Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи



Сторінка4/7
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.05 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7

Літературна казка - авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів. Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Найвідоміші автори літературних казок: Ш. Перро, Г. Андерсен, В. Гауфф, О. Пушкін, Л.Українка, Н.Забіла, І.Франко, В.Сухомлинський, М.Підгірянка.

Літературний напрям - сукупність ідейно-художніх тенденцій, утілена у визначних творах, які з’явилися приблизно одночасно. Основні літературні напрями: бароко (XVII - XVIII ст.); класицизм (XVIII - початок XIX ст.); сентименталізм (друга половина XVIII - початок XIX ст.); романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.); реалізм (друга половина XIX ст.); модернізм (кінець XIX - XX ст.) - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; постмодернізм (з 1980-х pp. ХХ ст.). Літературний напрям визначають такі важливі чинники: Світоглядний (ідейний і філософський) фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини у суспільстві та Всесвіті; Поетика як система більш-менш нормативних правил, котрі виросли на філософськім фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною творчістю. Це — головний чинник літературного напряму; Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напряму, є характерними для нього; Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників. Між національними різновидами літературного напряму існує певний внутрішній зв'язок - у них проявляються закономірності світового літературного процесу.

Літературний процес - багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо; історичне існування, функціонування й розвиток літератури протягом як певної епохи, так і всієї історії нації, країни, світу. Термін виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX-XX ст. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Елементами літературного процесу є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо. Літературний процес складається з літературних епох. Приблизна схема світового літературного процесу: Античність – Готика – Ренесанс – Бароко – Класицизм – Романтизм – Реалізм – Модернізм – Постмодернізм.

Літературна течія - сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання. Літературні течії можуть входити до літературних напрямів. Наприклад, у романтизмі виокремлюють народно-фольклорну, гротесково-фантастичну, байронівську, вальтер-скоттівську літературну течію. Іноді терміни «літературний напрям» і «літературна течія» вживаються як синоніми, проте науковці вважають такий підхід неправомірним.


М


Магічний реалізм – реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального й фантастичного, побутового й міфічного, справжнього та вигаданого, таємного. Найповніше виявився в латиноамериканській літературі. У творах магічного реалізму раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р. Елементи магічного реалізму: Фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливі, але вони ніколи не пояснюються; Герої приймають та не заперечують логіки магічних елементів; Численні деталі сенсорного сприйняття; Часто використовуються символи та образи; Емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже докладно; Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім, колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле; Причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати "до" трагічних подій; Широко використовуються фольклор і міфологія; Події передаються з альтернативних поглядів - голос оповідача перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між топоглядами різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно до загальних взаємин та спогадів; Минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з одним; Ясний фінал твору дозволяє читачеві визначитися, що ж насправді відповідає до дійсного перебігу подій - фантастичне чи повсякденне. В традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, А.Карпентьєр, М.А.Астуріас, Ф.Кафка, М.Кундера, М.Павич, Ф.Рабле, Е.-Т.-А.Гофман, Е.По, М.Гоголь, М.Булгаков та ін. Простежується чимало рис магічного реалізму в українському химерному романі (О.Стороженко, М.Йогансен, О.Ільченко, В.Земляк та ін.)

«Маленька людина» — тип літературного героя, що з’явився в реалістичній літературі початку XIX ст. Для «маленької людини» характерне знаходження на нижніх щаблях суспільної драбини, яке визначає їхню психологію й суспільну поведінку - приниженість у поєднанні з відчуттям несправедливості та ураженого самолюбства. Одним з перших, хто висунув у російській літературі демократичну тему "маленької людини", був О.Пушкін. Традиції Пушкіна продовжили й розвинули М.Гоголь, Ф.Достоєвський. Наскрізною темою «маленької людини» пронизана літературна спадщина О.Генрі. До теми звертаються також письменники кінця XIX - XX ст.: А. Чехов, М.Горький, Л.Андрєєв, Ф.Сологуб, О.Аверченко, К.Треньов, І.Шмельов, М.Зощенко, М.Булгаков, В.Войнович, Є.Гребінка.

«Мандрівний сюжет» - сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень є подібність основних мотивів у сюжетах з родинного, родового життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами, зрада брата, коханої, коханого, шукання скарбів тощо), з історії взаємин вождів і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих тощо. Вони зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях. Типологічна подібність між ними, встановлена за допомогою порівняльно - історичних зіставлень, пояснюється взаємовпливами культур і літератур в період активних міграційних процесів. Байкові сюжети відомі з часів античності, їx розробляли Езоп, Федр, Лафонтен, Гребінка, Глібов, Крилов.

Метафора - один із основних тропів: образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням. Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Вважається, що першим метафору використав «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Сократ, у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон. Функції метафори: найменування деяких предметів, які не мають власної назви; підсилення значення сказаного; засобу для досягнення естетичного враження. Виділяють чотири типи метафор, побудованих на: заміщенні живого живим; заміщенні живого неживим; заміщенні неживого неживим; заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю, або ще персоніфікацією. Найчастіше метафора виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього.

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) - оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду. У буденній сучасній мові слово «міф» часто використовують для позначення популярного, хоча й помилкового твердження. У сучасному політичному лексиконі означає штучно створюване уявлення про реальні соціальні процеси, того чи іншого політичного діяча. Види міфів: Космогонічні — міфи про створення Всесвіту; Теологічні — міфи про походження богів; Міфи про священний шлюб; Солярні й астральні; Етимологічні — міфи, що пояснюють походження явищ або предметів; Есхатологічні — міфи про загибель Всесвіту; Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи); Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла); Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея). Деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, основою яких є історичні події та постаті. Міфи слугують для літератури потужним джерелом для запозичення фабульного матеріалу, містких образів, людських характерів, які набули символічного або алегоричного змісту. Запозичували фабули давньогрецькі драматурги (Есхіл, Софокл, Еврипід), поети середньовіччя й Відродження (Данте, Дж.Боккаччо та ін.), діячі класицизму (П. Корнель, Ж. Расін та ін.), романтики, творці ХХ століття й наших днів (Дж. Джойс, Т. Манн, А. Бєлий, Дж. Апдайк, Ф. Кафка, Д. Лоренс та ін.). Германо-скандинавська міфологія «оживає» у XX столітті в романах численних прихильників специфічної тематичної гілки наукової фантастики - «фентезі» (Дж. Р. Р. Толкін, У. Ле Гуїн, М. Муркок, Р. Желязни, А. Нортон). До міфологічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко, Φ. Достоєвський, Д. Мережковський, Μ. Булгаков, Ю. Домбровський, Ч. Айтматов та інші.

Міфологія - сукупність міфів, що виникли в культурі певного народу. Також міфологією називають науку, яка вивчає міфи. Міфологія народів світу: Антична міфологія, Давньогрецька міфологія, Давньоримська міфологія, Вендська міфологія, Міфологія Стародавнього Єгипту, Міфологія Стародавньої Індії, Міфологія Стародавнього Китаю, Міфологія майя, Скандинавська міфологія, Слов'янська міфологія (Українська міфологія), Тюркська міфологія

Міфотворчість – прийом, який полягає у свідомій й акцентованій смисловій перекличці образів та сюжетів літературних творів з образами та сюжетами світової міфології. Літературну міфотворчість можна трактувати як художнє, філософсько-естетичне явище культури (яке найбільший розвиток отримало в кінці ХІХ-ХХ ст,), коли письменник, спираючись на матеріал класичної міфології й художньо його опрацьовуючи, створює осучаснену модель давньої широковідомої міфологічної оповіді. При широкому розумінні міфотворчості ми можемо говорити, що кожна епоха людської цивілізації творить про себе саму міф зі своєю міфопоетичною моделлю, картиною світу. Крім цього, кожна окрема людина творить про себе міф, живе в міфологізованій нею реальності. Таким чином, літературна міфотворчість — лише один з можливих виявів людської міфотворчості, втілений у мистецькій сфері. Чи не найяскравішим прикладом акцентованого співставлення двох смислових площин - літературної та міфологічної - є роман Дж. Джойса «Улісс», де сучасна авторові епоха постійно «накладається» на міф про Одіссея. Більшість з модерністських творів прямо чи опосередковано засновані на використанні міфу: міфотворчість поетів-символістів, романи Т.Манна, М.Булгакова, Ф.Кафки, Ж.Ануя, Ж.-П.Сартра, Г.Маркеса - найбільш яскраві взірці використання міфів у літературі кінця ХІХ - ХХ ст.

Модернізм (від фр. Moderne - новітній, сучасний) - сукупність літературних напрямів і течій, що сформувалися на початку XX ст., та яким притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним нормам мистецтва XIX ст. Визначальні риси модернізму: новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком); у творах затверджується перевага форми над змістом; заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»; широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці). Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва. Зразком модерністської літератури може бути творчість Ф.Кафки, Д.Джойса, М.Пруста, Р.М.Рільке, Г.Аполлінера, В. Хлєбникова, А. Бєлого, Л. Борхеса та ін. Представники українського модернізму кінця XIX – початку XX століття – Дніпрова Чайка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь.

Мотив (фр. motif, від лат. Moveo - рухаю) – найпростіша неподільна смислова одиниця у міфі чи в казці; в літературі нового часу – найпростіші одиниці розвитку сюжету: динамічні, які рухають фабулу, чи статичні, описові, але необхідні для сюжету. Комбінація кількох мотивів складає фабулу (сюжет). Значимість мотиву залежить не від власного значення, а від його ролі в художній конструкції. Мотиви рухають вчинками персонажів, збуджують їх переживання і роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ ліричного героя. Тому в аналізі лірики терміни «тема» і «мотив» часто перехрещуються. Тоді з’являються відтінки мотиву (лейтмотив - провідний мотив, надмотив). Мотив виявляє діалектику форми та змісту твору, забезпечує органічний зв’язок між ними. Мотив як семантична одиниця тісно пов’язаний з тематикою літературного твору, однак тема – набагато ширше поняття, а мотиви фактично реалізують тему через певні складові. Порівняно з темою, що є відносно постійною величиною, мотив є надзвичайно гнучкою в художньому смислі категорією, адже він здатен видозмінюватися, трансформуватись, поєднуватися з іншими мотивами твору. Мотив визначає сюжетні колізії, динамізує їх, зумовлює розвиток подій. Разом з тим мотив організовує не тільки сюжет, а й усю структуру художнього твору, поряд з іншими компонентами бере участь у створенні цілісної картини художнього світу. Тому, крім сюжетотвірної, мотив виконує структуротвірну функцію в художньому творі.



Н


Народна драма - сукупність різних за формою і способом виконання уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри. Характерні ознаки народної драми: синкретичність (поєднання слова, співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова поезія, весільні обряди виконувались у драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ставились самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом були сопілка, скрипка, бубон, цимбали. Серед видів народної драми вирізняються ляльковий театр-драма „Вертеп», пісня-гра, „Весілля» тощо.

Натуралізм (від фр. naturalisme, від лат. naturalis - природний) - літературний напрямок, що склався у західній літературі в останній третині 19 століття ( 1870-1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед — фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого. Натуралісти намагалися у сферу мистецтва механічно переносити методи природничих наук. Для їх творчості властивими були фактографізм, описовість, спрощений біологічний підхід до людини тощо. Найпоширенішим натуралізм був у Франції. Найвидатніші представники: Е.Золя, Ж.-К. Гюїсманс, А.Доле. Натуралістичні елементи можна також спостерігати у Ф. Кафки, Дж. Джойса та ін.

Національний колорит – сукупність ознак мистецького твору, які характеризують його приналежність до культури певного народу або зв’язок із нею, відтворюють специфічні національні особливості. Національний колорит сприяє створенню в уяві читача цілісного образу певної країни або нації. Відтворення національного колориту в літературному творі може відбуватися через змалювання характерних елементів побуту та вбрання, пейзажу, опис народних звичаїв і традицій, відтворення особливостей мови (говірки) та власних назв, використання творів чи образів фольклору тощо.

Неоромантизм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі XIX - XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-х XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод. Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події. Визначальні риси неоромантизму: неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму. Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів: Дж.Конрад, Р.Кіплінґ, Р.Льюїс Стівенсон, А.Конан Дойль, Е.Л. Войнич, Г.Ібсен, Д.Лондон, С.Ґеорґе, М.Горький; в українській літературі – Ю.Яновський, О.Кобилянська, Л.Українка, О.Олесь, М.Вороний, М.Хвильовий, М.Коцюбинський.

«Нова драма» - світоглядна криза в драматургії на рубежі XIX—XX ст., яка протиставила свої принципи класичній і романтичній театральним системам. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного розвитком природознавства, філософії і психології. Виникла у період засилля «добре зроблених», але далеких від життя п’єс, від самого початку намагалася привернути увагу до найбільш актуальних проблем. «Нова драма» переносить увагу із зовнішньої дії, закрученої інтриги на внутрішній світ людини, на конфлікти його свідомості і совісті. Відбувається перехід від дії на розмову, оцінку, рефлексію, аналіз. Основна тенденція «нової драми» — у її прагненні до достовірного зображення, правдивого показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Характерні риси: наближення до реального життя; своєрідність конфлікту (неможливість розв’язання зовнішнього конфлікту приводить до того, що внутрішній конфлікт стає центром дії); широке використання підтексту в мові персонажів п’єси; відчуття впливу різноманітних літературних шкіл і течій (особливо натуралізму та символізму); звернення до античності; усвідомлення вагомої ролі режисера; розробка нових жанрів (соціальна драма, психологічна драма, інтелектуальна «драма ідей»). Біля витоків нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк та ін. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії XX ст.

Новела (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції, як гадають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу. Остаточне жанрове становлення новели відбувається в 14-16 ст. в Італії. Найбільшого розквіту досягає вона у 19 ст., а у 20 ст. продовжують розвиватися її різновиди - психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Характерні ознаки новели: лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів; строга й усталена конструкція. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. У 17 ст. новелу представляє М. де Сервантес. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел 19 ст. був П.Меріме. У російській літературі 19-20 ст. новелу гідно представляють О.Пушкін, І.Тургенєв, І.Бунін, у польській літературі — Б.Прус, Г.Сенкевич. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (В.Стефаник), ліричну (Б.Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М.Коцюбинський), філософську, історичну (В.Петров), політичну (Ю.Липа), драматичну (Г.Косинка) та ін.



О


Ода (д.-гр. ώδή (oide) - пісня, пов'язаного з άείδω - співаю, αύδή - мова, слова; голос) - жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. Первісно – це пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше - хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляла величні природні явища. У стародавній Греції ода - хорова пісня. Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н. е.), прославляли переможців спортивних змагань. Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до н. е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість - відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. Теоретик класицизму Нікола Буало (1636—1711) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Термін оди в російську лірику ввів В.Тредіаковський. Оди писав М.Ломоносов, в поезії якого вони стають творами «високого стилю». В Україні оди були відомі ще в 16—17 ст. Згодом до жанру оди зверталися І. Котляревський, Г. Кошиць-Квітницький, П. Данилевський та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Тараса Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconТема. Автобіографія як документ ділового мовлення та літературний жанр
Обладнання : словник літературознавчих термінів; тлумачний словник;А. Коваль.’’Культура ділового мовлення’’;таблиця’’Автобіографія’’(кожному...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconЛуганської облдержадміністрації, навчально-методичний центр профтехосвіти у луганській області
Обладнання: портрет Дж. Джойса, виставка його творів, тексти есе, аудіозапис, мультимедійна система (презентація), словник літературознавчих...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconПолтавський державний
Словник футбольних термінів – методичний посібник для вчителів фізичного виховання, викладачів вищих навчальних закладів, тренерів,...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconУкраїнсько-англійський словник термінів сільськогосподарської техніки
Піхтовнікова Л. С., Морозов І. В., Зембінська Т. М., Семененко Л. О., Богуцька Т. Г. Українсько-англійський словник термінів сільськогосподарської...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconСловник понять І термінів з всесвітньої історії (10-11 кл.)
Виконавча влада – одна з трьох гілок державної влади, яка спрямовує й організовує внутрішню І зовнішню діяльність держави, забезпечує...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconІнформаційно-методичний центр
...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconРобота зі словником літературознавчих термінів
У його розвитку, як І в розвитку національних літератур, формуються певні закономірності, внутрішні й міжнаціональні зв’язки
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconБєліков, О. О. Тлумачний словник найсучасніших юридичних термінів. – Х. Прапор, 2011. – 320 с

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМ. Голянич, Р. Стефурак, І. Бабій Словник лінгвістичних термінів: лексикологія, фразеологія, лексикографія Івано-Франківськ 2011

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМетодичні рекомендації до виконання контрольних робіт для студентів заочної форми навчання з навчальної дисципліни пп. 17 19 «документна лінгвістика»
Перекладіть українською мовою текст зі спеціальності (приблизно на 250 слів), подайте російсько-український тлумачний словник термінів...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка