Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка11/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

«Щоб до Москви допхаться» (весна 1857 року-зима 1858 року)

Про це мріяв Шевченко в листі до М.Лазаревського з Новопетровського укріплення навесні 1857 року.

Погляньмо, яке місце займала Москва в планах повернення Тараса Шевченка із заслання. Вперше ця тема в загальному вигляді виникла в листі до Бронислава Залеського від 10—15 лютого 1857 року, з якого видно, що Шевченко в уяві малював дорогу через Москву («Потом пауза до Москвы, потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи»), далі — через Вільно в Петербург. Про «шкільних друзів» сказано, так би мовити, для красного слівця, але друзі у Шевченка в Москві таки були — Щепкін і Бодянський. У наступному варіанті вимріяна дорога кардинально змінюється, проте Москва залишається в плані повернення із заслання. В листі до Михайла Лазаревського з Новопетровського укріплення, написаному в два прийоми 22 квітня і 8 травня 1857 року. Шевченко писав: «Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину». Таким чином, Москва, де Шевченко міг сподіватися на допомогу Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського, стоїть тут нарівні з українською землею — Чорноморією («як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ...»), де засланець збирався спертися, передусім, на Якова Кухаренка. Тому ж Лазаревському писав 20 травня: «…Не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію?» Проте, отримавши на початку червня листа від Михайла Лазаревського, в якому той поздоровив Шевченка із звільненням, Тарас Григорович, говорячи його словами, «перелицював свою дорогу в столицю». Першим свідченням цього є запис у щоденнику 13 червня, де чітко йдеться про дорогу Волгою до Нижнього Новгорода: «Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу… через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия?» Втім, якраз ця «фантазія» і накреслила Шевченкову дорогу із заслання. Та поки така дорога стала реальністю, Москва ще не раз згадувалася в листах і щоденнику поета. 30 червня Шевченко записав: «…Весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен еще сделать в Москве необходимое платье…»

Наступного дня Шевченко відповів на згаданий вже лист Лазаревського: «Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний». 10 серпня 1857 року поет написав Залеському вже з Астрахані: «15 августа понесёт меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а отттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными». Нарешті в листі до Кухаренка з Астрахані від 13—15 серпня читаємо: «І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю» (Виділено мною. — В.М.).

Неважко переконатися, що Москва, яка вже почала приходити в поетові сни, розглядалася ним як важливий, обов’язковий пункт дорогою до Петербурга. Проте, річ тут не лише в її географічному розташуванні, Шевченко сприймає Москву, сказати б, як надійне місто, в якому йому допоможуть друзі. Зустріч з друзями, передусім із Михайлом Щепкіним і Осипом Бодянським, важила для засланця надзвичайно багато, зокрема в психологічному плані. Шевченкові життєво потрібно було відчути справжнє людське тепло. До того ж Москва притягувала поета як інтелектуальний і культурний центр, де він міг відразу відчути творчий пульс живого світу.

Передусім, Шевченко рвався до Щепкіна, особливо після того, як артист відвідав його наприкінці грудня 1857 року в Нижньому Новгороді. Він вирішив приїхати до нього в Никольське на Масницю, що в 1858 р. випадала на тиждень з 27 січня по 2 лютого. Але Щепкін у листі від 15 січня сповістив, що в цей час не зможе виїхати з Москви в Никольське й запросив його в село на перший тиждень посту (3– 9 лютого). Довгий час артист турбувався про те, щоб устигнути приготувати вихолоджену дачу в підмосковному Никольському до приїзду Шевченка. 5 лютого 1858 року Василь Погожев повідомляв Шевченка: «Михайло Семенович спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом.., а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т.е. [надо] отопить дом». Сам Щепкін у листі від 6 лютого просив Шевченка: «Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить». Здається, дрібна подробиця, а як багато вона говорить про щиру дружбу й доброту Щепкіна!

Між іншим, лист від 6 лютого свідчить, що Михайло Семенович радо розповідав, кому можна було, про повернення Шевченка із заслання. В ньому є приписка, що стосується польського політичного засланця Фелікса Фіалковського, з яким Шевченко подружився в Новопетровському укріпленні: «Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал». Це знаходить підтвердження в листі Фіалковського до Шевченка, написаному аж на початку 1861 року: «Через Нижній проїжджав я вночі і не знав про те, що ти там, і тільки в Москві довідався від Щепкіна, де ти перебуваєш».

У згаданому листі Щепкін уже пропонує Шевченкові приїхати до нього в Москву: «Что же касается до твоего приезда к масляной в Никольское, то ежели ты уже получил разрешение на приезд в Питер, то в таком случае ты можешь приехать прямо ко мне в Москву, и даже ежели и не получил.., ты можешь приехать в Москву прямо ко мне, якобы для своих нужд». Отак і було сформульовано запрошення Шевченка в московську оселю Щепкіна. В середині лютого Щепкін підтвердив це своє запрошення.

В цей час Шевченко налаштований на Никольське, а в його уяві знову виникає поворот на Україну. 16 лютого поет пише до Якова Кухаренка таке: «Приїздив до мене на святки колядувать старий Щепкін, спасибі йому. Думаю оце поїхать до його під Москву в село Никольське, та може там і до літа останусь, а літом, якщо не пустять у Пітер, то чкурну в Харків, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію». Здійснити цей намір Шевченкові не судилося, а в цих його рядках, між іншим, ще раз викладена зовсім інша лінія його життя після заслання. Наступного дня в листі до Іраклія Ускова поет знову писав: «На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весной, если не разрешат жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними и с столицами». Гай-гай, у житті повернуло все інакше!

У всякому разі Шевченко не сумнівався, що й, приїхавши в Никольське, він побуває у Щепкіна в Москві. В тому ж листі до Ускова обіцяв: «Пришлю вам из Москвы какую нибудь хорошую книгу». Та й адресу давав: «А письмо ваше адресуйте на имя Михайла Семёновича Щепкина в Москву, в контору императорских театров». 21 лютого Шевченко занотував у щоденнику: «Писал Лазаревскому, чтобы он свои письма ко мне адресовал на имя М.С. Щепкина в Москву». 22 лютого в листі до Лазаревського пише: «Адрес мій: В Москву. Михайлу Семёновичу Щепкину. С передачею. В конторе императорских театров».

Шевченко повідомив артиста, що збирається виїхати в Никольське 25 лютого. Напередодні записав у щоденнику, що з оказією відправиться спочатку до Владимира: «Из Владимира как-нибудь доберусь до Никольского и в объятиях моего старого искреннего друга, даст Бог, забуду и Пиунову, и все мои горькие утраты и неудачи». Але якраз 25 лютого, на своє 44-річчя, Шевченко одержав лист Михайла Лазаревського зі звісткою про дозвіл проживати в Петербурзі під наглядом поліції. Таким чином, він отримав можливість заїхати до Щепкіна безпосередньо в Москву. В щоденнику записав 25-го: «…Предполагал и сам отправиться в гости к М.С. Щепкину, но письмо Лазаревского меня во-время остановило». Тобто поїздка в Никольське замінювалася на візит у Москву.

В інформації воєнного губернатора Нижньогородської губернії Муравйова на ім’я московського воєнного генерал-губернатора Закревського, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви, перебування Шевченка в Нижньому Новгороді узагальнено в двох фразах: «…В сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и оставался здесь под надзором полиции до марта месяца… В марте месяце /9 числа/ Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сведениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной, по случаю постигшей его болезни» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 15).

Якщо бути точнішим від місцевого начальника, то Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода 8 березня, а в Москву прибув через день – 10 березня – об 11 годині вечора.
«Об 11 годині вечора приїхав до Москви» (10 березня 1858 року)

Так пізно Шевченко не став розшукувати й турбувати свого друга Михайла Щепкіна: «Взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай! Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром».

Та й справді, це ж таки Москва, а не Астрахань, де на початку серпня минулого року він зупинявся. Не знайшов тоді жодного трактиру, в якому можна було б як-небудь пообідати. Зайшов у якийсь готель, попросив щось поїсти. Забруднений і вертлявий половий відповів, що все, що накажете, все є, крім чаю. А насправді виявилося, що нічого немає, крім чаю, навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, в місті, яке половину величезного російського царства годує осетриною! «Ай да Астрахань! Ай да портовый город!» А що вже згадувати, як у 40 рр. їхав із Києва під Лисянку та зупинився на ніч у білоцерківському жидівському трактирі, де чотири рази просив чаю і тричі йому відповідали: «Зáраз». А вчетверте сказали, що «у нас чаю немає», а є фарширована щука… Це ж треба, щоби неприємні провінційні історії майже в точності повторилися в фірмовому московському готелі.

Тарас Григорович, очевидно, не знав, що нерозторопна Москва якось не напоїла чаєм і свого царя. Про це 3 грудня 1833 року турботливо записав у щоденнику Пушкін: «Вчера государь возвратился из Москвы… В Москве его не ожидали. Во дворце не было ни одной топленой комнаты. Он не мог добиться чашки чаю».

В якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю не вдасться. Москвознавці пишуть, що «з семи московських готелів у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській». На час Шевченкового приїзду ситуація змінилася, але не набагато. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш, як півтора десятка готелів, принаймні, тих, яких було офіційно занесено до міського реєстру.

Історик і архівіст О.Малиновський у книзі «Историческое обозрение Москвы», завершеній у пушкінські часи, писав, що в Москві було 40 готелів. Але в це число він включав і постоялі двори, подвір’я. Скажімо, в Китай-городі, де взагалі не було готелів, він прирівняв до них 15 подвір’їв. Всього в середині 50 рр. у Москві нараховувалося понад півсотні подвір’їв, які мали 1300 номерів і близько 500 постоялих дворів.

Кращими в Москві вважалися готелі Варгіна, Шевалдишева і «Дрезден» на Тверській вулиці, «Лондон» в Охотному ряду, «Франция» на Петровці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку, де жив Бодянський. Тож, цей готель, очевидно, бачив Шевченко. В ньому на той час збиралися московські балетомани. Сучасник свідчив: «В ресторане собирались вечером люди более или менее состоятельные и там передавались балетные новости, впечатления, надежды». Москвознавець Петро Вістенгоф писав, що цей готель відвідувався «исключительно людьми высшего тона, здесь обыкновенно обедают московские львы, столичные франты и русские парижане…» Бував тут і Михайло Щепкін. Олександр Афанасьєв, зокрема, записав 2 вересня 1856 року: «Сегодня кружок литературный сделал обед… Обед (пикник) происходил у Шевалье, был роскошен (по 10 рублей с персоны), вино лилось. Всего человек до 40 было (М.С. Щепкин, некоторые профессора Московского университета…)»

Серед інших, менше відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридоновській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, «Ярославль» Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, «Москва» на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, знаходилися в Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту. Скоріше за все, Шевченко навмисне зупинився в цьому районі, ближче до будинків, у яких жили його друзі Бодянський і Щепкін. Тому наступного дня він швидко знайшов помешкання Щепкіна. Поет взяв недорогий номер, зазвичай, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу. За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Бодянським «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів. 4 рублі 50 копійок коштувала річна передплата на дуже цікаву «Московскую медицинскую газету».Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм, а виконувалися всі примхи пожильців. Петро Вістенгоф згадував і про номери за 50 рублів. Так що помилялися автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич, М.Новохатський, коли писали, що «про сервіс московських готелів можна судити за свідченням Шевченка». Просто поет зупинився в недорогому готелі, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна «с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.», що недалеко від Неглинної.


«Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої» (11-26 березня 1858 року)

Ці слова знаходимо в Шевченковому щоденнику наступного дня після його приїзду в Москву й поселення в готелі: «В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился...» 12 березня Тарас Григорович ще раз упевнено зафіксував свою адресу в листі до Михайла Лазаревського: «Сижу я у Михайла Семеновича Щепкіна, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой».

«Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої» — Шевченко не вказував навіть назви провулка, але не майте сумніву, що в цьому випадку адреса була точною і зрозумілою. Церква Старого Пимена, що знаходилася неподалік, була відома всій Москві, а будинки тоді називалися за прізвищами їх домовласників. Тож у Москві середини ХІХ століття ніяких проблем з пошуком будинку Щепотьєвої не було. Зате вони виникли через сто років, коли дослідники намірилися точно встановити, де конкретно знаходився будинок Щепотьєвої. Почалося з того, що вони полінувалися по-справжньому пошукати домовласницю з досить рідкісним для Москви прізвищем. Авторитетний московський біограф Щепкіна Борис Земенков наприкінці 50 рр. ХХ століття заявив, що в жодному довіднику тих часів йому не вдалося виявити прізвища домовласниці Щепотьєвої. Через тридцять років автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський повторили це твердження і висловили припущення, що Шевченко жив, очевидно, в будинку Щепотьєва, але, не відаючи про господаря, знав лише його дружину(И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. С. 156). Власне, київські автори некритично продублювали своїх московських попередників. Театрознавець В.Маслих у статті «По щепкинским местам» в журналі «Театр» (№ 8) ще в 1963 р. стверджував: «Щепкін поселився у Воротниковському провулку в будинку Щепотьєва... Тут прожив кілька днів Т.Г. Шевченко» (Виділено мною. — В.М.). Між іншим, тоді ще ніхто не знав, що навіть московська поліція доповідала начальству саме про «будинок Щепотьєва». У знайденому мною в Центральному історичному архіві Москви «Рапорті» московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна воєнному генерал-губернаторові Закревському йшлося про те, що «отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк.11).

Втім, все це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, яка не зафіксувала чи не врахувала, напевне, смерть Щепотьєва, з іншого — неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути «Книгу адресов жителей Москвы» за 1858 р. там, де містяться адреси артистів, і прочитати: «Щепкин Михайло Семёнович, Сретенская часть, на Малой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой» (Книга адресов жителей Москвы составлена по официальным сведениям и документам К. Нистремом. 1858. Книга чиновников служащих. — Москва. В типографии т.т. Волкова и комп. 1858. С. 184). Але ми не вдовольнились цим і провели велику пошукову роботу в архівах, аби доконечно підтвердити, хто був власником будинку, в якому зупинився Шевченко. Надзвичайно цікавою виявилася знахідка сповідальної відомості церкви Старого Пимена. Повна назва цього документу: «Ведомость именная, учинённая Никитского сорока, Пименовским, что в Старых Воротниках, священиком Александром Алексеевичем Остроумовым с причтом, обретающимися при оной церкви в приходе нижеявленных чинов людям, со изъявлением против коегождо имени о бытии их в Святую Четыредесятницу у исповеди и святых таин причастия… в тысяча восемьсот пятьдесят седьмом году». В цій відомості міститься інформація про сповіді парафіян конкретно по кожному будинку під час Святої Чотирьохдесятниці навесні 1857 року, в якій записано і Щепкінову сім’ю: «Дом Щепотьевой. Артист Московских Императорских театров Михаил Семёнович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера» (Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 747, од. зб. 1727, арк. 811—811 зв.).

Точна адреса стоїть і на листах, які отримував великий артист. Скажімо, в паперах тодішнього московського генерал-губернатора Арсенія Закревського, є конверт з адресою артиста: «Сретенской части на Малой Дмитровке Воротниковском переулке в д.Щепотьевой». Сам Щепкін, знаходячись на гастролях у Ярославлі в квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав до дружини Олені Дмитрівні Щепкіній: «В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой» (Державний центральний музей ім. О.О. Бахрушина, ф. 312, оп. 1, од. зб. 255). Ще один лист Олені Дмитрівні з Ярославля, датований 11 квітня 1858 року, Михайло Семенович підписав так: «Её Высокоблагородию Елене Дмитриевне Щепкиной в Москве. В приход Старого Пимена в доме г-жи Щепотьевой».

Стало напрочуд ясно, що власницею будинку, в якому жив Щепкін на той час, коли в нього гостював Шевченко, була саме Щепотьєва.

Це була сенсація, і про неї я доповів у січні 2006 року на традиційних «Щепкінських читаннях», що проходять в будинку-музеї М.С. Щепкіна. Наступного року вийшла в світ моя книга «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”», в якій написано таке: «Тож поставимо крапку в надуманій версії з відсутністю домовласниці Щепотьєвої та назавжди припинимо невиправдану ревізію напрочуд точного щоденникового запису Шевченка. Насправді, як він і зафіксував, будинок числився не за Щепотьєвим, а саме за Щепотьєвою». Згадані автори називали трьох Щепотьєвих, а ще кілька потрапили мені на очі в історичних документах; в некрополі Донського монастиря я навіть знайшов могилу титулярного радника і кавалера Михайла Щепотьєва (1790—1848). Проте в контексті сказаного до чоловіків Щепотьєвих інтерес зникає.

Інша річ, що пошуки домовласниці Щепотьєвої з Воротницького провулку були непростими. Власне прізвище Щепотьєвої мені вдалося виявити відразу, вже в документах післяпожежної Москви. Зокрема, у 1818 р. в Ніколо-Кузнецькому провулку П’ятницької дільниці міста числилася вдова поручика Ганна Олексіївна Щепотьєва, яка володіла спаленим будинком («обгорелой землёй»). Ще більшу увагу привернула в «Алфавитном указателе к плану Хамовнической части» губернська секретарша Щепотьєва Пелагея Петрівна, яка в тому самому році жила на Преснєнській вулиці в Преснєнській дільниці міста. Проте найвірогідніше «героїнею» нашого сюжету мала стати титулярна радниця Щепотьєва Олександра Петрівна, домоволодіння якої числилося в Полуектовському провулку (тепер Сєчєновський), що між Остоженкою і Пречистенкою. Чи не була вона молодшою сестрою згаданої Пелагеї Щепотьєвої? Оскільки іншої домовласниці з цим прізвищем виявити в адресних книгах більше не вдалося, можна було припустити, що титулярна радниця Олександра Щепотьєва жила в приарбатському ареалі, а будинок у Воротницькому провулку у неї винаймав Михайло Щепкін.

Цей будинок давно знесено, але навколо нього не затухають пристрасті. Річ у тім, що неподалік від помешкання Щепкіна знаходився будинок, у якому в травні 1836 року під час останнього приїзду до Москви жив у свого друга Павла Нащокіна поет Олександр Пушкін. Це був одноповерховий цегляний особняк із дерев’яним мезоніном, збудований в 1817—1820 рр., у підвалі якого містилася кузня. В 1838 р. замість мезоніна збудували другий поверх («Паспорт», складений у грудні 1973 року, на об’єкт культурної спадщини федерального значення « Дім, у якому жив О.С. Пушкін у свого друга П.В. Нащокіна в 1836 р.». С.2). Будинок № 12 зберігся і називається тепер «Будинком Нащокіна», на ньому встановлено меморіальну дошку, присвячену Пушкіну. Тут часто бував Гоголь, і Нащокін став прообразом одного з героїв другого тому «Мертвих душ» — Хлобуєва.

Так от, у 60-80 рр. минулого століття в історичній і москвознавчій літературі усталилася думка, що саме будинок № 12 винаймав Щепкін і саме тут у березні 1858 року жив Шевченко. Вже згаданий Борис Земенков ще в 1966 р. писав: «Щепкін переселився в будинок № 12 у Воротниковському провулку... За кілька років перед тим у цьому будинку жив близький друг Пушкіна — Павло Воінович Нащокін, якого неодноразово відвідував тут Щепкін. Важко повірити, що артист переселився в цей театральний район лише заради побутових і житейських зручностей — надто багатозначний вибір ним цього гостинного притулку, де, здавалося, ще не стихли дружні голоси письменників, артистів, музикантів, які збиралися у П.В. Нащокіна, а кімнати ще берегли тепло щепкінських зустрічей з О.С. Пушкіним» (Б.С. Земенков. М.С. Щепкин в Москве. — М.: Московский рабочий, 1966. С. 111—112). Версію Земенкова активно підтримував доцент Московського університету Михайло Зозуля, який у 1974 р. писав: «Будинок, у якому Щепкін приймав тоді Шевченка, був до певної міри знаменитим. Цей будинок знав Пушкіна й Шевченка, Щепкіна і Гоголя, Грановського і Тургенєва, багатьох учених, артистів і музикантів». У «Шевченківському словнику» (1977) до статті Зозулі «Москва» було навіть вміщено фотографію номера дванадцятого: «Будинок, де в квартирі М.С. Щепкіна жив Т.Г. Шевченко 1858». Так само ще й нині в «Коментарях» до шостого тому Повного зібрання творів Шевченка стверджується: «Сучасна адреса тодішньої квартири М.С. Щепкіна — Воротниковський провулок, 12». Відомий москвознавець Сергій Романюк також наполягав, що саме в цьому будинку мешкав актор М.С. Щепкін: «Будинок № 12 в той час... належав А.І. Івановій... В 1847—1858 рр. будинок знімав актор М.С. Щепкін. Тут же в 1858 р. зупинився Т.Г. Шевченко». Щоправда, того ж 1998 р. в книзі «По землям московских сел и слобод», а потім і через десять літ Романюк писав інакше: «Т.Г. Шевченко відвідав Москву вже на схилі років. Він приїхав 10 березня 1858 року і, переночувавши в готелі, поселився у свого давнього друга, актора Малого театру М.С. Щепкіна, який тоді знімав будинок у якоїсь Щепотьєвої в Воротниковському провулку (№ 12)». Насправді, Шевченко вперше приїхав у Москву в лютому 1844 року, коли йому було 30 років. Проте Романюк визнав, що Щепкін жив у будинку, який належав Щепотьєвій, але насправді називав будинок, яким володіла Іванова, що лише заплутало питання.

Моє звернення у 2008 р. до Комітету з культурної спадщини міста Москви (Москомспадщини) не переконало тамтешніх москвознавців у неправоті їх багатолітньої позиції. В своїй відповіді вони повторили помилкове твердження, зіславшись на… «дані дослідника С.К. Романю-ка».

Першими висловили сумнів з приводу того, що Тарас Григорович жив у будинку Нащокіна, автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський. Вони справедливо вказали на те, що Шевченко не міг не відзначити в своєму щоденнику про перебування Пушкіна в будинку, де й він зупинився, проте великий український поет навіть не згадує про великого російського поета. Додамо від себе, що так само й Щепкін ніколи й ніде не зазначав, що він жив у будинку, де бував Пушкін, а він же його добре знав. Правда, ці сумніви не могли переконливо й остаточно заперечити твердження прихильників зручної та привабливої версії, що в одному будинку жили чи бували в різний час і Пушкін, і Щепкін, і Шевченко. Принаймні, ця версія панує в Москві до цього часу. Проте вона не відповідає дійсності. Довести це неважко. Відомо, що нинішній будинок № 12 у Воротницькому провулку насправді належав губернській секретарші Аграфені Іванівні Івановій, про що є чіткий запис в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части»: «Ивановой Аграфены Ив. губерн. секретарши, в Воротническом пер.». Але ж ми напевне знаємо, що будинком, у якому жив Щепкін і зупинявся Шевченко, володіла зовсім інша домовласниця, а саме Щепотьєва. Проте твердих і певних доказів, що знайдені мною домовласниці Ганна, Пелагея чи Олександра Щепотьєви були саме тими, які мали, крім означених у документах, ще й володіння в Воротниковському провулку, не було. Більше того, чуття історика підказувало, що саме цю Щепотьєву ще не знайшов.

І тоді довелося зануритися в архівні документи. В Центральному архіві науково-технічної документації м. Москви знайшовся «Указатель к плану города Москвы, печатанному Московскою городскою распорядительною Думою в 1868 году», а в ньому — безцінна для мене «Ведомость городских и владельческих имуществ по планам 1849—1854 годов». В цій «Відомості» в Сретенській частині я знайшов володіння «Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста».

Ця знахідка, знову ж таки, була вкрай важливою, і я задовольнився нею на час виходу в світ книг «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» та «Тарас Шевченко і Осип Бодянський». Але сама по собі ця інформація також не давала відповіді на питання, де саме стояв будинок Щепотьєвої у Воротницькому провулку. Річ у тому, що в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части», в якому перелічені прізвища власників усіх будинків і поставлені номери володінь на тодішньому плані міста, прізвище Щепотьєвої відсутнє. Скоріше за все, тому, що на момент його виходу в світ у 1860 рр. вона вже перестала володіти будинком. Це припущення документально підтвердилося після того, як у Центральному історичному архіві Москви були вивчені сповідальні відомості церкви Старого Пимена за 1859-1860 рр. У 1859 р. Щепотьєва була на сповіді, а серед мешканців її будинку названо Щепкіна. Відомо, що того року сім’я артиста переїхала в інший будинок, але в 1860 р. в сповідальній відомості не числилася вже й Щепотьєва.

Працюючи над книгою «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”», вже ніяк не міг допустити, щоб точне місцезнаходження будинку Щепотьєвої, в якому два тижні жив у Щепкіна Шевченко, залишилося невстановленим. Я вирішив звернутися за допомогою до Центрального історичного архіву Москви. Повна невдача! Відповідь була такою: «Повідомляємо, що в документах архіва відомостей з історії будинку Щепотьєвої, що знаходився у Воротниковському провулку Сретенської частини м. Москви, не виявлено». Таким чином, найвагомішими залишилися щоденникові записи самого Шевченка, з яких випливало, що з вікна будинку Щепотьєвої було видно церкву «старого Пимена».

Вивчаючи листування Михайла Щепкіна, натрапив на ще один подібний аргумент. В листі до свого сина Миколи Михайловича від 16 квітня 1857 року. Михайло Семенович писав про пожежу неподалік від будинку, де він жив, — у купця Голяшкіна (карету Щепкіна, що повертався 15 квітня додому, завчасно зупинили словами: «Выходите здесь, дальше не проедете, против вашей квартиры пожар, горит дом г-на Голяшкина». Крім того, Щепкін розповідав синові: «…Пожарные действовали отлично, и притом ветер был в противоположную сторону, то все поуспокоились, и, как следует по человеческой природе, чужое несчастие нам интересной картиной, и никого не оторвёшь от окон…» (Виділено мною. — В.М.).

Отже, будинки Щепотьєвої і Голяшкіна, як і Іванової, знаходилися неподалік один від одного, втім, у невеличкому Воротницькому провулку всі будинки сусідили. В згаданому «Алфавитном указателе к плану Сретенской части» читаємо: «Голяшкина Никол. Яков., купца в Воротническом пер.». На плані будинок Голяшкіна числився під № 68. Все це було немаловажно, проте не давало змогу точно вказати місцезнаходження будинку, в якому жив Щепкін. Випускати книгу в світ без цього не хотів, а сформульована в ній пропозиція про спорудження пам’ятника Щепкінові й Шевченкові у Воротниковському провулку, здавалася мені без адреси немічною й непереконливою.

Й тоді в справу втрутився щасливий випадок, але з тих, через які пробиває собі дорогу закономірність. У процесі роботи часто зустрічалися вчені й архівісти, які так чи інакше допомагали в історичному пошуку, а цього разу щаслива дослідницька доля звела мене з унікальною жінкою, кандидатом мистецтвознавства, автором крупних монографій, заслуженим діячем мистецтв Росії Лідією Андрєєвою. Виявилося, що Лідія Володимирівна з дня народження в 1930 р. й до 1953 р. жила в будинку № 16 в Старопименовському провулку. Її батько — Володимир Андрєєв (1899-1980) — був знаним інженером-будівельником, а мати — Тетяна Просвірова (1895-1943) — архітекто-ром. У середині 30 рр. архітектор Просвірова взялася за надбудову чотирьох нових поверхів до двоповерхового старого будинку № 14 по Старопименовському провулку, і тоді вперше її донька Лідія почула з розмов батьків про те, що в сусідньому з материним новобудом будинку в ХІХ столітті жив актор Михайло Щепкін. У сім’ї його так і називали «Дім Щепкіна», і це міцно закріпилося в свідомості дівчинки, а потім юначки, яка призначала побачення біля «дому Щепкіна».

29 червня 2008 року Лідія Андрєєва показала авторові книги та Людмилі Гільмановій (вона серйозно допомагала мені в пошуках архівних документів), точне місце, де стояв колись будинок Щепотьєвої, в якому в 1848—1859 рр. мешкав Щепкін, а в березні 1858 року гостював Шевченко. «Дім Щепкіна» було знесено в 70 рр. минулого століття, коли на його місці — на розі двох провулків — побудували новий будинок. Його нинішня адреса — Старопименовський провулок, № 12/6.

Будинок Щепотьєвої, з якого Шевченко бачив «старого Пимена», справді виходив своїми вікнами на церкву, бо своїм парадним фасадом він був зорієнтований на в’їзд із Тверської вулиці по Пименовському провулку. В Шевченкові часи провулок називався Пименовським, пізніше й зараз — Старопименовським.

Спогади Лідії Андрєєвої були підтверджені фотознімками та матеріалами з фототеки Державного науково-дослідного музею архітектури ім. О.В. Щусєва, де, зокрема, збереглися зображення «Дому Щепкіна», зроблені в 1840 рр., коли в ньому жив Щепкін. У фототеці зазначено: «Будинок на розі Пименовського й Воротниковського провулків» (колекція ІV, негатив 188)».

Після показу Лідією Андрєєвою конкретного місцезнаходження «Дому Щепкіна» з’явилася можливість відшукати його на планах Москви середини ХІХ століття, що й було зроблено.

В енциклопедії вміщено фрагмент «Плана Сретенской части» з Воротницьким і Піменовським провулками з маловідомого «Атласа столичного города Москвы» 1852—1853 рр., тобто періоду, що нас особливо цікавить. Будинок Щепотьєвої входив до володіння № 47 і на плані має форму перевернутої літери «Г». Щепкін мешкав у тій частині будинку, що виходила фасадом на Воротницький провулок (цілком можливо, що лише ця частина й належала Щепотьєвій).

В документах Центрального архіву науково-технічної документації м. Москви перша згадка про будівлю на цій ділянці, що нас цікавить, зустрічається в січні 1835 року. Тоді було затверджено «План дому, стоящему в Земляном городе Сретенской части 1-го квартала под № 26 владения титулярной советницы Анисьи Андреяновой дочери Анфиловой». З «Експлікації», складеної в той час, видно, що на розі Пименовського й Воротницького провулків знаходився палісадник, а за ним ― одноповерхова дерев’яна нежитлова будівля площею 46 квадратних саженів (Центральний архів науково-технічної документації м. Москви, ф. 1, оп. 1, од. зб. 45, спр. 1, арк. 1). Через якийсь час на цьому місці вже стояла дерев’яна одноповерхова житлова будівля, а впритул до неї ― дерев’яний сарай, що входили до володіння княгині Кудашевої. Пізніше прізвище княгині трапляється в документах, як власниці будинку в Стрілецькому провулку Сретенської дільниці Москви, а будівлю на розі двох провулків вона, скоріше за все, і продала Щепотьєвій.

Щепотьєва не встигла потрапити, як власниця цього будинку, до «Алфавитного указателя к плану Сретенской части», складеного в 60 рр. ХІХ століття, коли вона ним уже не володіла, та й Щепкін на той час переїхав із Воротницького провулка. Проте неважко звірити «План Сретенской части» з «Алфавитным указателем», на якому також стояли відповідні номери володінь, але вже біля конкретних прізвищ. Так от, володіння № 70в на Плані у Покажчику відповідає прізвищу відомої нам Аграфени Іванової, і саме тут знаходився будинок Нащокіна, а, скажімо, № 55 — це церква «Пимена Чудотворца, что в Старых Воротниках», яку бачив Шевченко з вікна будинку Щепотьєвої. Хто ж у той час — на початку 60 рр. — володів цим будинком? Виявляється, титулярна радниця Онисія Анфілова. Це прізвище зустрічається серед власниць володіння в середині 30 рр. («Онисія Андріянова дочка Анфілової»). Певно, що Анфілова мала свій будинок на території володіння № 47 увесь цей час, а потім ще й придбала будинок у Щепотьєвої.

Ми вже можемо «населити» Воротницький і Пименовський провулки живими людьми, які мешкали в них за часів Шевченкового гостювання у Щепкіна чи трохи пізніше, тобто назвати поіменно всіх, хто мав тут власний будинок. Уважно вивчав списки домовласників і тепер уперше оприлюднюю прізвища «воротницьких» і «пименовських» сучасників українського поета, вказуючи їх соціальний стан і номери їх володінь.

Отже, ми вже знаємо про губернську секретаршу Аграфену Іванову й купця Миколу Голяшкіна. Недалеко від них і володіння Щепотьєвої жила купчиха Марина Ісаєва (№ 69) і титулярний радник Олександр Надьожін (№ 70с). Поруч із церквою «старого Пимена» мешкали священик Олександр Остроумов (№ 59), диякон Сергій Смирнов (№ 58), дяк Григорій Лебедєв (№ 57), паламар Микола Стремлянов (№ 56) і проскурниця Варвара Троїцька (№ 54). Ще там мали будинки колезька асесорша Ганна Петрова (№ 36) та «красноярська купчиха» Олена Шпеєр (№ 35).

В Пименовському провулку недалекими сусідами Щепкіна були княжна Надія Мансурова, яка володіла двома будинками (№ 48 і № 52), купчиха Єлизавета Мілютіна (№ 53) і купець Дмитро Поляков (№ 49), почесний громадянин Павло Матвєєв (№ 60), «із дворян дівиця» Віра Поліпанова (№ 43) і полковник Іван Фонвізін (№ 51).

Напевне, хтось із них у свій час зіткнувся з Шевченком у Воротницькому чи Пименовському провулках, а, може, й привітався — тоді це ще було можливо в невеличких і тихих провулках чотирьохсоттисячної Москви…

Поруч (на протилежному від «Дому Щепкіна» розі Воротниковського й Старопименовського провулків) зберігся будинок № 6 ХVІІІ—ХІХ століть, повз який не раз проходив Тарас Григорович.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка