Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка12/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

«Я в Москві нездужаю» (10-17 березня 1858 року)

Приїзд поета до Москви був затьмарений хворобою, початок якої Шевченко зафіксував у щоденнику 10 березня: «В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге. Кроме этого весьма обыкновенного явления в настоящее время года, ничего особенного не случилось, кроме лёгкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу. Во Владимире я взял розовой воды и думал всё покончить этим ароматическим медикаментом. А вышло не так, как я думал».

Вже 11 березня, коли Шевченко переселився до Щепкіна, стан його здоров’я значно погіршився: «... Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей». Отже, в дорозі Тарас Григорович, очевидно, застудився, до того ж загострилася цинга, якою він тяжко хворів, та інші болячки, здобуті на засланні. Скажімо, вже наприкінці 1847 року Тарас Шевченко скаржився Андрію Лизогубу: «…Восени мучив мене ревматизм — а тепер цинга, у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно». Тоді ж писав Михайлу Лазаревському: «…Занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг… а тут спіткала мене ц и н г а лютая…» В лютому 1848-го в листі до Лизогуба сповіщав: «…Тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітись». Через два роки скаржився Василю Жуковському: «…Казарменная жизнь и скорбут (цинга. — В.М.) разрушили мое здоровье… И скорбут и казарменная жизнь совершенно разрушили моё здоровье». Можливо, далися взнаки нижньогородські проблеми з харчуванням.

До лікаря Шевченко звернувся відразу, як тільки поселився у Щепкіна: «Облобызав моего великого друга, отправился я к доктору Ван-Путерену, моему нижегородскому знакомому». Як свідчить «Российский медицинский список на 1858 год», Дмитро Іванович Ван-Путерен був у Нижньому Новгороді молодшим лікарем приказа громадської опіки і лікарем міського дворянського інституту. Шевченко нещодавно — 20 січня — проводжав його з Нижнього Новгорода в Москву і Петербург. Лікар уважно оглянув поета: «Он прописал мне английскую соль, зелёный пластырь, диету и по крайней мере неделю не выходить на улицу. Вот тебе и столица!» Наступного дня, 12 березня, Дмитро Ван-Путерен відвідав Шевченка вдома. Це був освічений і досвідчений лікар, автор ряду наукових праць, зокрема про інфекційні захворювання. Шевченко відразу записав у щоденнику: «Посетил меня доктор Ван-Путерен, прибавил еще два лекарства для внутреннего и наружного употребления. И посулил мне по крайней мере неделю заточения и поста. Веселенькая перспектива!» Того ж дня пише Михайлу Лазаревському в Петербург: «Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!.. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві». Поет, як і в листі до Кухаренка в квітні 1854 року, задовго до Михайла Булгакова згадував про сатану в Москві: «Сам чорт простягся поперек шляху та й не пускає мене до вас. Нічого робить, против його, курвиного сина, нічого не вдію».

Ввечері 12 березня у Щепкіна були гості, проте Шевченко не міг повною мірою спілкуватися ними:

«Вечером, по настоянию моих гостеприимных хозяев, сошёл я вниз в гостиную с повязанной головой, где встретил несколько человек гостей, и между ними Кетчера, Бабста и Афанасьева, с которыми тут и познакомил меня хозяин. Время быстро прошло до ужина. Подали ужин, гости сели за стол, а я удалился в свою келию. Проклятая болезнь!»

13 березня Ван-Путерен повернувся до Нижнього Новгорода, натомість рекомендував Шевченкові свого приятеля, лікаря-німця, який у той день до хворого не прийшов. Зауважимо тут, що лікар у тогочасній Москві був шанованою людиною, користувався чималим авторитетом і заробляв немалі горші. Петро Вістенгоф описував московських лікарів:

«Вместе с быстро разлившимся просвещением не тот уже стал теперь и самый мелкий лекарь в Москве, он танцует в Благородном собрании, волочится за хорошенькими пациенточками, играет по большой игре в Клубе, у него фрак сшит по последней моде, он является к больному с благородною, веселою физиономиею, в золотых очках, щегольских перчатках, развлекает больного и прибаутками и анекдотцами; он внимателен к нему и предусмотрителен… Он барин у себя дома: у его подъезда колокольчик, квартира прекрасно меблирована, в его кабинете анатомические препараты и дорогие галтерейные вещи, подаренные в знак вечной памяти, он сидит в халате на соболях и читает медицинские журналы, следя современные успехи гомеопатии, гидропатии и литературы, иногда сам пишет стихами и прозою, словом, он чудесный человек в обществе и золотой жених… Могу с удовольствием, беспристрастно сказать, что все вообще московские врачи всегда отличались и отличаются состраданием к ближнему. Видя беспрестанно пред собою примеры достойных наставников, уже стяжавших громкую славу не в одной Москве, они по первому призыву спешат оказывать пособие неимущему, и не было случая, чтоб в Москве врач отказался навестить бесприютного сироту-горемыку, прибегнувшего к его помощи».

Важко сказати, наскільки цей ідеальний портрет відповідав дійсності, проте у випадку з Шевченком маємо винятковий випадок, бо 13 березня хворий поет звернувся за допомогою до самого Щепкіна: «Пригласить медика, какого он лучше знает, потому что болезнь моя не шутя меня беспокоит. Михайло Семенович пригласил доктора Мина. Завтра я его дожидаю». Справді, наступного дня Шевченко зафіксував у щоденнику: «После обеда явились ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.



Дмитрий Егорович Мин — ученый, переводчик Данта и еще более ученый и опытный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония.

У старого друга моего Михайла Семеновича везде и во всем поэзия, у него и домашний медик поэт».

Шевченко був точний — Мін справді став сімейним лікарем Щепкіних. У листі дружини артиста Олени Дмитрівни до сина Олександра Михайловича від 8 травня 1857 року читаємо: «Мне гораздо лучше, лечит меня Мин, он теперь нас лечит». У той же день вона повідомляла сина Миколу Михайловича, який знаходився в Парижі: «Спасибо Мину... и его лечению... Мину я благодарна очень за то, что через день у меня был».

Дмитро Мін, очевидно, правильно поставив діагноз, і лікування, призначене ним, швидко давало позитивні результати. 15 березня Шевченко записав у щоденнику: «Мне, слава Богу, лучше, скоро, может быть, они (лікарі. — В.М.) для меня будут совсем не нужны. Как бы это хорошо было». 16 березня Дмитро Мін знову побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: «Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!»

Нарешті, 17 березня Тарас Григорович зафіксував у щоденнику: «Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали». Наступного дня, 18 березня, поет виїхав у місто.


«Навідав мене Маркович і М.О. Максимович» (12, 13, 16 березня 1858 року)

Вже наступного після поселення у Щепкіна дня — 12 березня — до Шевченка, крім знайомого йому лікаря Ван-Путерена, завітав Михайло Максимович: «Вслед за доктором посетил меня почтеннейший Михайло Александрович Максимович. Молодеет старичина, женился, отпустил усы да и в ус себе не дует».

Справді, в 1853 р. Максимович одружився з донькою небагатого поміщика Золотоніського повіту, яка стала відтоді Марією Василівною Максимович. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал «Русская беседа», вона приїхала в місто в 1857 р. й, почувши про Шевченка, передала йому привіт через чоловіка, який написав поетові листа в Нижній Новгород: «Кланяється тобі і моя жінка Маруся». Шевченко перейнявся теплом до Марії Максимович ще заочно.

Наступного дня — 13 березня — Максимович відвідав хворого Шевченка разом із Андрієм Маркевичем:



«Навестил меня Маркович, сын Н.Марковича, автора “Истории Малороссии”, и М.А. Максимович с брошюрой “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном”. Сердечно благодарен за визит и за брошюру».

Громадський діяч, юрист, музикант Андрій Миколайович Маркевич (1830-1907), який відвідав Шевченка, цікавий вже тим, що був сином Миколи Маркевича, автора п’ятитомної «Истории Малороссии», виданої в Москві в 1842-1848 роках. Не випадково в листі до Михайла Лазаревського в квітні 1857 року, згадуючи про Андрія Маркевича, Шевченко додає: «Се буде син того самого Николая Марковича, що написав “Малороссийскую историю”. З батьком його ми були колись великії приятелі. А сина його, сего самого Андрія, то я, здається, що й не бачив». Справді, їх знайомство почалося заочно з листа Андрія Маркевича до Шевченка 25 жовтня 1856 року. Він підтримував поета в засланні, зокрема грошима. Писав листи, висилав книги, в тому числі «Записки о жизни Н.В. Гоголя». Шевченко називав Андрія Маркевича приятелем у листі до Якова Кухаренка 22 квітня 1857 року. Цього ж дня він писав і самому Маркевичу: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці... Цілуй його од мене... Дякую за гроші, а ще білше за те, що не забуваєте старого кобзаря Т.Шевченка». Маркевич цікавився Шевченком і пізніше. Відразу після від’їзду поета з Москви Віра Аксакова написала Марії Карташевській до Петербурга: «Андрей Николаевич Маркевич вообразил, что Шевченко здесь, а он между тем у вас». Ще за поетового життя Маркевич видав збірник українських народних пісень, перекладених на ноти (1860).

Маркевич служив у Петербурзі в сенаті, з 1888 р. — сенатор. В цьому році йому з нащадками дозволено йменуватися Марковичем (як і називав його Шевченко), тим самим відновлювалося старовинне, не «ополячене» написання цього прізвища. З 1898 р. Маркевич очолював Товариство ім. Т.Г. Шевченка в Петербурзі, добився дозволу на видання «Кобзаря» (1907) за редакцією Василя Доманицького. За клопотанням сенатора Маркевича в 1906 р. були визволені з-під арешту в поліційних архівах альбоми художника Шевченка. Ще за поетового життя Маркевич видав збірник українських народних пісень, перекладених на ноти (1860).

Шевченко не залишив у щоденнику свідчення про те, що він переглянув статтю Максимовича чи прочитав рядки про підготовку гетьманом Сагайдачним штурму Москви з боку Арбатських воріт. Не згадує він і про те, що цю тему було заторкнуто під час зустрічі з Бодянським 18 березня, коли йшлося «про слов’ян узагалі і про земляків особливо». Але це може стати й опосередкованим підтвердженням того, що тема московського штурму була Шевченкові давно знайомою, в тому числі він зіткнувся з нею в часи перших приїздів у Москву в 1844-1845 рр.

Зустрічі з ученим-енциклопедистом Максимовичем, який відіграв важливу роль у формуванні української самосвідомості, мали для Шевченка животворне значення, збагачували його бачення української історії. Сергій Єфремов писав, що, відшукуючи та «обслідуючи коріння українства в глибокій минувшині, Максимович тим самим національне відродження українського народу позбавив елементу випадковості й надавав йому значення глибокого органічного процесу, що йшов своїм законним шляхом...» Максимович започаткував вивчення козацької державності — гетьманщини, під його впливом Шевченків сучасник Володимир Антонович продовжив дослідження феномену козацтва й дав цілісну картину його історичного шляху. Михайло Грушевський синтезував, розвинув і поглибив погляди Максимовича й Антоновича, показавши, що з XVI століття козацтво, прославлене генієм Шевченка, стало суб’єктом історії і виступало виразником національних інтересів народу, носієм ідеї державності. Максимович помер, коли Грушевському було всього сім років, і Михайло Сергійович у пору своєї наукової зрілості якось назвав його «старим істориком». А мені згадалося, що Максимович у своїх листах підписувався «старим українцем», і в цій самооцінці присутня висока правда людини, яка поруч із Шевченком стояла біля витоків української ідеї.

15 березня Михайло Максимович, який не міг відвідати Шевченка, написав йому листа такого змісту: «Шевченкові од Максимовича привіт і поклон! Як ся маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось; коли і виїду к вечору, то все-таки не трапиться тебе одвідати. Тим часом посилаю тобі «Жабомишодраковку», тії гекзаметри Думитрашкові, що я казав тобі; да ще й мої псалми... будь ласкав, подивись на сі псалми пильненько і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього словця: з твоєї поради може і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь.

Бувай же здоров і світлоясен! Твой М.Максимович».

Максимович заходив до Шевченка ще й 16 березня, а потім — 26 березня, в останній день поетового перебування в Москві, коли не застав Шевченка, який уже від’їхав на вокзал.


«Одіслав до Лазаревського два малюнки» (14 березня 1858 року)

У Шевченковому у щоденнику занотовано: «Отправил Лазаревскому два рисунка, назначенные для преподнесения Марии Николаевне». Про ці малюнки Шевченко повідомляв Михайла Лазаревського двічі — 12 і 19 березня. Зокрема, 12 березня писав: «З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка. Закажи снять фотографу дві копії в половину менше, одну для себе, а другу для мене. А потім передай рисунки графу Федору Петровичу і попроси його, щоб він при случаї передав їх Мар’ї Ніколаєвні для альбома. Коли вони будуть варті того. Я сам думав передать їх лично, та бач, що зо мною зробилось». Малюнки призначалися для подарунка президентові Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні Романовій (1819-1876), через яку віце-президенту Академії мистецтв Федору Толстому та його дружині Анастасії Толстій вдалося домогтися дозволу Шевченкові повернутися до Петербурга. На жаль, досі не встановлено, що за малюнки були надіслані.


«Петро Щепкін подарував мені портрети Герцена» (15 березня 1858 року)

15 березня поет відзначив особливу турботу про нього свого друга Михайла Щепкіна: «Михайло Семёнович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание! Сегодня вечером пригласил он для меня какую-то г. Грекову, мою полуземлячку, с тетрадью малороссийских песень. Прекрасный, свежий, сильный голос, но наши песни ей не дались, особенно женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?



Петр Михайлович, старший сын моего великого друга, подарил мне два экземпляра — фотографические портреты апостола Александра Ивановича Герцена».

В цьому щоденниковому запису вихлюпнулася поетова туга за українською піснею, що назбиралася впродовж заслання. У спогадах доньки коменданта Новопетровського укріплення Є.Літвінової є такі слова про Шевченка: «Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей». Друг поета Андрій Козачковський розповідав, що Шевченко був живим уособленням народної пісні. Якось на дружньому вечорі 19 серпня 1845 року молоде товариство з участю поета гучно бенкетувало, співало пісні: «Шевченко був у справжньому натхненні, напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не спускаючи очей з поета, з келихом у руці пан поважного віку, з походження — німець, віросповіданням — протестант. “Оце — батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку! ”— високо піднімаючи келих, проголосив німець, потім ми всі називали його “батьком”».

Щодо Щепкіна Петра Михайловича (1821-1877), то він був не старшим, а третім за віком сином Щепкіних; після смерті старшого — сорокарічного — сина Дмитра Щепкіна наприкінці 1857 року, старшим залишився Микола Щепкін. Але тут особливо важливо відзначити, що Петро Щепкін (жив у Міщанській дільниці), який закінчив правничий факультет Московського університету і працював обер-секретарем у московському Сенаті, виявив увагу до хворого поета, тим більше, нагадавши йому про «апостола» Герцена.

Ще в листопаді 1857 року Шевченко познайомився з брошурою Герцена «Крещёная собственность» і записав у щоденнику: «Сердечное, задушевное, человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник». В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко виводить образ поміщика, про якого сказано: «Его можно было бы назвать ничем, если бы он не был помещиком нескольких сот душ крещеной собственности». 10 грудня 1857 року поет перемалював у свій щоденник портрет Герцена: «…Я всё-таки скопирую для имени этого святого человека». 6 лютого 1858 року Шевченко взяв у руки герценівський «Колокол»: «Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал».

Того року Герцен, вкотре назвавши Миколу І «страшным тормозом», порівнював його з іудейським царем Саулом, а через два роки Шевченко написав поему «Саул», у якій під іменем Саула показав царя. В щоденнику поет неодноразово називав його «Тормозом». В квітні 1860 року Шевченко передав Герцену щойно виданий «Кобзар», як він писав, «с моим благоговейным поклоном». Цей примірник зберігся в бібліотеці Герцена.

Донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого Катерина Толстая (Юнге) згадувала, що в 1861 р. Герцен у бесіді з її батьком сказав про Шевченка: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов; но он имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу». В статті «1831-1833», говорячи про розвиток революційно-демократичних сил в Росії, Герцен в журналістиці назвав ім’я Бєлінського, а в поезії — Шевченка. У спогадах відомого художника Миколи Ге згадується, з яким захопленням Герцен читав твори Шевченка в перекладах М.Гербеля: «Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это ширь, это свобода».

Життєві шляхи Шевченка й Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві в 1844 чи 1845 рр. Якби Шевченко залишався тоді в місті довше, Щепкін врешті-решт привів би його до Герцена.

«Намалював портрет Михайла Семеновича» (16 березня 1858 року)

В цей день Шевченко створив портрет свого друга Михайла Щепкіна. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваним приходом гостей — Михайла Максимовича, потім Андрія Маркевича: «Пренаивные посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина. А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают». Близько двадцяти років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу. Нагадаю, наприклад, що 15 червня 1857 року Шевченко почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портофель и вышел из кибитки». Та й згадане прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе, коли в липні 1857 року невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку». Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

Втім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: «О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего».

У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте, й після десяти страшних років царської заборони писати й малювати, Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — неперевершений! Директор Будинку-музею М.С. Щепкіна в Москві Антоніна Кучина говорила мені, що це кращий портрет артиста. Так само вважав відомий дослідник прижиттєвої іконографії Щепкіна Микола Пахомов: «Найвдалішим, найпроникливішим слід визнати портрет, зроблений Тарасом Шевченком…» Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет «належить до кращих зображень великого актора». Сучасний біограф Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: «Один із кращих портретів Михайла Семеновича — на ньому зображено людину похилих років, але вона зберегла проникливий розум, живість погляду, шляхетність і поетичність натури… По одному цьому портрету неважко уявити, яке розмаїття відтінків почуттів, настроїв, поривів душі могли спостерігати сучасники Щепкіна в спілкуванні з ним в ролях, зіграних на сцені».

Перед нами вишукано елегантний, статечний й натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще й збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве око прикрито повіком трохи більше, і цей штрих, який, вочевидь, взятий із життя, зворушує своєю живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачеплені гіркотою прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.

В той же час, акумульовані в портреті життєві простота і доброта Щепкіна, роблять його образ, сказати б, артистично піднесеним і величним у розумінні, сформульованому Львом Толстим: «Нет величия там, где нет простоты, добра и правды».

Добре видно, що художник вклав у портрет всю глибоку повагу й щиру любов до Щепкіна.

Щоб переконатися в цьому варто порівняти Шевченкову роботу з портретом Щепкіна пензля талановитого художника Василя Пукірєва, виконаного за рік до Шевченка — в березні 1857 року. 20 березня Олена Дмитрівна писала до сина Олександра Михайловича про чоловіка: «Он сидит теперь дома (у зв’язку з Великим постом театри були закриті, і Щепкін більше знаходився вдома. — В.М.), и с него какой-то молодой человек снимает портрет. Теперь очень похож, что-то будет в отделке?» Михайло Семенович «дуже схожий» і на літографії, зробленій того самого року за малюнком Пукірєва. Проте майстерна фотографічна точність не витримує ніякого порівняння з одухотвореністю, залюбленістю Шевченкового сприйняття старшого друга.

До портрета, створеного Шевченком, можна застосувати слова Бєлінського з листа до Герцена, написані ще в 1846 р. про інше зображення артиста: «Как хорош портрет Щепкина! Слеза, братец мой, чуть не прошибла меня, когда я увидел эти старые, но прекрасные в их старости черты; мне показалось, будто он, друзьяка, сам вошёл ко мне. Кто хочет убедиться, что старость имеет свою красоту, пусть посмотрит на этот портрет…»

В цьому контексті нагадаю опис зовнішньості Щепкіна, залишений його невісткою Олександрою Щепкіною (Станкевич):

«Голова у него была большая… Большой лоб казался ещё открытее от потери волос. Вокруг всей головы сохранившиеся ещё светло-русые волосы спускались на шею, слегка завиваясь на концах. Его приятные черты лица и серые с поволокою глаза были проникнуты живостью и умом. Он много говорил; голос его звучал громко и мягко, полные губы быстро шевелились; глаза раскрывались при этом шире, и умный взгляд сопровождался энергичным движением руки, обыкновенно сжимавшейся в кулак, когда сильные слова вылетали из уст его энергично и несколько протяжно. Таков был он, когда с негодованием рассказывал о старине и о бесправности тогдашнего общества. Таким же энергичным в движениях и речах знала его и на сцене московская публика. Таким бывал он при горячих спорах с знакомыми или с молодыми своими сыновьями. В спорах он иногда вскрикивал и напирал на спорившего с ним, все заставляя отступать противника: он буквально прижимал его к стене, не переставая сыпать доказательства в защиту своей мысли».

Шевченко мав нагоду бачити Щепкіна й іншим, у тихі хвилини домашнього затишку. Та ж Олександра Щепкіна (Станкевич) розповідала:

«Когда он оставался дома, по вечерам или после обеда, он надевал свой тёмный коричневый халат. Около полной шеи его виднелся мягкий воротник белья; короткие, полные руки складывал он обыкновенно за спиною и лениво и медленно расхаживал по комнатам молча. Только изредка обращался он в такие минуты к домашним с шуткою, пословицею или отрывком малороссийской песни, вставляя их иногда в шедший тут разговор. “Ну да, — произносил он спокойно, — аж на тын взлезла да усих перелаяла!” Или: “Прости меня, моя милая, що ты мене била”… и снова шел дальше молча. Это расхаживание вдоль всех комнат было его отдыхом, если он не ложился заснуть часок в своем кабинете. Часа через два вы видели его уже снявшим халат и одетым. И освеженный отдыхом, снова живой, вечером он отправлялся в театр и выходил на сцену».
«Нишком провідав Рєпніну» (17 березня 1858 року)

17 березня 1858 року Шевченко, який хворів у Щепкіна, не дивлячись на заборону лікарів, які ще не радили виходити з квартири, ввечорі нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, бо нестримне бажання побачити її, переповнювало все поетове єство. Тим більше, що Щепкін ще восени минулого року, а потім і на початку 1858-го повідомляв Шевченка в листах: «Варвара Николаевна Репнина, которой я читал твоё письмо, просила меня передать тебе её душевный поклон»; «Репнина тебя целует». Зі свого боку, Шевченко просив Щепкіна: «Поцілуй... княжну Рєпніну»; «А як побачиш мого давнього друга Варвару Николаевну Репнину, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес».

Це прохання, сформульоване в листі від 4-5 грудня 1857 року, свідчить, як сильно хотілося Шевченкові прискорити зустріч із Рєпніною. Щепкін відреагував відразу. Вже 11 грудня він писав: «Адрес К[няжны]: на Спиридоньевской улице в приходе Спиридония в доме Аксакова». Це було відносно недалеко від Щепкіна. Можна було пройти по Старопименовському провулку, перетнути Тверську і по Єрмолаєвському провулку потрапити на Спиридоновську. Або вийти на Садову-Тріумфальну й по Садовому кільцю добратися туди ж. Втім, це була дорога з однієї дільниці міста — Сретенської, в іншу — Арбатську. Шевченко, хвилюючись, майже пробіг цю дорогу.

З Рєпніною він не бачився дуже давно. Востаннє вона писала йому десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи: «Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая! Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы Он привёл меня увидеть Вас ещё в сей жизни...» (Виділено мною. — В.М.).

Бог їм дав можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.


Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі посилав поет їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. «Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сивими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею лишався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання».

Російський журналіст Микола Ашешов, який у розпалі громадянської війни в Росії видав у Петербурзі брошуру про Тараса Шевченка, писав: «Побачення було холодним: десять років заслання, а, можливо, й нові суспільні настрої розділили ці дві душі, колись рідні…»

Наприкінці 20 рр. минулого століття Сергій Єфремов написав: «Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка в 1931 р.: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка». За словами Павла Зайцева, «зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».


Маємо також можливість прочитати художню трактовку зустрічі Шевченка з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія»:

«У Шевченка було велике бажання зустрітися з княжною Варварою. Її терпляче і саможертовне почуття викликало вдячність і найвищу повагу. Скільки ж то літ вони не бачилися?

Схвильовано переступив він поріг невеликого палацику, розташованого в центрі Москви. Княжна, попереджена про його візит, чекала в салоні. Серце її стукотіло, як молоток.

Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування.

Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.

Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.

Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки...»

Навряд чи в Рєпніної з’явилося таке бажання. Хібащо на мить. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й при другій зустрічі 24 березня, коли Шевченко з Щепкіним заїхали до неї додому наступного після Пасхи дня. Більше того, вже ніколи їх особисті стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між ними. З дослідників лише Ю.Лабинцев, нічтоже сумяшеся, стверджував, що «Варвара Миколаївна тепло зустріла поета». Шевченко ще прагнув якось підтримувати стосунки, скажімо, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В.Н. Репниной…» Лише через чверть століття в листі до Федора Лазаревського Рєпніна зізналася: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге». В 1887 р. знову підтвердила в журналі «Русский архив»: «Я видела Шевченка два раза в проезде его через Москву в Петербург и, к сожалению моему, переписка наша не возобновилась». Напевне, змучений засланням і хворобою бородатий поет видався їй тільки «совершенной изнанкой бывшего Шевченка», як сам він висловився в 1849 р. в листі до княжни...

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Ніхто, крім Рєпніної, не відштовхнув у Москві Шевченка. Та ще нагадаю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року змученим поетом щиро захоплювалася юна Катерина Юнге: «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое серце, за почти беспомощную доверчивость... Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю...» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?» Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С.Шереметєв писав стосовно тих років: «Сошлась она с приходским священником отцом Николаем... Он был её духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений».

...Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!
Втім, арбатка Маріетта Шагінян показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні прописи, а Іван Дзюба влучно написав, що почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства». Власне сама Рєпніна зізнавалася: «Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». Вона ще в 1844 р. зізнавалася Шевченкові, що тоді відчувала: «Я Вам надоела, как горькая редька и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием». В цьому вся драма їх стосунків. Навіть після того, як Шевченко в 1844-му від’їхав у Петербург, Рєпніна намагалася в листах направити його на праведний шлях: «Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание своё…»; «оставьте злых людей»; «слишком часто я вас видела таким каким не желала бы видеть никогда»; «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми»; «не увлекайтесь дурными Вашими знакомыми»; «оставьте злых, глупых, гадких»...

Починаючи від Михайла Чалого, довго вважалося, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді ці напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання. У Маріетти Шагінян читаємо: «Когда, после ссылки, он снова встретился с княжной в Москве и над ним, еще, в сущности, не старым, тяжкий опыт десяти лет прошел, как буря над лесом, превратив его в больного, облысевшего старика, а ее, уже старуху (Варварі Рєпніній йшов п’ятдесятий рік, і це був уже не той вік, в якому легко розпалити знову вогнище старих почуттів, які охоплювали її в Яготині. — В.М.), “счастливо переменил”, округлил и омолодил, Шевченко коротко записал в своем дневнике 17 марта 1858 года:

“Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”

Молитвы и подавленные страсти; мировоззрение, выросшее на отказе, нетерпимое к себе и другим, но овеянное дымкой большой поэзии действительно прекрасной и доброй души, — таков был новый друг Шевченко, встреченный им в Яготине и тотчас же страстно его полюбивший. Между этим другом и воздухом беспечной Мосевки была целая пропасть. Яготин и Мосевка исключали друг друга, тут была антипатия глубже человеческой, — антагонизм двух эпох, двух разных ми-ровоззрений».

Якщо не розглядатимемо ці два світогляди виключно в класовому розумінні, то можна сказати, що Шагінян досить точно вказала на давні витоки холодної московської зустрічі Шевченка й Рєпніної.

18 березня Тарас Григорович уже «легально» виїхав у місто зі Щепкіним. Проте наступного дня писав до Михайла Лазаревського: «Сьогодні був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать...». Таким чином, поет оцінив успішне лікування, здійснюване Дмитром Міном. В одному з листів до Щепкіна з Петербурга наприкінці 1858 року він просив поцілувати і Міна, й Кетчера... Лазаревський відповідав 23 березня: «Христос воскресе! Мій друже Тарасе! Жаль, что твое око наробило так погано; а ми ждали тебя сегодня (на Пасху. — В.М.) непременно. Пожалуйста, не мешкай, когда выздоровеешь».

Як же виглядав тоді Шевченко? Страшнуватий опис залишив Микита Савичев, з яким Шевченко зустрічався в березні 1858 року: «Тараса Григоровича не можна було пізнати, і я, лише придивившись, упізнав його. Жовтозелений, у зморшках, худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Наче дивився очима Рєпніної, яка також побачила Шевченка «зовсім потухшим», розбитим фізично й душевно. Безперечно, поет, який одужував, перебував не в кращій фізичній формі, але морально вбитий він, очевидно, на той час уже не був; досить прочитати його щоденник і листи, щоб переконатися в цьому.

Що ж до зовнішнього вигляду Шевченка після заслання, то зберігся автопортрет з бородою, виконаний Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді, який вміщено в енциклопедії. Привертають увагу високе мудре чоло і глибокі страдницькі очі. Григорій Галаган, який зустрівся з Шевченком 25 березня, писав: «Наш поэт сильно переменился, постарел; над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью при его глубоком взгляде даёт ему вид одного из мудрых наших дидов-полковников, к которым часто приходят за советом». 30 березня 1858 року, тобто відразу після повернення до Петербурга, Шевченко зробив першу фотографію з натури — «в шапці і кожусі». Додамо — з бородою — «відростив бороду, справжнісіньке помело...» Михайло Щепкін ще в січні 1858 року в листі до Шевченка з Москви в Нижній Новгород писав: «Цілую тебе в бороду». Катерина Толстая (Юнге), яка п’ятнадцятирічною бачила Шевченка відразу після приїзду в Петербург, згадувала: «Увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою...»

Хоча Шевченко й не був у захваті від згаданої фотографії, але через два роки створив на її основі автопортрет. З фотографії дивиться на нас згорьований, але мудрий і добродушний Кобзар з глибоким поглядом над широким чолом і лукавинкою в очах... Володимир Яцюк, який досліджував цей сюжет, зауважив: «На офортному зображенні дано іншу психологічну характеристику образу портретованого... бачимо майже повну протилежність: цілковита суворість, щемка туга, що межує з гнівом, таїна вольового спалаху очей» (Володимир Яцюк. Таїна Шевченкових світлин. — К., 1998. С. 16).

Гарно написав Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Тарас Григорович постарів, змінилося обличчя, але в його очах те саме тихе світло думки і почуття, якого я не міг забути після довгої розлуки».

А як виглядала Варвара Рєпніна? Є портрет художниці Глафіри Іванівни Псьол (1823-1886), з якою був знайомий Тарас Шевченко, написаний у 1839 р., коли Варварі Миколаївні виповнилося тридцять літ, тобто за чотири роки до її знайомства з поетом. Але хотілося побачити Рєпніну такою, якою її зустрів Шевченко в Москві в березні 1858-го. Виявилося, що така можливість є, і ми вміщуємо в енциклопедії акварельний портрет Варвари Рєпніної, створений якраз у 1858 р. Він зберігається у Державному музеї О.С. Пушкіна в Москві. Щоправда, досі під портретом, про всяк випадок, ставили знак питання: чи ж таки це справді Рєпніна?

Автором портрету був художник і літограф європейського масштабу Леопольд Фішер, який тонко відчував техніку акварельного малярства. Перед нами — блискучий зразок реалістичного салонного портрету, в якому художник не прагнув до скільки-небудь глибокого психологічного розкриття особистості, а вміло й добросовісно передав у насиченій кольоровій гаммі з використанням яскравих тонів іконографічну схожість. Якраз це й дало змогу науковому консультанту Державного музею ім. О.С. Пушкіна Н.Нечаєвій припустити, що на акварелі зображено саме Варвару Рєпніну. Справді, модель Фішера разюче схожа зі згаданим портретом Глафіри Псьол. Так само фотографія Рєпніної кінця ХІХ століття підтверджує цю схожість. На користь версії Нечаєвої свідчить і те, що портрет походить з родини Рєпніних.


«Скінчив переписування чи проціджування своєї поезії» (18 березня 1858 року)

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Ці рядки згадуються, коли читаєш запис у поетовому щоденнику 18 березня:



«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

Шевченко добре знав, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію. Щодо Щепкіна, то нове підтвердження його захоплення Шевченковою поезією, Тарас Григорович отримав уже в оселі артиста. Хотілося почути критичне слово Пантелеймона Куліша, з яким познайомився ще в 1843 р. та разом брав участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Куліш уже з появи «Кобзаря» і «Гайдамаків» почав висловлювати Шевченкові поради щодо виправлення в тексті творів «Катерина», «Іван Підкова», «До Основ’яненка».

Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще до приїзду в Москву. 21 лютого записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».

Про ці два автографи Шевченкових поезій, що маємо в так знаних «Малій» та «Більшій» книжечках, як їх охрестив Василь Доманицький. Сергій Єфремов зазначав: «Мала — писана в неволі, на засланні — на мініатюрному форматі ліпить рядок на рядок і літеру на літеру: дрібніше написано — менше паперу; менше паперу — легше сховати... Велика — писана вже на повороті і в Петербурзі — не знає цих утискливих умов поневільного існування і на обсяг не зважає».

21 лютого Шевченко переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої...»

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.
4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку».

Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»

14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:

...Отак її воєводи

Петрові собаки

Рвали, гризли... І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.
До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Відомо, що з перших днів перебування в Орській фортеці Шевченко близько зійшовся з польськими засланцями, часті зустрічі та розмови з ними навіяли задум написати поезію «Полякам». Під віршем поставив дату: «14 марта».

Отак-то, ляше, друже-брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили розвели,

А ми б і досі так жили.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка