Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років



Сторінка2/7
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Досвід національно-патріотичної діяльності


Діяльність в українському русі більшості освічених діячів УНРади розпочалася під час навчання в гімназії чи в університеті. В гімназіях вона проходила в таємних гуртках (громадах), що ставили за мету вивчення літератури, забороненої австрійською шкільною цензурою. Самоосвіта учнівських громад мала громадсько-культурне і національне спрямування192. У заснованій О. Стефановичем таємній громаді Станіславівської гімназії брали участь представники наступних поколінь національного руху – К. Левицький та Д. Вітовський (двоє останніх «війтували» в цій громаді)193. У громаді, утвореній при Тернопільській гімназії, були задіяні П. Карпінський, О. Барвінський, І. Кивелюк, М. Шжевич, С. Голубович, Антін та Іван Горбачевські194. Кілька членів УНРади (К. Білинський, К. Кахникевич, Р. Скибінський, А. Чернецький) у різний час належали до членів гуртка «Молода Україна» Бере­жанської гімназії195. Членами таємного гуртка в Золочівській гімназії були О. Назарук та В. Панейко196. Керівником таємного гуртка в Коломийській гімназії, у якому раніше брав участь В. Сгефаник, був Л. Бакинський197. Л. Ганкевича за діяльність в українському таємному товаристві було виключено з IV Львівської гімназії)198. М. Василько, який навчався в шляхетському виховному закладі «Терезіянум» (серед його шкільних товаришів був граф Чернін – майбутній міністр закордонних справ Австрії, голова австрійської делегації на переговорах у Бересті)199, до українського руху залучився вже у зрілому віці.

Депутатами УНРади стали колишні лідери українського молодіжного руху останньої чверті XIX – початку XX ст. Серед них були керівники віденського товариства «Січ» 1875-1905 pp. (І. Горбачевский, І. Куровець, Є. Левицький, М. Кордуба, Р. Перфецький, О. Назарук, В. Темницький, С. Витвицький)200, троє членів Централі Комітету «Молода Україна» (А. Крушельницький, В. Темницький та Л. Цегельський)201. Головою іншого віденського Товариства – «Поступ» – був В. Ба-чинський202. С. Смаль-Стоцький, навчаючись у Чернівецькому університеті, очолював єдине в Буковині українське студентське товариство «Союз»203. Л. Ганкевич, виїхавши під час сецесії студентів з Львівського університету 1901 р. на навчання до Праги, став головою академічного товариства «Українська Громада»204. На чолі «Академічного Братства» у Львові в різний час перебували К. Трильовський205 та Є. Петрушевич206. К. Левицький, С. Данилович, В. Залозецький, К. Трильовський та С. Федак були на провідних ролях у «Кружку правників»207. «Академічну Громаду» у Львові почергово очолювали О. Боицун208, С. Баран (двічі)209, С. Витвицький210.

Спільне навчання та участь у студенських організаціях знайомили між собою вихідців з різних місцевостей і соціальних груп Галичини і Буковини, сприяли формуванню генерації діячів національного руху. Як стверджував А. Чернецький, «Національна Рада та Державний Секретаріят ЗУНР – в більшости складались із колишніх членів гуртків «Молодої України»»211. Спорідненість біографій щодо навчання та громадсько-політичної діяльності спостерігалась і серед повітових комісарів ЗУНР212, 14 з яких були членами УНРади213.

Характеризуючи правників «адвокатської доби», діяч УНРади Л. Ганкевич відзначив: «В тому першому поколінні нашого ренесансу всі майже адвокати були однолітками, з одної гімназійної або хоч університетської лавки. Всі вони добре себе знали, розуміли та дружно помогали собі у виконуванні своїх завдань та обов’язків. [...] Це вже нова генерація української палестри. Це вже «не оборонці шляхти, міщанства і промисловців», але оборонці цілої нації. Всі вони вже національно свідомі, люди європейської культури [...] Вони дають почин і переводять повну реорганізацію національно-політичного і культурного життя свого народу. За їх почином постають нові справді демократичні, політичні партії [...] Вони устроюють збори і віча та входять в безпосередній контакт з народними масами і надають політичному життю нову форму і новий зміст. За їх почином головно повстають фінансові і економічні установи, що стають основою відродження народу. Вони беруть живу участь в освітно-культурному і політичному житті, закладають у всіх закутинах нашої землі читальні і в кожну майже неділю і свято їздять туди з рефератами і відчитами, одним словом стають вже заступниками не тільки прав одиниць, але прав цілої нації»214.

Значна частина галицьких депутатів була пов’язана з «Просвітою». До УНРади входили троє осіб (О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук), які станом на 1914 р. були удостоєні почесного членства цього товариства. Ще 8 осіб отримали таке звання у міжвоєнний період215. Головами місцевих читалень «Просвіти» в австрійський період були селянські діячі УНРади Я. Маркус216, І. Сандуляк217, П. Шекерик-Доників218. Ще один селянин, Г. Тершаковець, членську грамоту цього товариства отримав у 14-річному віці219. З делегатів повіту Бучач співзасновниками читалень «Просвіти» були селянин М. Плиска та поштовий службовець О. Сіяк220. Спільно з національне свідомою інтелігенцією селянські діячі УНРади перед війною належали до активних організаторів місцевих осередків «Січей» та «Соколів». П. Шекерик-Доників був учасником Гуцульського Театру, в складі якого 1911 р. виступав у більшості міст Галичини та у Чернівцях221. З числа селянських діячів УНРади 11 осіб обирались у довоєнний період до австрійської Державної Ради, Галицького чи Буковинського соймів. Політична виробленість селянства, за словами М. Стахіва, була однією з особливостей західноукраїнського суспільного життя порівняно з Наддніпрянщиною222.

Багато діячів УНРади пройшли складний шлях національної самоідеитифікації, для інших діяльність у національному русі супроводжувалась зміною політичної орієнтації. Селянин Андрій (Яндрух) Шмиґельський був українцем католицького віросповідання («латинником»). Самоосвітою він осягнув національно-радикальні ідеї, листувався з М. Павликом та В. Стефаником. Після розколу радикальної парти, до членів якої належав, перейшов до лав УСДП223. Галичанин М. Король наприкінці XIX ст. належав до русофілів. Під впливом адвоката Івана Дворянського, в якого відбував практику, він здійснив паломницьку поїздку до Росії, де брав участь у Кирило-Мефодієвських торжествах у Петербурзі224. Симпатії до русофілів виказував свого часу й Г. Хомишин225. Свої перші літературні твори буковинець Т. Галіп (його мати була румунського походження) написав російською мовою, від русофільської орієнтації він відійшов лише згодом226. Українську літературну мову опанував у гімназії інший діяч цього краю – Л. Когут227. Колишній «старорусин» (уперше обраний послом до Буковинського сойму, він виступав як русофіл228). М. Василько, очоливши національний рух краю, українською мовою добре не володів і тому промовляв до української інтелігенції по-німецьки229. Непростий шлях до усвідомлення української ідеї був і в Агенора Артимовича. Вихований у німецькомовній сім’ї (мати – німкеня, але сина охрестила греко-католиком), він вивчив українську вже в юнацькому віці з допомогою газет і словника230. У 1913 р. політичні опоненти майбутнього Державного Секретаря освіти ЗУНР дорікали йому за неграмотне володіння розмовною українською231.



Участь у представницьких органах влади. За нашими підрахунками, третина діячів УНРади (65 осіб) були в різний час депутатами колишніх державних і крайових представницьких органів Австро-Угорської імперії (Державної Ради, Галицького чи Буковинського сеймів). Депутатський стаж шести колишніх депутатів сягав у XIX ст.: Ю. Романчук обирався до Галицького сойму ще у 1883 p., T. Окуневський і М. Король – 1889 р.232, а Л. Винничук – 1895 p.233, C. Смаль-Стоцький уперше став послом Буковинського сойму у 1892 р.234, а М. Василько – 1898 р.235

Кілька депутатів працювали в керівництві представницьких органів: Ю. Романчук був віце-президентом Палати Послів, І. Кивелюк – членом галицького Краевого виділу. Буковинські діячі С. Смаль-Стоцький (з 1904 р.) та Т. Драчинський (з 1913 р.)236 почергово займали посаду заступника краевого маршалка (віце-маршалка), А. Лукашевич був довголітнім секретарем Краевого виділу. У довоєнний період священик М. Цегельський та селяни М. Королюк і А. Старух обирались до повітових рад. Адвокат М. Король, священики О. Капустинський і С. Матковський були віце-маршалками повіту. Інший священик І. Федевич входив до Повітового виділу.



Партійне представництво. Серед загального числа діячів УНРади в період з жовтня 1918 р. по червень 1919 р. (встановлено партійність 168 депутатів) до УНДП належало 95 осіб, до УРП – 35237, до УСДП – 24, до Християнсько-Суспільної Партії (далі – ХСП) – 7. Українська Народна Партія* (далі – УНП) була представлена в УНРаді 4 діячами238. Достовірно відомо, що безпартійних в УНРаді було щонайменше 3 особи (митрополит та два єпископи).

Чисельна перевага УНДП, при пропорційному делегуванні до УНРади від політичних партій, базувалась в основному на більшості її представників серед послів до виборних органів Австро-Угорщини. Маючи на увазі склад західноукраїнської Конституанти (18-19 жовтня 1918 p.), І. Сохоцький подав такі партійні співвідношення: на 33 українських депутати обох палат Державної Ради був один безпартійний (А. Шептицький), 25 представників УНДП, 5 – УРП, 1 – УСДП, 1 – УХСП; із 34 українських послів до Галицького сойму 4 були безпартійними, 24 представляли УНДП, 6 – УРП; із 16 послів до Буковинського сойму один був членом УРП, один належав до УСДП, а решта – до УНДП239.

За уточненими нами даними, які враховують присутність на засіданнях Конституанти представників від українських партій (дані стосуються 71 особи)240, партійний склад цього органу виглядав таким чином: діячі УНДП – 44, УРП – 10, УСДП – 7, ХСП – 4, УНП – 3, безпартійних – 3241. З 45 діячів буковинської делегації (встановлено партійність 34 осіб) до УНДП належало 22 особи, до УСДП – 5, до УНП – 4, до УРП – 3.

Делегати до УНРади, обрані на додаткових виборах у повітах та містах Галичини, за їхньою партійно-політичною приналежністю (встановлено партійність 50 делегатів з 59 обраних) були розподілені так: УНДП – 28 осіб, УРП – 18, УСДП – 4. Як бачимо, під час революції національно-демократична партія зберегла лідерство, хоч і не таке переконливе, як у передвоєнні роки242. Результати додаткових виборів засвідчили процес полівіння настроїв галицько-української спільноти243. Радикальний клуб УНРади в більшості складався саме з делегатів, обраних наприкінці 1918 р.244

Загалом розстановка партійно-політичних сил в УНРаді станіславівського її скликання кардинально не змінилася. Зі 125 депутатів, що, за нашими даними, брали участь в її засіданнях у першій половині 1919 р. (встановлено партійну приналежність 113 діячів цього періоду), до УНДП належали 61 особа, до УРП – 34, до УСДП – 14, до УНП – 3, один (Г. Хомишин) був безпартійний; відповідних відомостей про 12 депутатів не маємо.

Тотальне домінування УНДП у західноукраїнському політичному керівництві похитнули, по-перше, непостійна присутність у Станіславові ряду національних демократів (серед них і Є. Петрушевича)245 і, по-друге, радикалізація настроїв у суспільстві, що між іншим спонукало партію до підготовки нової програми та зміни назви. Слід вказати на те, що троє учасників Надзвичайного Народного з’їзду УНДП (відбувся у Станіславові 28-29 березня 1919 р.) через кілька днів після його закінчення увійшли до складу Радикального Клубу УНРади (один з них – як госпітант)246. Крім них до цього ж клубу увійшов і С. Томашівський, що був кооптований до складу Львівської делегації від УНДП.

Нівелювання партійних відмінностей у середовищі УНДП-УРП можна пояснити положенням М. Стахіва про подібність цих партій за загальними принципами247. Інший автор стверджував, що радикальна партія перед війною фактично творила ліве крило УНДП248. Одним із наслідків цього було утворення К. Трильовським та його прибічниками на початку 1919 р. Селянсько-Радикального Клубу в УНРаді й згодом однойменної партії249. Ще одне пояснення нечіткої партійної ідентифікації кількох членів УНРади може полягати у тому, що в дореволюційний період окремі українські діячі ангажувалися в УНДП передусім з огляду на досконалішу організацію цієї партії та ширші можливості її впливу на громадськість250.

У зв’язку з партійним аспектом складу УНРади зауважуємо і той факт, що серед представників однієї родини політична орієнтація не завжди була тотожною. Зокрема, буковинець Ілько Попович представляв радикальну партію, натомість його батько Омелян – національно-демократичну. Роман Цегельський, працюючи в Буковині, увійшов до складу УНП, а його батько Михайло і брат Лонгин належали до УНДП.

На увагу заслуговує й соціальний склад партій, представлених в УНРаді. З числа діячів УНДП в УНРаді було 36 правників (21 адвокат, 13 працівників судових установ, нотар), 17 священиків, 17 педагогів (6 викладачів гімназій, 5 викладачів університету, 4 вчителі народних шкіл, 2 викладали у вчительських семінаріях), 13 селян, 4 журналісти, 4 урядники, ремісник, поміщик, посадник міста та лікар.

УРП була представлена 12 адвокатами (з них трьома аплікантами), 10 педагогами (7 були викладачами гімназій, 3 – вчителями народних шкіл), 10 селянами, урядником, інженером та письменником. У складі Радикального Клубу (разом з госпітантами налічував 31 делегат) селян було лише п’ятеро, решту становили 11 адвокатів (з них З апліканти), 11 педагогів (7 викладачів гімназій, доцент університету, 2 вчителі народних шкіл, викладач учительської семінарії), письменник, інженер, журналіст і урядник. Селянсько-Радикальний Клуб (водночас і Головна Управа однойменної партії) складався зі селян Г. Дувіряка, Д. Паневника, П. Шекерик-Дониківа, вчителя народної школи А. Онищука та адвоката К. Трильовського – голови Управи251.

Серед діячів УСДП (встановлено професії чи соціальний статус 23 депутатів) було 6 залізничників, 4 педагоги (3 буковинці – вчителі народних шкіл, викладач гімназії з Шгачини), 4 правники (всі адвокати, з них двоє – апліканти), 3 інженери, 2 урядники (один – краевого рівня), 2 журналісти, лікар та селянин. Для порівняння наводимо соціальний склад керівництва УСДП («заряду» в кількості 7 осіб), обраного весною 1914 p.: 4 адвокати (з них 2 – апліканти), залізничник, вчитель народної школи та журналіст252.

Розглянуте на прикладі УНРади співвідношення соціальних верств у середовищі лівих партій заперечує тезу М. Стахіва, про те, що провідна верства УРП і УСДП складалася переважно з селянських і робітничих діячів і «тільки з малого числа осіб з вільних звань»253.

ХСП представляли в УНРаді 3 педагоги (двоє викладали в гімназії, один – в університеті), дві особи духовного сану, журналіст і науковець. Ніхто з них у станіславівський період участі у засіданнях не брав.

Усі четверо представників УНП були викладачами гімназій у Чернівцях.

Неоднорідний соціальний склад УНДП (Трудової Партії) О. Назарук пояснював тим, що ця партія – «продукт польського гнету в Галичині»254. Проте, як бачимо, дві інші впливові партії, представлені в УНРаді (УРП, УСДП), також не мали виразного соціального обличчя в плані репрезентациї ширших українських верств Галичини та Буковини. Як наслідок, наприкінці 1918 p. y Станіславові була створена опозиційна до УНРади представницька політична структура – Селянсько-Робітничий Союз.

З просопографічною базою даних зіставимо й інші висновки М. Стахіва щодо характерних особливостей соціального складу західноукраїнських політичних партій. Аналізуючи період з кінця XIX ст. до початку Першої світової війни, цей дослідник зазначив, що наслідком заангажування до партійної діяльності середніх і заможніх селян, духовенства, представників вільних професій (адвокатів, лікарів, інженерів та ін.) став той факт, що «українська політика в Австрії стала вповні незалежною від впливів уряду та сильно зрадикалізувалася»255. Оминаючи питання «радикалізації політики», оцінка М. Стахівим рівня незалежності українських діячів, на нашу думку, є дискусійною. З одного боку, маємо свідчення того, що активна національно-патріотична діяльність адвоката шкодила його «матеріальній независимісті»256, з іншого боку, Л. Ганкевич засвідчує фінансову незалежність адвокатів257.

На увагу заслуговує відзначення колишньою австрійською владою українських політичних лідерів різних станів і професій (у т. ч. і «незалежних» адвокатів). Австрійськими орденами були нагороджені М. Король (Залізна Корона ІІІ класу), К. Левицький (комтурський хрест ордена Леопольда), А. Шептицький (Залізна Корона І класу)258. Орденом Залізної Корони Ш класу та титулом радника двору був нагороджений І. Горбачевский259. Аналогічно нагородою був відзначений О. Барвінський260. Орденами нагороджено буковинців М. Василька, А. Лукашевича, І. Семаку261, О. Поповича262. З наведених фактів можна зробити висновок, що основним критерієм у взаєминах влади та українських лідерів була не професія останніх, а їхня політична орієнтація – серед нагороджених немає жодного діяча радикальної партії. Цей висновок підтверджує й теза Ф. Федорціва, який, характеризуючи «адвокатську добу», між іншим зауважив: «Вона має ще одну признаку, а се мимо майже революційних кличів признаку легальности і льояльности»263.

Спільною рисою для всіх західноукраїнських політичних партій, як зазначив М. Стахів, було довготривале правління одного й того самого керівництва. Це, на думку дослідника, було спричинене тим, що до центрального колективного проводу партії належали всі повітові провідники, які виросли у провінциї «силою своєї органічної громадсько-політичної діяльності впродовж довгих років і таким способом був забезпечений їх провідницький авторитет»264. У 1919 р. разом зі зміною програмних засад відбулася також зміна керівництва УНДП і УРП. Довголітнього лідера УНДП К. Левицького (подав у відставку з посади голови партії) замінив А. Горбачевський, адвокат у Чорткові та Дрогобичі; після М. Лагодинського (адвокат у Делятині, помер через кілька тижнів після закінчення з’їзду УРП) партію очолив І. Макух (адвокат у Товмачі)265.



Зовнішні зв’язки й орієнтації. Аналізуючи причини швидкого відновлення польської державності, Роман Шпорлюк звернув увагу на тривалі інтенсивні зв’язки між польською елітою, що проживала в трьох імперіях у довоєнний період266. Розглянемо в цьому аспекті дореволюційні взаємозв’язки українських політичних середовищ різних регіонів.

Найширші контакти спостерігаються серед українців двох областей Австро-Угорщини – Галичини та Буковини. Крім тривалої співпраці в західноукраїнських політичних партіях лідери обох країв мали досвід взаємодії в австрійській Державній Раді, а з початку Першої світової війни – в міжпартійних організаціях – Головній Українській Раді (далі – ГУР), Загальній Українській Раді (далі – ЗУР), Українській Парламентарній Репрезентації (далі – УПР). Крім того, 16 галицьких і 6 буковинських діячів УНРади були в числі співробітників Загально­української Культурної Ради, що діяла під час війни в еміграції на території Австрії та Чехії267.

Натомість про зв’язки галицьких чи буковинських українців з одноплемінниками Закарпаття на початку XX ст. відомостей в історичній літературі не зустрічаємо. Обмеженість контактів українців Закарпаття з Галичиною Олександр Мицюк пояснював політикою «мадяризації», яку з 1867 р. здійснював щодо цієї території угорський уряд; як наслідок закарпатські українці втрачали верству національно свідомої інтелігенції. Автор, зокрема, зазначив: «Селяни й робітники переходили з одного боку Карпат на другий головно з господарською метою; але ж інтелігенція під терором мадяризації могла робити це в дуже обмеженій мірі, власне – окремі одиниці»268. Активність закарпатських українців щодо налагодження взаємодії з Галичиною стала відчутною лише у переддень та під час революційних подій. Сюди відноситься послання їх лідерів до УНРади з декларацією прагнень про об’єднання Закарпаття зі всіма українськими землями269. В кінці жовтня 1918 р. за дорученням Августина Волошина Августин Штефан провів консультації у Відні з УПР щодо подальшої діяльності українських політичних сил Закарпаття270. Зі спогадів К. Трильовського дізнаємося також про наміри діячів УНРади порозумітися з лідерами закарпатських українців 2 листопада 1918 p. y Будапешті, проте заплановані переговори тоді не відбулися271.

З українськими середовищами підросійської України політичні та культурні контакти галицьких і буковинських кіл були більш помітними. Так, О. Барвінський активно листувався з українськими надддніпрянськими діячами і протягом 1885-1899 pp. шість разів побував у Києві272. Підтримував зв’язки з надніпрянцями в період Першої російської революції К. Трильовський273. У студентські роки співпрацював з наддніпрянською революційною молоддю буковинець Л. Когут274. Таємно їздив до Києва з метою підтримки тісного контакту з Революційною Українською Партією В. Темницький275. Мав широкі знайомства за Збручем і М. Ганкевич276. Л. Цегельський та А. Чернецький у довоєнний період познайомились з В. Винниченком та С. Петлюрою277. З останнім контактували тоді ж О. Назарук та В. Панейко278. Співпрацювали з наддніпрянцями В. Бачинський та В. Панейко, причому останній з метою налагодження взаємин з українським академічним середовищем на початку 1913 р. побував у Києві та Харкові279. Довоєнні зв’язки західних українців з наддніпрянцями, крім відвідання Канева (Тарасової могили) і Полтави (святкування ювілею Котляревського в 1905 p.), обмежувалися переважно Києвом.

Під час російської інвазії в Галичині і Буковині в 1914-1917 pp. окрім військовополонених були вивезені на територію Російської імперії й ряд провідних західноукраїнських діячів. Серед них майбутні члени УНРади В. Охримович280, М. Петрицький281, Т. Старух, Г. Тершаковець282, С. Федак283, А. Шептицький, М. Цегельський, С. Юрик284 (галичани), M. Спинул285 (буковинець). Декілька з них були задіяні в революційних подіях Наддніпрянщини. Т. Старух, повертаючись із заслання, взяв участь у Військовому з’їзді 1917 р. у Києві286. Г. Тершаковець, приїхавши у 1917 р. до Києва, був дорадником селянських діячів УЦР, очолив тут канцелярію утвореного «Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни»287. Серед лідерів цього комітету був також і В. Охримович288. Був задіяний у військових структурах УЦР і четар зі Сокальщини В. Караван289. Повертаючись із заслання, переговорював з діячами УЦР й митрополит А. Шептицький290. На Українському Національному З’їзді у Києві в квітні 1917 р. Галичину представляв майбутній член виділу УНРади Т. Окуневський291, який відвідував Наддніпрянщину ще у довоєнний період292.

До участі в УНРаді народний вчитель з Товмаччини Августин Домбровський перебував як полонений у Павлоградському повіті. Він працював у 1916-1917 pp. y школі села Близнеці, читав лекції на учительських курсах у Павлограді (1918 p.), був запрошений до праці в повітовій народній управі. Загалом А. Домбровський перебув на Наддніпрянщині період УЦР, більшовицьке правління кінця 1917 р. і гетьманський режим293. Інший вчитель з Буковини, Осип Безпалко, в лавах УСС-ів керував українською школою в селі Запілля на Волині294. В цей же час майбутні діячі УНРади В. Бачинський, О. Безпалко, Лев і Микола Ганкевичі, М. Кордуба, П. Карманський, Є. Левицький, М. Лозинський, О. Назарук, М. Новаковський, Р. Перфецький, С. Смаль-Стоцький, В. Темницький, С. Томашівський, Л. Цегельський співпрацювали з наддніпрянцями в Союзі Визволення України (далі – СВУ)295. Частина з них була задіяна в національно-пропагандистській роботі серед українських вояків російської армії, які перебували в таборах військовополонених у Вецлярі, Раштаті, Фрайштадті.

Особливо активізувались контакти обох сторін у 1918 р. Весною-влітку з метою налагодження зв’язків політичного характеру візити до Києва здійснили Л. Цегельський та С. Смаль-Стоцький296. У вересні-листопаді 1918 р. з цією ж метою в столиці Української Держави побували члени УНРади О. Безпалко, Т. Галіп, М. Кордуба, О. Колесса, О. Назарук, В. Панейко, І. Попович, О. Устіянович297. В українському керівництві по обидві сторони Збруча фіксуємо й факт родинного зв’язку. Брат діяча буковинської делегації Теодота Галіпа Артем працював старшим радником Міністерства закордонних справ в уряді Павла Скоропадського298, а згодом продовжував службу в апараті Директорії.

Найбільш впливові західноукраїнські лідери взаємодії з наддніпрянським керівництвом уникали. «Факт остане фактом, – писав з цього приводу, характеризуючи провідного галицького політика, Ф. Федорців, – що др. К. Лев[ицький] не виглянув навіть душевним зором поза Збруч, не мав нїяких звязий з Російською Україною. Була й остала вона для нього чужа й далека. Не раз брав ся він промовляти в імени наших російських земляків, натурально – без порозуміння з ними, відносячи ся одночасно до них з легко маркованим презирством і легковаженнєм»299. Інший чільний західноукраїнський лідер, Є. Петрушевич, виступаючи проти однобічної австрійської орієнтації К. Левицького, підтримував зв’язки з представниками Української Держави Андрієм Яковлевим та В’ячеславом Липинським. Однак з метою з’ясування перспектив гетьманського режиму здійснив поїздку до Берліна300, а не до Києва.

Серйозною проблемою була відсутність ширших зв’язків з впливовими політичними колами Європи. Як зауважив І. Макух, «Ані один з наших провідних політиків не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити політику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів. Всі вони кінчали високі політичні студії на високих західноєвропейських школах. [...] Причиною того факту, що наші політики не мали студій і знання західного політичного життя, була наша матеріяльна вбогість. Ніхто з наших провідних політиків не був заможним настільки, щоб кинути свою професійну працю й поїхати студіювати в Парижі чи Лондоні»301. Крім нетривалого перебування в Парижі у 1911 р. В. Бачинського та В. Сінгалевича302, не маємо інших відомостей щодо виходу українських діячів у довоєнний період у середовища суперників центральних держав.

Активізувати зовнішньополітичні контакти галицькоукраїнське керівництво спонукала актуалізація українського питання від початку Першої світової війни. Тут необхідно згадати поїздку до Болгарії Л. Ганкевича від імені СВУ303, а також С. Барана та Л. Цегельського як представників ГУР304. Поїздку в Швейцарію з метою зондування можливості налагодження зв’язку з іншими європейськими країнами здійснив В. Панейко305. Проте на фоні керівництва Української Народної Республіки досвід міжнародних стосунків діячів УНРади виглядав краще. За словами Дмитра Донцова, призначений Директорією міністр закордонних справ Чехівський не володів жодною іноземною мовою та «поза Україною ніде не бував»306.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСоціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon"Соціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст."
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПлан: Столиця Галичини – Львів Історія Галичини
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСтруктура та зміст завдання Політичний лідер
Скласти політико-психологічний портрет відомого сучасного політичного діяча
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСiчень 1 січня – 95 років тому (1919 р.) у м. Катеринославі народився Ігор Петрович Владіміров, видатний театральний режисер І педагог, актор театру І кіно, народний артист СРСР. Ігор Владіміров
Січня 1919 р у Катеринославі. Час його народження припав на найбільші потрясіння в житті міста, викликані Громадянською війною. Тож...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconГаличина соціокультурна, історична, політична частка України План: Столиця Галичини – Львів
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconБібліотека визначний творець української незалежності: В’ячеслав чорновіл бібліографічний портрет
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПрограма навчальної дисципліни
Змістовий модуль Основні тенденції суспільно-політичного, економічного І культурного розвитку країн Західної Європи І США на рубежі...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка