Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи



Сторінка5/7
Дата конвертації15.04.2017
Розмір1.05 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7

Онєгінська строфа - чотирнадцятирядкова строфічна форма, винайдена О.Пушкіним для написання роману у віршах «Євгеній Онєгін». Створена ним строфа використовує чотиристопний ямб (а не п'ятистопний, як сонет). Вона складається з простих і поширених трьох катренів (чотиривіршів) і заключної коди — двовірша. Кожний катрен має різне римування: перший — перехресне, другий — парне, третій — кільцеве (абабввггдеед). У всіх чотиривіршах чергуються жіночі й чоловічі рими, строфа в цілому і кожний катрен зокрема починається з жіночих закінчень, а заключні два рядки мають чоловічу риму. Онєгінську строфу використовували М.Лермонтов, М.Волошин, В.Іванов; в українській поезії - М.Рильський, О. Гаврилюк.

Оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного персонажу (іноді кількох). Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. Оповідання дуже близьке до новели - іноді її вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів; конфлікт в оповіданні не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Майстрами оповідного жанру виявили себе Р.Тагор, М.Твен, І.Тургенев, Л.Толстой, Φ.Достоєвський, Α.Чехов, М.Вовчок, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Б.Грінченко, А.Тесленко, В.Винниченко, І. Бунін, А. Купрін, М. Булгаков, Μ.Хвильовий, А.Головко, Г.Косинка, О.Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Мушкетик.

Оригінал (лат. первинний) — це текст літературного твору, опублікований тією мовою, якою його написав автор. Відповідно мову, якою автор написав свій літературний твір, називають мовою оригіналу.


П


Парадокс (від гр. раrаdoxes - несподіваний, дивний) - незвичне твердження, що розходиться з усталеними поглядами, часом ніби суперечить здоровому глузду, а в дійсності може мати глибокий смисл, наштовхувати на роздуми. Парадоксальність властива багатьом творам мистецтва різноманітних жанрів. Через свою незвичайність парадоксальні вислови, назви, зміст творів привертають увагу. Це використовується в розмовному жанрі, в театральному і цирковому мистецтві, особливо ілюзіоністами (фокусниками), в живописові і фолькльорі. Хороші оратори використовують цей прийом в своїх виступах для підтримання уваги слухачів. Популярна дитяча «поезія безглуздя» Л.Керрола і К.Чуковського, «театр абсурду» в фольклорі і анімації також побудовані на парадоксальності. Парадоксальними є багато афоризмів відомих мислителів, письменників: К.Пруткова, Б.Шоу, Оскара Уайльда, Станіслава Єжи Лєца.

Пейзаж (фр. рауsage від рауs - країна, місцевість) - образ живої і неживої (створеної людськими руками) природи у творі, що є змістовим і композиційним елементом, виконує зображувально-виражальні та емоційно-естетичні функції і підпорядкований ідейно-художньому задуму твору. Композиційно-художні функції пейзажу: зображувальна — часткове (те, що потрапляє в поле зору героя) змалювання місця і часу подій; виражальна — передача настрою, переживання героя, які позначаються на особливостях сприйняття ним природи. Багаті й емоційно-естетичні функції пейзажу: він може викликати у читача потрібний авторові настрій, увиразнювати його міркування, підсилювати ліричне звучання твору, підкреслювати драматизм подій. Пейзаж може бути як позасюжетним компонентом (представлений у творі поширено, детально (панорамний пейзаж), тобто як частина типових обставин), так і елементом подієвої частини твору, тобто елементом сюжету (включається у розвиток подій у формі незначних вкраплень, прив’язаний до якогось епізоду чи ситуації твору і активно впливає на світосприйняття героїв, увиразнює певні риси характерів персонажів (ситуаційний пейзаж).

Переклад - відтворення літературного твору іншою мовою; мистецький (художній) переклад – це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей. Повноцінний мистецький переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Часто використовується підрядник – дослівний переклад, здійснений спеціально для подальшого мистецького його опрацювання. Існують неоднакові ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів – власне переклад, переспів, адаптація, переробка тощо, кожен з яких виявляє певне співвідношення свого і чужого. До перекладу зверталися українські майстри слова М.Коцюбинський, Л.Українка, І.Франко, Т.Шевченко та ін.

Поема (гр. твір) - жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їхні характерні засоби та прийоми; ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршовий, у якому зображено значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну тощо. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемою називали анонімну чи авторську епопею, з яких виникла сьогоднішня поема — і в першу чергу поема епічна. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» М.Гоголя, «Поема про море» О.Довженка). Близькими до них є поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (А.Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Ш.Бодлер, А.Рембо).

Повість - розповідний твір, що вважається проміжним жанром між оповіданням та романом. На відміну від оповідання, повісті притаманні більш розгорнутий сюжет, ширше охоплення подій життя головних героїв, більша кількість другорядних персонажів та їх повніша характеристика, широке використання описів. Проте, порівняно з романом, у повісті менше персонажів і переважно одна сюжетна лінія. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична. В літературі Київської Русі повістями називали або літописи, або житія святих, або воїнські повісті. У сучасному розумінні жанру повість існує з першої половини XIX століття. До повісті зверталися М.Салтиков-Щедрін, Н.Гарін-Михайловський, І.Бунін, М.Горький, М.Пришвін, Ф.Достоєвський, М.Лєсков, А.Чехов, І.Бунін. В українській літературі повість представлена у творчісті Г.Квітки-Основ'яненка, М.Вовчка, Т.Шевченка; майстрами цього жанру виявили себе І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, І.Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М.Хвильовий, В.Підмогильний, П.Панч; важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського.

Повість-притча – різновид жанру повісті, у центрі якого постає історія із життя героя (героїв), що набуває алегоричного змісту. Для повісті-притчі характерні відсутність розлогого сюжетного руху, незначна кількість персонажів, символічність образів і ситуацій, повчальний характер, філософська або моральна насиченість. Повість-притча будується на двоплановості зображення: за реальними особами, явищами, предметами приховуються проблеми буття людства. Звідси в повісті-притчі простежується перехід від конкретного зображення до широких узагальнень, що можуть тлумачитись по-різному. Велику роль у ній відіграють описи, що засвідчують умовність часу й простору. Багатозначність і філософська спрямованість надають повісті-притчі позачасового значення, а символічність образів та алегоричність змісту роблять її своєрідною художньою метафорою людського життя. Притча може виражати духовні настанови, як, скажімо, притчі в Євангелії. У сучасній європейській літературі притча є засобом висловлення філософських, естетичних, моральних настанов письменника. Яскравим прикладом повісті-притчі є твір Е.Хемінгуея «Старий і море». Цей жанровий різновид розробляли також В. Голдінг, Г. Гарсіа Маркес та ін., в українській літературі – О.Довженко, Б.Харчук.

Портрет - опис зовнішності персонажа (рис обличчя, одягу, постаті, пози, особливостей міміки, жестів, ходи, манери розмовляти і поводитися). За кількістю описових характеристик портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими і стислими, фрагментарними. Залежно від того, як подається портрет у тексті твору і які риси персонажа змальовуються, розрізняють портрети статичні і динамічні. Статичний портрет – портрет, який подається в тексті одноразово, містить вичерпне уявлення, як правило, про незмінні, статичні деталі зовнішності персонажа (риси обличчя, колір волосся, очі, фігуру, одяг). Динамічний портрет – це портрет, який складається із поступово накопичуваних штрихів, з окремих портретів-фрагментів, які розосереджуються по всьому тексту, і читач не встигає сприйняти їх як статичні елементи. Термін „динамічний портрет” має ще одне тлумачення – це опис зовнішності у динаміці (посмішка, сміх, жести, міміка, хода, плач тощо). У портреті персонажа звичайно присутні елементи авторської оцінки, тобто можливе виділення портретів з позитивною авторською оцінкою – і портретів з оцінкою негативною (сатиричних, іронічних). З огляду на кількість описуваних осіб вирізняють портрети індивідуальні і групові. Особливий інтерес до портретних характеристик персонажів характерний для літератури реалізму, розповсюдженим став портрет, що поєднував зовнішній опис із психологічним аналізом (Л.Толстой, А.Чехов) В українській літературі використання психологічного портрета, який постає із яскравих деталей, започатковано у творчості М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника.

Постійний епітет - епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романтикам.

Постмодернізм (лат. за, після, далі + модернізм) - світоглядно-мистецький напрям у літературі, філософії та мистецтві, що виник в останні десятиліття XX ст. і поширився переважно в США та Франції. Для постмодернізму характерні умовність літературних форм, фабули, розповіді, часте використання імітації, цитат, пародії, наслідування, запозичення. Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність. Постмодерністи однаково ставляться як до традиції, так і до новаторства, як до елітарної, так і до масової літератури. Серед найвідоміших постмодерністів - М. Павич, П.Зюскінд, У.Еко, К.Рансмайр, М.Кундера та ін.; у сучасній українській літературі - Ю.Андрухович, Ю. Іздрик, Л. Дереш, О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медведь, О. Забужко та ін.

Потік свідомості - один з провідних прийомів літератури модернізму; зображення психіки людини наче зсередини; спосіб оповіді, який детально показує психічний процес, якомога точніше фіксує думки й почуття у вигляді «потоку», «річки». «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. У розповіді відсутня хронологія й логіка, картина світу складається з безлічі епізодів, з яких автор створює певну модель. В зарубіжній літературі 20 ст. яскравим представником цього прийому є Джеймс Джойс; зверталися до нього в реалістичних пізнавальних цілях — як до прийому в зображенні певних душевних станів Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, О. Хакслі, Р. Грін та ін. В українській літературі зразком відтворення "потоку свідомості" є новела Михайла Коцюбинського "Цвіт яблуні", а також новела М. Хвильового "Я (Романтика)".

Приказка - жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні; образний вислів, який дає яскраву оцінку певному явищу, побудований як незакінчена думка. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність.

Природна людина - тип літературного персонажа, який виник у літературі Просвітництва. Як правило - герой, який виріс на природі й не зазнав негативного впливу цивілізації; ширше - персонаж, що відмовляється від суспільних умовностей і надає перевагу природному праву. Яскраві образи природної людини - П’ятниця (Д. Дефо «Пригоди Робінзона Крузо») і Гурон (Вольтер «Простак»).

Прислів’я - мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом. Прислів’я, як правило, мають повчальний характер. Значення одних прислів'їв залежить від прямого номінативного значення їхніх компонентів (Друзі пізнаються в біді); значення інших сприймається як переносне, узагальнено-метафоричне (Під лежачий камінь вода не тече). Прислів'я відзначаються великою різноманітністю синтаксичної будови: кожне прислів'я - це окреме речення і водночас мінімальний твір зі своїми виразними художньо-стилістичними особливостями. Досить часто прислів'я та приказки мають форму непоширених речень — простих або складних: Розлука — теж наука; типовими є пропуски членів речення, які домислюються або з ситуації, або - у другій частині складного речення - з контексту: У глибокій воді — велика риба; характерні односкладні узагальнено-особові речення: Людей питай, а свій розум май; складні речення з двома предикативними частинами, а часом - з трьома й більше: складні безсполучникові: Слово до слова — зложиться мова; складнопідрядні: Добре того вчити, хто хоче все знати; складносурядні — переважно з протиставним сполучником: Добро плодить добро, а зло плодить зло; нерідко будуються за допомогою антонімів: Свого поганого не хвали, а чужого доброго не гудь; порівняння: Краще смерть на полі, ніж життя в неволі; зіставляються або протиставляються певні явища: Дерево міцне корінням, людина — друзями; спостерігаються ритмічність та римування: Мудрого і без дорогої шати по однім слові пізнати; вживаються власні імена людей: Який Сидір, така й Гапка, який кожух, така й латка; трапляються слова епізодичного творення, які в мовленні поза фразеологічними виразами звичайно не вживаються: З лежі нема одежі, а з спання не буде коня.

Притча — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму. За допомогою алегоричних образів у притчі висловлюються моральні повчання та філософські роздуми, тому твори цього жанру є близькими до байки. Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча - розгорнуте порівняння. Блискучі зразки притчі містяться в творчості Л.Толстого, Ф.Кафки, Ж.-П.Сартра, А.Камю, Б.Брехта. В українській літературі притчу І.Франко, В.Земляк, В.Шевчук, В.Яворівський, Є.Гуцало, Б.Олійник та ін.

Просвітницький класицизм - напрям у французькій літературі XVIІ ст., який розвивав основні формальні принципи класицизму у нових історичних умовах. Просвітницький класицизм (наприклад, творчість Вольтера) був наповнений новим змістом, суголосним ідеям доби Просвітництва: наприклад, ідея абсолютної монархії поступається місцем мотивам боротьби проти тиранії необмеженої монархічної влади, проти релігійного фанатизму, боротьби за парламентські та республіканські форми правління, за віротерпимість та торжество Розуму. Основні правила класицизму: 1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості. 2.У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами: високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема); середні (наукові твори, елегії, сатири); низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми). Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. 3.Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. 4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. 5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні. 6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей - часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці. 7.Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів. 8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (Мольєр). 9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо). Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва.

Просвітницький реалізм - творчий метод у літературі ХVІІІ-ХІХ ст. Письменники-просвітники гостро критикували феодальні порядки, стверджували думку про встановлення справедливого суспільного ладу шляхом освіти та морального виховання людини, пропагували ідеї добра і справедливості, возвеличували людину - трудівника, критикували паразитизм панівних класів, стверджували гуманні стосунки між людьми. Представниками просвітницького реалізму були: у Франції — Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро; в Англії — Дж. Толанд; у Німеччині — Г.-Е. Лессінг; у Росії — М. Ломоносов, М. Новиков, О. Радищев. Видатним письменником-просвітником в Україні був Г.С.Сковорода. Ідеї просвітництва відбилися у творчості І. П. Котляревського та інших письменників.

Психологізм – це характеристика художнього твору, сукупність стилістичних прийомів та засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Вчинки героїв оцінюються опосередковано, з допомогою підтексту, який виникає у свідомості читача через зіставлення окремих ситуацій, висловлювань персонажів тощо. Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Нові якості психологізму виявилися у так званій «діалектиці душі», яку відтворювали у своїх романах Ф.Достоєвський, Л.Толстой, Ч.Діккенс, Стендаль, Г.Флобер та ін.

Психологічне есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву «Essai». Яскравий приклад - психологічне есе Д. Джойса «Джакомо Джойс», яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання; зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях. Потік свідомості у психологічному есе сповнений метафор, порівнянь, недомовок і символів. Окремі деталі, відтінки та натяки дозволяють читачеві самому брати участь у створенні образів. Вони примушують мріяти, співчувати та замислюватися над проблемами людських стосунків.

Психологічний роман – різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об’єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. У своїй класичній формі виступив в ХІХ ст. переважно в російській та французькій літературі («Герой нашого часу» М. Лермонтова, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Злочин і кара», «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського та ін.), у XX ст. його вплив поширюється на всю світову літературу. У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв’язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані - особистість, яка творить свій особливий світ. До технічного арсеналу психологічного роману входять аналітичний коментар, символіка, внутрішній монолог, потік свідомості та ін. Найчастіше зустрічаються форми психологічного роману – «роман виховання» і деталізований психологічний портрет. В арсеналі романістів-психологів крім прямого опису є й інші методи: герой часто сам «видає себе» через монолог, через предмети, які знаходяться у полі його зору, через дії тощо.


Р


Реалізм - художньо-стильовий напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Визначальні риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Найпопулярніші жанри: роман, повість. Найвидатніші представники реалізму - О. де Бальзак, Стендаль, Ч.Діккенс, Г.Флобер, М.Гоголь, І.Тургенєв, Л.Толстой. В українській літературі - М. Вовчок, С.Руданський, А.Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Б. Грінченко, І. Франко, Б.Грінченко, П.Грабовський.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconТема. Автобіографія як документ ділового мовлення та літературний жанр
Обладнання : словник літературознавчих термінів; тлумачний словник;А. Коваль.’’Культура ділового мовлення’’;таблиця’’Автобіографія’’(кожному...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconЛуганської облдержадміністрації, навчально-методичний центр профтехосвіти у луганській області
Обладнання: портрет Дж. Джойса, виставка його творів, тексти есе, аудіозапис, мультимедійна система (презентація), словник літературознавчих...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconПолтавський державний
Словник футбольних термінів – методичний посібник для вчителів фізичного виховання, викладачів вищих навчальних закладів, тренерів,...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconУкраїнсько-англійський словник термінів сільськогосподарської техніки
Піхтовнікова Л. С., Морозов І. В., Зембінська Т. М., Семененко Л. О., Богуцька Т. Г. Українсько-англійський словник термінів сільськогосподарської...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconСловник понять І термінів з всесвітньої історії (10-11 кл.)
Виконавча влада – одна з трьох гілок державної влади, яка спрямовує й організовує внутрішню І зовнішню діяльність держави, забезпечує...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconІнформаційно-методичний центр
...
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconРобота зі словником літературознавчих термінів
У його розвитку, як І в розвитку національних літератур, формуються певні закономірності, внутрішні й міжнаціональні зв’язки
Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconБєліков, О. О. Тлумачний словник найсучасніших юридичних термінів. – Х. Прапор, 2011. – 320 с

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМ. Голянич, Р. Стефурак, І. Бабій Словник лінгвістичних термінів: лексикологія, фразеологія, лексикографія Івано-Франківськ 2011

Словник літературознавчих понять І термінів посібник для профільної школи iconМетодичні рекомендації до виконання контрольних робіт для студентів заочної форми навчання з навчальної дисципліни пп. 17 19 «документна лінгвістика»
Перекладіть українською мовою текст зі спеціальності (приблизно на 250 слів), подайте російсько-український тлумачний словник термінів...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка