Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка13/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22
Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.
Ці рядки перегукуються з «Передмовою» (1841) до «Гайдамаків», яка фактично стала післямовою. В ній Шевченко, який іноді сам передовіряв свої думи «старому кобзареві», писав:

«...Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками: весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», — а надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янська земля».

Такими були ключові, невідворотні слова, які свідчать про справжню громадянську й людську позицію геніального українського поета. Втім, Іван Дзюба писав, що в цих словах «не треба шукати “остаточної” відповіді Шевченка за запит українського буття. У нього будуть і інші відповіді. Проте й цю треба пам’ятати».

У випадку з віршем «Полякам» Шевченко дізнався про думку Куліша, який прочитав його ще в рукописі. Близько 22 листопада 1858 року Куліш писав поетові:

«Учора я сказав Вам дещо про стихи, да й злякавсь, щоб Ви не прийняли того за вхибу своєму достоїнству поетичному. Коли б хто інший написав Ваше слово до ляхів, то, може, високо я поставив би його... Но Ви самі собі поставили таку високу міру в печатаних і ненапечатаних Ваших віршах, що й найплохший критик зуміє вказати, що нижче її, тої міри. Може, я помиляюсь, як дитина, судячи про Ваші вірші, да лучче ж Вам знать, що дітська моя думка од Вас не замкнута, ніж не знать, що справді в чоловіка на думці!»

Шевченко створив у Щепкіна нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 14—15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки...», «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..». Останній вірш особливо різонув по серцю, бо нагадав недавню неволю, яку уярмлений поет порівнював із тяжкою долею багатьох «невільників і сиріт» Російської імперії:

Самому чудно. А де ж дітись?

Що діяти і що почать?

Людей і долю проклинать

Не варт, єй-богу. Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити взаперті?

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти. Горе нам!

Невольникам і сиротам

В степу безкраїм за Уралом.
16 березня Шевченко переписав з «Малої книжки» до «Більшої книжки» вірш «А.О. Козачковському»:

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті...

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.
Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург...

Нагадаю, що в першому варіанті два останні рядки звучали так:

Не дають мені в неволі

О смерті благати.


Поет, який нарешті вийшов на волю, не залишав життєвої надії на повернення в Україну:

А може, ще добро побачу?

А може, лихо переплачу?

Води Дніпрової нап’юсь,

На тебе, друже, подивлюсь.
Щемливими були рядки вірша «Понад полем іде...» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня.

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!


Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.
Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.
І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.
Цікаво, що, переписуючи вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...» («Косар»), а останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..» Тепер перед «Косарем» стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі...», що закінчувався так:

Холоне серце, як згадаю

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.
Таким чином, весь цикл «В казематі» закінчувався віршем «Чи ми ще зійдемося знову?..» Під текстом цього твору поет поставив дату занесення всього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».

Тепер цикл «В казематі» закінчувався вогненними рядками:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.


Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, знаходячись у помешканні Щепкіна в Москві.

Отже, 18 березня Шевченко завершив переписування й проціджування своєї поезії за 1847 р. На другій сторінці «Більшої книжки» поет написав друкованим шрифтом: «Поезія Тараса Шевченка 1847 р.».


«Заїхали до Максимовича» (18 березня 1858 року)

Перший після поетової хвороби виїзд із Щепкіним у місто розпочався візитом до Максимовича.

Поки друзі в дорозі, зазначимо, що Щепкін не здогадався або не встиг показати Шевченкові місто з, як тоді говорили, «підвищених пунктів», яких у Білокам’яній було, принаймні, чотири: Поклонна гора за Дорогомилівською заставою; Воробйові гори; місцевість Симонова монастиря й, нарешті, рукотворна дзвіниця Івана Великого. Здогадно, Шевченко побував на цій дзвіниці, втім, у всякому разі нам буде небезінтересно поглянути на тогочасну Москву з, так би мовити, висоти пташиного польоту. Петро Вістенгоф писав: «Лучшие виды Москвы из Кремля на Замоскворечье и с Воробьевых гор на всю Москву. Москвичи привыкли уже к этим картинам; но для человека, который видит их в первый раз или редко, они доставляют невыразимое наслаждение: взор ваш теряется в громаде огромных зданий, перемешанных с маленькими домиками, над которыми попеременно возвышаются золотые главы соборов и монастырей и высокие шпили древних московских башен, этих безмолвных свидетелей вековых событий, пронесшихся над славным городом, который, не раз разрушенный, восставал из своего пепла, и наконец опустошенный страшным пожаром славного 12 года, преданный огню и истреблению собственною рукою своих граждан, не хотевших, чтобы любовался им гордый завоеватель, снова роскошно цветет теперь довольный, прекрасный…» Ці рядки стосуються 40 рр. ХІХ століття, коли Шевченко вперше приїжджав у Москву, а тепер візьмемо на допомогу «Путеводитель по Москве» (1856), яким користувалися, коли поет гостював у місті в 1858-му, і піднімемось з ним на одну з названих точок:

«Тогда представится древняя столица во всем её протяжении, и взор зрителя, теряясь в отдаленности, не находит ей конца: виден Кремль с золотыми главами, видны все бесчисленные и разнохарактерные, и разноцветные храмы с их блистающими куполами и с разнообразными колокольнями, видны здания, делающие честь художникам, видна Москва река с её изгибами, видны, наконец, деревянные домики, поля, рощи, сады, огороды. Смесь всех этих предметов образует картину единственную, возбуждающую в сердце зрителя изумление и какое-то неизобразимое благоговение, так что и взор и самые мысли тупеют, так сказать, при этой необъятной картине».

Цілющу силу згаданих Воробйових гір москвичі відчували здавна і часто приїжджали сюди, особливо, у відповідальні моменти життя, щоб полюбуватися красотою панорами Москви й набратися духовних сил. Цікаво, що Михайло Кутузов напередодні відомої воєнної ради довго дивився на Москву з Воробйових гір і молився в тутешній церкві. Пізніше Антон Чехов так сказав про Воробйові гори: «Кто хочет понять Россию, тот должен прийти сюда и посмотреть на Москву».

На цьому можна було б і зупинитися, проте, виявляється, згори краще видно й характерні особливості різних адміністративних дільниць і географічних частин Москви, тож дозволю собі продовжити цитування путівника Шевченкових часів:

«Вся северная часть Москвы, за исключением крайней восточной и таковой же западной полосы до течения Москвы реки составляет главное место жизни и деятельности городской. Здесь соборы, монастыри, дворцы, здания вельмож, лавки и магазины, учебные заведения и увеселительные места, прекрасные улицы, привольные бульвары и сады; здесь святой Кремль, торговый Китай город, вечно кипящая жизнью Тверская улица, боярская Пречистенка и нарядный Кузнецкий мост с его заманчивыми французско-русскими вывесками. Замоскворечье резко отделяется от той части Москвы. Оно уже теряет характер столицы, в нем мало жизни, движения; тут много деревянных зданий, мало общественных учреждений. Это другой город, похожий более на губернский или хороший уездный городок. Между тем и эта огромная часть Москвы не без красы: здесь обращают на себя внимание различные благоугодные заведения, красивые купеческие дома с садами и всеми удобствами хозяйственной жизни. Вот чем именно Москва хороша, что с какой стороны на нее ни смотри, со всякой она представляет много предметов занимательных и важных! Северо-восточная и западная полосы Москвы наполнены почти исключительно фабриками. Юго же восточная часть Москвы, полуостров между течением реки Москвы и Яузы, называемый Рогожскою частью, представляет собой совершенно новый характер, нисколько не похожий на другие части города. Здесь живут исключительно торговые люди; в каменных их домах дубовые ворота на запор, у окон нижних этажей железные решетки, жизнь их вся за оградой, и в нее проникнуть иностранцу или иногородцу довольно трудно…»

Шевченко жив у Воротницькому провулку, недалеко від Тверської, і його самостійні та з Щепкіним прогулянки відбувалися в центральній частині міста, що була «головним місцем міського життя та діяльності». Проте загалом московська географія Шевченкових відвідин значно ширша. Він бував у Міській, Тверській, Сретенській, М’ясницькій, Міщанській, Басманній дільницях Москви.

Отже, відправимося з Шевченком і Щепкіним до Максимовича.

У поетовому щоденнику читаємо 18 березня:



«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы» (з осені 1857 року до весни 1858 року Михайло Максимович брав участь у редагуванні журналу «Русская беседа». — В.М.). Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер» (так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...». — В.М.), а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Ключові слова у цьому записі: «И грустно, и завидно». В сім’ї 54-річного Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Згадаймо, що незадовго до того, наприкінці 1857 - початку 1858 рр. у Нижньому Новгороді Шевченко неодноразово проводив час у «храмі Пріапа» (у давньогрецькій міфології Пріап — бог полів, садів і, водночас, покровитель плотських насолод) мадам Гільде. Скажімо, 1 листопада 1857 року занотував у щоденнику: «…Пошёл к маdame Гильде, где и положил якорь на ночь»; 26 листопада зафіксував: «…Отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде и там переночевал». Втім, якось поет записав у щоденнику, що й тут його знайшла нудьга. В той же час Шевченко випадково побачив двадцятирічну Лідію Голіцину — «чернобровое милое задумчивое создание». 18 листопада 1857 року після невдалого, на його погляд, сеансу з написанням портрету Софії Варенцової Шевченко знову зустрів юну Голіцину: «Впечатление неудачного сеанса как ветром свеяло. Полюбовавшись на это кроткое создание, я во весь день был счастлив. Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека».

Шевченко все життя прагнув до щастя з коханою жінкою і все життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Недавній нижньоновгородський епізод із Піуновою свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч). Мабуть, не випадково він переписав на пам’ять дружині Максимовича саме вірш «Садок вишневий коло хати...», який є поетичним гімном сім’ї та коханню:

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.


Марія Максимович була живим, але й недосяжним уособленням Шевченкових мрій про дружину. Родом з української землі, з рідної Київської губернії — красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з панської, поміщицької сім’ї. Але ж із небагатої — безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Тарас Григорович відповідав своєму братові Варфоломію Шевченкові на його пораду шукати собі дружину, ближчу за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій!..»

Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 рік дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку (тепер — Дев’яткін провулок) у Басманному районі Москви. М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці. Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали по Маросєйці — вулиці, назва якої пов’язана з Україною.


«Заїхали до мого старого приятеля А.М. Мокрицького» (18 березня 1858 року)

18 березня 1858 року Шевченко занотував у щоденнику:



«Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались».

Щось подібне сталося через кілька місяців у Петербурзі, коли вже Шевченко не впізнав Костомарова, якого давно не бачив. Микола Іванович згадував: «У 1858 році ми побачилися знову у стінах Академії мистецтв. Тарас не впізнав мене. Цілу годину я не казав йому свого імені, і він усе ж не назвав його, поки не почув від мене самого. Тоді він заплакав і цим показав, що не тому не впізнав, що забув про мене».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 р. було розташоване на М’ясницькій, у будинку Юшкова (тепер — № 21). Чотириповерховий будинок-палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побудував за часів Катерини ІІ генерал-поручик Іван Юшков. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлів, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар приписав «будинок Юшкова» архітектору Василю Баженову, правда, за непрямими доказами. Вдалося встановити, що Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 р. навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. В училищі вчилися або викладали Олексій Саврасов, Василь Перов, Іполит Прянишніков, Василь Пукірєв, Ісак Левітан, Абрам Архипов, Сергій Коровін, Володимир Маковський, Аполлон Мокрицький… З училищем пов’язані імена Івана Шишкіна, Василя Полєнова, Валентина Сєрова, Аполлінарія Васнєцова, Сергія Іванова…

Педагог училища Аполлон Миколайович Мокрицький (1810-1870) — український і російський маляр, педагог, у 1818-1822 рр. навчався в полтавському будинку виховання бідних дворян, опікуном якого був Іван Котляревський, а Михайло Щепкін якраз тоді служив у полтавському театрі. Гімназичний товариш Гоголя по Ніжину, на початку 30 рр. жив з ним у Петербурзі. Навчався в Академії мистецтв, був учнем Карла Брюллова. Мокрицький познайомився з Шевченком у Петербурзі, разом з Іваном Сошенком клопотався про звільнення Шевченка від кріпосної залежності і влаштування на навчання в Академію мистецтв. У своєму щоденнику докладно розповів про це. 25 квітня 1838 року Мокрицький був присутній при тому, як Василь Жуковський у петербурзькій майстерні Брюллова вручив Шевченкові відпускну.

У щоденнику Мокрицького знаходимо кілька цікавих штрихів про ставлення до молодого Шевченка Брюллова та Жуковського. А ще Мокрицький згадує, як у квітні 1838 року разом із Шевченком відвідав Ермітаж: «Дуже корисною була наша розмова в цьому святилищі, і на цей раз більш ніж коли побачив я достоїнства творінь першокласних майстрів».

У 1842 р. Мокрицький на власний кошт виїхав до Італії для вдосконалення художньої майстерності. Шевченко, до речі, ще раніше, на початку 1841 року сподівався, що за успіхи в малярстві його пошлють до Італії. Напівжартома писав 19 лютого до Григорія Квітки-Основ’яненка: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! А за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію, в самий Рим». Але в Італію офіційного відрядження в Академії не давали, й Тарас Григорович, очевидно, прагнучи побачити світ, у жовтні 1842 року виїхав із Петербурга на пароплаві, що прямував до Стокгольма. 18 листопада писав популяризатору «Кобзаря» Пилипу Корольову: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я... так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель...» Втім, жодних слідів одержання Шевченком закордонного паспорта не виявлено, тож, очевидно, далі Ревеля (Талліна) він потрапити й не міг.

В грудні 1847 року, Шевченко написав листа до конференц-секретаря Академії мистецтв Василя Григоровича, з якого видно, що він майже переконався в марності сподівань на відрядження з Академії, але ще плекав надію на закордонну поїздку:

«Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші.., а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич». Між іншим, у Шевченковій повісті «Художник» сказано щодо митця, вихованця Російської Академії мистецтв: «Потерять надежду быть посланным за границу на казенный счет — этого одного достаточно, чтобы уничтожить самую сильную энергию». Пантелеймон Куліш також мав думку Шевченка «за границю спровадити», щоб він там «ширше по світу поглянув». Все це не збулося. Шевченко, як і Пушкін, не виїжджав за межі Російської імперії, не бував у європейських столицях. Як пов’язано це з тим, що саме «невиїзні» поети найбільш уособили споконвічну духовну сутність своїх народів, стали духовними символами нації? Питання, що чекає на грунтовну відповідь.

Теплі згадки про Мокрицького є у повісті «Художник» і в листуванні Шевченка. Московський українознавець Михайло Забочень нагадав, що Мокрицький є автором призабутого нині портрета українського письменника Євгена Гребінки. За час, коли друзі не бачилися, Мокрицький до 1848 р., вже за підтримки Петербурзької Академії мистецтв, знаходився за кордоном, а після повернення став академіком, працював професором Училища малярства й скульптури. Шістнадцять років він не бачив Шевченка і не впізнав змученого засланням та хворобою поета, проте зустріч, судячи з усього, була теплою, бо через день поет ще раз зайшов до давнього знайомого.
«Заїхали в книгарню М.Щепкіна» (18 березня 1858 року)

Після візиту до Мокрицького, Щепкін повіз Шевченка до книгарні свого сина: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин подарил портрет знаменитого Николая Новикова».

Микола Михайлович Щепкін (1820-1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений...» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, ішлося між ними й про відкриття книгарні в Москві. Книгарню Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова було відкрито у вересні 1857 року і розташовувалася вона в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці знаходиться будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут з квітня 1918 року по грудень 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський. Тут його неодноразово відвідував Володимир Ленін.

У книгарні Миколи Щепкіна продавалися, передусім, книги видавництва, заснованого ним у Москві в 1856 р. разом з купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Текентійовичем Солдатьонковим, з яким Шевченко в книгарні й познайомився.

У видавництві «К.Солдатьонков і М.Щепкін» вибір книг для друкування здійснювався зі згоди всіх членів компанії, і всі вони несли юридичну та моральну відповідальність за кожне видання: Солдатьонков і Щепкін, як видавці, Кетчер — редактор. На час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг.

Спочатку було видано вірші Олександра Кольцова (1809-1842), якого шанував Шевченко. У листі до свого знайомого Андрія Лизогуба від 1 лютого 1848 року з Орської фортеці читаємо: «...Чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова и Кольцова, пришліть поезії святої ради». В січні 1850 року Шевченко прохав уже Олексія Бутакова прислати йому твори Кольцова. Як відомо, Кольцов бував в Україні, збирав тут пісні та прислів’я, написав кілька віршів українською мовою. В бібліотеці Шевченка були твори Кольцова, видані в 1846 і 1857 рр.

Цікаво, що вже на другий день від започаткування свого щоденника, 13 червня 1857 року, поет занотовує: «...Я, как сказал поэт наш,

Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей,

Для памяти минувших дней».
Цей чотирирядковий вірш Кольцова, вперше опублікований 1846 р., Шевченко цитує з пам’яті (!), з відмінністю тільки в пунктуації першого рядка (кома замість двох крапок). З мотивом кольцовської поезії певною мірою перегукується вірш Шевченка «Не для людей, тієї слави...» (1848):

Не для людей, тієї слави

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!
Та не забудьмо пояснення Івана Дзюби про те, що Шевченкові рядки не слід абсолютизувати: «тут є певний виклик і “людям”, і долі, — але,

звичайно ж, він і далі, навіть пишучи “для себе”, матиме на увазі й ту громаду, яку назвав “братія моя”; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю».

Свого часу Сергій Єфремов зазначав, що «Шевченка російська критика знезнавки часто любила порівнювати з Кольцовим». Микола Костомаров зазначав: «Це сталося тому, що вони не розуміли, що таке народний поет і не могли піднестись до усвідомлення його величі і значення. На їхню думку, народний поет — це той, хто може вдало зображувати народ і заговорити в його тоні. Таким і був Кольцов; у деяких своїх творах він чудово впорався з цим завданням, і його ім’я гідно сяє серед славетних імен російської літератури. Не такий був Шевченко, і не таким було його завдання. Шевченко не наслідував народних пісень… Шевченко як поет — це був сам народ…» У свою чергу Микола Добролюбов, оцінюючи Шевченка, писав: «Он — поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идёт с ним в сравнение…»

Наступними книгами видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін» були «Сочинения Т.Н. Грановского» та перший збірник віршів Миколи Огарьова, який у 1856 р. поїхав до свого друга Герцена в Лондон. У передмові до лондонського видання книги «Русская потаённая литература ХІХ столетия» Огарьов писав: «Україна прокинулася у Шевченкові, і... Шевченко народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним». У видавництві також вийшов у світ збірник громадянської лірики Миколи Некрасова, що відкривався віршем «Поэт и гражданин». В 1858 р. Було надруковано «Стихотворения А.Полежаева», опального поета, відданого Миколою І в солдати за сатиричну поему «Сашка» (1825), що містила випади проти самодержавних університетських порядків. Твори Полежаєва, Кольцова, Грановського знаходилися серед книжок, які належали Шевченкові й описані після його смерті Данилом Каменецьким. Нарешті, видавництво «К.Солдатьонков і М.Щепкін» випустило в світ друге видання брошури Івана Бабста «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала».

В книгарні Шевченко зустрівся з Євгеном Івановичем Якушкіним (1826-1905) — російським етнографом, правником, молодшим сином декабриста Івана Якушкіна. Коли Микола І хотів «ощасливити» сім’ю засланця і взяти його сина за державний рахунок у воєнний заклад, батько з Сибіру рішуче не погодився, і Євген Якушкін закінчив юридичний факультет Московського університету. Його тепло прийняли в московському оточенні Герцена. Вже в 1847 році, тобто тоді, коли Герцен виїхав за кордон, у листах молодого Якушкіна згадується Щепкін, можливо, він встиг познайомитися з Герценом.

Разом з Миколою Щепкіним Якушкін видавав твори відомих російських письменників. Публікував також етнографічні матеріали про Ярославську губернію, де мав маєток; пізніше брав участь у здійсненні селянської реформи в губернії. Якушкін двічі (у 1853 і 1856 рр.) їздив до Сибіру, де зустрічався з батьком і його товаришами, допомагав декабристам, радив їм писати мемуари. На прохання Якушкіна написали спогади його батько, а також Є.Оболенський, В.Штейнгель, М.Басаргін. Про все це добре знали в сім’ї Щепкіних. У серпні 1855 року по дорозі в Сибір Якушкін заїхав у Нижній Новгород, у якому тоді гастролював Щепкін: «Михаил Семёнович своим многочисленным знакомым, которых он не знал даже иногда, как зовут, рассказывал, что я еду в Сибирь и что он меня провожает». 16 квітня 1857 року дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала в Рим до сина Миколи та його дружини: «...Якушкину старику в Москве не велено жить, даже в Московской губернии... сын Евгений Иванович вот ездит к нему часто». Пізніше Якушкін видав мемуари свого батька.

Шевченко знав про Якушкіна ще з 1856 р., коли отримав його адресу в Москві для надсилання літературних творів у журнал «Русский вестник». Євген Якушкін подарував Шевченкові портрет російського просвітителя ХVІІІ — початку ХІХ століття в’язня Шліссельбурзької фортеці Миколи Івановича Новикова.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка