«Сто років з Андрієм Малишком»



Скачати 227.62 Kb.
Дата конвертації08.04.2017
Розмір227.62 Kb.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ М.УКРАЇНКИ»

Тема: «Сто років з Андрієм Малишком»

Виконала: Плохута Вікторія Павлівна

учениця групи АДО – 11

за професією «Адміністратор;

оператор комп’ютерного набору»

ДНЗ «Професійний ліцей м. Українки»

Викладач: Смірнов Андрій Миколайович
м. Українка

2013
План


Вступ

  1. Дитинство Андрія Малишка

  2. Молоді роки Андрія

  3. Перше кохання юного Андрія

  4. Поет у полум’ї війни

  5. Пісенна творчість Андрія Малишка

  6. Незнані епізоди із життя Андрія Малишка

Висновок

Список використаних джерел




Вступ
Найяскравішою візитною карткою м. Обухів є визначний український поет Андрій Самійлович Малишко. Тут він народився і виріс, а своїм непересічним талантом зробив його відомим у всьому світі. Геніальна Малишкова пісня «Рідна мати моя» співається в усіх куточках земної кулі мовами сотні народів і визнана ЮНЕСКО кращою піснею про матір.

Обухівщина свято береже пам'ять про нього: його ім’ям названо вулицю, на якій він жив, провулок біля неї, школу, в якій поет навчався. В школі створено кімнату-музей Малишка. Батьківський двір, де пройшло дитинство поета, перетворено на Садибу-музей родини Малишків. В Обухівському районному історико-краєзнавчому музеї створено Малишкову світлицю.

14 листопада 2012 року Малишків край святкував 100-річчя із Дня народження поета-пісняра. Наш ліцей не залишився осторонь та проводив конкурси і виховні години у пам’ять про земляка.

Його лірично-патріотичні шедеври не залишили мене, як поета-початківця, байдужою. Особливо надихнув вірш «Вогник», в якому він згадує свою юність та рідну сторонку. Розділяючи його відчуття в цій поезії, я написала свій вірш:


Щораз, коли вдивляюся у небо,

Я з посмішкою згадую ті дні,

Не знаю я, чи виживу далеко,

Ці муки мені сняться уві сні.

Там дух рідні, там спогади дитинства.

Знайомий краєвид зоріє у вікні.

Там все, що змушує співати,

Щасливі й дуже радісні пісні.

Отак буває часто , що далеко

Ридає й плаче серце у вогні.

Як покида гніздо юний лелека,

Сумує мовчки десь на чужині.




  1. Дитинство Андрія Малишка


Я з тих країв, де за Дніпром кургани

І ворохобна тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани

Земля покрила чорна і руда. 

Так писав про свою малу батьківщину видатний український поет Андрій Самійлович Малишко. 

Народився Малишко 14 листопада 1912 року в селищі Обухів. Батько Самійло Малишко був шевцем. Був він чоловіком стриманим, мовчазним і справедливим. Жилося родині Самійла Малишка не розкішно. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики. Мати Івга займалася домогосподарством, була доброю, товариською, жвавою жінкою. Андрій безмежно любив її. Поет і критик Дмитро Павличко писав: "Малишко любив свою матір, а в ній — своє походження, свій рід, свій дар, свою долю, свою батьківщину. Ця любов була, мабуть, найголовнішим джерелом його творчості, вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює... Образ матері — його найулюбленіший і, можливо, найкращий образ, над яким він трудився усе життя". 

Дитинство Андрія проходило в нестатках. У сім'ї шматок хліба цінився як найвищий дар, але тут часто співали пісень, довгими зимовими вечорами велися задушевні бесіди. Ніхто із дітей не був обділений увагою люблячої матері. Дитинство майбутнього поета було таким же, як у багатьох тисяч дітей у ті роки.

З перекинутою за спину полотняною торбою з книжками хлопчик бігав до сільської школи-семирічки. Андрій рано зрозумів, що у світі є багато цікавого, і з задоволенням ходив до школи:

Школярських днів нам не забуть

Не проказати їх, не проспівати,

Як бігали з торбинками до школи

У грізний рік, у славний рік двадцятий. 
Велику любов до книжок Андрій перейняв від рідного дядька Микити, якого в селі прозвали чорнокнижником. Першою і головною книгою для нього назавжди став "Кобзар" Тараса Шевченка. Про це Малишко писав: "І здається, знову бачу ту нешироку, але шумну дорогу, покриту першим снігом, утворену й пригладжену селянськими саньми. У нашій хаті довго світить каганець, язичок полум'я мигтить над батьківським шевським столиком. Мати пряде, а Микита — батьків брат, читає Тарасового "Кобзаря". Микита залишився у моїй пам'яті як взірець народної мудрості і кмітливості. Читав він багато і Шевченка, і Толстого, і Некрасова, і Пушкіна..." 
У шкільні роки Малишко продовжував знайомство із українською, російською та зарубіжною літературою, пробував нишком писати вірші, але нікому їх не показував, бо соромився. Учитель помітив талант хлопчика, сприяв віршуванню початківця. Андрій цінував цю допомогу і зберіг пожовклі від часу аркуші з віршами, які датовані 1920—1928 рр. 
Творчому потягу, розвитку дитячої уяви, таланту обдарованого хлопця сприяли й пісні, які співала його добра матуся. У цих піснях було багато смутку і радості, горя і щастя. Андрій самотужки навчився грати на баяні, співав народних пісень, перероблюючи їх нещасливу кінцівку, у кожну додаючи щось своє. 

Дитинство, шкільні роки мали для формування Малишка як поета і громадянина величезне значення, адже саме в ці роки народжується емоційне ставлення до світу, розвивається свідомість і образ мислення. Д. Павличко писав: "Голос Малишкової свідомості вистрілює з рідної землі і хилиться до рідної землі... Його любов до народу, до людей праці і до самої праці народжена з тієї правди, якій заглядав у вічі поет ще дитиною". 
І справді, усе, що Андрій Малишко мав, він виніс із дитинства. 


  1. Молоді роки поета

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" та "Глобус". Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935р. служить у армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.

1935 р. з'являється колективна збірка трьох авторів — "Дружба". Протягом 1935 р. – 1940 p. поет видав збірки: "Батьківщина" (1936 р.), "Лірика", "З книги життя" (1938 р.), "Народження синів" (1939 р.), "Листи червоноармійця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревідні", "Жайворонки" (1940 р.). У цей же період написав поеми "Трипілля", "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання ("Зимове", "Пейзаж", "Дощ упав на край широкий"). Героями творів Малишка є "хлібороби й сівачі", прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу "Запорожці" славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів. По закінченні ІНО деякий час молодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює в газеті «Радянське слово». У 1934 — 1935рр. служить у армії, а потім переходить на творчу роботу.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали «по-вулишному», чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку.

А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення.

Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання.

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились «Україна в огні» О. Довженка, «Слово про рідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя».

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід...», де інтимне «ти може, мене й забула: не бачила стільки літ...» — тісно переплелося із суворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»... І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.



3. Перше кохання юного Андрія
До недавнього часу усі ми думали, що першим коханням юного Андрія була його однокласниця Катруся Самофал. Цей факт не викликав ніяких сумнівів. Не раз писали про це в книгах і не раз друкували світлини, на якій Андрій сфотографований поряд із дівчиною. І підписували те фото: «Андрій Малишко зі своїм першим коханням – Катрусею Самофал».

Аж раптом у 2010 році, на 40-річчя від дня смерті поета до Малишкової школи в Обухові приїхала співробітник музею літератури Галина Михайлівна Немирович, яка упізнала на тій світлині свою тітку Катрусю Пелих. Виявляється, що таки Катрусю любив у шкільні роки юний Малишко, і не Самофал, а Пелих. І саме їй присвячував вірші:


Перша любов моя, перше кохання,

Стежка стоптана в білій росі,

Тихе зітхання, дальнє світання,
Може його і не бачили всі.
Там щебетала в яру криниця,

Там, у бузках, за вікном отим,

Миле обличчя і досі сниться

Мрією, спогадом, сном золотим.


І розповіла Галина Михайлівна дуже цікаву історію про Андрія і Катрусю. Вони справді були закохані ще з юних років. Малишко у своєму вірші згадує про явора, якого вони садили в дитинстві:
Ми його посадили в лузі

Біля Стугни, тихої ріки.


І, маленькі піонери-друзі,

Ми клялись – йому рости віки.


Про цей явір згадуватиме й пізніше, коли вони розлучаться з Катрею, і вже по її смерті.

Після школи Малишко навчався у технікумі на лікаря, а Катруся здобувала професію вчителя. Вони продовжували зустрічатися. Закінчивши навчання, дівчина повернулася додому і вчителювала на три села в Обухівському районі. Щоб встигати на уроки, їй дали коня і вони верхи їздила з однієї школи в іншу. Малишко ж навчався в Київському інституті народної освіти.

Батькові Катерини не дуже сподобалося, що його донька так довго не виходить заміж - молодість дівоча швидко минає, хто тоді її візьме. А Малишко… Малишко жениться не поспішав. Та й поет - не дуже надійний жених.

А тут в район приїхав молодий агроном, який став залицятися до Катерини. Батько з матір’ю почали умовляти дочку вийти заміж за агронома. Катруся відмовлялася, аж поки не помітила, що Малишко став віддалятися від неї, жити своїм життям.


Гаї шумлять біля потока –

Так, як шуміли нам завжди.

Прощай, хороша, кароока,

Прощай, кохана, і не жди.

Мені насняться карі очі,

І голуба небесна вись,

І тихі ночі, темні ночі,

Де ми любилися колись.

Тепер лягли дороги сині,

І знов шумить осінній гай.

І я скажу слова єдині:


  • Прощай, кохана, прощавай!

І Катруся вийшла за агронома. І Малишко написав:


Що було, не згадуй не привітом,

Що минуло, хай горить, як жар.

Я лише хотів гречковим цвітом

Напоїти кіс твоїх янтар.


Але, видно, не могло його серце так швидко забути своє перше кохання, і він знову й знову повертається до Катрусі у своїх віршах:
…Прийди тепер! І хоч словечко мов

Від тих палких незраджених розмов,

І посміхнись, і дай смагляву руку

На добре щастя, не на злу розлуку.


А я тобі віддам і шум дібров,

І літ моїх витку недовгу стежку,

І все що маю, все, що мати міг,

Небес весняних золоту мережку

Встелю тобі, кохана, біля ніг.
Прийди тепер! Пізнаєм дочиста

Все, що було і з радістю й журбою,

Прийди, я жду. Наш явір вироста,

Отой, що вдвох садили ми з тобою.


Кажуть, Катрусі непогано жилося з тим агрономом. Він любив її. Вже й дитя його носила… Та одного разу їхала вона верхи на коні в Германівку уже бувши на дев’ятому місяці вагітності. У полі зустрілася із своїм чоловіком, який оглядав посіви, поговорили і вона поїхала собі далі. Чоловік проводжав її поглядом, аж поки кінь не став спускатися у виярок… там спіткнувся і вагітна Катря випала із сідла. Чоловік побіг на допомогу, прийняв у дружини передчасні пологи, а Катря померла у нього на руках.

Ось таку сумну історію про перше кохання Малишка розповіла нам Галина Немирович.

Ця несподівана, нагла смерть коханої позначилася на всій подальшій творчості поета. Читаючи його вірші, ні-ні та й спіткнешся об згадку про Катрусю. Йому протягом усього життя не вистачало отого чистого, ніжного першого кохання:
У дні весняні, дні осінні

Ти серце бідне не смутись.

Отут, в низенькій цій хатині,

Моя любов жила колись.

Як проводжала, виглядала,

Як ми журилися в дворі,

Крізь сльози очі твої сяли,

Як день весняний на зорі.


Як подавала воду пити,

Немов би серце віддала.

І знову бачу теплі віти,

І рідний сум твого чола.

І сняться очі ті дівочі,

Хай спогад милий промайне.

І все здається: в темні ночі

Ти ждеш мене, ти ждеш мене.




  1. Поет у полум'ї війни


Далеко не всі знають, що, попри молодий вік, Андрієві Малишку судилося стати учасником аж трьох війн: визвольного походу в Західну Україну, введення Червоної армії в Північну Буковину та кровопролитної борні з гітлерівцями.

Здавалося, сама доля оберігала поета від смерті. Військовому кореспонденту газети Південно-Західного фронту «За Радянську Україну» тільки дивом вдалось уникнути загибелі в оточенні після здачі ворогу Києва. У листопаді 1941 року літак із журналістами на борту заблукав у тумані й мало не сів замість Воронежа у зайнятому німцями Єльці.
Після розгрому Червоної армії під Харковом і відступу до Сталінграда саме винахідливість Андрія Малишка врятувала його колег та редакцію газети «За Радянську Україну». Пересвідчившись, що переправитися через Дон не вдасться, поет пригадав свій недавній виступ перед рибалками і колгоспниками станиці Нижня Калитва. Терміново виготовлені на базі звичайнісіньких човнів саморобні плоти-понтони дали змогу перевезти через річку редакційні автомобілі з обладнанням. Це стало порятунком для єдиної на той час по радянський бік фронту української газети, яка з вересня 1942 року перейшла у підпорядкування ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР.
Можна уявити розпач українських журналістів, коли вже після переможного завершення Сталінградської битви вольовим рішенням зверху закрили не тільки газету «За Радянську Україну», а навіть російськомовну «Советскую Украину». Не інакше як вище керівництво держави вирішило, що гостра потреба в заграванні з національними почуттями українців відпала, а Андрія Малишка відмовилися взяти навіть кореспондентом «Известий» в українських областях, які саме почали звільняти від гітлерівців.
Та невдовзі стало зрозуміло, що без «підозрілого» населення окупованих територій України війни не виграти. Щоправда, навіть політично виважена назва нової українськомовної газети Воронезького, а згодом 1-го Українського фронту — «За честь Батьківщини» — говорить сама за себе. Та для Андрія Малишка, як для мільйонів українців у тій війні, головним було розгромити ненависного ворога.


  1. Пісенна творчість Андрія Малишка

Упродовж усього життя А. Малишко натхненно працював як пісняр. Музику до його поетичних творів писали такі відомі композитори, як П. Козицький, М. Вериківський, Д. Майборода, А. Штогаренко, С, Козак, О. Білаш. Чимало творів ще за його життя стали народними піснями: "Ми підем, де трави похилі", "Рідна мати моя", "Білі каштани", "Стежина", "Пісня про рушник" та інші. Улюбленою у народі стала пісня "Цвітуть осінні, тихі небеса", (музика О. Білаша).

Пісенність - одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з елементами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка.
Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня "Ранки солов'їні". Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя тривожить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Надзвичайно мелодійним у пісні є приспів. Побудований па паралелізмі, він викликає чимало асоціацій. Київ із квітучими каштанами й неспокійною дніпровською хвилею - це сама молодість.

Душу і серце ліричного героя пісні "Ми підем, де трави похилі" тривожать карі очі коханої, яку він зустрів в "краю придніпровськім". До коханої ліричний герой звертається найніжнішимн словами, порівнює її із "золотою веселкою", яку обов'язково називає "моя".

До кінофільму "Літа молодії" була написана "Пісня про рушник" (1959), яка давно вже стала народною. У цій пісні материнська любов помножена поетом на всі найніжніші почуття українських матерів, які "ночей не доспали", вчили своїх синів любити отчий край, тому не раз водили їх у "поля край села" (до речі, факт біографічний). Випроводжаючи сина "на зорі" у "дорогу далеку", "на щастя, на долю", за традицією, мати дає йому найцінніший подарунок - "рушник вишиваний". Побажання матері синові передано дуже тонко, це побажання добра в невідомім краю.
Ліричний образ матері створює поет за допомогою епітетів. Усмішка у матері - незрадлива, ласкава. Її очі - засмучені, хороші, блакитні. Любов материнська - вірна.

Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню - "Чому, сказати, й сам не знаю...", - яка живе в народі під назвою "Стежина". Музику до неї створив Пл. Майборода. Образ стежини, виведений у вірші А. Малишка, наштовхує читача на роздуми про свою власну життєву дорогу. Як пройшов її? Чи не доводилося ходити манівцями, зійшовши із власної стежини, що починається "біля воріт" рідного дому? Людське життя - ланцюг подій, що заставляє рухатися, йти вперед. Тому стежині "нема кінця", як "й повороту теж нема".

У пісенній спадщині А. Малишка є кілька "Колискових", а також поетичні обробки народних пісень. Він написав лібрето до опери "Молода гвардія". У своїй книзі "Думки про поезію" він писав: "Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати". 

6. Незнані епізоди із життя Андрія Малишка
Так, як недивно проходить час і знову відкриваються незнані епізоди із життя Андрія Малишка. Знаходяться забуті листи, чорновики невиголошених промов, заборонені вірші, згадки людей… І знову Малишко оживає, струшує із себе позолоту, якою покрили його радянські учені-літературознавці й стає близьким і рідним.

У 2005 році готуючи до друку перше видання «Антології літераторів Обухівщини», було знайдено літераторами нашого краю у Обухівському краєзнавчому музеї теку з рукописами та машинописними текстами зовсім невідомих його віршів. На тій благенькій, геть зжовклій теці було написано «З неопублікованого». Там лежали машинописи десятка полум’яних, огнистих відчайдушно-хоробрих віршів. То справді був «ревний біль» поета, який гнітив його все життя.

Я б вивів на шпиль Говерли,

Щоб люди їх в пилюку стерли,

Немов гадюки труйний слід,
Тирано-деспотів умілих,

Диктаторів осатанілих,

Їх чорне кодло, плід і рід.
Отих, що крові каламуть

Кладуть на душу й спопеляють,

Отих, що мову розпинають

І серцю кайдани кують.


Звісно, щоб опублікувати такі твори Малишко не міг навіть в період хрущовської відлиги, не говорячи вже про сталінські часи, а тому багато віршів писав «у шухляду». Або ж езоповою мовою, поміж рядків.

Якщо сьогодні під таким кутом зору розглядати твори Малишка хоча б про того ж Леніна, то можна, не дуже напружуючись оті підтексти, натяки, алегорії, ту іронію, яку ховав поет за високими фразами. Наприклад, коли читаєш, що очі Леніна «вічно в душу дивляться мені », то закрадається зовсім інша думка, думка про те, що від очей тих просто ніде було подітися, вони були всевидячі, вони бачили не лише те, що пишеш, а й що думаєш. У той час оті ленінські «добрі і мудрі» очі у вигляді багатоокого КДБ і справді зазирали прямо в душу кожній людині…

Тож не дуже віриш словам Дмитра Павличка, які він у 1987 році написав у передмові до десятитомника поета про те, що : «Думка, про Леніна, віра в комуністичний ідеал були для Малишкової душі твердими оберегами…»

Або: «В душі Малишко і справді носив разом з материнським поглядом відсвіт ленінських очей… Малишко, як ніхто інший з українських поетів, сказав інтимне і воістину народне слово про Леніна:


Матері моєї темна ніченька

Світиться у Ленінських очах.»


Не знаю, про яку там «ніченьку» думав Андрій Самійлович, коли писав цього вірша, але мені чомусь здається, що закладена в цих словах велика іронія. То темна ніченька життя Малишкової матері відбилася, немов у дзеркалі, в очах того, хто створив ту «темінь» для всіх українських матерів. Хтозна, може саме це й мав на увазі Малишко, сховавши свої справжні почуття у двозначних поетичних рядках? Він умів це робити, як і багато хто з митців тієї казуїстичної, жахливої епохи.
Романку мій! Рум’янку мій! - Розлука

Несе Вкраїною своє дитя,

Да вже ні мови рідної, ні звуку

Ні шполочки. Ні лиштовочки життя,

Лиш – Дойчланд юбер алес! – більш нічого.
Певно ж, не про німців писав поет. «Лиш - Росія понад усе! – більш нічого» - мабуть, так треба було розуміти останній рядок вірша, який писався після хрущовської відлиги, коли знову почали давити українську мову і культуру.

Але, давайте не будемо приховувати правди – були в Малишка і відверто хвалебні твори про вождів. Їх треба теж вивчати, щоб показувати поетам не вирваним з тієї страшної епохи, а таким, яким тоді змушували бути кожного. Але поряд з тими віршами й поемами про партію й Леніна треба подавати й свідчення самого Малишка, як писалися ті твори.

Ось що про це розповідає у своїй книзі «Подарок ценою в жизнь» колишній працівник Політвидату України, журналіст Семен Вігучін. Він зустрічався з Андрієм Малишком у Феофанії, за кілька тижнів перед смертю поета.

«У ті останні тижні його життя я узнав зовсім іншого Малишка. Ми багато говорили на різні теми. Відчувалося, що всі розповіді Андрія Самійловича то не якесь «лікарняне бахвальство», а своєрідна сповідь. Так ніби поет надіявся, що хтось розповість колись про нього те, що свого часу сам розповісти не наважувався, а тепер ось і часу вже не лишилося.

Якось розмова зайшла про війну і я напам’ять заходився читати його поему «Прометей».

- Так свою першу Сталінську премію я отримав саме за «Прометея», - мовив Малишко. Потім трохи помовчав і, усміхнувшись, додав. – А от друга – за «Подарунки вождю».

Я не знав жодного рядка з названої поеми.

- Та я й сам нічого не пам’ятаю, - відказав Малишко. – А знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом, друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя Сталіна…і замкнули. Так - так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище.

Малишко помовчав трохи, ніби роздумуючи, чи говорити далі, а потім зважився і продовжив:

- Ще до війни те було. Отримав я, молодий поет, свій перший орден – «Знак почёта». Причепив його прямо на сорочку вишиванку і поїхав в рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Їхав не без лукавої думки. Батько ніяк не схвалював моїх літературних занять, вимагав, щоб працював «по-справжньому». От я і вирішив довести, що не порожніми справами займаюся, якщо так високо відзначили.

Після перших обіймів батько став уважно розглядати орден. Серце моє приємно завмерло.

- За що ж, сину честь така?

- За роботу, за вірші, тату! – гордо і не без єхидства відповів я.

Але очі батька якось відразу померкли. Він роззирнувся з боку в бік, схилився до мого вуха і прошептав:

«Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, було. І кулю – теж. Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Не таким простачком був мій батько, простий сільський чоботяр. Дещо розумів у житті, чого мені в ту пору і багато пізніше було ще не дано. Але слова його я запам’ятав назавжди.

Коли я виписувався з лікарні, Малишко раптом присів до столу, узяв аркуш паперу і швидко накидав чотири поетичні рядки:



«Та сказати б усе по щирості,

Що у кривді, а що в огні,

Та і ще б на вершечок вирости,

Щоб ходити з людьми врівні!»

Це було в Малишка, як продовження розмови з батьком, зі мною, з самим собою. Своєрідний підсумок роздумів про прожиті роки.

Невдовзі почалася агонія, і поета не стало. Так що ці чотири рядки виявилися одними із останніх у творчому спадку одного з найбільших українських поетів, чиє велике дарування було геть знівечене системою. До цього часу, на жаль, не знають численні читачі і шанувальники Андрія Малишка, про що боліла до останнього часу сум’ятна душа поета.»





Висновок
В Обухові, немов мале пташа,

Росла палка поетова душа.

В дитяче серце, у його глибини,

Закарбувалася любов до Батьківщини.

Сім’ю і матір віршами кохав,

Про рідний край він піснями співав.

Ні разу перед нами не злукавив.

Впродовж років Обухівщину славив.

Тож прізвищем його, яке всі знають,

І школу, й вулицю «Малишка» називають.

За Батьківщину він тримав кулак,

Андрій Малишко – славний наш земляк.

(Плохута Вікторія)


Список використаних джерел :

  1. Антологія літераторів Обухівщини. Видання 2.- Обухів: “Гнип.” – 2012 р. – 556ст.

  2. Барабаш С Чарівні джерела поезії: естетичні функції фольклоризму в поетиці Андрія Малишка. – К., 1990. 

  3. Дем'янівська Л. Андрій Малишко: Життя і творчість. – К., 1985. 

  4. Костенко А. Андрій Малишко: Біографічна повість. – К., 1987. 

  5. Малишко А. // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття: В 4 кн. – К., 2003. – Кн. 3. 

  6. Мерчанська Є. Пісенна творчість А. С. Малишка. Урок української літератури в 11 класі // Українська мова і література в школі. – 2003. – № 8. 

  7. Неділько В. Андрій Малишко // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. – К., 1994. – Кн. 2.

  8. Ткаченко А. Андрій Малишко // Історія української літератури XX століття: У 2 кн./ За ред. В.Г. Дончика. – К., 1998. – Кн. 2. 


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

«Сто років з Андрієм Малишком» iconУрок української літератури у 8 класі Тема. І. Карпенко-Карий. «Сто тисяч». Образ Калитки
Тема. І. Карпенко-Карий. «Сто тисяч». Образ Калитки. Гроші як сенс життя Герасима Калитки у п’єсі «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого
«Сто років з Андрієм Малишком» iconКнижкова палата україни імені івана федорова літопис газетних статей державний бібліографічний покажчик України
Кандиба А. М. Вчені повинні працювати не на ринок, а на 00 років упе­ред [Бесіда з проф. Укр акад аграр наук Андрієм Миколайовичем...
«Сто років з Андрієм Малишком» iconТема. Г. Г. Маркес «Сто років самотності». Родина Буендіа в художньому часі І просторі твору. Мета
«Самотність протилежна солідарності… І саме вона пояснює катастрофу Буендіа одного за другим; катастрофу їхнього середовища, катастрофу...
«Сто років з Андрієм Малишком» iconСто років тому вперед
Чайку”. Він сказав, що в нього завтра контрольна. Батьки так розчулилися його свідомістю, що не стали чіплятися. І в Колі виявилася...
«Сто років з Андрієм Малишком» iconТрагікомедія «Сто тисяч» (скорочено) класичний взірець українського «театру корифеїв»
Тема: Трагікомедія «Сто тисяч» (скорочено) – класичний взірець українського «театру корифеїв»
«Сто років з Андрієм Малишком» iconКарпенко-карий
Гроші як міра випробування людини (оцінка образу Герасима Калитки у п'єсі Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч»)
«Сто років з Андрієм Малишком» iconСто один день прошедшего года
И отсюда – третье: подавляющее большинство людей из моего окружения – примерно того же возраста – не верят в любовь
«Сто років з Андрієм Малишком» iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Антоненко О. Май сто друзів!: [про благодійну допомогу обласної організації Всеукраїнського об’єднання ”Дія” та обласного благодійного...
«Сто років з Андрієм Малишком» iconЦікаві факти про книги
Найсприятливіший вік для навчання читання — 4-6 років. Дітей 6-7 років важче навчити читати
«Сто років з Андрієм Малишком» icon49 років 49 років Інженер-економіст (кнеу, 1986)
Українська Вікіпедія за числом статей 262 500 обігнала фінську І вийшла на 15-е місце в світі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка