Слобожанщини



Сторінка2/5
Дата конвертації17.04.2017
Розмір0.76 Mb.
1   2   3   4   5

3.6. Місця пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років на

Балаклійщині

На базі Балаклійської СЮН діє „Музей Хліба та голодомору”, який був заснований у 2005 році. В музеї представлено історію хліба. На 48 стендах можна прослідкувати значення хліба у житті українського народу. Музей безпосередньо відображає жахливі сторінки історії 1932-1933 років, років Голодомору.

Події Голодомору 1932-1933 років відображені також в музеї в селі Чепіль. Даний музей знаходиться у приміщенні школи, там зібрані відомості, цікаві факти, фотокартки, документи місцевими жителями села. На подвір’ї школи в центрі села Чепіль встановлено пам’ятний знак жертвам Голодомору, єдиний на Балаклійщині, в районі, який досить сильно постраждав в роки Голодомору.

3.7. с. Пришиб – батьківщина Г. П. Данилевського

Поблизу м. Балаклія знаходиться село Пришиб, де народився та похований Г. П. Данилевський. Перша згадка про Пришиб відноситься до 1682 року. Село засновано поселенцями, які прибули сюди із захоплених Польщею правобережних земель. Як свідчать історики, у ті тривожні часи козак-подолянин із-за Дніпра Данило Данилович Данилевський переселився в цю місцевість із своєю сім'єю сотником. Вони заснували невеличку фортецю, біля якої скоро з'явився хутір Пришиб. Сотня Данилевського почала забудовувати місцевість, стала багатіти хлібом і всіляким добром, як раптом набігли татари, спалили фортецю і курені, а сотника Данила полонили. Та через три роки він втік із неволі і повернувся до своїх. Заслуги засновника Пришиба були гідно оцінені Петром Великим. У 1699р. він нагороджений грамотою „За службу и за терпение полонное”, а в 1709р, під час переїзду на Азов, до Полтави, цар Петро був у Пришибі. За переказом він обідав у сотника Данила Данилевського, був за хрещеного батька його онука. Перед від'їздом він подарував Пришибській церкві 2 дзвони і сам підняв їх на дзвіницю. До речі, соснові бори від Андріївки до Балаклії, створені за ініціативи Данилевських, а саме Івана Яковича Данилевського, який був завзятим лісівником. Пам’ятник на могилі письменнику Г. П. Данилевському встановили у 1962 році.

Завітавши до Балаклійського району слід відвідати вищезгадані місця, а також побувати біля 400-річного дубу, який росте на березі озера Лебяже, помилуватися краєвидами на річку Сіверський Донець, здійнятися на Крейдяні гори, або спуститися в урочище Гайдаки.

Таким чином, Балаклійський район має значний туристсько-рекреаційний потенціал для відпочинку. Наявність значних лісових масивів, мальовнича долина р. Сіверський Донець сприяють розвитку пішохідного, водного туризму. Наявність історичних, культурних об’єктів дає можливості для розвитку екскурсійної діяльності на Балаклійщині.



МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ-САДИБА Г. М. ХОТКЕВИЧА

У СЕЛИЩІ ВИСОКИЙ
Харків недарма називали свого часу південною Пальмірою: чимало талановитих науковців, письменників, митців, які внесли неоціненний внесок до світової скарбниці людства, народилися тут, працювали в ньому, любили наше рідне місто. В.Н.Каразін і О.О.Потебня, А.М.Краснов та М.Ф.Сумцов, М.І.Кошкін і Л.Т.Мала – перелік нескінченний і кожна з цих Особистостей – це ціла сторінка в історії науки, техніки, мистецтва, загалом – світової культури.

Серед цієї блискучої плеяди власне неповторне місце займає видатний діяч української культури, письменник, композитор, літературо- та мистецтвознавець, театральний діяч, історик та етнограф Гнат Мартинович Хоткевич (19 (31).12.1877 – 08.10.1938).

Народився Гнат Мартинович у незаможній харківській родині і, провівши дитинство у Дергачах, був змушений отримувати середню освіту в Харківському реальному училищі (1890–1894), яке славилося ґрунтовною підготовкою з точних та природничих наук і давало право вступу до вищих навчальних закладів за профілем.

Навчаючись у Харківському технологічному інституті (1894–1900), Гнат Мартинович захоплювався літературою, вів культурницьку та просвітню роботу. З аматорським студентським гуртком ставив у селах Харківщини п’єси Т.Г.Шевченка, М.Л.Кропивницького, І.І.Карпенка-Карого, вчився грі на бандурі від місцевих сліпих бандуристів. Як бандурист-професіонал виступав у гастролюючому хорі видатного композитора М.В.Лисенка.

1896 року організував селянський театр у Дергачах.

1897 року у львівському журналі «Зоря» вийшло друком його перше оповідання «Грузинка». У Харкові Гнат Мартинович видав збірку оповідань «Добром усе переможеш».

По завершенню навчання дипломований інженер Харківсько-Миколаївської залізниці (1900–1905) весь вільний час віддавав мистецьким та культурницьким уподобанням.

1901 року Гнат Мартинович заснував перший у Російській імперії робітничий театр.

1902 року на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові Г.М.Хоткевич організував перший громадський виступ кобзарів-лірників, після якого виступив з промовою на захист українського мистецтва, за що зазнав переслідувань з боку місцевої влади.

Після подій 1905 року виїхав у Галичину, де жив переважно у Львові. Але і там не покидав захоплень театром, літературою, музикуванням. До старих уподобань під впливом мальовничих Карпат додалося малювання. Збираючи етнографічні відомості, спілкуючися з гуцулами, захопив і їх театром і заснував гуцульський театр, де ставив твори української класики та власні. Неписьменні актори запам’ятовували текст ролей «на слух», однак це не впливало на емоційність та якість виконання і постанови користувалися успіхом у глядачів.

Гнат Мартинович Хоткевич свого часу був чи не єдиним зрячим бандуристом, що володів харківським способом гри на бандурі. Вбачаючи своє покликання у поширенні цього уміння, відомостей про самих бандуристів та їхній репертуар серед широкого загалу, 1909 року Г.М.Хоткевич видав «Підручник гри на бандурі» – чи не перше видання такого роду.

1917 року Гнат Мартинович повернувся до Харкова, активно включився у вир громадської та культурно-просвітницької роботи, займався творчою діяльністю, організував власне видавництво, випускав журнал «Рідне слово».

1918 року вийшло друком історичне дослідження Г.М.Хоткевича «З історії України».

З 1920-х рр. Гнат Мартинович активно займався викладацькою діяльністю: читав курс української літератури у Харківському зооветеринарному технікумі, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті.

У науковому та літературному доробку митця ґрунтовна розвідка «Музичні інструменти українського народу» (1930), видана харківським видавництвом «Рух» у 1928 – 1931 рр. збірка творів у восьми томах, куди увійшли історична повість «Довбуш», тетралогії про Б.Хмельницького та Т.Шевченка тощо. 1930 року автором був перероблений та знов виданий «Підручник гри на бандурі», який одразу ж став музично-бібліографічною рідкістю.

Лише у 1920-ті роки Г.М.Хоткевич зміг придбати власне житло і нарешті поселився з родиною у селищі Високий. У меморіальному музеї Вам покажуть цілу розгалужену сітку зйомних помешкань, де в різні роки він проживав у нашому місті. Високий став очікуваним і жаданим гніздом, яке було так радісно і бажано облаштовувати, де хотілося зустріти старість і виховувати дітей та онуків. Однак не судилося…

22 лютого 1938 року за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі митець був заарештований на власній садибі у Високому. Саме тут почалася дорога Гната Хоткевича на його Голгофу, яка обірвалася пострілом, що пролунав 8 жовтня 1938 року.

Місце поховання нашого видатного земляка і досі невідоме, вірогідно він був похований у 6 кварталі Лісопарку.

1956 року він був посмертно реабілітований.

Даниною пам’яті славетного співця України є фестивалі та конкурси автентичного виконавства, наукові семінари та конференції, мистецькі імпрези, які завдяки діяльності Фонду національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича, Харівського Кобзарського цеху, родині Черемських та допомозі доньки Гната Мартиновича Галині, вже друге десятиріччя проводяться у Харкові.

Вклонитися нашому землякові, вшанувати його невмирущий талант, невтомну працю для рідного народу можна, відвідавши меморіальний музей-садибу Гната Мартиновича Хоткевича у селищі Високий – філіал Харківського літературного музею (телефон для замовлення екскурсій 706-25-80).

СТАРОМЕРЧИЦЬКИЙ ПАЛАЦ – ШЕДЕВР КЛАСИЦИЗМУ
Старомерчицький палац – пам’ятник садово-паркової архітектури 18 ст. – знаходиться у селищі Старий Мерчик Валківського району Харківської області.

Сучасна садиба Старомерчицького палацу збудована Шидловським Григорієм Романовичем у 1776 – 1778 роках. Про її красу Г. К. Лукомський ще в 1915 – 1916 роках писав “Уже подъезжая к усадьбе по улице, застроенной солидными сараями, алебарами в одном определённом стиле, догадываемся о том, что там, дальше, за куполом зелени, будет что-то значительное. Предчуствие не обманывает. Действительно, свернув с большой дороги, проехав через село в переулок и проехав мимо старинной, в общем, обычной церкви в раннеклассическом стиле и гораздо более интересных служб, и, минув ещё один поворот – сразу попадаешь в обширный очаровующий ансамбль, - забываешь о том, что находишься в селе...

Предоставляющаяся взору картина настолько интересна, богата и изыскана, что не верится, как в такой сохранности могла уцелеть доныне усадьба Екатерининского времени”.

Племінник П. А. Ярославського В. І. Ярославський у своїх мемуарах указує, що архітектором всієї садиби є А. А. Паліцин. Онучка поміщика Є. М. Духівського Єлизавета Духівська твердить, що проект садиби виконав Растреллі. На це вказує і архієпископ Філарет.

Щодо причетності В. Растреллі до будівлі палацу у Старому Мерчику є й інші джерела. Відомий харківський краєзнавець М. Саппа виявив у одному з номерів “Харьковских губернских ведомостей” за 1850 рік опис Старомерчицького парку, у якому теж авторство проекту палацу приписується В. Растреллі. Але у жодному офіційному списку його архітектурних робіт Старомерчицький палац не значиться. Та й сам Лукомський цю версію не підтримував. Він вважав, що автором проекту є відомий харківський архітектор П. Ярославський, учень видатного російського архітектора В. Бажанова. Вплив останнього на палац Шидловських дуже помітний. Ось що писав з цього приводу у 1951 р, відомий радянський мистецтвознавець, академік І. Грабар: “На території Радянського Союзу існує будівля, у якій, як у фокусі, зібрані всі баженовські прикмети, розкидані окремо у різних його спорудах. Це прекрасний будинок у тодішній садибі Є. М. Духівського Старий Мерчик Харківської області”.

До цього часу дійсний творець-архітектор невідомий.

“Дворец занимает собою часть обширного ансамбля, образуемого, во-первых, самим домом: потом двумя павильонами, один из которых занят библиотекой, а другой является флигелем для гостей и дом конторы, расположенный напротив дворца. План самого дома очень компактный и элегантный. Все фасады так хороши, что трудно сказать, какой из них главный, лучший. Фасади розмальовані стовпами, пілястрами, консолями, прорізними віконними отворами, нішами з вазами. Напівкруглі фасади з боків розділені пілястрами на декілька частин, розмальовані наличники, прикрашені гірляндами. На кожнім фасаді розміщені різні архітектурні мотиви. Особливо прекрасні елементи схрещення гілок лавра і дуба. Повсюди відтворено багату фантазію автора” (опис Лукомського Г. К.).

Одноповерхові флігелі, бібліотека і будинок для гостей більш прості в архітектурному оформленні, але витримані в тому ж класичному стилі.

Службові приміщення: комора, сарай, арки, конюшні також витримані в одному і тому ж стилі класицизму. Особливо чудової архітектурної обробки конюшні: крутий дах з ліхтарем у вигляді куполу, особливої форми двері, сходи, балкони.

Палац, флігелі, службові приміщення, винні льохи, церква – складають казкове містечко. Одна повторна коробка контори, немов чудодійне тіло, порушує архітектурну гармонію чудового ансамблю великої цінності. Можливо, коробка контори була збудована в часи Орлова-Денисова часто для практичних цілей економії.

На південь від палацу до центру села тягнеться центральна алея, чудово оформлена квітами, клумбами. З боків і біля клумби художньої оздоби чавунні лавки часів Духівського, по алеї на літній період розставлені із теплиць тропічні рослини. На північний-захід від палацу в парк, до ставків спускалась чавунна веранда із будиночками дочок Духівського: Тамари і Ольги на майданчиках. Веранда плетена чудовим виноградом. В часи правління Ярового веранда, як і парадний вхід в палац, були демонтовані. Веранда вела вниз до ставків, на яких плавали чорний і білий лебеді, що подарував Духівському в 1903 році Месянін- орендував у поміщика 300 десятин землі. Даруючи, Месянін попросив, щоб за ними добре доглядали, не давали жита і ячменю, підрізали крила, на ніч зробили для них хатку.

Ставки час від часу чистили зимою: “Бабы подолами вынесут мул”, - говорив Духівський. Зимою спускали воду, мул зверху замерзав, його ламали і підводами вивозили на поля. На другий день процедура з мулом повторювалась. І так поки ставок не очистять.

В кінці ставків гребля, по якій проходить дорога на Михайлівку, Добропілля, Новий Мерчик. Під гірку і по обочині ростуть декілька століть дуби, які існують ще з часу заснування парку. Місцева легенда розповідає, що один з них під час війни із шведами в 1709 році посадив цар Петро І. Перед Полтавською битвою Петро І дійсно був у Балаклеї, Харкові. Можливо, заїздив і в Мерчик.

Вище дуба “Петро І”, до Михайлівки, де залишилось дві сосни, нині збудованого складу, знаходився кам’яний манеж, обсаджений соснами. Внизу, неподалік дубів, стояв колодязь-ротонда в стилі всього архітектурного комплексу.

Вся садиба від села, зі сходу і півдня обнесена цегляним парканом, під поля – канавою і живою непролазною огорожею. В парк сторонніх не пускали.

В комплекс заповідної садиби входили церква Всіх Святих і старовинний родовий цвинтар засновників. Від самого часу забудови 1680 р. церква входила в загальний архітектурний комплекс. Спочатку вона була дерев’яною. У 1778 році на її місці була побудована нова. Але зодчим церкви був інший. Її архітектура проста. Дзвіниця і трапезна побудовані пізніше, в 1894-1895 роках за сприянням поміщика Духівського. Всередині Мерчицька церква не мала шедеврів, крім двох ікон в променях. Своєрідний був і іконостас.

Неподалік від церкви, вниз на південь від дзвіниці, паралельно в’їздній дорозі, від огорожі до панської кухні в східному торці палацу, був розташований старовинний родовий цвинтар Шидловських. У 1916 році Лукомський Г. К. про цей цвинтар писав: “Надгробные памятники расположены были не у церкви, а на специальном фамильном кладбище в парке, невдали от дома. Это священное место выше обращено почти в свалку всего мусора, выволакиваемого из дома, кухни. В состоянии полной заброшенности пришли чудесные монументы. Их уже нет… лишь куча развалившихся камней на месте былых архитектурных скульптур”.

На початку двадцятих років жителі Мерчика ще пам’ятають ряд могил вздовж доріжок з мармуровими білими плитами.

Як виглядав палац з середини?

Красою палацу була овальна зала у два поверхи з багатою ліпниною у вигляді гірлянд, переплетених стрічками з бантами, чудовий орнамент. Але місцями віднілася підліпка орнаменту сучасної форми часів Олександра ІІІ. В залі висіли портрети гігантських розмірів з чудовим розписом, особливо картина Катерини І. Тут стояла велетенська розлога пальма, бронзові і мармурові бюсти, нові меблі. Все разом складало теплу картину затишку.

Столова і вітальня вбрані під епоху Олександра ІІ. Меблі багатої різьби, оббиті матерією з яскравим малюнком. В центрі – гасові лампи з фарфором і малюнками на тему реформи 1861 року – на сільському сході зачитується указ про звільнення селян. На стінах картини у фарфорових і плюшевих рамках. Серед портретів чудові роботи останньої володарки маєтку генерал-лейтенантші Лужіної Наталії Олексіївни.

В опочивальні чудові шпалери синього кольору на срібнім фоні, фарфорові рами і підзеркальники.

В одній кімнаті по садовому фасаді розміщений музей в пам’ять брата генерал-губернатора Сергія Духівського, в якому зібрані предмети побуту народів Середньої Азії і Далекого Сходу (посуд, тканини, килими), особисті речі відважного генерала і невтомного трудівника.

Всюди в будинку пудові обробки дерев’яних дверей, рам, казкового орнаменту, з ніжними карнизами, шафа епохи Катерини ІІ.

Палац для сучасного життя сім’ї був непристосований. Не було кухні, вбиральні; центрального опалення, топили грубки дровами в кожній кімнаті; не було центрального водопостачання і каналізації. У будинок навіть не був проведений телефон. Кухня була побудована у підвалі східного торцового фасаду.

У східному флігелі розміщувалася велетенська бібліотека Є. М. Духівського і архів. Частина бібліотеки розміщувалась в кабінеті поміщика.

Західний флігель був призначений для гостей.

Перший поверх головної контори теж використовувався для житла приїжджих і персоналу обслуги маєтку.

Перед приїздом господаря, ще ранньою весною, палац, флігелі підготовлялись: чистились, білились, фарбувались, протоплялись грубки. Дорогу від станції чистили, відкривався основний зал станції, повсюди наводився порядок і чистота.

Навколо палацу, в основному на захід від нього, було розбито парк. Його планування здійснював А. А. Паліцин – просвітитель, поет, архітектор. Саме він, за словами засновника Харківського національного університету В. Н. Каразіна, “заохотив місцеву знать до будівель, кращого розташування будинків, прикрашенню їх пристойними алеями, до створення бібліотек. Йому зобов’язані ми в основному початками європейського побуту на Україні”.

Для розбивки парку використали велику і глибоку п’ятивершинну балку, що надавало йому напівгірського вигляду. При створенні парку використовували в основному місцеві породи дерев і кущів, переважно листяних. Тому видовий склад його небагатий, всього близько 30 деревних видів і форм. Серед них переважають ясени, дуби, клени.

Хвойних дерев – сосен – висаджували небагато. Проте вони чітко виділяються і зараз на фоні інших дерев, особливо взимку.

На південь від палацу було закладено центральну алею парк. Її прикрашали клумби.

На днищі балки спорудили греблю, завдяки чому утворились два вузьких, але досить довгих ставки. Між ставками була прокладена дорога, якою любили їздити під час прогулянок власники маєтку.

Вся садиба з півдня і сходу (від села) була обнесена цегляною огорожею. З півночі і заходу її обмежував рів, понад яким насадили густу живу огорожу з кущів. Місцевих жителів у парк не допускали, за винятком тих випадків, коли потрібно було виконувати робити по його впорядкуванню.

Перший закладний опис парку було зроблено значно пізніше від його створення. Як вже відмічалось, його можна було зустріти в одному з номерів “Харьковских губернских ведомостей” за 1850 рік. Автор цього опису невідомий. “Садиба розташована на опуклостях двох протилежних гір, біля підошви, яких протікає річка Мерчик і з своїх вод утворює обширне озеро. На одній з цих гір знаходиться чудовий панський будинок, і на площі 120 десятин розташований при ньому англійський сад. Про красу і витонченість будинку ми не будемо говорити, скажемо тільки, що архітектором його був знаменитий Растреллі. Природа і мистецтво, здавалось сперечались про власну перевагу при облаштуванні мерчанського саду і для нього витратили всі свої зусилля: такий він дивовижно красивий і різноманітний. В ньому ви зустрінете у різних місцях саду витонченої архітектури чудові альтанки, павільйони, ротонди, намети... З обширного озера проведені у сад ставки чистої води, одухотворені зграєю прекрасних лебедів. У цьому саду особливо вражає всіх величний вигляд тераси, влаштованої на схилі гори... Ви бачите внизу, саженів за сорок, майже круглу, заслану зеленим килимом широку долину. На цій долині розташований квітник із звивистими і посипаними кольоровим піском стежками і квітковими клумбами. Вся долина оточена лісом з гігантських тополь, ялин і інших дерев; на лівій стороні, під кронами ялин влаштована красива ротонда над криницею; далі видно великий ліс, який поступово здирається нагору, увінчану величезною кам’яною ротондою. Вона, як бойовий вартовий височитьу кінці самого саду, за версту від тераси. Скільки б разів ви не приходили милуватися терасою і краєвидом з неї на сад – здивування і насолода ваша буде зростати завжди більш і більш: так все тут прекрасно, витончено і велично!” (Губський П. В. Сторінки історії. Старий Мерчик. – Харків, КЛІО, 1995 р.)

Захоплення невідомого автора поділяли і пізніші описи парку. Так, наприклад владика Філарет писав: “Сад Мерчанський – предмет подиву по рідкості дерев, по красі місцевості, по багатству рослинності, і, накінець, по всій обширності”.

Г. Лукомський, який відвідав Старий Мерчик саме тоді, коли маєток належав Є. Духівському, теж не шкодував захоплених слів на адресу парку: “Альтанки, місточки, різноманітні горби просвічуються білими колонами через хащу дубів, кленів, ясенів, чітко виділяючись на фоні густої зелені славних віток. Найімпозантнішою будівлею цього роду є грот біля підніжжя горба поблизу ставу. Його доісторичні колони віддзеркалюють в темних сонних водах ставу, над якими низько нависали гілки ялин... Густа трава, альтанки для музикантів”.

Часи володіння палацом і парком Євгеном Духівським – період їх найвищого розквіту. На жаль, цей розквіт тривав недовго. Після революції 1917 року все приходить в упадок.

Після 1917 року у палацу постійно змінюється власник. У 1919 році його передають Гутянському цукровому заводу. У будинку Духівського жили приїжджі спеціалісти села. У 1920 році у панському домі була відкрита агрошкола з двома відділеннями: підготовчим і учбовими класами. Пізніше агрошкола була перейменована в технікум.

У 1961 році Мерчанський агрономічний технікум було переведено в селище Карачівку, а на його місці створили Велико-Писарівський ветеринарний зоотехнікум, який знаходився у садибі Духівських до 1997 року.

Та найсерйозніші випробування для пам’ятника архітектури почалися після переведення технікуму зі Старого Мерчика. Хоча офіційно палац перейшов у відання управління містобудування та архітектури облдержадміністрації, тале фактично лишився без господаря.

Сучасний стан палацу не витримує ніякої критики. Палац, який не має господаря, руйнується швидкими темпами.

Краще збереглись два бічних флігелі. Це пояснюється тим, що західний флігель вже багато років використовує церква Всіх Святих, діяльність якої відновлено у 90-х роках ХХ століття. Саме це приміщення на початку ХХІ століття є єдиною будівлею на території парку – пам’ятка садово-паркового мистецтва має належний вигляд. Належить будівля Російській православній церкві.

Проте церква Всіх Святих – єдиний приємний виняток на території Старомерчицького парку. Парк теж залишає гнітюче враження. Своїм естетичним виглядом він помітно поступається аналогічним природоохоронним об’єктам Харківщини. Можливо, після проведення екскурсій по селищу, жителі задумаються, що крім них самих ніхто не буде берегти і цінувати ті цінності, які є у їх селищі. Неодноразово були спроби відновити прекрасний парк і палац. Навіть з’явилась ідея створити на Слобожанщині Національний парк. Реальних обрисів вона почала набувати лише останнім часом. Особливо після візитів до Харкова Президента України Віктора Ющенка, якого було ознайомлено з цим проектом. До парку має увійти і дворянська садиба Шидловських-Духівських.

Будемо сподіватися на краще.



ГЕОЛОГІЧНІ ПАМ΄ЯТКИ ХАРКІВЩИНИ ЯК СКЛАДОВА ТУРИСТСЬКО-РЕКРЕАЦІЙНОГО КОМПЛЕКСУ
На сучасному етапі розвитку світового господарства індустрія туризму стає найбільш розвинутою, високоприбутковою, динамічною і в багатьох країнах експортною галуззю. У більшості країн туризм відіграє вагому роль в економіці, стимулюванні соціального розвитку регіонів, наповненні державного бюджету.

Крім зазначеного економічного ефекту, розвиток туристичної галузі дозволяє досягнути підвищення добробуту населення, його оздоровлення, збереження високого рівня охорони природи і довкілля. Завдяки швидким темпам урбанізаційних процесів змінюються умови життя людей, в результаті чого вони все далі відходять від природи. Нинішні умови проживання обмежують людину в повноцінній руховій активності, створюють психологічний дискомфорт, породжують так званий техногенний стрес. З’являється невід’ємне бажання виїхати на природу, звільнити себе від накопиченого навантаження в умовах міського проживання. Тому процес відтворення повноцінної працездатності може бути забезпечений тільки в результаті росту споживання туристсько-рекреаційних послуг.

Україна займає одне з провідних місць в Європі за рівнем забезпеченості цінними природними та історико-культурними ресурсами, що викликають значний інтерес у вітчизняних та іноземних туристів. Це повною мірою відноситься до туристсько-рекреаційного потенціалу Харківської області.

Харківщина має достатні природно-рекреаційні можливості для здійснення туристської діяльності. Стверджуючи це, ми маємо на увазі сприятливі географічні умови і вигідне географічне положення, кліматичні умови, наявність водних ресурсів (річок, озер, водосховищ), джерел мінеральної води, об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення. Та поза увагою залишається значна кількість природних об’єктів – геологічних пам’яток. Вони є свідками давніх геологічних подій, які сталися багато мільйонів років тому і мають наукову, пізнавальну та естетичну цінність.

Відвідання геологічних пам’яток можна вважати геологічним туризмом. Добре організований геологічний туризм може забезпечити також відповідні умови та можливість збереження пам’яток.

У довіднику-путівнику «Геологічні пам’ятки України»[1] є дані про 34 геологічні пам’ятки Харківщини. Їх умовно поділено на стратиграфічні (відслонення четвертинних відкладів біля с. Руські Тишки Харківського р-ну, розріз переяславсько-черкаської тераси, Донецьке городище), палеонтологічні (знахідки скам’янілої деревини в смт. Савинці Балаклійського району, відслонення відкладів берекської свити з костяною брекчією у Зміївському районі), мінералого-петрографічні (ільменітова розсип у Зміївському районі), тектонічні (Краснооскільський купол в Ізюмському районі, Петровський купол у Балаклійському районі), геоморфологічні (ступінчатий зсув у Зміївському районі).

На наш погляд, серед виділених геологічних пам’яток, в першу чергу, заслуговують на увагу Донецьке городище (Харківський р-н) та г. Кременець (Ізюмський р-н). Враховуючи, що переважна частка туристів, які здійснюють навчально-тематичні екскурсії до зазначених об’єктів є учнівська молодь, вважаємо за доцільне більш детально зупинитися на характеристиці цих геологічних пам’яток.

Донецьке городище.

Ця геологічна пам’ятка відноситься до типу стратиграфічних. Вона розташованна на північній окраїні селища Карачівка Харківського району, на правому березі річки Уди.

Привабливим туристсько-рекреаційним об’єктом цю пам’ятку роблять такі фактори:


  1. Близькість до обласного центру (8 км);

  2. Наявність кількох видів транспортного сполучення (залізниця, автобуси, маршрутні таксі);

  3. Поєднання в одному місці двох різних пам’яток: археологічної (Донецьке городище) та геологічної (розріз переяславсько-черкаської тераси річки Уди);

  4. Мальовничі краєвиди долини р. Уди.

Опис розрізу переяславсько-черкаської тераси здійснено на основі вивчення четвертинних відкладів даної геологічної пам’ятки. Знизу до верху відслонені:

  • Завадівський горизонт – світло-сірі різнозернисті алювіальні піски.

  • Дніпровський горизонт – лесовидні суглинки жовтувато-буруватого кольору, легкого пилуватого гранулометричного складу, потужність 0,7 м.

  • Кайдакський горизонт – викопні грунти бурі лісові зі слідами кріогенезу, мерзлотними клинами, у верхній частині лужно-чорноземні легкосуглинисті, потужність 1,2 м.

  • Тясмінський горизонт – жовтувато-палеві лесовидні суглинки потужністю 1м.

  • Прилукський горизонт – викопні грунти щільні з незначним озалізненням коричневого кольору потужністю 1,3 м.

  • Удайський горизонт – бурі, світло-бурі лесовидні суглинки, легкі, карбонатні, потужність 1 м.

  • Вітачевський горизонт - викопні грунти середньосуглинисті, щільні, карбонатні, потужністю 0,7 м.

Голоценовий горизонт представлений дерновими грунтами з багаточисельним корінням рослин.

Час формування тераси відноситься до четвертинного періоду, коли в дію вступає такий потужний фактор, як періодичне зледеніння Східно-Європейської рівнини. І хоча льодовики ніколи не досягали території сучасної Харківщини, ми добре бачимо у відслоненні сліди різких похолодань. Дію зледеніння територія випробувала у вигляді льодовикових потоків, накопичення лесовидних товщ, розвитку процесів кріогенезу.

Зі зледенінням пов’язують формування річкових терас – під час міжльодовикових епох з більш теплим кліматом річки поглиблювали свої русла, утворюючи уступи терас.

До сучасних геологічних процесів у цьому районі належать вивітрювання, розмив берегів річок, яроутворення, гравітаційні процеси на схилах. Також потрібно враховувати діяльність людини як фактор впливу на природнє середовище.

Високий мис на правому березі р. Уди відомий і тим, що тут розташований археологічний пам’ятник епохи Київської Русі – місто Донець, який став прообразом майбутнього Харкова.

Перші згадки про місто Донець знаходимо в Іпатієвському літописі під 1185 р. у зв’язку з невдалим походом князя Ігора Святославовича на половців. Князь Ігор, його брат і син потрапили в полон, потім їм вдалося втекти і вони переховувались у місті Донець.

Місто знаходилось на окраїні Руської держави. Воно було укріплене рвом, високим земляним валом. Основним типом житла були наземні будівлі. Жителі міста займалися мисливством, розводили корів, коней, вівців. У місті були розвинуті ремесла: обробка заліза, з якого виготовляли знаряддя праці, ковальство (виготовляли зброю, кольчуги), гончарство, різблення по кості.

Але життя міста було зруйновано під час татаро-монгольської навали, після чого Донець вже не відродився.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Слобожанщини iconМетодичні рекомендації до навчальної програми факультативного / спеціального курсу «Православна культура Слобожанщини» для учнів 8-хкласів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм власності з українською
«Православна культура Слобожанщини» для учнів 8-хкласів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності з українською,...
Слобожанщини iconЛітературними стежками Слобожанщини
Харківщини, розмаїттям тем І мотивів їх творчості, шляхом інтеграції літератури рідного краю з іншими видами мистецтва
Слобожанщини iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...
Слобожанщини iconТема. Природа рідного краю в поезії Якова Щоголіва
Слобожанщини у творчості Я. Щоголіва; навчити учнів спостерігати рослинний І тваринний світ
Слобожанщини iconБіографія письменника
Білопілля в Лебединськім повіті Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім'ї. Дід по матері орендував маєток у селі...
Слобожанщини iconСуми старовинне місто понад мальовничим Пслом, що несе свої води до Дніпра
Це колоритне місто Слобожанщини з установленими традиціями та великою культурної спадщиною, багатою на визначні імена
Слобожанщини iconІнформація з таких питань: положення про Всеукраїнську експедицію учнівської та студентської молоді «Моя Батьківщина Україна»
Випуск перших збірників «Краєзнавчі шляхи Слобожанщини» викликав значну зацікавленість у вчителів історії, географії, керівників...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка