Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка6/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

— Стріляйте, братове! — крикнув Леміш. — Бийте гаспидів! Тільки дивіться, не зачепіть своїх!

До татар було кроків вісімдесят. Петрик випустив стрілу в одного з них, цілячись у вузький проміжок між шоломом і кабанячою безрукавкою. Татарин схопився за горлянку й повільно зсунувся на землю. Стрельнув Петрик і в другого, який, мов чортик, вигулькнув із-за спини вбитого. І хоча був переконаний, що теж влучив, проте цей ординець навіть не похитнувся. Мало все ж таки було в Петрика сили, аби пробити товсту кабанячу шкіру, з якої робляться вічні підметки. Тому треба було цілити лише у відкриті місця.

Та незабаром на березі зчинилося таке, що Петрик опустив лука. На тому боці змішалися свої та чужі, кінні й піші, замиготіли мечі, малахаї, шоломи, і над усім тим знявся несамовитий, нелюдський ґвалт.

— Припинити стрілянину! — надривався Леміш. — Бити тільки по тих, хто кинувся в річку!

А таких було чимало. Найметикуватіші з ординців вирішили, що справу вже зроблено, і метнулися в Сині Води, аби зайнятися грабунком уруського табору. Та посеред річки татарські коні напоролися на заслін із затоплених возів. Під нетерплячими ударами канчуків вони ставали дибки й намагалися перестрибнути несподівану перепону, але липкий намул міцно тримав їх за ноги. Тож руські конюхи мали змогу бити на вибір. Незабаром річка вкрилася мертвими тілами, і вже мало хто з татар наважувався перебиратися через неї.

Леміш стріляв неквапно, проте після кожного пострілу вдоволено вигукував:

— Є один!

А коли його рука тягнулася до сагайдака по чергову стрілу, він переводив погляд туди, де в мішку, влаштованому Ольгердом, зійшлися в герці десятки тисяч, і тоскно гудів Петрикові у вухо:

— Коли позаду таке робиться, то що ж воно там, попереду... Господи Боже, допоможи нашим вистояти!

А в мішку і справді творилося щось неймовірне. Дві ворожі стіни зійшлися так щільно, що мертві не мали змоги впасти на землю і рухалися разом із живими. Десятки тисяч крихітних металевих блискавок миготіло над полем бою, коні передніми копитами розколювали черепи найближчих пішців. На землю стікали ручаї гарячої крові, поранені під вагою тіл своїх товаришів та ворогів звивалися в конвульсіях. Але так і конали, не в змозі вибратися назовні.

Першими в цій тисняві обвиклися татарські чауші. Не маючи змоги розмахнутися шаблею, вони вихоплювали свої ножі, злітали з коней і з вовчим виттям кидалися на ворога. Лізли під животи ворожих огирів, стягували з них проклятих урусів, і ті, захоплені зненацька, гинули під ножами, навіть не встигаючи звести руку для захисту. Татари теж гинули сотнями, проте на зміну їм ставали тисячі, що так же вперто пробивалися вперед — туди, де тріпотіло на вітрі знамено великого князя.

Вів їх буджацький хан Котлабуга. Як звичайний воїн, рубався він у перших лавах, і не один із литвинів упав на землю від його ударів. Пліч-о-пліч з Котлабугою пробивався вперед наймогутніший із його нукерів татарбунарець Ісмаїл — той, що вийшов на двобій з Вакулою. І всі, хто траплявся на шляху Ісмаїловому, падали під вагою його коня. А могутній ординець навіть не звертав на них уваги, його вузькі очиці видивлялися того, хто так насміявся з нього перед початком битви.

І нарешті вони зустрілися. Не маючи змоги розмахнутися мечами, вони схопили один одного в такі обійми, яких, мабуть, не було ще на цьому світі. Стиснув Вакула свого супротивника так, що той почав буряковіти від браку повітря. Проте й сам не міг зітхнути від неймовірних Ісмаїлових обіймів. Так і завмерли вони посеред лютої січі — мов два брати, що обнялися після довгої розлуки. А коли тиснява на хвилю послабшала, вони, вже задубілі, навіки вляглися поруч.

Проте живим було не до пафосних сцен. Відчайдушно рубалися татари, крок за кроком відступали їхні вороги: одні — до Синіх Вод, інші — у степ. Татарський натиск нагадував спиртові випари в міхах. Хоч би які міцні були міхи, однак настає мить, коли випар має розірвати їх на клапті. Схоже, саме це судилося Ольгердовому війську. Дедалі міцніше напирали татари зсередини, чимраз нестямніше кидалися на ворога — і на добру сотню кроків полки Любарта і Дмитра Ольгердовича було витиснуто у степ, а воїни київського полку мусили відійти до межі, окресленої лінією возів із пораненими.

— Ану, не руш моє добро! — далеко навкруги розлягався голос Пилипа Берендея. Невисокий, окоренкуватий, незрушно стояв він на своєму возі, з яким не мав сили розлучитися навіть під час бою. Його важка довбня невпинно ходила по ординських шоломах і малахаях. Сахалися чауші, пронизливо скрикували, і все ж ухилитися від неї не могли, бо зі спини напирали їхні товариші. Поруч із Берендеєм так же затято бились і його односельчани-черкасці.

Ненависть завжди породжує ненависть. І русичі, які спочатку дещо розгубилися від вигляду озвірілих від крові ординців, потроху починали шаленіти самі. І не було вже ні жаху перед неминучим, ні жалю, ані відчуття болю. Натомість у душах народжувалося нестримне бажання будь-що порішити суперника, навіть ціною власного життя. Зійшлися над Синіми Водами дві сили. Одна — та, яка з діда-прадіда покладалася тільки на зброю, тому здобула майже половину світу, де вирувало людське життя. Друга — та, що не поспішала піднімати меча без крайньої на те потреби й задовольнялася лише тим, що дісталося ще прадідам: куснем своєї, зрошеної власним потом зем¬лі, а також лісом, річкою — всім таким звичним та любим, що про інше навіть думати не хотілося. І яка з цих сил переможе, яка доведе свою правду? Кожен мав свою відповідь на це запитання. Кожен доводив її власним мечем...

Хто саме висмикнув Берендеєвого воза з валки інших возів, хто поставив його ближче до проходу, яким снували збройні ординці, було невідомо. Вже після битви ті з черкасців, хто лишився живий, дійшли висновку, що це зробив сам Берендей, аби можна було, видершись на воза, зрівнятися зростом із кінними татарами. І стояв Берендей на своєму возі, як незрушна від початку світу химерна брила, і тільки довбня над його головою зі свистом розсікала повітря. А коли випадала коротка мить відпочинку, Пилип спирався на свою зброю, озирався навкруги і хрипко кричав до своїх:

— Хлопці, коли натиснуть на вас, не дуже опирайтеся. Відходьте назад, заманюйте їх на мене!

І не один черкасець скористався цим, не один трахтемирівець чи мошнянець, відступаючи, наводив ординця під довбню Пилипову. А вже для неї було все одно, хто підходив ближче — уславлений багатур чи останній в Орді боягуз.

Щоправда, була мить, коли Пилипове життя зависло на волосинці. Один із татарських нукерів, що пролітав на певній відстані від руських щитів, на скаку вихопив стрілу, поклав її на тятиву і спрямував на Пилипа. Але недарма завбачливий кум Медовуха посадив на найближчому возі трьох бродників, яким перепало по ногах, а луки вони ще могли тримати в руках. Тож коли ординець ладен був відпустити стрілу, три інші просвистіли в повітрі. Марно дзенькнула татарська тятива, і стріла з розчарованим посвистом злетіла в поблякле від спеки небо. І не встигла вона сягнути високості, як її власник уже конав під кінськими копитами.

Нараз поміж київськими дружинниками пролетіло:

— Князь велить відійти ближче до чола полку... Відступати за сигналом!

— А навіщо відступати? — войовничо огризнувся Берендей. — У нас що, вже сил хіба нема? То йдіть до мене, я позичу...

— Накази князя київського не обговорюються! — гаркнув якийсь десятник, що його виром бою затягло до Пилипового воза.

— І без тебе знаю, — відрізав Берендей. — Але я стою на своєму возі, а не на княжому.

Раптом Тиндюк, один із черкаських сотників, загорлав таким голосом, що його почула чи не половина київської дружини:

— Відходь, хлопці, мерщій відходь за вози!

Черкасці відринули так швидко, що за мить між ними і сторопілими від несподіванки ординцями пролягла широка смуга. Один лише Берендей іще вимахував своєю довбнею.

— Стрибай з воза, Пилипе! — кричали до нього. — Стрибай хутчій!

— Ще чого! — відгукнувся Пилип і зручніше обхопив свою довбню. — Я на цьому возі приїхав сюди, на ньому повернуся й назад!

— Хлопці, та тягніть мого кума разом із його возом! — почувся розпачливий крик Медовухи. — Хіба не бачите, що його зараз зімнуть!

— Це кого зімнуть, мене? — випростався Берендей. — Та я їх...

Більше він нічого не встиг сказати. З-за валки возів виринуло шестеро черкаських і смикнули за дишло з такою силою, що Берендей накрився ногами. А коли прийшов до тями й почав буряковіти від люті, його віз, як і на початку битви, стояв у валці з іншими. Плюнув Берендей, звісив ноги з воза й заходився видобувати з-під сіна торбину з салом та перепічками. Настав час хоч трохи перекусити з любим кумом.

НА ТЕРЕЗАХ ДОЛІ
Відступати легше, ніж іти вперед, — зробив невеселий висновок сотник Данило, коли не вдалася і друга спроба закрити прохід між київським та брянсько-сіверським полками.

Хоч як дивно, та найменше роботи було воїнам, які стояли на чолі полку. Татари якщо й атакували їх, то радше для годиться. Вони здебільшого обтікали київське чоло ліворуч або праворуч і зникали у круговерті битви, звідки не було вороття. І хоч яких зусиль докладали канівські бродники, хай як відчайдушно кидалися вони навперейми кінним ординським лавам, їх щоразу відкидало назад.

Під’їхав князь київський. Свій позолочений шолом Володимир десь загубив, і тепер його голову захищав шолом одного з охоронців, якому вже ніколи не судилося стати поруч зі своїм князем.

— Що будемо робити? — запитав він Боброка й кивнув у бік проходу між полками, який шириною сягнув уже ледь не півтораста кроків. Із коня йому було видно, як відчайдушно билися по той бік сіверці, намагаючись з’єднатися з киянами.

І Володимир, і Боброк розуміли, що мине година-друга, і татарський клин розведе полки ще далі один від одного, і тоді станеться те, на що вказували більш помірковані князі. Сила в орди ще й досі була неміряна, і навіть найчисленніший з Ольгердових полків, б’ючись наодинці, неодмінно загинув би в татарських обіймах. Тож за всяку ціну треба було з’єднатися з сусідами й перекрити прохід, бо там, у пастці, ординців, схоже, зібралося чи не більше, ніж самих русичів. Тому й сигналив великий князь, наказував, аби прохід було перекрито.

Володимир і Боброк не змовляючись перевели погляди туди, де всередині кола, окресленого возами для поранених, скупчилося близько чотирьох тисяч кінних киян. Вони невпинно стріляли з луків над головами піших товаришів. А їхні коні стривожено хропіли, бо до них звідусіль долинав нудотний запах крові, що його, крім людей, не може спокійно зносити жодна жива істота. Це був останній резерв князя київського. Щоправда, використати його Володимир збирався лише тоді, коли ворожа навала трохи послабшає і натомлені ординці задумаються бодай про короткий перепочинок. Але зараз вибирати не доводилось.

— То де прокладемо прохід? — запитав Володимир. — Думаю, найкраще це зробити в чолі полку.

— Істину мовиш, князю, — кинув Боброк і вже вкотре за сьогодні витер з обличчя кривавий піт. — Перед чолом ординців найменше. Та й удару, схоже, вони від нас уже не чекають.

— Але заждемо, поки в прохід увіллється оця їхня тисяча, і вже тоді рушимо слідом...

— Так, князю, — схвалив Боброк. — Розвернутися, щоб дати нам відсіч, вона тоді не зможе. А нашим пішцям треба негайно перекрити прохід, як тільки його мине наш останній вершник. Це, князю, я візьму на себе.

— Добре, — сказав Володимир і ще раз глянув у бік проходу, в якому миготіли татарські вершники, поспішаючи в середину Ольгердового війська. — Ну, Дмитре, тримайся, а я йду до кінних. Сам поведу їх.

Вони невміло обнялися.

За півгодини, коли чергова тисяча ординців тонкою цівкою влилася в прохід між київським та брянсько-сіверським полками, київська піша рать несподівано розкололася зсередини, і, мов із пращі, на волю вилетіли чотири тисячі застояних огирів. Нещільні татарські лави, що напирали на київське чоло, на мить завмерли, а потім із вереском стали розвертати коней. Проте русичі їх не переслідували. Вони описали стрімке півколо і врізалися у хвіст ординської тисячі, на ходу перелаштовуючи лаву на всю ширину проходу.

Цього удару татари не чекали. Вони з усіх сил тиснули в боки київського та брянсько-сіверського полків і навіть не озиралися на те, що діється за їхніми спинами. Вони були переконані, що там, окрім своїх кінних тисяч, які пролітали на допомогу Котлабузі, нікого іншого не могло бути. А коли нарешті збагнули, що сталося, над їхніми спинами вже злітали важкі руські мечі. Через тисняву не могла чинити опору й тисяча, у хвіст якої врізалася київська кіннота. І якщо передні чауші ще пробували відстрілюватися через плече, то задні не встигали навіть озирнутися.

Проте князь київський не мчав у пастку слідом за татарами. Як тільки його вершники досягай середини проходу, він подав знак, і пішці розступилися, даючи кінноті можливість знову зайняти своє місце. Не гаявся і князь канівський. Як тільки останній київський вершник втягнувся в прохід, Боброк зі своїми бродниками кинувся назустріч брянсько-сіверському полку. Спротиву від поодиноких татар, які дивом лишилися живі, майже не було, тож за якусь хвилину Боброк дістався лінії брянсько-сіверських щитів.

— Де князь Дмитро? — голосно вигукнув він.

— Тут я, друже! — озвався з піших рядів Дмитро Ольгердович і поквапився до Боброка. — Очам своїм не вірю! Як тобі це вдалося?

Боброк щасливо усміхнувся, але вмить застережно підніс руку.

— Потім, князю Дмитре, потім! Спочатку треба перекрити цей прохід. Тягни вози, шли людей!

Два натовпи з радісними вигуками посунули один одному назустріч, миттю злилися і знову розвернулись обличчям до степу, звідки вже накочувалася чергова тисяча ординців. З розгону вдарилася вона в наїжачену руськими списами стіну і, розбившись на друзки, відкотилася назад, як хвиля від берега.

Прохід було закрито.

Коли Хаджибей дізнався про це, йому на мить потемніло в очах. Трапилося те, про що він забороняв собі навіть думати.

— Як це сталося? — хрипким голосом запитав він запилюженого гінця.

Той схилився майже до землі, боячись глянути в очі очаківського хана. Винувато, ніби в цьому була його особиста провина, сповістив:

— Повелителю, київський полк випустив зі своїх лав великий кінний загін, і той несподівано вдарив у хвіст тисячі мурзи Бечака, що саме влилася в прохід між уруськими полками. А тисяча Абдулли, яка йшла слідом, уже наштовхнулася на щільну лінію щитів та возів, якими уруси перекрили прохід.

— Не могли вони зробити цього так швидко! — не тямлячись заволав Хаджибей. — Я сам поведу свої тумени, сам!

Вістовець безмовно вдарив чолом у суху землю.

Хаджибей спрямував на місце колишнього проходу удар п’яти тисяч кінних ординців. Небо потемніло від стріл, що зависли над київським та брянсько-сіверським полками. І не встигли смертоносні хмари впасти на землю, як над передніми лавами нависла грізна хвиля гривастих татарських бахматів. Увігнулася під цією гарячою вагою лінія черлених щитів і подекуди подалася назад. Але встояла. І вдруге, і вп’яте вдарялася татарська хвиля в колючий руський берег, робила тріщини, вищерблювала його. Нові й нові сотні, місячи криваве болото, били в проміжок, який тепер бачив один лише Хаджибей. Його самого втягнуло у вир смертельної битви. Як і інші ординці, відчайдушно розмахував він шаблею, рубав пругкі ратища уруських списів, викрешував вогонь із червоних щитів та шоломів. Раптом праворуч спереду помітив кремезну постать уруського пішого, який обіруч ухопив довгого важкого меча і рубався так страшно, що навіть у цій тисняві навколо нього утворилася порожнеча. Водночас цей воїн, у якому очаківський хан розпізнав князя канівського Боброка, встигав щось кричати й своїм. Поруч із ним рубався сотник Данило. Його булава миготіла над головою з такою силою, що порожнеча утворювалася не лише перед ним, а й позаду.

Хаджибей послав свого коня вперед, аби зійтися у двобої з київським послом, але йому в бік раптом уперлося вістря уруського списа, тоді від важкого удару по шолому він ледь не знепритомнів. Краєм ока Хаджибей завважив, як найближчий з нукерів вихопився наперед, прикриваючи свого повелителя. Але удар уруського келепа вмить увігнав голову нукера межи пліч. Інший келеп піднісся над Хаджибеєвою головою, проте охоронець Абдулла щосили рвонув Хаджибеєвого коня за поводи й потягнув його в степ, подалі від смертоносної коловерті.

— Як ти посмів, негідний, підняти руку на свого повелителя? — вереснув Хаджибей, прийшовши до тями.

— Коли повелителеві загрожує смертельна небезпека, я повинен будь-що відвести її від нього, — дивуючись власній рішучості, дзвінким голосом відказав Абдулла.

— Ти повинен був померти за свого хана в бою, а не відтягувати його подалі, — зблиснув очима Хаджибей.

Абдулла зблід, але витримав лютий погляд свого хана.

— Так, повелителю. I зараз я піду на смерть із твоїм іменем на вустах. Але ти не повинен битися з невірними, як простий нукер. Орді потрібна не так твоя рука батира, як твій світлий розум, що приведе нас до нових перемог!

— Сам дійшов до цього чи тобі хтось таке сказав? — здивований словами молодого нукера, запитав Хаджибей.

— Хан Котлабуга, — виструнчився нукер. — Перед тим як повести свої тумени в битву, він сказав нам, твоїм охоронцям, що померти за свого повелителя може й дурень, а от вивести його з січі, не боячись ханського гніву, здатен далеко не кожен.

— Отже, ти не боїшся ханського гніву? — дещо спантеличений такою відвертою відповіддю, запитав Хаджибей.

— Боюся, повелителю, — щиро зізнався той. — Проте такий був наказ хана Котлабуги. І хана Солтана, — додав він.

— Он як...

Гаряча хвиля любові та ніжності хлюпнула йому в груди. Вже іншими очима глянув Хаджибей на нукера. Коротко кинув:

— Будь при мені.

Тоді повагом, мов на прогулянці, завернув на свій пагорб, де на нього вже чекали кілька вістових. Солтан доносив, що прохід між київським та волинським полками розширився настільки, що час приступати до оточення й винищення волинян. Щоправда, переказував гінець слова свого хана, не виключено, що на допомогу Любартові може виступити частина полоцького полку. Аби цьому завадити, він, Солтан, послав на місце імовірного з’єднання уруських полків п’ятитисячний кінний загін тумену, зібраного з ханських людей. А піші подоляни мають от-от взяти на списи знесилені рештки волинського полку.

Хаджибей молитовно звів погляд до неба.

— Хай тобі, брате, допоможе Аллах... — прошепотів він.

Коли з Любартом буде покінчено, в його, Хаджибеєве, розпорядження знову надійде два тумени. Тому треба вже зараз прикинути, як краще їх використати: на те, щоб загнати полоцький полк у Сині Води й там добити його стрілами, чи на те, щоб ударом у правий бік київського полку виштовхнути його в степ і там винищити до останнього уруса? Треба подумати... Хаджибей, витираючи піт, перевів погляд на ліве крило. Проте там, як і раніше, все було оповито хмарами куряви.

— Є хто від Мустема? — запитав він.

Наперед виступив сухорлявий чауш. На його пласкому шоломі виднілися свіжі зарубки.

— Повелителю, Мустем-алі велів переказати, що він спішив половину лівобережного тумену й послав її яром. Вона уже вступила в бій із прикриттям уруських арбалетників. А кінна частина тумену тим часом відвертає увагу арбалетників на себе, безперервно обсипаючи їх стрілами.

— Добре, — кивнув Хаджибей. — Перекажи Мустемові, що я задоволений його діями.

— Слухаю і корюся!

Але Хаджибей його не чув. Він знову перевів погляд туди, де, за Солтановим повідомленням, стікав кров’ю волинсько-новогрудківський полк.

Полк і справді стікав кров’ю. З дев’яти тисяч вояків живих лишилася чи не половина. Полк відчайдушно старався утриматися на місці, але його далі й далі відносило в степ. Залишки Любартової дружини з останніх сил відбивали напади татар, які хвиля за хвилею налітали зі степу. Коріят із синами вже вп’яте намагався пробитися до київського полку, проте щоразу наштовхувався на зустрічні удари ординської кінноти. А надія на те, що київський полк сам прийде на допомогу, меншала з кожною хвилиною. Там весь час гриміла страшна січа, і, судячи з усього, перевага була за татарами. Єдину надію князі покладали на Андрія полоцького. Проте й того татари Котлабуги, здається, от-от мали загнати у Сині Води.

Опівдні натиск зі степу ніби послабшав. Та не встигли дружинники перевести подих, як з улоговини на рівнину почали вихлюпуватися піші тисячі. Одна, друга, третя. Незабаром весь простір перед волинсько-новогрудківським полком укрився багатотисячним пішим натовпом.

— Це ще хто? — бляклим голосом запитав Коріят. Його шолом був увігнутий від ударів, на вилицях запеклася кров.

— Схоже на людей подільського хана Солтана, — сказав Любарт. Він уже змінив два мечі й трьох коней. Волинський князь тоскно озирнувся на рештки своєї дружини й додав: — Що ж, брате, здається, настав час прощатися. Там, кажуть, такі здоровані, що нахромлюють ворога на спис і кидають його за спину, мов сніп соломи.

— Ну, це ми ще побачимо, — відповів Коріят. Але певності в його голосі не було.

Сказати, що Тимко втомився, — це не сказати нічого. Останню годину сотники й тисяцькі гнали їх майже бігом. Тут людині й зі здоровими очима доводилося важко, бо просувалися вони вздовж річки, де добряче постаралися синьоводські кроти. Майже на кожному кроці зустрічалися старі й свіжі купини, і не один воїн зашпортнувся об них. То що вже казати про Івана, який на все дивився його, Тимковими, очима? Добре, що поруч весь час були жабокричівські хлопці й не давали Іванові впасти.

Врешті, коли на обрії завиднілася курява й почувся далекий неясний гомін, їх зупинили в улоговині й дали трохи перепочити. Та за півгодини прискакали запилюжені, з хрипкими, викричаними голосами гінці, і тисяцькі заходилися збирати своїх людей знову докупи. Тепер уже рухалися без особливого поспіху. Жабокричівські ратники йшли в головній тисячі. Іван спирався однією рукою на Тимкове плече, другу про всяк випадок виставляв перед собою долонею наперед.

— Що видно, Тимку? — запитував він час від часу.

— Поки що нічого особливого, — відказував Тимко. — По боках скачуть якісь татари, а попереду й за нами ідуть такі ж, як і ми.

— Чую якийсь шум...

— А то, друже Іване, схоже, до нас долинає шум січі, — відказав Наливайко. Вони з Василем не відходили тепер від сліпого ні на крок. — І січа ця люта, бо курява здіймається чи не до самого неба.

— Треба зробити так, щоб я вийшов наперед, — сказав Іван. — До битви, — додав він. — Інакше буде пізно.

— Зробимо, друже, — пообіцяв Наливайко. — Зробимо, що в наших силах...

Сходилися повільно, пантруючи один одного. В очах ханських людей світилися острах і надія. В очах волинсько-новогрудківських ратників — безмежна втома й безрадісна готовність віддати своє життя якомога дорожче. А коли між ратями лишилося не більше сотні кроків, Наливайко обійняв сліпого:

— Ну, Іванку, на тебе вся надія...

Лави ханських людей розступилися, і передні з волинсько-новогрудківської дружини побачили кремезного хлопця в білому одязі. Він ударяв по струнах кобзи і якимись непевними кроками наближався до них.

— Сліпий, чи що? — спитав один із дружинників.

— Схоже, — відказав інший. — Бач, голову в небо задер.

А Іван підняв кобзу над собою і закричав:

— Друзі русичі! Не стріляйте в своїх, ми не хочемо битися! Ми...

— Що? — ревнув передній із тисяцьких, в обличчі якого не було нічого татарського. — Що він верзе? Це що, зрада?!

В його руках опинився лук. Мить — і стріла вп’ялася Іванові між лопаток. Сліпий затнувся на півслові, зробив іще крок, і ноги йому підігнулися. Тоді з лав ханських людей пролунав розпачливий дитячий крик. Наперед вибіг хлопчина років тринадцяти і схилився над убитим. Потому він випростався і дзвінко вигукнув:

— Не стріляйте, люди! Іван ішов, щоб помирити вас, не стріляйте!

Тисяцький знову сягнув по стрілу. Проте не встиг він накласти її на тятиву, як спис Наливайка вже стримів у його грудях. А сам Наливайко штовхнув зів’яле тіло на землю і скочив у сідло.

— Хлопці, бий татар і їхніх прихвоснів! — заволав він. — Бий, і рушаймо до своїх братів!

Заклик цей тлів у серцях подолян понад століття. Стиснутий острахом і покорою, він жеврів, як уперта жарина серед попелу, і чекав тільки хмизу, аби спалахнути. І цим хмизом став заклик Наливайка. Добра половина сотників упала на землю, навіть не збагнувши, що сталося. Решта, розвернувши коней, чимдуж рвонула у степ. А три тисячі ратників тумену з піднятими у вітанні руками кинулися назустріч залишкам Любартової та Коріятової дружин, які завмерли з несподіванки. За трьома тисячами подалася й решта подолян.

Василь підняв на руки тіло сліпого кобзаря й теж рушив до русичів. Заплаканий Тимко ніс кобзу За крок від передніх лав Василь поклав Іванове тіло на столочену траву, схилив на мить голову й відійшов убік.

— Це кобзар із Києва, — пояснив Наливайко найближчим дружинникам. — Він поклявся, що жодна руська стріла не полетить у тих, хто прийде з миром. А хто тут у вас буде головний?

Проте міг би й не питати: перед ним стояв хоча й сивий, але ще могутньої статури чоловік у лискучих латах, на яких калиновими ягодами червоніли краплини крові. Якусь хвилю чоловік вдивлявся в непорушне обличчя сліпого, тоді перевів погляд на Наливайка і далі, на тисячні лави ханських людей.

— Я буду князь волинський Любарт. — гучним басом озвався він. — Спаси Біг вас, люди землі подільської, що прийшли з миром. Велика Русь цього ніколи не забуде. От тільки не знаю, як із вами бути далі. Самі бачите, що поле це ратне, — він повів довкола рукою, — і схоронитися тут ніде. А позаяк ви прийшли з миром, то тепер пощади від татар вам не буде. То що будемо робити, братове?

— А нічого, — заспокоїв Любарта Наливайко. — Нас тут три з гаком тисячі хлопців, які вважають себе справжніми русичами. Тож уклінно просимо тебе, князю, взяти нас під свою руку й командувати нами так, як своїми ратниками. А решта, — Наливайко озирнувся, — хай стане посеред твого війська та подумає, з ким їй бути.

Любарт кивнув.

— Правду мовиш, хлопче, — сказав він. Тоді поклав руку на Тимкову голову і звелів: — А це дитя заховайте подалі від стріл і простежте, щоб із його голови не впала жодна волосина. Після битви віддамо йому шану як знатному лицареві. Бо якби не він, на цьому полі пролилося б нині багато братньої крові...

Тож коли зі степу налетіли кінні татари, Наливайко та його друзі стояли разом із ратниками Любартової дружини. Тримаючи перед собою списи, вони пильно вдивлялися в темну лаву, що стрімко летіла на них.

— Не бійтеся, хлопці, — звучав підбадьорливий голос Любарта. — Зараз татари вже не ті, що були на початку!

Волинський князь начебто скинув із себе тягар доброго десятка років. Його пониклі плечі піднялися й розпросталися, до вицвілих очей повернувся молодечий зір. І Любарт перший вирізнив у передніх татарських лавах кремезну постать вершника у позолоченому шоломі й червоному, як жар, халаті. Вирізнив — і зрадів. Либонь, подільський хан Солтан геть стратив розум, дізнавшись про перехід цілого тумену на бік русичів, і зараз жене з усіх сил, аби скарати непокірних. Що ж, із цього треба скористатися...

Любарт озирнувся на сотню своїх арбалетників і звелів:

— Бийте по золоченому шолому і хай нам допоможе Бог!

У повітрі прохурчали важкі стріли, і за мить необачний подільський хан із десятком найближчих до нього нукерів зсунувся на землю.


ПЕРЕМОГА
На протилежному боці ратного поля рубався Тимків батько, Василь Хвощ. Уже давно десь поділися його лук і сагайдак, та й стріляти стало ніколи, бо татари були на відстані меча. Втім, не було вже й меча, хвилину тому він розлетівся на друзки, і тепер Хвощ завзято розмахував дишлом від воза, що невідомо яким дивом трапило йому до рук. Новою зброєю Василь був задоволений і в душі поклявся, що відтепер не проміняє її ні на яку іншу. Нею було значно легше діставати до голомозих черепів, та й нагадувало дишло радше мирний ціп. А ним Василь володів набагато краще, ніж мечем. Із поваги до дишла татари намагалися близько до Василя не підходити й віддавали перевагу тим, хто махав звичною для них шаблею. Отож Хвощ мав змогу трохи перепочити й роззирнутися, що діється довкола.

— Тримайся, братове! — лунав громовий голос Коцюби. І тепер у ньому було значно більше твердості, ніж годину тому. Саме тоді київський полк з’єднався з брянсько-сіверським, і князь Володимир прислав на поміч переяславцям п’ять сотень своїх воїнів.

Його вчинок був зрозумілий кожному: не було зараз в усьому литовсько-руському війську нічого ціннішого від закутих у панцир дружинників Кейстута. Важкі стріли їхніх арбалетів сягали значно далі, ніж стріли звичайних луків. І не рятували від них ні залізні сорочки, ні найміцніші щити. Зі зловісним хурчанням пролітали вони над головами піших русичів і десь далеко в степу впиналися в тих, на кого вказувала тверда Кейстутова рука. Тож переяславці та всі, хто стояв пліч-о-пліч із ними, мали робити все можливе, навіть покласти свої голови за те, щоб захистити Кейстутову дружину з боків і з тилу. В усякому разі, так пояснював сотник Коцюба своїм землякам у короткі хвилини перепочинку між татарськими наскоками.

Спочатку переяславцям здавалося, що татарській силі немає кінця-краю. А тепер вони дедалі більше пе¬реконувалися в тому, що татари вже далеко не такі, як були на початку битви. Тепер вони стріляли ніби знехотя й не лізли так знавісніло вперед. Скидалося навіть на те, що чауші нового тумену були не проти того, аби взагалі щезнути з місця битви. Проте зробити це заважала інша лава татарських вершників, що маячіла далеко в степу.

Коли наступало затишшя, Коцюба дерся нагору, до Кейстута, аби роздивитися, як іде битва. Зазвичай воронівський староста, якого перед боєм поставили сотником у переяславській дружині, повертався заклопотаний. Та цього разу обличчя його було піднесено-збуджене.

— Будемо, хлопці, готуватися до вилазки, — сповістив він. — Маємо натиснути на татарву з гори, а Дмитро сіверський збирається загнати ножа їм під ребра збоку. Так що не лови ґав, за моїм сигналом кидайся вниз, яко лютий кнур...

І така мить настала. Спочатку переяславці побачили, як із середини брянсько-сіверської дружини вилетіла велика кінна ватага, а за нею посунули й піші воїни. Останнє, що завважив Василь Хвощ, — сіверська кіннота помчала на тих кінних татар, які не давали новому тумену відійти назад. А далі роздивлятися було ніколи, бо Коцюба з громовим криком; «Бий голомозих!» застрибав униз велетенськими кроками.

Схоже, чауші нового тумену збиралися пересидіти битву в кущах. Тож коли переяславці скотилися на них, як сніг на голову, вони навіть не встигли приготуватися до оборони. Деякі ставали кружка і кволо відбивалися, деякі з відчайдушним вереском кидались до глибокого яру, що по вінця заріс деревами. Проте більшість татар не озираючись тікала понад яром у степ.

Просто перед Василем наче з-під землі вигулькнула зігнута спина якогось пішого татарина. Без найменшого вагання Василь опустив на неї своє дишло. Татарин покотився по землі й завмер. Малахай злетів із його голови, і Василь Хвощ зойкнув: перед ним лежав його сват Ахмет. Василь заточився, і йому потемніло в очах. Це ж треба стільки днів і ночей побиватися за своїм найкращим у світі другом, аби при зустрічі отак ганебно вибити дух із його тіла! Василь пожбурив дишло і зняв шолом. Проте сказати: «Прощайте, дорогий свате, і хай земля вам буде пухом!» він не встиг, бо Ахмет заворушився, тоді підвівся на кволі ноги і заходився видобувати з-за пояса ніж. Василь гарячково озирнувся. З пагорба скочувалася решта переяславців. Із їхніх лютих вигуків було ясно, що вони без розмов прохромлять наскрізь будь-якого ординця, який тільки стрінеться на їхньому шляху. А отже, і свата Ахмета...

Вже без вагань Василь кинувся до Ахмета, міцно обхопив його руками і з криком: «Свате, слухайтеся мене — і все буде гаразд!» разом із ним покотився крутосхилом. Кілька разів Василя з такою силою гупало об коріння, що він мимохіть послабив обійми, тож Ахмет досяг дна байраку значно раніше. Опинившись унизу, Василь трохи постогнав від болю в ребрах і подався на пошуки свата. А коли знайшов, то побачив, що той знову слухає джмелів. Мабуть, йому ще раз, а може, й не раз, дісталося так, як щойно над яром. І все ж сват був напрочуд витривалим чоловіком. За якусь хвилину він знову заворушився, а тоді здивовано витріщився на Хвоща, який схилився над ним.

— Ти... свате Василю... Звідки ви взялися? — затина¬ючись, пробелькотів він.

— З неба, свате Ахмете, — щасливо усміхався Василь Хвощ. — Вважайте, що майже з неба. І дякуйте долі, що звалився саме на вас. Інакше ми оце так просто не гомоніли б із вами.

— Дивно... — Схоже, сват Ахмет досі не міг прийти до тями. — Я тільки хотів подивитися, хто це там кричить таким знайомим голосом... І тут хтось ударив у спину... Гляньте-но, свате, чи не пронизало мене наскрізь?

— Та ні, свате Ахмете, — усміхнувся Хвощ. — Тупим дишлом пронизати людину не можна. Ще не знайшлося такого умільця, якому б це вдалося.

— То, отже, дишлом, — трохи розчаровано сказав сват Ахмет. — А звідки вам, свате, відомо, що це було саме дишло?

— Бо те дишло, свате Ахмете, я тримаю зараз у руках.

В Ахметових очах спалахнули зловісні вогники. Його рука мимоволі потягнулася до ножа.

— Господь із вами, свате! — скрикнув Василь. — Що це за гріх ви хочете взяти на душу? Я ж вас уперіщив тому, що не знав, хто переді мною! А ви бач, що надумали... Тоді добре, — Василь рвонув на собі сорочку. — Коли вже ви такі гарячі, то ось вам мої груди. Тільки благаю вас, свате, спочатку скажіть, як там моя сестра й ваші діти Зейнула з Алімою?

Засоромлений сват Ахмет відсмикнув руку від ножа. Нерішуче заперечив:

— Але ж, свате Василю, зараз воно ніби не до спогадів. Зараз же, бачите, що діється навколо. І коли якийсь начальник застане нас за дружньою розмовою, то добром це для нас не скінчиться.

— Не турбуйтеся, свате, — заспокоїв його Василь. — Поки ви оце лежали й слухали джмелів, я все продумав. Ми з вами зробимо ось як: візьмемо ножа в одну руку, а вільною схопимося за петельки. Коли наскочить хтось із наших, я, свате, вибиваю ножаку з ваших рук і кричу, що ви мій бранець. А якщо наскочать ваші, таке ви зробите зі мною.

— То що ж воно, свате, виходить... Ми оце повинні тримати один одного за петельки, аж поки закінчиться битва? А не задовго буде?

— Ні, свате, — запевнив Василь. Тоді озирнувся і впівголоса додав: — Я точно знаю, що ваших заманено в пастку, і там їм гаплик.

Сват Ахмет хотів було заперечити, але стримався. Натомість почухав плече, що постраждало від дишла, і вже тоді вибачливо сказав:

— Та які вони мої? Вони, свате Василю, мені зовсім чужі, позаяк я з протилежного берега і прибув сюди не для того, аби рубатися. Мене, свате, мої послали сюди, щоб я спробував розшукати вас і, якщо можна, виручити...

Як і раніше, височів Ольгерд на вершині пагорба непорушною брилою, і його кремезну постать, закуту в панцир, видно було звідусіль. Татари, керовані Котлабугою, докладали відчайдушних зусиль, аби прокласти до нього дорогу. Вони добре знали, що коли падає воєначальник, його військо неминуче має охопити паніка. Проте великокняжий полк тримався міцно, хоча і втратив уже третину воїнів.

Праворуч так же відчайдушно боронився полк Андрія полоцького. На його віддаленому крилі малиновим метеликом майоріло князеве корзно, а довгий меч безупинно виблискував у повітрі. Схоже, що полоцька рать теж не збирається поступатися, хоча те крило, де рубався Андрій, було відтиснуте майже впритул до річки. Ліворуч, на іншому пагорбі, застигла дружина Кейстута. Татарські лави, немов штормові вали, вперто і безнастанно накочувалися вздовж яру на пагорб. Але дістатися вершини й зітнутися з закованими в обладунки й від того малорухомими арбалетниками поки що не могли. На заваді їм стали переяславці й ті, хто малими групами дістався Синіх Вод. Отож на схилах пагорба вже третю годину точилася жорстока рукопашна, в яку арбалетники Кейстута не втручалися. Частина їх посилала важкі стріли над головами переяславців далеко у степ, назустріч татарським тисячам, які поспішали підперти скривавлений лівобережний тумен. Решта розвернулася обличчям до Ольгердового полку і, тримаючи арбалети напоготові, чекала свого часу. Поміж них Ольгерд угледів і малинове корзно троцького князя.

Що робилося в гуфах передньої лінії, Ольгердові з такої відстані та ще й через куряву важко було розгледіти. Проте великому князеві було ясно головне: київський та брянсько-сіверський полки б’ються так, начебто складаються не зі смердів чи бродників, а з досвідчених ратників. А коли київська кіннота зненацька вдарила у спину татарам, які розширяли стик між полками, Ольгерд упевнився, що князі київський і брянсько-сіверський вистоять, хай там що. Цей майже двадцятитисячний об’єднаний гуф тепер не здолало б навіть удвічі більше військо ординців. А от за волинсько-новогрудківський полк великий князь потерпав чи не найбільше. Була навіть хвилина, коли Ольгерд уже ладен був подумки розпрощатися з ним. Сталося це тоді, коли стяги Любарта і Коріята почали повільно, проте невпинно віддалятися від інших княжих стягів, а збройно підтримати їх не було вже ні сил, ні можливостей.

Проте сталося несподіване. Зі свого місця великий князь завважив, як чиясь піша рать, що прибула невідомо звідки, влилася в розтерзані лави воїв Любарта й Коріята, і княжі стяги знову повернулися туди, де стояли на початку. Що то була за рать, Ольгердові лишалося тільки гадати. Невже на поміч вирішили прийти угри чи ляхи? Ні, цього не може бути. Не було це й військо якогось руського чи литовського князя, бо всі вони стояли тут, на Синіх Водах. Подільські ханські люди? Це вже було вірогідніше. Вивідники доносили, ніби ті останнім часом дедалі більше схиляються до спілки зі своїми однокрівцями. В такому разі кращої нагоди для з’єднання вони не могли й придумати. І тепер ординці запевне приголомшені перебігом подій, а русько-литовське військо отримало не лише суттєву підтримку, а й повірило в перемогу.

І все ж думати про наступ було рано. Битва лише розгорялася, хмизу для неї лишалося більш ніж треба. Тож Ольгердові попереду світило найважче — чекання. Чекання тієї миті, коли Божою волею в голові великого князя пролунає дзвінкий і піднесено-тривожний, як сигнал бойової сурми, згук: пора!

Внизу на рівнині нещадно рубалися десятки тисяч людей, і великий князь намагався охопити одним жадібним поглядом усе, що діялося на кілька верст довкола нього. А ще Ольгерд думав про те, що така битва рано чи пізно мусила статися. Вивищуватись над іншими — то найгірша міра гноблення, яка мимовільно викликає прагнення до спротиву. Коли на прю виходять бійці, рівні один одному, коли здіймають мечі вельможні лицарі, їхніми діями керує не саме лише бажання перемоги, а взаємна повага. Та коли у двобої сходяться невільник і його повелитель — пощади не чекає ніхто. І тоді супротивники рубаються вже не із власної волі: якась інша, вища за них сила скеровує їхні дії, піднімає зброю, вириває з грудей рештки страху, і воїнів охоплює прадавнє, майже печерне бажання скарати ворога не шаблею чи ножем, а неодмінно руками й зубами дістатись до його м’якої, піддатливої плоті. Бо після удару шаблею ворог іще може стати на ноги, а від зубів, що вп’ялися йому в горло, — ніколи...

Вже давно було втрачено розподіл на своїх і чужих; перед очима невпинно миготіли шоломи, щити, кінські груди та крупи, сліпило очі від блискавичних спалахів криці. І вже ніхто не думав про всіх, кожен шукав ворога тільки собі й знав, що коли не переможе його зараз, негайно, то вже ніколи не зможе знову з’явитися в цьому світі... І все ж чиясь воля хрипкими голосами десятників і сурм змушувала бійців озиратися довкола в самому розпалі поєдинку, відтягуватися назад чи бігти вперед, аби знову відчути надійне плече того, з ким до битви стояв поруч; і знову озвірілі одинаки-воїни єдналися в сотні й тисячі, ставали невід’ємною частиною того могутнього і неосяжного єства, назва якому — військо.

І Ольгерд розумів це як ніхто інший. Він, іще змалечку навчений великим своїм батьком Гедиміном, ніколи не кидався в разі невдачі в передні шеренги ратників. Великий князь на своєму величезному досвіді переконався, що воєначальник програє і виграє не під час битви, він програє або виграє до неї. Несподівана засідка, зміна напрямку удару, відвертання сил і уваги супротивника — все це задумується ще до бою. А в бою перелаштовуватись ніколи, бо силі має протистояти лише сила. І він, Ольгерд, не був би Ольгердом, якби зарані не передбачив усіх деталей і поворотів цього бою. Те, що зараз робилося, і те, що його гуфи були не в змозі проковтнути здобич, яку самі ж заманили в пастку, — все це не стало для нього сюрпризом. Так, він прийняв пропозицію канівського князя йти на битву окремішні ми гуфами як свою власну, бо це мало бути для татар жорстокою несподіванкою. Він, Ольгерд, вдихнув у неї життя, проте з самого початку сумнівався, що проходи між гуфами пропускатимуть рівно стільки ординців, скільки їх можна перемолоти. Ні, греблю під час повені не будують, бо є небезпека, що стрімка течія понесе з собою все, в тому числі й самих будівничих. Отож після того, як усе було вирішено й обговорено на княжих радах, великий князь іще довго говорив із Кейстутом — єдиною людиною, якій міг беззастережно довірити своє життя і яка швидше вмерла б сама, ніж наразила б на небезпеку свого брата. Про що вони домовились, того не відав ніхто. І, здається, настав час утілити домовленість у життя. Великий князь випростався, ще раз озирнув поле бою, вкрите десятками тисяч живих і мертвих. Тоді рішуче дав знак полкам першої лінії відійти за низку своїх возів, а полкам другої — притиснутися ближче до річки. А далі все мало залежати від Кейстута...

Полк князя троцького досі не зазнав суттєвих втрат. На заваді цьому були не лише важкі панцери, а й те, що від безпосереднього зіткнення з ординцями його захищав майже п’ятитисячний загін переяславців і тих охочих, які з власної волі прийшли сюди з чернігівської чи навіть смоленської земель. Тож, позбавлені необхідності сходитися врукопаш зі степовиками, дружинники Кейстута мали змогу вибивати арбалетними стрілами все, що вважали за потрібне. Спочатку князь троцький велів розстріляти ординську кінноту, яка густою лавою неслася на полк Дмитра Ольгердовича. А коли татари зійшлися врукопаш із брянсько-сіверським полком, стріляти в них було вже небезпечно, бо можна вибити й своїх.

Однак бити байдики було ніколи. Майже одночасно з наступом на брянсько-сіверський полк ординці почали заповнювати проміжок між передньою і задньою лініями Ольгердової оборони. Та незабаром і тут усе так змішалося й зануртувало в одному нестримному вирі, що арбалетники змушені були стріляти лише на вибір і поодинокими стрілами. Не випускав Кейстут з ока й ту місцину між яром і брянсько-сіверським полком, звідки татари намагалися дістатись і до його арбалетників. Проте переяславці з чернігівцями трималося міцно. А кілька арбалетних залпів спричинили в татарських лавах таке спустошення, що вцілілі нападники притьмом відскочили назад. Проте ненадовго. Спішені, вони повільно, але невпинно піднімалися схилом, сотнями падали під важкими мечами руської раті, однак і самі вносили страшенне спустошення в їхні лави.

Не раз і не два переяславці та чернігівці зі смолянами збирали в кулак до півтисячі воїв, налітали на ординців і відкидали їх до підніжжя пагорба. Проте з куряви виринали нові тисячі татар, і все починалося спочатку. Незабаром стало ясно, що діями татар керувало одне: за будь-яку ціну відвести увагу арбалетників на себе. Чи, іншими словами, відвернути її від туменів Котлабуги, які розпирають литовсько-руське військо зсередини... Ратникам Кейстута аж руки свербіли від бажання вихопити мечі й посунути з пагорба важкою панцирною лавою, перед якою не могли встояти навіть тевтони. Але Кейстут твердо пам’ятав Ольгердів наказ: не кидатися вперед без супроводу інших дружин, бо на просторій рівнині легкі татари закрутять панцерних ратників своїми танцями, цілитимуть по ногах їхніх коней, а без них важкозбройні велети скидатимуться радше на кам’яних баб, аніж на справжніх бійців.

Проте з якогось часу в поведінці ординських пішців сталися зміни. Вони вже не сунули вперед нестримним натовпом, а навпаки, намагалися триматись на безпечній відстані не лише від довгих списів русичів, а й від їхніх стріл. Схоже, Хаджибей послав у битву якийсь дивний тумен, що мріяв лише про одне: бути якомога далі від неї. І цим треба негайно скористатися. Озвалися бубни, заголосили сурми. Хрипко загорлали сотники — і піші русичі кинулися згори на дивних ординців. Проте ті бою не прийняли, а з пронизливими згуками кинулися в степ.

— Не заривайтеся, братове! — лунали голоси сотників. — Стережіться пастки!

Та влаштовувати пастку було вже нікому. Навперейми втікачам рушили ратники брянсько-сіверського полку, і піші ординці горохом посипалися в яр. Кинулися навтікача й вершники, хоча стріли русичів до них іще не сягали,

— Дай знак великому князеві, що ординці тікають! — звелів Кейстут сигнальному

А за хвилину той закричав:

— Князю, сигнал від великого князя!

— Бачу, — відгукнувся Кейстут і нетерпляче потер долоні: нарешті настала і його черга...

Сонце, якого за курявою майже не було видно, завмерло посеред неба. Зброя випадала із рук знеможених воїнів, і тільки очі їхні ще горіли невситимою жадобою битви. Вони рубалися вже мовчки, бо крик відбирав останні сили; пощади не просили, і тільки тоді, коли свідомість їх полишала, порубане єство останнім розпачливим криком волало до небес про своє небажання розлучатися з життям. А на п’яту годину битви хитнулися полкові стяги, і поодинокі вигуки сотників злилися в один суцільний крик:

— Відходь за вози! Прикрийся щитами! Лучники, вперед!

Ті з дружинників, хто міг, чимдуж подався в середину своїх тисяч, А хто залишився в оточенні, бився до останнього, щоб відвернути увагу ординців від своїх товаришів.

За якихось п’ять хвилин, які Ольгердові здалися вічністю, між низками возів і буджацькими татарами пролягла порожнеча. Не встигли ошелешені такою несподіванкою ординці збагнути, що сталося, як зненацька в повітря з гулким басовитим гудінням знялися чотири тисячі важких арбалетних стріл — і передсмертний зойк вилетів із горлянок чи не стількох же чаушів Котлабуги. А ті з їхніх товаришів, що лишилися живі, заціпеніли від жаху. Що таке арбалети, вони знали давно, та й самі не раз користувалися ними, але ще ніколи не зустрічалися з арбалетним залпом упритул. Навіть наймогутніші чауші відчули себе беззахисними пташенятами на чужій долоні. Погляди їхні в останній надії зупинилися на своєму ханові: що він зробить цього разу, як порятує свої тумени від такого нещадного удару?

І Котлабуга не розгубився. Він заніс над собою шаблю й голосно вигукнув:

— Розтягуй уруські гарби, йди врукопаш!

І перший кинувся рубати ремені, що зв’язували вози.

— Алла-а! — вирвалося з тисячі горлянок дружнє ревисько. Так, спасіння можна було знайти лише в рукопашній. Бо тоді, щоб не вцілити у своїх, арбалетники змушені будуть припинити свою спустошливу стрілянину

Спішені й кінні чауші кинулися до валки возів. Одні похапцем різали реміняччя, інші розтягували вози, щоб утворити проходи між ними. Проте дістатися до лінії червоних щитів мало кому вдалося. В обличчя буджаків ударили тисячі звичайних стріл. Русичі й литвини пускали їх із неймовірною швидкістю, і багато чаушів спочатку відчували, як металеві жала впиналися в їхнє тіло, а вже потім до них долітав зловісний посвист.

— Стріляй! — заходилися від крику онбаші-десятники та юзбаші-сотники. — Стріляй у невірних!

І у відповідь засвистіли тисячі стріл, які в прицільності й дошкульності не поступалися руським. Утішено забилися серця ординців, і хоробрість почала повертатися в їхні душі. Але тут знову почулося важке джмелине гудіння — і крик Котлабуги урвався на високій ноті. Буджацький хан відкинувся на руки своїх вірних тургаудів-охоронців із наскрізною діркою в шиї. Він іще поривався щось сказати, проте його очі вже затягувалися мутною плівкою.

— Хана вбито! — панічно заволав хтось із буджаків.

І знову — джмелине гудіння, і знову — важкий удар.

І саме він вибив із решти татар залишки розуму. В небо злетів розпачливий крик майже п’ятнадцяти тисяч горлянок. Збожеволілі від жаху ординці скочили на коней і кинулися геть, аби більше не чути цього нестерпного джмелиного гудіння. Могутній таран із кінських та людських тіл із розгону врізався у вузький проміжок між київським та волинсько-новогрудківським полками, який досі утримували чауші Солтана. Страшні татари у гніві, та ще страшніші вони, коли їх охоплює смертельний жах. Без розбору рубали вони своїх та чужих, їхній несамовитий вереск голкою пронизував свідомість дружинників. Буджацький натиск був такої сили, що Любартів полк відкинуло аж до Синіх Вод, прямісінько в обійми воїнів Андрія полоцького.

На мить над кривавим полем бою запала глибока тиша. Завмерле від несподіванки Ольгердове військо тисячами очей проводжало буджацьких татар, які зникали в закуреній далечі. А тоді радісно звилися сурми, гулко видихнули тулумбаси, владно хитнувся великокняжий стяг, урочистим багатоголосим криком обізвався протилежний берег Синіх Вод. Обозники метнулися розтягувати вози, що перекривали річку, а конюхи поспішали з осідланими кіньми до своїх спішених товаришів. А ті, хто сидів верхи, розгорнулися лавами й помчали за втікачами.

На збройну міць лівобережного тумену Хаджибей особливих надій не покладав. Цих зрусичених свиней він розглядав як гатку, по якій можна дістатися до уруських горлянок. Але того, що сталося, він не думав побачити навіть у найстрашнішому сні. Мало того, що спішена частина лівобережного тумену зачаїлася між татарами й урусами так хитро, що ні ті, ні інші не мали змоги впливати на її дії. Та коли залишки руських пішців із шалом приречених пішли на лівобережних боягузів, ті зграєю горобців кинулися у степ, змівши дорогою й загороджувальні сотні Мустема-алі, які мали гнати їх у бій. Але й це ще не все. Коли Хаджибей послав навперейми втікачам дві тисячі своїх найкращих чаушів, їм у бік несподівано вдарили кінні тисячі лівобережного тумену й вибили всіх до ноги. Поки Хаджибей гадав, помилка це чи заздалегідь продумана зрада, поки заповнював раптово утворену дірку кінними тисячами з інших туменів, — сталося непоправне. Важкозбройний полк Кейстута, вже не боячись удару збоку, розвернувся обличчям до туменів Котлабуги і впритул розстріляв їх зі своїх арбалетів...

Кров із прокушених губ стікала підборіддям очаківського хана, та він цього не помічав. На Хаджибеєвих очах гинули всі його надії, гинуло все, що з таким терпінням і мужністю зводив славний пращур Ногай. Копитами своїх же, татарських коней було затоптано впертого Солтана, арбалетна стріла пронизала Котлабугу... Про смерть наймолодшого брата Хаджибей дізнався, коли з горловини між руськими полками вилетіли залишки буджацьких туменів. Хаджибеєві нукери кинулися їм навперейми, шмагали канчуками, просили, вимагали, наказували, щоб ті зупинилися, повернулися назад і помстилися за смерть свого хана, однак нічого не допомагало. Втікачі з осклілими від жаху очима щодуху мчали у степ. Вони навіть не звертали уваги на прокльони й удари, що сипалися на них. За підрахунками мурз, урятувалося не більше шести тисяч і тільки тисячу вдалося зупинити.

Що ж тепер залишилося в нього, Хаджибея? Більше трьох туменів було розчавлено в пастці, ще два полягло, утримуючи проходи між Ольгердовими полками, ще два загинуло під час атак на чоло Ольгердового війська, два зрадило... Якщо підрахувати всіх, хто ще здатен тримати зброю, може набратися близько двадцяти тисяч чаушів, та ще дві тисячі особистої охорони. В будь-якому іншому випадку цих сил було достатньо, щоб урятувати становище. Проте чауш, який пережив загибель свох ханів і ганебну втечу з поля бою товаришів, чауш, який нічим не міг завадити цій втечі, — це вже не чауш. І навряд чи такий чауш скориться, коли Хаджибей накаже йому знову піти на Ольгердове військо. А воєначальник, який вимахує шаблею, тоді як його тумени втекли з поля бою, викликає не захват, а жаль і глузливу посмішку.

Смерть Солтана викликала заздрість. Хоч він і загинув під копитами власних коней, зате так і не побачив розгрому всієї орди. Ще більшу заздрість викликала смерть наймолодшого з дорогих братів — Котлабуги. Він, як справжній багатур, загинув у вирі бою. Живий лишився тільки він, найстарший з Ногаєвичів. Яким же буде кінець його, Хаджибеєвого, життя? Зазвичай хани своєю смертю не помирають. їм або підсипають отрути, або стинають голову. І не має значення, хто це робить, — щасливий переможець чи зрадливий підданець.

Утім, про смерть думати поки ще рано. Якщо є тумен-другий вірних чаушів, можна податися з ними до успішнішого хана, перебути в нього скрутну хвилину, а тоді на чолі значних сил повернутися назад, туди, де ти отримав поразку. Повернутись, аби знову стати переможцем. Отже, треба негайно шукати в когось прихистку.

Але в кого? У Котлабуги, здається, налагоджувалися добрі стосунки з Портою. Але ж це в Котлабуги, а не в нього, Хаджибея. На встановлення цих стосунків треба чимало часу, якого немає. Бо навряд чи Ольгерд чекатиме, поки Хаджибей отримає допомогу від Порти. Зазвичай переможці переслідують невдах до останнього. Звичайно, можна піти на уклін до Мамая. Проте це запевне скінчиться тим, що беклербек подасть йому шовковий шнурок — як наказ повіситися на ньому. А то й просто без усіляких жестів накаже зітнути голову. Ні, на уклін до ненависного Мамая йти не можна ні в якому разі. А от про підлеглість шаруканському ханові Хазбулатові можна подумати. Колись між ними були досить приязні стосунки. Та найголовніше — Хазбулат теж ненавидить Мамая... Отже, податися під руку шаруканського хана з рештками своїх туменів сам Аллах велів. А там, якщо пощастить, можна дістатися до золотоординського хана — і знову повернутися сюди з десятком туменів. Звичайно, за це треба заплатити незалежністю, але вибирати не доводиться. Головне — помста за любих братів. Така, якої ще світ не бачив...

Ці думки промайнули в голові очаківського хана за якусь мить. І не встиг останній буджацький чауш вихопитися з прориву, як Хаджибей уже прийняв рішення. Загули зурначі, хрипко заволали начальники — і майже два тумени рушили з місця. Але не на останній бій, а в бік Дніпра. Тож коли кінні загони княжих дружин вихопилися наперед, аби зійтися з ординцями, битися вже не було з ким.
ВОГНИЩЕ В СТЕПУ
Цього разу Мамай волів сам зустрітися з тими, хто передає таємні донесення з Урусії.

— Те, що вони щойно привезли, більш ніж важливо, — сказав він, вислухавши Хайдара. — Настільки важливо, що я сам хочу переконатися, правда це чи ні.

— Досі всі їхні дані справджувалися, — трохи ображено заперечив хан придніпровської орди, нахилившись так, ніби розглядав носок власного сап’янця. Хайдар іще не міг вирішити, як йому триматися перед Мама єм. За статусом вони були рівні, кожен із них володів чималим улусом. Та після того як кримський хан відчайдушно кинувся з кількома своїми туменами навперейми Ольгердові, більшість ханів відверто схиляла голови перед беклербеком, за чиїм повелінням будь-якої миті готові зібратися в один кулак до восьми туменів. І все ж він, Хайдар, воліє за краще схилятися перед Мамаєм так, щоб у сторонніх складалося враження, наче він усього лише розглядає носаки своїх сап’янців.

До Мамаєвого шатра нукери завели тлустого низькорослого уруса і трохи вищого, хоч і такого ж тлустого ординця, якого, здається, звуть Ібрагімом. Хайдар казав, що саме йому доручено стежити за кожним кроком уруського вістовця на ординській землі і, якщо вдасться, поза нею. Отже, він має головою відповідати й за вісті, які привіз цей урус із хитрими очима боягуза й нишпорки.

За два кроки від Мамая прибулі впали навколішки і вдарилися лобами об долівку.

— Встаньте, — звелів їм Мамай. Його колючий погляд обмацував їх із голови до ніг. — Отже, які вісті привезли цього разу?

Урус знову хотів упасти на коліна, проте нетерплячий жест ханської руки змусив його вклякнути на місці. Тому Барило лише шанобливо схилив голову й відказав хрипким голосом навіки застудженої людини:

— Литовський князь Ольгерд, світлий хане, має намір дати бій Хаджибеєві та його братам біля Торговиці...

І без того прискалене око Мамая перетворилося на вузьку щілину.

— А ти не брешеш?

Замість відповіді урус знову вдарився головою об до¬лівку.

— Мені так переказали, світлий хане...

— Добре, добре. Отже, кажеш, біля Торговиці. Це дуже важливо. І коли саме, не знаєш?

— За два дні після нового року, повелителю. Це буде третього вересня...

Отже, Ольгерд має намір ударити на Ногаєвичів першого вересня. Так що саме цього дня Мамаєві слід оголосити свою волю беклербека перекопському та придніпровському ханам. Іще день піде на збір і огляд туменів. А рухатися треба з таким розрахунком, аби п¬відомлення про результат торговицької битви застало його, Мамая, ще по лівий бік Дніпра.

Мамай не сумнівався, що той бій буде лютий і обидві сторони матимуть величезні втрати. Цим треба скористатися негайно. Якщо гору візьмуть Ногаєвичі, він миттю перейде за Дніпро і вдарить на братів, поки хмільний арак після переможного застілля ще не вивітриться з їхніх голів. А якщо переможе Ольгерд...

Незважаючи на таємну домовленість із литовським князем, Мамая останнім часом дедалі настирливіше підмивало вчинити з Литвою та Руссю так, як він збирався повестися з Ногаєвичами. І лише позавчора величезним зусиллям волі наказав він собі навіть не думати про це. Бо якщо і вдасться добити Ольгерда під Торговицею, все одно сил не стане на те, щоб підкорити всю неосяжну Литву і змусити її виставляти свої полки за першим наказом. А коли ці полки й зберуться, то тільки для того, щоб ударити йому в спину. Та якщо Ольгерд залишиться спільником, безсумнівно, Мамаєве ім’я підніметься над іменами великих та малих ханів Піднебесної, і тоді Сарай сам упаде до його ніг...

Мамай мотнув головою, наче відганяв набридливу муху, і перевів погляд на Барила.

— Отже, битва має відбутися третього вересня, — повторив він. — А ти часом нічого не переплутав?

— Ні, повелителю.

— Ти в цьому впевнений? — допитувався Мамай.

Барило з гідністю підвів голову.

— Повелителю, в урусів є канівський князь Боброк. І тобі, може, відомо, що сьогодні цей Боброк користується цілковитою довірою великого литовського князя Ольгерда, а також є правою рукою київського князя Володимира... — Барило зробив навмисну паузу, щоб цим підкреслити свої наступні слова. — А правою рукою самого Боброка є мій давній приятель Медовуха. І в нього переді мною немає ніяких таємниць.

Мамай перевів погляд на Хайдара. Той ствердно кивнув головою.

— Гаразд, — сказав Мамай. — Отже, Ольгерд збирається дати бій Ногаєвичам саме третього вересня?

Барило з Ібрагімом перезирнулися. З усього було видно, що світлого хана досі не полишали сумніви.

— Так, повелителю, — відказав Барило. — Саме це число назвав мені Медовуха.

— Це дуже цінні вісті... як тебе...

— Барило, повелителю.

— За них ти маєш отримати гідну винагороду. Але тільки тоді, коли твої вісті підтвердяться. Та якщо виявиться, що це не так, — милості не чекай. — У Мамаєвому голосі зазвучала неприхована погроза. — Зрозумів?

Барило зблід, однак витримав пронизливий погляд беклербека.

— Зрозумів, пресвітлий хане.

— А поки що залишайся в орді. І ти теж, — кивнув Мамай Ібрагімові.

Задкуючи, прибульці вийшли з юрти.

— Не подобається мені цей урус, — сказав Мамай Хайдарові, коли вони лишилися удвох. — В його очах є щось непевне і брехливе. Ти точно знаєш, що йому можна довіряти?

Хайдар відповів не одразу.

— Поки що його дані були точні, — озвався він нарешті. — До того ж Ібрагім ручився за нього...

— А ти? — Гострий погляд беклербека уп’явся в обличчя Хайдарові. — Ти переконаний у правдивості його слів чи маєш сумніви?

— До цього часу його слова були правдиві, — повторив хан придніпровської орди.

На Мамаєвому обличчі промайнув непевний усміх.

— Що ж, облишмо цю розмову, — сказав він, і ханові придніпровської орди не лишалося нічого, як знову глянути на гострі носаки своїх зелених сап’янців та залишити беклербекове шатро.

Два дні, що залишалися до першого вересня, Мамай проводив у своєму шатрі, до якого, наче бджоли до вулика, зліталися звідусіль гінці. Під вечір Мамай вирушив у степ і чи не до ранку пробув на самоті перед багаттям. А першого вересня над туманною Ворсклою, неподалік від дніпрових очеретів вишикувалися три тумени. Ще два от-от мали підійти з глибини степу. Мамай звелів скликати всіх мурз і тисячників. Коли ті зібралися, вийшов із шатра й повідомив:

— Батири, попросив я вас зібратися тут у важливій справі. Як мені стало відомо від хана Хайдара, за два дні під Торговицею, що на тому боці Дніпра, мають зійтися в битві нащадки Ногая і невірні, яких привів литовський князь Ольгерд... — Він обвів поглядом напружені обличчя старшин і мовив далі: — Кожному з вас відомо, що стосунки, які ми маємо з нащадками славного Ногая, добрими не назвеш. Однак у їхніх жилах теж тече кров наших спільних пращурів — творців Піднебесної. І саме вона велить нам прийти на допомогу своїм братам по крові. Навіть у тому випадку, якщо вони по цю допомогу не зверталися. — Мамай знову зупинився, підбираючи найпереконливіші слова. — Повірте мені, батири, я довго думав, і це рішення далося мені нелегко. Чи, може, хтось із вас іншої думки?

Мурзи збуджено загули. Звісно ж, вони добре знали про розум, рішучість і неймовірну хоробрість Мамая, котрого готові визнати своїм беклербеком усі орди, що кочують між Дніпром і Доном. А тепер вони переконалися і в тому, що його безмежно добре серце велить йому переступити образу й недовіру в ім.’я тієї величної та неосяжної землі, яка в усьому світі має назву Піднебесної. Чи ж є в Золотій Орді ще хтось, хто був би здатен на таке?

— Слава Мамаєві! — вигукнув хтось із беків, і цей вигук підхопили десяток викоханих на вільному степовому просторі горлянок:

— Віримо тобі, повелителю!

— Веди нас на невірних!

Мамай підніс правицю і, коли голоси вщухли, сказав:

— Тепер, коли ви одностайно дали згоду, за законом чингізидів уся влада під час походу належить тільки беклербекові. Тож я наказую негайно роз’їхатися до своїх сотень і тисяч.

Стрімким, як політ сокола, був перехід Мамаєвих туменів від Ворскли до переволочицького броду через Дніпро. А коли Мамай збирався віддати наказ про перехід на правий берег, чауші передового загону привели до нього вкрай знеможеного татарина, з якого стікали струмені води, а колись пишна одіж була подерта на клоччя. Старший передового загону, засмаглий до чорноти мускулястий нойон доповів беклербекові:

— Володарю, цього чоловіка ми захопили, коли він перепливав Дніпро з того боку. Він розповідає жахливі речі.

Мамай примружив очі й запитав:

— Хто будеш і звідки втікаєш?

Полонений ударив чолом перед ногами беклербеко- вого коня.

— Я хаким очаківського хана Хаджибея, володарю, — радше простогнав, ніж відказав він. — Біда, світлий хане! Віднині вже не існує ні очаківської, ні буджацької, ні подільської орд, а ярами течуть річки татарської крові! Найкращі чауші впали під мечами невірних, а тих, хто рятується втечею за Дніпро, розстрілюють упритул уруські бродники, хай їх навіки покарає Аллах за зраду!

Мамай сахнувся так, наче ця новина його приголомшила. А тоді рвучко випростався, і його очі спалахнули таким гнівом, що здригнулися й найхоробріші з нукерів.

— Розстрілюють, кажеш? — загримів над степом його голос. — І правильно роблять! Того, хто втік із поля бою, чекає меч або стріла. Скільки існує Піднебесна, ще не було жодного випадку, аби її багатури показували ворогові спину. І ви, нащадки славного Ногая, — перші, хто це зробив. Відтепер кожен чесний ординець плюватиме в обличчя вашим дітям і внукам, коли дізнається, хто їхній предок!

Хаджибеївський хаким безперестанно бив чолом у землю, і його напівоголене тіло здригалося — чи то від вранішнього холоду, чи то від жаху перед Мамаєвим гнівом. А Мамай круто розвернувся до почту і поглядом відшукав зіщуленого Хайдара. Не запитав, швидше загарчав:

— Де твої вивідники? Адже саме вони твердили, що битва має відбутися тільки післязавтра!

За хвилину нукери пожбурили всмерть переляканих Барила з Ібрагімом під копита Мамаєвого коня. Мамай хижо примружився:

— То чим ви тепер поясните, що битва відбулася не третього вересня, як ви клялися, а на два дні раніше?

— Не може бути, — ворухнув посинілими губами Ба¬рило. — Мені Медовуха казав, що Ольгерд...

— Те, що він тобі казав, для мене не має ніякого значення, — урвав його Мамай. — Мені важливо знати, що сказав ханові Хайдарові ти! А ти брехав йому, як останній шолудивий пес. Узяти їх!

— Помилуй, володарю! — заволав Барило. — Не збрехав я...

Один із нукерів всадив йому кулаком під груди, і Барило захлинувся. За хвилину в лозах почулися два передсмертні зойки.

Мамай розвернувся до Хайдара. Мурзи бачили, що беклербек з останніх сил стримується, щоб не вихопити шаблю.

— А ти, хане придніпровської орди... — почав він стиха, проте кожне його слово було чути далеко навкруги. — Чи уявляєш ти, що через тебе й тільки через тебе пролилися моря священної ординської крові? Чим спокутуєш цю свою провину?

Сполотнілий Хайдар хапнув ротом повітря, повів очима по обличчях іще годину тому відданих мурз, однак наражався лише на погляди, в яких не було ні краплі співчуття. Його голова впала на груди, і придніпровський хан на неслухняних ногах попрямував до свого шатра.

Наказу негайно перебиратися через Дніпро і мчати на поміч Ногаєвичам Мамай дати не встиг. Одразу по обіді на високий правий берег слідом за останніми татарами вилетіли вершники у високих руських шоломах. Частина їх із розгону кидалася у дніпрові води і пливла навздогін утікачам, решта почала пильно вдивлятися у степ, де на самому обрії вгадувалися темні лави Мамаєвих туменів.

Під вечір до беклербека підбіг один із Хайдарових охоронців.

— Повелителю, — вигукнув він, падаючи на коліна. — Трапилося нещастя! Хан придніпровської орди повісився у своєму шатрі.

Мамай мовчки схилив голову. Не заведено в ханів цікавитися, за яких умов це сталося. Та й ніколи було. Треба думати, кого саме з відданих беклербекові нойонів ставити на місце покійного.

Перша хвиля нестримної радості зійшла, і настав час підраховувати втрати. Обозники та конюхи підбирали поранених, і спітнілі сиві знахарі метушилися над ними. Велетень Данило схилявся над непорушними тілами товаришів і у відчаї стогнав:

— Скільки хороших хлопців полягло... скільки хлопців...

З його сотні лишилося всього десять осіб. Неподалік від нього сидів на своєму возі Пилип Берендей і згином ліктя витирав кривавий піт.

— Все, відтепер цю кляту довбню довіку в руки не візьму, — клявся він Медовусі. — Оце трохи відхекаюсь, а тоді сядемо ми з вами, куме, на воза, повернемося до наших Черкас і заживемо, як звичайні мирні люди.

— Воно було б добре, куме, — згодився Медовуха. — Тільки маю ще де з ким порахуватися. — Він кивнув на перев’язану руку. — Самі знаєте, що не звик я лишатися в боржниках.

— Та вже знаю, — буркнув Пилип. — Хоч скільки вовка годуй, а він у ліс дивиться...

Коли великий князь дізнався, що очаківський хан урятувався втечею, його зморшкувате обличчя грізно насупилося. Змахом руки він підкликав Боброка та Дмитра Ольгердовича і звелів:

— Ти, князю брянський, піднімай свою дружину на коней і жени за очаківським лисом, бо тобі все одно це майже по дорозі. А ти, князю канівський, те саме роби зі своїми бродниками й київськими охочими людьми. Будеш за старшого. І пам’ятайте: поки Хаджибей топтатиме ряст, миру та злагоди чекати не можна. Бо, думаю, він не просто тікає, а поспішає до Сарая по допомогу. Тож робіть усе, щоб він її не привів.

Незабаром близько шести тисяч вершників на свіжих, застояних конях кинулися на поміч тим русичам, які переслідували втікачів. До вечора вони встигли промчати верст із двадцять. А тоді, стомлені цілоденною битвою та гонитвою, звалилися на землю й поринули у важкий, безпросвітний сон.

Наступного ранку, ще й не сіріло, вони вже знову мчали вперед.

— Якщо, Дмитре, будемо й далі так гнати, то, дивися, днів за п’ять досягнемо й моїх земель, — озвався князь брянський та сіверський. Його гривастий білий огир витягнувся в струну.

— Не загадуй наперед, князю, — відказав Боброк, пильно вдивляючись у темну смугу Чорного лісу, що насувалася на них. — Такий звір, як Хаджибей, вміє не тільки втікати.

Невдовзі його побоювання справдилися. Кілька сотень вершників, що першими кинулися за Хаджибеєм, скупчилися обіч єдиної пристойної в цих місцях дороги, яка пролягла Чорним лісом до Дніпра. Хтось ставав на стремена, а то й на. сідло, аби розгледіти, що діється попереду, хтось, припавши обличчям до кінської гриви, спав, проте більшість тупцювала під спекотним сонцем і нетерпляче позирала на старшину

— Що сталося? — під’їхавши, спитав Боброк. — І де інші?

— Інші в лісі, князю, — відказав рудовусий чоловік зі знаком тисяцького. — Там люди Хаджибея через кожні триста кроків перекривають дорогу і роблять засідки.

— Ми б їх давно викурили, — втрутився молодий сотник із перев’язаною головою. — Але такою дорогою більше, ніж четверо вряд, не проїхати. Я щойно звідти, князю, — показав на пов’язку. — Думаю, якщо так піде далі, то ми й за тиждень не дістанемося до Дніпра.

Боброк пошукав очима Медовуху.

— Є тут інші дороги?

Якусь хвилю Медовуха, погойдуючи хвору руку, розмірковував.

— Є, князю, — нарешті сказав він. — Поганенька, але є.

— Веди! — наказав Боброк і звернувся до тисяцького: — А ви тисніть і далі. Хай татари думають, що в нас надія лише на цей шлях.

— Буде зроблено, князю, — відказав той і по-змовницьки підморгнув: — Сподіваюся, що й ми встигнемо на забаву.

Інша дорога виявилася за чотири поприща на північ від основної. Власне, це була не дорога, а кривуляста стежечка, що бігла від однієї лісової галявини до іншої. Вершники Боброка і Дмитра Ольгердовича долали її майже до пізньої ночі. Відпочивали на одній із галявин. А коли вдосвіта дісталися узлісся і старшина обережно визирнула звідти, в Боброка радісно стрепенулося серце: татари були десь поруч. Від недалекого Дніпра тягнуло не лише вологою, а й димами, в густому тумані плавав людський гомін, подзвін металу, чулося форкання коней.

— Як скажеш, друже: вдаримо зараз чи зачекаємо, поки розійдеться туман? — збуджено прошепотів Дмитро Ольгердович.

— Краще було б почати, як тільки стане видно, куди бити, — так само пошепки відказав Боброк. — Та боюся, що тоді вони нас побачать першими. Ми ж бо вище...

Раптом туман перед ними хитнувся, і з нього визирнула голова в татарському малахаї.

— Хто такі будете? — грізно запитала вона, і вмить пронизливий крик злетів над Дніпром: — Уруси!

Повз вухо Боброка свиснула стріла, і татарська голова зникла в тумані. І тієї ж миті в небо зринули десятки, сотні голосів, зливаючись у єдиний нажаханий крик:

— Уруси-и-и!

Гаятися було ніколи. Боброк вихопив меча й гукнув:

— Розходьтеся лавою! Вперед!

Удару з цього боку Хаджибеєві ординці не чекали. Отож після перших тривожних вигуків більшість із них розвернулася в бік головної лісової дороги, бо тільки звідти, на їхню думку, могла з’явитися небезпека. Та коли з туману їм у бік вдарила широка лава русичів, удруге розвертатися вже не було часу. Вихором пролетіли вершники Боброка вздовж дніпрового берега, і леза їхніх мечів короткими блискавками спалахували під першим сонячним промінням. А коли русичі почали розвертатися для повторного удару, туман зійшов, і їхнім очам відкрилося таке видовище, що вони на мить завмерли.

Поприщ на чотири вздовж берега і майже на такій само відстані від річки до Чорного лісу метушилися тисячі татар, ревли сурми, долинали розпачливо-люті голоси начальників. Скоряючись їм, чауші збивалися в щільні групи й неквапно відходили до Дніпра, готові дати відсіч. Однак більшість ганялася за кіньми, що не давалися до рук, чи без пам’яті бігла до Дніпра пішки. Втім, дістатися рятівної води було не так уже й легко. Дорога, що вела з лісу до перевозу, збігала вузькою улоговиною між високими пагорбами, і в ній зчинилася неймовірна тиснява. Нажахані коні ставали дибки й опускали копита на людські голови, чауші пробивали дорогу до річки кулаками чи шаблями, і той, хто падав під ноги товаришам, уже не підводився. Багато ординців стрибали просто з урвища: страх зламати собі ногу чи шию був менший, ніж страх перед мечами русичів.

І знову вихором пролетіли вершники Боброка вздовж берега, лишаючи по собі сотні трупів. А коли розверталися для третього удару, князь брянський та сіверський крикнув:

— Митре, глянь-но туди!

З Чорного лісу вилітали сотні татар, які мали робити там засідки. Але їм було не до битви: слідом за ними вихлюпувалася кіннота русичів.

— Допоможемо братам! — гукнув Дмитро брянський та сіверський, не чекаючи Боброкового сигналу. — Бий цих татар, щоб інші боялися!

А коли туман розійшовся й над водою, русичі побачили, як на великому просторі від одного берега до другого борсаються тисячі ординців. Одні, тримаючись за кінські гриви, змагали річкову течію, другі безладно били руками по воді й кликали на допомогу, треті мовчки гинули від стріл. А самого Хаджибея ніхто з русичів так і не бачив. Полонені казали, що він учора довго стояв на стрімкому березі й ніби на когось чекав. Але на кого саме — ніхто не знав.

До Боброка підлетів на змиленому коні молодий брод ник.

— Мене Медовуха прислав, князю-отамане, — захриплим голосом сповістив він. — Лукіян велів переказати, що біля переволочицького броду стоять тумени Мамая!

Так ось чому Хаджибей не квапився вчора перебиратися через Дніпро, ось чому він так довго стояв на високому березі! Хаджибей стерігся Мамая. Але чи не трапиться так, що в беклербекові озветься ординська кров і він кинеться на допомогу своїм одновірцям? І хоча Боброк негайно дав — мусив дати — наказ про подальше переслідування Хаджибея, все ж заспокоївся він аж тоді, коли Медовуха прислав іншого гінця з вісткою, що Мамай відійшов у степ.

Хаджибея пощастило наздогнати за Хоролом. Бився він люто, як вепр, оточений псами. Один із його охоронців упритул розстріляв Медовуху, а сам очаківський хан уклав на землю п’ятьох бродників. Лютував би він і далі, якби до нього не пробився Боброк і не розрубав майже навпіл після запеклого двобою.

А коли тіла Медовухи і ще п’ятисот русичів було віддано землі, витер Дмитро Ольгердович останню сльозу і міцно обійняв Боброка.

— Будь здоров, друже! Вирішив я оце негайно повертатися у свою землю. Бо коли б не довелося знову кликати великого князя на допомогу. Так йому й перекажи. А ми з тобою, вірю, стрінемося ще не раз, бо канівська земля лежить, якщо подумати, не так уже й далеко від сіверської...

Блиснув Дмитро брянський та сіверський шалапутними очима, свиснув, аж у вухах заклало, — і три тисячі його ратників зі співом рушили до рідних домівок.

Боброк озирнувся. От і все. Битва, що почалася під Торговицею, закінчилася тут, на дикому полі, порослому терном і тирсою. Мине рік, другий — і жодна людина не здогадається, що тут сталося. Хіба що на місці поховань пишніше буятимуть трави та підстрибне необережний заєць, нахопившись на вістря іржавого наконечника, що невідомо яким чином висунеться з земної тверді...

Поверталися без поспіху. Неподалік від давнього, нині дощенту зруйнованого горошинського аулу на Сулі їх перестріли сотні зо дві татар. Сонце, що вже наполовину увійшло в землю, било Боброкові в очі й заважало розгледіти, які то саме були татари — місцеві чи, може, з тих, що й досі групами втікають із-під Торговиці. Про всяк випадок дав знак ратникам бути напоготові.

Але татарове трималися мирно. Один із них, кремезний, товстошиїй, гукнув:

— Хто такі будете? Чи це не ви гналися за Хаджи беєм?

І не було в його глибокому голосі ні настороги, ні підступності, сама лише цікавість людини, яка після довгої самоти зустріла іншу.

— Так, це ми, — відказав Боброк. — А ви хто будете?

Татарин, Боброк аж тепер розгледів на ньому знак темника, не відповів. Натомість знову запитав:

— Ну і як, наздогнали?

— Наздогнали. І треба віддати належне: Хаджибей бився хоробро й загинув, як годиться справжньому багатурові.

Темник на мить схилив голову. Тоді випростався і сказав:

— На тебе, князю, чекає повелитель. Сам розкажеш йому про це.

Біля невеликого багаття сидів татарин у золотавому, як довколишня трава, халаті. По його майже слов’янському обличчі перебігали мерехтливі полиски вогню. За спиною пофоркував кінь. Татарин у задумі перебирав струни чогось подібного до кобзи. Кивком голови запросив Боброка сісти навпроти. Сказав:

— Я Мамай. А ти, якщо не помиляюся, будеш князь канівський Боброк.

— Так, — відказав Боброк і на мить затнувся, не знаючи, як звертатися до цього чоловіка.

— Зазвичай мене називають повелителем, — ледь помітно усміхнувся Мамай. — Та я зараз на цьому не наполягаю. А виїхав я, князю, навперейми тобі навмисне. Багато чував про тебе, але зустрітися віч-на-віч, як сам знаєш, нам іще не випадало. Тож будь сьогодні моїм гостем, князю... — Беклербек налив із міха в дерев’яну чашу кумису, подав Боброкові й пояснив: — Ніщо так не підтримує воїна в дорозі, як цей диво-напій. Якби наші предки не створили Піднебесної, вони все одно прославилися б на весь світ як творці кумису.

Нікому з сущих у цьому житті не дано зазирнути в майбутнє. Якби бодай трохи міг знати Мамай, що станеться рівно за вісімнадцять літ на далекому звідси Куликовому полі, на краєчку землі розшукав би цього чоловіка, що сидить оце перед ним, і віддав би все на світі, щоб життя його обірвалось раніше. Проте, сказано, долі своєї не знає ніхто. Тож сиділи в степу під вічно байдужими зорями двоє чоловіків, час від часу сьорбали з чаш, стиха розмовляли про все на світі, і в їхніх душах народжувалась якщо й не приязнь, то все ж повага один до одного.

Мамай підкинув до багаття черговий жмут поживи. Якийсь час спостерігав за язиками полум’я, тоді співчутливо зітхнув:

— Далеко, князю, заскочив ти, дуже далеко. Після такої гучної перемоги завбачливі люди намагаються бути якомога ближче до свого повелителя...

— Я воїн, хане, — з гідністю випростався Боброк. — І звик думати, що прихильність повелителя залежить не від близькості до нього, а від гостроти меча його підданих.



  • Може бути, — відказав Мамай. — Усе може бути...

Від’їжджаючи, Боброк озирнувся. Мамай знову вдивлявся у вогнище, а його пальці неквапно гуляли по струнах. За його спиною стояв осідланий кінь. І ніхто не знає, як воно сталось, але через століття ці дві степові постаті навіки прижилися на стінах українських світлиць. Хіба що постане Мамай на них уже не ханом, а вільним кайсаком-нетягою.

А ще Боброкові за якийсь тиждень пригадаються Мамаєві слова, коли він дістанеться Хмільника, куди по перемозі відійде Ольгерд. Саме це головне стійбище подільського хана Солтана вирішив він обрати центром нових володінь. Саме тут роздавав великий князь нагороди, пільги та нові уділи тим, хто відзначився в битві. За день до повернення Боброка залишили околиці Хмільника дружини Кейстута і Андрія полоцького, вивів свої поріділі тисячі Любарт. Ратники поверталися до своїх домівок радісні й задоволені, бо попереду їх чекало довге й мирне життя, а рука великого князя виявилася напрочуд щедрою. Найбільше раділи Коріятові сини Юрій, Олександр і Федір, бо саме вони стали володарями Солтанових земель. Коли Боброк прибув до великокняжого шатра, Ольгерд давав братам останні напучення: триматись один одного так, як трималися свого часу брати Ногаєвичі. А ще Коріятовичі мали негайно братися за зведення нових замків та городів, які зробили б землю подільську неприступною для чужинців.

Великий князь видався Боброкові втомленим. Що ж, у такому віці переможні учти даються взнаки навіть тоді, коли не випито жодного хмільного келиха. З усього було видно, що великий князь прагне лиш одного — усамітнення. Обличчя Ольгердове проясніло тільки раз — тоді, коли Боброк розповів про загибель Хаджибея. Відтак погляд великого князя знову став відчужено-похмурим.

— А тепер, князю, час побалакати й про твою долю, — здалеку почав він. — Зробив ти для нашої спільної перемоги чи не більше за всіх. І, мабуть, настав час зняти з себе льолю маленького удільного князя і вдягти шати державного мужа.

— Дякую, великий князю, за ці слова, — схилив голову Боброк.

— Зачекай дякувати, — зупинив його Ольгерд. — Сам зараз побачиш, що не все так просто... — Великий князь помовчав. — Отже, після того як ми розбили Ногаєвичів, їхні землі стали нічиїми. Тому князі порадилися — тебе не було, бо ганявся ти за Хаджибеєм, — і вирішили розподілити їх між трьома князівствами: подільським, київським та волинським. І, як водиться, в кожному князівстві має бути перший воєвода. — Ольгерд знову зробив паузу. — Тобі, князю Дмитре, випало бути воєводою волинської землі.

Боброкові перехопило подих. Це було те, на що він зовсім не сподівався. За цей рік канівська земля і бродники, що жили на ній та навколо, стали йому такими близькими, що свого подальшого життя без них він уже не уявляв.

— Дякую, великий князю, за довіру, — почав він. — Але, якщо можна, прошу залишити мені канівський уділ. Із Божою і твоєю поміччю я зроблю його одним із наймогутніших і найвідданіших тобі уділів Литви та Русі...

— Ні, князю, бути тобі на Волині, — тихо, але твердо відказав Ольгерд. — Не я один, а й інші князі так гадають. Ну що тобі та канівська земля? Так, з одного боку — це земля твоїх пращурів. Проте з другого — всього лише малий уділ держави Литовської та Руської. А от твоє волинське воєводство... — Ольгерд пильно глянув на Боброка. — Тобі відомо, що свого часу, захищаючи Велику Литву, князь Любарт утратив частину своїх земель. Тож у віддяку за це ми вирішили дати йому стільки земель від Прип’яті на південь, скільки він зможе взяти. А ти ж сам знаєш, що розбити татар в одній-двох битвах — це одне, а зовсім інше — відібрати в них ті землі, які вони вже вважають своїми. Звичайно, попервах вони принишкнуть, а тоді знову почнуть збиватися у свої, татарські бродницькі ватаги й будуть воювати з усім, що має назву руського чи литовського. І тільки ти, князю, можеш їх змусити до покори. Більше я не бачу нікого. Тому, князю Дмитре, я хочу, щоб ти сприйняв рішення княжої ради не як наказ, а як прохання, — Ольгерд похмуро усміхнувся, — від якого ти не маєш права відмовитись.

— Слово княжої ради і твоє слово, великий князю, для мене понад усе, — схилив готову Боброк.

І тільки набагато пізніше він здогадається, що волею великого князя керувала не сама лише турбота про велич і могуть землі волинської…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка