Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років



Сторінка1/7
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.09 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Олег ПАВЛИШИН
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОГО

ПРОВОДУ ГАЛИЧИНИ ТА БУКОВИНИ В РЕВОЛЮЦІЇ

1918-1919 РОКІВ*
Дослідження історії української революції 1914-1923 pp. стали однією з найважливіших ділянок української історіографії останнього десятиліття1. Завдяки їм історик має змогу звернутись до значно ширшого кола проблем. Революція уявнила багато чинників, які були малопомітними у дореволюційний період. До них належать опозиційні рухи – передусім український національний рух. Попри ті очевидні зміни, які внесла у розвиток цього руху Перша світова війна, між діяльністю українських національних організацій напередодні 1914 р. та українських національних урядів 1917-1923 pp. існує певна тяглість.

Досі історики зосереджувались на аналізі соціальних характеристик тієї частини українського населення, що брала участь у національно-патріотичній діяльності перед 1914 р.2 Виняток становить розгляд соціальної структури українських політичних партій (період з кінця XIX ст. до 1939 р.)3 та соціальних параметрів окремих скликань Української Центральної Ради (далі – УЦР)4.

Дана стаття має на меті проаналізувати соціальну опору національного руху в колишній підавстрійській частині українських земель на прикладі Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР (далі – УНРада), що діяла в жовтні 1918 – червні 1919 pp. і була політичним репрезентантом українського населення Галичини та Буковини під час згаданої революції.

Соціальний склад УНРади досліджувався нами із застосуванням методики просопографії (колективної біографії), що полягає у виявленні характерних рис певних груп людей на підставі комплексної бази їхніх індивідуальних біографічних даних5. Уперше квантитативний аналіз складу УНРади (154 депутати – за списком Миколи Чубатого6) був здійснений Інститутом історичних досліджень Львівського університету ім. Івана Франка. При створенні бази даних згідно зі списком УНРади було досягнено середньої міри заповненості біографічних анкет – 70%. Попередній аналіз складу УНРади за соціальним статусом (заняттям) дав такі результати: духовенство – 14,2%, цивільні службовці – 38,7%, учителі і викладачі – 27,4%, письменники та представники інших вільних професій – 10,4%, поміщики – 5,7%, інші – 0,9%. Підсумок дослідження за іншою характеристикою – соціальним походженням депутатів – виглядає так: зі священицьких родин походило 57,1% діячів УНРади, з родин педагогів – 9,5%, зі шляхти – 2,4%, зі селян – 23,8%, з ремісників – 2,4%, з власників міської власності – 4,8%7. Із залученням матеріалів даного проекту розглядались також окремі параметри соціальної структури повітових органів влади ЗУНР8.

На основі реконструкції списку особового складу УНРади9 нами була створена розширена і доповнена база даних з біограмами 195 осіб10. Включення до загального списку УНРади членів буковинської делегації, кооптованих осіб львівської делегації та ряду діячів станіславівського періоду підвищило репрезентативність об’єкта дослідження. Внаслідок доповнення бази даних було уточнено попередні результати просопогра-фічного проекту, а також включено до аналізу низку нових параметрів. Це й дало змогу порівняти соціальну структуру національного руху в Галичині та Буковині, а також охарактеризувати станово-соціальні групи УНРади, її окремі делегациї та скликання.

На цей раз повнота даних за різними параметрами коливається в межах від 63% (соціальне походження) до 96% (соціальне становище та професія). З огляду на те, що єдиний представник від національних меншин, Ернест Брайтер, в досліджуваний період не був присутній на засіданнях УНРади, вважаючись лише її номінальним членом, беремо до уваги біограми тільки 194 діячів УНРади-українців.

Аналіз проведено на поєднанні двох підходів: проблемно-орієнтованого й особово-орієнтованого11. Перший полягає у порівнянні складу УНРади з соціальною структурою українського населення Галичини та Буковини в контексті розвитку національного руху, другий – в аналізі соціальних характеристик конкретних осіб чи станово-професійних груп.

Відповідно база даних використовується як стосовно всього загалу діячів УНРади, котрі брали участь у її засіданнях у період з жовтня 1918 р. до червня 1919 р., так і стосовно її окремих груп – професійних, партійних, регіональних, делегацій, складів різних періодів, ä також групи делегатів, обраних на додаткових виборах.

Основні параметри, що розглядаються: вік, стать, місце народження (вказується край (Галичина чи Буковина), політичний повіт, в якому розташований населений пункт, окремо виділяються народжені у місті), соціальне походження (професія чи соціальний статус батька), освіта (середня та вища), наявність докторського ступеня, соціальний статус (основна чи друга професія), регіон професійної та політичної діяльності; партійна приналежність діяча УНРади, участь у виборних органах влади і державній адміністрації колишньої Австро-Угорської імперії. Крім того, в міру наявності даних, аналізуються: майновий стан, служба в армії, участь у національному русі. Фіксована верхня дата для визначення віку і соціального статусу депутатів – жовтень 1918 р.*

Верстви українського населення Галичини на початку XX ст. (за відомостями перепису 1900 р.) перебували у такому співвідношенні: землероби – 94,4%, промислові робітники та ремісники – 1,4%, працівники сфери торгівлі – 0,4%, наймані сільськогосподарські робітники – 1,4%, службовці – 0,5%, військові – 1%, пенсіонери, особи без занять, домашня прислуга – 0,9%12. За документальними даними станом на 1919 p., соціальне співвідношення галицьких українців було таким: землероби – 92,0%, зайняті у промисловості і торгівлі – 6,5%, службовці та інтелігенція – 2,5 %13. Що ж до Буковини, то у цьому краю соціальна структура населення мала такий вигляд: у сільському господарстві – 77,23%, у промисловості – 7,52%, в сфері торгівлі і транспорту – 6,34%, на громадській службі – 8,91%14. Загалом у 1910 р. українці становили близько 38,4% від усього населення Буковини15.

У 1918-1923 pp. дані австрійської статистики про співвідношення верств західноукраїнського населення набули вагомого міжнародного підтексту, їх активно використовувало польське керівництво, обґрунто­вуючи домагання включення Східної Галичини до складу відновлюваної Польської держави. В меморіалі, адресованому 8 жовтня 1918 р. американському президентові Вудро Вільсону, польський політичний діяч Роман Дмовський наводив, зокрема, такі аргументи: «Український національний рух, існування якого не можна заперечити, не охопив усього українського населення, значна частина якого є несвідомою і національне байдужою, ані витворив достатньо численного і незалежного українського інтелектуального класу. Офіційна статистика говорить, що серед всіх професій та у сфері торгівлі в Східній Галичині, за винятком дрібних землеробів, руський елемент представлений менше ніж 5%. Якщо під австрійським пануванням уряди Галичини перебувають у руках поляків, то це не означає, що вони були в привілейованому становищі, але означає тільки те, що в цьому краї немає іншого елемента, який був би здатен забезпечити його адміністрацію. Тому найближчим часом польська адміністрація є єдино можлива для нормального розвитку і поступу цієї землі» (тут і далі переклад наш. – О.П.)16. На початку 1919 р. інший польський діяч Теофіль Мерунович безапеляційно заявив, що «руське питання є більше питання культури і справа соціальна, а найменше справа національна»17.
Соціальна характеристика загального складу УНРади

Вікові особливості. Зібрана база даних включає відомості про рік народження 148 діячів УНРади (з них 120 представляли Галичину, 28 – Буковину). Станом на 1918 р. вік від 70 до 80 років мали 5 осіб (усі – галичани), 60-70 років – 11 (від Галичини – 9, від Буковини – 2), 50-60 років – 44 (відповідно 37 і 7); від 40 до 50 років – 40 (29 і 11); від 30 до 40 років – 44 (37 і 7), від 20 до 30 років – 3 (2 і 1). Двадцяти на той час ще не виповнилось лише одному делегатові УНРади – студентові з Галичини Стефанові Терлецькому. Представленість усіх вікових груп у законодавчому органі республіки продемонструвала тяглість поколінь у західноукраїнському русі. Разом з тим бачимо, що в Буковині середній вік діячів українських національно-патріотичних організацій молодший у порівнянні з Галичиною.

За віковими параметрами діячі УНРади (у зв’язку з наявністю у ній значної групи представників старшого покоління) відрізнялися від діячів революційного проводу Наддніпрянщини. У 1917 р. вік українських партійних лідерів (Опанаса Андрієвського, Володимира Винниченка, Всеволода Голубовича, Сергія Єфремова, Ісаака Мазепи, Андрія Макаренка, Андрія Ніковського, Володимира Чехівського) був у проміжку від 26 до 41 років (виняток становив лише Михайло Грушевський, якому тоді було 52 роки). У той же час Юліан Романчук мав 75 років, Кость Левицький – 58, Євген Петрушевич – 54, Кирило Трильовський – 53, Лев Бачинський – 45, Микола Лагодинськи4й – 51. Наймолодшим серед керівників галицьких партій був Володимир Темницький (Українська Соціал-Демократична Партія, далі – УСДП), якому в 1917 р. виповнилося 38 років18.



Стать. Більшість складу УНРади становили чоловіки. Жіноцтво в УНРаді було представлене лише в буковинській делегації (вчительки Михайлина Левицька та Ксенія Добрянська). Такий стан речей відповідав пануючим у тогочасному західноукраїнському суспільстві стереотипам про роль жінки. У довоєнний період українське жіноцтво було досить активним чинником у національному русі, проте політичної ваги не набуло. У зв’язку з цим у резолюції зборів жіночих організацій Галичини («Жіночої Громади», «Жіночого Кружка Українського Педагогічного Товариства» і «Секції Студенток»), що відбулися в грудні 1912 p., читаємо: «Довірочні Збори ухвалюють звернутися через свої делегатки до представників наших політичних партий, щоби в проектованій міжпартійній Національній Раді узгляднили також участь жіноцтва»19. Навіть діяльність у «Січовому Стрілецтві – ІІ»20 і служба в лавах Українських Січових Стрільців (далі – УСС) не забезпечили участі українських жінок у політичному керівництві.

Громадянську рівноправність українське жіноцтво отримало в проголошеній УНРадою декларації від 19 жовтня 1918 р.21, та в революційний час цей принцип впроваджено не було. Відома діячка жіночого руху Мілена Рудницька пригадувала, що після листопадового повстання у Львові українські керівники відмовили жіноцтву в співучасті в державотворчій роботі. Єдине, що тоді довірили львівським жінкам, це праця на кухні «Народного Дому»22. На початку 1919 p. M. Рудницька на сторінках часопису «Наша Мета» висловила своє обурення з приводу відсутності жінок в УНРаді23. Марія Лозинська, констатуючи факт слабкої участі жінок у політичному житті ЗОУНР, запропонувала своє вирішення даної проблеми. Вона виступила з ідеєю утворення безпартійної організації «Український Жіночий Союз» як речника політичних домагань українського жіноцтва. За словами М. Лозинської, «при виборах до Установчих Зборів Союз виробивби свою програму і входивби в компроміси з тими партіями які обовязалибися ту програму підпирати»24.

Подібне до УНРади співвідношення чоловіків і жінок зауважуємо також у складі УЦР: станом на серпень 1917 р. з 643 обраних депутатів українське жіноцтво представляли тільки 9 осіб (ще 4 жінки були обрані від національних меншин)25.

Освітній рівень. І з загальної кількості діячів УНРади 78% мали принаймні середню освіту (закінчену гімназію, вчительську чи духовну семінарію)*. Встановлено, що 32 особи навчалися в гімназіях Львова, з них 24 – у Львівській академічній гімназії. Серед учнів цієї гімназії станом ще на 1875/76 навчальний рік зустрічаємо 7 майбутніх діячів УНРади (Михайло Король, Северин Матковський, Северин Метелля, Степан Юрик, Степан Онишкевич, Михайло Пачовський, Євген Петрушевич)26. З останньої чверті XIX ст. до кінця 30-х pp. XX ст. Львівська академічна гімназія була одним з головних осередків національного руху галицьких українців27.

У Тернополі здобували гімназійну освіту 16 осіб, у Перемишлі – 9, у Станіславові – 8, у Чернівцях – 6. Почергово в двох або більше гімназіях навчалася 21 особа. Якщо серед них була Львівська академічна гімназія, то саме в ній здебільшого і завершував свою середню освіту гімназист, складаючи там «матуру».

Вищу освіту мали близько 42% діячів УНРади (закінчили університет, політехніку чи гірничу академію)*. Серед них 52 особи навчались (від початку до закінчення або кілька семестрів) у Львівському університеті, 29 – у Віденському, 12 – у Чернівецькому. Антін Чернецький навчався у Віденській Вільній Робітничій Академії. 17 депутатів здобували освіту у двох вищих навчальних закладах, 6 осіб – у трьох. Частина студентів змінила місце навчання у зв’язку з сецесією українських студентів з Львівського університету у 1901-1902 pp. Поза межами Австро-Угорської імперії (звичайно один чи кілька семестрів) навчалося 8 діячів УНРади: у Берліні – Степан Баран, Богдан Барвінський, Станіслав Дністрянський, Володимир Залозецький, Кирило Студинський, у Ватикані – Петро Карманський, у Вроцлаві – Андрей Шептицький, у Лейпцігу – С. Дністрянський, у Римі – Иосиф Коциловський. Коли навчання відбувалося в кількох вищих школах, воно, як правило, починалося у Львівському або Чернівецькому університетах. Продовжували навчання українські студенти у Відні, Кракові або, як уже зазначалось вище, поза межами Австро-Угорщини.

Загалом, для інтеграції української інтелігенції в європейські інтелектуальні середовища кількість українців, що навчалися поза межами Австрійської монархії, була недостатньою. Часопис «Шляхи» у 1916 р. писав: «Мусимо висилати людий на запад по науку, як висилали колись наші предки. В Берлінї, Льондонї, Парижі і т.д. мусимо мати свої постійні студентські делегації. Нині Азія ціла пішла тамтуди, а Українці не виглянуть поза Краків-Відень-Ґрац – а й сї, що там є, не здають собі добре справи із своєї відвічальности. Хай цифра нас не лякає: рік-річно мусимо мати по західньо-европейських центрах науки 200-300 студентів. Все одно, чи будуть вони на власнім удержанню чи удерживатиме їх суспільність»28.



Станово-професійне представництво. Ще 1916 р. Федь Федорців виділив в українсько-галицькому політичному житті три доби: «попівську», «професорську» й «адвокатську». За його словами, провід національного руху «попівської доби» був у руках зразково організованої касти (для неї було характерне чітке виконання наказів по лінії: митрополит (єпископ) – декан – парафії), «професорський» етап був романтичним у політиці і мав культурницький характер, «адвокатський» вирізнявся залученням до громадсько-політичної діяльності ширших мас, утворенням національних економічно-фінансових інституцій29. З цієї періодизації найчастіше вживається термін «адвокатська доба (ера)»30.

Найширше у загальному складі УНРади (наявні відомості про професійний статус 187 осіб) представлені правники – 55, далі йдуть педагоги – 43, селяни – 27, духовенство – 24, урядовці – 9, журналісти – 7, залізничники – 6, інженери та студенти – по 4, лікарі – 2, по одному – кадровий військовий, землевласник, ремісник, посадник містечка, науковець та письменник. Відтак розглянемо характерні особливості складу УНРади в межах основних станово-професійних груп.



Правники. Правники були представлені такими спеціальностями: адвокати – 37 (з них 6 – кандидати адвокатури, тобто «апліканти»)31, працівники судових установ – 14 та нотарі – 2 (спеціалізацію ще двох правників не встановлено). Це співвідношення, однак, було не сталим: аналіз професійної діяльності адвокатів засвідчує, що на початку службової кар’єри більшість з них відбувала практику в судових установах.

Переважання правників в УНРаді було закономірним наслідком «адвокатської доби» національного відродження. У перший період цієї доби, який охоплював 1890-1899 pp., адвокатські канцелярії відкрили 30 українців32 (серед них зустрічаємо імена 7 майбутніх членів УНРади). 1900-1914 pp. характеризуються зростанням чисельності та ролі адвокатів у політичному житті галицьких українців33. За словами Лева Ганкевича: «вони вже до 1914 р. кермують цілим майже національним життям»34.

Слід принагідно вказати ось на що: 1861-1901 pp. більше половини студентів-українців Львівського (й Краківського) університету вивчали теологію35, а у 1904 р. 267 студентів-українців навчалося на правничому виділі Львівського університету, 216 – на філософському, 305 – на богословському36.

Рекордним часом для української адвокатури були два останніх передвоєнні роки. У 1913-1914 pp. українці відкрили в Галичині 20 адвокатських контор (до них із членів УНРади належали Степан Баран, Володимир Бачинський, Лев Ганкевич, Володимир Гуркевич)37. 1913 р. у Галичині нараховуємо 62 адвокати-українці (з них у Львові було 9 осіб), 1914 р. – 70 (у Львові – 10)38. Євген Левицький провадив адвокатську діяльність у Відні39. Нотарів-українців у Галичині 1913-1914 pp. було 16 осіб (2 – у Львові)40. З поданого станом на 1914 р. числа галицьких адвокатів-українців до УНРади в 1918-1919 pp. входило 20 осіб. З нотарів, котрі практикували в Галичині у цей період, серед депутатів не зустрічаємо жодного41.

Про зростання ролі адвокатської верстви у політичному житті свідчать такі дані: у 1911 р. серед обраних у Галичині до австрійського парламенту 24 депутатів-українців було 12 адвокатів (серед них Лонгин Цегельський – аплікант)42. Керівники провідних західноукраїнських політичних партій: Української Національно-Демократичної Партії (далі

– УНДП), Української Радикальної Партії (далі – УРП) та УСДП у 1914-1918 pp. також мали адвокатський фах. Лідерство правників спостерігалося з моменту створення ЗУНР як на місцевому, так і на центральному рівнях. Перегляд списків керівництва повітових структур43, персоналу Державних Секретаріатів44 та делегатів УНРади показує, що в органах влади західноукраїнської республіки була задіяна більшість українців-правників Галичини.

Професійний склад УНРади характеризувався регіональними відмінностями. Якщо серед галицьких депутатів юридичного фаху переважали адвокати (з 45 правників – 35 адвокатів, 9 працівників суду і один нотар), то в буковинській делегації більше було суддів (з 10 правників – 5 працівників суду, 2 адвокати45 та один нотар)*. Доречно зазначити, що, за даними Івана Новосівського, у довоєнний період більшість українських правників Буковини працювала у судових установах. Адвокатів-українців тут було лише декілька – тільки в Чернівцях. 1914 р. у цьому краю було 225 адвокатів, з них 194 – євреї, на решту національностей (українців, німців та румунів) припадав 31 адвокат46. В інформаційній частині календарів «Просвіти» знаходимо більш точні дані: в 1913-1914 pp. y Буковині мали адвокатські контори четверо українців (з них один у Кіцмані, троє – у Чернівцях). Серед останніх натрапляємо на прізвище діяча УНРади Т. Галіпа47.

Педагоги. Із загальної кількості педагогів 22 викладали в гімназіях (з них 3 на момент революції були директорами гімназій), 13 працювали в народних школах (з них 2 були управителі шкіл), 6 викладали в університетах, 2 – в учительських семінаріях.

Початок консолідації українського вчительства Галичини припадає на 1881 p., коли у Львові було створене «Руське Педагогічне Товариство»48. Організаційна робота цього товариства серед українських вчителів проводилась у напрямку їх національно-культурного освідомлення та професійно-матеріальної підтримки. 1904 р. українські педагоги Галичини та Буковини об’єднались у професійній організациї «Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок». За даними Івана Ющишина, в 1910 р. членами цієї організації були 4/5 усієї кількості українських вчителів народних шкіл Галичини (2500 осіб)49.

Представлені в УНРаді педагоги належали до авторитетних фахівців у своїй царині. Олександр Барвінський був членом Краєвої Шкільної Ради, буковинці Омелян Попович та Микола Спинул входили до повітових шкільних рад. Останні двоє працювали свого часу інспекторами шкіл50. На момент утворення ЗУНР О. Барвінський, О. Попович, Ю. Романчук (діячі «професорського» періоду) мали вже статус пенсіонерів (емеритів), але продовжували діяльність в українських педагогічних організаціях та громадсько-політичному житті своїх областей.

Селяни. Участь селян у законодавчому органі ЗУНР була надзвичайно актуальною з огляду на необхідність підготовки аграрної реформи. Важливою була й приналежність цих делегатів до конкретного прошарку селянської верстви. Ряд даних свідчать, що представлені в УНРаді селяни були принаймні середнього достатку. Делегат від Борислава селянин Гриць Терлецький був власником нерухомості51. Тимотей Старух осів на селі як господар вже на пенсії, після довголітньої служби жандармом. Крім селянського господарства, він володів нерухомим майном у Бережанах52. Заможним ґаздою вважався Петро Шекерик-Доників з Косівщини53. Селянин з повіту Бібрка Дмитро Дикий деякий час навчався у Львівській академічній гімназії54, що також опосередковано засвідчує достаток його родини. Виходець з бідної селянської сім’ї Іван Сандуляк поліпшив своє матеріальне становище вже в тридцятирічному віці55. Селянин Михайло Содомора (повіт Підгайці) поряд з відомими адвокатами входив до складу Надзірної Ради фінансового товариства «Дністер»56. Делегат до УНРади від Бучацького повіту Михайло Плиска був співзасновником кооперативу «Сила»57. Гринь Тершаковець (повіт Рудки) в довоєнний період був членом-засновником, а пізніше головою Надзірної Ради місцевих відділень каси системи Райфайзена, організатором та головою філії Краевого Товариства «Сільський Господар» в Комарно58. Павло Думка організував кооператив «Надія» та касу Райфайзена59. У переліку провідних селянських організаторів кооперативного руху австрійського періоду знаходимо й імена інших селянських діячів УНРади – Антона Кунька, Антіна і Тимотея Старухів, Андрія Шмигельського60.

Начальниками громад (війтами) були такі селянські діячі УНРади: галичани Лазар Винничук61, Мартин Королюк62, буковинці Марко Куриш63, Теодор Левицький64. Наскільки посада начальника громади була важливою, показує той факт, що буковинський поміщик Микола Василько після здобуття середньої освіти у Відні війтував у своєму селі Лукавець65. Секретарями громад були галичани Антін Кунько66 та Василь Нагорняк67, буковинець Микола Осадець68. Як бачимо, до політичного проводу входили переважно заможні і впливові селяни69. Звідси можливе пояснення того факту, що в процесі підготовки земельної реформи всі селянські делегати УНРади, окрім А. Шмиґельського (УСДП), найбільш рішуче й одностайно висловились проти спілкового господарювання на угіддях колишньої великої земельної власності70.

Наявність політичної репрезентації селянських мас Галичини періоду української революції в особі заможного прошарку стає зрозуміла у світлі сказаного Іваном Франком наприкінці XX ст.: «Головна хиба в тім, що нарід наш темний, самі хлопи не вміють провадити руху, – треба інтелігенції, рух мусить оперти ся на богатших хлопах, що мають вільні руки, а не на бідних»71. Разом з тим порівняно незначна кількість селян -в УНРаді й відсутність серед них представників най-біднішої верстви створювала серйозну проблему для законодавчого органу ЗУНР у сенсі підтримки знизу*.

Відмінною є картина щодо селянського представництва у складі УЦР. Владислав Верстюк зазначив, що з високим ступенем ймовірності більша частина її селянських делегатів належала до біднішого селянства72.



Робітники. Міське робітниче середовище Галичини та Буковини представлено в УНРаді, окрім львівського майстра-кахляра Михайла Галібея**, залізничниками (чотирма галичанами, двома буковинцями). Встановлено, що вони належали до найбільш освіченого прошарку робітництва. Зокрема, буковинець Володимир Сороневич був «возовим писарем»73, галичанин Никола Сушко – помічником касира74. Залізничника з Станіславова Осипа Устияновича Мирон Кордуба трактував як урядника75. До керівництва регіональних і місцевих фахових організацій належали Сень Ганчерюк, Олександр Лісковацький, Володимир Сороневич, Никола Сушко76. Загалом робітнича верства в УНРаді була репрезентована слабко. Цікаво, що місто Борислав – центр найбільшого промислового району в Галичині – в УНРаді представляв заможній селянин-власник.

Невелика кількість промислових робітників у законодавчому органі ЗУНР відповідала їхній питомій вазі в національному русі обидвох західноукраїнських територій. Це, зрештою, стосувалось не тільки робітників, а й представників інших міських професій, що також були мало представлені в УНРаді. її діяч В’ячеслав Будзиновський серед причин поразки українців у 1918-1919 pp. назвав помилкову стратегію політичних сил у довоєнний період, що обмежувалась національним освідомленням селянських мас: «Міських ремісників, купців, промислових пролетарів, низшу категорію державних службовиків – взагалі міщухів наші національні робітники цілком зігнорували. [...] Міщухи аж до розвалу Австрії були поза клямрамп національної політики і національної роботи»77. За словами Григорія Піддубного, в Буковині українське робітництво було найчисленніше серед робітників інших народностей краю, і, попри те, слабко організоване в політичному плані78. Подібна проблема існувала і в Наддніпрянщині79. У Малій раді Всеукраїнської ради робітничих депутатів інтереси робітництва представляли лікар, видавець, кооператор та інженер-технолог80.



Духовенство. Клір Греко-католицької церкви в УНРаді був представлений галицьким митрополитом, двома єпископами та 19 священиками. Частина з них (Юліан Дзерович, Спирідон Кархут, Олександр Стефанович, Іван Федевич, Теодор Чайковський) – це викладачі богословія (катехити). Тому їх можна віднести і до професійної групи педагогів. Крім того, катехитами в минулому працювали ще кілька депутатів-священиків.

Більшість із задіяних в УНРаді осіб духовного стану з Галичини належали до верхівки Греко-католицької церкви. Крім митрополита та єпископів, четверо священиків були членами Митрополичої консисторії (Юліан Дзерович, Спирідон Кархут, Олександер Стефанович, Степан Юрик), Михайло Цегельський – радником Митрополичого суду81. Протоігумен чину оо. василіан Платонід Філяс у 1914-1916 pp. був Апостольським адміністратором Української католицької церкви. Четверо з церковнослужителів мали докторський ступінь (Андрей Шептицький – філософії й теології, Спирідон Кархут, Иосиф Коциловський та Степан Юрик – теології). Непересічними особистостями були й інші церковні діячі. Зокрема, наддніпрянець Віктор Андрієвський був вражений освіченістю діяча УНРади священика Северина Матковського, котрий «мав два університетські факультети і об’їздив пів Європи»82. Декілька священиків були авторитетними державними діячами. Поряд з митрополитом – членом Палати Панів австрійської Державної Ради, та єпископами – сеймовими вірилістами, 2 священики були депутатами Палати Послів, 2 – Галицького сойму.

Про вагу греко-католицького духовенства у політичному житті Галичини дає уявлення той факт, що станом на 1913 р. з 144 членів Ширшого Комітету УНДП 46 були священиками83. Семеро з них (Северин Матковський, Северин Метелля, Степан Онишкевич, Олександер Стефанович, Іван Федевич, Платонід Філяс, Степан Юрик) увійшли пізніше до УНРади.

У передвоєнний час названі церковні діячі були серед чільних організаторів українських просвітніх та господарських установ, виявляли неабияку активність у громадсько-політичному житті. Івана Яворського бачимо серед організаторів селянського страйку 1902 p.84 C. Матковський під час цього ж страйку виступав як посередник між селянами і дідичами (поміщиками), окрім того, він був засновником кредитового товариства «Згода» в Копичинцях і товариства «Збруч» у Гусятині85. Священик Платон Карпінський заснував кооперативи «Сільського Господаря» і понад 40 читалень у Підгаєцькому, Теребовельському та Тернопільському повітах86. Парох з Рудківського повіту Степан «Онишкевич був співорганізатором товариства «Сільський Господар» у Львові, активно пропагував ідею комасації селянських ґрунтів87. З національним кооперативним рухом та кредитними установами був пов’язаний і священик С. Юрик88. О. Стефанович був членом Надзірної Ради «Народної Торговлі» та «Краєвого Союзу Кредитового», очолював церковний кооператив «Достава» у Львові89.

Активність греко-католицького духовенства у національних просвітніх і економічних установах була підтримана на високому ієрархічному рівні. 1904 p. y посланні до духовенства «О квестії соціальній» Андрей Шептицький вказував: «Рішуче фальшивим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих річей дочасних і матеріальних не занедбує [...] Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського [...] і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу»90. Митрополит особисто докладав зусиль для піднесення господарського рівня і добробуту українського населення Галичини, сприяв, зокрема, парцеляційному рухові (наприклад, парцеляція великих дібр у Коршеві та інших місцевостях)91.

До складу буковинської делегації входили двоє православних священиків, які також належали до лідерів національного руху краю. Теофіль Драчинський був засновником українських культурних і економічних організацій на Буковині, головою «Товариства православних священиків»92, Касіян Бриндзан – українським проповідником у Чернівецькому кафедральному соборі та членом консисторії93.

Частина з представленого в УНРаді духовенства взяла активну участь у листопадових подіях у повітових центрах, входила до Повітових УНРад94. Заанґажованість церковних діячів Галичини в революційних процесах виявилася і в акції, характерній швидше для світських середовищ, – 7-8 травня 1919 p. y Станіславові відбувся 3’їзд духовенства ЗОУНР, в якому були задіяні й члени УНРади. В заяві з’їзду говорилося, що він «рішає працювати і на будуче всіми силами для добра Укр. Н. Республики в цілі осягнення іі повноі і трівкоі независимости і самостійности в тім переконанню, що се дасться осягнути вповні тільки на основах христіянського світогляду і в злуці з Церквою»95. Цю подію вирізняє та обставина, що на відміну від т. зв. «священицької» доби національного відродження, де ініціатором подібного зібрання була б верхівка Церкви, в період революції таку роль взяли на себе політичне заанґажовані священики.

Урядники. Державні урядники були представлені в УНРаді службовцями крайового і повітового рівнів. До першої категорії належали урядники залізниць буковинець Модест Левицький та галичанин Микола Парфанович, також урядовець пошти Олександр Пісецький, секретар Краевого Виділу Антін Лукашевич. Поштовими урядниками місцевого рівня були галичани Іван Калинович (колишній педагог), Ілля Костишин та Остап Сіяк.

Фінансову сферу професійно представляв лише урядник 10 рангу Андрій Манько (делегат від повіту Добромиль), котрий поєднував участь у засіданнях УНРади з працею в Державному Секретаріаті публічних робіт і гірництва96. Проте значний досвід праці у кредитно-фінансовій сфері мали багато делегатів інших професій. Першість у цій справі тримали адвокати. Зокрема, Степан Федак працював у «Народній Торговлі», був членом-засновником товариств «Дністер», «Центро-Банк», «Ревізійний Союз Українських Кооператив», «Руська щадниця», «Карпатія», «Земельний Банк Гіпотечний»97. Теофіль Кормош ще в 1894 р. заснував у Перемишлі перший кредитний кооператив «Віра»98.

Організаторами подібних установ були й інші діячі УНРади: Теодор Ваньо у Золочені, Лев Кульчицький у Коломиї (Покутський Союз Кредитовий)99. Сидір Голубович у 1916 р. став директором «Центро-Банку» у Львові100. Іван Макух заснував у Товмачі кредитне товариство «Селянська Каса»101. Лікар Іван Куровець був засновником «Хлопського Банку». 5 діячів УНРади з Галичини в 1917 р. перебували в управі «Краевого Союзу Кредитового»102. 11 депутатів у 1918-1919 pp. входили до складу Надзірної Ради Товариства взаємних обезпечень та взаємного кредиту «Дністер», директором якого в той час був адвокат В. Охримович103. «Краєвий Союз Кредитовий» у Львові очолювали адвокати В. Бачинський104 та К. Левицький105. 1918 р. до комітету засновників Українського Банку (складався з 14 осіб) увійшли 10 майбутніх діячів УНРади (правники: В. Бачинський, Л. Бачинський, І. Голубович, Є. Левицький, К. Левицький, Т. Окуневський, С. Федак, Л. Цегельський, священик С. Онишкевич і професор університету С. Смаль-Стоцький)106. Останній заснував у передвоєнний період у Чернівцях «Селянську Касу», що об’єднала 176 спілок, крім того виступив організатором страхового товариства «Карпатія» з основним капіталом 200 000 корон107. Крім С. Смаль-Стоцького, серед буковинських делегатів у фінансово-кредитній сфері були задіяні свого часу Лев Когут (директор «Селянської Каси»)108, педагог Омелян та інженер Ілько Поповичі109, вчитель Теодор Іваницький та священик Касіян Бриндзан110.

Урядники нижчих рангів, які становили значну частину українського міщанства більших міст Галичини, в УНРаді мали досить слабке представництво (хоч на момент революції вони вже були зорганізовані на національному рівні – весною 1918 р. за ініціативою Товариства українських правників виникла «Краєва організація Українців урядників, йідурядників і служби всіх державних і автономних дикастерій»)111.



Інженери. Окрім урядника залізниць інженера Миколи Парфановича (брав участь лише в діяльності львівської делегації), з решти чотирьох представлених в УНРаді інженерів двоє за спеціалізацією належали до гірничої галузі (Маріян Козаневич, Роман Кулицький), один був хіміком (Гриць Маріяш) та один будівельником (Ілько Попович)112. Таке представництво віддзеркалило певну позитивну тенденцію. Вона полягала не стільки в зростанні абсолютних величин, скільки в диференціації спеціалізації українських фахівців. Адже на початку XX ст. із загального числа 240 цивільних інженерів у Галичині було тільки 12 українців, виключно будівельників і землемірів113. Появи численнішої національної верстви в інженерно-технічній галузі в Галичині не можна було сподіватись хоча б з тієї причини, що в 1912/13 навчальному році з 1633 студентів Львівської політехніки українців було лише 69114. Приблизно така ж кількість на той час була задіяна в промисловому секторі115. В березні 1918 р. галицькоукраїнська інженерно-технічна верства, подібно до урядників, активізувала зусилля в напрямку професійної консолідації. Українська технічна комісія у Львові оголосила про складання списку українських інженерних працівників усіх галузей, а також студентів вищих технічних закладів, котрі вже мали досвід практичної роботи116.

Беручи участь у засіданнях УНРади, інженери одночасно працювали на відповідальних ділянках у промисловості. Зокрема, до призначення Державним Секретарем гірництва М. Козаневич був директором салін у Дрогобичі117. Г. Маріяш там же керував державною «відбензиняр-нею»118. Очевидно, що кількість фахівців промислових галузей в УНРаді була недостатньою. Це ілюструє склад комісії для технічної відбудови, до якої, крім чотирьох названих інженерів, входили адвокат (І. Макух), журналіст (С. Вітик), селянин (М. Королюк), ремісник (М. Галібей) і священик (С. Онишкевич)119. На З’їзді українських інженерів і техніків (Станіславів, травень 1919 р.) нонсенсом було визнано той факт, що будівельні справи на засіданні УНРади реферував священик С. Матковський. Учасники з’їзду наголосили на потребі представлення в складі УНРади (чи майбутнього Установчого Сойму) щонайменше 15 послів – інженерів та техніків120.



Військові. Галицьку Армію в УНРаді представляли троє військових, кооптованих до складу львівської делегації, – отаман Дмитро Вітовський, четар Василь Караван та поручник Осип Микитка1211. У складі буковинської делегації армію репрезентував четар Семен Галицький (колишній педагог). Відомо також, що сюди було включено і двох українських старшин з 41-го полку піхоти і 22-го полку стрільців122. Крім того до УНРади на правах колишнього посла до галицького сойму увійшов Теодор Рожанковський, який ще в жовтні 1918 р. командував кошем УСС123. Усі вони на момент листопадового повстання мали військові звання не вище сотника, причому кадровим офіцером з них був лише О. Микитка*. В станіславівських засіданнях УНРади брали участь лише Д. Вітовський та Т. Рожанковський (епізодично).

Таке незначне представництво військових, з одного боку, відображало уявлення політичного керівництва ЗУНР про їхню роль у державотворчому процесі, з іншого – ілюструвало гострий дефіцит військових спеціалістів вищих чинів серед українців колишньої Австро-Угорської імперії. Ця прогалина соціальної структури західноукраїнського населення мала негативні наслідки в революційний період.

Існують два пояснення проблеми відсутності серед західних українців численної верстви професійних військових. Перше з них Ізидор Сохоцький сформулював так: «Серед нашої інтелігенції в Галичині були модними антимілітаристичні настрої й батьки не хотіли посилати своїх синів до військових шкіл»124. Інше пояснення лежить в соціально-побутовій площині. Зокрема, ї. Макух писав: «Активний старшина мусів жити «відповідно до стану» офіцерів в Австрії, а це вимагало приватних грошей, бо платня офіцерів до сотника включно була досить низька. Тому бідні батьки не могли посилати своїх дітей до офіцерської (кадетської) школи»125. Матеріальний чинник даного питання виділив також Андрій Чайковський: «Юнак, що попав в юнацьку школу, а відтак авансував на старшину, не був радо бачений в українських] товаристських кругах. То був непрактичний гість, особливо там, де були дівчата на виданні. Він не міг женитися без кавції, котра була досить висока»126.

Станом на 1910 р. відсоток українських офіцерів у австрійській армії був найменшим серед представників народностей монархії і становив всього 0,2% (для порівняння словенців серед офіцерів було – 0,5%, поляків – 2,5%). Відсоток же українців, котрі входили до рядового складу армії, сягав 7,6% (тоді як словенців – 2,4%, поляків – 7,9%)127.

Щодо перспектив здобуття українцями вищих військових рангів, то тут картина була ще більш безнадійною. Зокрема, із 438 слухачів австрійської військової академії в 1912/13 pp. лише один був українцем (поляків було 16 осіб, навіть китайців було двоє)128.

Серед західних українців у 1918 p. y Галицькій Армії генеральський чин мав тільки Віктор Курманович, який походив із священицького роду і виразно ідентифікував себе українцем, І. Сохоцький згадував ще кількох українських військових з Галичини, котрі мали генеральське звання (Вітошинський, Кобилянський, Шепарович та Лаврівський), зауваживши при цьому: «все це були вже старі люди, що до проводу революційного зриву не надавалися»129. З приводу цього Дмитро Паліїв критично оцінив побутуючий у добу української революції стереотип: «Два яскраві противенства в одному народові: У придніпрянців були в більшості тільки генерали, у галичан не було ані одного, що надававсяби на генерала. На ділі в придніпрянців не всі генерали були генералами, а в галичан не було знову так зле, щоби між ними не найшов ані одного кандидата в генерали»130.

Значна кількість діячів УНРади свого часу відслужила у війську, серед них митрополит А. Шептицький і єпископ Й. Коциловський. Частина цивільних фахівців була призвана до австрійської армії в роки Першої світової війни. Зокрема, трирічну службу в австрійській армії в часі війни відбув адвокат О. Марітчак131. Троє інших правників-адвокатів (Гриць Кузів, Володимир Гуркевич та Микола Лагодинський) перебували на посадах військових суддів при польовому суді в Стрию132. Ряд діячів УНРади мали відношення до створення Легіону УСС, до Боевої Управи належали Д. Вітовський, Т. Кормош, Т. Рожанковський, В. Темницький, С. Томашівський, К. Трильовський (голова), Л. Цегельський. Крім того, в лавах стрілецтва перебували О. Микитка та О. Назарук133. Як вояки австрійської армії селяни В. Караван134 і Г. Тершаковець135, вчитель А. Домбровський136 та адвокат Л. Когут137 побували в російському полоні.

Однак до військової комісії УНРади увійшли цивільні за фахом особи. Серед її членів не зустрічаємо навіть Д. Вітовського та T. Рожанковського. Інша картина спостерігається у складі УЦР, до якої Всеукраїнська військова рада обрала 132 делегати (з них 6% – солдати, решта – офіцери)138.



Медичні працівники. Серед діячів УНРади було двоє практикуючих лікарів: Іван Куровець та Микола Сисак (львівська делегація). Лікарем за фахом був і професор Празького університету, міністр здоров’я Австрії у 1918 р. Іван Горбачевский. Свого часу здобували медичну освіту В. Стефаник та В. Будзиновський.

З початку XX ст. чисельність лікарів-українців у Галичині (як і правників та інженерно-технічного персоналу) почала зростати. Якщо 1907 р. на медичному факультеті Львівського університету навчалось 5-6 українців139, то у 1912/13 н.р. – 67 (у той же час поляків навчалося 389)140, 1913/14 н.р. українців на цьому факультеті налічувалось вже 94 особи (поляків – 493)141.

Загалом кількість галицьких лікарів-українців, які вели самостійний прийом пацієнтів напередодні війни, вже була співмірною з кількістю українських адвокатів. 1913 p. y Галичині нараховувався 61 практикуючий лікар-українець (з них 12 у Львові, серед яких – одна жінка). На Буковині було 6 українських лікарів (з них 4 у Чернівцях). У Відні таких лікарів було 8. У 1914 р. кількість українських лікарів Галичини зросла на дві особи (у провінції), на Буковині та у Відні їх число не зменшилося142. 49 лікарів у 1910-1918 pp. входили до складу Українського Лікарського Товариства143.

Лікарі-українці в політичній діяльності були задіяні мало – серед послів до Галицького сойму був тільки один лікар (І. Куровець). Давалася взнаки специфіка їхньої професії. І. Горбачевський входив до австрійського парламенту зі статусом університетського професора.



Журналісти. Для багатьох делегатів УНРади характерною була зміна виду професійної діяльності або робота не за основним фахом. Найбільш поширеним було заняття журналістикою. Отримавши правничу освіту, в довоєнний час присвятили себе цьому заняттю Михайло Лозинський та Василь Панейко. До числа журналістів відносили себе Семен Вітик та Антін Чернецький. За нашими підрахунками, всього серед депутатів до 1914 p. 25 осіб були видавцями, 31 – редакторами українських періодичних видань144.

Як характерну рису західноукраїнських політичних партій Матвій Стахів відзначив той факт, що до їх центрального і колективного проводу входили знані публіцисти та редактори партійних органів. Виняток, за його словами, становили націонал-демократи, які до 1925 р. «не мали редакторів із числа власних партійних членів»145. Як свідчать матеріали згаданого вже просопографічного проекту, останнє зауваження М. Стахіва є безпідставним – редакторами часопису «Свобода» в 1900-1916 pp. були члени Ширшого Комітету УНДП В. Охримович, В. Будзиновський, Л. Цегельський, В. Бакинський, С. Баран. Секретар Народного Комітету С. Баран редагував також «Українське Слово».



Письменники. Професійним письменником серед діячів УНРади був лише В. Стефаник. Проте знаними на той час літераторами були також В. Будзиновський – журналіст, В. Бірчак, І. Карбулицький, П. Карманський, О. Колесса, А. Крушельницький – педагоги-філологи, Т. Галіп, О. Назарук, В. Темницький, К. Трильовський – правники, селяни П. Думка та П. Шекерик-Доників, залізничник В. Сороневич. Троє з перелічених (В. Бірчак, В. Будзиновський та П. Карманський) у довоєнний період належали до літературної групи «Молода Муза»146.

Науковці За основним видом діяльності науковцем серед депутатів був лише Богдан Барвінський, на той час – бібліотекар Львівського університету. Проте до наукової сфери тією чи іншою мірою було причетне більше одної п’ятої делегатів. Зокрема, 40 діячів УНРади були пов’язані з Науковим товариством імені Шевченка: О. Стефанович мав титул його «члена основателя», 14 осіб (Б. Барвінський, О. Барвінський, І. Горбачевський, Я. Гординський, С. Дністрянський, О. Колесса, М. Кордуба, К. Левицький, В. Охримович, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький, К. Студинський, С. Томашівський, Р. Цегельський) були «дійсними членами» товариства, 25 осіб – «звичайними членами» НТШ147. Поштовий урядник І. Калинович був відомим бібліографом. Високий науковий та фаховий рівень депутатського корпусу УНРади потверджує і той факт, що серед її діячів понад чверть (52 особи) мали докторський ступінь (35 у галузі права, 10 – філософії, 4 – теології, 3 – медицини).

Студенти. В опублікованих списках УНРади знаходимо імена 4-х студентів148. Відомо, що Стефан Сілецький навчався на медичному виділі, Стефан Терлецький – на правничому, Олександер Кульчицький – на філософському виділі Львівського університету. В довоєнній Галичині українське студентство через важке матеріальне становище не творило локального постійно діючого середовища. У часописі «Шляхи» за 1916 р. з цього приводу зазначено: «Батько-селянин, посилаючи сина до гімназії, ще сяк так дбав про нього, довозив від часу до часу хліб, крупи то що, але скоро той син «здав матуру», він сам повинен думати про себе. Знову ж попівський син або виїзджав поза Львів, або вертав на село відпочивати. 1 так в осередку нашого національно-культурного, політичного і господарського життя – у Львові перебувало звичайно із 1200 записаних на університетї до 160 і то в 3/4 зайнятих в ріжних інституціях. Розумієть ся, що при такім обсадженню університету студентами (і професорами – Українцями) наш постулят окремого українського університету мусів виглядати досить нереально»149. Очевидно, через те, що академічна молодь Львова чи Чернівців за своїм кількісним виміром не становила впливового політичного чинника, у Статуті УНРади представництво від студентства не передбачалось150.

Соціальне походження депутатів. Вдалося встановити рід заняття батьків 124 депутатів. 45 осіб є вихідцями зі священицьких родин; 37 – зі селян, з родин педагогів – 17, з урядників – 6, з міщан-власників – 5, стільки ж з ремісників, з поміщиків – 3, з міщан-рільників, робітників та правників – по дві особи. Відносна перевага серед діячів УНРади вихідців зі священицьких родин (зокрема, з таких родин походило 23 правники та 12 педагогів) відповідає висновкам про перехід в кінці XIX – на початку XX ст. керівництва західноукраїнським рухом від духовенства до світської інтелігенції151. Такий висновок підтвердили і попередні результати просопографічного проекту152. Нам відомі лише два приклади зворотного явища – прийняли священицький сан виходець із сім’ї вчителя Іван Федевич153 і син урядовця суду Олександер Капустинсысий154.

Серед правників в УНРаді селянського походження було 4 особи (всі адвокати), серед педагогів – 5. Загалом 19 діячів УНРади, батьки яких були педагогами чи правниками, представляли собою тогочасну західноукраїнську інтелігенцію в другому поколінні.

Вихідцями зі шляхетських поміщицьких родин були М. Василько, Й. Коциловський, А. Шептицький. Зі збіднілих шляхетських родів, нащадки яких перейшли в стан селян, духовенства чи світської інтелігенції, походило значно більше діячів УНРади. Від знатних галицьких бояр вели свій родовід Євген, Степан та Лев Петрушевичі155. Старовинний шляхетський рід, який мав продовження в священицькій генерації, представляли Роман, Лонгин і Михайло Цегельські156. Буковинець Лев Когут по материній лінії походив з роду Барановських, близьких нащадків молдавського воєводи Мирона Барановського157. Батькова матір іншого представника цього краю – Омеляна Поповича – належала до українського шляхетського роду Дашкевичів158. Знатного походження були Олександр і Богдан Барвінські159 та Теофіль Окуневський160. З ходачкової шляхти походив священик Іван Яворський161. Останній належав до шляхетського герба «Драго Сас», як і ряд інших представників знатних галицьких родів, зокрема, Лев і Володимир Бачинські, Степан Витвицький, Олександер Кульчицький, Антін Крушельницький162. Роду Сас були також члени буковинської делегації – Володимир Залозецький163 та Никола Дрогомирецький (Сас де Ґовора)164. Шляхетське походження мав і Д. Вітовський165. Батьки цих діячів належали до різних верств: батько Т. Окуневського – священик, Л. Бачинського – вчитель, Д. Вітовського – селянин. Судячи з прізвищ депутатів, можна стверджувати, що в УНРаді були представлені також нащадки інших українських шляхетських родів: Білинських, Височанських, Даниловичів, Добрянських, Голубовичів, Горбачовських, Гординських, Кали-новичів, Кормошів, Лісковацьких, Лозинських, Матковських, Пісецьких, Погорецьких, Полянських, Сілецьких, Студинських, Терлецьких, Федоровичів, Чайковських, Чернецьких, Чернявських, Юрчинських166.

Виявом усвідомлення українськими родинами свого шляхетського походження був той факт, що 1907 p. y Самборі за ініціативою священика Петра Погорецького* було створено «Товариство руської шляхти в Галичині». Метою товариства стало піднесення освітнього та економічного становища української загонової шляхти в краї. В публікації з приводу цієї події підкреслювалось: «А прецінь наша руска шляхта, то численний, бо около 50 тисяч голов обіймаючий стан, що мимо ріжних незгодин вірно схоронив під своєю стріхою свою окремішність, та свої давні, родові традиції, стан привязаний сильно до своєї рускої Церкви і єї споконвічного обряду, що рідкою працьовитостию та витревалою пильностию посїв великі обшари землі і дійшов декуда до визначної заможности; стан, що всегда много посилав дїтий своїх до шкіл і много дав світскої та духовної інтелігенциї»167. Подібне до галицького «Товариство буковинської православної шляхти» було зорганізовано на противагу існуючому в Буковині румунському товариству. Очолював це товариство Мелетій Галіп – батько діяча УНРади Теодота Галіпа168.

Стосовно шляхетського походження діячів УНРади, то тут можемо проводити паралелі з Наддніпрянською Україною, де, за словами А. Каппелера, чимало активістів українського руху були дворянського походження та належали до інтелектуальних професій169.

Родинні зв’язки. В складі УНРади зустрічаємо також близьких родичів. Це, зокрема, брати Антін та Іван Горбачевські, Євген та Степан Петрушевичі, Антін та Тимотей Старухи. Два покоління представляли буковинці Омелян Попович та його син Ілько, галичани Степан Петрушевич та його син Лев, батько і син Олександр і Богдан Барвінські, Михайло Цегельський та його сини Льонгин і Роман (останній був делегатом від Буковини на засіданні Конституанти, а також входив до складу Краевого Комітету). Родичами Цегельських були Юліан Дзерович і Мирон Кордуба, останній мав за дружину дочку Михайла Цегельського Євгенію170. Дружина Ярослава Гординського була сестрою іншого діяча УНРади – Володимира Бірчака171. У родинних зв’язках перебували також Тимотей Старух і Михайло Петрицький, Спирідон Кархут і Роман Курбас*.

Крім участі батьків та синів в УНРаді тяглість поколінь українського руху демонстрував той факт, що батько братів Старухів Михайло був послом до Галицького сойму ще в 1866 р.172 Сеймовим послом цього ж скликання виступав і дядько Євгена Петрушевича Антін, який до того ж був задіяний у «Соборі Руських Учених» 1848 р.173 Батько Й. Коциловського був послом до Галицького сойму в 70-х роках ХГХ ст.174



Майновий стан. Відомості про професію та службовий ранг членів УНРади дають змогу констатувати, що більшість з них були досить забезпеченими в матеріальному плані людьми175. Земельних власників було порівняно небагато. Серед представників Буковини поміщиками вважались лише Микола Василько та Антін Лукашевич (останній працював урядником (секретарем) краевого Виділу176), вони представляли найменш численний прошарок українців краю177. З Галичини в УНРаді не було жодного дідича178. Великими земельними угіддями володіли представники інших станів та професій. Митрополит А. Шептицький, розпоряджаючись одномільйонним капіталом в «Аграрному Гіпотечному Банку», закуповував земельні ділянки з харитативними цілями179. Відомо також, що земельним господарством загальною площею 100 моргів володів колишній посол до австрійської Державної Ради священик С. Онишкевич180. Досить заможньою була група українських адвокатів. Земельні наділи мав Т. Кормош181. Власником дібр у Перемишльському повіті був С. Голубович182. Крім того, Т. Кормош, М. Король, К. Левицький та І. Макух були власниками цінної нерухомості183. Т. Ваньо володів майном, яке до Першої світової війни оцінювалось в 72 тис. австрійських корон184. Високе матеріальне становище займав й інший адвокат – В. Гуркевич185. «Реальністю» володіли також професор університету К. Студинський186 і вчитель та підприємець, редактор часопису «Гайдамаки» М. Петрицький187.

Звичайно, немає підстав порівнювати матеріальні статки згаданих депутатів з польськими магнатами Галичини, але, безперечно, вони належали до соціальної верхівки західноукранського населення.



Регіональне представництво. Важливою характеристикою репрезентативності законодавчого органу влади є рівень місцевого представництва. В цьому контексті розглядаємо місце народження депутата та місце його професійної і політичної діяльності. За місцем народження, яке встановлено щодо 139 осіб, в УНРаді була представлена більшість політичних повітів Східної Галичини (крім повітів Березів, Добромиль, Жовква, Перемишляни, Сколе, Старий Самбір та Ярослав). Як бачимо, не репрезентовані повіти розташовані переважно поблизу етнічних польських земель, де ще в кінці XIX ст. найбільш поширеним був москвофільський рух. Лише один делегат (А. Крушельницький) народився на території Західної Галичини – у повіті Ряшів. Найбільше делегатів УНРади (11 осіб) було родом з Тернопільського повіту, з них 4 народилися у самому місті. Вихідців з повіту Камінка Струмилова нараховуємо 8 осіб. Повіт Львів за кількістю народжених рівняється повітам Самбір та Станіславів – вихідців з цих місцевостей зафіксовано по 5 осіб (у самому Львові народилося лише троє діячів УНРади).

Основу представництва від місцевостей складали делегати від повітів і міст, обрані до УНРади на додаткових виборах у листопаді-грудні 1918 р. Високим був рівень професійної мобільності в межах країв. Окрім здобуття середньої чи вищої освіти в навчальних закладах різних місцевостей, правники, педагоги та урядовці за час своєї професійної кар’єри звичайно змінювали декілька місць праці. За нашими даними, в дореволюційний період працювали принаймні в двох повітах Галичини 26 правників. Серед педагогів особливо часто змінювали місце праці викладачі гімназій. Сім викладачів гімназій до 1918 р. працювали в трьох і більше повітових центрах Галичини, ще сім – у двох. Зокрема, гімназійний професор з Чернівців Клавдій Білинський до приїзду в Буковину учителював в Львові, Тернополі та Станіславові188. Висока мобільність у межах краю характерна не тільки для світської інтелігенції. Біографії діячів УНРади духовного сану свідчать, що й вони нерідко змінювали місце праці (особливо катехити).

Навіть селяни не завжди були упродовж всього свого життя пов’язані з місцем народження. Крім військової служби в різних регіонах Австро-Угорської імперії, пошук заробітку часто і їх спонукав змінювати місце проживання. Зокрема, селянин зі Снятинщини І. Сандуляк працював на будівництві залізничної колії Львів-Чернівці, відбував військову службу (в т. ч. і надстрокову) на землях Угорщини189. Виходець зі селянської родини в повіті Лісько Т. Старух після служби в жандармерії почав вести господарство на протилежному кінці краю – в Бережанському повіті. Селянин з Надвірнянщини В. Нагорняк заробляв як лісоруб та бутинар, після закінчення дяківської школи прислужував священикам у багатьох місцевостях Галичини і Буковини (у Бориславі, Пніві, Хриплині, Бучачі та Вижниці)190.

Те ж саме спостерігаємо і на Буковині – троє українських правників-суддів працювали принаймні в двох повітах. Змінювали місце праці і вчителі народних шкіл – з діячів УНРади в різних повітах працювали щонайменше четверо. Декілька з цих правників і педагогів, пропрацювавши в провінції, до 1918 р. перебираються ближче до Чернівців.

Унаслідок професійної міграциї, а також у силу партійних інтересів розширювались межі громадсько-політичної діяльності західноукраїнських лідерів, і нерідко місцевість, від якої діяч обирався до сойму чі парламенту, не збігалася з місцем його проживання чи праці.

Більшість репрезентованого в УНРаді греко-католицького духовенства з Галичини представляли Львівську архієпархію (А. Бандера, С. Висо-чанський, Ю. Дзерович, П. Карпінський, С. Кархут, Є. Качмарський, С. Онишкевич, О. Стефанович, П. Філяс, А. Шептицький, М. Цегельський, С. Юрик) та об’єднану єпархію Перемиську, Самбірську і Сяніцьку (Й. Коциловський, С. Метелля, С. Онишкевич, О. Погорецький, І. Федевич, Т. Чайковський, І. Яворський). Від Станіславівської єпархії були тільки священики О. Капустинський; С. Матковський, який спершу був душпастирем у Перемишлі, та Г. Хомишин191. З території Станіславівської єпархії до УНРади увійшли більшість представників УРП.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСоціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon"Соціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст."
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПлан: Столиця Галичини – Львів Історія Галичини
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСтруктура та зміст завдання Політичний лідер
Скласти політико-психологічний портрет відомого сучасного політичного діяча
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСiчень 1 січня – 95 років тому (1919 р.) у м. Катеринославі народився Ігор Петрович Владіміров, видатний театральний режисер І педагог, актор театру І кіно, народний артист СРСР. Ігор Владіміров
Січня 1919 р у Катеринославі. Час його народження припав на найбільші потрясіння в житті міста, викликані Громадянською війною. Тож...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconГаличина соціокультурна, історична, політична частка України План: Столиця Галичини – Львів
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconБібліотека визначний творець української незалежності: В’ячеслав чорновіл бібліографічний портрет
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПрограма навчальної дисципліни
Змістовий модуль Основні тенденції суспільно-політичного, економічного І культурного розвитку країн Західної Європи І США на рубежі...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка