Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка7/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ
ЯТРАНЬ
«Там, де Ятрань круто в’ється...»

Народна пісня


Тихий раю з козацького світу,

Прапрадавня дзвінка течія,

Між високим твоїм дивоцвітом

Заблукало русяве хлоп’я.


Заблукало навіки — не вийти,

Порятунку благати дарма,

Бо ж прострілила душу навиліт

Ти сама йому, нене, сама.


Але ця незагоєна травма

І жадана йому,

й дорога,

Як наївний прочанин у храмі —

Те хлоп’я на твоїх берегах!
Чи ж даси йому віру в дорогу,

Де розбійно хурделить доба?

Бо нема в того хлопця нічого,

Окрім чулого серця хіба.


Ти ятри його,

Ятране мила,

Надихай на турботи й жалі,

Щоб на вітрі тужавіли крила,

А не просто крилята малі!
* * *

… Там вибирали плоскінь. Брали льон.

Відбілювали полотно на сонці.
Смолили дратву. Деревій сушили.
Там в ткацькій арфі птахом пурхав човник.

Там тісто завдавали на опарі.


Товкли ячмінь у ступі. Молотили
снопи ціпами. Поминки справляли.
Капусту шаткували восени.

Там устеляли травами долівку —


горошком, чебрецем та васильками,
щоб добрий дух природи постеріг
і відвернув усі лихі напасті.

Чорнило там робили з бузини.


Там вишивали хрестиком і гладдю.
Клепали коси. Лати нашивали.
Довбали глину в глинищах рудих.

А ще коржі пекли на маковія.


Пили узвар на покуті. Саман
важкий на вигоні ліпили.
Пісень співали жалібних, протяжних.
Світили тьмяну лампу-восьмерик.

Там — хлопчик десь. Він ловить ящірок.


Пасе корову. Рве пирій і шандру.
Блукає в лісі. Лазить по деревах.
Полохає у стрісі горобців.

Він має лук і стріли з очерету.


Він ховрашків у балці виливає.
І, нехтуючи строгу заборону,
стріляє з самопала в небеса.

В подряпинах його коліна гострі.


В синцях обличчя. На вузькім плечі
розірвана сорочка. Сірі очі
зухвало сяють, наче світлячки.

Листок, травинка, деревце гінке —


він плоть від плоті цих рівнин безмежних.
Живе життям ромашки й звіробою,
не відаючи грізних потрясінь.

Вони ще всі попереду, і хлопчик


про них анічогісінько не знає.
Летить як навіжений по дорозі,
здіймає попелясту куряву.

Той хлопчик — я. Хоч і повірить важко,


що то насправді я, а не хтось інший,
бо, власне, й світ отой напівзабутий,
химерний,
дивовижний,
таємничий, —
здається нині зітканим з туману.
Легенда. Казка. Вигадка. Кіно.
СТАРІ РЕМЕСЛА
Старі ремесла — боже, де вони?

Агов, життя! Діряве ж твоє сито.

Котляр котли не клепле й казани,

гаптар не тягне нить по оксамиту.


Кушнір не крає хутра, коновкар

не возиться з коновкою, чинбар

не вичиняє шкіри у чинбарні.

Й прокисло пиво, що колись бровар

варив у Броварах в своїй броварні.
І не валяє шапку шаповал,

і в гутні скла уже не ріже гутник,

і коновал не той, що коновал,

коптить рудник, та щез, як мамонт, рудник.

Ще скрипник є, а скринника нема,

у раритетах старожитні скрині.

Не зробить стельмах воза жартома,

а римар збруї, й коні в тім не винні.

То де ж воно – те плем’я гончарів,

Колісників, мірошників, ткачів,

золотарів, своїм умінням гордих?

Олійників, завзятців-ґонтарів,

шевців, лудильників, ба навіть дігтярів

та ковалів при сатанинських горнах?!


Де бортники, що їх відмітний знак

маячив при древлянській ще когорті?


(Не плутати з лексемою б о р т н я к,

ведмідь-бортняк, що крав меди із борті).


Душа моя, либонь, з тії пори,

всміхається, а погляд — ой невесел.

Ще, слава богу, є у нас майстри,

та втрачена поезія ремесел.


Гребе душа супроти течії,

скриплять епох колеса й коліщатка.

Вже навіть власні прізвища свої

забудькуваті не збагнуть нащадки.


Не жаль мені, що збайдужілий внук

не одягає вишиту сорочку.

А жаль — не втямить більше й Бондарчук:

«Ой бондаре, бондарику,

набий мені бочку».

АРХЕОЛОГІЯ
Видав курган спершу амфору й чашу,

а після третьої спроби неначе

заступ спіткнувся — із пороху часу

видерла горщик десниця тремтяча.


Зерняток жменька лягла на долоні

з тисячолітнього глибу-провалу.

Тисячу років минуле в погоні,

тільки сьогодні майбуть наздогнало.


Ґрунт розпушили й засіяли ревно,

експеримент пояснили присутнім.

Ждали напружено, ждали... даремно —

не поєдналось минуле з майбутнім!


Не набрякали, не кільчились зерна,

що не робили, не проростали.

Горщик — і той поривався у землю,

в пам’ять віків, що непам’яттю стала.

* * *

Історія — забудькувата баба,



вона частенько й мудрих забува.

І неохоче згадує про тих,

хто ближнього свого не брав за горло,

проливав крівці, хто не блудив,

не пнувсь щосили у царі й гетьмани,

не гризся поміж псами за маслак,

не святотатствував,

не блазнював,

не крав,

не наловчився мордувати брата,

не розпинав його, не продавав

за мідяки на ярмарку крикливім,

хто просто жив,

сміявся і страждав.

В чорновиках епох вони лишились,

переписати їх немає змоги,

бо долі ті писалися інакше:

зітханням вітру в полі,

схлипом хвилі,

густописом трави на могилках...

* * *

Ловецький сприт,



скрадливі рухи рисі,

чуттєвих губ мінлива й темна гра...


Вдивляюся в напівслов’янські риси

всім досвідом добра і недобра.


І добуваю, ніби мед із борті,

зерно знання із черева степів.

Коктейль віків шумить в твоїй аорті,

я чую, чую цей хижацький спів!


Ти свій,

але ця брага азіатська

мене зімне, як зірветься з приков

кров половецька, скіфська і сарматська,

сліпа й запекла кіммерійська кров.
А здибиться цей простір шерстю степу,

накинуться гіперборейські пси,—

мене ти перший зрадиш, як Мазепу,

як Наливая, вразям продаси.


Не ангел я,

але тобі не пара,

у генах спить приборканий Батий.

Поет вмира у ролі яничара,

я пам’ятаю і тому — живий.

* * *


...доконає покревний монгол

і великий німий не озветься.

На розор твій, на мертвий глагол

лиш душа чорнолісся здригнеться.


Та ще там, де свої, як чужі,

за Дніпром, за межею,

гайдамацькі сокири й ножі

захлинуться іржею.


В різночассі помрем, золота,

і про те прочитає

за морями із дому листа

вчений правнук Мамая.

* * *

Мало зиску із виторгу,



більше кримської солі.

Не було тільки вибору

в української долі.

Чумаками просолена,

кобзарями оплакана,

що надбала з босотою,

пропила з гайдамаками.

Я їй все пробачаю,

хоч і тяжко намучила.

Бо і сам з молочаю,

з її зілля колючого.

* * *


Де важко вози чумаків

тягнули воли, як сновиди,

зимове сирітство степів,

свинцеві важкі круговиди.


В синюшнім повітрі стоїть,

підбита переліском чорним,

роздягнена туга століть,

снігами хапає за горло.


Лиш той, хто душею приріс

до цього огрому надриву,

здригне й заніміє від сліз

кобзарського речитативу.


Горби.

Сухостій-молочай.

Та вітер, як соло сваволі,

що котить по насту курай

марнот української долі.

* * *


Орали, сіяли, косили,

косили, сіяли-орали.

Дощу у Господа просили

і знов по колу починали.


Орали, сіяли, косили,

косили, сіяли-орали.

Там, де рівнини й крутосхили,

здоров’я ріки витікали.


Орали, сіяли, косили,

косили, сіяли-орали...

І не помітили, як сили,

мов брага в бочці, переграли.


І дивувалися з могили:

а що ж ми бачили? Що знали?

Орали, сіяли, косили,

косили, сіяли-орали.


* * *


В яничара-баришника викупи,

як дитину, із полум’я вихопи,

в чорну землю свою не ховай.

Доки брага кобзарська жене мене

по невдобах твоїх, мов курай,

доки стану кресалом і кременем

чи уклякну, як твій молочай.
У степах, про які ти повідала,

в полинах, де сторожа обідала

й ремигали воли чумака,

твого древнього скіфського ідола

обніму, як свого двійника.

***


Заходило на бурю, небосхил

вином червоним проливавсь на жито.

І рвали рвучко чорнозем копита,

і важко осідав за ними пил.


Толока. Млин.

Звернули за село,

як горобців, сполохавши дітвору.

Пірнули в балку,

вилетіли вгору.

Там спішились:

вороже військо йшло.
Бряжчала зброя.

Товщала пітьма.

Ватаг сказав: запекла буде битва.

І кожен знав: повернення нема,

хто з рідними прощався нишкома,

хто подумки шептав святу молитву.



БАЛАДА ПРО ТРЬОХ І ОДНОГО
Рушниця-яничарка, нога при стремені.

Козак додому їде на воронім коні.


Козак додому їде, із люльки в’ється дим.

А воріженьки слідом, як люті пси, за ним.


В долині переймали утрьох, як звірину.

Дорогу заступали в рідненьку сторону.


Всі троє гонорові, у злоті та шовках.

Ще й знаки пурпурові на голубих шликах.


«Ей,— кажуть,— ти, лайдаче, ану злізай з коня.

Заждалась смерть собача тебе на спаді дня».


Збив бирку на потилицю, присвиснув — ого-го!

«Це,— каже,— не по-лицарськи: усі на одного.


Так ось, ясновельможні, шляхетська честь яка?

Та й добре ж підупали, що втрьох на козака».


Виймав із рота люльку, на шаблю ручку клав,

що пишного, найдужчого, під серце діставав.


Що другого, гординю,— та келепом глушив.

А третього, нікчемного,— з пістоля в груди бив.


Над степом сонце сяє, із люльки в’ється дим.

Козак додому їде, верта з походу в Крим.


* * *


М. Вінграновському
Як Ви там, профіль орлій,

ніжності сплеск з наскоку,

клекіт лелечий в горлі,

скіфське скажене око?


Як Ви там, вибух шалу,

випади суверена, спалах,

як полиск шаблі,—

спадщина Северина?


З гульбища лісу й степу

вилом брови і жесту...

Б’ю Вам чолом з вертепу,

скарбошукач-маестро.


Скреснуть душа готова,

я Вас люблю й приємлю.

Визволіть серце слова,

загнаного під землю!




МАЛАНЮК—100

Пам’яті поета

Земля німа.

Але вона трима

ікони візантійського письма,

кадильниць срібло, посуд з порцеляни,

пістолі, яничарки і шаблі,

люльки із глини, тонкошиї жбани,

кресала, кубки, глечики малі

й великі, штофи чужинецькі

і хрестики натільні золоті,

монети й чаші, польські і турецькі,

і кахлі — поцятковані й прості.


Це все добро було й до нього там,

як є й по ньому (думай, археолог).

А він, сліпим довірившись вітрам,

з Нью-Йорка й Праги озиравсь, як ворог,

на ті скарби й безслізно плакав... Так

безслізно в пущі світу плакав Каїн,

так плакав зграї вовчої вожак,

що в сутичці запеклій втратив зграю.

Він, як вожак, звіриним нюхом чув

дражливий запах крові, здвиги грізні

кори земної й тектонічний зсув

тією ж кров’ю звідти бив у ніздрі.

Зухвало поневажити посмів

дворушництво, розслабленість умів,

смирення й глупство запальним глаголом.

Стилетом ворушив архів степів,

читав хронограф крові — Дике Поле.

А щоб всадити мисль про вічну кров,

як заступ в ґрунт, у мізки, дику грушу

полишив в Архангороді й пішов,

так посадив, що й грунту не порушив.

ДИКЕ ПОЛЕ
Мав би знати: ногайські уроки

небезпечні, як тиф і чума.

Вийшло боком те — око за око —

світ з пітьми, але вбивча пітьма.


Мав би знати: ходіння в улуси —

рокової залежності знак.

І засвоїш ти й інші спокуси,

а не тільки лексеми на ак.


Ти ловив, та в невидимі сіті

й сам піймався на тім рубежі,

де проноза-кайсак ще до Січі

дав поживу незрілій душі.


А тепер тільки дай тобі привід,

натякни, де лежить булава,

як дворушної Азії привид

озоветься у нуртах єства.


Полиняли знамена лицарства,

правлять родом пожиток і звих.

Темна суміш плебейства й татарства

бродить в жилах твоїх чолових.


І онук, в чиїх генах двоїстість,

у жадобі щасливих чужин

відчуває свою несумісність,

та не відає справжніх причин.




ДАВАЙ ПОЧИТАЄМО КНИГУ ПРИРОДИ
Давай почитаємо книгу природи,

допоки ще можна хоч щось прочитати.

Давай погортаємо трави і води,

на трави і води нас кликано з хати.


Давай почитаємо книгу природи,

вже й предків горбочки природою стали.

Життя поривається, стогнуть рапсоди —

на трави і води, до степу і ставу!


Давай почитаємо книгу природи,

допоки ми тільки додаток до неї.

Там дух переймається хмелем свободи,

хоча припада до чорнозему й глею.


Давай почитаємо книгу природи

і виженем душі, мов коней на пашу.

У травах поплачемо, як гріховоди,

у водах умиєм замурзаність нашу.


Ах, вічно б нам жити, де трави і води,

і вічно б читати нам книгу природи.

Та стало затісно в читальному залі,

летять сторінки у заобрійні далі.

***

Коли земля була землею,



гойдала пишну гриву трав,

коли чорнозему і глею

не оскверняв ще марнотрат,

коли водився звір без ліку

і птах не полишав гнізда,

коли вода у світлих ріках

була і світла, й молода,

коли не знав цей край розору,

степи — отрути й кабали,

коли у балці — втіха зору —

гуляла хвиля ковили,

коли... о світе ілюзорний! —

та чи було таке коли?

ВОЛОДИМИР БРОВЧЕНКО

***


Ви не дивуйте, справді, люди добрі,

Що я усе про неї не вгаваю...

Про Вись мою, що в’юниться за обрій,—

Маленьку жилку степового краю.


Мені приплине тепла хвиля в серце —

Хлюпне бродіння молодого хмелю.

У кожного ж десь є його джерельце —

У вічній мерзлоті а чи в пустелі...


Моє ж отам, де медоносять липи,

Де роси в сизих травах, наче зорі.

Там, де тополь зелені смолоскипи

Над хлібним царством світять неозорим.


Моє отам, де мати на причілку

Щолітечка чеканням душу крає.

Там річечка — ота маленька жилка

Від мого серця до мойого краю.


Палахкотить єство і денно й нічно:

О земле рідна, будь мені такою,

Щоб я тією річечкою вічно

Гордився, як великою рікою.

***

Скільки днів та безсонних світань



Ти в мені хазяйнуєш, степе!

Підступи до очей, устань,

Дай мені надивитись на тебе.
Говори, говори, говори,

Я кохаюся в слові твоєму.

Розкажи, як ведуть явори

У долину зелену поему.


Як підводиться хлібне зело,

У тобі набираючи сили.

Розкажи, скільки люду лягло

В твої братські й небратські могили.


Степе! Кров’ю і потом политий,

Світанковими росами вмитий.


Кольори, кольори, кольори...

Ніби море у добру погоду.

Говори, говори, говори

Сонцесловом мойого народу.


Розгортайся, як книга століть,

Перечитана і пережита...

Доля в хусточці білій стоїть

В шумовинні дозрілого жита.


Ти задуму ясну поклади,

Степе мій, на обличчя смагляве,

Та не дай їй пізнати біди,

І німого спокою, й неслави.


Доле, доле моя степова,

Чом ти ходиш в полях на світанні?

Степом сповнюється голова.

Брови зводяться в запитанні.

***

За сивими курганами



Он місяць-пектораль...

Дорослішали рано ми,

В ріллі гострили сталь.
Степи мої розвеснені —

Для неба опертя.

Ми вас руками чесними

Плекаєм для життя.


Спекотою, завіями

Чи градом вас довбе —

Леліємо, жаліємо

Зернинку, не себе.


Колиски хліба й овоча,

Не на день — на віки!

І завидна, і поночі

Ми риєм вам боки.


Простіть, мої уранові,

З бульдозера й копра

Ми вас таки поранили,

Жадаючи добра.


Йдемо до вас з машинами

Та й з відблиском сапи,

З думками доброчинними,

З наукою — в степи.


Як славити, то їх-таки,

Тих велетнів снаги,

Що не раби, не гвинтики,

А в полі — як боги.


Як славити, то от кого

І прісно, і в віках:

До цукру несолодкого

Жінок на буряках.


Об стерні ми кололися

В дорозі до хлібин,

Та проростали колосом

З уранових глибин.

***

Знову степ встає із глибини,



Із душі, з очей, з моєї мови.

Ось дожив уже до сивини,

А не знаю іншої любові.
Степового неба зорегляд

Оповив і час мені, і простір,

Із-за яру яблуневий сад

Простягає молоденькі брості...


Є у мене споминка одна,

Є у мене щасна мітка долі:

Там, в степу, глибока борозна

І мої сліди на орнім полі...


Б’є високе повнозерня днів,

Родять руту-зілля ночі літні.

Виколисуй в колосках синів,

Степе, на труди свої досвітні.


Ти мені укорінився вглиб,

Ти — моїх думок-видінь столиця,

Чародійна музика, і хліб,

І моя довічна таємниця.

***

Так полюбив я вечори,



Над Виссю трепетне смеркання!

Мов ясні зорі, з-за гори

До мене сходять сподівання.

Серпнева курява спада,

І звуки множаться луною,

А на опусті стріль-вода

Бринить мажорною струною.

1 пахне сіно лугове,

І зав’язь в чистих росах зріє,

І в кожній гілочці живе

На славний досвіток надія...

Не раз, не двічі забував

Я тут суєтні будні й свята.

Цілющих вод, цілющих трав

Мені давала отча хата.

Не раз я душу тут зігрів,

А ще зачудування сила

На крилах літніх вечорів

Колись до мене прилетіла.

Вже так судилося мені

(Чи справді то, чи тільки сниться?),

Щоб я до третіх до півнів

В садах ловив свою жар-птицю.

Я так жадав, аби добро

З тієї визріло ловитви!

Одне перо, одне перо

Зоставив птах мені для битви...
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

***


Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина —
І полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина…

Кого мені — в розхристаному полі?


Тут серце переборює думки,
Тут дні мої зливаються в роки,
Тут уливаються вони у колоски…
Кого мені?

Кого мені, глибокомудра земле?


Чи, може, поля? Ось мої поля…
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім’я,
І мир, і злагода… Собі ж не ворог я!
Кого мені?..

В моїй душі неспокій — день мій кожен,


Що ніч у ніч заснути він не може,
Передчуттями сизими тривоже,
Пришпорює неначебто коня…
Димить стерня…

1954
***

За гай ступило сонце, і пішло,


І далину покликало з собою…
В туман пірнає росяне село
І повивається прозорою габою.

В садах вечері: борщ або куліш…


На крилах яблунь стомлені зірниці,
І хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!

І хтось питає, довго не вгава…


Земля ж спочила тихо просто неба,
Сплять горобці, і гори, і трава…
О люде, люде! Нащо тобі треба

В цю мирну мить турботити її,


Свою натомлену, хорошу свою землю?
Нехай би снами мовкнули гаї
І плив туман пшеницею за греблю.

А в тиші хтось питав: про що шумиш


Рясним садком, схилившись в чорнобривці?.
Та хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!
1956
ВЕЧІРНЄ
Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.

І, тихий туман пригорнувши до себе,


Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо,
Вмокаючи в ріки хлібини хмарин.

І серце вечеря своїм сподіванням,


І думка-порадниця мріями свіжими,
Вечеряють очі просторами ніжними,
І губи вечеряють чистим мовчанням.

Чорніє повітря… Гойдається небо,


П’є роси на яблуках вітер заблудний…
Мій світе зелений, мій світе вселюдний!
Всі думи-турботи від тебе й до тебе!

Усе є для щастя!.. Є хліб і покоси,


Є згода життя між тобою і нами,
І сад молодий на вітрах плодоносить,
Як доля моя плодоносить літами…

Людино моя, з хліборобного роду!


В мені ти живеш і ростеш у мені!
І древню, як світ, твою душу і вроду
В нові свої думи несу я і дні!..

Людино моя із слов’янського племени!


В мені ти зачата Дніпром і степами,
Задумою скита зігріта у темені,
У житі обкошена тихо серпами…

Людино моя з колоска благородного!


Від горя-недоленьки, суму і зла,
Від Хана Батия крізь Гітлера чорного
Жорстока і добра ти в мене ввійшла!

І що б я сьогодні не думав, не діяв,


Яка в моїй долі не стане пора, —
Я чую: твій вік у мені молодіє,
Бо знаю, що ти у мені для добра!
1956
***
За літом літо, літо літо лове,
Чорніє ніч, де вчора день ходив.
І сивіє життя, як поле ковилове,
Як дивне диво з-поміж дивних див.

Що посміхалося — сьогодні у задумі.


І що журилося — не журиться, мовчить.
Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі.
І ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить.

Не оглядайся! Що ти, що з тобою?


Не оглядайсь! Біжи, біжи бігом.
А тихо як… І місяць під водою,
Неначе совість плаче під вікном…

Дурний, та й все!.. Дивись, яка пора!


Дивись, яке зіходить товариство!
І в твоїй долі вибито вогнисто:
Земля твоя й Вітчизна — не мара!

Є правда і любов! і є святий поріг,


Де тиша битви виліплена з крику.
Її творив ти. Нею бив, як міг.
Священна сивина життя цього довіку.
1962

І Є НАРОД…
На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,


Тут тільки я, тут я і неба тло,
І дума про народ, моя стодумна дума
Навшпиньки заглядає у чоло.

Як міниться усе! і дурень той, хто зміни


Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.
Народ в путі. Та він тавра не зніме
Із тих, хто за народ
являв
себе
взамін

І, відрізаючи живі шматки з народу,


Пророкував народові майбуть.
Та брів народ. Де бродом, де без броду,
Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.

Бо він народ. Бо він глагол життя.


Він зміна змін. Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни і крізь зими
Веде свій слід з не бути у буття.

А ми? Хто ми?


Себе ми знаєм зроду.
Чимало віддалось нас жаху в рот.
Лиш ті не віддалися, хто народу
Віддав себе і ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.


Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
Вулкани дивляться
З-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.


Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.
1962

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка