Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка15/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

«Обходили з Щепкіним пішки принаймні чверть Москви» (19 березня 1858 року)

19 березня о десятій годині ранку Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно. Ця інформація та наступні дані про тодішню погоду в Москві зафіксовані в документі «Температура и погода в городе» і є точними. До речі, починаючи з 19 березня й до від’їзду Шевченка, температура в місті лише один раз — ввечорі на Благовіщення — опустилася нижче 0°, майже всі дні було тихо й хмарно. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії... Очевидці свідчили, що Щепкін супроводжував Тараса Григоровича в прогулянках по місту. Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семенович «невідступно супроводжував його по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время “великим постом” спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком по крайней мере четверть Москвы». У старомосковській мові був близький за смислом вираз: «окружить Москву», тобто багато ходити по місту, побувать у багатьох місцях. До речі, самі москвичі насправді по місту пішки ходили мало — не прийнято було. Багатії мали власний виїзд, а всім іншим доводилося звертатися до візників. Те, що Щепкін пропонував Шевченкові пішохідні прогулянки, свідчить про його щире прагнення докладно познайомити друга з містом.

Насамперед, Щепкін повів поета до Кремля, потім друзі подивилися, щоправда здалеку, на будівництво храма Христа Спасителя. В 1956 р. художник Михайло Хмелько створив цікаву картину, що офіційно називалася «Т.Г. Шевченко і М.С. Щепкін оглядають Кремль у Москві», написану в дусі того часу. Неозброєним оком видно, що поет і художник аж ніби демонстративно повернулися спинами до Кремля з його величними, прекрасними соборами і стурбовано та замислено споглядають простір над вантажником, який піднімає по сходах чималий лантух. Іван Волошин писав у брошурі «Т.Шевченко і М.Щепкін»: «Шевченко й Щепкін на набережній Москви-ріки дивляться на тяжку, виснажливу роботу вантажників. Скільки співчуття до них читаємо ми у погляді поета й глибоких роздумів у злегка примружених очах старого актора! І сірий, тьмяний колорит картини ніби підкреслює сумний настрій обох спостерігачів». Якраз оцей соціально-класовий акцент особливо підкреслювався; кажучи словами Шевченка, «все б то це нічого», проте картину варто було б назвати інакше. Дрібні парадокси соціалістичного реалізму...

Шевченко бачив, що Щепкін втомився і відразу пристав на його пропозицію зайти перепочити до Станкевичів.

В поетовому щоденнику читаємо:

«Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую».

Те, що гості у Станкевичів лише «напилися чаю», зовсім не говорить, що господиня була недосить гостинною. Навпаки! Чай у Москві був традиційним московським шануванням гостей.

Судячи з усього, самого Станкевича не було вдома, але Олена Костянтинівна виявила себе справді гостинною господинею. Про це переконливо свідчить те, що в той же день Шевченко і Щепкін прийшли до неї вдруге і обідали у Станкевичів.

Олімпіада Міницька, яку зустрів у Станкевичів Шевченко, була близька їм і належала до родини, пов’язаної з літературно-громадськими колами Москви. Іван Міницький був членом гуртка Тимофія Грановського і багаторічним кореспондентом Тургенєва. Вірогідно, що Шевченко познайомився з Міницькою в 40 рр. ХІХ століття, можливо, навіть у родині Станкевичів, адже Щепкін вже тоді міг привести поета до них.

Про залишок дня 19 березня Шевченко написав коротко: «Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Немає сумніву, що поет залишився задоволеним цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: «возвратилися дивяся бывшему».

Отже, Щепкін 19 березня протягом восьми годин показував Шевченкові Москву і москвичів, пройшов з ним по московській грязюці кілька кілометрів, що було неабияким фізичним навантаженням для сімдесятирічного артиста: «Мой неразлучный спутник и чичероне Михайло Семёнович сегодня ставил себе банки» Цей Шевченковий запис у щоденнику наступного дня — 20 березня — був не випадковим, адже Щепкін в цей день почував себе неважно.


«По Тверській відправився в Кремль» (20 березня 1858 року)

20 березня запис у Шевченковому щоденнику починається так: «Мой неразлучный спутник и чичероне Михайло Семенович сегодня ставил себе банки, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь. Поутру велел я кучеру вымазать себе сапоги добрым дёгтем. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль».

Така підготовка не була марною, навпаки, вона свідчила, що Тарас Григорович здобув урок із вчорашньої прогулянки зі Щепкіним по московській грязюці. В Москві, як писав сучасник, «грязи и навозу на улицах, особенно весной и осенью было весьма достаточно, так что пешеходы теряли в грязи галоши, а иной раз нанимали извозчика специально для переправы на другую сторону площади». Так було і в той день, бо зранку в Москві термометр Реомюра показував +3,2°, а вдень ще потеплішало до + 5,3°. Стояла тиха й похмура погода, відчутно дув південно-західний вітер, сніг танув, утворюючи під ногами брудну кашу...

Отже, вранці 20 березня Тарас Григорович наказав кучеру змазати добрим дьогтем чоботи. Не залишимо без уваги цікавий штрих. Це означало, що Михайло Щепкін найняв на якийсь час, можливо, навіть у зв’язку з приїздом Шевченка, кучера з дрожками, який заразом виконував і дрібні доручення. В Москві це практикувалося, навіть існував термін «місячний візник».

Коли о 10-й годині ранку гість Щепкіна вийшов через Пименовський провулок на Тверську вулицю, то найперше зупинився біля величних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 р. Місце для них біля Тверської застави вибрано не випадково — Тверська вулиця й далі Петербурзьке шосе (тепер — Ленінградський проспект) були початком шляху з колишньої столиці Москви до столиці нової — Санкт-Петербурга. Навряд чи Шевченко захопився урочистою піднесеністю величного ряду скульптурного декору, зокрема 48 гербами російських губерній, які відбивали нашестя Наполеона, та героїчністю образу Тріумфальної арки з колісницею Слави на самому верху — шестіркою коней з крилатою богинею і лавровим вінком. Але, тонкий знавець архітектури, мабуть, оцінив, що вона разом з площею, забудованою з обох боків спорудами однакової форми фасадів (за проектом головного архітектора з відбудови Москви після пожежі 1812 року Осипа Бове) утворила красивий міський ансамбль. (У 1936 р. Тріумфальні ворота було знесено, а в 1966-1968 рр. відновлено на новому місці — на Кутузовському проспекті біля Поклонної гори).

Знову зупинився на Страстній (нині Пушкінській) площі, щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849-1855 рр.) Страстний монастир і його нову дзвіницю. Цю зупинку можна уявити собі в режимі реального історичного часу: в енциклопедії вміщено репродукцію з літографії, зробленої в середині ХІХ століття за малюнком І.Шарлеманя. На просторій площі бачимо підводу з тюками сіна й багату карету, водовоза, прольотку і звичайну селянську підводу з якимись мішками та зовсім пусту. Привертають увагу нові стовпи для ліхтарів, у цей час вони були гасовими і підтверджують датування міської сценки другою половиною 50 рр. ХІХ століття. Понад два десятки москвичів, деякі з них у дозвільному стані, один навіть грається з собакою...

Страстний монастир входив тоді до Сретенської дільниці міста. В адміністративному документі тих часів читаємо: «Страстный, девичий, у Тверских ворот. В нём церкви: Алексея, Человека Божия; Архистратига Михаила; Страстной Божией Матери». Раніше в монастирі була церква Антонія і Феодосія Печерських. Антоній Печерський, монах, пострижений на Афоні в 983 р., поселився в печері Києво-Печерської лаври, викопаній Іларіоном, майбутнім митрополитом. Феодосій Печерський прийшов у Київ в 23 роки, вчився в Курську, став ігуменом, писав молитви, повчання, послання. Обидва причислені до лику святих. Навпроти Страстного монастиря на розі Тверської вулиці на місці колишнього Києво-Печерського подвір’я (ХІV—ХV століття) стояла церква Дмитрія Солунського, до якої в пушкінські часи полюбляли приїжджати на службу найбагатші і найзнатніші москвичі. З’їзд знатних богомольців іноді бував таким великим, що карети стояли вздовж Тверської та Тверського бульвару. Згадана церква славилася своїм хором, а в архітектурному плані цікава тим, що її шпилі поставлено на шатрах і дзвіниця мала незвичну чотиригранну форму шатра середини ХVІІ століття. Знесено в 1933 р., на її місці тепер стоїть житловий будинок № 17 з відомим магазином «Армения» і Квартирою-музеєм скульптора Коньонкова.

Шевченко йшов Тверською — однією з найстаровинніших у Москві, назва вулиці походила від назви дороги на Твер. «Тверь в Москву дверь», — стверджувало народне прислів’я. Споконвіку Тверська була парадною, ця почесна роль остаточно затвердилася за вулицею в ХVІІ столітті, коли всі іноземні посольства проїжджали на Красну площу, в Кремль лише нею. З петровських часів Тверською відбувалися урочисті в’їзди в Москву імператорів та імператриць. Наприкінці XVІІІ — початку ХІХ століть Тверська від Охотного ряду до Садового кільця сформувалася як аристократично-громадська вулиця з дорогою і пишною забудовою, багатьма церквами і магазинами... В цей час її по праву можна було називати вулицею архітектора Матвія Казакова; за його проектами тут було зведено громадські будинки, садибні комплекси, розкішні особняки-палаци.

Незмінно привертав увагу гостей міста будинок Хераскова недалеко від Тріумфальних воріт, в якому знаходився Англійський клуб з відомими на всю Москву левами біля входу, і поет також звернув увагу на них.

Поруч із особняками, подібними до будинку Хераскова, довго залишалися на Тверській і старі дерев’яні будиночки. Та й ширина вулиці в межах Садового кільця не перевищувала 20 метрів, тобто вона була вужчою за сучасний Арбат. Згадаймо пушкінські рядки з «Евгения Онегина»:

... Уже столпы заставы

Белеют; вот уж по Тверской

Возок несётся чрез ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах.


Відомий поет, князь Петро Вяземський у свою чергу залишив саркастичну строфу про післяпожежну Тверську:

...Здесь чудо-барские палаты

С гербом, где венчан знатный род.

Вблизи на курьих ножках хаты

И с огурцами огород.
Контрасти вулиці впали у вічі Віссаріону Бєлінському, який писав у статті «Петербург и Москва»: «Въезжая в первый раз в Москву, наш петербуржец въедет в новый для него мир... Ему покажут Тверскую улицу, и он с изумлением увидит себя посреди кривой и узкой, по горе тянущейся улице, с небольшой площадкой с одной стороны улицы, на которой самый огромный и самый красивый дом считался бы в Петербурге весьма скромным со стороны огромности и изящества домом, со странным чувством увидел бы он..., что между двумя довольно большими каменными домами скромно и уютно поместился ветхий деревянный домишко...»

Таким «петербуржцем» у Москві був у середині 40 рр. і сам Шевченко. Втім, Тверська дедалі більше набувала вигляду європейської вулиці, ставала центром світського й культурного життя. В розділі «Путешествие Онегина» Пушкін, описуючи приїзд свого героя в Москву, найперше відправляє його на Тверську вулицю: «В Москве очнулся на Тверской».

Шевченко йшов багатолюдною і гомінкою вулицею з кінця її, тобто вниз від Садового кільця, в очах миготіло від численних вивісок магазинів одягу, взуття, ювелірних виробів, а також — табачних лавок і розмаїтих ремісників, включаючи «мозольного майстра». Можливо, поет відзначив для себе, що рекламні вивіски на Тверській ошатніші й грамотніші, ніж на інших московських вулицях. Принаймні, у москвознавця М.Давидова зустрічаємо стосовно того часу, коли поет і артист прогулювалися Тверською: «Тверская, в особенности же Кузнецкий мост достигли значительного прогресса в отношении внешности расположенных на них магазинов, но большинство торговых заведений и лавок на других улицах сохранило прежние допотопные вывески с неграмотными, нередко смешными надписями и картинками, наивно изображавшими сущность торгового предприятия…»

Коли в 40 рр. Шевченко бував у Москві, він мав справу в основному з лавками, хоча й тоді з’являлися перші магазини на Тверській і Кузнецькому мосту. В свідомості москвича магазин протиставлявся лавці як великий «європейський» заклад — дрібному, простонародному. Вже згаданий М.Давидов писав: «Магазины, в особенности на Тверской и Кузнецком мосту, приняли более элегантный вид, витрины их стали пышнее и заманчивее, архаичные вывески, если не исчезли, то поуменьшились на больших улицах».

Перед Шевченком яскраво рясніли дорогі вітрини розкішних крамниць. Вікна кондитерських магазинів були заповнені красивими, вишуканими картонками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з бляшаних банок чаю, какао і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. Вражали яскравим оформленням цукерки «від Ейнема», що користувалися тоді величезною популярністю. У винних магазинах впадали у вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настоянок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського. Пляшки розміщувалися за особливими правилами: ті, що з міцними напоями, виставлялися стоячими, а винні — лежали. В центрі вітрини можна було побачити величезний бутель з етикеткою нового сорту горілки або наливки, а навколо неї — пляшки звичайних розмірів з такою самою етикеткою. Ставили також винні бочечки, повернуті до вулиці денцем, на якому був напис із рекламою фірми...

Шевченко на все це не звертав особливої уваги, бо, кажучи його словами, як «чоловік іностранний», розглядав собі то церкви, то собори. На Тверській стояли два монастирі: Моїсеєвський і Воскресенський та чотири церкви — вже згадана церква Дмитра Солунського, Іллі Пророка, Спаса Преображенія, Василя Кесарійського. Цей грандіозний храм будувався з 1816 по 1830 рр., а трапезну й дзвіницю було прибудовано в 1845 р. Шевченко, мабуть, подивувався готелям з іноземними назвами — «Дрезден», «Париж» і «Рим» на Тверській, «Германия» в Козмодем’янському провулку, що примикає до Тверської, а ще рекламуються готелі на Петровці — «Лейпциг» і «Франция», «Лондон» в Охотному ряду. Онде біля «Дрездена» шкетний швейцар стоїть просто на вулиці, біля входу.

Зліва по ходу приваблював триповерховий будинок Козицької (тепер — гастроном «Єлісеєвський»), а також будинок Мусіна-Пушкіна та споруда Московського університетського пансіону, наріжна частина якого у вигляді ротонди фіксувала вигин вулиці. Шевченко вже проходив повз нього, коли відвідував Осипа Бодянського в Газетному провулку. Навпроти пансіону за огорожею парадного двору підіймався будинок Голіцина, збудований в 1760 рр. Вражав красою триповерховий будинок, який збудував у петровські часи князь М.П. Гагарін (між проїздом Художнього театру і Тверською площею) в італійському стилі, з балконами і колонами.

Шевченко притишив ходу біля величного будинку московського генерал-губернатора. Він стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями, повернутий фасадом до величної площі, спроектованої Матвієм Казаковим. Кажуть, що площу було задумано як плац для щоденного розводу варти. Проте невдовзі її було забудовано багатими спорудами з лавками й готелями, і вона перетворилася в міську площу з відповідною назвою — Тверська. Тепер у рідотній каші з розталого брудного снігу й сміття тут стояли пять-шість візників, а від тих, які хвацько проносилися вулицею зусібіч розліталася грязюка. На Тверській площі привертав увагу будинок купця Варгіна з аптекою і банком.

Вже внизу на розі Тверської та Охотного ряду Шевченкову увагу привернули кондитерська Педотті (пряники від Педотті були в московській моді якраз у 50 рр.) і булочна Весселя. Кажуть, що вони найкращі в Москві. Проте зупинятися не став, а перед його очима вже відкрилася панорама на Кремль і Манеж.
«Кремль оригінально прекрасний» (20 березня 1858 року)

Про свої враження від огляду Кремля з Щепкіним поет відразу записав ще після відвідання його з Щепкіним 19 березня: «Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил, но он всё-таки оригинально прекрасен». Шевченка притягував Кремль, і 20 березня він уже сам знову «любувався старим красенем Кремлем». У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Московський путівник шевченківської доби навчав: «Кремль не только сердце и душа нашей Москвы белокаменной, он то зерно, из которого развилось Русское царство».

В цей приїзд Шевченко докладно познайомився з Кремлем. Зайшов через Спаські ворота й відразу опинився перед будинком Вознесенського жіночого монастиря, його фасад у готичному стилі повернуто до просторої площі, що служила парадним місцем для розводу караулу. Поруч із Вознесенським монастирем — Архієрейський дім, де до зведення нового Кремлівського палацу жила імператорська сім’я. Вкотре зайшов у Великий Успенський собор, охопив чіпким поглядом суворий і величний інтер’єр, поважну стародавність, лики святих в іконостасі, перехрестився перед однією з головних святинь — іконою Володимирської Божої Матері, перед намоленими іконами Всемилостивого Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці, упіймав обличчям слабе світло, що проникало згори через загратовані вікна.

Ледь затримався перед так званим Мономаховим троном, який, кажуть, стоїть тут уже понад три століття, його липове й горіхове дерево почорніло. Мономаховим або царським трон зветься тому, що на ньому зображені події з життя великого князя київського Володимира Мономаха, син якого князь Юрій Долгорукий заснував Москву, почав будувати місто, як фортецю… Гробниці, розташовані попід південною й північною стінами обійшов швидко. Гірко й іронічно всміхнувся до себе, згадавши, як у цьому соборі Борис Годунов, вінчаючись на царство, поклявся: «Бог мне свидетель, что в моём царстве не будет ни сирого, ни бедного». Та ще й рвонув на собі дорогу сорочку: «Отдам и сию последнюю народу».

Бодай кати їх постинали

Отих царів, катів людських.


Не міг поет не згадати тут, у Кремлі, про «коронованих катів», яких зневажав і ненавидів усім серцем, а ще картав зверхньою досадою: «Аж ось лихий царя несе».

Потім Шевченко вийшов на Царську площу, що тримала навколо себе святі собори, зрадів яскравому сонечку, постояв, насолоджуючись теплом, а потім пірнув у напівтемряву Архангельського собору. В ньому на початку ХVІІ століття було поховано Бориса Годунова, а невдовзі витягнено з собору на дерев’яній колоді через спеціально зроблений пролом у стіні й перепоховано у Варсоноф’євському монастирі. Та собор залишався царською усипальницею, і вінценосні нащадки поминали тут своїх предків. Кажуть, що Архангельський собор мав у своєму володінні вісімнадцять тисяч кріпосних селян…

Задерши голову, поет стояв перед дзвіницею Івана Великого, яку добре пам’ятав ще з 40 рр. Якби він мав найновіший на той час «Путеводитель по Москве», то прочитав би про знамениту дзвіницю: «Она построена в 1600 г. царём Борисом Федоровичем (Годуновим. — В.М.) для занятия праздного народа, стекшегося в Москву во время свирепствовавшего тогда голода». Насправді в 1600 р. за Годунова дзвіниця була лише надбудована: «к первозданной высоте много прибавление сотвори и верх позлати». Дзвіниця досягла небаченої висоти — 81 метр (тоді найвища будова в Москві). В народі її називали «Годунов стовп». Голод у Москві лютував пізніше — в 1601-1603 рр.

У церковні свята саме за сигналом Івана Великого починали дзвонити в усіх московських церквах. До речі, з дзвоном Івана Великого в 1855 р., якраз під час присяги новому царю Олександру ІІ, сталася прикра історія, яку зафіксував у своєму щоденнику скрупульозний Осип Бодянський:

«В Кремле, на Ивановской колокольне, во время звону по случаю присяги и потом к вечерне, вылетел Царь-колокол в окно со всего размаху и убил множество народа. Что за несчастье в такую пору! Дай Бог, чтобы без всякого предзнаменования!.. Колокол, упавший с Ивана Великого, называется Реут, в 2500 пудов. Несчастие случилось тотчас после присяги, в то самое время, когда митрополит сел в карету и ему захлопнули дверцу». 24 лютого він знову звертається до цієї події: «Бывши в Соборной Успенской палате, ходил смотреть из Гостунской церкви (йдеться про церкву Миколи Чудотворця Гостунського на Іванівській площі в Кремлі. — В.М.) на упавший колокол. Он пробил три потолка каменных и два деревянных. Колокол этот — воскресный, Реут, в 2400 пудов; упал в то время, когда уже кончилась присяга дворянства, а началась пониже, часов в 5…» Про цю неприємну для всіх москвичів подію записала в щоденнику і Шевченкова знайома Віра Аксакова: «Падение колокола в Москве произвело сильное смущение в народе... В самое время присяги новому государю упал колокол в 2000 пуд с Ивана Великого, продавил три этажа и остановился на земле... Как должно смутить это известие нового государя и всех в Петербурге!» Не виключено, що хто-небудь, скажімо, той же Бодянський або Щепкін розповів Шевченкові про цей епізод.

Сучасні джерела свідчать, що дзвін важив 1200 пудів, але Бодянський правильно зафіксував його назву — Реут (у просторіччі — Ревун). Його відлив у 1622 р. майстер Андрій Чохов, який створив і Цар-пушку. Падіння дзвону визнали поганою прикметою.

Про дзвін Івана Великого князь С.Голіцин згадував: «Первым, как двести лет подряд, ударил колокол на Иване Великом. Густой, низкий и могучий звук его разнесся по Москве, по окрестностям. И тотчас же все сорок сороков зазвонили радостно и благозвучно. Праздничный звон сливался в едином порыве. Гудело везде — и ближе, и дальше. Казалось, само небо поет и славит Бога...» У Михайла Лермонтова читаємо: «О какое блаженство внимать этой неземной музыке, взобравшись на самый верхний ярус Ивана Великого…» Та Шевченко мимохідь згадував знамениту дзвіницю в абсолютно іншому, заземленому контексті: «Тілько вже не лічив ворон на Івані великому».

Взагалі Шевченко не захоплювався по-релігійному кремлівською територією, як це часто робили його московські сучасники, скажімо, той же Лермонтов, який писав про Кремль: «Он алтарь России…» Відомий москвознавець і письменник Михайло Загоскін писав: «Поглядите вокруг себя, как стройно и величаво подымаются перед вами эти древние соборы, в которых почивают нетленные тела святых угодников московских. О как эта торжественная тишина, это безмолвие, это чувство близкой святыни, эти изукрашенные терема царей русских и в двух шагах их скромные гробницы, — как это отрывает вас от земли, тушит ваши страсти, умиляет сердце..!»

Усе це не підносило поета над землею й не розчулювало його серце. У нього були свої погляди на московських царів і їхні святині. В березні 1858-го в щоденнику Шевченко виокремив негативною оцінкою лише збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац. Поет ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками відомого російського мистецтвознавця та критика Володимира Стасова, який писав: «Новый дворец в Кремле, тоже многомиллионная затрата, принадлежит совершенно одному пошибу с храмом Спаса: множество богатств, внешнемеханическое повторение некоторых народных сторон — а никакого истинного чувства русской национальной архитектуры, никакого истинного таланта». В путівнику «По Москве», що вийшов у видавництві Сабашникових у 1917 р. за редакцією професора Миколи Гейніке, Кремлівський палац, подібно до Шевченка, названий казармою, здатною вразити лише малокультурного обивателя. В радянські часи москвознавець Олег Волков категорично й переконливо зазначав: «В Кремле были осуществлены казарменно-помпезные затеи Николая І, руками безвкусного архитектора К.А. Тона исказившего тот поистине сказочный облик кремлёвских ансамблей, о которых даёт представление скупой иконографический материал. Уже свидетели постройки Большого Кремлёвского дворца с негодованием писали о варварском разрушении палат и хором московских царей, стоявших на его месте».

Так що саме Шевченко, високо цінуючи стародавній Кремль, один із перших висловив і передбачив нищівні характеристики архітектурної споруди Тона на кремлівській території.


«Дуже невдалий величезний витвір» (20 березня 1858 року).

Так оцінив Шевченко храм Христа Спасителя, будівництво якого споглядав із Щепкіним з кремлівського пагорба 19 березня, коли й записав у щоденнику: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной». Нещадна й влучна характеристика.

Наступного дня — 20 березня — Шевченко один прийшов уже до самого храму: «Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. “Не приказано”, — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль».

Отже, побожний Шевченко не сприйняв архітектуру і естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона в так званому російсько-візантійському стилі. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 р. Він вражав своєю висотою (понад 100 метрів), грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього оздоблення й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою.

Раніше не ставили запитання, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Нагадаю, що 7 липня 1857 року поет занотував у щоденнику таке: «Видел сегодня во сне Москву, не встретил никого знакомых и храма Спаса не видал». Тобто храм Христа Спасителя вже був для Шевченка московською реальністю. Втім, на початку 2009 року Борис Олійник у розмові зі мною потрактував цей поетовий запис абсолютно несподівано: Шевченків сон був пророчим, він побачив уві сні Москву, що вже втратила в 1931 р. храм Христа Спасителя. Що ж міг бачити Шевченко в середині 40 рр. ХІХ століття? Відомо, що в 1839-1853 рр. прокладалися цегляні стіни, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. В 1846 р. було зведено склепіння головної бані. На час екскурсії поета до храму в 1858 р. вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — проводилися штукатурні й лицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги.

Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 по 1863 рр., і на момент московського перебування Шевченка були в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Російського скульптора Петра Клодта, як і Миколу Рамазанова, Шевченко знав ще з часу навчання в Академії мистецтв, а зліпки з його творів прикрашали в ті роки поетову кімнату. Після повернення Шевченка з заслання між ними і Клодтом встановилися дружні взаємини. В 1860 р. Шевченко подарував Клодту свій естамп з картини Брюллова «Вірсавія» з написом: «Петру Карловичу Барону Клодту искренне уважающий Т.Шевченко 1860 года, сентября 4». Незадовго до смерті, на початку 1861 року Шевченко виконав за фотографією портрет Клодта. Професор Олександр Логановський уславився скульптурою «Парень, играющий в свайку» (1836), якій Пушкін присвятив вірш «Юноша, полный красы...» До речі, Шевченковий знайомий, художник Микола Осипов, повідомляючи навесні 1856 року поет про замовлення Логановському оздоблення храму Христа Спасителя, назвав цього скульптора «бездарним» і навіть писав, що той, «на щастя помер, не закінчивши роботи». Проте, відповідаючи Осипову, Шевченко не підтримав цю огуду, а Рамазанова назвав «достойнейшим художником»: «О, как бы мне хотелось взглянуть на эти колоссальные работы!» Таким чином, саме інтерес до творчої роботи російських скульпторів привів поета на будівництво храму.

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву, недоречно ставши на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями. (У Забєліна читаємо: «Когда в 1836 г. определено было на месте монастыря построить храм Христа Спасителя, то в 1838 г. при разборке монастырских храмов и при земляных работах для устройства фундамента новому храму были открыты разновременные монастырские кладбища...»). До речі, за переказом зневажена такою безцеремонністю ігуменя монастиря прокляла це місце і пророкувала, що тут ніщо довго не стоятиме. Храм справді стояв менше півстоліття.

Особливо дратувала Шевченка головна баня, що нагадувала йому золотий повойник на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Не слід забувати, що в той час храм стояв у риштуваннях, які було знято частково в тому ж таки 1858 р., коли «храм було закінчено начорно», а остаточно — в 1859-1860 рр. За сучасними оцінками, в час екскурсії Шевченка «храм Христа Спасителя став невід’ємною частиною історичного центру, що значно розширився». Втім, його будуватимуть і прикрашатимуть ще майже чверть століття після відвідин Шевченком. Принаймні, в тому вигляді, в якому його застав поет, храм значно програвав перед майбутньою завершеною спорудою.

Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя лише підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: «В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России. Ряд особенностей храма Христа Спасителя, уподобляющих его церкви святой Софии в Константинополе, свидетельствует о том, что он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле «Москва — Третий Рим»... Столь же последовательно представлена в храме Христа Спасителя система признаков, заставляющая видеть в нём ещё один великий христианский символ — Новый Иерусалим» (Москва 850 лет. Том 1. — М., 1996. С. 304).

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче засудив уособлену в храмі світову державно-імперську релігійну ідею. Тим паче, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. Недарма у сучасних москвознавців існує переконання, що «для Кремля храм виконує південно-західну тему (тобто, українську. — В.М.). Маніфестує візантінизм, таємно заздрячи ще й римському собору Святого Петра». До того ж у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та відраза поета до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму і Олександра ІІ, в царювання котрого вже третій рік активно велося будівництво.

Між іншим, у червні 2005 року під покровом храму Христа Спасителя було відкрито пам’ятник Олександру ІІ, за царювання якого було прийнято сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), спрямовані проти української мови й культури. В офіційній думці, що сформувалася вже після смерті Шевченка, Олександр ІІ називався «добрим царем», «царем-реформатором», «царем-визволителем». А Шевченко мав про нього зовсім іншу думку. В 1858 р. у вірші «Я не нездужаю нівроку...» поет уперше висловив своє ставлення до майбутнього «визволення селян» і «селянської реформи», до Олександра ІІ, а заодно й до «муровання» храмів. Не виключено, що йому згадався недавно бачений храм Христа Спасителя в Москві...

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух спалить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’янóго,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.
Що й казати, Тарас Григорович був тонким цінителем архітектури й не любив творіння офіційного зодчого російських храмів Костянтина Тона. Втім, Шевченкова нещадна й влучна характеристика храму Христа Спасителя повністю суголосна з авторитетними оцінками відомих російських знавців. Скажімо, автор книги «Старая Москва» В.Нікольський вважав: «Ярким образцом тоновского стиля служит московский храм Спасителя (1839-1881). Это русифицированный Исаакиевский собор, гораздо более холодный и мёртвый, чем его петербургский образец. Ни Византии, ни древней Руси здесь нет и следов». Дореволюційний путівник «По Москве» Миколи Гейніке визначав смак архітектора Тона образливим епітетом «малорозвинутий». В довіднику зазначалося: ««Тон... византийский в основе храм снабдил чертами из древнерусского зодчества, но не выказал при этом достаточно таланта. Здание не поражает ни величественностью, ни стройностью линий... Холодом веет от высоких, преднамеренно гладких стен. Бедность замысла не скрашивается барельефами, опоясывающими здание». Письменник Михайло Дмитрієв так оцінював один із найбільших храмів Росії: «Это какое-то неуклюжее здание в виде индийского пагода, с шапкой в виде огромной луковицы или пикового туза... Странно, что деспоты и жестокие государи никогда и не имели вкуса к изящному: это доказывает история. Видно, изящное требует от души свойств мягких — истина, добро и красота имеют один источник». Москвознавець Ю.Шамурін вважав, що «храм Христа навсегда останется памятником времени, ставившего себе грандиозные задачи, но отмеченного печатью безвкусия» (Ю.И. Шамурин. Архитектура Москвы второй половины ХІХ в. — В кн. Москва и её окрестности. Архитектура, история. — М.: Астрель, 2007. С. 352). Взагалі російська ліберальна громадськість сприймала творіння лейб-архітектора Тона в багнети. Зате сучасна російська офіційна література підносить Костянтина Тона: «Имя Тона превратилось в нарицательное. В сознании современников Тон стал синонимом зодчего, в мастерской которого «разыгрывается процесс всемирной истории», суть которого отождествляется с возрождением народности... Новый поворот в искусстве, связанный с именем Тона, был поворотом к народности и национальности».

В унісон з офіціозом завзято захищає нині Тона і його творіння москвознавець Лев Колодний, якому довелося піднятися на вершину храму Христа Спасителя разом із Юрієм Лужковим. Втім, абсолютно даремно стверджує він сьогодні, що “Костянтин Тон користувався в середовищі професіоналів незаперечним авторитетом”. Це було зовсім не так. У запалі оспівувавання Тона Колодний не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії мистецтв Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки...

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!
Втім, інший сучасний москвознавець Олексій Митрофанов поділяє Шевченкову точку зору і навіть назвав розділ своєї книги про храм Христа Спасителя поетовими словами: «Купчиха в повойнике» (Алексей Митрофанов. Прогулки по старой Москве. Пречистенка. — М.: Ключ-С, 2008. С. 78). У книзі Митрофанова читаємо: «Якщо не брати до уваги розміри та інші кількісні характеристики храма Христа Спасителя, виходить, що він нічим особливим не примітний. Більше того, не надто вдалий. Велика фігура — та дура». Автори сучасної книги про сто найбільших храмів у світі пишуть: «Будівля вражає своїми величезними розмірами, але зовсім не багатством задуму. В храмі Христа Спасителя древньоруські форми, запозичені з будівель невеликого розміру, збільшені в декілька разів, що привело до їх обважнення і немасштабності всієї споруди» (М.В. Губарева, А.Ю. Низовский. 100 великих храмов. — М.: Вече, 2004. С. 484).

Шевченко був абсолютно вільний у своїх уподобаннях і оцінках, як у Москві, так і в Києві. Скажімо, за словами Михайла Чалого, «єдина на той час скульптурна прикраса нашого Києва — пам’ятник св. Володимира, твір барона Клодта, нашому вимогливому художнику дуже не подобалась». Так само суворо ставився Шевченко до будівлі Інституту шляхетних дівчат архітектора Вікентія Беретті на Інститутській вулиці в Києві. У листі до М.Осипова 20 травня 1856 року писав: «Казармы, да ещё казармы самые неуклюжие, а местность — самая восхитительная, и так бесчеловечно обезображена…» Тож Шевченко не любив грандіозні споруди, що нагадували йому казарми.

Насамкінець, нагадаю, що Костянтин Тон був ректором Петербурзької Академії мистецтв, коли 31 жовтня 1860 року Шевченкові дали звання академіка. В цей день Тарас Григорович зробив дарчий напис на «Кобзаре» в перекладі російських поетів його дружині: «Елене Ивановне Тон. Искренний Тарас Шевченко. 31 октября 1860.».
«Зайшов до О.О. Сапожникова» (20 березня 1858 року)

Після відвідин будівництва храму Христа Спасителя 20 березня Шевченко продовжив прогулянку по Москві: «…Возвратился в Кремль. Полюбовавшись ещё раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку. Зашел к А.А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью».

Де саме жив астраханський рибопромисловець-мільйонер Олександр Олександрович Сапожников (1833-1887) В документі того часу читаємо: «Сапожников Александр Александр. Комм. Сов. Поч. Гражд., 1 г. куп., Мясн. ч. на Маросейке, соб. д.». Отже, власний будинок комерційного радника, почесного громадянина, купця 1-ї гільдії Олександра Сапожникова знаходився в М’ясницькій дільниці міста на Маросєйці (на розі Армянського провулку і вулиці Маросєйки).

Будинок цей не зберігся, але місце, де він знаходився, легко побачити,пройшовши до кінця нинішньої Маросєйки, де тепер у № 17 знаходиться Посольство Республіки Бєларусь. Головний будинок міської садиби ХVІІІ століття (є версія, що його автором був Василь Баженов) зберіг багате декоративне скульптурне вбрання середини ХІХ століття, яке бачив Шевченко, прямуючи до Сапожникова, бо його будинок знаходився навпроти, за Армянським провулком, де тепер починається Покровка.

У щоденниковому записі Шевченка, в якому зазначено, що відразу після Ільїнки він пішов Покровкою, немає помилки. Покровка, подібно до всіх радіальних вулиць Москви, починалася в давнину як дорога. В міру зростання Москви довжелезний шлях ділився на окремі відрізки-вулиці, які москвичі для зручності називали своїми, народними іменами. Скажімо, вже з ХVІІ століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросєйкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише наприкінці першої половини ХІХ століття.

Шевченко знав Сапожникова ще на початку 40 рр. у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв, а дев’ятирічний Олександр, син багатого купця-мецената, брав у нього уроки малювання. Знайомство відновилося 16 серпня 1857 року в Астрахані, коли Сапожников уже був астраханським купцем, рибопромисловцем-мільйонером. «Это уже был не шалун-школьник в детской курточке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека». Після зустрічі Сапожников охоче запропонував Шевченкові каюту на пароплаві «Князь Пожарский», що доставив поета з Астрахані в Нижній Новгород. Вчорашній засланець був вдячний Сапожникову й за те, що в холодну ніч він одягнув його на пароплаві. «Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне своё теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял всё это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображённым в настоящего денди. Бог да наградит тебя, мой добрый Саша, за это братски дружеское преображение!» В цих словах є деяка екзальтованість сприйняття вчинку Сапожникова, але Шевченка можна зрозуміти, він сам зізнавався, що відчував у перший час після казарми: «Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным». До того ж, Сапожников під час поїздки на пароплаві всіляко демонстрував увагу до Шевченка. 2 вересня 1857 року він навіть зробив запис у поетовому щоденнику :

Пятнадцать лет не изменили нас,

Я прежний Сашка всё, ты также всё Тарас.


Шевченко занотував щедре схвалення цих рядків: «...А.А. Сапожников вдохновился и написал двустишие, грациозное и братски искреннее».

Очевидно, що саме добра пам’ять про Сапожникова привела Шевченка до нього 20 березня 1858 року. Але той не прийняв поета. Покірне Шевченкове пояснення цієї відмови тим, що він був «обліплений грязюкою», лише надає прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть, якщо Сапожников справді був хворий, він, безперечно, міг би виявити до поета елементарну людську увагу. Згадаємо, як через день Аксаков, який був справді хворий і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській забороні, покликав їх до себе.

Мені згадався поетів запис у щоденнику 8 серпня 1857 року, коли він в Астрахані випадково натрапив на будинок Сапожникова, з яким ще не відновив знайомство: «Не будь Александр Александрович Сапожников бриллиантовою звездою астраханского горизонта и безмездным астраханским метрдотелем, я зашёл бы к нему, как старому знакомому, но эти великолепные его недостатки меня остановили». Шевченко таки добре знав людей... Але ж у випадку з Олександром Сапожниковим він врешті-решт помилився.

В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», виданому в 1961 р. Миколою Ткаченком, Сапожников навіть не згадується. В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1976), складеному Василем Анісовим і Єлизаветою Середою, записано, що 20 березня Шевченко «заходив до О.Сапожникова, А.Мокрицького...» З цього не видно, чим закінчився візит до Сапожникова, але ще більше дивно, що Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря», перераховуючи всі сюжети Шевченкового щоденника за 20 березня, вилучив історію з візитом поета до Сапожникова. Втім, це почалося ще з Олександра Кониського, який, схарактеризувавши Сапожникова в Астрахані як «людину просту, добру і високоблагородну», нічого не сказав про марну спробу Шевченка потрапити до багатія в Москві. В «Шевченківському словнику» (1977) також не дана оцінка вчинку Сапожникова. Тоді як ця історія, чи не єдина в московський період, знову нагадала Шевченкові приниження, які він переживав упродовж довгих років.

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.


За деякими даними відразу після заслання, зокрема в Нижньому Новгороді, у Шевченка «нервовість… виявлялася в хворобливих формах, іноді найнікчемніший випадок змушував його хвилюватися і плакати нерозважними сльозами, як дитину». Скоріше за все, це перебільшення, проте немає нічого дивного в тому, що поетова нервова система була розхитана, і він міг болісно реагувати на неприємні для нього ситуації.

На мій погляд, у випадку з Сапожниковим недосить говорити лише про брак будь-якої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. Адже й після повернення в Петербург той не захотів підтримувати знайомство з Шевченком. 4 травня 1858 року поет пішов до Сапожникова додому вже в Петербурзі: «Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…»

Втім, коли така ситуація склалася в Москві, Шевченко навіть залишившись наодинці з щоденником, не рефлексував, хоча у випадку з невдалим візитом до Сапожникова, він, очевидно, пережив приниження.
«Поволі поплентався до Мокрицького» (20 березня 1858 року)

«Расспросил у будочника дорогу к почтамту поплёлся тихонько к Мокрицкому». Мокрицький жив на М’ясницькій вулиці, якраз навпроти поштамту. Враховуючи те, що будочник, мабуть, показав найкоротшу дорогу, Шевченко, скоріше за все, вийшов на М’ясницьку через Армянський провулок і провулок Криве Коліно (Кривоколінний). В цьому випадку в Армянському провулку він пройшов повз будинок Армянської гімназії, перетвореної в 1848 р. в Лазаревський інститут східних мов (нині тут знаходиться Посольство Вірменії). Затим у провулку Криве Коліно Шевченко проминув будинок (№ 4) російського поета Дмитра Веневитінова, в якому в 1826 р. Олександр Пушкін читав свого «Бориса Годунова». Менше вірогідно, що Шевченко вийшов на М’ясницьку через Чистопрудний бульвар. Як би там не було, Шевченко двічі побував на вулиці, яка довгий час вважалася кращою в Москві.

Що робив Шевченко у професора Мокрицького на цей раз? «Отдохнул у него, полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга...»

В очах Мокрицького, який уже десять років був академіком, вчорашній засланець міг прочитати німе питання про те, чому Шевченкова доля склалася так нещасливо... «Людина з таким талантом!» Що він відповів би? Та відомо що! Він уже відповів усім і на всі віки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу...»
«Пішов до уральського козачини Савича» (20 березня 1858 року)

Після відвідання Мокрицького, де Шевченко відпочив тілом і душею, поет «пошёл к уральскому казачине Савичу». Сам Микита Федорович Савичев згадував, що в Москві лише один раз бачився з Шевченком у художника Мокрицького. З Шевченкового щоденника випливає, що 20 березня він відвідав Мокрицького, а вже потім пішов до Савичева. Цю розбіжність пояснювали тим, що Шевченко і Савичев могли зустрітися у Мокрицького, а після цього разом піти до Савичева на його квартиру. Проте Шевченко, який зробив запис у щоденнику в той же день, не відзначив, що вони йшли вдвох. Він писав, що «пішов», а не «пішли» до Савичева. Цікаво, що відразу після відвідин давнього знайомого Шевченко зайшов до харчевні, де напився чаю з кренделями, отже, Савичев особливої гостинності не виявив або Шевченко від неї відмовився.

Колишній офіцер Уральського козачого війська в своїх спогадах не приховував, що дружньої зустрічі з Шевченком у нього не вийшло: «Ні він, ні я не могли як слід приступити один до одного... Обірвалась десь поетична струнка, подолала важка дійсність ніжну натуру...» Насправді, важка дійсність якраз не подолала щиру й добру поетову натуру, навіть у щоденнику він не поскаржився на Савичева, хоча був грунтовно здивований тим, що Савичев не переслав йому книги, давно залишені Бодянським: «Взял у него летопись Велички, которую он получил от О.М. Бодянского два года тому назад для пересылки и держал у себя, сам не знает, с каким намерением».

Згадуючи про Шевченка, з яким він зустрівся в Новопетровському укріпленні, Савичев зазначав: «Ніколи Шевченко не промовив жодного слова нарікання на своє становище, ніколи я не бачив його сумним, зажуреним. Він був фізично міцний, рум’яний, погляд у нього був завжди ясний і одвертий». Зовсім інший опис зовнішнього вигляду і психічного стану Шевченка залишив Савичев після зустрічі з ним у Москві: «Худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Це варто з’ясувати. Передусім, немає жодних підстав говорити, що в московському березні 1858 року Шевченко був морально вбитий. Більше того, в той конкретний день — 20 березня — поет двічі зацікавлено «любувався» Кремлем і малюнками Штернберга, а ввечері у Станкевичів «весело, попросту побалакали про Україну». Проте саме в цей день Шевченко зітнувся також із абсолютною неповагою до нього з боку Сапожникова, а через пару годин — з незрозумілою байдужістю Савичева до його прохання про літопис Величка. В цій конкретній ситуації вразливий поет цілком міг бути морально пригніченим і «похнюпленим», що й помітив Савичев.



«От Савичева зашел в харчевню, напился чаю с кренделями и Страстным бульваром вышел на Дмитровку. Потом к старому Пимену, и ровно в 4 часа пришёл домой».

Страстний бульвар, який однією алеєю простягнувся від Тверської до Петрівки, отримав свою назву від Страстного жіночого монастиря, до якого примикав. На часи Шевченка був молодим бульваром, існував трохи більше тридцяти років. Вулиця Дмитрівка (тепер — Мала Дмитрівка) свою назву пов’язує з дорогою, що вела в старовинне місто Дмитров. У 1890-1892 і 1899-1900 рр. на цій вулиці жив Чехов. Шевченко не згадав про Великий Путинківський провулок, але він обов’язково перейшов його по дорозі з Страстного бульвару на Дмитрівку. Провулок відомий з другої половини XVІІІ століття, на ньому й тепер знаходиться старовинна церква Різдва Пресвятої Богородиці в Путинках, яку Шевченко не міг не бачити. З Дмитрівки поет вийшов у Воротницький провулок через Дєгтярний або Пименовський провулки.

Отже, 20 березня Шевченко двічі побував у Кремлі, оглянув храм Христа Спасителя, через Ільїнку вийшов на Покровку, а потім — на М’ясницьку до Мокрицького, протягом шести годин він пройшов по московській грязюці кілька кілометрів, оглядав місто та його примітні пам’ятники, спілкувався зі сторожем на будівництві храму і будочником-поліцейським, полови́м у харчевні і слугою в будинку мільйонера, зустрівся з двома своїми знайомими...

«Вирушили до Станкевичів» (20 березня 1858 року)

Про вечір 20 березня Шевченко розповів у щоденнику:



«Вечером Михайло Семёнович был готов на новые подвиги, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В.А. (треба — А.В. — В.М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева».

Шевченко з Щепкіним уже втретє відвідали родину Станкевичів на Великій Дмитрівці. Певно, це було зумовлено тим, що напередодні 19 березня, самого господаря не було вдома. Олександр Володимирович Станкевич (1821-1912) — брат Миколи Станкевича, біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського, друкувався в «Современнике», «Вестнике Европы», інших виданнях. Борис Чичерін писав: «Главным его (О.Станкевича. — В.М.) литературным произве-дением была биография Грановского, на которую он положил всю свою душу. Она может считаться образцовой по тонкости понимания, по верности изображения, по изяществу мыслей, чувств и формы». В 50-60 рр. у Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали М.Кетчер, Є.Корш, Б.Чичерін, І.Забєлін та ін., тобто ті люди, з якими Щепкін прагнув познайомити Шевченка. Олександр Станкевич писав: «Тесный кружок друзей собирался часто вместе... В этом кружке образованных и одушевлённых живыми интересами людей нередко появлялись значительнейшие и даровитейшие из наших литераторов и артистов. Частым гостем бывал в нём М.С. Щепкин».

Сестра Олександра Станкевича і дружина Щепкінового сина Миколи Михайловича Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала, як Микола Михайлович випадково потрапив у Воронезьку губернію, де й познайомився з усією сім’єю Станкевичів: «Михаил Семёнович дал сыну своему письмо к А.В. Станкевичу, с которым был знаком, случайно встретившись с ним в Одессе. Из рассказов А.В. Станкевича мы знали много подробностей о жизни Щепкина, с которым они часто и много беседовали вдвоём и купались в море».

Коли в другій половині 40 рр. сім’я Станкевичів жила у Воронежі, Щепкін передавав їм вітання через Миколу Михайловича: «Поклонись от меня Александру Владимировичу и всем Станкевичам, которых знаю и не знаю». В серпні 1848 року Михайло Семенович просив сина в листі в Одесу: «Поклонись Александру и Иосифу Станкевичам», а наприкінці 1849 року Станкевичі приїхали в Москву, поріднившись із Щепкіними: Микола Щепкін одружився з Олександрою Станкевич.

…В той березневий вечір у Станкевича говорили, як і скрізь, де з’являвся Шевченко, про Малоросію, а ще про «дні минулі». В цьому побіжному поетовому записі вчувається мені свідчення того, що Шевченко приходив у родину Станкевичів в 40 рр. Якщо це так, то поет побував тоді у Великому Афанасьєвському провулку, де в будинку № 8 тоді жили Станкевичі. Це — за два кроки від будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.

Що ж до подарунка від Станкевичів, то за п’ять місяців до того Шевченко записав у свій щоденник: «...Я с наслаждением прочитал трёхкуплетное стихотворение Ф.Тютчева:

Эти бедные селенья,

Эта скудная природа —

Край родной долготерпенья



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка