Сучасні тенденції розвитку держави та права україни



Сторінка12/22
Дата конвертації16.03.2018
Розмір4.38 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

Ключові слова: цивільне право; цивільна відповідальність; форми цивільної відповідальності; види цивільної відповідальності.

УДК 343.91




Кльован Н.В.

РЕЖИМ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ І ОСОБИСТІСТЬ РЕЦИДИВНОГО ЗЛОЧИНЦЯ: ХАРАКТЕР ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ (ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ)

Рецидивна злочинність – негативне соціально-правове явище, яке виступає поряд з організованою і професійною злочинністю в якості основи, ядра злочинності в цілому і фактором її самодетермінаціїї.

Вона представляє інтерес саме тому, що рецидивізм, на відміну від первинної злочинності, полягає в стійкому неодноразовому прояві кримінальної поведінки. Саме на прикладі рецидиву найгостріше постає питання про детермінанти злочинної поведінки, де «випадковість» і «збіг обставин» практично виключені, а особа сама створює криміногенну ситуацію або з більшою вірогідністю скористується такою.

Центральною ланкою рецидивної злочинності є особистість рецидивного злочинця, а саме її соціально-психологічні та індивідуально-психологічні характеристики. Це найбільш занедбані в морально-правовому відношенні особи, які важко піддаються виховному впливу, виправленню і ресоціалізації та несуть в суспільство свої антисуспільні погляди і норми поведінки. Вчинення рецидивного злочину засвідчує неприйняття свідомістю особи, яка вчинила злочин, комплексу кримінально-правових і психолого-педагогічних заходів, що застосовуються до неї в процесі відбуття покарання, і відсутність стійкого позитивного результату.

Тому більшість кримінологів, які досліджують дану проблему, схиляються до думки, що рецидивна злочинність свідчить також про недосконалість правоохоронної системи, нездатної ефективно впливати на осіб, що вчинили злочини, слабкий вплив покарання, недосягнення його цілей. Таким чином, рівень рецидивної злочинності (і фактичного рецидиву) є показником ефективності всього комплексу заходів держави і суспільства, що направлені на попередження злочинності, в т.ч. ефективності застосування кримінальних покарань, а також заходів ресоціалізації і адаптації до осіб після відбування покарання.

Особлива частина Кримінального Кодексу України містить близько 40 % статей, санкціями яких є покарання, пов’язані з позбавленням волі, котрі передбачають певну ізоляцію засудженої особи від суспільства шляхом поміщення її в пенітенціарну установу. Питома вага застосування таких покарань на сьогоднішній день складає близько 27 %: позбавлення волі на певний строк – 24 %, арешт – 1,2 %, обмеження волі – 2,1 %. [1] Серед засуджених до покарань, пов’язаних з позбавленням волі, на початок 2007 р. згідно статистичної звітності Форми № 8-УВП раніше відбували таке покарання 49,7% засуджених (57763 «неодноразово» відносно 58406 «вперше»). Серед засуджених, які поступили до УВП протягом року, раніше судимі (легальний рецидив) склали 47%, з яких близько половини - 54% раніше відбували покарання (пенітенціарний рецидив). Фактично кожний другий засуджений повертається до місць позбавлення волі. [2]



Таблиця

Показник рецидивності серед засуджених до покарань, пов’язаних з позбавленням волі *






2007 перше півріччя

2007 друге півріччя

Загальна кількість засуджених в УВП, з них

122565 в т.ч. жін. 7338

116169 в т.ч. жін. 6882

відбувають позбавлення волі вперше

62008

4665

58406

4396

відбувають позбавлення волі неодноразово

60557

(49,4%)



2673

(36%)



57763

(49,7%)



2486

(36%)



Всього поступило, в т.ч.

47023

2521

92204

4778

знову засуджених

22351

(47,5%)



1548

(61%)



43237

(47%)



2768

(58%)



з них раніше відбувавших покарання

12148

(54,3%)



514

(33%)



23578

(54,5%)



803

(29%)


Вказані аспекти актуалізують питання щодо встановлення характеру впливу режиму виконання-відбування позбавлення волі на особистість рецидивного злочинця.

Значний внесок у розробку проблеми вивчення і попередження рецидивної злочинності у різні часи зробили такі вчені, як В.С. Батиграреєва, І.М. Гальпєрін, В.В. Голіна, А.Ф. Зелінський, Н.Ф. Кузнєцова, В.Д. Філімонов, О.М. Яковлєв та ін.

Метою дослідження є виявлення зв’язку між порядком відбування-виконання покарання в виді позбавлення волі (режимом) і змінами в особистості злочинця, які обумовлюють його повернення до злочинної поведінки (рецидив злочинів) за для визначення характеру цього зв’язку і вироблення заходів, спрямованих на мінімізацію негативного впливу режиму відбування позбавлення волі на особистість засудженого.

Рецидивна злочинність виділяється із загальної кількості злочинів за ознакою повторності, неодноразовості вчинення злочину однією і тою ж особою. Під рецидивною злочинністю в кримінології розуміється відносно масове, історично мінливе, стійке кримінально-правове явище, що виражається у сукупності повторних злочинів, вчинених на певній території за певний проміжок часу особами, які раніше вчиняли злочини, і сукупності таких осіб. В основі її виділення лежить ознака рецидиву – повторне вчинення нового злочину особою, що раніше була засуджена або іншим чином відповідала згідно із законом за вчинений злочин незалежно від наявної судимості.

У минулому були спроби пояснити рецидивізм як прояв природжених рис та якостей злочинця, реалізацію закладеної на підсвідомому рівні злочинної програми (біологічні, психологічні концепції) і як вплив оточуючого середовища, несприятливих соціальних факторів, які знаходяться поза особою злочинця (соціологічні концепції).

Сьогодні вітчизняні і зарубіжні кримінологи схиляються до думки, що рецидивна злочинність детермінується комплексом певних факторів, які впливають на повернення особи до злочинної поведінки після її засудження і відбування покарання. Поряд із загальними причинами, які породжують злочинність взагалі, традиційно виділяють специфічні: недоліки в діяльності правоохоронних органів при розслідуванні кримінальних справ, призначенні і виконанні покарання, негативні наслідки ізоляції засудженого від суспільства. [3]

Центральною ланкою рецидивної злочинності і зв’язуючою основою злочинної діяльності такого роду виступає особистість рецидивного злочинця в цілому, в усій своїй унікальності та різносторонності. І тут постає питання, що саме зумовлює схильність чи готовність особи до злочинної діяльності незважаючи на застосування до неї кримінального покарання? Весь комплекс суб’єктивних і об’єктивних чинників представляється можливим розділити на декілька груп, виділивши певні етапи деформації особистості рецидивного злочинця.

Традиційно процес формування особистості прийнято розглядати як соціалізацію, тобто процес наділення особистості суспільними властивостями, вибору життєвого шляху, встановлення соціальних зв’язків, формування самосвідомості і системи соціальної орієнтації, входження в соціальне середовище, опанування певних соціальних ролей і функцій. Соціалізація як активний процес триває не все життя, а лише певний період, що необхідний для сприйняття комплексу норм, ролей, установок і т.д., тобто на протязі часу, необхідного для становлення індивіда як особистості. В цей період виникають і закріплюються типові реакції на конкретні життєві ситуації, найбільш характерні для даної людини переваги. Такі вчені як Антонян Ю.М., Кудрявцев В.Н. виділяють первинну соціалізацію або соціалізацію дитини і проміжну, яка означає перехід від юності до зрілості (17-18 до 23-25 років). Причому первинна соціалізація відіграє найважливішу роль в формуванні особистості. Погоджуючись з вищенаведеним, слід зауважити наступне. Таким чином ми маємо тезу про те, що в подальшому житті система ціннісних орієнтацій, установок, поглядів індивіда кардинально, суттєво не змінюється. Людина, яка вчинила свій перший злочин в період формування її особистості, може стати рецидивним злочинцем з більшою імовірністю ніж особа, що вчинила перший злочин значно пізніше.

Тому перший етап найбільш значущий – це формування негативних характеристик особи (негативними вважаються такі риси, якості, властивості, котрі обумовили злочинну поведінку) в процесі її соціалізації. Група чинників, що впливають на даному етапі є загальною для рецидивної і первинної злочинності. Акцентувати увагу на них ми зараз не будемо. Але оскільки рецидив передбачає повторення, і часто не одноразове, злочинної поведінки особою, то в цьому разі ми можемо говорити про чинники, що зумовили певну стійкість негативних особистісних характеристик. Це може бути незнання або небажання позитивної поведінки, що викликано цими специфічними рисами особи; звичка вирішувати конфліктні, а пізніше і будь які ситуації способом, що є незаконним; наслідування (не генетичне), повторення поведінки ближчого до особи оточуючого середовища тощо.

Другий етап співпадає з реакцією держави і суспільства на вчинений особою злочин і пов’язаний з не значними для особистості негативними наслідками або їх «відсутністю» після вчинення першого злочину. Наприклад, злочин залишився невідомим правоохоронним органам з об’єктивних причин, або укриття злочину шляхом підкупу, залякування, умовляння потерпілого, свідка, підкупу посадових осіб тощо. Незначними для особистості наслідками в деяких випадках можна вважати і звільнення від покарання чи від його відбування, призначення дуже м’якого покарання, яке не відповідає суспільній небезпечності особистості та вчиненого нею злочину. Як зазначає А.М. Яковлєв, набагато більше утримує від вчинення злочину покарання, яке ще не застосовувалося, ніж покарання, що одного разу вже застосувалося, але не дало належного результату. [4, 70] В цьому проявляється психологічний парадокс покарання: воно має силу, коли існує загроза його застосування, і втрачає свою силу, як тільки застосовується. [5, 443]

Дослідженнями виявлено, що до вчинення першого злочину страх перед покаранням у переважної більшості рецидивістів був достатньо значним, щоб викликати розміркування про наслідки свого діяння. [6] Відсутність же з будь яких причин відповідної реакції держави і суспільства на злочин породжує у злочинця почуття безкарності, що закріплює переконання особи щодо можливості кримінальної поведінки.

Не менш значний за силою дії вплив на особистість справляє відомість про ухилення від відповідальності чи покарання після вчинення злочину інших людей. Чим більше таких випадків стає відомим особі, тим легше її схилення до кримінальної поведінки, тим менше перешкод вона бачить для вчинення нового злочину. Усвідомлення таких фактів сприймаються особою як своєрідний «дозвіл суспільства» на можливість злочинної поведінки. Так, надія на безкарність є однією з найбільших спонукальних причин до вчинення злочину, вважав давньоримський юрист Цицерон.

Третій етап припадає на відбування покарання і є результатом умов і порядку відбування покарання, пов’язаного з позбавленням волі, коли особа ізолюється від суспільства і поміщується на певний час в концентроване криміногенне середовище, де відчуває на собі його вплив і має пристосовуватися до кримінальної субкультури або закріплює свої принципи, якщо вони не суперечать останній, вдосконалює свої навички. Близько половини засуджених до покарань, пов’язаних з позбавленням волі, перебувають в місцях позбавлення волі не вперше. І слід погодитися з твердженням В. Батиргареєвої, що цей контингент осіб створює специфічну атмосферу, яка диктує певну модель відносин між людьми, відмінну від тих, які покликані забезпечити нормальну життєдіяльність та розвиток суспільства. [7] Дана модель відносин сприймається як «атрибут», невід’ємна частина або норма життя в колонії поряд (нарівні) з правилами режиму і внутрішнього розпорядку та виконанням законних вимог адміністрації. Якщо взяти до уваги, що покарання, пов’язані з позбавленням волі, призначаються за вчинення більш тяжких злочинів особам з підвищеним ступенем суспільною небезпеки, особистість яких є достатньо криміногенною, то половина засуджених, які опинилися в установі виконання покарань вперше, більш менш є готовими до сприйняття такої моделі відносин.

Будь-яка система виконання позбавлення волі створює свій тип злочинця, вважає Г.Ф. Хохряков, і робить це при прямому попусканні і навіть за допомогою закону, наприклад, коли закон передбачає особливу процедуру визнання особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме ці люди бережуть в’язничні традиції, які охоплюють всі сфери їх життя. [8] З історичного погляду в’язниці – це зовсім недавній винахід (тільки протягом 18 ст. в’язниці, притулки та лікарні поступово стали дедалі більше відрізнятися), і він ніколи ефективно не працював на досягнення головної мети. [9, 227, 230] Висловлювання щодо «виховування злочинців у в’язниці» чи то «в’язниця – школа для злочинців» лунали довгий час і в ЗМІ, і серед правоохоронців, і серед вчених. Питання щодо виправлення злочинців у місцях позбавлення волі й надалі залишається риторичним.

Виправлення засудженого передбачає процес і результат певних позитивних змін в його особистості, які створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Ці зміни мають торкатися настанови (установки), світогляду, принципів і ціннісних орієнтацій тощо, сфери реалізації соціальних ролей і статусу. В даному випадку ми можемо говорити про корінні зміни, позитивну переорієнтацію особистості. Досягнення такої цілі ускладнюється тим, що засуджений – не просто людина з набором негативних рис, але людина, яка має досвід вчинення злочину або ж взагалі злочинний стереотип поведінки. Виправлення засудженого є основною метою покарання і необхідною умовою ресоціалізації, яка визначається як свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (п. 2 ст. 6 КВК України). Законодавець наголошує на бажанні та готовності засудженого до самокерованої правослухняної поведінки.

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив (п. 3 ст. 6 КВК України). Безперечно, всі перелічені засоби мають найбільшу ефективність при комплексному їх застосуванні, але пріоритет належить режиму, оскільки згідно п. 3 ст. 102 КВК України режим створює умови для застосування інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Отже режим відбування покарання має значущий вплив на особистість засудженого і прямо чи опосередковано обумовлює ті зміни, що в ній відбуваються в період і в процесі виконання-відбування покарання. І якщо відбування покарання в половині випадків не досягає своєї мети, то очевидно завдання режиму не набувають своєї реалізації. Можливо, вимоги режиму надто суворі, чим викликають психологічний протест і позбавляють засудженого бажання до позитивних змін в особистості та готовності до самокерованої правослухняної поведінки? Або навпаки, режим не забезпечує неможливості негативного впливу оточуючого середовища на особистість засудженого і дає можливість існування кримінальної субкультури, кримінальних правил і норм життя, які підпорядковують особистість засудженого? І в тому, і в іншому випадку маємо недосягнення цілей покарання.

Термін «режим відбування-виконання покарання» може бути використаний щодо будь-якого кримінального покарання, але найчастіше його використовують у вузькому розумінні – для визначення особливого порядку і умов виконання позбавлення волі. Так, згідно з ч. 1 ст. 102 КВК України режим у виправних і виховних колоніях – це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених. Такої точки зору дотримуємось і ми для цілей даного дослідження.

Позбавлення волі як поєднаний з виправним впливом вид державного заходу примусового характеру, в широкому розумінні, полягає в ізоляції особи від суспільства на підставі рішення суду шляхом поміщення її в спеціалізовану державну установу зі спеціальним режимом, що тягне певні обмеження її прав і свобод.

Законодавець характеризує режим як засіб для досягнення мети покарання або ж засіб виправлення та ресоціалізації, у якості якого він визначений ч. 3 ст. 6 КВК України.

Визначення режиму, що міститься у словниках, дозволяє розуміти його як точно встановлений розпорядок (1) життя, праці, відпочинку, систему заходів, правил (2), запроваджуваних для досягнення певної мети, певні умови (3), необхідні для забезпечення роботи, функціонування, існування чого-небудь. [10, 109] При такому розумінні режим визначає послідовність процесу виконання (відбування) покарання: 1) порядок, 2) засоби і 3) умови, за якими здійснюється цей процес.

Таке розуміння режиму надає можливість визначити режим покарання (в даному випадку – позбавлення волі) з одного боку як певну сукупність правил поведінки засуджених, з іншого – сукупність спрямованих на досягнення цілей покарання заходів, що здійснюються персоналом органів і установ виконання покарань. Так, професор А.Х. Степанюк пропонує визначити режим як встановлену кримінально-виконавчим законодавством сукупність правил поведінки засуджених і заходів, що здійснюються органами й установами виконання покарань, спрямованих на досягнення цілей покарання.

Законодавче визначення режиму виконання-відбування покарання дозволяє порівняти його з правовим режимом як особливим комплексом юридичних засобів. Сучасні інтерпретації категорії «правовий режим» групуються за двома основними підходами до дослідження: управлінський та сутнісно-правовий. Базовим в юридичній науці є розуміння правового режиму як цілісної системи, порядку регулювання, який виражений в різнобічному комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволів і заборон, а також позитивних зобов’язань, що створюють особливу спрямованість регулювання. [11, 184-185] Особливий порядок законодавчого врегулювання діяльності суб’єктів права складається із встановленого механізму забезпечення фактичної реалізації системи стимулів, нормативів, гарантій, заборон, зобов’язань, обмежень, а також їх виконання, застосування заходів примусу та притягнення винних до відповідальності. [12, 71-72] Правовий режим відтворює ступінь жорстокості правового регулювання, наявність певних обмежень і пільг, припустимий рівень активності суб’єктів, межі їхньої правової самостійності.

Таким чином, визначення режиму позбавлення волі має бути побудоване з урахуванням етимології терміну «режим», відображенням його правового характеру і істотних ознак позбавлення волі як кримінального покарання.

У зв’язку з цим режим виконує як каральну функцію, так і регулятивну, визначаючи обсяг правообмежень і забезпечення застосування засобів виправного впливу.

Слід зауважити, що перелічуючи в ст. 102 КВК України основні вимоги режиму позбавлення волі, такі як ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, виконання покладених на них обов’язків і т.д., законодавець поряд з цим наголошує, що режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. Тобто законодавчо на режим покладене ще одне важливе завдання – створення умов життя, наближених до звичайних, поза установою, і прищеплення звички до дотримання загальноприйнятих норм та формування стереотипу правослухняної поведінки.

На відміну від українського законодавства в міжнародних стандартах поводження з ув’язненими під режимом в місцях позбавлення волі розуміють уклад життя ув’язнених, який не є квінтесенцією покарання, а повинен включати до себе:

а) духовну підтримку й допомогу, а також можливості для підходящої роботи, професійно-технічного, загальноосвітнього навчання та професійної орієнтації, для занять фізкультурою та розвитку соціальних навичок; надання порад і консультацій, організацію групових заходів і дозвілля;

б) заходи, що забезпечують таку організацію цієї діяльності, яка б, по мірі можливості, сприяла розширенню контактів із зовнішнім світом і створювала можливості для полегшення соціальної реабілітації ув’язнених після визволення;

в) процедури вироблення і перегляду індивідуальних програм виправлення та освіти ув’язнених після проведення подібних консультацій з відповідним персоналом і, по можливості, з ув’язнених, про яких йде мова;

г) системи контактів і методи керівництва, які сприяють встановленню відповідних позитивних відношень між персоналом і ув’язненими з метою досягнення ефективності та успішної реалізації режимів і програм виправлення (ст. 66 Європейських правил). [13]

Таким чином, режим виступає в якості засобу до досягнення ефективності і успішності реалізації покарання.

Однією з основних цілей виправного впливу на засуджених, як визначають міжнародні правила і стандарти поводження з ув’язненими, є збереження їх здоров’я і гідності. Тому режими, які застосовуються в місцях позбавлення волі, мають бути встановлені і використовуватися таким чином, щоб забезпечити умови життя, сумісні з гідністю людини і нормами, прийнятими в суспільстві; звести до мінімуму негативні наслідки ув’язнення і розбіжності між життям в ув’язненні і на волі, з тим, щоб ув’язнений не втратив почуття самоповаги чи особистої відповідальності; підтримувати і укріплювати зв’язки з родичами і громадськістю в інтересах ув’язнених і їх сімей; надати можливість ув’язненим розвивати навички і нахили, які допоможуть їм успішно включитися в життя суспільства після звільнення (Пояснительная записка к Европейским пенитенциарным правилам, ст. 65). [14]

Так, режим згідно з міжнародними нормами покликаний створити певні умови ресоціалізації (яка, до речі, починається з першого дня відбуття покарання) ув’язнених шляхом навчання, набуття професійних навичок тощо.

Розуміння сутності режиму, а також ступеню і характеру його впливу на особистість засудженого неможливе без дослідження його складових –вимог і правил. Основні вимоги режиму викладені в КВК України, а також інших нормативно-правових актах (Правилах внутрішнього розпорядку, Інструкції з організації нагляду за засудженими і т.д.).

Так, ізоляція засуджених, яка є змістом позбавлення волі, об’єктивно призводить до звуження комунікаційних зв’язків і вагомих правообмежень: в можливості пересування, спілкування, виборі місця проживання, характеру й роду занять, праві розпоряджатися своїм часом, вільно визначати свій спосіб життя тощо. Ізоляція засуджених до позбавлення волі забезпечується системою охорони установ виконання покарань. Постійний нагляд за засудженими як вимога режиму також носить примусовий характер і має на меті забезпечити необхідну поведінку засуджених в процесі відбування ними покарання. Постійний нагляд за засудженими до позбавлення волі згідно Інструкції з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в УВП, є системою заходів, спрямованих на забезпечення виконання кримінального покарання шляхом цілодобового контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу.

Обмеження правового статусу засуджених до позбавлення волі проявляється в звуженні обсягу їх прав і наділенні їх додатковими обов’язками. Кримінальне покарання за своєю суттю є заходом примусу і для досягнення його цілей на засуджених покладається низка специфічних обов’язків зобов’язуючого (необхідність вчинення певних дій) і забороняючого (необхідність утримання від встановлених законом дій) характеру. Обов’язки засуджених до позбавлення волі викладені в законі: ст. 107 КВК України деталізує і уточнює правове положення засуджених до позбавлення волі порівняно із загальним правовим статусом засуджених. Виконання цих обов’язків є наступною вимогою режиму.

Обмеження правового статусу засуджених до позбавлення волі знаходить свій прояв у реалізації їхніх прав і законних інтересів. Деякі з них неможливо реалізувати об’єктивно, внаслідок ізоляції (такі як виховання дітей), певні конституційні права не передбачені для такої категорії осіб законом (таємниця листування, об’єднання у політичні партії та громадські організації), реалізація деяких прав в повному обсязі обмежується обов’язками, обумовленими статусом засудженого (право брати участь у трудовій діяльності, але обов’язок працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії). Перелік основних прав засуджених до позбавлення волі викладений у ст.ст. 8, 10 і 107 КВК України. У порівнянні з іншими категоріями осіб, права і свободи засуджених до позбавлення волі, хоча і не перелічені в повному обсязі, але в більшому об’ємі мають правову регламентацію в силу обмеженого статусу засуджених і наявності кореспондуючих обов’язків адміністрації пенітенціарної установи.

Роздільне тримання різних категорій засуджених унеможливлює негативний (криміногенний) вплив на особистість засудженого з боку більш занедбаних в педагогічному плані осіб і дає змогу для застосування групових заходів виправлення і ресоціалізації. Але при розподілі засуджених слід зважати і на індивідуальні психологічні особливості особи, фах і спеціальність засудженого, на фактори несумісності між засудженими чоловічої статі тощо.

Таким чином, режим позбавлення волі має пріоритетне значення, оскільки згідно п. 3 ст. 102 КВК України режим створює умови для застосування інших засобів виправлення і ресоціалізації засуджених. Отже, режим відбування покарання має значущий вплив на особистість засудженого і прямо чи опосередковано обумовлює ті зміни, що в ній відбуваються в період і в процесі виконання-відбування покарання.

Визначаючи обсяг правообмежень і забезпечення застосування засобів виправного впливу, режим виконує як каральну функцію, так і регулятивну та виступає в якості засобу до досягнення ефективності і успішності реалізації покарання.

Режим покликаний забезпечити умови життя, сумісні з гідністю людини і нормами, прийнятими в суспільстві; звести до мінімуму негативні наслідки ув’язнення; підтримувати і укріплювати зв’язки з родичами і громадськістю; надати можливість ув’язненим розвивати навички і нахили, які допоможуть їм успішно включитися в життя суспільства після звільнення.

Позбавлення волі є протиприроднім станом людини і якщо ми бажаємо виправити злочинця, а не просто ізолювати його від суспільства на деякий час, слід з особливою ретельністю, продуманістю, обґрунтованістю і доцільністю підходити до організації процесу відбуття-виконання покарання в виді позбавлення волі.

Характер людини може бути змінений, вважав Е. Фромм, шляхом наступних передумов: усвідомлення дискомфорту, розуміння його причин, бачення можливостей його подолання, розуміння необхідності засвоєння для цього певних норм поведінки.



Література:

Конституція України від 28.06.1996 // ВВР, 1996, №30, С.141.

Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 // ВВР, 2004, №3-4, С.21.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 // ВВР, 2001, №25-26, С.131.



  1. Структура видів покарання, призначених засудженим особам (за вироками, що набрали законної сили) / http://www.scourt.gov.ua/

  2. ЗВІТ про кількість УВП, наявність, рух та склад засуджених в Державному департаменті України з питань виконання покарань на 17 липня 2007 року; ЗВІТ про кількість УВП, наявність, рух та склад засуджених в Державному департаменті України з питань виконання покарань на 17 січня 2008 року. Статистична звітність Форма № 8-УВП (зведена піврічна) / http://www.kmu.gov.ua/punish/control/uk/index

  3. Криминология / под ред. В.Н.Кудрявцева и В.Е.Эминова. – М.: Юрист, 2006. – С. 621-622; Криминология / под ред. А.И.Долговой. – М.: Норма, 2002. – С. 752-753; Кримінологія: Загальна та Особлива частина: Підручник / за ред. І.М.Даньшина. – Х.: Право, 2003. – С. 277-278

  4. Яковлев А.М. Борьба с рецидивной преступностью. – М.: Наука, 1964. – С. 70

  5. Старков О.В. Криминопенология. – М. – 2004. – 480 с.

  6. В.Батиргареєва Про підвищену суспільну небезпечність рецидивної злочинності // Юридична Україна. – 2006. – №2. – С. 84-90

  7. В.Батиргареєва Особливості детермінації рецидивної злочинності // Право України. – 2005. – №2. – С. 62-66

  8. Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. М. – 1991. – С. 116, 118

  9. Е. Гіденс. Соціологія / Пер. В. Шовкун, А. Олійник. – К.: «Основи». – 1999. – 726 с.

  10. Новий тлумачний словник української мови Т. 3. / уклад. В.Яременко, О. Сліпушко. – К.: «Аконіт». – 2006.

  11. Див. Міжнародна поліцейська енциклопедія у 10 т. Т. 1 / Відп. Ред. Ю.І.Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. – К.: Концерн «Видавничій Дім «Ін Юре». – 2003. – С. 763-764; Алексеев С.С. Общин дозволения и общин запрете в советстком праве. – М. – 1989. – 288с.

  12. Шамсумова Э.Ф. Правовые режимы (теоретический аспект). – Екатеринбург, 2001. – 213 с.

  13. Европейские пенитенциарные правила, объявленные рекомендацией № R (87)3 Комитета министров Совета Европы от 12.02.1987 года // "Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій", Амстердам-Київ, 1996 р.

  14. Пояснительная записка к Европейским пенитенциарным правилам // "Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій", Українсько-американське бюро захисту прав людини, Амстердам-Київ, 1996 р.

* В Таблиці наведені данні за минулий рік щодо засуджених, які перебували в установах виконання покарань на початок періоду, а також засуджених, які поступили в УВП протягом 2007 р.
АНОТАЦІЯ

Автор публікації розглядає ефективність застосування і виконання кримінальних покарань, а також заходів ресоціалізації і адаптації до осіб після відбуття покарання в якості одного з факторів, детермінуючих рецидивну злочинність. В статті наведені статистичні закономірності рецидивності серед засуджених до покарань, пов’язаних з позбавленням волі, та розглянуті етапи деформації особистості рецидивного злочинця. Визначений підхід щодо розуміння терміну і сутності режиму відбування покарання шляхом порівняння суміжних понять та норм національного і міжнародного законодавства щодо завдань і функцій режиму. В публікації розглянута природа основних вимог режиму і виявлений зв’язок між порядком відбування-виконання покарання в виді позбавлення волі (режимом) і змінами в особистості злочинця, які обумовлюють його повернення до злочинної поведінки (рецидив злочинів).



Ключові слова: рецидивна злочинність; рецидив; етапи формування особистості злочинця; режим відбування покарання; позбавлення волі; основні вимоги режиму.

УДК 340.114



Сидоренко О.М.

ПОНЯТТЯ ДОГМИ ПРАВА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ОБ’ЄКТУ: ЩОДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Право має три образи, в якому воно виступає перед людьми. По-перше, у вигляді загальнообов’язкових норм, законів, діяльності судових та інших юридичних установ – юридичних реалій, з якими стикається кожна людина у своїй практичній діяльності. По-друге, у вигляді особливого, складного соціального утворення – своєрідного і великого підрозділу, підсистеми в суспільстві, яка має свою особливу природу і логіку. По-третє, у вигляді явища всесвітнього порядку – одного з основ і проявів життя розумних істот, людей [1, 3].

Юридичні реалії, з якими зустрічається людина у своїй практичній діяльності отримали назву «догми права».

Питаннями догми права в різний час займалося багато вчених юристів і філософів. Так у Давньому Римі на основі приватного права одержала розвиток юридична догматика. Її досягнення знайшли відображення в Кодексі Юстиніана (VI ст.н.е.), особливо в основній частині, тобто Дигестах або Пандектах.

Надалі досягнення аналітичної юриспруденції Риму, що одержали в Кодексі Юстиніана систематизоване законодавче закріплення, стали основою для інтерпретаційної роботи середньовічних юристів, а в сучасну епоху знайшли узагальнене вираження в законодавстві, стали основою для розгортання юридико-аналітичних проробок, необхідних для потреб юридичної практики і правового навчання, а також наукових досліджень.

Догма права (від грецьк. δόγμα – думка, вчення) – положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру [2, 231]. Основні концепції догми права були закладені Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом і Зомло (Німеччина), для яких визначальним об’єктом вивчення виступали правові норми. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке односторонньо впливає на суб’єктів засобами примусу. Великий внесок у розробку цього питання внесли відомий правознавець Й. Покровський, а також такі цивілісти й фахівці в області теорії юридичної догматики як С. Алексєєв, А. Венедиктов, Д. Гримм, С. Муромцев, М. Райхер, Б. Черепахин та інші. У ХХІ сторіччі цією проблемою займалися О. Йоффе, О. Міцкевич, Т. Рабинович, Б. Шейндлін.

В умовах глобалізації та інтегративних процесів для юриспруденції ця тема залишається актуальною, оскільки в сучасному світі швидка зміна подій накладає відбиток на розвиток правової сфери життя і суспільства. Традиційно стійка догма права здобуває рухливість і не випадково юристи заговорили про динамізм як однієї з характеристик сучасного права.

Ціль даної публікації – визначення поняття догми права та особливостей її об’єкту, так як не можливо вивчати догматичну юриспруденцію, та й будь-яку науку взагалі, без визначення її об’єкта.

Догма права – правова цінність, що втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах [3, 150].

В. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановленні і дії [4, 382].

Саме істотне в тім, що термін «догма права» визначає твердість і незаперечність самої основи, відповідно до якої вирішуються всі юридичні питання, тому що право, виражене в законі, інших джерелах з’являється перед людьми і перед державою в якості твердої, незаперечної підстави для поводження людей і дій держави.

Вислів «догма права» у правовій сфері означає те, що об’єктивне (позитивне) право, що існує в даному суспільстві, у кожен даний момент, – це «те, що є» – суворо визначена «даність» і «незмінність».

Діюче право, незалежно від нашого відношення до нього і мір (назрілих чи навіть вже розпочатих) по його зміні, потрібно розуміти і застосовувати таким, яке воно є на даний момент в існуючих законах і інших джерелах права. В противному випадку ні про яку законність та правопорядок у суспільстві не може бути і мови. Як відзначав Й. Покровський, під розглянутим кутом зору необхідним є просте «констатування існуючих у даному суспільстві норм і встановлення їхнього справжнього змісту» [5, 60].

Догма права зв’язана з проявом права як логічної системи. На рівні догми права своєрідність права як логічної системи характеризується її глибокою єдністю з формальною логікою, чи ширше – математичною (символічною) логікою [6, 17].

Первинне буття права зв’язане з рішенням життєвої ситуації (справи), де одержує вираження логічний силогізм, де велика посилка – це юридична норма; мала – життєвий випадок; висновок – юридично значуще рішення.

Правові представлення, охоплювані поняттям «догма права», відрізняються значною науковою цінністю; вони схоплюють і виражають у юридичних категоріях найважливіші особливості і властивості правової реальності. Тут уже на рівні юридичних норм можна обрисувати з формально-логічної сторони ключові ланки розуміння права й особливостями і різновидами юридичних конструкцій [7, 59].

Розробки догми права забезпечили праву здатність виступати в якості найважливішого соціального інституту, покликаного виконувати регулятивні й охоронні функції в суспільстві, дозволило праву стати ефективним нормативним регулятором поводження людей.

Явища людського буття, які складають предмет вивчення соціальних наук, складаються із нескінченного ряду співіснуючих і змінних відносин, в які люди вступають між собою для досягнення різноманітних цілей. Ці відносини виражаються через поведінку зацікавлених осіб. Більшість цих відносин носить масовий характер, періодично повторюються і виливаються у відомі типові форми (тобто, ми працюємо, відпочиваємо, сваримося, миримося, і т. д. і. т. п., причому все це відбувається до дрібниць типово). Тому що, однакові причини завжди породжують однакові наслідки. Всі явища та процеси, які відбуваються у природі та суспільстві, органічно взаємопов’язані між собою, залежать один від одного, обумовлюють один одного та знаходяться у постійному русі та розвитку. Явища суспільного життя – найбільш складні з усіх явищ, тому що вони формуються під впливом великої кількості взаємопов’язаних факторів. Зв’язки між явищами та їх ознаками бувають різними (ознаки, які характеризують причини, називають факторними, а ознаки, які характеризують наслідок – результативними). Адже загальний стан даного соціального середовища, інтереси та потреби його осіб з одного боку, способи та засоби їх задоволення з другого боку, залишаються незмінними, тому що окремі конкретні прояви цього середовища мають тенденцію повторюватися (це стосується і поведінки зацікавлених осіб). При цьому відособлюються дві групи повторних масових відносин: одні із них набувають характер нормальних, бажаних; другі, навпаки, визнаються ненормальними, недопустимими. В першому випадку ці відносини вважаються суспільно-доцільними (наприклад, різноманітні типові форми обміну речами), а в другому випадку ці відносини вважаються суспільно-шкідливими або суспільно-небезпечними (наприклад, невиконання зобов’язання, неналежне виконання зобов’язання, розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача, вчинення злочину, тощо) і визивають проти себе прийняті відомі репресивні міри (наприклад, відшкодування завданої шкоди, сплата неустойки, конфіскація майна, позбавлення волі, тощо).

У зв’язку з цим, стосовно окремих груп конкретних відносин, які повторно зустрічаються, складається відома система правил або норм, які, в залежності від ступеня розвитку даного соціального середовища і ступеня важливості, або прямо формулюються і проголошуються обов’язковими зі сторони соціальних авторитетів, або складаються дякуючи силі прецеденту і звички. Зіставляючи ці правила або норми ми бачимо, які саме відносини, при яких умовах і в якому обсязі, с точки зору даного соціального середовища, в даний час визнаються нормальними, суспільно-доцільними, а які, навпаки, вважаються аномальними, суспільно-шкідливими або суспільно-небезпечними.

В результаті утворюється важлива відмінність між реальними, конкретними життєвими відносинами і абстрактними типами відносин, які називаються юридичними інститутами. Слід зазначити, що реальні, конкретні життєві відносини, виражаються зовні у відомій специфічній поведінці, тобто у виконанні або невиконанні відомих дій з боку реальних суб’єктів над реальними об’єктами. Це правило не стосується абстрактних відносин, так як вони представляють собою не реальні величини, а тільки мислимі комбінації суспільних елементів. Кожен такий абстрактний тип і, зокрема, кожен юридичний інститут складається тільки з норм, які вказують, при наявності яких умов діяльність дозволяється, пропонується або забороняється. Абстрактні відносини, які визнаються суспільно-доцільними, вказують:

- моменти, ознаки, при яких дане відношення виникає ;

- моменти, ознаки, які визначають його об’єм та зміст;

- моменти, при наявності яких дане відношення вважається припиненим.

Практичне співвідношення між конкретними життєвими відносинами і абстрактними типами відносин зводиться до того, що ці абстрактні типи або, точніше, ознаки, які встановлюються ними, слугують критеріями для юридичної кваліфікації життєвих відносин. Отже, викладене має практичне значення, адже в подальшому до конкретного відношення застосовуються норми, встановлені для відносин даного типу.

Відмінність конкретних життєвих відносин і абстрактних типів відносин має не тільки практичне, а й важливе теоретичне значення. Адже, вищезгадані відносини можуть бути об’єктом самостійного наукового дослідження. Так як, вивчаючи конкретні життєві відносини, ми описуємо і узагальнюємо реальні життєві явища і процеси, аналізуємо причини, які їх породжують, і наслідки, які вони спричинили. А вивчаючи абстрактні типи відносин, ми описуємо і аналізуємо не те, що відбувається або відбулося, а те, що, з точки зору даного соціального середовища, у сенсі поведінки зацікавлених приватних осіб або тих чи інших органів влади, при даних умовах вважається нормальним, що очікується від цих осіб, що повинно або може (але може і не) бути ними вчинено, або навпаки, вчинення чого даними особами вважається ненормальним, недопустимим, що не повинно, а все-таки, може бути вчинено вищезгаданими особами.

Відомий вчений-правознавець професор М. Цвік підкреслює, що через абстрактні типи певним (конкретним) суспільним відносинам надається постійний характер, відбуваються ліквідація перепон на їх шляху, всебічний розвиток або обмеження дії окремих їх груп [8, 4]. Як складова частина основ права абстрактні типи відносин, як і конкретні юридичні відносини, існують об’єктивно. В результаті їх постійного повторення складаються відповідні юридичні нормативи. Сформувавшись у суспільному середовищі, вони визнаються і захищаються державою. Можемо констатувати, що перетворення конкретних відносин на правові, тобто на абстрактні типи, спостерігається і в умовах сьогодення. Про це, наприклад, свідчить наявність практики подолання судами прогалин у праві шляхом застосування аналогії закону і аналогії права. Так, наприклад, можемо згадати, що договір комерційної концесії в Україні вперше законодавчо закріплено у главі 76 (ст., ст. 1115-1129) Цивільного кодексу України [9 , 345-350] та у главі 40 (ст., ст. 406-410) Господарського кодексу України [10, 93-94], хоча застосовується у правовій системі нашої держави уже тривалий час до набрання чинності вказаних нормативно-правових актів. Інша назва комерційної концесії, яка склалася у практичній діяльності суб’єктів підприємницької діяльності – франчайзинг. Спори, які виникали в практичній діяльності, розглядалися на підставі аналогії закону з урахуванням нормативного регулювання щодо майнового найму. В такому випадку ми маємо справу з офіційним визнанням конкретних відносин правовими, тобто такими, що захищаються державою.

До наук, які вивчають не реальні життєві явища, а абстрактні типи належать юридичні науки. Так, історія права вивчає зміну правових інститутів у часі (наприклад, зміну окремих форм власності в системі якого-небудь права). Догма права аналізує ці правові інститути в тому вигляді, в якому вони представляються при даних умовах місця та часу (наприклад, римське право власності часів Юстиніана). Інакше кажучи, історія права вивчає правові інститути в порядку послідовності, зміни їх у часі, а догма права – в порядку співіснування.

Таким чином, безпосереднім об’єктом і історії і догми права являються не конкретні юридичні відносини, а їх абстрактні типи, юридичні інститути. Але це не означає, що треба ігнорувати конкретні відношення. Навпаки, з ними дуже часто приходиться рахуватись при описуванні юридичних інститутів; при з’ясуванні виникнення, зміни чи припинення даних правових інститутів. Маємо на увазі те, що які конкретні масові відносини визвали необхідність юридичної регламентації або, навпаки, необхідність перегляду норм та інститутів, або їх відміни. Слід також зазначити, що конкретні життєві відношення повинні бути прийняті до уваги при оцінці ступеня значення і доцільності, ступеня відповідності тих чи інших юридичних інститутів з реальними життєвими потребами та інтересами.

В контексті зазначеного, не слід упускати із виду те, що в усіх вказаних випадках конкретні життєві відносини не являються самостійним об’єктом дослідження. Так як, на нашу думку, вони беруться як щось готове, дане і посилатися на них необхідно при побудові вчення про відповідні юридичні інститути. Цим юридичні науки відрізняються від історії, політичної економії, так як їх об’єктом є конкретні життєві відносини.

Слід зазначити, що вказана особливість юридичних наук не береться до уваги або ігнорується. А це призводить на практиці до змішування конкретних юридичних відносин з абстрактними типами таких відносин, тобто термін «юридичне відношення» вживається відносно і конкретного відношення, і абстрактного типу (абстрактним типам приписуються властивості конкретних відносин і навпаки).

Відомо, що кожна правова система вивчається по двох напрямках: історичному та догматичному. В результаті історичного вивчення досліджуємо послідовну зміну правових інститутів в часі в залежності від умов життя даного суспільного середовища яке змінюється. При догматичному вивченні потрібно аналізувати ці правові інститути в тому вигляді, в якому вони представляються при даних умовах місця та часу. Догматичне вивчення даної правової системи само по собі може бути приурочене до любого моменту історичного розвитку цієї системи. Але насамперед воно, як по теоретичним, так і по практичним міркуванням, своїм предметом визначає живе діюче право. Адже діюче право, з одного боку, дає досліднику найбільш повний і доступний матеріал; а з другого боку, вивчення діючого права має пряме практичне значення, полегшуючи задачу судової практики, яка покликана застосовувати норми права до окремих конкретних випадків.

У контексті зазначеного доцільно згадати роботу С. Муромцева «Что такое догма права?». С. Муромцев називає догму частинкою юридичного мистецтва. Вона є дослідженням певного діючого права в інтересах застосування його на практиці [11, 11]. Догматичне дослідження охоплює декілька процесів, а саме:

- описування різноманітних юридичних форм, що в сукупності утворюють право. «Догма складається для того, щоб вказати громадянину і передусім юристу-практику, які відносини повинні користуватися юридичним захистом, а які не повинні мати його» [11, 12]. Тому з точки зору догматика юридичне положення може набрати форму юридичної норми, веління, правила (наприклад: «кожна людина є суб’єктом цивільного права»; «кожен повинен мислитися добросовісним, доки протилежне не доведено», тощо);

- узагальнення, формою якого є принцип права, що проливає світло на конкретний частковий випадок. Принципи – це основоположні ідеї, які спрямовують у певне русло правотворчість, судочинство, правозастосування. Принципи можуть ставати конкретними нормами. Юридичний принцип вказує на те, що повинно бути [12, 68];

- визначення (категорії юридичних фактів, які передаються правилами (нормами) або принципами, отримують свою особливу назву, і кожна така назва підлягає визначенню);

- класифікація, тобто системне розташування юридичних правил, принципів і визначень.

Слід віддати належне роботі Д. Гримма «Лекции по догме римского права». В ній автор зазначає, що в основі догматичного курсу повинно бути закладено сучасне право. Дійсно, який інтерес і яку користь може подати детальне догматичне вивчення таких інститутів, які давно віджили (наприклад, інститут рабства) [13, 49].

Право на будь-якому етапі свого розвитку – це надзвичайно складне явище. Складність права має багато аспектів, або вимірів. Умовно ми їх можемо поділити на три групи. Перша пов’язана з об’єктивною складністю права, яка притаманна йому як об’єктивній реалії. Право має багато властивостей, внутрішніх формувань і структур, які взаємодіють і впливають одна на одну [14, 11].

Друга група характеризує проблемну складність права. Вона полягає, насамперед, у тому, що право є особливим механізмом розв’язання у суспільному житті проблем.

Третя група асоціюється з епістемологічною складністю права [15, 6], тобто зі складністю дослідження права, що зумовлює постійні пошуки ефективних методів дослідження права та його моделей. Як зазначає В. Кузнєцов, будь-яке розуміння права не може претендувати на завершеність і повноту [16, 55]. Так як рано чи пізно змінюється міра переконливості доказів, які використовуються в обґрунтуванні конкретного розуміння права. Право є однією з найскладніших у структурному плані систем, які коли-небудь створювало та використовувало людське суспільство.

Право на основі розробок догми права являє собою складну, багату юридичну матерію. Воно є істотним соціальним інститутом, який повинен виконувати регулятивні та охоронні функції у суспільстві. Тому право це ефективний (оптимальний, унікальний, незамінний) нормативний регулятор в житті суспільства, здатний відтворити дану соціальну систему, вносити до неї нормативні начала [17, 56].

Таким чином, можна констатувати, що питання стосовно визначення поняття догми права та особливостей її об’єкту залишається актуальним і важливо не заперечувати надбання догматичної юриспруденції, не відмовлятися від її напрацювань, що витримали перевірку часом. На сучасному етапі є велика потреба у всебічному дослідженні догматичної юриспруденції з метою збереження і розвитку її життєздатного потенціалу для застосування в уже нових умовах.



Література:

  1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: „Статут”, 1999.

  2. Юридична енциклопедія. В 6-ти томах. / Ред.кол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. – т.2. – К.: Укр.енцикл., 1998.

  3. Оборотов Ю.М. Традиції та новації у правовому розвитку: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2001.

  4. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФА•М), 2000.

  5. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1998.

  6. Лобовиков В.О. Математическое правоведение. Ч.1: Естественное право. – Екатеринбург, 1998.

  7. Сидоренко О.М. Поняття та особливості догми права // Університетські наукові записки (Часопис Хмельницького університету управління та права). – 2005. – № 1-2 (13-14).

  8. Цвік М.В. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 4 (27).

  9. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2003.

  10. Хозяйственный кодекс Украины // Все о бухгалтерском учете. – 2003. – № 85 (873).

  11. Муромцев С. Что такое догма права? – М., 1885.

  12. Братасюк В. Юридичний позитивізм – необхідність переосмислення в умовах сучасності // Філософія права. – 2004. – № 12.

  13. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисловием Томсинова В.А. – М.: „Зерцало”, 2003.

  14. Плавич В.П. Архетипические прафеномены права и его структура // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 24. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004.

  15. Плавич В. Феномен права та його розуміння на сучасному етапі суспільного розвитку // Юридична Україна. – 2005. – № 1.

  16. Кузнєцов В.І. Філософія права. Історія та сучасність: Навч. посібник. – К.: ВД „Стилос”; ПЦ „Фоліант”. – 2003.

  17. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001.


АНОТАЦІЯ

На підставі аналізу наукових джерел в роботі: а) зроблена спроба дати визначення догми права; б) вказані особливості об’єкту догми права; в) проаналізовані конкретні життєві відносини і абстрактні типи відносин; г) вказані процеси догматичного дослідження. На підставі проведеного дослідження зроблені висновки по адитивним ознакам догми права та їх впливу на функціональні особливості догми правових встановлень.



Ключові слова: теорія права, догма права, процес догматичного дослідження, об’єкт догми права, особливості об’єкту догми права, конкретні (реальні) життєві відносини, абстрактні типи відносин.

УДК 342.922






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

Схожі:

Сучасні тенденції розвитку держави та права україни icon3 Виникнення І розвиток держави І права США
Значення історії держави І права як науки та її місце її в системі юридичних дисциплін
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconКорнєєв Ю.В. ІНСТИТУТ ПОВІТРЯНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В СИСТЕМІ ТРАНСПОРТНОГО ПРАВА.docx [биография рабиновича кандидата в президенты]
Гусарєв С. Д. Особливості розвитку сучасної юридичної науки в Україні Задорожний Ю. А. Роль принципів права у формуванні повітряного...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconИємництва матеріали всеукраїнської студентської науково-практичної конференції «сучасні тенденції розвитку інформаційно-комунікаційного простору» київ 2017 р
...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconФондова лекція з історії держави та права України Тема ідпу як наука та навчальна дисципліна. Державно-правовий розвиток України княжої доби Навчальний час 2 години

Сучасні тенденції розвитку держави та права україни icon"Основні школи кримінального права"
Наука кримінального права пройшла великий історичний шлях розвитку. На цьому шляху суттєво змінювалися погляди на основні категорії...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconТеорія та історія держави І права. Філософія права Л. В. Міхневич людмила Володимирівна Міхневич
Людмила Володимирівна Міхневич, заступ­ник завідувача кафедри юридичного факульте­ту Київського національного економічного університету...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconФундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально економічного, суспільно-політичного
Людського потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності України та сталого розвитку суспільства І держави
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconЛівобережної україни
Особлива увага звертається на стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу, тенденції в розвитку теорії І практики української...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconПояснювальна записка морально-духовне становлення дітей, їх підготовка до активної, творчої, соціально значущої, сповненої особистісного смислу життєдіяльності є найважливішою складовою розвитку суспільства та держави
Конвенції ООН про права дитини. Закладена в них методологія виховання надає пріоритет розвиненій особистості, її життєвому й професійному...
Сучасні тенденції розвитку держави та права україни iconПрограма та плани семінарських занять з курсу "історія держави І права зарубіжних країн"
Програма та плани семінарських занять з курсу “Історія держави І права зарубіжних країн”/ укладачі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка