Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка10/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Отак німота запалила


Велику хату. І сім’ю,

Сім’ю слов’ян роз’єдинила

І тихо, тихо упустила

Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові,

Пожар загасили.

А німчики пожарище

Й сирот розділили.

Виростали у кайданах

Слав’янськії діти...


У цих рядках поеми, напевне, відбилися погляди, закумульовані в працях Шафарика та Бодянського, що розкривали взаємини між слов’янами та німцями в середні віки. Про утиски слов’янських народів з боку німців, які намагалися асимілювати слов’ян, Шевченко міг, зокрема, читати в книзі Бодянського «О народной поэзии славянских племен» (1837), у якій розкрито племінну єдність слов’ян, показано мужню боротьбу чехів із німцями аж до ХV століття. Можливо Шевченко був знайомий зі статтею чеського та словацького громадського діяча і поета Яна Коллара про літературні взаємини між слов’янськими племенами і наріччями, що було її опубліковано 1840 р. в журналі «Отечественные записки». В цій статті Коллар стверджував: «Тридцять два імператора, починаючи від Карла Великого до Генріха ІV, незліченна кількість королів і князів з 800 до 1190 рр. працювали над переродженням слов’ян, поки, нарешті, не позбавили їх народності».

Відомо, що Бодянський негативно ставився до всього німецького, вважав німців споконвічними ворогами і «губителями» слов’ян. Якось у щоденнику записав, що міністр народної освіти був розумною людиною, але «довольно мирволивший иностранцам, особенно немцам». Коли йому не подобалися чиїсь вчинки, то говорив: «Німецька штука». Що стосується Шевченка, то Іван Дзюба справедливо вказує на зникнення з часом негативного окреслення німецькості у Шевченка, зокрема в повістях він з великою повагою і навіть захопленням говорив про своїх знайомих німців. Так що закидати поетові ксенофобію, як це інколи робилося (навіть у Драгоманова чулися такі нотки), немає серйозних підстав. Тим паче накидати йому слов’янофільство російського гатунку.

Шевченкове звернення до мертвих, і живих, і ненарожденних земляків в Украйні і не в Украйні (1845), в якому поет переконував їх не навчатися правді в чужому краю, не схилятися по-рабському перед усім, що «скаже німець» ніяким чином не було зумовлено впливом російського слов’янофільства.
«Зайшов у театр» (кінець березня-початок квітня 1845 року)

У Шевченковому листі до Кухаренка коротко йшлося про те, що він «зайшов у театр...» Як відомо, Шевченко з молодих років був завзятим театралом. У повісті «Художник» він згадував своє кріпацьке минуле: «Бывало, промыслишь как-нибудь эту бедную полтину и несешь её в райок (верхній ярус театрального залу, в Москві ще називався «райською ложею», гальоркою. — В.М.), не выбирая спектакля. И за полтину, бывало, так чистосердечно нахохочуся и горько наплачуся, что иному и во всю жизнь свою не придётся так плакать и смеяться».

Згадаймо Пушкіна:

Театр уж полон; ложи блещут;

Партер и кресла — все кипит;

В райке нетерпеливо плещут,

И, взвившись, занавес шумит.
У Шевченковій повісті «Художник» є рядки про важливу переміну в ставленні до театру, що сталася, коли поет став вільним і дивився театральні вистави в товаристві людей, які сприяли його духовному зростанню й виробленню критичного погляду на театр (Карл Брюллов, Іван Сошенко, Василь Штернберг, Олександр Елькан): «Теперь, например, я уже иначе не иду в театр, как в кресла и редко когда в места за креслами, и иду смотреть не что попало, а норовлю попасть или на бенефис, или на повторение бенефиса, или хоть и старое что-нибудь, то всегда с выбором. Правда, что я утратил уже тот непритворный смех и искренние слезы, по мне их почти не жаль».

В Петербурзі Шевченко відвідував Великий театр, зокрема на початку 1843 року висловлював своє захоплення виставою «Руслан і Людмила» й виконанням Семеном Гулаком-Артемовським ролі Руслана: «Та що то за опера, так ну! А надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, далебі правда! добрий співака, нічого сказать». До речі, дружба з Гулаком-Артемовським, з яким Шевченко познайомився восени 1838 року, а зблизився в 1842-му, сприяла глибшому поетовому знайомству з театром. Або згадаймо точний опис театральної зали, захопленої балетом, у повісті «Художник»: «Аплодисменты тихо, как раскаты грома вдали, пронеслись по зале, потом громче и громче… и гром разразился. Благовоспитанная публика, в том числе и я, грешный, взбеленилась, ревёт, кто во что горазд: кто браво, кто da capo (наново. — В.М.), а кто только стонет да ногами и руками работает». Глибока й тепла пам’ять про петербурзькі спектаклі виявилася в ностальгічному щоденниковому запису від 13 жовтня 1857 року, коли Шевченко по дорозі з заслання знаходився в Нижньому Новгороді: «Каковы-то теперь спектакли в Питере, на Большом театре? Хоть бы одним глазом взглянуть, одним ухом послушать». На сцені Александринського театру в сезоні 1841-1842 років Шевченко дивився п’єсу Григорія Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», а восени 1844 року — вистави за участю Михайла Щепкіна. Бував Шевченко і в Михайловському театрі.

У роки заслання не могло бути й мови про відвідання театру, який, за словами Шевченка, «благородит человека». В листопаді 1852 року поет писав Андріану Головачову, який зустрічався з ним у Новопетровському укріпленні: «Проведенный вечер с вами мне снился несколько ночей сряду… Слушая вас в тот достопамятный вечер, я перемещался в Москву и Питер, видел и театр… Благодарю вас!» В тому ж листі просив: «А если увидите Островского, то и ему нижайший поклон за его “Свои люди”…» Відомими є спогади штабс капітана, командира роти Єгора Косарєва, у якого Шевченко служив у Новопетровському укріпленні, записані Миколою Новицьким, про те, як наприкінці 1851 року в засланні Тарас Григорович взяв участь в аматорській постановці комедії Олександра Островського «Свої люди — поквитаємось», зігравши роль стряпчого Рисположенського: «Поскільки, треба вам сказати, — генеральної репетиції у нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи по-справжньому не грав, то ми, зрозуміло, й не знали, який вийде з нього Рисположенський. Але коли на першій виставі він з’явився на сцені у відповідному костюмі й загримований та почав грати, так не тільки глядачів, а навіть нас, акторів, вразив своєю грою! Ну, вірите, немов він одмінився! Ну нічого в ньому не лишилося Тарасівського: чистий тобі п’яничка крючкотвор тих часів — і виглядом, і голосом, і замашками!» Ще цікаво нагадати сюжет із тих же спогадів, як у антракті однієї з вистав «на сцені з’являється Тарас, одягнений малоросом, і молодий прапорщик Б., одягнений малоросіянкою, та як ушкварять українського тропака, так просто віддай все і мало! Від криків “біс” та аплодисментів мало казарма не розвалилася, їй-богу! Надивував нас тоді Тарас усіх своїм мистецтвом танку!»

Щоденник, який Шевченко почав вести в червні 1857 року, залишив яскраві свідчення його духовних роздумів, зокрема, про театр: «Мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, только сатира умная, благородная. Такая, например, как “Жених” Федотова или “Свои люди — сочтёмся” Островского и “Ревизор” Гоголя». Цікаво, що з приводу чуток про заборону на прохання московського купецтва п’єси Островського, поет резюмував: «Если это правда, то сатира, как нельзя более, достигла своей цели. Но я не могу понять, что за расчёт правительства покровительствовать невежество и мошеничество».

Мало хто згадує тепер, що влітку 1857 року, мріючи про волю, Тарас Григорович писав найперше: «Увижу милые моему сердцу лица, увижу мою прекрасную Академию, Эрмитаж, ещё мною не виденный, услышу волшебницу оперу».

Перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко часто відвідував місцевий театр і, судячи з щоденника, виявив себе тонким і глибоким знавцем театрального мистецтва. Нижньогородський театр не міг уповні задовольнити високі естетичні запити поета. Проте, коли театр на час Посту було закрито, він зізнався в щоденнику 4 лютого 1858 року: «Другой день нет спектаклей, бедных нижегородских спектаклей. И будто чего-то необходимого недостаёт».

Вражаючі спогади про те, як сприймав Шевченко в Петербурзі геніальну гру на театрі (після заслання), залишив російський скульптор Михайло Мікешин, який разом з поетом дивився в Маріїнському театрі американського актора Олдріджа в ролі короля Ліра:

«Театр мовчав, приголомшений враженням. Не пам’ятаючи себе від жалю, що стиснув серце й горло, не знаю, як опинився я на сцені, за лаштунками і відчинив двері до кімнати трагіка.

Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі, розкинувшись від утоми, напівлежав «король Лір», а на ньому, буквально на ньому, знаходився Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, уривчасті, палкі слова лайки і ласки здавленим голосним шепотінням вимовляв він, вкриваючи поцілунками розмальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого актора...»

Так у який же театр у Москві «зайшов» Тарас Григорович? На той час у місті було лише два професійні, імператорські театри — Великий і Малий, які знаходилися на Петровській (нині Театральній площі). Новий будинок Великого театру було зведено в 1825 р. архітекторами О.Бове і О.Михайловим. У ньому було 20 рядів крісел партеру, амфітеатр і 120 лож ярусів, що вміщали понад 2200 глядачів. Малий театр офіційно було відкрито в жовтні 1824 р. і відразу переведено з приміщення театру Апраксіна на Арбаті в переобладнаний будинок (архітектори О.Бове і А.Ельканський) поруч із Великим театром. У 1838-1840 рр., тобто незадовго до першого приїзду Шевченка в Москву, його було перебудовано К.Тоном. Архітектор заклав арки цокольного поверху, фасад отримав другий ризоліт з портиком і став симетричним. А до того ж на початку 1840-х років площа біля Великого й Малого театрів була впорядкована, набула правильних прямокутних обрисів. Центром її став плац-парад для огляду військ.

Петро Вістенгоф писав: «На Большом дают оперы, балеты и трагедии; на Малом — комедии, водевили и небольшие оперы, на нём также играют французские актеры». Вістенгоф добре знав атмосферу театральної зали. Скажімо, він писав: «Несмотря на скудный выбор пьес, часто дурную их обстановку, несмотря на недостаточную игру артистов, в Москве есть люди которых вы, наверное, можете каждодневно найти в театре, их обыкновенно видите в первых рядах кресел. Между ними есть старые и молодые, с ленточками в петлице и без ленточек, в чистых перчатках и замасленных, иногда совсем без перчаток. Это театральные клакеры или театральные горлы…» Йшлося про спеціальні групи гульвіс і франтів, найнятих дирекцією театра, які гучно плескали в долоні й голосно висловлювали схвалення в чітко визначених місцях за дією п’єси. Так само їх могли використовувати для вираження невдоволення через шикання та свист.

На час приїзду Шевченка в Москву Щепкін уже понад 20 років працював у Малому театрі, і можна припустити, що Тарас Григорович відвідав саме його. Тим більше, що просто так «зайти» в театр без протекції було дуже нелегко, принаймні, недешево. Власне, квитки перед спектаклем можна було купити лише у театральних баришників, але задорого. Пам’ятаймо, що державну монополію на театральну справу було відмінено майже через 40 років — у 1882-му — і тільки після цього в Москві почали офіційно виникати приватні театри в спеціальних театральних приміщеннях і ставитися клубні спектаклі. А в часи Шевченка, крім імператорських театрів, існували домашні театри, переважно з кріпосних, в приватних особняках багатих дворян. Із 103 врахованих у Росії міських театрів із кріпосними групами, понад 50 знаходилися саме в Москві. Крім того, деінде вже ставилися аматорські спектаклі в приватних будинках, у тому числі купецьких, що, до речі, заохочував тодішній московський губернатор Арсеній Закревський. Але все це більше характерно для другої половини ХІХ століття. Москвознавець Віктор Сорокін називає перші любительські театри 60-70 рр. ХІХ століття в будинках: графині Моркової в Борисоглібському провулку; Петра Секретарьова в Нижньому Кисловському провулку; Михайла Нємчинова на Поварській вулиці. Відомо, що саме в домашній аматорській виставі вперше вийшов на сцену Костянтин Станіславський.

Вірогідність потрапити в камерну атмосферу домашньої театральної вистави, на мій погляд, у Шевченка була значно нижчою, ніж із допомогою Щепкіна відвідати Малий театр. Правда, обидва припущення повністю зіщулюються від згадки про те, що на Великий піст, а Шевченко перебував у Москві якраз у цей час, вистави не йшли. У 1844 році театри в Москві були закриті з 7 лютого по 2 квітня, а в 1845 році остання вистава у Великому театрі пройшов 27 лютого. Як свідчив журнал «Театральная летопись», на ньому було 1335 глядачів, біля театру стояли 110 карет і 45 інших екіпажів. З цього дня театри не працювали до 22 квітня. За свідченням сучасника, «с первой недели поста артисты… наслаждаются сладостным бездействием».

Це справді так, але правда і в тому, що на той час у театрах проходили концерти, передусім, вокальні й інструментальні, за участю інших виконавців, у тому числі гастролерів, про що неодноразово повідомляла газета «Московские ведомости». Наприклад, 10 лютого газета рекламувала виступ «г-на Омана (Наиmаn)», називаючи його «одним из первых скрипачей Европы»: «Концерт его назначен в понедельник 14 февраля, в Большом театре». 29 березня газета повідомляла, що дирекція Імператорських театрів організовує «великий вокальний та інструментальний концерт і живі картини, поставлені декоратором Г.Сєрковим». Взагалі в першій половині ХІХ століття Москва стала містом, в яке з радістю приїжджали вітчизняні та зарубіжні співаки й музиканти. Скажімо, в 1843-1844 рр. у місті з успіхом пройшли концерти знаменитого італійського тенора Джованні Батіста Рубіні.

Не забудемо й про так звані народні театри, що стали популярними в середині ХІХ століття. Вони давали вистави в трактирах, які скоріше нагадували балаганні видовища і були затребувані простонародними глядачами. Господар трактиру вгощав акторів, людей набивалося повний зал, і трактирщик торгував на славу. Згадаю й розважальні балагани для народу. Про один із них повідомляла в 1846 р. газета «Московские ведомости»: «Огромного кита в 14 сажен длины и панораму, находящихся в большом балагане на Лубянской площади, можно видеть на масле­нице ежедневно от 1 часа пополудни до 7 часов вечера; между ребрами кита помещен хор музыкантов, играющих разные пьесы». Петро Вістенгоф розповідав ще й про «механічний театр перетворень», тобто своєрідний ляльковий театр, який був популярним у простих москвичів.

Втім, описуючи в «Очерках московской жизни» театральні видовища та звичаї Вістенгоф виявився невігласом у самій суті тодішнього московського театру. Він не назвав прізвища жодного відомого артиста, не згадав навіть про Щепкіна, який на початку 40 рр., коли вийшла книга Вістенгофа, був уже всенародно визнаним артистом.

Як би там не було, Щепкін, очевидно, показав Шевченкові театр, у якому працював.
«Побачив я Щепкіна свіжим і бадьорим» (кінець березня-початок квітня 1845 року)

Т.Шевченко свідчив у щоденнику, що в 1845 р. бачив артиста в Москві «свіжим і бадьорим».

Немає підстав сумніватися, що саме таким і постав артист перед поетом навесні 1845 року. Але як складалося тоді творче життя Щепкіна? Чверть століття тому цим зацікавився Петро Жур, який зазначив таке: «Великий актор на цей час обновив свій репертуар з допомогою близьких йому друзів Герцена, Грановського і Корша, які переклали для нього пречудову п’єсу молодшого сучасника Шекспіра — Ф.Мессінджера — “Новий спосіб платити старі борги”. Герцен взяв діяльну участь у постановці цієї п’єси… 7 лютого п’єсу було зіграно в бенефіс Щепкіна, який виконав у ній роль лихваря Оверріча».

Справді, Олександр Герцен писав Миколі Кетчеру: «Бенефис Щепкина шёл хорошо, театр был битком набит…» Втім, це мало стосувалося прем’єри Ф.Мессінджера, бо ж, як свідчив Герцен, «пьесу публика на первый случай не раскусила». Зате глядачі були в однозначному захваті від Щепкіна в ролі Чупруна в спектаклі «Москаль-чарівник» Котляревського, який Щепкін включив у свій бенефіс. Артист добре знав, як шанують москвичі цю виставу, в якій він грав Чупруна вже понад чверть століття, починаючи з Полтавського театру, а в Малому театрі — з 1829 р. В жовтні 1844 року Щепкін із незмінним успіхом співав малоросійські куплети Чупруна 12 разів (!).

Цікаво, що 23 січня 1845 року в «Московских ведомостях» було надруковано статтю «Надежды на бенефис М.С. Щепкина», в якій автор, знаючи про те, що Михайло Семенович буде вперше виступати в п’єсі Ф.Мессінджера «Новий спосіб платити старі борги», порадив артистові поставити в бенефіс і п’єсу «Москаль-чарівник»: «Благодаря редкому таланту М.С. Щепкина, эта небольшая малороссийская опера еще недавно расшевелила Петербург… и побудила к изданию там портрета Щепкина в роли бесценного Москаля».

15 лютого 1845 року виставу Ф.Мессінджера «Новий спосіб платити старі борги» відбувся вдруге й, за словами Герцена, наприкінці його Щепкін грав, як «великий артист». Турботи друзів Щепкіна про цю п’єсу справді були спрямовані на те, щоб допомогти артистові, проте після другої вистави Михайло Семенович більше ніколи не грав у спектаклі Ф.Мессінджера! Тому годі й говорити про зв’язане з ним «обновлення репертуару».

Насправді Щепкін грав у той час в основному свій старий репертуар. На початку 1845 року (до приїзду Шевченка в Москву) він виступив у Малому театрі в ролях: Ланфранко в драмі К.Д. Яфимовича «Еспанйолетто, або Батько і художник»; Пузирькова в комедії Ж.-Ф.-А.Байара і О.Ж. Вальї «Війна з тещею»; Прикупка в комедії П.І. Григор’єва «Герої преферанса»; Розмазні в водевілі Д.Т. Лєнського «В людях ангел — не дружина!»; Готьє в комедії-водевілі Е.-В. Араго і П.Вермона «Записки демона»; Кривосудова в комедії В.В. Капніста «Ябеда». Крім того, на сцені Великого театру Щепкін грав: Досажаєва в комедії Р.-Б. Шерідана «Школа лихослів’я»; Свистунова у водевілі «Полька в С.-Петербурзі»; Іволгіна в комедії П.І. Григор’єва «Жених, чемодан і наречена», Турусіна в комедії М.М. Загоскіна «Урок холостим»... Більшість з цих ролей не давали Щепкінові справжньої творчої насолоди, і артист страждав з цього.

Взагалі творча невдоволеність і нереалізованість, зумовлені відсутністю гідного репертуару і свавіллям театральних чиновників, супроводжували Щепкіна все життя. Зокрема, в жовтні 1842 року він писав до Гоголя: «Репертуар нисколько не изменился, а всё то же мерзость и мерзость, и вот чем на старости я должен упитывать мою драматическую жажду… Из артистов сделались мы поденщиками. Нет, хуже: поденщик свободен выбрать себе работу; а артист — играй, играй всё, что повелит мудрое начальство». Пройшло шість років, на які випадають й приїзди Шевченка в Москву, і Михайло Семенович писав до сина: «Занятие мое по службе сделалось мне несносно, даже отвратительно, потому что из артиста делают поденщика; репертуар преотвратительный — не над чем отдохнуть душою… Все это вместе разрушает меня, уничтожает меня, — и не видишь ни в чём отрады, не видишь ни одной роли, над чем бы можно было отдохнуть душе… Мне совестно самого себя, совестно выходить перед публику…» Відомий артист і драматург Олександр Южин-Сумбатов якось зауважив, що серед величезної кількості — «не менше семи, восьми сот ролей», — зіграних Щепкіним, «ми знайдемо ледве десять, які були варті його».

Повертаючись до початку 1845 року, зазначимо, що тоді Щепкін все таки зіграв з успіхом і піднесенням Фамусова в «Горі з розуму» О.С. Грибоєдова, Чупруна в «Москалі-чарівнику» І.П. Котляревського, Кочкарьова в «Одруженні» М.В. Гоголя й, головне, — Городничого в «Ревізорі» М.В. Гоголя. Цей спектакль відбувся 25 лютого, а з наступного дня аж до 22 квітня театри були закриті на час Поста й Пасхи, тому Шевченко тоді не міг побачити Щепкіна на сцені.

Незадовго до приїзду друга, Щепкін у 1845 р. продовжив свій контракт з Конторою імператорських Московських театрів, але, між іншим, відмовився від пропонованого трирічного контракту: «Так как я ныне уже имею преклонные лета, то и желал бы для точнейшего исполнения контракта, чтобы оный был со мною на один год, и по истечении которого продолжить срок отдельно и на другие годы, если здоровье позволит».

Так що не все було так просто у Михайла Семеновича, хоч він щиро зрадів зустрічі з Тарасом Григоровичем, і той на багато років запам’ятав його саме «свіжим і бадьорим».

Тепер — про припущення Петра Жура, що в 1845 р. Шевченко міг «зустрітися з Герценом через посередництво Щепкіна». Справді, Щепкін входив тоді до найближчого оточення Герцена. Якраз тієї весни 1845-го Герцен і Щепкін разом зібралися знайти дачу в Підмосков’ї, й саме тоді, коли Шевченко прибув у Москву, Герцен скаржився 30 березня Миколі Кетчеру, що не було коли поїхати з Михайлом Семеновичем, щоб подивитися нову дачу.

Врешті-решт, дачі вони все-таки найняли, і Герцен в «Былое и думы» розповідав про Щепкіна: «Часто приходил и он пешком, в шляпе с широкими полями и в белом сюртуке, как Наполеон в Лонгвуде, с кузовком набранных грибов, шутил, пел малороссийские песни и морил со смеху своими рассказами...». В усіх спогадах про Щепкіна привертає увагу цей «малоросійський мотив», який артист приносив у будь-яке московське товариство. Втім, із цим мотивом артист був чужим серед своїх. Як визначив ще в 20 рр. минулого століття шевченкознавець П.Рулін, «хоч і зберігав Щепкін чисту українську мову, хоч і удавав він соковиті українські постаті на кону, але навряд чи помилимося ми, стверджуючи, що українцем почував себе Щепкін тільки з Шевченком, у якого національний темперамент виявлявся найяскравіше». В той же час після знайомства з Шевченком Щепкін став духовним послом українського генія в Москві в усіх товариствах, які раді були його бачити і чути. Сталося б знайомство з Герценом, Шевченко неодмінно згадав би про нього згодом, проте, часто звертаючись до імені й авторитету Герцена, поет ніде й ніколи не торкався цієї теми. Так само й Герцен, який мав чимало приводів згадати про знайомство з Шевченком, жодного разу не зробив цього.

Втім, вдумливий Петро Жур мав рацію, що, сталася б зустріч Шевченка з Герценом, то тільки з допомогою Щепкіна. Річ у тому, що другий поетів приятель — Бодянський — цього зробити не міг, адже його стосунки з Герценом, зіпсовані ще в студентські роки, нітрохи не покращилися. Ледве встиг Осип Максимович повернутися у вересні 1842 року з п’ятирічного закордонного відрядження і, звичайно, ще не встиг нічим насолити Олександру Івановичу, як той уже писав критику й перекладачеві Василю Боткіну: «Только к Бодянскому я не пойду…»

Відомо, що Бодянський ставав непримиренним, непоступливим, упертим і колючим, а, траплялося, й несправедливим, якщо вважав, що наукове дослідження не відповідає його вимогам чи суперечить його поглядам. Як не прикро, але найперше і найсильніше затаврував ці риси тоді ще молодого професора саме Герцен, який зі студентської лави не злюбив Осипа Бодянського. Неприязнь вихлюпнулася наприкінці 1844 року, коли Бодянський укупі з Шевирьовим нібито вперто не допускав до захисту дисертацію Тимофія Грановського. Це підтверджував і сам Грановський: «Диссертацию я не защищал до сих пор, потому что друзья мои, Давыдов и Шевырев, при пособии Бодянского хотели возвратить ее мне назад с позором. Я просто не взял и потребовал от них письменного изложения причины. Разумеется, они уступили». Таким чином, опір був, очевидно, несильним, і вже на початку 1845 року, тобто незадовго до приїзду в Москву Шевченка, Грановський дисертацію захистив. Але, говорячи словами Герцена, «на диспуте явился Бодянский — дерзко, неделикатно, с оскорблениями и колкостями…»

Пам’ятаймо, що все це проходило в атмосфері розмежування між західниками і слов’янофілами, коли Герцен висловив своє «мнение о славянах, об этой пустоте болтовни, узком взгляде, стоячести и пр.». Як зізнавався сам Герцен, «славянофилы ненавидят меня и гонят со свету, Аксаков прервал все сношения, с другими я прервал…». Бодянський був тоді в близьких стосунках з слов’янофілом Степаном Шевирьовим, який, на вагому думку Герцена, «ніс нісенітницю»; Бодянський абсолютно не сприймав західників і був близький до слов’янофілів, які, за висловом Герцена, «дійшли до комічного безумства».

Якщо коли-небудь Герцен сказав щось подібне в присутності Бодянського, і це зачепило його хоча б крилом, то Герцен міг отримати рішучу й блискавичну, неделікатну й болючу відсіч гоноровистого варвинця. Можливо, так і сталося, бо в листопаді 1844 року Герцен, виправдовуючись перед Грановським за нібито грубу розмову з Шевирьовим, написав таку вбивчу фразу: «Я не Бодянский и таким языком не говорю, ответ мой был колок, потому, что его обращение ко мне было дерзко, — но форма не свиная, не бодянская». Характер московського українця таки не був ангельським, але ще менше заслуговує він обвинувачення в свинстві.

Як би там не було, Шевченко з допомогою Щепкіна цілком міг зустрітися з Герценом, але, думаю, цього не сталося.

Немає сумніву, що в ті дні поет і артист говорили про театр і поезію, а Шевченко читав Щепкіну свої твори. Скажімо, в спогадах Андрія Козачковського мимохідь сказано таке: «На моє запитання в 45 році про “Слепую” Шевченко відповів, що він, здається, віддав її Щепкіну…»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка