Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка16/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22
Край ты Русского народа!

Не поймёт и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что скользит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.

Удручённый ношей крестной,

Всю тебя земля родная,

В рабском виде Царь Небесный

Исходил, благословляя».
Шевченко сприйняв цей вірш в унісон із кращими російськими цінителями поезії. Скажімо, з приводу нього Іван Панаєв писав Івану Тургенєву в 1857 р.: «Неправда ли, это вещь, глубоко захватывающая за сердце?.. Вот какие стихотворения печатать приятно».
«Пустилися ми Москву споглядати» (21 березня 1858 року)

Про 21 березня 1858 року читаємо в Шевченковому щоденнику:



«В 10 часов утра не пешком, а в пролетке пустились мы с Михайлом Семеновичем Москву созерцать. По дороге заехали к сыну его Николаю. Выпили по стакану чаю и потягли далее. Заехали также по дороге к Кетчеру, встретили там Бабста. Кетчер подарил мне все издания своей компании, кроме своего перевода Шекспира, — он ещё в типографии. А Бабст подарил свою речь о умножении народного капитала, издание той же компании. Выпили у Кетчера по рюмке сливянки и поехали к Якушкину. Хозяина не застали дома, а милейшая хозяйка подарила нам по экземпляру портрета кн. Волконского, декабриста, и мы раскланялись...»

Отже, Щепкін, який не мав свого виїзду, найняв для друга прольотку. Сам він дорогу до театру долав, як правило, у спеціальному театральному ридвані — великій кареті, яку москвичі зневажливо називали драндулетом, або брав візників, які добре знали в обличчя поважного артиста.

Як свідчив Шевченко, друзі заїхали спочатку — до Миколи Щепкіна, який недалеко мав власний будинок (№ 5/2, не зберігся) у Міщанській дільниці на Троїцькій вулиці (назва від храму Живоначальної трійці, відомого з XVI століття). Микола Щепкін мешкав тут уже десять літ, з 1848 р. Дерев’яний будинок стояв на розі Троїцької вулиці, а за ним простягався старий занедбаний садок «с вековыми вязами, клёнами, липами, большой яблоней и старой дикой грушей, полный сирени, шиповников и других кустов, цветущих с весны... Троице-Сергиевское подворье (тепер постоялий двір Троїце-Сергієвої лаври знаходиться поруч з Троїцькою вулицею, в 1-му Троїцькому провулку. — В.М.). примыкало к обширным пустырям, занятым огородами, выгонами, речкой... и непрерывными садами и пустырями, сливавшимися с полями перед Марьиной рощей, которая в те времена была действительно берёзовой рощей и местом для загородных прогулок... Одним словом, жили мы на краю какого-нибудь провинциального города, в садах и пустырях».

Ці спогади сина Миколи Щепкіна — Миколи Миколайовича Щепкіна — дають уяву про окраїнну Москву часів Шевченка, що значною мірою нагадувала напівселянські оази не так далеко від самого Кремля.

Мабуть, ця місцина припала до душі Шевченкові, який любив такі зелені куточки, тим паче в місті. Знаходячись у Новопетровському укріпленні, засланець зробив 14 липня 1857 року цікавий запис: «Вчера, как я сегодня узнал, несмотря на воскресенье и хорошую погоду, ни один из официю имеющих не появлялся на огороде. Странная, непонятная антипатия к благоухающей зелени. Они предпочитают пыль и несносную духоту в укреплении прохладной тени, цветам и свежей зелени на огороде. Непонятное затвердение органов». Якраз у цьому зв’язку поет виклав на папері свою порівняльну характеристику великоросійських і малоросійських сіл, за якою відчувається внутрішній аналіз ментальності та характеру росіян і українців: «В великороссийском человеке есть врождённая антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи сырых брёвен с чёрными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зелёного не увидишь (Шевченко мав на увазі зображення сіл, зокрема Манілова й Плюшкіна, в «Мёртвых душах». — В.М.), а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно вырубилась на большую дорогу из под тени этого непроходимого сада... В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишнёвых садов. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поёт унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование».

В повісті «Капитанша» зустрічаємо подібне порівняння: «Не успеешь переехать границу Орловской губернии, как декорация переменилась… В первом селе Черниговской губернии уже беленькие хатки, соломой крытые, а не серые бревенчатые избы. Костюм, язык, физиономии — совершенно всё другое. И вся эта перемена совершается на пространстве двадцати вёрст. В продолжение одного часа вы уже чувствуете себя как будто в другой атмосфере».

Тут доречно буде згадати Шевченкових друзів Осипа Бодянського й Михайла Щепкіна, які знали й любили українську народну пісню. За свідченням знайомого Щепкіна М.Соколова, «говоря о песнях Малороссии, М.С. заметил, что грусть их отличается от грусти русских песен какою-то мощною энергией и переходом к широкому раздолью, смеющемуся над тяжкой бедою». Бодянський, який у 1837 р. захистив магістерську дисертацію про народну поезію слов’ян, наголошував, що «пісня — щоденник українця», його душа. З цього приводу він влучно використав у дисертації народне прислів’я: «Москаль — до читання, ляшок — до скакання, а наш брат козак — до співання».

Щепкін добре знав українську вдачу й часто-густо в своїх анекдотах-розповідях акцентував якусь її характерну рису. Скажімо, М.Соколов записав таке: «М.С. рассказал анекдот о хохле, который вез какого-то господина. Этот, желая ехать скорее, бил ямщика-хохла. Последний, несмотря на удары, не только не погонял лошадей, но даже не оглядывался назад. Лишь версты за полторы до станции он пустил коней во весь опор. Господин устыдился, что бесчеловечно поступал с таким бесчувственным человеком. На станции, когда ямщики спросили хохла, каков проезжий, он спустил с плеч рубашку и, показывая синяки от ударов, сказал: “Бачьте якій!” Проезжий спросил его, отчего ж он не ехал скорее. Ямщик добродушно отвечал: “Да ни хотилось”, — и получил целковый на водку».

Ніби продовжуючи Шевченкову порівняльну характеристику, через сорок років Іван Бунін в оповіданні «Казацким ходом» писав: «Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великоросом и хохлом. Наши мужики — народ по большей части измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду».

Цікаво, що знайомий Шевченкові Забєлін, проводячи археологічні розкопки в Україні, зафіксував у записній книжці таке своє спостереження:

«Русский диче хохла. Девушка хохлушка принесла нам цветов и носила каждый раз. От русской этого не жди, в ней нет того эстетичного чувства, чувства любви, какими наиболее наделены хохлушки, нежное чувство, а у русской свиноватое, сальное, циническое».

Було б нерозумно сприймати ці слова буквально, проте йдеться про важливі й дорогі Шевченкові риси ментальності українського народу. З цього приводу дуже схоже висловився пізніше Максим Горький, який у 1916 р. говорив: «Для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути... багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою... Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської...»

Від Миколи Щепкіна друзі поїхали на 3-ю Міщанську, де жив Микола Кетчер (сучасна адреса — вулиця Щепкіна, 44). Михайло Семенович розповів, як п’ять років тому друзі вирішили купити безсрібнику Кетчерові житло. Утворили спеціальний комітет, до якого ввійшли Тимофій Грановський, доктор медицини, професор Московського університету Павло Пікулін, син Михайла Семеновича Микола Щепкін. Зібрали гроші серед московських друзів, чималу суму — тисячу рублів — дав Кузьма Солдатьонков, свій вклад зробив Іван Тургенєв… Вибрали цей затишний будиночок з садом на тихій, зеленій Міщанській, і 1854 р. Кетчер із друзями вже зустрічався у ньому. Щепкін зізнався Шевченкові, що й сам хотів би жити тут, поруч із другом. Справді, в 1859 р. сім’я Щепкіна поселилася навпроти Кетчера (тепер — вулиця Щепкіна, 47, тут знаходиться Будинок-музей М.С. Щепкіна). Будинок Кетчера стояв недалеко від церкви Філіппа Митрополита.

Микола Кетчер подарував Шевченкові книги вже згаданого видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін», в діяльності якого брав організаційно-редакторську участь. Після смерті Шевченка залишились подаровані йому тоді «Сочинения Т.Н. Грановского» (М., 1856); «Стихотворения Н.Огарёва» (М., 1856); «Стихотворения А.Полежаева» (М., 1858) та ін. На жаль, Шевченкові знову не поталанило з Кетчеровими перекладами Шекспіра, бо друге видання зібрань «Драматических сочинений В.Шекспира. Перевод с английского Н.Кетчера...» ще знаходилося в друкарні.

Іван Бабст також мешкав на 3-й Міщанській вулиці, поблизу церкви Філіппа Митрополита і будинку Миколи Кетчера. Ось чому Шевченко застав у нього Бабста.

Від Бабста Шевченко отримав у подарунок його працю «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала. Речь, произнесённая 6 июня 1856 г. в торжественном собрании императорского Казанского университета» (М., 1857). Ця промова професора Казанського університету звернула на себе громадську увагу, в ній Бабст особливо яскраво виявив себе палким і переконаним поборником реформи. Він обстоював ліквідацію станових привілеїв і потребу всіляко дбати про освіту широких народних мас. Влада була незадоволена промовою вченого, проте широкий резонанс навколо неї сприяв тому, що Бабст був обраний на кафедру політичної економії Московського університету.

Далі поет і артист поїхали до Євгена Якушкіна, з яким Шевченко нещодавно познайомився. В «Коментарях» до 5-го тому Повного зібрання творів Т.Шевченка зазначено, що «Є.І. Якушкін мешкав у 1-му кварталі Міщанської дільниці, в будинку Абакумова. Тепер це проспект Миру». Як відомо, проспект Миру проходить колишньою 1-ю Міщанською вулицею. Проте Шевченко ще в 1856 р. отримав адресу Якушкіна: «Евгению Ивановичу Якушкину в Москву — на 3-ей Мещанской, у Филиппа Митрополита, в доме Абакумовой». Отже, домовласницею була жінка, і мені вдалося знайти її: «Абакумова Екат. Иван. Чинов. 5 класса, на ул. 3-й Мещанской». Тобто, Євген Якушкін жив на тій же вулиці, що й Микола Кетчер, Іван Бабст, а з 1859 р. — Михайло Щепкін.

Таким чином, на 3-й Міщанській жила ціла колонія інтелектуалів, у тому числі настроєних опозиційно до влади. Скажімо, Кетчер і Якушкін числилися в документі, складеному якраз у 1858 р. за особистою вказівкою імператора — «Список підозрілих осіб у Москві». Таємна поліція доповідала, що в будинку на 3-й Міщанській у Кетчера «проходять зборища з недобрими замислами». Як у Воротницькому провулку, так і на 3-й Міщанській вулиці, поліція стежила й за сім’єю Щепкіна, який разом зі своїм сином Миколою Михайловичем також входив до «почесного» списку підозрілих москвичів із 30 осіб. Про Михайла Щепкіна в ньому говорилося: «Желает переворотов и на всё готовый». Про «временного купца, книгопродавца» Миколу Щепкіна зазначалося, що він «действует одинаково с отцом». Ніяких переворотів батько й син не готували, але поліційні оцінки самі собою є цікавими й показовими.

У Якушкіна двох друзів зустріла його молода дружина Олена Густавівна (дівоче прізвище — Кноррінг), яка вийшла заміж за Якушкіна десять років тому і відразу стала вірною помічницею, жила широкими гуманітарними інтересами чоловіка. Портрет князя Сергія Волконського був одним із літографованих портретів, які видав Євгеній Якушкін. Ці портрети не продавалися, вони поширювалися лише між людьми, що користувалися довір’ям господарів. Подарунок викликав у Шевченка жвавий інтерес і був ніби передвісником того, що через кілька днів поет зустрінеться і познайомиться з самим Сергієм Волконським.
«Поїхали до Забєліна» (21 березня 1858 року)

Після відвідин оселі Якушкіна друзі виїхали з 3-ї Міщанської вулиці на Садову й попрямували... Читаємо у Шевченка:



«... Мы раскланялись и поехали к Красным воротам, к Забелину. Это молодой ещё человек, самой симпатической кроткой физиономии, обитающий не в квартире, а в библиотеке. Он не совсем здоров, и я не решился просить его показать мне Оружейную палату, где он служит помощником Вельтмана».

Насправді, Іван Єгорович Забєлін (1820-1908) працював в Оружейній палаті, яку очолював Олександр Вельтман, у 1837-1852 рр. і, до речі, в 1848 р. він опублікував збірник документів: «Малороссийская переписка, хранящаяся в Московской оружейной палате, открытая соревнователем Императорского общества истории и древностей российских при Московском университете Иваном Забелиным». У збірнику містилися понад 20 невідомих архівних документів 1653-1658 рр., в тому числі кілька листів Богдана Хмельницького і всього Війська запорізького та писаря Війська запорізького Івана Виговського до патріарха Московського і Всея Русі Никона та ін.

Характерно, що до друку цей збірник підписав Осип Бодянський. Можливо, саме Бодянський, у якого Тарас Григорович був 18 березня, порадив йому познайомитися з Іваном Забєліним. Втім, Забєліна також добре знали Михайло Щепкін і його сини. Вважаючи себе вихідцем із «сфери інтересів мужицьких», Забєлін наприкінці 40 рр. увійшов до кола московських інтелектуалів, яких називав «сферою передових людей суспільства»: Щепкіни, Іван Бабст, Євген Корш, Микола Кетчер, Іван Крузе, Олександр Станкевич, Борис Чичерін та ін. Це були люди, з якими в Москві познайомився Шевченко. В щоденнику Забєліна не раз читаємо: «Приехали от Щепкина, звали обедать»; «Обедал у Щепкина»; «Обед у Щепкина»... В листі Миколи Щепкіна до батьків із Риму в Москву на початку 1854 року зустрічаємо прохання: «Попеняйте Забелину, что по сию пору от него ни строки». Того року Забєлін відпочивав на дачі у Щепкінового сина Миколи Михайловича в селі Никольському під Москвою. Відомий культурний діяч кінця ХІХ століття Володимир Нелідов справедливо відносив Івана Забєліна до «справжніх аристократів, духовної знаті народу».

Разом з тим, Іван Забєлін не був настільки близький Михайлу Щепкіну, щоб артист зініціював поїздку до нього, як це було, скажімо, у випадку з Олександром і Оленою Станкевичами чи Миколою Кетчером. Напевне, познайомитися з Іваном Забєліним поетові порадив Осип Бодянський, у якого Тарас Григорович був 18 березня. Шевченко, мабуть, попросив Михайла Семеновича заїхати до Забєліна, відвідати Оружейну палату, що була збудована в 1849-1851 рр., коли Шевченко перебував на засланні. Оружейна палата відкрилася 1851 р. і стала першим загальнодоступним історичним музеєм у Москві. «Путеводитель по Москве», виданий у 1856 р., пояснював: «Оружейная палата, построенная в 1806 году, обращена теперь в казармы, а вместо неё возведена новая близ Боровицких ворот. В ней хранятся сокровища Царского дома и разное оружие, начиная с древнейших времён».

Щепкін з радістю погодився супроводжувати друга, проте він не був у цій сфері професіоналом і не міг бути справжнім гідом. Зауважу, що бажання відвідати Оружейну палату Шевченко висловив 21 березня, тобто вже після того, як побував у Кремлі з Щепкіним 19 березня і двічі самостійно — 20 березня. Тоді, як і тепер, Оружейну палату краще відвідувати в супроводі знавця скарбів-старожитностей, яким і був Олександр Вельтман, і Шевченко це добре розумів. Здається, це той випадок, коли найбільше йому допоміг би Бодянський, який обожнював Кремль буквально з першого погляду, тобто зі студентської лави. В щоденнику славіста знаходимо розповідь про те, як він організував показ кремлівських пам’яток сербо-хорватському письменнику, графу Орсату Медо Пучичу в червні 1852 року: «Он осматривал со мной Оружейную палату и Царский дворец, которые показывал А.Ф. Вельтман…» Якраз те, про що мріяв і Шевченко!

Історику й археологу, знавцеві Москви Івану Забєліну було тоді 38 років, і хоча Шевченко народився всього на шість років раніше, виглядав набагато старшим. Тарасу Григоровичу залишилося жити всього три роки, а Забєліну — півстоліття.

Чесно кажучи, запис Шевченка про те, що вчений жив у бібліотеці, спочатку здався мені неточним, адже бібліофіл і книжник Іван Забєлін міг обжитися в бібліотеці, як удома, а Шевченко сприйняти це його постійним помешканням. У кількох адресних книгах Москви, в тому числі за 1857 р., давалася конкретна адреса Забєліна: «Забелин Иван Егор., К. Рег., Преч. ч., у Покрова, в Денежн. пер. д. Дворцов. Конторы». Тобто, колезький реєстратор Іван Єгорович Забєлін жив на Арбаті, в Пречистенській дільниці, в Дєнєжному провулку, біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці в будинку Московської двірської контори, де працював довгий час помічником архіваріуса (з 1848 р.) і архіваріусом (з 1856 р.). Будинок, у якому жив Забєлін, знаходився на розі Дєнєжного і Великого Левшинського провулків (№ 1/8); в 1835 р. його придбала Московська двірська контора для квартир своїх службовців. В ньому жили також архітектор Є.Д. Тюрін, історик С.М. Соловйов, письменник О.Х. Вельтман та інші відомі москвичі. Цей будинок було зведено на початку ХІХ століття в класичному стилі, й він вирішував архітектурне завдання — візуально закріплював ріг двох провулків.

Скрупульозність, з якою вів Шевченко щоденник у Москві, спонукала мене до повного з’ясування цього питання. Виявилося, що Тарас Григорович був точний. Забєлін мав таки постійне помешкання за адресою, названою поетом, — біля Красних воріт. В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема за 1858 р. адреса Забєліна називається двічі (як архіваріуса Московської дворцової контори і як редактора «Губернських відомостей»): «Забелин, Ив. Егор., Тит. Сов., в Запас. Дв. у Красных ворот»; «Забелин Иван Егор., у Красных вор., в Запасном Дворце». Що таке Запасний палац? Це великий будинок на розі Земляного валу і Нової Басманної вулиці біля Красних воріт, що входив до відання Московської двірської контори, в ньому й знаходився архів контори, в якому працював Забєлін, а також «квартири посадових осіб» (О запасном дворце в Москве//Русский архив. 1897, № 2. С. 328-329), в одній з них, наповненій книгами, і жив архіваріус (вул. Нова Басманна, 2, перебудований; тепер на розі Нової Басманної та Садової знаходиться Міністерство шляхів).

На час знайомства з Шевченком самоук Іван Забєлін уже мав репутацію серйозного дослідника і був автором понад 40 публікацій (усього науковий доробок вченого складає понад 200 книг і статей). За словами Бориса Чичеріна, «це був справжній московський самородок, цілісна, міцна і здорова російська натура». Незадовго до зустрічі з Шевченком, у 1857 р. Забєлін дав згоду на роботу в Імператорській археологічній комісії, очолюваній графом Сергієм Строгановим, що контролювала всі археологічні розкопки в країні. В нещодавно вперше виданих щоденниках Забєлін про це записав так: «30 декабря... Граф Строганов пригласил меня в этот день... Где вы, Забелин, служите. Первый вопрос. — В Дворцовой конторе архивариусом — должность не рельефная, но покойная и даёт возможность заниматься. — Ведь вы еще преподаёте в межевом институте? (З 1853 р. Забєлін читав історію і археологію межової справи в Костянтинівському межовому інституті. — В.М.). Государь мне поручил всю археологическую часть... Я хочу составить Комиссию. Вы не откажетесь? — Помилуйте, ваше сиятельство, вы меня осчастливите...»

В Археологічній комісії Забєліну було доручено розкопки курганів в Малоросії. В травні 1861 року вчений записав у щоденнику: «Итак, курган есть тайна-могила. Каждая могила есть тайна, она тем и интересует. И она даже внешне это выражает... Малоросс скоро почувствовал родственную связь своего сердца с могилою. Он воспел её в песнях... Он олицетворил её. ”Ой, у поли могила с ветром говорила”». Ніхто не оспівував козацькі могили краще за Шевченка... В щоденнику Забєліна зустрівся мені й такий «український сюжет». У січні 1860 року він обідав з Олександром Пипіним у Миколи Чернишевського (обох знав Шевченко): «Разговаривали о государственности и народности, о принципах соловьевой истории и костомаровских лекциях. Я сказал, что у Костомарова взгляд казацкий. Чернышевский отстаивал казачество как элемент, погибший от самодержавия». І ще зафіксоване спостереження Забєліна: «В Киевской губернии у крестьян рубашки — на груди м е р е ж е н». Український сегмент наукових інтересів Івана Забєліна було відзначено вшануванням його в 1871 р. ступенем почесного доктора історії Університету св. Володимира в Києві.

Забєлін — один із організаторів і фактичний керівник Історичного музею. Саме цьому музеєві було передано всі колекції Забєліна, стародруки та його рукописи, а понад десять тисяч книг із особистої бібліотеки знаходяться тепер у Російській державній історичній бібліотеці. Деякі з них, з екслібрисом «Библиотека Ивана Егоровича Забелина», використовувалися в роботі над цією книгою.

Дізнавшись про вихід у світ щоденника і записних книжок Забєліна, відразу кинувся переглядати їх. Проте, на жаль, ім’я Шевченка в цих документах не згадувалося. Що стосується 1858 р., то Забєлін зробив у щоденнику лише один запис якраз незадовго до зустрічі з Шевченком: «С 17 на 18 января, с пятницы на субботу заболел сильно и опасно воспалением лёгких и теперь 10 февраля еще не схожу с постели» (И.Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. М.: Издательство им. Сабашниковых, 2001. С. 37, 42, 56, 269). В хворобливому стані Забєлін був і під час зустрічі з Шевченком, що той помітив і відзначив у щоденнику. Звертає на себе увагу поетова тактовність: він не насмілився турбувати Забєліна, хоча, напевне, сподівався саме разом з ним подивитися Оружейну палату. Разом з тим, зустріч із істориком наштовхує на думку про те, що Бодянський чи Щепкін або хтось з їх оточення, могли розповісти Шевченкові про згадану вже публікацію Забєліним документів з епохи Богдана Хмельницького, чим поет постійно цікавився. Шевченко також мав, очевидно, інформацію про те, що молодий учений досліджував історію Москви.

Зокрема, друзі Забєліна знали, що в 1855 р. його було нагороджено великою княгинею Оленою Павлівною діамантовим перснем зі смарагдами за створення проекту огляду історії московської старовини та історичного пояснення плану Москви. «Вы хорошо знаете Москву и её старину», — зауважила при першій зустрічі княгиня. — «Не смею о себе ничего говорить, а могу только сказать, что я давно уже занимаюсь русской стариною, а так как старина в Москве, то знаю и Москву», — з гідністю відповів учений. Нагадаю, до речі, що саме Забєліну належить капітальна праця «История города Москвы», написана за дорученням Московської міської думи у 80-90 рр. ХІХ століття.

В пам’ять про Забєліна в 1961 р. в Москві було названо його іменем вулицю (тепер — Басманний район міста).

Від Забєліна Щепкін і Шевченко поїхали М’ясницькою на Велику Луб’янку в книгарню Миколи Щепкіна, і тут поет розстався зі своїм чичероне. Скоріше за все, сталося це тому, що Тарас Григорович хотів увечорі зайти до Максимовичів, які жили неподалік, а у Щепкіна були інші плани.

Підсумовуючи день, який провів із Щепкіним 21 березня, Шевченко записав у щоденнику:



«Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра».

Вкрай важливе поетове зізнання!


«Вечір провів у своєї милої землячки М.В. Максимович» (21 березня 1858 року)

В поетовому щоденнику читаємо: «Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»

Скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром...

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!
У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він в Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Милостивий, Ти до мене добрий:

Плакуном нехай не поросте

Та дорога, за якою — обрій,

Україна, дівчинка і степ…

Любов Голота.


Під час березневих зустрічей з Максимовичем Шевченко залишив автографи вірша «Весенний вечер» («Садок вишневий коло хати...») та поезій «Пустка» («Заворожи мені, волхве...») і «Муза». Скоріше за все, Максимович сам попросив про це, оскільки він виявляв намір надрукувати декілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа» (до цього журналу було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Максимович побував у домі Щепкіна 26 березня, але не застав уже Шевченка, той вранці рушив на вокзал. Тоді він відправив у Петербург (через Григорія Галагана) листа: «Приїздив до тебе, по слову твому в дев’ять і привозив тобі «Гуся» (мається на увазі так званий бартенєвський (неповний) список Шевченкового «Єретика». — В.М.), і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі Боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся» і мою тобі застольну віршу і отношеніє в контору «Русской Беседы» ... чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежние годы и за сей 1858 год. Не забувай же земляка свого щирого М.Максимовича».

Шевченко не забував, листувався з Максимовичем і продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». До речі, поетова захопленість Марією Максимович була відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала 26 березня 1858 року: «Говорят Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». В цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приреченої пророчості, бо ж так і сталося...

До цього листа Шевченко додав рукопис свого вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала…») і все це передав Марії Василівні через Максимовича, який у неопублікованому листі до дружини 25 листопада писав із Москви таке: «Дома нашёл я письмо от Тараса, который прилагает и тебе письмецо со стихами, которые при сём посылаю… Пришли ко мне ответец к нему, в котором подякуй ему за его гарный “Сон”, который, даст Бог, а таки сбудется; подякуй за его память и ласку к тебе и пообещай, що ты будешь ему шукать и выглядать дружину, як червоной калины, абы только прибував на берега днепровские» (Відділ рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 1зв.).

Марія Максимович точнісінько так і написала в листі до Шевченка 21 грудня 1858 року: «Спасибі Вам за гарний Ваш “Сон” і за Вашу пам'ять обо мне… Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця. Глядіть же, приезжайте до нас, будемо Вас ждать. Ще раз дякую за дуже гарний “Сон” і за пам’ять Вашу...» 25 березня наступного року, тобто через рік після знайомства в Москві, Шевченко писав до Марії Максимович: «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби. Як Бог поможе мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору... Як Бог та ви поможете,то, може, й одружуся. Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати...» А 10 травня знову звертався до Марії Максимович з тією ж сумною жартівливістю: «...Посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала».

Що й говорити, Шевченко справді мріяв «убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті» (Іван Дзюба).

25 травня 1859 року поет виїхав з Петербурга і через Москву приїхав в Україну. В село Прохорівка він прибув 13 червня й прожив там понад тиждень, намалювавши портрети Марії та Михайла Максимовичів.

«Ті хвилини зробили мене щасливим» (22 березня 1858 року)

Цього дня Шевченко познайомився з Сергієм Аксаковим. Письменник і його сім’я знали про Шевченкову творчість і важку долю задовго до особистого знайомства з поетом від того ж Михайла Щепкіна, а також від Михайла Максимовича та Осипа Бодянського, які були одночасно й Шевченковими друзями. Проте прямі відгуки Аксакових на арешт і заслання поета невідомі: знаючи, що листи перлюструються, вони не наважувалися згадувати в них його ім’я. Навіть у 1856 р., вже після смерті Миколи І, донька Сергія Аксакова Віра, посилаючи своїй знайомій список вірша «Не додому вночі йдучи...», не називала поетового імені, але писала в захопленому тоні: «Он бедный изгнанник. Он истинный поэт, мы недавно читали большое стихотворение, вроде поэмы, исполненное поэтических красот. Он и рисует прекрасно».

…Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний.

І занесе піском, снігом

Курінь — мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зострічати!

………….

Та й там живуть, хоч погано,



Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.
Шевченко ще в засланні високо оцінив творчість Сергія Аксакова, що видно із його запису в щоденнику від 13 серпня 1857 року: «Первая книжка «Русского вестника» за 1856 год попалась мне в руки. Оглавление мне понравилось. Там были выставлены имена Гоголя, Соловьева, Аксакова — имена хорошо известные в нашей литературе».

Безпосередні стосунки, спочатку заочні, між письменниками зав’язалися в грудні 1857 року, коли Сергій Аксаков послав Шевченкові через Щепкіна свою книгу «Семейная хроника и воспоминания» (М., 1856, ч. 1-2) з дарчим автографом. Цей твір, як і книга «Детские годы Багрова-внука» (М., 1858) з автографом Аксакова, а також «Разные сочинения Аксакова» (М., 1858) залишилися у бібліотеці Шевченка після його смерті. Судячи з усього, Щепкін розповів Шевченкові багато хорошого про близького йому Аксакова та його сім’ю, яких дуже поважав. Очевидно, Щепкін говорив і про письменницьке чуття відомого письменника та його чуйне серце, бо Шевченко ще до особистого знайомства просив Аксакова дати критичну оцінку своєї нової російськомовної повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» і влаштувати її публікацію.

З приводу цього поет писав Аксакову 4 січня 1858 року:

«Чтимый и многоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Не нахожу слов сказать вам мою благодарность за ваш милый подарок, за ваше искреннее сердечное ко мне внимание. Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение... (Шевченкове захоплення творами російського письменника несподівано й переконливо підтвердилося через два роки, коли поет заявив, що хотів би викласти історію свого життя в такій повноті, як Сергій Аксаков представив свої дитячі та юнацькі роки. — В.М.).

Послал я вам... свою «Прогулку с удовольствием и не без морали». Вооружитесь терпением, прочтите ее, и если найдете сию «Прогулку» годною предать тиснению, то предайте, где найдете приличным. Вторая часть «Прогулки» будет прислана вам, как только покажется в печати первая».

На жаль, перший лист Аксакова до Шевченка в Нижній Новгород не зберігся, проте уяву про нього можна мати з поетових слів. Скажімо, в щоденнику 13 січня він записав, що отримав від Аксакова «самое любезное, самое сердечное письмо»: «В заключение любезностей он пишет, что “Матрос” (такою була спочатку назва повісті. — В.М.), наконец, пошёл в ход, он передал его Каткову, редактору “Русского вестника”». В середині січня Тарас Григорович повідомив і Щепкіна: «...Я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене». А нижче в тому ж листі знову: «Поцілуй ще раз Сергея Тимофеевича…» Про заочну довіру Тараса Шевченка до Сергія Аксакова повнокровно свідчить його лист від 16 лютого 1858 року:



«Чтимый и многоуважаемый

Сергей Тимофеевич!
Ради всех святых простите мне мое грешное, но не умышленное молчание. Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове. Но это не извинение. Дебютант доджен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст Бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великорусский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед Богом грешно и перед добрыми людьми стыдно (ці слова свідчать про високу планку Шевченкової відповідальності перед своїми читачами, в тому числі російськими. — В.М.). Я сознаю и серцем чувствую потребность работы, но в этом узком Нижнем я не могу на один день спрятаться от невинных моих друзей. Собираюся выехать в Никольское к моему великому другу Михаилу Семеновичу. Дожидаю только товарища из Петербурга. Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои «Неофиты» от Кулиша. Мне бы сильно хотелось, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя. На днях послал я ему три или, лучше сказать, одно в трех лицах, тоже новорожденное чадо. Попросите его, пускай прочтет (йшлося про триптих «Доля», «Муза», «Слава». — В.М.).

Кончили ли вы печатать вашу книгу? Если кончили, то ради самого Аполлона и его прекрасных бессмертных сестер пришлите мне экземпляр (повість Аксакова «Детские годы Багрова-внука» на той час уже була надіслана Шевченкові до Нижнього Новгорода. — В.М.). Я теперь читаю так, что попало, здесь даже порядочно читать невозможно. Старыми, разбитыми журналами пробавляюсь, и за то спасибо добрым людям.

Еще раз прошу вас, мой чтимый, мой искренний друже! Простите мне мое невольное прегрешение. Не поставьте в вину мне мое долго молчание. Я хотя и представил вам причину моего тупого безмолвия, но никакая причина не извиняет невежливости. Еще раз простите и любите сердечно, глубоко полюбившего вас

Т.Шевченка».

Між іншим, акцентуємо, що в цьому листі йшлося про Шевченкове прагнення опублікувати свої російськомовних прозових творів, над якими працював на засланні. Тільки в них — в «Художнике» та «Прогулке» — багато в чому автобіографічні Шевченкові герої, трапляється, мислять з імперською догідливістю: «У нас в России…» Того вимагала логіка «великого и могучего». Мабуть, не випадково допрацювання й переписування в січні-лютому повісті «Прогулка» («Матрос») викликала у Шевченка роздратування, зафіксоване в щоденнику: «…Принялся за “Матроса”. Несносная скучная работа»; «…Принялся за “Матроса”. Несносная работа, когда я её кончу». Зовсім інакше ставився поет у березні до переписування поеми «Відьма» («Осика»): «…Принялся переписывать “Видьму” для печати. Нашёл много длинного и недоделанного. И слава Богу, работа сократит длинные дни ожидания».

На цьому тлі, дякуючи Щепкіну, відбулася 22 березня 1858 року перша зустріч Шевченка з Аксаковим. Загляньмо до поетового щоденника, в якому передано його щиру радість від неї:

«Радостнейший из радостных дней. Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он не здоров и никого ни принимает. Поехали мы с Михайлом Семеновичем сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний».

Зазначимо, що ще в 1845 р. Сергій Аксаков почав сліпнути, він скаржився Михайлу Погодіну: «Глаза мои пришли также в весьма дурное положение, не только потому, что левым глазом я не вижу и солнца, а правым на всё гляжу сквозь сетку пятен… и клочьев, — но потому что глаза мои, особенно слепой, находятся в воспалительном состоянии».

Лікування, за словами письменника, «не оказало ни малейшей пользы, а сделало меня способным к простуде». Сергій Тимофійович часто страждав очними та головними болями. Про його стан опосередковано дізнаємося з листа Івана Аксакова до батька в травні 1846 року: «Грустно мне было читать письмо Ваше: Вы пишете, милый отесинька, что глаза Ваши приходили в худшее положение, нежели при мне: неужели хуже того дня, когда мы посылали за доктором».

У 1858 р. письменник почував себе дуже погано, зокрема в червні він писав Шевченкові: «Я все ещё болен и, несмотря на некоторое улучшение, не ожидаю не только полного выздоровления, но даже и того сносно хворого состояния, в каком я находился до исхода генваря нынешнего года». За словами Івана Аксакова, батько знаходився «на одрі тяжкої хвороби». Пам’ятаймо, що Сергій Аксаков помер уже через рік після знайомства з Шевченком — у квітні 1859 року.

Знаючи про тяжку хворобу письменника, чутливий Шевченко щиро й високо оцінив його гостинність і те, що він подарував колишньому засланцеві хвилини приязні та дружби. Крім того, Шевченко прекрасно розумів значення Сергія Аксакова для російської літератури, якраз 1858 р. в Москві вийшла в світ автобіографічна книга Сергія Аксакова «Детские годы Багрова-внука», в якій автор піднявся до художнього рівня, встановленого його великим сучасником Львом Толстим в автобіографічній трилогії «Детство», «Отрочество», «Юность» (1852-1857). Прослухавши на початку 1857 року «Детские годы Багрова-внука» в прочитанні автора, Толстой занотував у щоденнику: «Чтение у С.Т. Аксакова. “Детство” прелестно!» В цьому році Аксаков писав: «С Толстым мы видаемся часто и очень дружески. Я полюбил его от души; кажется, и он нас любит». Коли в 1860 р. Шевченко взявся за написання автобіографії, він однозначно висловився за такий виклад фактів у ній: «Я бы желал изложить их в такой полноте, в какой покойный С.Т. Аксаков представил свои детские и юношеские годы…»

24 березня Щепкін знову повіз Шевченка до Аксакова, і поет захоплено записав у щоденнику: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует».

Цього разу Сергій Тимофійович почував себе трохи краще, він сидів у кріслі, вдягнутий по-домашньому в подобу сіряка, й це надавало йому зворушливої доступності й простоти. Змучений хворобою, старий письменник дивився на поета доброзичливо й лагідно, і Тарас Григорович відчув, як його пройняло теплою хвилею вистражданого добра й особливої покірливості долі. На очі навернулися сльози, блискавкою майнула гірка й болісна думка, що бачить благородного старця востаннє…
Ми вже ніколи не дізнаємося, про що говорили Шевченко з Аксаковим під час двох кількахвилинних зустрічей. Може й не сказав йому старий письменник про російське суспільство, те, що написав у одному з листів середини 50 рр.: «Что же касается до нашего общественного положения, то я и все считаем его безнадёжным. Полная бесхарактерность, ограниченность, отсутствие энергии и любви к своей земле, отсутствие русского направления, какой-то европеизм без толку, самые пустые наклонности, при какой-то чувствительности и пр. и пр. представляют самую печальную перспективу». Проте чутливий і мудрий поет не міг не відчути цю внутрішню опозиційність Аксакова, його переживання за російські негаразди. Поетові боліло зовсім інше, але він щиро поважав громадянську позицію російського письменника, його відразу до фальші та лицемірства в будь-яких, у тому числі державних виявах.

Микола Жулинський слушно зауважує: «Шевченко мав за що поважати відомого слов’янофіла, який гідно оцінював його творчість. Тарасові Григоровичу було відомо, що Сергій Аксаков, який працював цензором, згодом очолював Московський цензурний комітет, активно долучився до видання в Москві творів Г.Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша».


«Прочитав статтю про записки Дашкової» (22 березня 1858 року)

В поетовому щоденнику йшлося про статтю Герцена «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» з третьої книжки «Полярной звезды» за 1857 р., в якій той викладав «превосходные записки Дашковой»: «Цель наша будет вполне достигнута, если беглый отчёт наш об их содержании заставит читателей взять в руки самую книгу». Нічого дивного немає в тому, що в сім’ї Щепкіна Шевченко знайшов «Полярную звезду». Ще в 1853 р. артист із Лондона після зустрічі з Герценом привіз нелегальну літературу, в тому числі книгу лондонського революціонера «О развитии революционных идей в России» (1850), з якою ознайомився, хоча був далекий від того, щоб однозначно підтримати політичну позицію Герцена, та й взагалі він був далекий від політики, особливо в 40 рр. У 1848 р. писав сину в Берлін щодо революційних подій у Франції: «Да, смутное время на западе, но мы с тобой не политики, а потому всё это в сторону». Тоді в Лондоні Михайло Семенович підмовляв Олександра Герцена закрити друкарню, створену 1853 р. з Огарьовим, та припинити видання нелегальної літератури, спрямованої проти царизму.

Цікаво, що саме в тихій і доброзичливій полеміці з Герценом виявилися принципова громадянська й філософська позиція Щепкіна і його погляди на розвиток людства. В листі до Герцена у вересні 1853 р. читаємо:

«Истории не подвинешь, она идёт по своим неведомым человеку законам… Что же касается до равенства, то на это может тебе служить ответом вся природа: в ней нет ни в чём равенства, а между тем всё в полной гармонии. Оставьте мир расти по своим естественным законам и помогайте его росту развитием в человеке нравственного чувства, сейте мысль, но не поливайте кровью».

Якби уявити Шевченка на місці Щепкіна, то він обов’язково підтримав би Герцена, передусім його антицаристські публікації. Втім, якраз незадовго до зустрічі з Шевченком, і Щепкін особливо відчув духовну опору в Герцені. Наприкінці 1857 року він особисто зітнувся зі всесильним директором петербурзьких і московських театрів Олександром Гедеоновим на грунті захисту матеріальних інтересів московських акторів. Вичерпавши всі аргументи, Щепкін заявив бездушному начальникові: «Мне остаётся одно средство: я передам всё дело в “Колокол”». І Гедеонов здався! Іван Тургенєв писав Герценові 26 грудня 1857 року: «Гедеонов вспыхнул — и кончил тем, что деньги возвратил актёрам. Вот, брат, какие штуки выкидывает твой “Колокол”». Цікаво, що пильний московський генерал-губернатор Арсеній Закревський інформував Третє відділення: «Актёр Щепкин на одном из своих вечеров подал мысль, чтобы авторы писали пьесы, заимствуя сюжеты из сочинений Герцена».

Не випадково російська поетеса Євдокія Ростопчина (Шевченко іронічно згадував її в передмові до нездійсненного видання «Кобзаря»: «Щоб не дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною…») якраз навесні 1858 року причислила Михайла Щепкіна до прихильників Олександра Герцена, зобразивши його з простертими руками «за моря» і волаючим: «Герцен наш! Искандер-бог!»:

Шут, не шут, а в этом роде, —

Громче всех кричит старик…

(О хохлацкой в нем породе

Нам донес его язык!)

Сыплет фразы заказные,

Приправляет их слезой,

Часто промахи смешные

Отпускает с чепухой.


В цих рядках особливо цікаво зустріти спостереження про «хохлацьку породу» великого артиста, що, здається, стало неминучим в інтелектуальних колах Москви. Втім, український патріотизм Щепкіна, як і Бодянського, спокійно поєднувався з імперсько-російською ідентичністю, і Шевченко знав про це. Та в нашій пам’яті хай залишиться те, що професор Бодянський, який присягнув царю і служив йому, затамувавши подих, власноручно переписував і поширював антицаристські, антимосковські поетичні рядки великого українця Тараса Шевченка, а великий артист імперського Малого театру Щепкін захоплено читав поезію Кобзаря серед «освічених москвичів». Це був тихий і високий духовний подвиг двох підданих Російської імперії, українських патріотів, які заслуговують на нашу шану й пам’ять.

Що привернуло Шевченкову увагу у великій, майже 70-сторінковій статті Герцена про Дашкову? Княгиня Катерина Дашкова була унікальним явищем в історії Росії другої половини ХVІІІ століття. Впродовж одинадцяти років вона очолювала два основних на той час наукових заклади країни — Академію наук і створену з її ініціативи Російську Академію. Відомий російський просвітитель М.Новіков, портрет якого 18 березня подарував Шевченкові Є.Якушкін, назвав Дашкову «любителькою вільних наук». Напевне, поетовий погляд зупинився в статті на оцінці Герценом історичної постаті Дашкової та її записок, зробленій уже на другій сторінці статті:

«Дашковою русская женская личность, разбуженная петровским разгромом, выходит из своего затворничества, заявляет свою способность и требует участия в деле государственном, в науке, в преобразовании России — и смело становится рядом с Екатериной. В Дашковой чувствуется та самая сила, не совсем устроенная, которая рвалась к просторной жизни из под плесени московского застоя, что то сильное, многостороннее, деятельное — петровское, ломоносовское, но смягченное аристократическим воспитанием и женственностью. Екатерина ІІ, делая ее президентом Академии, признала политическое равенство обоих полов...

В русской истории бедной личностями, записки женщины, участвовавшей на первом плане в перевороте 1762 года и видевшей возле все события от смерти Елизаветы до Тильзитского мира, чрезвычайно важны...»

Затим через пару сторінок Шевченко звернув увагу на герценівські думки про Миколу І. Його нищівна характеристика царя була відомою Шевченкові. В «Полярной звезде на 1856 год» в уривку з «Былого и дум» зазначалося: «Всё это принадлежит к ряду безумных мер, которые исчезнут с последним дыханием этого тормоза, попавшего на русское колесо...» 2 вересня 1857 року Шевченко записує в щоденнику в герценівському контексті: «Неужели со смертию этого огромного нашего Тормоза, как выразился Искандер, поэты воскресли, обновились?».

В статті «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» Герцен так само викривав царювання Миколи І, і Шевченко не міг це пропустити: «Сурово-мрачный, подавляющий вид грубой силы, приняло императорство особенно в тридцатилетие николаевского царствования; стращать было у него в принципе... Если б он прожил ещё десять лет, его трон развалился бы сам собою; все перестало идти, всё повяло, стало сохнуть, от всего отлетал дух, беспорядки администрации достигли чудовищных размеров. Его царствование было нелепость». Поет у повній мірі відчув на собі суворо-похмуру грубу силу і духовну безглуздість миколаївського царювання, майже третину якого він провів у засланні.

Напевне, Шевченко зачепився поглядом за побіжну оцінку Герцена: «Малороссия громко роптала, все оскорблённое или придавленное императорством заявляло свой протест — старо-русская партия в России — никогда. У ней не было ни языка, ни преданных людей, ни Полуботки, ни Мазепы!»

Може в контексті розповіді про Дашкову й імператрицю Катерину ІІ Шевченко виокремив сюжет про Петра І, якого він називав «скаженим Петром»? Герцен писав: «В Вене у нее горячий спор с Кауницом. Кауниц, у которого она обедала, назвал Петра І политическим творцом России. Дашкова заметила ему, что это западный предрассудок. Кауниц не сдался, Дашкова еще меньше. Она соглашалась, что Петр сделал чрезвычайно много для России, но находила, что материал был готов и что рядом с гениальным употреблением его, он его бесчеловечно гнул и ломал. — ”Если б он в самом деле был великим государственным человеком, он сношениями с другими народами, торговлей, не торопясь, достигнул бы того, до чего дошел насилием и жестокостью”».

Це той п е р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А в т о р а я доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка