Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка8/9
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

СКІФСЬКА КОЛИСКОВА
Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,


Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба з могили.

Гиля, моє скіфеня,


Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.

Бринзою пахне роса,


В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.

Колесо котить себе,


Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…

Гиля на сон, на спання,


Бавитись нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.

І пролетиш на орлі


Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.
1970
***

Вологий запах, запах паші


В сухому сяєві Стожар,
Уже почав в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,


Стемніла птиця на лету,
Лише козацькі дві могили
Темніють довго у степу.

Дивись-дивись: пасуться коні!


Ненамальовані, живі!
І їхні тіні в оболоні
Темніють чисто на траві.

А там за ними море грає!


Шугають зорі у Стожар!..
І в попелястий сон лягає
Червоноокий тихий жар…
1975
***
На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під лист,


Туман тулився при долоні вогко.
Щось далечі було… терново світ наливсь…
Земля і Місяць вдвох дивились око в око…

Стопа в стопу ступав за родом рід.


Лопата за лопатою ступала.
Над морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йшло неперестало.

Лиш я незчувсь, як стишилась хода,


Як простелився вітер за плечима,
І на слова мої дивилася вода
Кленовими осінніми очима.
1975
***

Димів долинних вечорове стлище,


Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще потліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний голос,


Важкий холоне пил, немов гречаний мед.
Одягнений, як з голочки, з малого
Не диха над водою очерет.

Додому дітлашні вечірньосірогусо,


Вечірньосірогусто ластівкам —
Додому всі, хто є: стручок квасолі луснув
І лусканням своїм всіх на ніч налякав.

Та кашлянуло в полі за городом,


Йому відкашляло у нашому дворі,
І тихо сни пішли своїм легким походом,
Старі і молоді, в подимленій зорі…
1979


АНАТОЛІЙ ЗАГРАВЕНКО


ПЕРЕМОГА
До річки, до Синюхи

уже ординцям зась.

Назавдавав їм духу

литовський мужній князь.


Тепер і їхні вдови

заходяться плачем.

А поле Куликове

попереду іще.


Залізні знявши лати,

оповіда про бій

у вільній рідній хаті

вкраїнський предок мій.


Іржуть у полі коні,

де крівця по росі,

під малинові дзвони

за звільнення Русі.



КОРДОН

Ріки дитинства кришталеве лоно,


мов друге небо, світиться між трав.
Була Синюха в давнину кордоном
двох дужих ворогуючих держав.
І пращур мій, тут змурувавши хату,
у плині звичних клопотів і справ
тримав пістоля й шаблю на підхваті,
а в час тривожний у жупані й спав.
Середньовічний місяць блідочолий,
печально визираючи з-за хмар,
мов рахував могили в Дикім полі
по всіх нашестях турків і татар.

МАКІТРА
Поля довкруг, Синюха в низині

А під ногами васильки й ромашки

Мені так любо як у добрім сні

З душі спадає враз буденна важкість.

Куточку цьому рівного нема

Один він отакий на всій планеті

Тепло так ніжно до кісток пройма

Пташині зграї в граціознім леті.

Тут все мені знайоме з давніх пір

Від полинів що ними пахне вітер

До стежки де сторожко ходить звір

Та скелі з диво-назвою Макітра

З істориків не кожен відповість

Звідкіль та назва древня і кумедна

Що може чув її незваний гість

В донаші ери чи віки середні

І не відчує так як я ніхто

Хто виконавцем був а хто арбітром

Коли у лоні скелі долото

Й насправді вправно вибило макітру.

У ній не подавались галушки

Жорстокий час можливо витвір зітре

Та скеля з волі божої віки

таки стоїть і назва їй – Макітра.


Макітра – скеля над річкою Синюхою, що в ній з філігранною точністю було вибито макітру і можливо це й визначило її древню і таку незвичну назву. Згадувалася ця скеля в одному з творів Є.Маланюка.

Автор цих рядків не тільки ту макітру на власні очі бачив, а й торкався її своїми руками. У 50-ті роки тут велися підривні роботи і витвору не стало.



ДИКОПІЛЬСЬКЕ МОРЕ
Я п’ю мій степ як дикий печеніг

Від скверни мов у храмі очищаюсь

Ромашки білі хиляться до ніг

Тріпоче вітер колоскову зграю

Я п’ю мій степ за кілька спраглих літ

На цій землі відроджуюсь неначе

Вершить орел у небі свій політ

А перепілка як дитина плаче

Я п’ю мій степ тамуючи печаль

А в небі сонце як поважний пастор

Підносить радість душу гне печаль

То хочеться злетіти то пропасти

І тут те ж саме що в душі моїй

Мене як море рідний степ колише

то в груди б’є нестриманий прибій

То наступає, ніби райська тиша

Щоб на землі я й далі бути міг

Й долав незгоди і найтяжче горе

Мене повинне з голови до ніг

Купати спрагле Дикопільське поле


ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
Не ходи за Сині Води, бо посинієш

Од козацького нагая о семи кінцях.

Польське прислів’я.
Не ходи за Сині Води, не ходи,

бо козацькі в полі Дикому сліди.

В ріст людини будяки та полини,

Безліч риби, безліч птиці й дичини.

Та ніскілечки не дика та земля

Де парує як і скрізь масна рілля

А за вербами зимівники й хати

і на цвинтарі старі як світ хрести.

В тій, ще скіфській і сарматській стороні,

Скаче предок мій на карому коні

Хай не знає він твід ворога біди

Не ходи за Синю Воду не ходи.

Вже ж було тих завойовників як хмар

Чорний шлях і справді чорний від татар

Тільки ж близько вже на відстані руки

Всюдисущі запорозькі козаки

І дзвенітиме у полі січа з січ

Сотні стогонів заглушать літню ніч

Ляжуть в землю українську на віки

і синівські і ворожі кісточки

Ну а ми хіба не з тих же роздоріж

Чи з любові до Вітчизни не такі ж?

Тож не нас себе хоч враже пощади

Не з добром за наші води не ходи!




ЄВГЕН МАЛАНЮК
БІОГРАФІЯ (Уривок)

ІІ
Так вийшовши з глухого степу,

З зітхань страждальної землі,

Вирізблюю німий життєпис

На дикім камені століть.




ЗЛОВІСНЕ
Знов захід буряний. Недобрий.

Знов пророкує кров’ю літер,

Що ми загинем, яко обри,

Щo буде степ, руїна й вітер,


Що почорніє світ сей білий,

Що все живе пожруть пожежі,

Що тільки віщий свист Сібілли

Лунатиме в сліпім безмежжі.


Сузір’ям скаже Бог вознести

У мертвім небі пентограмму,

Й новий про це напише Нестор

В самотній катакомбі храму.


1924
ВІЧНА (Уривок)
ІІ
О.Т.–Б.
…Криві шаблі татарських брів.

Відвічних віч жагучий гнів.

На лезах уст горить: кохана!

Та як скажу правнучці хана?

Здійнято серце на мечі

Міцною мукою мовчи.


І сню…

Скінчивсь на Калці бій.

І чую крик – убий! убий!

І на землі криваві стязі, –

Я – полоненим руським князем.
Не вбито нас. О, стократ – ні! –

Чом не прийняли смерть в борні? –

На груди нам кладуть помости,

І на помості – ханські гості.


Буяє бенкет звитяжний, –

Не чути грудей тріск страшний.

Я з-під помосту, в гніві лютий,

Підпер плечем – і звільнив груди.


І з-під полотнища шатра

З’явилась… Ні, не все чадра

Від зору людського ховала:

З’явилася і, як ніч, засяяла! –


Відвічних віч жагучих гнів,

Криві шаблі татарських брів,

Гадючий стан, в єдваб повитий,

А з степу – вітер… теплий вітер…



ОЙ У ПОЛІ ЖИТО – КОПИТАМИ ЗБИТО
Запах стиглого жита. Поля

Тяжким злотом полудня закуто.

Тяжко дихає спрагла земля.

Тяжко осінь лягла, як покута.


Вітер спить на порожніх стернях.

Зір біжить за одчинену далеч. Пустка.

Ось лиш – розбите горня

Та криклива обідрана галич.


Там, де хижо шуміли серпи,

Там, де коси співали веселі, –

Сиротливо-німої журби

Залишились пустельні оселі.



І

Сі руки ще не все віддали

В добу тих спопелілих літ, –

Ще вабить в синь співуча далеч

Зітханням теплої землі.
Ще кличе половецьким свистом

Степів жорстока широчінь.

Де кров текла вогнем барвистим.

Вогнисто брязкали мечі.


Конем татарським рветься вітер –

Схопитись гриви! Стиснуть спис!

...А жито копитами збито

У чистім полі, як колись...


Й забитий (той, що вийняв жереб) —

На сірий попіл перетлів.

Лише регоче жовтий череп

На ганьбу небу і землі.


ІІ

Знов серпень диха жовтим жаром.

Співають косами жнива.

Коли ж то спалахнуть пожаром

Мої розжеврені слова?
А там?..

– Порепалась од спраги,

Спеклася спекою земля.

Червоної жадають браги

Стернями вкритії поля.
Тремтить в розплавах сонця обрій,

Курять шляхи, – недобрий знак! –

І, як мара, встає хоробрий

З заліза кутий Залізняк.


І ось пливе крізь душний воздух,

Мов мрія втілена степів, –

В руках трима герлигу просту,

В устах дзвенить залізний спів:

– Вставайте! Знову треба крові!

– Знов коси оберну в ножі!

І блиска зір. Жахають брови.

І привид тане на межі.


III
Як вечір, як я, недужий,

Палає в захід вся Україна.

Антін Павлюк.
Так порожньо і сіро вколо тебе.

Ворожа – все ворожить самота.

А ти гориш. І ось у димнім небі,

Як відповідь, палахкотить мета.


А ти гориш... Палає вітром серпень.

Там пекло спек. Там тишею мертвот

Мовчить простор. І голод-кровочерпій

Підносить знов із оцетом питво.


І знов гудить лунким підземним гудом

Везувій мук. І — вибухне руда!

І знаємо — обидва будем! будем!

А ти гориш... І вітер знов рида.

А ми горим, з її житами разом,

В нещаднім сонці, в просторах огню

За всю Вкраїну — пурпуром образи —

Не в захід, ні! а в схід новому дню.



УРИВОК З ПОЕМИ
Je suis un fils de cette race

E. Verharene.


Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правнук? –

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.


І крізь папери, крізь перо,

Крізь лак культури – богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана, –


Тих отаманів курінних.

Що під гармати революцій,

Уміли кинуть п’яний сміх

В скривавлене обличчя – муці.


Чия залізна голова

І з-під катівської сокири

Жбурляла в чернь такі слова.

Що їй мороз ішов за шкіру.


Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.


Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то

Вони взяли свячений ніж —

Залізняка майбутні діти!


Хай згинуло, хай загуло,—

Вони лишилися, як криця!

І жадний примус, жадне зло

Їх не примусило скориться!


Херсонські прерії — мов Січ,

А кобзарем – херсонський вітер,

І рідним був одразу клич:

– Вставайте! Кайдани порвіте!


Бо ж там тече козацький Буг

Й – не раз червоная – Синюха,

А я там весен вербний пух

І дух землі – з дитинства нюхав.


Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той, –

Та враз підвівсь і запалав,

І з серця кров’ю крикнув Гонта.


Даремно, ворогу, радій, –

Не паралітик і не лірник,

Народ мій – в ураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!


Ще засилатимеш, на жаль.

До Києва послів московських,

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде сковзько...



КОЖЕН ДЕНЬ… (Уривок)
Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.


Сниться гомін дубів прадідівських та річка,

Бідна хата та тепла долоня сестри…

Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!


1923

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
І
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

І місяця золотосрібний ріг.

Життя давно, як божевільне, блудить

По манівцях заплутаних доріг.


Десь кревний край кона в останній муці,

Дикун над ним заносить ятаган,

А він скажений біль терпить, як Муцій,

І крапле кров росою з чорних ран.


Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить

Безглузда путь і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди —

Й саме життя, здається, вже чуже.


ІІ
Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід...


Hi! He знайти і Ніхто не знає.

Ніхто не чув Твоїх плачів.

Біля всесвітнього Сінаю,

Як завше — золото й мечі.


ІІІ
Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: «Кари! Кар!»

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.


А я на полум’ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір’ях — вітряки.


Там свист херсонського простору

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п’єш, самотній, смертний біль.


ІV
Несу отут страшний свій іспит

І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене.


Давно Євгена поминає

За упокій старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зітхання лип.


Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.


1924
V
По яких ще дорогах шукати причинної долі?

Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.


Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

Після чарки отрути влітає сонячний чміль.


І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

Всі принади Твоєї страшної краси.


1920

* * *

Знов неба темний оксамит

Засипали осінні зорі.

Тремтять передчуттям зими

Глибини воздуха прозорі.
Так чуйно тиша ловить шум

І лунко відбива всі згуки.

Я голову тяжку від дум,

Спираю на озяблі руки.


Вдивляюся в Чумацький Шлях –

Вслід прадідам – і сню минулим,

І ніч осінняя в полях

Відповідає сонним гулом.


18.VІІІ.1923
ЄВАНГЕЛІЄ ПІЛЬ (Уривок)
I wszystkie orki, siejby, zniwa –

Ta cala Ewangelja pol…


Leonard Podhorski-Okolow
І
Кінець. Тебе вже полонив

Скажений гун. Вже ризи ділять

Твої полив’яні лани

Червлене муками Поділля.


Вже осінь застелила все.

І Бог за хмарами не чує,

Як ворог по степах кочує

Й отари орд своїх пасе.


Під похорон осінніх марш,

Що сурми вітру хрипко грають,

Знайти за машкарою хмар

Сліпучий промінь Твого раю.


Розплавить сталь височини

Й крізь синь небесного віконця

Все сіять, сіять сяйво сонця

В війною зорані лани.



ПСАЛМИ СТЕПУ
Кривавії зорі світ повідають.
«Слово о полку»
І
Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна Твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!


Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,

В ній морок смороду і мла.

Невже ж Тобі ще може сниться,

Що вільна Ти колись була?


Що над ланів співучим злотом

Ти билась крилами в блакить?

А тут терпінням і скорботам

Життя віддало кожну мить.


А тут все тіло пражить сором

Гостріш, ніж біль найгірших кар,–

Коли Тебе розпусним зором

Нагую огляда владар.


ІІ
Ні, Ти – не мати! Шал коханки

У чорнім полум’ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.


В очах звабливий морок ночі,—

З них кличе, кличе глибина,

А в диких рухах ще регоче

Ніким не займана весна.


Тебе б конем татарським гнати,

І — тільки просвистить аркан —

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.


Привабливо-безсила й гарна,

Осяєш Ти чужий намет,

І хижий хан буде безкарно

Впивати уст отруйний мед.


Та хутко скінчиться відрада:

Засне він стомлений, в Тобі ж

Прокинеться кривава зрада

І стисне віроломний ніж...


Блиснуть у тьмі вовчиці очі —

Лиш горло кров’ю захарчить,—

Ти в море степової ночі

Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя

Закриє половецький степ,

І знову ніч очей покличе —

Тебе спіймать, схопить Тебе б!


Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ж Ти коханка, а не мати,—

Зрадлива бранко степова!


ІІІ
Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі пожеж,—

Бачу, бачу Твою Голготу

І звідціль, з моїх мертвих меж.


Скитський вітер гуляє й нині,

Як тоді, пам’ятаєш Ти?

А степи Твої знов — пустині,

Хіба тільки нові — хрести.


Проорало глибоким плугом,

Кров’ю сіяв новий сіяч,—

Дике жито прийдеться другим

Тяжко жати під спів і плач.


Дике жито! Криваве жито!

Поховай же страшний наш слід,—

Серцем спаленим — все пережито

В апокаліпсі хижих літ.


ІV
Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,

Гіркі й пісні глуха душа співа.


Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит,—

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми з них хіба палили цигарки.

Напіврусини, напівпеченіги,

Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.


Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,

Ти, зранена, зустріла нас, синів,

Що в дикім захваті ятрили кожну рану

Шаршавими руками дикунів.


Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,

І кожний рвав до себе і радів.

А кров текла... І Ти захолоділа

В палких руках закоханих катів.


Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг,—

Прости, прости, — молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг,


Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.


3-7.ІХ.1923. В таборі

І. ПОЛИН
І

В твою далеку синь я обрій відчинив,

Знемігся і припав — ковтати подих любий,—

І сонцеокий день крізь дим далечини

Блакитним леготом і пестить, і голубить.
І в очі широчінь повіяла страшна,

І простір — свист степів — пронизує вітрами.

Це ж тисяча-яка засиніла весна?

У котре ж це гряде Ярило із дарами?


А ти — все та ж. Все — та ж.

Розстаньдорога орд,—

Мандрівним племенам широкий шлях од віку...
Коли ж струснеш цей пил? Повстанеш вся — акорд!

І лоно віддаси свойому Чоловіку!


2
За добою — доба. За ерою — ера.

Кремінь. Бронза. Залізо. Радіо — сталь.

Тільки ти—похотлива скитська гетеро—

Простягаєш сарматських вишень уста.


Тільки ти, перекохана мандрівниками,—

Всім даруєш розтерзане тіло для втіх,

І кусають, і душать брудними руками,

І з плачем твоїм злиті харчання і сміх.


На узбіччі дороги — з Європи в Азію,

Головою на Захід і лоном на Схід —

Розпростерла солодкі смагляві м'язи

На поталу, на ганьбу земних огид.


Під тобою килимом — парча пшениці,

Над тобою єдвабного неба — синь,—

Ти ж подряпана вся, божевільна блуднице,

В дикій слині коханців,— розпусто краси!


3
Не стомилась лежати шляхом,

Кочовничий крок, видно, легкий.

ак тепер — зі Сходу на Захід,

Як тоді — із Варяг у Греки.


Не стомилась — лежиш простерта,

Тяжко гупають в древні груди,—

Лиш — луна. Ні життя, ні смерті.

Довгий сон вікової отрути.


Довгий сон під склепінням неба

В тишині твоїй занімілій,

Правкраїнське радіо степу —

Не дає ні вітру, ні хвилі.


І живем за межею прокляття,

І чекаєм даремно і вперто,—


І ввижається: гарби, багаття,—

Дальні заграви, далеч простерта,—


Крик гортанний потвор кососкулих.

Тупіт тисяч, дзичання, дудніння,

Свист степів, опівнічнії гули,

Ніч — і ти, закривавлено синя.


4
Тут ті ж невільники злиденні,

Тут та ж сліпа і рабська кров.

А там ім’я посмертне «Ленін»

Вже обертається в «Петро».


І знову, знову Вершник Мідний

Над бруками з твоїх кісток,

Пускаючись в галоп побідний,

Заносить мідне копито.


Це ж він, незнищений, як завше,

В вітрах історії — стріла,—

Москву залізом загнуздавши,

Ще раз Полтавою пала.


Се мрець воскрес і бенкетує,

Наллявся кров'ю і гуля,—

Копитом топче і катує,

І стугонить моя земля,


І тяжко стогне раб відвічний.

Даремно клекотить весна

І віє вітер історичний:

Він знов не чує і не зна.

1-3.6.25
5
На літопису незатертім

Креслю циклоїду доби,—

Ще тут в моїм земнім посмерті

Вібрують луни боротьби.


Смертельні спорохніли узи.

Хай неживий в земнім житті,—

Ще й досі чую грози музик

В моїй могильній самоті.


Ще не осів забутній порох.

Ще тиша — тепла від подій

І на непімщених просторах

Гуляє вітер-буревій.


І знаю: буде. Знаю: вдарить.

І знов, і знов хитнеться світ,

І прокривавить гімном кари

Непереможний заповіт.



II. СТЕПОВА ЕЛЛАДА (Уривок)
СЬОГОДНЯ
І
Біла лагода яблунь в цвіту.

П’ю життя моє спрагненно — радо,

Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду–

Медоносним зітханням — ой Ладо!


День дзвенить — золота голубінь,

День співає — блакитна безодня...

Тільки — яблуні та голуби,

Тільки барви буяють сьогодня!


II
Це нічого, що небо чуже, і чужа

Далечінь віє в очі.— Дивись!

Вже перейдена нами остання межа,

Перед нами засяяла вись.


Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій...

Ясна


Тільки вічність... Навіщо ж слова?

В лазуреві безмежжя нас кличе весна,

Пружно-яро життя ожива.
І земля — наречена в молочнім цвіту

Яблунево-рожевих садів –

Мліє солодко в сонячно-яснім меду,

В першій, росній красі пелюстків.



БІЛЬ (Уривок)
Питаю крізь туман розлук:

Скажи, скажи, яка ж тепер Ти?

Влучив навік монгольський лук,

Чи воскресаєш в тиші смерті?



ВІТРИ ІСТОРІЇ
І
Знов на Богдановій дідизні

Історії свистять вітри,

Скрегочуть місяці залізні

Неповторимої пори.


Ще не одно століття йтимеш

Метою перед рухом лав!

...І буде снитись бідний Тиміш

І гук неодгукавших слав...


Ще не один раз все повториш

Під грім історії, як в снах,

І, може, тільки втретє створиш,

І втрете запала весна!


ІІ
Вітри історії розсіють

Готичні сутіні століть,—

Жагу ж зустрінути Месію

Водою днів не утолить.


Крилю голодний зір за обрій,

Обтятий Богом шестикрил,

Мій лютий плач, мій сміх недобрий,

Всі корчі демонської гри,


Лукава пристрасть і лукавий

Холодний біль — Тобі! Тобі!

Не задля зла, не задля слави,—

Той дар гіркий віддай юрбі,—


Ні. Ось цей смолоскип поета

(В нім м’язи й мозок мій горять)

Несу туди, де мріють мети,

Де з крові родиться зоря,


Де хмарами скипілось небо

Під ярим полум’ям пожеж,

Де простір — половецьким степом,

Де дика далечінь — без меж.


Чингіз і нині отаман там,

І ніч чорніє день за днем.

Вчини ж цей щит мій адамантом!

Цей меч — архангела вогнем!


24. IV. 1924

ВАРЯЗЬКА БАЛАДА
Необорима соняшна заглада –

Віки, віки – одна блакитна мить!

Куди ж поділа, степова Елладо,

Варязьку сталь і візантійську мідь?


Від синіх меж до сіверських україн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ.


Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота –

Блаженних бджіл в вишневому саду.


Лиш чорними очима хитрих вікон

Всміхнуться молодицями хати –

І знову степ пестить мої повіки,

І знову скитські баби і хрести.


Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії

І ніч очей з-під п’явок гострих брів –

І знову – степ. Лишь де-не-де замріє

Архіпелаг поснулих хуторів.


Дзвенить вода. Це він, це він синіє –

Балада хвиль – Дніпро. І на горі

Спить Київ – степова Олександрія –

Під злотом царгородських мозаїк.


Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безвладно

Під ноги орд – на кочовничий шлях.


Гриміли десь козацькії литаври,

Віки несли не раз залізний дар, –

Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,

Від мудрості знесилений Владар.


(А ти не довго гаялась в тривозі:

Сарматських уст – отруйний, п’яний мед

Ти віддала татарину в знемозі,

І чув твій сміх Батиєвий намет).


І далі, там, де беріг Кіммерії

Підніс коринфські обриси колон,

Де Херсонес замріяно біліє

І снить солодкий, вічний, синій сон,


Де кам’янисті межі скитських прерій

Врізаються в козацький буйний Понт

Причалом генуезьких кондотьєрів,

Кінцем твоїх бурхливих перепон...


Отак лежиш – замріяно-безсила,

А сходить ніч – і відьмою вночі

Ти розгортаєш кажанові крила...

І, поки по гаях кричать сичі,


По болотах скрегочуть млосні жаби,

Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро –

Летиш, страшна й розхристана, на шабаш –

Своїх дітей байстрючу пити кров...


...А з Чигрина й з Батурина в тумані

(Козацьке сонце тільки виплива)

Два гетьмани виходять мертві й п’яні,

І кожен довго плаче і співа.


Один зітха – єдиним зойком: «Тиміш», –

І проклина Виговського всю ніч,

А другий – той, що огрядніш і стриманіш, –

На північ кида блискавками віч.


І чуть: «Чекай, бо ж – жодного респонсу,

Ти, Орлику, – гаряча голова!»

……………………………………………

...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,

Проклятий край, Елладо степова?!.
26 – 28.VІ.25

13 ЛИСТОПАДА 1920 р. (Уривок)

…нищить, бруднить

і спаплюжує

Землю мою чергова орда.


Степ підвівся і втілився в древній хаос,

І посунув на нас в гостроверхих татарських

шапках,–

Ось все ближче, все ближче – вже вершники

в балці – ось! –

Вже летять перетяти нам шлях.


… Дону синього не пощастило зачерти

Руська земле! За шоломянем єси….



ПОЛІТТЯ (Уривок)

Крізь останній пройшовши іспит,

Вогняву прийнявши купіль,

Не сиди на вечірній призьбі,

Під бандуру плекаючи біль.


Не забудь що з ім’ям «поляне» –

Ти був хитрий, лагідний раб. –

Полюби божевільне і п’яне,

Коли загримить пора.


О, тоді не треба плугу, –

Чересло оберни на ніж.

Перекуй на шолом і кольчугу

Посріблілий від праці леміш.


Що ж! Хай з кров’ю мішається порох

Відвічних шляхів землі, –

Але пам’ятатиме ворог,

Як топтати твої ковилі.


Але пам’ятатиме, хижий,

Що то є – парча пшениць:

Понесе переломані крижі

Під побідний грім гаківниць.


І закаже не дітям, – онукам! –

Перекрочувати межу.

Тож здолай до останньої муки

Свою долю віддати ножу.


Боронить пазурями, зубами

Землі покраяну плоть.

Не встигали б ворони степами

Ворожі кістки полоть.


Не вспівали б вітри співучі

Розносить полонених плачі.

Пам’ятай – треба різать і мучить,

Бо то з плугу зродились мечі.


VІІ
Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс!

Не лагода Еллади й миломовність:

Міцним металом наллята безмовність,

Короткий меч і смертоносний спис.


Щоб не пісні – струмок музичних сліз,

Не шал хвилевий – чину недокровність, –


Напруженість, суцільність, важкість,

повність


та бронза й сталь – на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть вздріти сонця волі, –

Хай згине ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври – станув Капітолій.


15.2.25

ВАРЯГИ (Уривок)
1

О, прокляття твоє,

богорівне прокляття простору…

Юрій Липа.


Проклін, проклін степів чорнявим долам.

Ланів полон трима в одвічній зморі.

Вже не дихне нам в душу синє море,–

Бог покарав і прокляв суходолом.


Лиш войовничі орди – сараною,

Мандровані народи – чорним мором,

Гармата – плугом, шабля – бороною,

Історія – вітрами над простором.


Пекуча спека серпнів у чорнозем,

В смаглявотучне сало суходолу,

В беззахисно зомлілу плоть подолу,

Віддану на поталу темним грозам.


І люд пригнічен низиною ниць,

Вколисаний в сумирний шум пшениць,

Позбавлен моря, грузне в землю Вієм…

…А степ палає вічним суховієм…


2
І не вирватися, не згоріти, –

Древній обрій ревно стиска.

Синьоокий, стрибожий вітер, –

Мов комонна стать козака.


Свисне шабля хижо і гостро, –

Бо ж у відліку одна мета:

Подолати прострацію простору,

Перелляти століття в літа.


Кінь мов лук. Тільки вдарять копита, –

І стрілою дзижчатиме чвал.

…Не розвідано й не розпитано

Про шляхи степових навал…


5
Став на землю варяг. І загорілась відвага –

Бористенського плеса обабіч – на дикий степ.

І у скитських Атенах Русі великий каган

Степовою потугою широко й сяйно росте.


На чотири вітри, від північних лісів до моря,

Від карпатських смерек до блакитного Дону – окрес,

Та на груди цієї землі покладає історія

Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:


То човнами і волоком – путь із варяг у греки

Та навпоперек давній, татарський той – Чорний Шлях…

…І зі сходу на захід далеко летіли лелеки,

І німіла дощами напита осіння земля…


Тільки ржою взялась і зламалась варязька криця,

Танув конунгів скандинавських крижаний дух, –

Подих моря живий – суходоловій тиші кориться,

М’язи вікінга слабнуть у сонячно-хмільнім меду.


Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,

Табунами і гарбами рушила татарва, –

Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі

Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.


1926

ІІ АНТИМАРІЯ
А.D.МСХХХІІІ (Уривок)

Диким, древнім, монгольським виттям



Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя

Під огнем степової свободи.



1933
НЕ ВИКРЕСЛИТЬ ТЕБЕ В РОЗЛУЦІ
О, як прозоро й сяйно вмер би…

Але згадаю, як росте

Пшениця, як шумить крізь верби

Синюха, вітер, простір, степ,


Як хата рідна – з-попід стріхи –

Очима дивиться вікон –

– І крик той – «сину мій! приїхав!»

І ранній день, і ранній сон, –


Це те, що жилами зв’язало,

Що в кров і мускули вросло.

І жаль, як ніжне смертне жало,

Перетинає людське зло.


V.26

ЗЕНІТ
І
Повз смуту літ земних, крізь хвилі суєти,

Задивлений в тобі, прохожу, зачарован,

Туди, де ти гориш, де закликаєш ти.
Рокоче й клекотить там широчінь Дніпрова

І стережуть шляхів розіп’яті хрести,

А решта — рівний степ... Лиш де-не-де діброва

Або низький байрак. Розгорнутий обрій

В пломенах полудня гойдається тремтливо...

Так скорше ж бій даруй, щоб вогненосна злива


Купеллю хресною була землі твоїй. Ще тиша.

Ще мовчить буремний супокій

Та вітру хижому жорстоку їжить гриву.
2
Крізь ці гучні епічні будні

Трудніш нести ліричний спів

Мого невчасного полудня.

Гіркого дару пізніх слів.


Весь вік снувать думки химерні.

Співучим полум’ям палить

І чути чорний регіт черні,

І знати, що минає мить —


Ота одна, ота єдина,

Що є вершина і зеніт...

* * *

І знову сон.



Ясна хатина

В мереживі похилих віт.


Херсонський простір, синя річка,

Город розлогий аж до верб.

Над полем, що біжить, як стрічка,

В вечірнім небі символ — серп.


І нарід шляхти степової.

Що згордував державну міць,

Плекавши мудрощі спокою

Над морем золотих пшениць.


(...І часом не збагнеш: що гірше?

А, може, мудрість та — міцніш,

І марно поривають вірш і

За обрій хріборобських тиш...)

Вітри історії дзижчали

В гучних віках не раз, не два,

Не раз промчали диким чвалом

І гуни, й скити, й татарва.


Мінилися слова і назви,

І там, де в степ вгризався бій,

Він плугом гоїв чорні язви

І переорював горби.


Він — той лукавий, той — тутешній

Якому меч за чересло,

Білив хати, плекав черешні

І розчиняв в горілці зло.


***

І от нового циклу арка

В майбутнє винесла свій крок,

І вітер віятиме парко,

І клекотітиме Дніпро.
І вслід Мазепі і Петлюрі

Підуть полки нових Мазеп.

— Невже ж і цій майбутній бурі

Покірливо поляже степ?


Невже ж не встане лютим гнівом.

Не завирує гімном злоб

Обдурений господар нивам,

Відвічний смерд, сліпий холоп,


Якому кожен пан в наругу

Вигадував нове ім’я?

Одна доба ковтала другу,

І пила піт і кров земля,


І все було даремне й зайве...

В останній раз мій ярий клич:

Дивись, яке нестерпне сяйво —

Мечами променів — у ніч!


3
Все здійснилось. Вже зимна синь зеніту

Над готиками дольних верховіть.

Божественна і неповторна мить,

Мить висоти мого палкого літа.


А нанизу в серпанку серпня снить

Моя земля, гарматами розрита.

Чекаючи на плідний засів жита

І перший гук озимої весни.

На хвилях днів достигла рівновага.
Єдиний напрям і єдина спрага

(Далекий діл землі хитнувсь і зник) —

Ось вічність, ось — крізь хмар прозорі пасма...

Мою гортань стиска солодка спазма:

Стає майстром вчорашній ремісник.
19.VI1.1927.

ДІВА-ОБИДА
Въстала Обида въ силахъ

Дажьбожа вноука, вступила дѣвою

на землю Трояню, въсплескала лебе-

диными крылы на синѣмь морѣ оу

Дону плещучи, оупуди жирня времена.
Слово о пълку.

1

Прокляттям, прокляттям ця назва.

Це світле і тихе «Поляне»,

Мешканцям залитої кров’ю

І п’яної кров’ю землі,—

З обличчям в розтерзаних язвах,

З очима в кривавім тумані,

Чиї воронії брови

Загнулись в татарські шаблі.
О, ні! Не світлий, не тихий

Селянський, вечірній спокій,—

Єдиним полем бою

Розгорнулася далечінь:

Вітром регоче — лихо,

Псами виють епохи,

На вітровім безкраю

Сурмою


Вітер

Історії,

В просторах

Дзвенять мечі!

Ти думав: повернешся з поля,—

Чекає вечеря, жінка,

Сонцем нагріта призьба,

Місяць, бандура... Так?

А крик від пекельного болю!

А бою криваві обжинки!

А в грозах і бурях іспит!

А смертю роздерті уста!


24.ХІ.24
Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати - мертва чи жива.

Де ж ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

Хто гвалтував тебе? Безсила,

Безвладна, п’яна і німа

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.


Мізерія чужих історій

Та сльози п’яних кобзарів -

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.


Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар,

Це ж ти - попівна Роксоляна,

Байстрюча матір яничар!


Чаплінському - ясир кохання -

Це ти, безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані

Вогнем образи і гріха.


Стрибати в гречку – тільки й щастя,

Щоб в корчах зради завмирать –

Це ти, пусте, неплодне трясця,

Ти, Пріська гетьмана Петра.


Звідціль черкаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідціль,

І діти, мов дурні курчата,

І сліз – пісні, й бандури – біль,


І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук, –

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук...


Невже ж калюжою Росії

Завмре твоя широчина?

...А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!


А степ, гарматами пооран,

Тремтить від крові і кісток,

Та про бої віщує ворон,

Червлен тримаючи шматок.


Повстань, як древлє! Панцир з міді

Замінить лати й ганчірки, –

І знов дівоча стать Обиди

Звитяжно гляне у віки.


24.VІІІ.26
НЕВИМОВНЕ
…свивая славы обаполы сего времени
«Слово о полку»
…сонце затьмарює хмара ненависті...

вівці й голуби – і ті вже клацають

зубами.
Лист з України. ХІІ.1931 р.
Ти стелиш степовий килим

Знов гарбам, копитам та юртам,

І очі застеляє дим,

І кров нуртує тюркським нуртом,

Як і тоді.

Батий? Тімур?

– Цілуй, цілуй кінець халату!

Чи ж захистить софійський мур

Сліпий простір і утлу хату?
Бог не пожалує віка:

Вже сім століть ця епопея –

По кам’янистим ташликах

Та по рибальських балаклєях

Рвучкий мутиться Кагарлик

І сонно котиться Синюха, –

Та той же зойк, та той же крик

Лунає жалісно і глухо.

Вже сонце тьмарить хмара зла.

Ягнята клацають зубами,

Ти ж бур’янами поросла

І замість хати – вовчі ями, –

Та з бунту ще не збився гурт,

Гудзами не набрякли жили,

Важкої крові тюркський нурт

Залізне лезо не прошило.

І воля не знайшла вістря…

Так, покриткою, йдеш віками

І в дикім лоні, наче камінь,

Монгольське важчає байстря.


24.ІХ.1932
СПОГАД
…У бабці завше пахло чебрецем

Та м’ятою…

Стояв широкий мисник

З тарілками, мальованими пишно,

З чарками розфарбованого шкла,

З карафкою, обробленою хитро

Під постать птаха (може – звірини,

Як крізь туман пригадую), що в ній

Ховалося про врочисті години

Якось таємне, запашне питво.


Праворуч – ліжко в килимі квітчастім

Та хінська башта подушок на нім,

Ліворуч – дідова лежанка й піч.

Під припічком дрімав був баб чин стільчик,

Що з нього керувала бабця піччю,

Як капітан керує кораблем.


А у кутку висіли образи

Либонь цілком таки не «православні»:

Пречиста – вся в лілеях, як Мадонна,

Ісус Нерукотворний та над Ним –

Бог-Саваоф, до Зевса більш подібний.

І в горобині ночі, коли страшно

Карало небо, я моливсь Йому.
1930.

МОРАВСЬКІ ЕЛЕГІЇ (Уривок)
2
Сонце ллє вогненний мед –

Злотом спалено уста,

Легіт непомітно дме –

Хвилями ідуть жита,


Як ходили там колись,

На п’янкій широчині…


Сонце, сонце, вдаль і ввись

Синю браму відчини!

Зазирнуть крізь сяйний дим

За кордони далечин

І вдихнути. А по тім –

Хоч навіки розлучи.


4
Нитками золота прошита

Блакить. Ідеш і напівсни.

Враз несказанний запах жита

Ударить, наче в серце ніж.


І все щезає. І навколо –

Зелено-золота пітьма:

До колоса шепоче колос,

До волошок моргає мак…


Все тіло, вся істота спрагло

Впиває владну міць буття.

Спадає з пліч щоденне тягло –

Ярмо чужинного життя.


Нема ні мандрів. ні розлуки,

Забула пам’ять чужину,

І теплу землю пестять руки,

Як тіло рідного лану.



ПОДОРОЖ (Уривок) 4. НОКТЮРН ІІ
Небо велике і близьке. Тьмою поняті поля.

Як же давно се так було: небо й земля.


Зорі й сузір’я знайомі – білий холодний жар,

Шлях ген Чумацький куриться, Віз і Волосожар.


Так і піти аж до Криму, до моря і синіх хвиль,

Через степи і яруги, через могили й ковиль.


Так і піти по зорях – прадідам, дідові вслід –

В табір ночей неозорих, щоб проковтнули світ.


21–22.VІІІ.1935

5. НОКТЮРН ІІІ
На далекій межі серед Диких Піль,

Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,

Вартував мій суворий прапрадід степи

Та дудоні ординської луни слухав.


Від сусідніх зимовників димом тягло.

У Торговиці зляканий дзвін бамкав

Може, братові рвали останній суглоб,

В сестрі сутеніла остання тямка…


І, турецький мушкет набиваючи, в ніч

Довго-довго вдивлявся. І хлопця кликав.

І наказував довго. І плакав сич.

І пливла темна ніч, як велика музика.


1927

ВОЛОДИМЕРІЯ

Уласові Самчукові

Земля замчиськ і городищ,

Де кожен камінь б’є глаголом

В щити тисячолітніх тиш,

Що над щербатим видноколом

Ще стережуть летарг століть.

Ржавіє жито. Жухне гречка.

Заснув Остріг, Почаїв снить,

І в снах маячить Берестечко.


Віки поразок і звитяг,

Але – ні козака. ні смерда

Й, замість Богданових ватаг,

Ввижаються полки Ольгерда.

От з’явиться – і задуднять

Шляхи потіхою походу,

І спраглий кінь на схилі дня

Скупається у Синіх Водах.


І відпливе ординський вал,

В степ несучи жахливу славу,

І довго буде чутно чвал,

І видно заграву криваву…

Але за мить зникає все:

Знов рівнина лягає низько.

Ось хлопчик скулений пасе

Товар над висхлим торфовиськом.


Ідуть копиці вздовж межі,

Косар крилатим кроком крочить.

Поміж стернями шлях біжить

Назустріч присмерку і ночі,

Де ген, на тлі клублястих хмар,

На чорноті нічної бурі,

Величністю князівських мар –

Любартові зардіють мури.


5. VІІІ.1938.

Любитів – Луцьке

ПОЖНИВ’Я
Серпневе небо блякне. На полях

Полукіпки. Музика возовиці

Невдовзі оживить широкий шлях.
Вже й крякають недобрі чорні птиці,

Немов над полем бою.


Справді щось

Є в тиші нив від тиші боєвиська,

Що ген за обрій рівно простяглось

В важких снопах подоланого війська.


Коротшає серпневий день. І ніч

Під шум тривожних вітів западає,

Щоб зорі іскрами віястих віч

Тремтіли і зривались на безкраєм.


4. VІІІ.1938

РІК 1942
О, так. Були татари, обри.

Рипіли гарби. Рабський леп.

Та все ковтав безверхий обрій,

І знову колоситься степ.

З-під житньої чуприни стріхи

Поволі глянуть вікна віч -

І вже по всім...

Чому ж потіхи

Ні квіт вишень, ні тиха ніч,

Ні подув поля - не приносять?

Ще тліють згарища нагі,

Ще не наллялися колосся,

А вже ізнов дуднять шляхи.
Січень 1943

ПОХІД ОСЕНІ
Душам смерть — стати водою.
Геракліт.

І
Ще день високий, ще трива

Зеніт мелодії в блакиті,

Ще синь і хвилі, і трава

Купаються в останнім літі,

Ще тиша сонячна дзвенить

Воздушним склом в лункім просторі,

Та, знаємо, це тільки — мить.
Бо там десь, на варязькім морі,

Здіймається в міцний порив

Напруга зимного повітря.

Дихне важким ударом вітра,

Змете красу і знизить вись,

І заламає день високий...


Ось липи шумом понялись

І нашорошились осоки.


18. IX. 1932
2
На вересень, на день, на даль

Вже насувається пустеля —

Важкого неба зимна стеля

Та хмар мандрована вода.


Розчиниться розм'яклий світ,

І речі попливуть імлою,

Примарою, як неміч, злою

Неплодне поле затремтить.


І буде день, як тінь, як дим,

В просторах жовтня мерехтіти.

І не зігрієшся, розбитий,

При марній ватрі самоти.


Вілянів, 21.1Х.1932.

TERTIA VIGILІA (Уривок)
III
Твій простір знову безборонно-голий

І Дике Поле — дике й нічиє,

А в кармазинах варвар низькочолий

Ген цезаря незграбно удає.


О моя муко, спрагнення моє,

Чи ж чужина не скінчиться ніколи?

Ні, чую, бачу — родиться, встає,

Шумлять моря, радіють суходоли.


Підземний гул ось близиться й росте,

Пекучим димом вдарить межи очі

І карою здригнеться спраглий степ

У третю стражу світової ночі.

А поки — гнів під корчами огиди,

Любов — під ваготою зненавиди.


9—19. XI. 1933
НАД ДНІСТРОМ
І
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші,

Мов круча — річище.

Та щось дихне — і враз:

Південне небо — лазурова чаша,

І вічність — час.
І все стирається — розлука, зморшки, роки.

І все вертається — дідизна, юність, даль.

Знов простір виника безмежний і високий,

Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.


2
Високий правий берег. Голоси

Доносяться над срібним плесом лунко.

При березі — дорога. І мажара

Порожняком потойбіч торохтить.

На душогубках пропливли рибалки,

Мов кришталева тиша над Дністром.


Замкнути очі — і на мить немає

Цих двадцяти важких чужинних літ,.

Що проорали чоло і поклали

На плечі труд безкрилий, що навік,

Навік пожерли в серці порожнечу.
...Замкнути очі — і зника Дністер.

І замість нього котиться Синюха...

Поцейбік — наш город (ті самі верби,

І баклажани, й дині, й кукурудза),

А по тім боці — в тій ото хатині —

Живе Карайгуз, славний і страшний.


Рибалка — в літі, у зимі — мисливий,

А цілий рік — п’яниця. Недарма

Його дружина все, було, виводить,

Що «тяжко жити за п’яницею»,

Хоча й не знать, для кого було тяжче?
Він із корчми додому припливав

Вночі човном і, боячися жінки,

Всю ніч сидів на камні прибережнім,

Співаючи сумних пісень всю ніч.


Вночі, було, прокинешся — і чуєш

Глухий, далекий голос самоти

І безнадії — то співав Карайгуз.

В тім співі був і спогад про минуле,

І давня спрага волі степової,

І темний гнів нащадка, й виклик долі,

Й терпка нудьга, і запорозька лють.
І страшно було. І кричать хотілось.

Із уст сухих само зривалось: «Мамо»!

І мама тінню легкою з’являлась,

Казала «спи», хрестила і зникала,

І медом зліплював повіки сон.

3
Шумить серпневий вітер, майже

Херсонський, майже степовий.

Мій вітре простору, заграй же

Про молодість і даль! Повій,

Повій на чорну Україну,

Де вод і зор давно чортма,

Де кожен рік, де кожну днину

Бездонна поглина тюрма.


Повій і голос, що не стих ще,

І той вогонь, що ще не згас.

…О, ще самотніше, ще тихше

Молімось про вогненний час!


Заліщики, VІІІ. 1936
УРИВОК
...І йшли віки, одним ярмом закуті,

Плекаючи каліку і раба.


Зрадливий, хитрий, темний і ледачий,

В гнилоснім тлінні мертвої душі

Він викохав собі павуче серце:
Мале, скоцюрблене, трусливо-люте,

Ненависне і заздре на величність,

Покірливе на низькість ханських стіп.
І так лишав беззахисную землю

Й, тікаючи, встромляв у ню свій спис.


І так міняв залізний лад держави

На хижий свист чужого батога.


І продавав на страту свого князя...

І тупо йшов отарою в ясир.


* * *

Підточена, поламана й затрута,

Рослиною, що вирвана з корінням

Ударами важких вітрів азійських,

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним пругом готиків струнких

Навік опанцеровані народи.

Там битви і молитви трудну путь

Проходили не в лагоді Еллади,

Не під безсилу мудрість Візантії,

А у міцній суворості зусиль,

Напружених божественним законом

То мідний гул незломних легіонів,

Що крицею єдиної руки

Кермовані — ішли в огонь побіди.
1930.
ЛУНИ
Ледве доноситься гул —

Крики голодних хозар...

Десь темносиній Інгул,

Жовтня холодний пожар.


Десь стукотять потяги —

Шпола — Цвіткове — Тальне.

Там, за серпанком юги,

Ждала дідизна й мене:


Синя, синюшна вода,

Пустка, де сад був і дім,

Вітер, що юність вітав

Понад простором п’янким.


Що ж — не судилось. Скипись

В серці пекуча сльоза.

Ринуть в спорожнену вись

Зойки голодних хозар.


Осінь, 1942
ЧЕБРЕЦЬ
Вивіркою перебіжиш доріжку,

Ящіркою — перешмигнеш в кущі,

А я все збираю чебрець.

Джмелем — заплутаєшся у колись

непокірній чуприні,

Осою сядеш — на руку.

А рука не чує, бо в ній

— чебрець!

Вчора ж,

Якось заздалегідь,

Влетіла в кімнату

— звичайною чорною мухою —

І всю ніч перешкоджала заснути.

А на столику дихав чебрець. ...

І виворожував — з пітьми літ —

Дідизну, степ, Синюху.

Пригадував: є там скеля,

що звалась колись «Макітра».

На ній молодим сміхом

дзвеніли гучні вечори

І, поки варили чумацький куліш

І співали, як верби шумлять в кінці

греблі, -

Внизу зітхала глибока Синюха,

Коливаючи лоном своїм

Небо, повне сузір,

І поснулі човни.

І розкривались серця, і навіть папороть

розквітала,

І той квіт

Був — любов.

...Ні, не можу заснути:

На столику диха — чебрець.
Hunter. 20.VI1I.I959

* * *
Епос зачинається так:

Починають говорити

І ліс, і ріка,

А вітер


Розкриває гарячі уста…
28.Х.1963


СПОГАД
І все частіш пригадується синь

Херсонщини, дитинства краєвиди.

Стихія степу, сонячна Синюха,

Граніти скель і вітер верховий.

Він плинув важко, впертий і безмірний.

Мов хвилі, гнав важкоколосий лан

Й тоді ставала майже намацальна

Тарасова метафора могутня

Про «вітру неокраяне крило».

...І все частіш в мої безсонні ночі

Млин Низькодуба глухо двиготить,

Де гребля річку стримує струмками.

А в кінці греблі, зовсім як в тій пісні

(Там саме, де спинялися підводи),

Старезні верби гнуться і шумлять.

Синюха ж, по-осінньому сталева,

Широка, повновода і прудка

Пливе маєстатично-величава,

Немов Дніпро.

І день, хоч неосяйний,

Та й не сумний, а, якось так, буденний,

Звичайний і тверезо-працьовитий.

І, може, вдома мама хліб пече

З пахучої смачної арнаутки,

Що, все ж, занадто скоро він черствів

І був не сірий, а — гнідий.

В неділю ж

З’являлись ярмаркові калачі,

Бабуня з хустки вигортала пряник:

Козак — висока шапка, руки вбоки.

І їлося його з жалем, поволі,

Відкушуючи за шматком шматок...


13.11.1964.

(За проектом)

ПЕТРО СЕЛЕЦЬКИЙ
* * *

Ключ від Сходу,


Двері на Захід?
Ключ від Заходу,
Двері на Схід?
Із варягів у греки
Дорога
Чи із греків
Шлях до варяг?

Голос вітру


Дуднить нізвідки.
Степ, як мушля,
Бринить у тон...
На небесному
Роздоріжжі
Срібна хмарка
Стрічає сон.

Передумав я,


Передумав,
Поки вітер
Спивав росу.
Легіт сонячний,
Мирна далеч.
Трав густих
Миготлива суть.

На стежках кам’яних


За Бугом
Гострі вістря
Чи стріл, чи тирс...
Гай-гай-гай,
Ген Великим Лугом
Диких коней
Пасе туман!

На могилах,


Де сплять велети,
Додивляючись
Яви літ,
Ти мене запитаєш:
”ДЕ ТИ?” –
Там,
Де мічений
Шляхом
Світ!

Дивні кола


Його містерій
Наче ключ,
Відмикає шлях.
Диким духом
Побузьких прерій
Я бреду ним
У диких снах!

Зупинившись,


Дивлюсь на Захід.
Озирнувшись,
Дивлюсь на Схід.
Сяють зорі
Над Вічним Шляхом,
Осяваючи
Яви літ.

Галактичними табунами


Зір
Орудує
Митар-час...
Хто ж ми є
На землі під нами?
Чим вона
Спокусила нас?

* * *

Там дикі балки... Їм нема пуття!


Там стійбища віків, як діорами.
Там Річка Часу плине між ярами,
Впадаючи у Море Забуття.
Там поміж трав і листя вирина
Стежина тиші, звивиста і мокра.
Там подорожніх зманює луна
На кола див, де шелестливі змроки
Сном огортають річку і байрак,
І на опіллі цвіту польового
Черлений слід, мов мимовільний знак
Таїн і смутків Польового Бога –
Коли незримо підступає мить
Нових осягнень і новітніх зречень...
Там дикі балки. Там шляхи лелечі.
Там Річка Часу плине між століть.

ПРИМІТКИ
С.7. Боротьба козака і литвина-воїна з татарськими ханами. Запис Івана Безвершенка.

Безвершенко Іван Кіндратович (1928-2009) – інженер-механік, краєзнавець. Народився у с. Покровка, Новоархангельського району, дитинство промайнуло на берегах Висі й Синюхи. Працював у Лисянці на Черкащині.

Автор публікацій: Битва на Синіх Водах // Лисянщина. – 1994. – 3 грудня; Місце битви з монголами на Синіх Водах відоме // Колос (Новоархангельськ). –1999. – 19 червня.
С.7. Назвали поле Чесним. Запис Вадима Мицика.

Розповідь Олекси Довганя із села Чеснополя Тальнівського району Черкаської області записана у 1967 році.

Мицик Вадим Федорович – етнограф, археолог, журналіст, музеєзнавець. Народився 12 серпня 1940 року в с. Вишнопіль Тальнівського району на Черкащині. Директор Тальнівського музею історії хліборобства.

Автор понад 20 книг з етнографії, археології, краєзнавства.

Лауреат премій ім. Михайла Максимовича та ім. Вікентія Хвойки.

Доктор філософії з культурології. Заслужений працівник культури України


С.8. Козак Синюха. Запис Дмитра Танського.

Танський Дмитро Іванович – журналіст, поет. Народився 20 жовтня 1943 р. в с. Надлак Новоархангельського району на Кіровоградщині. Рід веде від козацького роду Танських, відомих у ХVІІ-ХVІІІ ст.

Працював кореспондентом, редактором районної газети, головним редактором Центрально-Українського видавництва. Відомий на Кіровоградщині як поет-пісняр.
С.9. Татарська погроза. Запис Олексія Брайченка.

Легенда записана у 1995 році від Івана Лазаровича Чекалюка у селі Чеснополі Тальнівського району.

Брайченко Олексій Дмитрович, історик-викладач, краєзнавець. Народився 28 червня 1954 р. в с. Заліському Тальнівського району на Черкащині. Працював у Кіровоградському педагогічному університеті ім. Володимира Винниченка, Національній академії державного управління при Президентові України. Очолював регіональний центр дослідження історії Центральної України Інституту історії України НАН України.

Започаткував у середині 90-х років комплексні експедиції з вивчення Синьоводської проблематики, залучивши до них викладачів та студентів університету ім. Володимира Винниченка, краєзнавців, вчених з Інститутів археології та історії України НАН України, музейників, реставраторів; провів наукові конференції присвячені Синьоводській битві у 1997 та 1998 роках у Кіровограді; упорядкував збірники статей “Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV cт.” (Інститут історії України НАН України, наук. ред. Ф.М.Шабульдо, К., 2003), “Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях” (Інститут історії України НАН України, наук. ред. Ф.М.Шабульдо, К., 2005).

Кандидат історичних наук, доцент, заслужений працівник народної освіти України.
С.9. Ятрань. Запис Володимира Крамаренка.

Крамаренко Володимир Сергійович (1928-1979) – журналіст, архівіст. Корепондент газет: Кіровоградська правда, Кремгес, Молодий комунар. Працював в облтелерадіокомітеті, товаристві охорони памяток історії та культури, очолював обласний державний архів.

Автор кількох путівників, збірників фольклору, краєзнавчих публікацій у пресі. В архіві Кіровоградської області зберігається рукопис статті “Ятранські легенди і бувальщини” з авторськими правками.
С. 11. Смоленчук Микола. Лілея.

Смоленчук Микола Кузьмович (1928-1993) – письменник, літературознавець.

Вчителював, викладав у Кіровоградському та Луцькому педагогічних інститутах.

Автор історичних повістей та романів, розвідок з історії театру корифеїв.

Дослідник творчості Марка Кропивницького, Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), Володимира Винниченка, Афанасія Фета. Чимало сил доклав до створення музеїв Марка Кропивницького, Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) в Бобринці та Кіровограді.

Записувач і дослідник фольклору, яким щедро пересипані всі його твори. Легенду про Лілею розповів у автобіографічному романі “Сиве покоління”. Ще один “литовський” сюжет письменник використав у повісті “При битій дорозі”, вмістивши переказ про те, що в озеро під Верещацькими хуторами ординці, рятуючись від переслідування, змушені були вкинути захоплену литовську казну, яку вони тривалий час прагнули витягнути, запрошуючи у спільники навіть польського короля.

Кандидат філологічних наук, доцент.

Джерело: Смоленчук М.К. Сиве покоління. – Одеса, 1965. – С. 332-333.
С.12. Перекази: Кузня Залізняка на Чалій горі, Підземний хід Зеленьківського яру, Козацький скарб, Пошуки гайдамацьких скарбів розміщені на сайті Новоархангельської районної бібліотеки серед легенд та переказів села Камянечого. Легенда Лісовий став – у легендах села Нерубайка. У легендах села Тернівки – Походження назви річки Синюхи, Козак Терен та Засновник села Тернівки. Переказ про затоплений грецький корабель біля скелі Макітри зустрічаємо в переказах села Торговиці та Новоархангельська.

Режим доступу: http://sites.google.com/site/narcbs/legendi-nasogo-krau.


С.16. Отаман Матяш старий

Події, відображені в думі, на нашу думку, відбувалися на правому березі Синюхи в долині річки Кайнар чи Кайнари – “долина Кайнарськая”, від якої справді недалеко було до Синюхи, за якою були землі Кримського ханства – “Недалече тут земля татарськая”.

Топоніми з основою Кайнар поширені на правобережжі Синюхи, таку назву має її права притока. Річка Кайнара – права притока річки Циганки, яка впадає у Ятрань – праву притоку Синюхи. В басейні Ятрані є ще джерела та струмки з назвами Кайнара та Кайнарка. (Словник гідронімів України. – К.: Наукова думка, 1979. – С.228; Масенко Л.Т. Назви річок Інгуло-Бузького басейну// Горпинич В.О., Лобода В.В., Масенко Л.Т. Власні назви: від топонімічні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. – К., Наукова думка, 1977. – С.138-191; Лучик В.В. Іншомовні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького межиріччя. – Кіровоград, 1999. – С. 42.)

Джерела: Українські народні думи. У п’яти томах. Т. 1. Думи раннього козацького періоду. – К.: ІМФЕ НАН України, 2009. – С. 811-829 (Підготувала Ірина Кімакович); Думи (Історико-героїчний цикл): Збірник / Упоряд. О.Дея; Вступ. слово М.Стельмаха; Іл. худож. В.Лопати. – К.: Дніпро, 1982. – С.21-22.


С.17. Їде Харко з Туреччини (Пісня про Харка і Гнатка)

Джерело: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. Павлій П.Д., Родіна М.С., Стельмах М.П. За ред. М.Т.Рильського і К.Г.Гуслистого. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – С.182.


С.18. Ой на біду, на горе

Відомий етнограф другої половини ХІХ ст. Борис Познанський, хоч і з певними застереженнями, зазначав, що в пісні відображено долю Марка Мамая. Затриманий під Чорним лісом М.Мамай був переданий польському уряду, за розпорядженням якого повішений і четвертований, а голову, на острах гайдамакам, було виставлено на мосту в Торговиці. Андрій Харченко, одягнувши мамаєву шапку, продовжував гайдамакувати під його ім’ям. Брайченко Олексій. “Того не вгадаєш як зовуть…” Прототипи картини “Козак-бандурист” // “Народне слово” (Кіровоград). – 1991. – 7 березня.

Джерело: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. Павлій П.Д., Родіна М.С., Стельмах М.П. За ред. М.Т.Рильського і К.Г.Гуслистого. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – С. 115-116.
С.19. Ой за річкою та й за Синюхою

В пісні йдеться про використання російським урядом запорожців при будівництві укріплень в ході російсько-турецьких воєн ХVІІІ ст. та зі встановленням нових кордонів після підписання мирних договорів.

Джерело: Українські народні думи та історичні пісні / Упор. Павлій П.Д., Родіна М.С., Стельмах М.П. За ред. М.Т.Рильського і К.Г.Гуслистого. – К.: Вид-во АН УРСР, 1955. – С. 165.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВідображення професійного статусу вчителя в народній творчості та працях відомих діячів україни

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconСвіт води очима природничих наук
Землі, її фізичні І хімічні властивості на основі використання міжпредметних зв’язків; формування уявлення про єдність живої І неживої...
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconКультурна спадщина. Творчість українських художників. Народні промисли. Казка І фантазія в народній творчості
Дщину України, ознайомити з творчістю українських художників. Познайомити з технікою плямографії та монотипії в образотворчому мистецтві....
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconТема. І. Франко. Короткі відомості про письменника. Історична правда та художній вимисел: постать українського мислителя ХVІІ століття. Художній образ у творі «Іван Вишенський»
Порівняти факти з життя визначного українського мислителя, полеміста Івана Вишенського та художній вимисел І. Франка
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconОзнайомити шестикласників з основними моментами з життя і творчості відомої дитячої письменниці, допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст повісті

Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconРозділ І функція кольору у художній творчості 1 Естетизм Оскара Уайльда
Кольорова картина світу. Особливості англійських кольоропозначень при перекладі на російську мову
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВона стояла посеред шляху, І сині очі були в зажурі. Куди ідеш ти, ясна дівчино?
Юнак стомився – не впала Пісня, найкращим другом була в дорозі, давала мужність, І віру чисту, І ніжність щедру
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconВ. Стефаник. Новаторство письменника. Експресіонізм у його творчості
Допомогти учням осягнути новаторство письменника,ідейно-художній зміст новели «Камінний хрест»
Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості iconДержавний вищий навчальний заклад
Павло загребельний. Загальний огляд творчості. Історичний роман «диво»: історична основа й художній вимисел у романі «диво»; глибокий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка