Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років



Сторінка3/7
Дата конвертації19.04.2017
Розмір1.09 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Делегації та представницькі групи УНРади


Конституанта. Якщо серед засновників УЦР за фахом переважали літератори та журналісти307, то у скликаній 18-19 жовтня 1918 p. y Львові західноукраїнській Конституанті більшість делегатів, 29 осіб, становили правники (21 адвокат, 7 працівників судових установ, нотар). Далі за чисельністю йшли педагоги – 18 осіб (9 викладачів гімназій, 6 вчителів народних шкіл, 2 викладачі університетів, викладач вчительської семінарії). Духовенство представляли 9 делегатів, селянську верству – 4. Стільки ж було відповідно журналістів і студентів. Крім них, до складу Конституанти ввійшли залізничник, поміщик, науковець, лікар і урядник. Для порівняння: в обраному Всеукраїнським Національним з’їздом розширеному складі УЦР з 118 делегатів близько 100 осіб належали до верстви інтелігенції308.

Віденська делегація. Нечисленна віденська делегація цілком складалась з парламентських послів. До них належали 6 адвокатів (Є. Петрушевич – голова делегації, В. Бачинський, Л. Бачинський, Є. Левицький, Т. Окуневський, К. Трильовський) та двоє землевласників (М. Василько, А. Лукашевич)309. Крім них на той час у Відні перебували університетські професори І. Горбачевський, С. Дністрянський та С. Смаль-Стоцький. Декілька з перелічених діячів мешкали тоді в австрійській столиці зі своїми родинами.

Львівська (галицька) делегація. Склад львівської делегації, як і віденської, мав ситуативний характер. Його основу складали депутати, які проживали у Львові, решта депутатів перебували в краї з метою організації повітів. За тодішніх обставин склад львівської делегації вважався тимчасовим, усі кооптовані 11 листопада 1918 р. депутати, крім військових, були з числа місцевої української інтелігенції.

Буковинська делегація (Краєвий Комітет). Чисельна меншість представників Буковини в УНРаді (45 осіб) була зумовлена такими чинниками: українці з цього краю мали всього 5 представників в австрійській Державній Раді (жодного в Палаті Панів), у той час Галичину представляло в парламенті 23 українці, в Палаті Панів – 3. До Буковинського сойму в 1913 р. було обрано 14 українців, тоді як до галицького сойму – 31310. Треба мати на увазі і те, що через окупацію Буковини румунськими військами додаткові вибори до УНРади тут не проводились.

Станово-професійна структура розширеної буковинської делегації (наявні дані про 42 особи) виглядала так: 18 педагогів (10 вчителів початкового рівня освіти, 6 викладачів гімназії, викладач вчительської семінарії, професор університету), 10 правників, по троє селян і урядників, двоє священиків, двоє залізничників, поміщик, посадник, журналіст, інженер.

Кількісна перевага педагогів у буковинській делегації підтверджує тезу про чільні позиції українського шкільництва в місцевому національному русі311. За словами Г. Піддубного, вчителі творили більшість серед тогочасного українського міщанства краю312. Причому якщо серед галицьких діячів УНРади – педагогів чисельно переважали вчителі гімназій, то серед буковинських делегатів було більше педагогів нижчої ланки. Учителі початкових шкіл, як зазначає А. Каппелер, відігравали активну роль і в українському русі Галичини313. Позитивною стороною цього явища були щоденні та безпосередні контакти вчителів зі селянством. У Галичині активізація вчителів нижчої ланки спостерігається раніше – в останній чверті ХІХ ст.314

Загалом дані про соціальний склад буковинської делегації свідчать, що український рух у краю на той час був у порівнянні з Галичиною слабше структурований315. Різницю в цих процесах демонструють й цифри з освітньої сфери: 1904 р. студентів-українців у Львівському університеті було майже на 200 осіб більше від загальної кількості студентів Чернівецького університету316.

З огляду на громадсько-політичний досвід основу буковинської делегації творили діячі (16 осіб), що входили до міжпартійного Комітету «Національної Ради Русинів», організованого ще в 1908 р.317 Необхідно також зазначити, що 9 буковинських делегатів (О. Безпалко, К. Білинський, О. Бурачинський, М. Дрогомирецький, М. Кордуба, М. Левицький, М. Литвинович, С. Смаль-Стоцький, Р. Цегельський) були вихідцями з Галичини. Звідси походив і батько А. Артемовича318.

Ще одна особливість буковинської делегації полягала в тому, що професійна і політична діяльність більшості її представників була пов’язана з Чернівцями. Зокрема, 11 майбутніх членів Краевого Комітету в 1911 р. були керівниками українських товариств у Чернівцях319.



Делегати від повітів і міст. На увагу заслуговує і група депутатів, які увійшли до УНРади на додаткових виборах. Якщо основу Конституанти складали політичні лідери довоєнного періоду, то новообрані делегати від повітів та міст разом з представниками від партій утворювали місцевий провід революційного часу. Можна було б сподіватись, що хвиля революції винесе на передній план ширші верстви селянства та робітників. Проте серед 59 делегатів, обраних від місцевостей (встановлено професійний статус 57 осіб) нараховуємо лише 17 селян та трьох робітників (двох залізничників та ремісника). Решту становили 14 педагогів (10 викладачів гімназій, викладач вчительської семінарії, 3 вчителі народних шкіл), 10 священиків, 9 правників (з них 4 судді та 4 адвокати), 3 урядники та інженер.

Хоча УНРадою й було проголошено загальне виборче право, довибори кінця 1918 р. проводили переважно осередки культурних, просвітніх та громадських українських організацій320. У результаті законодавчий орган був доповнений здебільшого знаними і досвідченими діячами. Зокрема, обрані від повітів Бережани та Лісько селяни (відповідно М. Загульський та А. Старух) у 1907 р. балотувались як заступники кандидатів до Палати Послів321. Повіт Камінка Струмилова представив о. М. Цегельський – кандидат під час виборів до сойму у 1913 р.322 Делегата від Збаражчини селянина А. Шмиґельського ще в 1897 р. обрали до Головного Заряду Русько-Української Радикальної Партії323. Він же був довіреною особою І. Франка, а в 1908 р. на додаткових виборах став депутатом Галицького сойму. У 1908-1913 pp. сеймовим послом був і делегат від повіту Підгайці М. Содомора324. В довоєнний період співпрацювали з послом до Державної Ради у Відні Є. Олесницьким представник Стрийщини селянин Я. Маркус325 і делегат Старо-Самбірщини священик Є. Качмарський326. Делегат від повіту Станіславів селянин М. Королюк мав досвід співпраці з парламентським послом Л. Бачинським327. Є. Юрчинський з повіту Чортків був заступником посла О. Колесси на парламентських виборах 1911 р.328 С. Назаревич з Брідщини на цих же виборах кандидатував на заступника Є. Петрушевича329.



УНРада станіславівського скликання. Соціальне представництво в УНРаді станіславівського періоду (123 депутати – саме цим складом було ухвалено основні закононодавчі акти ЗУНР-ЗОУНР) мало такий вигляд: правники – 38 осіб (28 адвокатів, 9 працівників судів, нотар); педагоги – 24 діячі (16 викладачів гімназій, 2 викладачі вчительських семінарій, 5 вчителів народних шкіл, викладач університету), селяни – 22, духовні особи – 16 (з них один був єпископом), урядники – 5, інженери та робітники-залізничники – по 4, студенти і журналісти – по 3, посадник, лікар, ремісник та письменник.

Станіславівський період діяльності УНРади вирізняв чинник, що стосувався рівня активності різних поколінь західноукраїнського руху. Зміна керівництва політичних партій збіглася у часі з активізацією нової плеяди лідерів. Згадуючи події в Станіславові весною 1919 p., M. Ковалевський писав, що К. Левицький «був ніби на узбіччі політичного життя, хоч і користався великим авторитетом. Провідні місця зайняли політики молодшої генерації, які приходили на зміну «старим»»330. Цю особливість станіславівських сесій помітив і Л. Цегельський: «Старі парляментаристи тільки зрідка забирали голос у дебатах Ради. До слова рвались більше нові сили»331.

Якщо після завершення формування УЦР 471 з 798 мандатів належав всеукраїнським радам військових, селянських та робітничих депутатів332, то в остаточно сформованому складі УНРади першої половини 1919 р. найчисленніші верстви українського населення Галичини та Буковини представляла відносно невелика кількість делегатів. Тут спостерігаємо перевагу освітнього і фахового критеріїв над критерієм соціальним.

Порівняння структури та складу остаточно сформованих УЦР і УНРади свідчить, що наддніпрянське керівництво оперативніше спрацювало в плані консолідації ширших мас населення. Для забезпечення підтримки знизу УЦР використала новостворені соціалізовані структури – Робітничий з’їзд, Селянський з’їзд, З’їзд солдатських депутатів. Натомість УНРада не допустила розширення свого складу представниками від Селянсько-Робітничого з’їзду333. Мало того, побоюючись можливої пробільшовицької орієнтації з’їзду, уряд оточив місце його проведення збройними відділами334. На рішення УНРади не вплинула аргументація О. Назарука, що галицькі селяни «занадто політично вироблений елемент» і тому не стануть деструктивним чинником законодавчого органу335.

Загалом нестача національних кадрів у низці галузей будівництва ЗУНР не стала основною проблемою для молодої держави336, натомість її керівництво зіткнулось з проблемою політичної мобілізації різних суспільних верств. З приводу військових кадрів ЗУНР член УНРади Володимир Сінґалевич висловився так: «На святі злуки було 1000 офіцерів. Коли хтось звернув увагу, щоб на фронт їх вислати, 900 предложили свідоцтва слабости, а 100 висказало свою необхідність в Станіславові»337.

Якщо на початку революції між інтелігенцією і селянами панувало порозуміння338, то згодом настало взаємне відчуження цих верств. У квітні 1919 р. часопис радикальної партії констатував: «Між широкими масами українського народу та інтелігенцією виросла за час війни і сильно поглубилася за останнього пів року – глибока прірва»339. Випадки зловживань і хабарництва серед керівництва ЗОУНР на місцях340, а також повільне вирішення соціальних проблем спричинили втрату українською інтелігенцією її морального авторитету як провідників нації. У повітовому часописі з цього приводу говорилося: «Так як одна верства хорувала на хвилеву байдужість, так знова на деякі круги так званої інтелігенції нашої найшла люта епідемія засліпленого доробкевичівства і якоїсь ненаситної наживи. Показалося, що наш брат не такий то убогий на купецько-гешефтярський змисл, який посуваєть ся нераз до безглядного лихварства»341. Механізм корупції у владних структурах ЗОУНР висвітлив член УЦР Соломон Гольдельман в описі діяльності єврейських купців на цій території: «Кожен з них має «свого» попа, або посла (член Національної Ради), або команданта чи комісара, словом, – людину, що має певний вплив і може одержати дозвіл на вивіз вагону свічок та нафти, чи може привезти цукор з України або з Відня і Праги потрібні для армії річі. Відповідний дозвіл одержує цей підставний «гой», а дальшу операцію проводить жидівський підприємець. Робить Хведька з «половини» (прибутку – О.П.342.

Недовіра населення до заможнішої інтелігенції відбилась і на ставленні до верховних органів влади ЗУНР-ЗОУНР. Про це свідчить така їх характеристика: ,,Ц[ісарсько]-к[оролівський] західний секретаріят Габсбурєьких наймитів», «Цісарсько-королівська констітуанта» (повіт Перемишль, грудень-січень 1919 р.)343. Критичну оцінку УНРади селянством підтверджують й матеріали про повітове віче в Бережанах (початок травня 1919 р): «Наші міністри самі адвокати [...], Національна Рада не має компетенції, бо народ її не вибрав, [...] адвокати поувільнялися від війська, бо видали для себе увільняючий адвокатів закон, а на це ціле віче кричало «ганьба їм»»344. Подібна критика старшин і «панів цивільних» прозвучала в ті ж дні на вічу в Коломиї: «вони не йдуть на фронт, бавляться у великих панів та роблять грошеві інтереси»345. Негативні настрої широких мас усвідомлювало й керівництво республіки – Є. Петрушевич на засіданні Ради Державних Секретарів визнав, що УНРада «зненавиджена» народом346.

Наслідки наростаючого конфлікту між селянством та інтелігенцією були особливо відчутні на повітовому рівні. В листопаді-грудні 1918 р. у створюваних повітових Радах, як і в УНРаді, кількісно переважала інтелігенція. Але вже весною 1919 р. спостерігаємо диспропорцію соціального представництва в центральному та місцевих органах влади. Зокрема, до Української Повітової Ради в Тернополі були обрані делегати від сільських громад, міщан, ремісників, державних службовців та підурядників, а також від народних учителів і духовенства (останні на засідання не з’явились). Тут не було визнано право представництва лікарям, адвокатам, нотарям, технікам і професурі – взагалі верстві людей з вищою освітою. В урядовому органі Національного Комітету з приводу цього зазначалося: «Правда, у нас таких людий дуже мало і їх на пальцях можна почислити і права заступництва в Народній Республиці їм признавати не треба»347. Під гаслом «без інтелігенції» була утворена повітова «Селянська Рада» в Дрогобичі348.

Процес загострення соціальних протиріч торкнувся й українського війська. Старшинсько-офіцерський корпус, частину якого складала галицько-українська інтелігенція та службовці, як і в колишній австрійській армії, дистанціював себе від рядового складу («мужви»)349. Це мало негативні наслідки для морального духу Галицької Армії, було однією з причин дизертирства з неї.

Проблема національної консолідації західноукраїнського суспільства особливо гостро відчувалася на тлі наступу польської армії, що розпочався в середині квітня 1919 р.350 Командувач Галицькою Армією Михайло Омелянович-Павленко на нараді повітових командантів і комісарів (Стрий, 29 квітня 1919 р.) висловився так: «До агітації вживати свідомих селян, а не інтелігентів»351. За словами О. Назарука, втрата довіри селян до українського керівництва, зокрема до С. Петлюри, спостерігалась тоді й в Наддніпрянщині352. Проте соціальна дистанція між наддніпрянським селянином і колишнім журналістом С. Петлюрою була менш відчутною, ніж різниця в матеріальному становищі галицького селянина і адвокатів – провідників ЗУНР (наприклад, власника «реальності» К. Левицького і земельного власника С. Голубовича)353. Крім того, лідери Директорії УНР з їх соціалістичними гаслами мали більше шансів бути сприйнятними ширшими селянськими масами, ніж західноукраїнське керівництво, яке обмежувалось національно-державною риторикою.

Квантитативний аналіз складу УНРади виявив різноманітний спектр соціального представництва українців Галичини та Буковини у верховному органі влади ЗУНР-ЗОУНР. Більшість делегатів мали високий освітній і фаховий рівень. Чисельна перевага правників в УНРаді, а також участь у ній колишніх послів до австрійських представницьких органів підвищували її законотворчий потенціал. Досвід професійної та політичної діяльність делегатів у різних повітах підсилювали репрезентативність місцевостей ЗУНР. Частина делегатів була задіяна в загальноукраїнському політичному і науково-культурному середовищі на рівні Галичина – Буковина – Київ. За освітою і видом професійної діяльності в УНРаді переважала гуманітарна та сільськогосподарська сфери, слабко були представлені промислові галузі і військо. Разом з тим, структура УНРади не була пропорційною до соціальної стратифікації західноукраїнського населення. Більшість верховного органу новоствореної держави складали не тільки лідери національного руху і його інтелектуальна еліта, але й водночас соціальна верхівка українців Галичини та Буковини. Однією з її характерних особливостей була корпоративність інтересів у станово-професійному, фінасовому і майновому відношеннях.

Загалом склад УНРади відобразив специфічні особливості і тенденції розвитку національного руху довоєнного періоду в обох українських краях Австро-Угорської імперії. На підставі матеріалів дослідження можна визначити такі характерні риси українського руху Галичини початку XX ст. – до 1918 р. (фаза С, за М. Грохом): перевага правників у політичній сфері і консолідація їх як стану; значна роль педагогів, в основному із середньої школи, серед керівництва; активізація селянства, загалом заможнішого його прошарку; поступовий спад політичного значення духовенства; недостатня заанґажованість у русі міського населення – робітників та урядників.

За соціальними параметрами національний рух українців Буковини у порівнянні з Галичиною вирізнявся, по-перше, кількісною перевагою у проводі педагогів (зокрема народної школи); по-друге, абсолютною перевагою суддів серед правників; по-третє, молодшим за віком діячів характером руху; по-четверте, концентрацією керівництва в центрі та участю у ньому вихідців з Галичини. З урахуванням низки показників можемо стверджувати про відносне відставання українського руху Буковини від галицького в плані переходу до фази С.

Порівняно з Наддніпрянщиною західноукраїнський рух кінця ХІХ ст. – 1918 р. мав такі особливості: старший вік керівництва при домінації правників-адвокатів (у Галичині); високий освітній рівень більшості діячів та їхня професійна і національно-патріотична мобільність; політична заанґажованість селянства і його вихід на державний представницький рівень; довготривалість партійного керівництва; тяглість поколінь діячів національно-патріотичних груп, зокрема, на родинному рівні.

Західноукраїнський рух вступив у революційну фазу з вагомими здобутками попередніх десятиліть. Урізноманітнилась станово-професійна структура українського населення. Утворилися верстви правників, педагогів, лікарів, інженерно-технічних працівників, урядовців з виразною національною самоідентифікацією. На момент революції провідники руху мали чималий життєвий та політичний досвід. Очевидно, що для потреб розбудови національної держави кількісні показники в плані наявності висококваліфікованих фахівців адміністративної чи промислової сфери були незадовільні. Та цей чинник в умовах революції не був найвразливішим – адміністративні функції в ЗУНР-ЗОУНР перебрали на себе також українські правники, педагоги і навіть духовенство, що мали в минулому добрий досвід організаторів. Натомість серйозною проблемою для реалізації проекту національної держави стала інша тенденція передвоєнного часу – соціальна поляризація серед західноукраїнського населення загалом і зокрема у середовищі станово-професійних груп.

Воєнні та революційні події на західноукраїнських землях не витворили в 1918 р. нової політичної еліти. Відсутніми в складі УНРади були представники мало- і безземельних селян та ширших мас робітництва. Представлені в УНРаді політичні партії не репрезентували чисельно переважаючої верстви українського населення ЗУНР. Такий склад законодавчого органу, в умовах світоглядних змін і ліворадикальних впливів, яких зазнавало місцеве населення з часу Світової війни, позбавляв УНРаду підтримки знизу. Невідповідна революційній ситуації соціальна структура УНРади була однією з причин суспільно-політичної кризи в ЗУНР-ЗОУНР у першій половині 1919 р.




* Для написання статті використана база даних проекту «Українське національне відродження у Галичині XIX – початку XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп», здійсненого Інститутом історичних досліджень Львівського університету у 1993-1995 pp. (керівник – Я. Грицак, виконавці: А. Середяк, А. Безсольнов, О. Павлишин, Т. Романюк, В. Сусак). Детальніше про проект і його попередні результати див.: Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині XIX – початку XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп // Краківські Українознавчі Зошити. Краків, 1997. T. V-VI. 1996-1997. С. 283-285. Ця публікація е також одним з результатів вказаного проекту. Основні її положення було апробовано на Міжнародній науковій конференції «Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення» (Львів; Івано-Франківськ, 1998). Висловлюю подяку проф. Ярославові Грицаку за зауваги щодо тексту статті.

1 Грицак Я. Українська революція 1914-1923: нові інтерпретації // Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2-3. С. 254-269; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Істор. нариС. Київ, 1999; Himka J.-P. The National and the Social in the Ukrainian Revolution // Archiv für Sozialgeschichte. 1994. Vol. 34. S. 95-110.

2 Див., наприклад: Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку XX ст. Чернівці, 1999; Кравченко В. Український національний рух у Харкові XIX – початку XX ст. // Слово і чаС. Київ, 1993. № 10. С. 14-20; Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В.Г. Сарбей. Київ, 1994. Праці західних вчених грунтуються на застосуванні для аналізу національного руху відомої схеми Мірослава Гроха: фаза А – наукове зацікавлення, фаза В – стадія патріотичної агітації, фаза С – виникнення масового національного руху (Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвід. зб. наук, праць. Київ, 1992. Вип. 1. С. 104-119; Магочій Р.-П. Формування національної самосвідомості: підкарпатська Русь (1848-1948) / Авторизований пер. з англ. Ужгород, 1994; Химка І.-П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Львів, 1994. Ч. 1. С. 215-220; Himka J.-P. Galicien Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. Edmonton, 1988; Ejusd. The Transformation and Formation of Social Strata and Their Place in the Ukrainian National Movement in Nineteenth-Century Galicia // Journal of Ukrainian Studies. Toronto, Ont., 1998. Vol. 23. № 2. P. 3-22). Про особливості використання схеми M. Гроха щодо дослідження націотворчих процесів див. також: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. Київ, 1996. С. 6; Його ж. Українське національне відродження в Галичині... С. 277-280.

3 Стахів М. Українські політичні партії у соціологічнім насвітленні. Ню Йорк; Детройт; Скрентон, 19S4. Недоліком цієї праці є, на нашу думку, відсутність конкретних цифрових даних.

4 Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ, 1997. С. 90-92.

5 Детальніше про особливості просопографічного методу див: Білозерський C.B., Пелех І.Р., Святець Ю.А. Просопографічна база даних «КанДеп»: сутнісний зміст понять і категорій // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України: Мова науки. Термінологія: Міжвуз. зб. наук, праць. Дніпропетровськ, 1997. С. 165-166; Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині... С. 278-279.

6 Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народної Републики. Львів, 1921. С. 12-14.

7 Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині... C. 283-285.

8 Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року) // Україна модерна... С. 132-193.

9 До реконструйованого списку членів УНРади, що включав 191 особу (див.:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСоціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon"Соціально-політичний розвиток І національний рух в українських землях в першиій половині XIX ст."
Криза феодально-кріпосницької системи І особливості соціально-економічного процесу в Україні
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПлан: Столиця Галичини – Львів Історія Галичини
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСтруктура та зміст завдання Політичний лідер
Скласти політико-психологічний портрет відомого сучасного політичного діяча
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconСiчень 1 січня – 95 років тому (1919 р.) у м. Катеринославі народився Ігор Петрович Владіміров, видатний театральний режисер І педагог, актор театру І кіно, народний артист СРСР. Ігор Владіміров
Січня 1919 р у Катеринославі. Час його народження припав на найбільші потрясіння в житті міста, викликані Громадянською війною. Тож...
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconГаличина соціокультурна, історична, політична частка України План: Столиця Галичини – Львів
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновником міста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині....
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconБібліотека визначний творець української незалежності: В’ячеслав чорновіл бібліографічний портрет
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Соціально-політичний портрет українського проводу галичини та буковини в революції 1918-1919 років iconПрограма навчальної дисципліни
Змістовий модуль Основні тенденції суспільно-політичного, економічного І культурного розвитку країн Західної Європи І США на рубежі...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка