черлених щитів іще й досі виднілися чорні рухомі цятки втікачів. Це мало свідчити про те, що саме там мають бути стики між полками, а отже, саме туди треба спрямувати перший розвідувальний удар. І якщо пощастить загнати туди клин...

— То, може, спробуємо? — глянув Котлабуга на старшого брата. В його хижо примружених очах стрибали злі темні бісики. З прокушеної від нетерпіння губи виступила кров.

— Зачекай, брате, — застережно підніс руку Хаджибей. — Щось не подобається мені це все...

І справді, цього разу уруси стояли не так, як зазвичай стають перед вирішальною битвою. Глибина їхньої оборони сягала не десяти-дванадцяти шеренг, як у них водилося здавен, вона була набагато глибша і своєю купністю швидше нагадувала гранітну брилу, що ледве тримається на узвишші й ладна будь-якої миті з гуркотом покотитися на ординські тумени. А ще непокоїв Хаджибея північний вітер, який посилювався з кожною хвилиною, висікав сльозу з очей, засипав їх піском та курявою. І все це разом узяте змушувало нині очаківського хана сумніватися в доцільності прийнятого плану битви, де все, здавалося, було враховано до найменших дрібниць.

То, може, краще зачекати до приходу двох туменів-смертників? А ще краще — махнути рукою на Торговицю, віддати наказ про відступ у глибину степу й там почати з пішими вояками Ольгерда гру в киці-баби. А тим часом послати гінця до Порти з проханням прислати на поміч кілька яничарських туменів. Утім, це зайняло б чимало часу, та й не дуже хотілося йти на уклін до заморського сусіди. Султанова допомога може стати фатальною для незалежних нащадків славного хана Ногая.

Хаджибей мотнув головою. Що це з ним? Не інакше, ці полохливі думки навіяні надто довгим спогляданням ворожих лав. А ворога треба не розглядати, його слід бити! І для початку, як водиться, слід завдати блискавичного удару в стики між полками. Вдасться розколоти русичів чи бодай уклинитися в глибину їхньої оборони — чудово. Не вдасться — можна негайно відскочити у степ і кружляти довкола неповоротких урусів, аж поки випаде слушна мить для смертельного удару.

— Добре, брате, хай буде по-твоєму, — сказав він і розвернувся до Котлабуги. — Але будь обережний...

— Буду, — радісно зблиснув очима Котлабуга. — Що ж, до зустрічі, братове, і хай нам поможе Аллах! — Він змахнув над головою канчуком і помчав до своїх туменів.

А три тисячі кінних татар досі носилися вздовж литовсько-руського війська. Вони то наближалися до нього майже впритул, то раптово відскакували, засипали передні лави хмарами стріл і знову відскакували на безпечну відстань. Це безупинне миготіння й курява, збита кінськими копитами, заважали переднім лавам Ольгердової раті бачити, що діється далі, в самому татарському війську.

— Що там нагорі, Вакуло? — гукнув Боброк до кінного велета, що саме пропихався між воїнами київського та брянсько-сіверського полків, так і не здобувши бойової слави. Втім, Вакулу, схоже, це не вельми засмучувало. Він білозубо усміхнувся Боброкові, тоді озирнувся у степ і розвів руками.

— Нічого не видно, князю. Суцільна пилюка. Добре, що хоч не в наш бік летить.

Раптом головні стяги похилилися, застережно зойкнули сурми, загупали тулумбаси. А за мить мерехтлива стрічка ординських вершників розірвалася навпіл, і за двісті кроків від Ольгердового війська наче з-під землі вигулькнули два рухомі татарські клини. Набираючи швидкості, вони з глухим тупотінням помчали в центр київського полку.

«Невже ми прогадали?» — подумав Боброк, і його чоло вкрилося холодним потом. Вони з князем київським поставили найдосвідченіших списників на проході між гуфами, а чоло полку мали захищати хоч і сильні, та ще не досить досвідчені молоді ратники. А що як вони не витримають удару загостреного, як лезо меча, татарського клину? З глибини оборони, від возів, на яких мали лежати поранені, долинав бадьорий голос Медовухи. В останні хвилини перед битвою він якимось дивом пробився до київського полку — весь у кривавих струпах і з нерухомою лівою рукою, проте такий же невгамовно балакучий.

— Не бійтеся, панове товариство! — весело горлав він. — Татари нас бояться значно більше! Я щойно розмовляв з очаківським ханом і на власні очі бачив, як у нього тремтіли жижки!

В київському полку багато хто знав непосидючого і гострого на язик Медовуху. Тож від тих слів зосереджено-стурбовані обличчя воїв яснішали, а долоні міцніше стискали зброю. І тільки Боброків мозок свердлила одна й та ж панічна думка: невже помилилися?

Два татарських клини невпинно зближувалися, притискаючись один до одного, і князь канівський із завмиранням серця чекав, коли це здвоєне вістря ударить не в нього, а увіпхнеться в недосвідчене чоло київської дружини. Вже чітко вирізнялися обличчя передніх ординців. Один із них, у вивернутому вовною назовні кожусі, скидався на ведмедя. Він низько припав до кінської гриви й відчайдушно розкручував над головою важку шаблю. Інший сидів прямо, наче вибрався на прогулянку, і тільки шабля, яка лежала на плечі, нагадувала, що для багатьох русичів ця виправа закінчиться коротким передсмертним зойком. І Боброк уже бачив, що ними мали стати сімнадцятирічний Яньо Безрідний, який плечем підпирав великого, майже в людський зріст, щита, і не набагато старший від нього Фесько Кучерявий — він виставляв поверх Яневої голови довгого, ледь не в п’ять кроків, списа. Чи втримає Яньо щита, чи встигне Фесько спрямувати вістря списа прямісінько в груди ординського коня?

Невже помилилися?

Ні, не помилилися! Кроків за п’ятдесят той, із ведмежою подобою, раптом спрямував клин по дотичній до чола київського полку — так, як це робить лісоруб, коли залишає надсічку на дереві. Він спритно ухилився від списа, якого тримав Василь Піддубняк, навідмаш рубонув по сусідньому і збоку налетів на Боброка. Кінь його став дибки й навис над руськими щитами. Боброк звичним рухом спрямував вістря свого списа в кінські груди. Страшно заіржав бахмат, відмахуючись копитами від смертоносного жала. В повітрі майнуло ще одне ратище, і ординець зсунувся під ноги русичам. А поруч уже миготіли інші шаблі й над червоними щитами нависали копита інших коней. В останню мить свого життя ставали вони дибки і пронизливими, жаскими голосами волали про пощаду.

Падали вороги, падали й свої, так і не усвідомивши, що сталося. Лише застиглі у вічному здивуванні очі спостерігали за копитами чужинських коней, що миттєво збільшувалися в розмірах і назавжди заступали собою весь білий світ. А ті, хто ще міг рухатися, звіріючи від болю й ненависті, заповзали під чужинських коней і з останніх сил вганяли ножі в піддатливе черево. Вороги, які опинялися на землі поруч, хапали один одного за горлянки й так відходили у вічність. Переможні вигуки змішувалися з прокльонами та передсмертним воланням про допомогу... Але допомоги не було.

Попереду Боброка захитався щитоносець, і повз Дмитра швидкою тінню майнув хтось із задніх рядів, аби підхопити щита й підняти його врівень із іншими. Хто це був, розгледіти Боброк не встиг, бо з-за щитів уже виднілася голова чергового ординця, і треба не тільки зсадити його на землю, а й порятуватися від конвульсивних ударів копит його коня. Свідомість Боброкова звично, як під час численних сутичок із тевтонами, вбирала в себе гуркіт битви, що сповільна, крок за кроком, просувалася в глибину литовсько-руського війська. Та чи далеко вона відійшла, дослухатися було ніколи, бо зі степу поспішали нові й нові тисячі. З диким вереском вдарялися вони у проміжки між полками, пробивалися до Синіх Вод і, як хвилі у твердь, били в захищені червоними — вже від людської крові — щитами боки руських дружин. Полки під цим невпинним натиском неохоче й повільно віддалялись один від одного, неначе крижини в розбурхану весняну повінь. І нарешті настала мить, коли сотенні знаки брянсько-сіверського полку зникли з поля зору київських ратників. Тепер на тому місці, за валом мертвих тіл і спинами спішених татар, яким нетерпеливилося зійтися врукопаш із русичами, миготіли малахаї кінних тисяч, які лава за лавою влітали у глиб оборони княжих полків. І дістати їх можна було вже тільки кидком сулиці чи стрілою.

Хтось ляснув Боброка по плечу. Він озирнувся. Позаду стояв ставищанський боярин Ростислав, веселун і співак, один з улюбленців київського князя. Його шолом був у бризках крові й погнутий біля вуха.

— Чого тобі?

— Князь київський послав по те...

Більше ставищанський боярин не сказав ні слова. Татарська стріла дрібно затремтіла в його скроні. Хтось із бродників — через запилене обличчя Боброк не зміг розгледіти, хто саме, — мовчки відтрутив свого отамана від ратища й миттю спрямував його у груди ординського коня, що звівся над завалами мертвих і живих тіл.

Боброк іще раз глянув на непорушного Ростислава і рушив у глиб рядів, до возів із пораненими. Тільки тепер він зміг роздивитися, що робиться навколо. Брудно-рожева пелена застила світ. Сонця за густою курявою, що піднімалася ледь не до хмар, неможливо було розгледіти. Лише з того жару, який обпікав то вилиці, то потилицю, можна було здогадуватися, з якого боку воно знаходиться. Крізь ядучу імлу ледве вгадувався пагорб, на якому боронилася Кейстутова дружина, а також інший пагорб, де, судячи з невпинного ревища, рубався полк великого князя. Над головою безгучно пролітали стріли. Тому навіть тут, де було порівняно спокійно, лежали тіла нерухомих воїнів.

— Приберіть їх хоча б під вози! — гримнув Боброк на ратників п’ятнадцятої чи сімнадцятої шеренги, які, гусаками витягуючи шиї, намагались роздивитися, що коїться в передніх лавах. — Негоже топтатись по тілах своїх товаришів.

Проте під возами вже не було вільного місця. Там сиділи й лежали десятки поранених. Сиві знахарі накладали на їхні рани пов’язки, просякнуті якимось смердючим зіллям. З їхніх зморшкуватих облич рясними патьоками стікав піт.

— Медовуху не бачили, діду? — звернувся Боброк до найближчого знахаря.

— А це ще хто? — невдоволено озирнувся той. Пізнав князя, і його заклопотане обличчя дещо прояснішало. — Як воно там?

— Нічого, поки що тримаємось, — відказав Боброк. — Я тебе питаю про того, хто перед боєм кричав, що татари нас бояться.

— А, той, що вислизнув із полону... Потримай-но, князю, ось цю ганчірку... Ліва рука йому зламана в кістці. То Куркудим, — старий кивнув на сусіду, — наклав на неї дошки, і той Медовуха одразу кудись ізник. Сказав лише, що йому й одної правої досить, аби відправити декого на той світ.

— А князь київський де, не знаєте?

— Там. — Знахар тицьнув пальцем за спину. — Схоже, там зараз не набагато легше, ніж у передніх лавах. Бо стріляних, бач, дедалі більшає.

Князя київського Боброк відшукав серед вершників, які раз по раз випускали стріли з важких луків. Поруч із Володимиром був його дядько Віхол. Коли Боброк потрапив йому на очі, старий невдоволено пробурчав:

— Дурне видумало, а старе послухало... Ет!

— Про кого це ви, дядьку Віхоле?

— Про тебе, князю, про кого ж іще, — блиснув очима Володимир. По його обличчю стікав піт, змішаний з кров'ю. Схоже, князь київський щойно теж вибрався з битви. — А заразом і про великого князя. Стривайте, дядьку, ви ще дістанете на горіхи за те, що таке верзете про великого князя.

— Ну й нехай, — уперто гнув своєї Віхол. — Де ж це бачено: перемахуватися стягами, як підбита качка крильми? Навіть перекинутися словом не можна.

— Це дядько про те, що ми б’ємося ніби в оточенні, і він не має змоги погомоніти з великим князем, — пояснив Володимир, і з його вигляду Боброк зрозумів, що й київського князя вельми турбує неможливість бодай час від часу порадитися з великим князем чи іншими князями. Чи хоча б послати до нього гінця.

— А що сигналить великий князь? — запитав Боброк.

— Поки що нічого.

— А інші полки як?

— Теж мовчать...

Володимир узяв Боброка за лікоть, відвів убік, подалі від Віхола, і голосно, бо за шумом битви нічого не було чути, поскаржився:

— Вперше почуваюся так незатишно, Дмитре. Наче б’юся з заплющеними очима. Бачу тільки, що татар у мішок набилося по саме нікуди. Коли б нас не розі-рвало зсередини, мов замерзла вода діжу...

У РОЗПАЛІ БИТВИ
Жадібним поглядом стежив зі свого пагорба за перебігом бою очаківський хан. У куряві, яка здіймалася до хмар, у шумі, що долинав до Хаджибея, як морський прибій під час шторму, важко було щось розібрати. Втім, за деякими ознаками він висновував, що все йде так, як і було задумано. В усякому разі, майже так.

Із рейваху бойовиська раз по раз вилітали гінці, мчали до Хаджибея і натужно кричали, хоч можна було говорити й тихіше:

— Повелителю, хан Котлабуга щойно пробився в середину уруського війська! Він передає, що над річкою стоять полки Ольгерда, його сина Андрія і брата Кейстута. А перед нами — полки князів волинського, київського і сіверського. Хан Котлабуга зараз намагається загнати Ольгердів полк у річку й там засипати його стрілами. А ще він передає, що горловина між київським та сіверським полками може затягнутися. Він просить розширити її!

— Перекажи ханові, що я негайно висилаю для цього третій тумен. А ще скажи — хай не лише тисне на Ольгерда, а й виштовхує у степ київський чи якийсь інший полк. А я цей відірваний шмат прикінчу тут. Зрозумів? Тоді жени назад!

— Слухаю і корюся!

А на зміну летів уже інший вістовець:

— Повелителю, хан Солтан передає, що йому майже вдалося відкинути Любартову дружину від інших уруських туменів. Та на більше сил у нього не вистачає. Дуже великі втрати. Тому хан просить дати йому ще тисяч із п’ять чаушів!

— Передай своєму ханові, що я висилаю сім тисяч. А ще скажи, що його піший тумен уже на підході.

— Це й справді велика радість, повелителю! — блиснув білими зубами запилюжений вістовець і помчав із пагорба. Хаджибей провів його схвальним поглядом. Він пробачив цьому гінцеві й те, що той не вигукнув обов’язкове: «Слухаю і корюся!» Хаджибей розумів стан цього воїна. В розпалі битви для нього вже не існувало хана чи мурзи. Всі були чаушами, всі робили спільну справу.

Тепер Хаджибей не думав, варто ухилятися від битви чи ні. За його волею чи проти неї — вона, вже почалася. І зараз він має думати лише про одне: про перемогу. А вона стає близькою тільки тоді, коли осягнеш розумом намір ворога. І він, Хаджибей, здається, розгадав справді шайтанський задум литовського князя. Той зі свого війська утворив щось подібне до вовчої пастки. На мить показав проходи між княжими дружинами, аби супротивник подумав, що це всього лише погано захищений проміжок між полками, і кинувся його розширювати. Схоже, Ольгерд мав намір пропустити орду всередину і задушити її, як вовк ягня. Проте чи не подавиться хитрий литвин, адже його вовк ухопив не ягня, а розлюченого тигра!

Хаджибей збагнув задум старого литовського лиса одразу по тому, як два тумени Котлабуги увірвалися в правий прохід. І як тільки вони зникли з очей, київський та сіверський полки стали швидко сходитись. Та хвала Аллахові, що саме тієї миті Хаджибеєві відкрився Ольгердів задум! Отож тепер той прохід утримував тумен його найкращих нукерів. І не лише утримував, а й збільшував його до розмірів широкої просіки. Солтанові теж знайшлося діло. Майже водночас із Котлабугою він увігнав свій тумен у стик між київським та волинським полками. Ще трохи — і волинську дружину буде вилущено з Ольгердового війська, як ядро з горіха, і тоді вже ніхто не врятує ні її, ні саме волинське князівство!

Хаджибей перевів погляд на крило, де рубався один із його найкращих темників Корой-баші. Він мав напирати на ліве крило уруського війська, але рівно настільки, щоб лише відволікти увагу сіверського і Кейстутового полку від туменів Котлабуги, які вже міцно вчепилися в горлянку Ольгердовому полкові. Власне, сіверського полку вже нічого було стерегтися. Він, як і волинський, настільки був відтиснутий від основного війська, що можна давати наказ про його оточення й цілковите винищення. А тоді навалитися й на київський полк...

На пагорб вилетів заюшений потом і кров’ю гонець. На його голові не було шолома.

— Повелителю, Корой-баші велів переказати, що важкозбройний полк Кейстута вибив арбалетами третину його тумену!

Хаджибей скрипнув зубами. Схоже, все ж не послухався Корой наказу діяти впівсили і вдарив так, як йому хотілося. І цим не лише відволік Кейстута від нукерів Котлабуги, а й більше — привернув до себе пильну увагу найвойовничішого з Гедиміновичів! Знову кинув оком на праве крило, над яким погойдувалася сіра імла. Внутрішнім зором побачив, як закута в лати Кейстутова кіннота щохвилини посилає за вітром арбалетні стріли. То страшна річ: за одною командою — тисячі важенних стріл! І майже кожна знаходить свою жертву... Ні, кінним проти Кейстута зараз робити нічого. То більше, що між ним і туменом є прокладка з кількох тисяч піших русичів. І, як доносив попередній гонець від Короя, вони тримаються міцно.

— Що з лівобережним туменом? — запитав Хаджибей Мустема-алі, який завмер серед інших мурз, готових за наказом свого господаря мчати будь-куди.

— Вже надійшов, повелителю, — низько схилився Мустем-алі.

— Постав половину тумену на місце Короя, — звелів Хаджибей. — А другу половину зсади з коней і урвищем пожени якомога ближче до Кейстутових арбалетників. Треба будь-що зв’язати їх ближнім боєм і не давати можливості взятися за арбалети. Будь-що, зрозумів? Навіть якщо доведеться покласти тумен до останньої людини!

— Зрозумів, повелителю! — Мустем-алі приклав руку до серця. — Зроблю все, як наказано!

Хаджибей зміряв його важким поглядом.

— Поведеш тумен сам. І затям: за виконання цього наказу відповідаєш головою! А я вмію тримати своє слово!

— Слухаю і корюся... — здушеним голосом прохрипів Мустем-алі, і кінь поніс його з пагорба.

А Хаджибей знову розвернувся до вістового.

— Перекажи Короєві, щоб виводив своїх людей із бою. А коли підійде лівобережний тумен, хай жене його, як худобу, на полк Кейстута. Канчуків і шабель не шкодувати. Зрозумів?

— Так, повелителю.

— Тоді жени!

— Слухаю і корюся!

А на пагорб уже вибирався вістовець від Котлабуги. Задихаючись, повідомив, що частина туменів зійшла з коней і б’ється врукопаш.

— Це добре, — засяяв Хаджибей. Тумени Котлабуги не раз сходилися врукопаш із уграми чи ляхами, а то й із крем’яхами самого Любарта. І майже завжди здобували переконливу перемогу.

Отже, в Котлабуги поки що все гаразд. Треба лише час від часу підкидати йому по дві-три тисячі чаушів. Не більше. Бо в такій тисняві вони тільки заважатимуть один одному.

Якось сталося так, що командування конюхами, ковалями та всіма тими, хто не міг стояти пліч-о-пліч з іншими дружинниками, перебрав на себе золотоніський староста Леміш. Під час переправи через Сині Води він послизнувся, зламав ногу й тепер вистрибував між возів, мов журавель. Проте частіше його бачили на коні — в сідлі покалічена нога заважала менше.

— Братове! — гукнув він після того, як усе військо перебралося за Сині Води, залишивши на цьому березі сотні возів і десятки тисяч коней. — Братове, ми повинні за всяку ціну зберегти все майно в цілості, хай би воно йому вигоріло. Проте стерегти його можуть і малі дітлахи, а ми, хто не раз махав шаблею чи келепом, повинні допомогти своїм збройно. Тому всі, хто має цілі руки чи ноги, до мене!

Відтак Леміш звелів уздовж берега поставити низку возів. За цим захистком мали стати всі, хто був у змозі тримати лук. Таких виявилося чи не двісті осіб. ІІетрика, трохи повагавшись, Леміш таки поставив поруч із дорослими, бо до цього на власні очі бачив, як уміло володіє луком Боброків конюх. І тепер хлопець розширеними від захвату й жаху очима вдивлявся в те, що діялося за не такою вже й широкою смугою води.

А там робилося таке, чого і в пеклі, певно, не побачиш. У степу, від землі аж до неба, виросла чорна стіна. І здавалося, не вітер віяв у той бік, а сама стіна зі свистом втягувала в себе гаряче, як із печі, повітря й від того набухала, розпадалася на окремі чорні брили, щоб за хвилину знову вирости до неба. А під цією стіною хтось неймовірно важкий і лютий ревів, завивав і гупав ножиськами так, що аж земля ходила ходором.

А потім з’явилися татари. Наче з пращі, почали вилітати вони з вузького, двом возам не розминутися, проходу між полками. Перший з них різко смикнув за поводи, і його кошлатий кінь звівся дибки над самісінькою водою. Татарин роззирнувся довкола, а тоді з вереском кинувся на найближчого воїна з полоцького полку. І хоча за якусь мить він уже корчився на землі зі стрілою в шиї, йому на зміну поодинці й гуртом вигулькували інші ординці. За якусь хвилину вони збилися над Синіми Водами щільним натовпом.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка