Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи



Сторінка2/7
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.05 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7

Бароко - (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль синтетичного характеру початку 16 — кінця 18 ст., який охопив всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Термін «бароко» перейшов до літературознавства з мистецтвознавства через загальну схожість у стилях образотворчих мистецтв і літератури тієї доби. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше. Цей художній напрям був спільним для переважної більшості європейських літератур. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою, характерним є руйнування людиноцентричних уявлень доби Відродження, домінування божественного начала в його художній системі. У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, «покинутості» людини в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю». У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціюванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну. Характерними ознаками цього напрямку були також відродження античної культури і спроба поєднання її з християнською релігією. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейських літературах ХІХ-ХХ ст. Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерон та поет дон Луіс де Гонгора-і-Арготе, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та поет В. Вуатюр. Носіями бароко в російській літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранній М. Ломоносов. Серед визначних представників українського бароко: І.Вишенський, М.Смотрицький, І.Галятович, Л.Баранович, Д.Туптало та інші. Бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Бейт — двовірш у поезії народів Сходу, який обов’язково має закінчену думку; може бути окремим віршем, також може утворювати жанри (рубаї, газелі, касиди та інші форми східної лірики). В залежності від поетичного жанру може бути римованим та неримованим. Об’єм віршованого твору зазвичай визначається за кількістю бейтів. Майстрами бейтів вважаються Рудакі, О.Хайям, Гафіз. В Україні неперевершеним у цьому жанрі став Д.Павличко.

Билина — твір героїчного пісенного епосу східних слов’ян про богатирів і народних героїв, який був створений у давнину (в XI-XVI ст.) безіменними співцями-сказителями й усно передавався із покоління в покоління. Основний зміст билин — розповідь про героїчні подвиги та діян­ня руських богатирів (переважно з народу) у боротьбі з поневолювачами рідної землі (південні кочові племена, монголо-татарська орда, різні фантастичні істоти). Билинний богатир виступає як узагальнений образ ідеального героя, в якому втілені й певні риси реальних осіб далекого минулого, а в образі його дій у фантастичному перебільшенні долинає відгомін реальних історичних подій. Билинні тексти прийнято поділяти на два типи: 1) вій­ськові, власне героїчні (билини про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича); 2) соціально-побутові, в яких, проте, завжди наявний і героїчний елемент («Вольга і Микула», «Дюк Степанович», билини про Садка). Окрім цього, усі билини діляться на два цикли — київський та новгородський (залежно від того, з якими центрами давньої Русі співвідносяться описувані в них події).



В


Верлібр (від фр. vers - вірш і libre - вільний) - вірш з неримованим ненаголошеним рядком, перехідне явище між поезією і прозою. У верлібрі спостерігаються певні ритмічні періоди, або такти, що мають переважно змістове завершення. Верлібр характеризується насамперед неперіодичними повтореннями різних компонентів — складів, стоп, наголосів, слів, груп слів, фраз. Ритмічність вільного вірша може підкреслюватися й римою, однак можна побачити й багато творів цього типу, де рядки не римуються. У художній літературі верлібр поширився у добу середньовіччя, а пізніше — у німецькій (Г.Гейне ) та бельгійській (Е.Верхарн) поезії й творчості французьких символістів (П.Верлен, А.Рембо, Ш.Бодлер, С.Малларме та ін.). Видатним майстром верлібру був У.Уїтмен (США). В Росії верлібром писали А.Фет, В.Брюсов, О.Блок, А.Бєлий та ін. В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Л.Українка), активізувався у XX столітті (М. Семенко, М.Рильський, В. Поліщук, В.Стус, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій та ін.).

«Вічний образ» — літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Вічні образи набувають загального значення і зберігають художню цінність до нашого часу, втілюючи у собі певні риси людського характеру. Класичними прикладами вічного образу в європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т. п., які виникли на конкретному історичному підґрунті й сконцентрували у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого призначення. Українська література також має свої вічні образи, які порушують корінні проблеми людського буття: образи Бояна, Ярославни, Байди, козака Голоти та ін.


Г


Газела (газель) - ліричний вірш, що складається не менше як із 3-х, не більше як з 12 бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою: аа, ба, ва, га тощо. Викінчені за думкою строфи не пов’язані між собою фабулою, їх об’єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор може назвати своє ім’я (літературний псевдонім). Основний зміст газелі — любов, туга закоханого, нерідко філософські медитації, втілені в алегоріях. Ця форма виникла у VII ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах (Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.). Першим до газелі в Європі звернувся Й.-В. Ґете. Зустрічаються вони і в доробку українських поетів (І. Франко, В. Поліщук, Д. Павличко та ін.).

Гекзаметр (гр. шестимірник) - античний віршовий розмір, шестистопний дактиль з останньою усіченою стопою. За легендою, гекзаметр був винайдений у стародавніх Дельфах, і спочатку його використовували в релігійних гімнах, а потім уже застосовували як високу форму вірша у поетичних творах героїчного характеру. Гекзаметр застосовується у багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розмірами (пентаметр) — в елегіях та епіграмах; до нього зверталися Гомер, Вергілій, Теокріт. У поезії нового часу до гекзаметра як розміру, що передає величне та поважне враження, звертався Й. В. Гете, Генрі Лонгфелло та інші. В українській поезії гекзаметр спостерігається в доробку Л.Українки, М.Рильського, П.Тичини, М.Вінграновського.

Героїчний епос (гр. слово або оповідання) — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. У такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

Героїчний епос поділяється на: найдавніший (архаїчний) епос - міф, казка, легенда; давній (класичний) епос— «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера; середньовічний героїчний епос— «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда». Яскравим прикладом героїчного епосу княжої доби є "Слово про Ігорів похід", доби козаччини — думи й історичні пісні.



Гротеск (від фр. grotesque — химерний, незвичайний; італ. grotta - печера, грот) - вид художньої типізації, коли свідомо порушується життєва правдоподібність, карикатурно перетворюються реальні співвідношення, фантастичне поєднується з реальним, трагічне - з комічним; вид художньої образності, для якого характерними є: фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси зв'язок із карикатурою й огидним); поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрасних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним); заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв'язок з пародією, травестією, бурлеском); стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і т.п.). Термін походить від знайдених на межі XV-XVI ст. Рафаелем Санті у римських підземних гротах химерних настінних малюнків з поєднанням рослинних і тваринних форм. Гротеск використовувався ще в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт). На ньому ґрунтуються твори Ф.Рабле, Дж.Свіфта, Е.-Т.-А.Гофмана. Дуже поширеним гротеск стає у XX ст., особливо у творах модерного спрямування: Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, В.Гомбрович, С.Мрожек, Ю.Клен.

Гумор — художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь (життєвих явищ, людських характерів тощо) у комічному вигляді, а також твір літератури, або мистецтва, що використовує цей прийом. Поняття гумор вживається і в широкому розумінні — як взагалі сміх і почуття смішного. Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон, або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливим видом гумору є так званий «чорний» гумор. Визнаними майстрами гумору у різних його формах є М.Сервантес, Д.Свіфт, А.Чехов, О.Пушкін, М.Гоголь, М.Салтиков-Щедрін, М.Булгаков, І.Котляревський, І.Нечуй-Левицький, І.Карпенко-Карий, О.Вишня, М.Куліш та ін.


Д


Декаданс (фр. занепадництво) – загальна назва явищ європейської культури другої половини XIX - початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тенденціями індивідуалізму, викликаних кризою суспільної та індивідуальної свідомості, розгубленості багатьох митців перед гострими життєвими суперечностями, що постали в тогочасній ситуації. У Франції вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій у літературі у негативному контексті до творчості В.Гюго. Характерними виявами настроїв декадансу були були: у життєвій позиції митців — глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й у естетичній зверхності над «натовпом» (дендизм); у творчості митців — надання переваги форми над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності — парнасизм), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло «обраних» інтелектуалів. Письменниками - декадентами були: О.Уайльд, П.Верлен, Ш.Бодлер, А.Рембо М.Метерлінк, Ф.Сологуб, Д.Мережковський, З.Гіппіус, К.Бальмонт. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський Г. Чупринка, О. Олесь та ін.

Детектив (англ. detective - агент розшуку, з лат. detectio - розкриття) - різновид пригодницької літератури, передовсім прозові твори, в яких розкривається певна таємниця. Основна ознака жанру - наявність у творі якоїсь загадкової події, обставини якої невідомі і мають бути виясненні. Найчастіше описувана подія - це злочин, хоча існують детективи, в яких розслідують події, що не є злочинними. Суттєвою особливістю детектива є те, що справжні обставини події не повідомляються читачеві, принаймні, в повному обсязі, до закінчення розслідування. Читач проводиться автором через процес розслідування, отримуючи можливість на кожному його етапі будувати власні версії і оцінювати вже відомі факти. Зачинателями даного жанру називають найчастіше чотирьох письменників - Е.По, А.Конан-Дойла, Г.Кіта Честертона і В.Коллінза; визнаними майстрами жанру є А. Крісті, У.Еко, А.Азімов, С.Лем, Б.Акунін та ін. Існують різновиди детективу: психологічний, історичний, іронічний, політичний, фантастичний, шпигунський, кримінальний, крутий (гангстерський).

Драма - літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів; а також п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. Її зародження можна помітити в драматургії античності (Евріпід). Проте частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII столітті. Існують два жанрові типи драми: «арістотелівська» або «закрита» драма, і «неарістотелівська», або «відкрита». Перша з них розкриває характери персонажів через їхні вчинки. «Закритій» драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У цьому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюґо, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. В основу так званої «відкритої» драми покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.

У російській літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, О.Островський, Л.Толстой, А.Чехов). Поряд з реалістичною європейською драмою (Р.Роллан, Дж.Прістлі, Ш.О'Кейсі, А.Міллер, В.Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також «драма абсурду». В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. (І.Котляревський), розвивається у творчості Т. Шевченка, П.Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І. Карпенко-Карого, І.Франка, Б.Грінченка, Л.Українки, В.Винниченка, М.Куліша, О.Коломійця, Л.Хоролець, О. Корнієнка.





Е


Езопова мова - замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Термін «езопова мова» запровадив М.Салтиков-Щедрін у 70-х XIX ст. за ім'ям давньогрецького байкаря Езопа (VI-V ст. до н.е.). Найчастіше цей прийом використовувався байкарями, проте і інші митці нерідко застосовували його у своїй творчості: Федр, Ж.Лафонтен, І.Крилов, Л.Глібов, Г.Сковорода, П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка. Езоповою мовою послуговувалися Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка, М.Куліш, О.Вишня, М.Гірник, В.Симоненко та ін.

Екзистенціалізм (від лат. ехistentia - існування) - напрям у філософії та літературі XX ст., що досліджує людину як унікальну духовну істоту, здатну до самостійного вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра тощо. Визначальні риси екзистенціалізму: на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Екзистенціалізм сповідувала значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А.Жид, А.Камю, Жан-Поль Сартр, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А.Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М.де Унамуно, італієць Д.Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота та ін. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т.Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в ліриці В.Стуса. Подеколи межі екзистенціалізму як концептуальної структури є розмитими, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Експресіонізм (лат. вираження) - літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х років. Мав своїх прихильників у Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Термін «експресіонізм» був покликаний визначити сутність мистецтва, що є за своїми цілями та засобами протилежним імпресіонізму й натуралізму: мистецтво не зображає, не копіює дійсність, а виражає її сутність. Основний творчий принцип експресіонізму - відображення загостреного суб’єктивного світобачення через авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності у світовому суспільстві початку XX ст., зокрема, першою світовою війною та революціями. Для стилю експресіонізму характерні «нервова» емоційність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Визначальні риси експресіонізму: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою. Найпомітнішими є традиції експресіонізму в драматургії Б.Брехта, П.Вайса, Ю.О'Ніла, у прозі Г.Грасса, у творчості М.Фріша, Ф.Дюрренматта та ін. Експресіоністична образність притаманна також низці творів української літератури: В.Стефаника, А. Головка, М. Хвильового, В. Винниченка, М. Куліша.

Епітет (гр. прикладка, прізвисько, додаток) - визначення при слові, що впливає на його виразність, допомагає йому набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості, насиченості. Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів (тропів). Як епітет переважно вживаються прикметники, можуть бути й інші частини мови, зокрема, іменник. Крім оригінальних епітетів, винайдених автором, у художніх творах з'являються і постійні епітети літературного або фольклорного походження. Як правило, у ролі епітетів виступають слова, вжиті в переносному значенні. Епітети поділяються на групи: характерологічні, або пояснювальні (підкреслюють найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться); посилювальні (не просто виділяють характерну рису предмета, а ще й посилюють її); прикрашальні (надають словам поетичного колориту, переводять їх тим самим з розряду слів звичайної прозаїчної мови в ряд поетичний). За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські.

Епіфора (гр. перенесення, повторення) - стилістична фігура, протилежна анафорі, яка вживається для увиразнення художнього мовлення: повторення однакових слів, звукових сполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (зокрема, в романі у віршах), фраз - у прозі чи драмі. Інколи епіфора, як і анафора, може поширюватися на весь віршовий твір. Епіфора буває лексичною (повторення в кінці відрізку мовлення одного і того ж слова); граматичною (повторення форми слова); семантичною (повторення синонімічного слова). Лексична епіфора вживається порівняно рідко. Граматична епіфора у віршах утворює просту риму (зокрема в ліриці народів Сходу), а лексична – рідкісну "тавтологічну риму" (повторення у кінці віршованого рядка у визначеному порядку одного і того ж слова чи кількох однакових слів, які замінюють собою рими і тим самим визначають строфічну будову вірша).

Епічна драма - тип «відкритої» драми з домінуванням епічних елементів, що виник шляхом проникнення структур прози у драматургію. Їй притаманні умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма, змальовуючи широкомасштабні події в житті народу чи народів, розвиток ідеологій та суспільних систем, мала на меті спонукати глядача до переінакшення теперішнього світу, активізувати його креативні можливості. Епічна драма спрямована не на конкретну розв’язку дії, а на розв’язання глобальних проблем, не на побут, а на буття, тому в ній надто відчутна присутність автора. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. Епічну драму у своїй творчості активно втілювали Е. Піскадор, В. Винниченко, В. Маяковський, В. Вишневський, В. Мейєрхольд, Лесь Курбас та ін. З’явилися жанрові різновиди епічної драми: епічно-політична (В. Винниченко, Б. Брехт, В. Маяковський, М. Куліш, Лесь Курбас, Н. Хікмет та ін.), народно-епічна (О. Коломієць, Тауфік аль-Хакім, Махмуд Масаді та ін.), притчево-алегорична (Е. Йонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс).

Епічна поема - це монументальна віршована форма героїчного епосу, яка до XVIII століття була провідним жанром епічної літератури. Джерело її сюжету - народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована. Героїчні епічні поеми, які створювалися так чи інакше всіма народами у певну епоху їх розвитку, сягають корінням у найдавніший фольклор, міфологію, легендарну пам’ять про доісторичні часи. Так виникли давньогрецькі епічні поеми «Іліада» й «Одіссея», індійська поема «Махабхарата», німецька «Пісня про Нібелунгів», старофранцузька «Пісня про Роланда», скандинавська «Едда» тощо. У героїчних епічних поемах відбився досвід народу в період його становлення, відобразилися різні стадії й сторони цього процесу. У стародавніх епічних поемах створена монументальна і всебічна картина світу, у якій знаходить місце космічні сили природи й особливості місцевого пейзажу, битви, що вирішують долі народів, і подробиці повсякденного побуту, піднесені лики богів і героїв - і прості людські обличчя. Усе це перебуває в гармонійному співвідношенні і єдності, зливаючись у цілісний образ буття.

«Епічний театр» - театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як спосіб представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем. Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconТема. Автобіографія як документ ділового мовлення та літературний жанр
Обладнання : словник літературознавчих термінів; тлумачний словник;А. Коваль.’’Культура ділового мовлення’’;таблиця’’Автобіографія’’(кожному...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconЛуганської облдержадміністрації, навчально-методичний центр профтехосвіти у луганській області
Обладнання: портрет Дж. Джойса, виставка його творів, тексти есе, аудіозапис, мультимедійна система (презентація), словник літературознавчих...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconПолтавський державний
Словник футбольних термінів – методичний посібник для вчителів фізичного виховання, викладачів вищих навчальних закладів, тренерів,...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconУкраїнсько-англійський словник термінів сільськогосподарської техніки
Піхтовнікова Л. С., Морозов І. В., Зембінська Т. М., Семененко Л. О., Богуцька Т. Г. Українсько-англійський словник термінів сільськогосподарської...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconСловник понять І термінів з всесвітньої історії (10-11 кл.)
Виконавча влада – одна з трьох гілок державної влади, яка спрямовує й організовує внутрішню І зовнішню діяльність держави, забезпечує...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconІнформаційно-методичний центр
...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconРобота зі словником літературознавчих термінів
У його розвитку, як І в розвитку національних літератур, формуються певні закономірності, внутрішні й міжнаціональні зв’язки
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconБєліков, О. О. Тлумачний словник найсучасніших юридичних термінів. – Х. Прапор, 2011. – 320 с

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМ. Голянич, Р. Стефурак, І. Бабій Словник лінгвістичних термінів: лексикологія, фразеологія, лексикографія Івано-Франківськ 2011

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМетодичні рекомендації до виконання контрольних робіт для студентів заочної форми навчання з навчальної дисципліни пп. 17 19 «документна лінгвістика»
Перекладіть українською мовою текст зі спеціальності (приблизно на 250 слів), подайте російсько-український тлумачний словник термінів...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка