Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка14/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

«Приїхали додому і сіли обідати» (18 березня 1858 року)

З книгарні Миколи Щепкіна Шевченко і Щепкін повернулися додому: «Потом приехали домой и сели обедать». Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало людей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх... Гулянок Щепкін не любив, пияцтва не терпів.

Сам він розповідав друзям, що за молодих літ міг випити дуже багато: міцним був! Якось нібито випив 12 пляшок вина і дві пляшки рому. Щодо горілки, то перестав її вживати після того, як одного разу нібито випив одним духом вісім склянок.

Подібну байку розповідав Шевченко в повісті «Художник» стосовно видатного математика родом із України Михайла Остроградського (1801-1861): «Я и спросил его однажды: “Неужели вы вина никогда не пьёте?” — “В Харькове ещё когда-то я выпил два погребка, да и забастовал”, — ответил он мне простодушно».

Цікаво, що в 1855 р., на 50-річному ювілеї сценічної діяльності Щепкіна слов’янофіли подарували йому срібний ківш із написом: «Пиво не диво, и мед не хвала, а всему голова, что любовь дорога. Пиво добро; по три деньги ведро, пьют — лишь похваливают». Західники в свою чергу, піднесли артисту келих. Олександр Афанасьєв згадував: «Подарки поднесены, явилось и вино, налили в подаренный бокал, и Михаил Семёнович должен был обновить его. Когда начал он пить, вижу, рвётся сквозь толпу Шевырёв и кричит: “Пей из ковша!.. Наша добрая душа, пей из русского ковша!” — и Михаил Семёнович должен был пить и из русского ковша, который потом пошёл вкруговую».

Розповідаючи про те, як артист чекав царського маніфесту про звільнення селян, артистка Олександра Шуберт зазначала: «М.С. Щепкин не раз говорил, что если он доживёт до этого дня, то непременно пьян напьётся. После 19-го февраля (1861. — В.М.) на радостях задал обед. Народу было пропасть, лилось шампанское рекой. Дождался Михаил Семёнович этой радости, но напиться ему не дали: дети боялись за его здоровье…» Олександра Щепкіна-Станкевич згадувала, що в цей час тесть купив собі мініатюрний кришталевий келих, аби символічно підтримувати застілля.

Відомо, як гостро відреагував артист, коли на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Шевченко у Нижньому Новгороді нібито гульнув із друзями. Таке бувало, скажімо, 5 жовтня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «…У меня и сегодня ещё колеблется десница от позавчерашнего глумления пьянственного…» 9 лютого 1858 року зізнався в «беспутно проведенной ночи». Більше того, Михайло Чалий зазначав у праці «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882) стосовно нижньогородського періоду: «Упивавшийся до сих пор Тарас Григорьевич только по временам, после отказа невесты (Катерини Піунової — В.М.) запил надолго». Так от, у листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля...»

Справді, так жорстко й водночас із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг чи батько. Лист Щепкіна до сина Олександра Михайловича від 10 грудня 1851 року дає уяву про те, як жорстко наставляв Михайло Семенович навіть своїх дітей: «У людей, не рожденных с обеспеченным состоянием, вековой как бы закон — сперва труд, а потом удовольствия… А ты уже торопишься скорее об исполнении своих удовольствий. Они тебе прежде всего пришли в голову. Стыдно! Безнравственно мыслить об одних удовольствиях». Тож і Тарас Григорович виправдовувався: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!.. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний».

З цією подякою Шевченко відправив Щепкіну в листі від 9-10 лютого вже згаданий нами триптих «Доля», «Муза» і «Слава», певно прагнучи довести артистові свою творчу активність. Вірш «Слава» закінчувався рядками: «І любо з похмілля заснути». Та в щоденнику 9 лютого цей же вірш уже записаний з іншою кінцівкою: «І любо з дороги заснути». Певно, Шевченко вибрав цей варіант не без впливу листа, отриманого від Щепкіна.

У родині Щепкіних за скромним, але хлібосольним столом у пошані були чай і кава. Небога Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 по 1903 рр. Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: «Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей...»

Важко назвати тодішніх письменників, артистів, критиків, учених, які не чаювали у Щепкіна. В гостях у нього побував увесь цвіт Московського університету, а служителі Мельпомени тут завжди були своїми. За гостинним столом у Щепкіна, як згадував один із відвідувачів, «находило приют искусство, а простые и добрые обычаи семьи отрадно влияли на посещавшую молодёжь».

Характерно, що в Москві за частих дружніх зустрічей та знайомств у Шевченка жодного разу не траплялося надмірної випивки, не було через це ні однієї безсонної ночі, нездорового застілля, як це неодноразово траплялося в Нижньому Новгороді, а потім і в Петербурзі. Приміром, після «званого обіду» в книгарні Миколи Щепкіна 24 березня, Шевченко і Щепкін спокійно поїхали на музичний вечір до купця Варенцова. Так само наступного дня після великого святкового обіду на честь Шевченка, що його дав Максимович, поет ще відвідав Аксакових і Кошелєва, де познайомився з Волконським. В аурі Щепкіна та й загалом у товаристві нових поетових друзів культура застілля не стільки дотримувалася найсуворішим чином, скільки була закладена в їхній духовній ментальності.

Щодо Бодянського, то він також у надмірному вживанні спиртного ніколи не був помічений. Пантелеймон Куліш у поемі «Куліш у пеклі» навіть написав, що той

...зроду не вживав горілки

І смерть зустрів натощака.
Це чимале перебільшення. Недарма студенти університету, які бачили професора частіше й знали краще, смакували жартівливий чотиривірш про нього:

Вот чех наш с белым глазом,

Что смотрит дикобразом,

Он выпьет чарку разом

Подкрепительно!
Торкнемося хоча б мимохідь теми, яка зринула в ході нашої розповіді. З часу Михайла Чалого відомо, що Шевченко не цурався випивки, принаймні, на початку навчання в Академії мистецтв поет поринув, за словами Чалого, в «світські насолоди й аристократичні гульбища». Щодо цього періоду зустрічаємо цікаві міркування в Шевченковій повісті «Художник». Вони зводяться до того, що прихильниками веселого бога Бахуса завжди і скрізь були особи, які знаходилися за колом пересічних людей: «Это уже должно быть, непременное свойство необыкновенных людей». Разом з тим, однозначно засуджувалося п’янство: «Тогда прощай все — и гений, и искусство, и слава, и всё очаровательное в жизни. Все это уляжется, как в могиле, на дне всепожирающей рюмочки».

Саме такою була життєва позиція поета. Плітки про бешкетування п’яного Шевченка залишаються тільки плітками. Близький поетів друг Федір Лазаревський свідчив: «Мене обурюють розповіді про безчинства Шевченка у нетверезому стані. Я був знайомий із ним у кращі роки його життя, коли він був здоровий і дужий, але я жодного разу не бачив його п’яним до неподобства. Випивав він, щоправда, іноді чимало, але кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності і надзвичайної симпатичності. Душа його завжди знала міру. Чотиривірш, який він написав десь вуглем на стіні шинку, повністю характеризує такий стан:

Вип’єш першу — стрепенешся,

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Думка думку поганяє».


Пантелеймон Куліш також наводив ці рядки, які, за його словами, «Шевченко углем на стіні в шинку написав». Куліш свідчив про Шевченка: «Повернувшись на Україну в 1847 році, я знайшов його майже непитущим».

Звичайний варіант розвитку подій після випивки Шевченко сам описав у повісті «Капитанша» (1855): «Долго мы сидели за столом молча, изредка поглядывая друг на друга и на бутылочку со сливянкой, и, когда увидели, что на сухом дне бутылки ничего достойного внимания не оказалось, встали из-за стола и, выразительно пожавши друг другу руки, пошли спать». Так само закінчується випивка в абсолютно інших умовах Новопетровського укріплення, зафіксована в Шевченковому щоденнику 28 липня 1857 року. Йшлося про те, що напередодні ввечорі засланець повертався з гостей, виспівуючи українських пісень, і зустрів свого знайомого Андрія Обеременка: «Андрий, убедившись, что я совершенно пьяный, взял меня осторожно под руку, привел к вербе, разостлал свою шинель, нарвал и положил под голову бурьяну, положил меня, перекрестил и ушел...Я от души молча поблагодарил его и, недолго поворочавшись, уснул».

Олександр Лазаревський згадував, що весною 1858 року, коли Шевченко після повернення з Москви деякий час жив у Михайла Лазаревського, частенько вечеряли з чаркою:

«Повертався зі служби брат, і одразу ж виймалася з буфета горілка; наливалися дві чарки, одна для господаря, а друга для Тараса Григоровича. Ми з братом “столувалися” без горілки, що давало привід Тарасові Григоровичу, випиваючи чарку, зауважувати: “Хто п’є, той кривиться, а кому не дають, той дивиться” — і при цьому кидати лукавий погляд на тих, хто дивився...»

Загалом Шевченко з гумором сприймав легку чарочку до обіду. Кажуть, що, взявши її в руки, він зазвичай говорив:

— Як то ті п’яниці п’ють оцю погань, нехай уже ми люде привичні...

Ще декілька штрихів до цієї теми зі спогадів про Шевченка. Михайло Чалий посилався на українську письменницю Стефанію Крапивіну (Лободу), яка написала спогади про перебування Шевченка на квартирі її сестри влітку 1859 року в Києві.

З її розповіді під час свого квартирування Шевченко постійно вставав не пізніше четвертої години, щоб послухати, як пташки прощебечуть своє перше привітання літньому ранку. Вмивався він і молився в дворі, витягнувши власноруч з глибокої криниці відро «погожої» води. До чаю випивав чарочку і закушував пшоном — «бо воно і смачне, і зуби гострить, і в животі вискрібає всяку нечисть». Улюбленою його стравою був борщ, затовчений салом і заправлений пшоном, гречані вареники і галушки. Після обіду він ішов у сад, лягав під яблунею і голосно скликав дітей на розмову. «Кого люблять діти, казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Коли ж Тараса Григоровича починав змагати сон, діти, за умовою, повинні були тихенько розійтися. «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» — казали вони, розбігаючись. Проспавши богатирським сном дві години, Тарас знову випивав чарочку і закушував пшоном. «При всьому тому, пані Крапивіна свідчить, що сестра її жодного разу не бачила свого квартиранта п’яним, трохи випивши, він ставав тільки веселішим і говіркішим».

Борис Суханов-Подколзін, який хлопчиком у 1858-1860 рр. брав у Шевченка уроки малювання, розповідав: «У домі моєї матері, де він часто обідав і де вина подавалися на стіл у достатку, ніколи він не був напідпитку… Ніколи Шевченко при цьому не напивався...»

Микола Костомаров також свідчив, що п’яним Шевченка ніколи не бачив. Катерина Юнге згадувала: «Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня — я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова... Ми знали, звичайно, про його слабкість до міцних напоїв і намагалися стримувати його від цього, але виключно з остраху за його здоров’я...»

Шевченко, як пише наш сучасник Іван Дзюба, не був принциповим ворогом чарки, та він і не був її бранцем, як це пробували і пробують подати пасквілянти. Поет усім їм відповів сам: «Я свою п'ю, а не кров людську».
«Ввечорі був у Бодянського» (18 березня 1858 року)

18 березня поет зробив уже сам дуже важливий візит — до Бодянського. Про те, як сильно й щиро Шевченко прагнув зустрітися з другом, свідчить лист Максимовича до Бодянського від 13 березня, написаний після відвідин ним поета. «Тарас — у М.С. Щепкина уже другий день; вчера был я у него; он за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три, а между тем жаждет Вас увидеть. Отведайте его поскорее, возлюбленный земляче!»

Бодянський не зміг цього зробити, бо хворів, і Шевченко сам відвідав його: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Складається враження, що з приходом бородатого й прищуватого Шевченка до Бодянського в той вечір його дружина Марфа Микитівна, яка подавада чай тільки гостям, які їй сподобалися, звично підглянула крізь щілину в дверях і сказала сама собі: «Нет, не ндравицця!» І гість залишився без її препахущого чаю... Втім, можливо, в цьому випадку для Шевченка розмова з ученим «про слов’ян узагалі і про земляків особливо» була настільки важливою, що він у щоденнику не згадав про дружину Бодянського.

Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб уперше хоча б частково розшифрувати Шевченковий запис у щоденнику 18 березня й наповнити його конкретним змістом. Навіть у насиченій цікавими фактами статті А.Полотай «Шевченко і Бодянський» («Радянське літературознавство», 1965, № 8), написаній за матеріалами архіву Бодянського у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченко АН України, про це йшлося загальними словами: «Під час зустрічі Бодянський і Шевченко продовжили розмову про слов’ян, перервану довгими роками заслання поета. Говорили вони про земляків, про роботу Бодянського, про збирання та видання народних пісень». Лише згадка про видання пісенної збірки мала конкретний характер, але й вона потребує докладного розкриття.

Коли Шевченко прийшов до Бодянського, той зрадів невимовно, почав гарячково метушитися, роздягав гостя і тягнув його в кабінет, з порога розпитував про заслання й водночас сам щось розповідав, виправдовувався, що не зайшов до Щепкіна, бо прихворів: «Я і Осип, і осúп». Він незграбно тупцяв навколо Тараса Григоровича, не даючи йому оговтатися, наступав на ноги, говорив якісь дурниці й мудрі речі і дуже нагадував персонаж з вірша, про нього написаного:

Воззри теперь на бегемота,

На дальний типографский двор.

Ему Глаголица — охота,

И по древлянски он остёр.

Разнообразное сложенье

Являет в членах мудрый зверь.

Пойми его телосложенье

И остроумие измерь.


Нарешті Бодянський трохи вгамувався і звернув увагу на те, що Щевченко стоїть перед портретом просвітителя Миколи Новикова і розповідає, як йому сьогодні такий саме портрет подарував Євген Якушкін. Нарешті вони сіли за стіл, і Шевченко попросив розповісти про новини в слов’янському світі, в історичній науці та в його університетському житті. Бодянський потягнувся до газет, які лежали на столі...

Якраз у березні — 11 числа — газета «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» вкотре повідомляла:

«В книжной лавке Императорского Московского университета на Страстном бульваре, в доме Университетской типографии продаётся: «О времени происхождения славянских письмен, сочинение О.Бодянского, с атласом, состоящим из 19 снимков. М., 1855; цена 2 руб. с пересылкой 2 руб. 75 коп.»

Неможливо уявити, щоб у розмові «про слов’ян взагалі» вони не торкнулися цієї книги, вже знайомої Шевченкові. В ній історик зібрав усі відомі на той час джерела, дослідив праці попередників і дійшов висновку, що «слов’янська азбука, відома під назвою кирилиці, була винайдена в Царграді, Кирилом в 862 році». Ця точка зору не була новою, але Бодянський підтвердив її серйозною аргументацією. Пізніше дослідники високо оцінювали цю працю. Скажімо, Олександр Котляревський підкреслював, що «дослідження про час виникнення слов’янської писемності — настільна книга в усіх, хто займається слов’янською писемністю».

Сталося так, що якраз 18 березня 1858 року, тобто в день візиту Шевченка до Бодянського, «Московские ведомости» та «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» опублікували дві сенсаційні в контексті нашої теми публікації. На той час, коли Шевченко увечері цього дня прийшов до Бодянського, ці газети вже лежали на столі у господаря. Напевне, професор показав Шевченкові свіжі повідомлення в московській пресі та й докладніше розповів українському Кобзареві про що в них ішлося. Він ніяк не міг замовчати важливу для них обох інформацію, більше того, він обов’язково нею похвалився.

Отже, у вівторок 18 березня 1858 року «Московские ведомости» з чималим запізненням опублікували повідомлення про те, що 28 грудня 1857 року відбулося важливе засідання «Императорского общества истории и древностей российских» під головуванням графа Сергія Строганова і за участю дійсних членів Михайла Максимовича, Сергія Соловйова, Івана Забєліна, Олександра Афанасьєва та ін. і секретаря Осипа Бодянського... Поворот у долі Товариства та відновленні «Чтений» намітився ще на початку 1857 року, коли на засіданні Московського художнього товариства, що проходило в будинку президента Товариства Олександра Черткова, в розпалі дискусії граф Василь Бобринський побив Степана Шевирьова: «Был избит сильно и безобразно своим противником… рьяность одного наткнулась на буйство другого и получила своё». Так занотував Бодянський в щоденнику 18 січня 1857 року, розкривши й наслідки цієї події:

«Месяца через полтора с небольшим Государь, по донесению генерал-губернатора,.. решил: Бобринскому удалиться в свою деревню и не выезжать в Москву до разрешения, Черткову сделать выговор и удалить от места,.. а Шевырёва уволить из университета (с полной, впрочем, пенсией, хоть и не дослужил малой толикой) и сослать на житье в Ярославль. Наказание бόльше для него, чем для прочих; впрочем, особым прошением вымолил себе избавление от Ярославля. Это событие, наделавшее большого шума и соблазна в Москве и по России и даже описанное в некоторых заграничных газетах,.. повлекло за собою много перемен в университете и Обществе истории и древностей российских. Чертков, президент после графа С.Г. Строганова с ноября 1848 года, должен был удалиться…»

Секретар Товариства і редактор «Временника», що виходив замість «Чтений», Іван Бєляєв хотів було висунути на місце президента Товариства попечителя Московського навчального округу Євграфа Ковалевського, запросивши на засідання Товариства тільки тих членів, які його підтримували. Проте Бодянський був насторожі, він залучив членів Товариства, які голосували за Сергія Строганова. В результаті у березні 1857 року графа Сергія Строганова знову було затверджено головою Товариства історії і старожитностей російських, а на початку червня того ж року відновили видання «Чтений». Бодянського було обрано «видавцем» відновлених «Чтений» (Бєляєв деякий час залишався секретарем): «После того я в ответ сказал, что желал бы, чтобы это издание имело более счастливый конец, намекая на прежнее; что начало можно сделать не раньше нового года…»

Так і сталося. Наприкінці 1857 р., 27 грудня відбулося засідання, на якому Бодянський, як писала газета «Московские ведомости», «предоставил программу Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, как повременного издания в 1858 году». Видання мало виходити чотири рази на рік (у кінці лютого, травня, серпня та листопада) по одній книзі не менше 30 друкованих аркушів, «а коли потрібно, то й більше».

Намічений план успішно виконувався, і саме 18 березня «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» повідомляв: «Вышла книга первая Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Генварь — март». На той час Осип Бодянський жив саме цим! Якраз у день приїзду Шевченка в Москву — 10 березня — писав своєму братові: «Получишь ты 1ю книгу “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете” за генварь-март, которые вновь издаются мною».

То ж чи варто сумніватися в тому, що Бодянський показав першу книгу «Чтений» і Шевченкові, більше того, навіть звернув увагу на деякі публікації. Показати й розповісти було що!

В першій книзі «Чтений» за 1858 р. опубліковано «Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О.Бодянским. Часть І. 1649-1687 года». Ця документальна публікація досі виділяється серед виданих Бодянським джерел з історії України своєю науковою вагомістю. «Источники Малороссийской истории» Дмитра Бантиша-Каменського висвітлювали події в Україні з 1649 по 1722 рр. і відразу привернули до себе увагу наукової громадськості. Відповідаючи пізніше на критику з приводу деяких неточностей в публікації, Бодянський пояснював, що не мав можливості звірити зібрані Бантишем-Каменським документи з архівними оригіналами, а видав їх у тому вигляді, як їх зібрав учений, показавши, таким чином, його вклад у науку.

Навіть однієї цієї публікації в «Чтениях» було досить, щоб зацікавити Шевченка. Але це не все, що показав Бодянський поетові! В розділі «Смесь» було вміщено два вельми цікавих документи, назви яких наведемо, як їх пробіг очима в газеті Шевченко. Перший:

«Повседневная записка случающихся при дворе Ясновельможного, Его Милости, Пана Іоанна Скоропадского, войск Запорожских обоих строн Днепра Гетмана, оказий и церемоний, також и в Канцелярии Войсковой отправуемых дел, наченшийся 1722 году и оконченный в том же году, по представлении и погребении помянутого же Гетмана в месяце июле, Генерального Хоружого Николая Даниловича Ханенка. С историческими сведениями о сочинителе Действительного Члена О.Бодянского».

В самих «Чтениях» документ називався «Діаріуш или журнал, то есть повседневная записка». Це важливе мемуарне джерело стосувалося останніх місяців життя Івана Ілліча Скоропадського (1646-1722), який у 1708-1722 рр. був гетьманом Лівобережної України. До Скоропадського у Шевченка було негативне ставлення, що сформувалося, скоріше за все, під впливом «Истории Малороссии» М.А. Маркевича, де діяльність гетьмана оцінено як «смесь недоразумений и недальновидностей». Найперше в поезії «П.С.» (1848), присвяченій чернігівському поміщику Петру Скоропадському, Шевченко назвав останнього «потомком гетьмана дурного». Затим у повісті «Капитанша» він з іронією розповів, як «простакуватий» гетьман подарував Олександру Меншикову місто Почеп з волостю. В повісті «Прогулка с удовольствием не без морали» Шевченко згадав гетьмана як людину, що більше полюбляла кулінарію аніж державні справи, назвавши Скоропадського «великим знатоком и автором борщей».

Справді, за правління Скоропадського Москва значно обмежила державні права Гетьманщини. Між іншим, у 1720 р. за розпорядженням Петра І було заборонено друкувати книжки українською мовою. Незадовго до смерті Скоропадського (липень 1722 року) в гетьманській столиці Глухові було створено Малоросійську колегію — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні. Їй підпорядковувалися адміністративні й судові органи, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. За припущенням Бодянського, Скоропадський помер, «очевидно, от горести по случаю учреждения Коллегии…» Адже, гетьман намагався протестувати проти колоніальної політики Москви та обстоювати залишки гетьманської автономії, проте фактично не міг впливати на становище в Україні.

В опублікованому Бодянським документі діяльність Скоропадського простежено з січня по липень 1722 року генеральним канцеляристом Миколою Ханенком, який вийшов із відомого старшинського роду і був високоосвіченою для свого часу людиною. Бодянський писав про нього: «Генеральный хоружий, Николай Данилович Ханенко, принадлежит к замечательнийшим мужам Малороссии первой половины прошедшего (ХVІІІ. — В.М.) столетия, как по месту им занимаемому, которое считается, в нисходящем порядке 6-м после гетьманского, так равно и по образованию и участию, какое принимал он в происходившем в то время на его родине. Сверх того он принадлежал и к роду, памятному многим по многому».

В 1722 р. Ханенко разом із гетьманом Скоропадським їздив у Москву, щоб привітати Петра І з прийняттям ним титула імператора. В Москві Ханенко і склав свої записки, в яких основну увагу приділив політичному становищу України та взаємовідносинам Скоропадського і Петра І. Проте в «Діаріуші» міститься цікавий матеріал про життя та побут української старшини і російських дворян, про джерела зростання феодального землеволодіння в Україні, про податки, які сплачували козаки і селяни, в ньому згадуються скарги козаків на захоплення їхніх земель та угідь старшиною і т.ін.

Записки Миколи Ханенка надійшли в «Чтения» ще на початку 1848 р. від його нащадка, чернігівського поміщика М.Ханенка, але надрукувати їх Бодянський зміг лише через десять років. Залишаючи «Чтения», Бодянський взяв документ із собою, і в цьому мав підтримку його власника М.Ханенка, який писав Осипу Максимовичу в червні 1849 року: «Радуюсь за то родное, которое Вы спасли от рук Временников (йшлося про нових видавців органу Товариства, який називався «Временник». — В.М.), когда бы оно не вышло, но оно выйдет от Вас, освященное любовью и уважением…» Між іншим, це важливе, характерне й вагоме свідчення довіри до видавця Бодянського з боку його земляків, «которые имели случай узнать Вас лично или письменно. Кто говорит о Москве, то всегда говорит о Бодянском, но чаще говорят о Бодянском, не говоря о Москве» (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, ф. 99, од. зб. 104, арк. 110 зв., 111).

Бодянський писав про «Діаріуш» Ханенка: «Невольно переносишься в то время, читая эти простые заметки о ежедневных посещениях (в Москві. — В.М.) казацким гетьманом тогдашних сильных земли, и взаимно ими его, который при всей слабости своей всякого рода, имел ещё большое значение для них. Чем далее вчитываешься в этот простодушный рассказ, тем более не хочется оторваться от него». Публікації «Діаруша» передувала вступна стаття Бодянського «Историческое сведение о генеральном хоружем Николае Даниловиче Ханенке», датована 8 березня 1858 року, тобто за десять днів до зустрічі з Шевченком. Очевидно, Бодянський був задоволений і гордий тим, що може порадувати поета, який завжди цікавився у нього новинами з історичної літератури. Тим більше, що й сама його наукова передмова до публікації була цікавою і грунтовною, певно Бодянський міг озвучити якісь думки в ній висловлені. Скажімо, про документальну цінність «Діаріуша» Ханенка: «Важность сообщаемого в нём, надеюсь, каждый, занимающийся судьбами своего народа, оценит вполне». Хто ж, як не Шевченко, міг оцінити вповні зусилля Бодянського! Вчений знав, як боліла поету доля України, що підступно вирішувалася в Москві, він писав про «Діаріуш» Миколи Ханенка: «В нём слышим мы рассказ непосредственного очевидца, многому, в то время совершавшемуся в Белокаменной, и притом очевидца, вовсе не думавшего о гласности, но записавшего для себя “памяти ради” и удовлетворения собственной любознательности».

Весь дух історичної передмови Бодянського до «Діаріуша» Миколи Ханенка й акцентована вченим кінцівка її мали привернути увагу Шевченка: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себе Малороссиян, сынов её. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят прежде всего от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения».

Ось яку тему ніяк не могли обминути Тарас Шевченко і Осип Бодянський у своїй вечірній розмові «про слов’ян взагалі і про земляків зокрема».

Наступна публікація, про яку повідомляла газета 18 березня, називалася так:

«Милость Божия, Украину от неудоб носимых обид Лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск Запорожских Гетмана, свободившая, и дарованные ему над Ляхами победами возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезантованная в школах Киевских 1728 года. Сообщено Действительным Членом М.А. Максимовичем».

Йшлося про драму з історії України часів Богдана Хмельницького, що, на думку Михайла Максимовича, належала перу видатного українського і громадського діяча, вченого, письменника Феофана Прокоповича (1681-1736), який став одним із найближчих радників Петра І. В невеличкій передмові до публікації Бодянський писав, що вирішив «доставить возможным нашим любителям отечественной старины решить вопрос, точно ли драма эта принадлежит перу знаменитого иерарха, или же она произведение другого, пока загадочного для нас писателя первой четверти прошедшего столетия».

Безперечно, що під час зустрічі з Бодянським Тарас Григорович не міг навіть побіжно познайомитися з названими публікаціями. Досить сказати, що загалом вони складали понад 430 сторінок стислого тексту. Та поет однозначно зацікавився новими документами! Про це свідчить лист Олександра Лазаревського до Бодянського 9 травня 1858 року з Петербурга, в якому йдеться про Шевченка: «Последний, между прочим, просил меня (он живёт пока у нас) напомнить Вам о Вашем обещании прислать ему отдельные оттиски статей об Украине, напечатанные в 1-й книге «Чтений» за этот год» (Виділено мною. — В.М.).

Я навмисне залишив цей безперечний доказ насамкінець, адже, сподіваюся, читач і так переконався разом зі мною, що 18 березня Бодянський не міг не показати Шевченкові згадані публікації на українську тематику в першому числі «Чтений» за 1858 р.

Так само очевидно, що під час розмови з Бодянським Шевченко дізнався від нього про роботу братів Осипа і Федора Бодянських над збіркою українських народних пісень, бо розповідав про неї у Петербурзі. Олександр Лазаревський у згаданому листі писав: «Особенно порадовались, что наконец знаменитый Ваш сборник увидит свет; весточку эту привёз сюда п[ан] Шевченко».

Друзі та знайомі Бодянських уже давно знали про підготовку ними пісенного збірника, до публікації якого Осип Максимович все ніяк не міг приступити, хоч і мав під началом журнал — «Чтения». Передусім, про це вже давно було відомо саме Шевченкові, адже ще в липні 1844 року Бодянський написав йому, що збирається «печатати… свій запас наських пісень». Відсрочку вчений пояснював завантаженістю роботою, від якої голова ходуном: з одного боку, кафедра, де всякий крок треба самому прокладати, а з другого — Товариство зі своїм журналом, який усією своєю вагою лежить майже на ньому одному.

Втім, коли Пантелеймон Куліш запропонував Бодянському передати йому зібрані братами пісні, той відмовив, і Куліш писав професору в вересні 1846 року: «Отказ ваш в сообщении мне песен не только не огорчает меня, но восхищает. Печатайте! (Только, ради Бога, отмечайте, где какя песня записана и не составляйте из двух одной)». В тому ж таки 1846-му письменник і вчений Яків Головацький, якому Бодянський ще минулого року надіслав до Львова «Кобзар» і «Гайдамаки» Шевченка, вже вдруге повідомляв Осипа Бодянського, що він готовий передати до його великого збірника свої пісенні записи. Вирішивши нагромаджувати свій пісенний матеріал, вчений разом з тим не затримував готову збірку пісень, передану Головацьким, і почав друкувати її в «Чтениях» 1848 р., але тут уже завадила «флетчерівська історія». Між іншим, обережний і досвідчений Бодянський поступив мудро: «А чтобы помещение песен в издании Исторического общества и притом песен, хотя и русских, но не Руси Московской, не могло возбудить каких-либо толков и пересудов, то я предпослал, прежде всего, собрание песен великорусских, принадлежащее Петру Васильевичу Киреевскому…» Дуже цікавий і яскравий штрих до умов, за яких Осип Максимович друкував українські джерела. Зауважу, що з зібрання Киреєвського він опублікував насамперед твори напівцерковного походження, так звані «духовні вірші», тобто найменш цінну частину, але найбільш вигідну з огляду на цензуру.

«Були й інші, ще важливіші причини, що спонукали О.Бодянського підійти з особливою відповідальністю й сумлінністю до задуманого ним видання українських народних пісень, у якому передбачалось врахувати найбільшу кількість варіантів (“різнослів’я” за термінологією О.Бодян-ського). Потреба саме в такій збірці зумовлювалася станом української фольклористики середини ХІХ ст., зокрема браком узагальнюючих видань, що охоплювали б першоджерельний пісенний матеріал усіх жанрів з усієї етнографічної території» (О.І. Дей. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських. В кн. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. С. 28—29). Такий підхід робить честь Бодянському, котрий як ніхто відчував потребу в грунтовному, науково забезпеченому виданні українських народних пісень, вільному від випадкового й сумнівного матеріалу, від перекручень і неточностей.

Далі Бодянський продовжував примножувати пісні й варіанти для задуманого зібрання і не втрачав надії випустити його в світ. У його документах нерідко зустрічаються підтвердження цьому. Скажімо, в щоденнику Бодянського за грудень 1849 року є запис про зустріч з Гоголем 21 грудня, в ході якої «разговор перешёл к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему и который намеревался помещать в “Чтениях…”» 1 листопада 1852 року Бодянський занотував в щоденнику: «В проезд свой в Петербург из Малороссии П.А. Кулиш отдал мне все свои списки малороссийских песен на отдельных листиках из печатных сборников. Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 назад сделал для себя точно также и из одного с ним источника». В червні 1853 року Куліш знову заїхав до Бодянського: «хвалился очень удачной поездкой, где собрал довольно неизвестных доселе «Дум» у одного бандуриста-шута Черниговской губернии, Сосницкого уезда, и подарил их мне…»

Збереглися листи Бодянського до студента Київського університету, який надсилав йому малоросійські пісні. 14 серпня 1855 року вчений писав: «Сердечно благодарю вас за присланные малороссийские песни. Хоть они и не цельные, но все же и обломки нередко годятся к делу. Впрочем не из таких ли нецельностей строят нам мозаичные картины? Будем благодарны и за то, что дошло к нам и в этом виде. Все почти эти обломки мне давно уже известны; а все же чем больше, тем больше и лучше для человека, занимающегося таким, как я, делом. Есть из чего повыбрать, знаешь, что и как портилось, переделывалось и т.п.». Через рік, у жовтні 1856 року знову про те ж саме: «Сердечно благодарю вас за ваше обязательное письмо и при нем тетрадку малороссийских песен. Между ними есть несколько довольно милых, хоть вообще известных. Впрочем, найдется 3-4 таких, что годятся в разнословия. Чем больше последних, тем лучше». Привертає увагу доброзичливий тон, яким професор звертався до студента-земляка. І хоча, як видно, всі прислані пісні Бодянському були відомі, він знайшов слова, щоб щиро подякувати й підкреслити вагомість надісланих йому матеріалів.

З того часу багато води спливло до зустрічі з Шевченком, але збірник ще не вийшов. Утім, сам Бодянський вважав, що народні твори ніколи не втрачають своєї ваги: «Я не раскаиваюсь, что по сю пору не видал ещё ни песен, ни пословиц: когда подумаю, в каком виде явилось бы то и другое 10-ть лет тому назад, и в каком теперь — слава те Христе!» Він не каявся, що досі не видав ще ні пісень, ні прислів’їв: коли подумаю, в якому вигляді з’явилось би те й інше десять років тому, і в якому тепер — слава тобі Христе! Звичайно, життя людське яко квіт польний, але живий живе й гадає.

За спогадами сучасників, у зібранні братів Бодянських нараховувалося близько 8 тисяч пісень. Між іншим, три пісні були надіслані Михайлом Драгомановим для журналу «Житє і слово» і збереглися в архіві Івана Франка. Одна пісня була переписана Драгомановим, а дві — Лесею Українкою. Крім того, Бодянський зібрав понад 1,5 тисяч прислів’їв, «совсем приготовленных к печати».

За життя Бодянського збірка так і не побачила світ. А видана була у Києві аж 1978 р. до 170-річчя з дня народження і 100-річчя з часу смерті Бодянського та в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів. Мені довелося взяти участь в організації та роботі цього з’їзду, і я пам’ятаю, з якою увагою поставилися зарубіжні українці до книги, що вийшла в світ якраз перед славістичним форумом чималим тиражем — 8 тис. примірників.

Збірці передувала глибока й грунтовна передмова Олександра Дея «Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських», у якій зроблено висновок, що спадщина братів Бодянських «є багатим внеском в науку про народну творчість». Про самого Осипа Бодянського було зазначено: «Можна без перебільшення сказати, що О.Бодянський був на свій час одним із найвидатніших знавців слов’янських пісень, висловив багато власних думок про них і оригінальних спостережень. Особливого значення заслуговує його цінний внесок у справу збирання, дослідження та видання української народної пісенності».

Тепер ще один сюжет, якого напевне торкнулися в розмові про «слов’ян узагалі» двоє друзів. Бодянський розповів поетові про ідею створення благодійного комітету з метою підтримки слов’ян, які приїжджали в Москву для здобуття освіти та іншої допомоги. Про «Общество вспоможения славянам южным» якось ішлося в щоденнику Бодянського влітку 1857 року. Принаймні, саме в 1858 р. з ініціативи професорів Московського університету Осипа Бодянського, Федора Буслаєва, Сергія Соловйова і Михайла Погодіна Слов’янський комітет розпочав у Москві свою благодійну роботу. Щоб заробити для цього гроші професори університету читали численні публічні лекції. 30 квітня 1858 року Бодянський записав у щоденнику, що було влаштовано збори с участю Кошелєва, Хомякова, Погодіна та ін., на яких зібрали гроші «для вспоможения болгарам вообще». Ця робота велася в руслі створення в Росії після Кримської війни 1853-1856 рр. слов’янських комітетів — громадсько-політичних і благодійних організацій, що діяли аж до початку ХХ століття. В сучасному російському «Хроноскопі» (2003) згадану подію зафіксовано: «В Москві створено Слов’янський комітет. Поступово відновлювалися позиції Росії на Балканах».

На час зустрічі з Шевченком п’ятдесятирічний Осип Бодянський був у зеніті творчих сил і можливостей. Цікавим підтвердженням його авторитету як редактора «Чтений» й українознавця навіть у високих офіційних колах свідчить епізод, записаний ним у щоденнику 9 травня 1858 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви. Йдеться про те, що на початку травня у місто прибув новий міністр освіти Євграф Петрович Ковалевський, і 9 травня в Московському університеті відбулася зустріч з ним. Тепер читаємо у Бодянського:

«Мая 9-го 1858г. Пятница. В половине 12-го явился новый министр в залу актовую круглую старого университетского здания. Я, по обычаю, стоял позади всех у окна, недалеко от кафедры; однако он пробрался ко мне, взял за руку, долго жал, спросил, каково идут “Чтения”, на что сказал я: “Плетемся по маленьку”. И потом, возвыся голос, он сказал: “Я имею к вам большую просьбу. Одна высокая особа просила меня узнать, нет ли печатного полного словаря для Малороссийского языка. Мне в Петербурге указали на вас, т.е., что лучше всего это может сказать мне Бодянский. Нет ли такого?” – “Нет”, – отвечал я. – “Однако же, подумайте”. – “Тут и нечего думать, да и выдумать нельзя того, чего нет”, – повторил я».

Можна не сумніватися, що цю коротку розмову було записано Бодянським слово в слово, неправди й неточності професор не любив, тим більше в щоденнику. З неї випливає, що вченого-славіста добре знали не тільки в Москві, а й у Петербурзі, а він тримався, по-можливості, незалежно і знав собі ціну. В його відповідях навіть тамується професійна зверхність над міністром освіти, який не знає елементарного — про відсут ність в Росії словника української мови. Та якби Бодянський був справді повністю незалежним, то він, мабуть, сказав би: «Читайте Шевченка, коли хочете відчути й вивчити українську мову».

Де жив у 1858 р. Осип Бодянський? Виявилося, що в Газетному провулку, на його початку в будинку Ігнатьєва (не зберігся). Недалеко від будинку Бодянського знаходилася церква Успіння Божої Матері, а ще — будинок Бабіних (№ 4), в якому якраз у 1858 р. розташовувалася Перша центральна міська телеграфна станція, де працювали апарати Морзе і Юнга та стояв унікальний апарат, здатний передавати фототелеграми.

У березні 1858 року Шевченко зустрічався з Бодянським один раз і наодинці. Проте значення цієї вечірньої зустрічі важко переоцінити. Шевченко напевне подякував професору, який не забув його у важкі роки заслання. Та найголовніше поет, як і в попередні зустрічі, отримав від історика в акумульованому вигляді величезний обсяг інформації, такий потрібний для нього, роками відірваного від України. Бодянський занурив Шевченка в новітні публікації з історичної тематики, розповів про свою дослідницьку роботу в україністиці.

Ніхто інший, навіть Михайло Максимович, не був заряджений українським духом так, як Осип Бодянський. Якщо у Олександра і Олени Станкевичів Шевченко міг «весело, попросту побалакати про Малоросію», а в родині Сергія Аксакова відчути «щиру сердечність у ставленні до Малоросії», то тільки в Бодянського поет міг «наговоритися досхочу про слов’ян і про земляків особливо».

Не забудьмо, що серед земляків, які пішли з життя, вони обидва ставили на перше місце незабутнього Гоголя, у сприйнятті Шевченка саме Бодянський був живою зв’язуючою ланкою між ним і Гоголем. Тому можна не сумніватися, що ім’я Гоголя прозвучало в той вечір. Адже лише шість років пройшло з часу смерті письменника, Шевченко пам’ятав про це і цілком міг розпитати очевидця трагічних подій. Та й сам Бодянський, скоріше за все, згадав про Гоголя. Тож через зустріч із Бодянським у Москві український геній Шевченко доторкнувся до пам’яті іншого українського генія — Гоголя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка