Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка18/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Боже! В каком я теперь упоеньи

С «Вестником Русским» в руках

Что за прекрасные стихотворения.


Ах!

Тут Данилевский, Плещеев таинственный

Майков наш флюгер-поэт.

Лучше же всех несравненный, единственный

Фет!
Много нелепостей патетических,

Множество фраз посреди.

Много и рифм. Но красот поэтических —

Жди!»
Ім’я Миколи Федоровича Щербини (1821-1869) зустрічається в щепкінських «Записках актера». Щепкін розповідав, як читав Олександру Черткову вірш Щербини «Поколению», написаний у 1848 р. й уперше опублікований в 1857 р. На початку цього року в листі з Москви в Рим до сина Миколи Михайловича й невістки Олександри Володимирівни Щепкін переписав вірш Щербини «Оправдание»: «Прилагаю при сем стихи Щербины. Я от них в восторге».


Наш век и наше поколенье

Безмолвно сносят клевету,

Незаслуженного презренья

И громких браней пустоту.
Насправді, «гарненька епіграма», записана Шевченком у щоденнику, належала не Щербині, а була пародією російського поета Олександра Апухтіна (1840—1893) на вірш Афанасія Фета «Лесом мы шли по тропинке единственной...», надрукований у лютневій книзі «Русского вестника» за 1858 рік.

Ось дві строфи Фетового вірша:


Лесом мы шли по тропинке единственной

В поздний и сумрачный час,

Я посмотрел: запад с дрожью таинственной

Гас.


Что-то хотелось сказать на прощанье —

Сердца не понял никто;

Что же сказать про его обмирание?

Что?
23 березня, на Пасху, в поетовому щоденнику більше записів не було і про вечір нічого не сказано. Це трапилося вперше з 17 березня, коли Тарас Григорович після хвороби вийшов із дому. Щодня він занотовував, де саме був увечорі: у Рєпніної (17 березня); у Бодянського (18 березня); у Станкевичів і вдома у Щепкіна (19 березня); у Станкевичів (20 березня); у Максимовичів (21 березня); у Щепкіна та в Кремлі (22 березня). З цього випливає, що 23 березня Шевченко і Щепкін не виходили з дому і провели Великдень разом. Теодор Гріц у своєму літописі життя і творчості артиста зафіксував, що «Шевченко зустрічає Пасху у Щепкіна», а Петро Жур у «Трудах і днях Кобзаря» зазначив, що Тарас Григорович «у М.С. Щепкіна познайомився з артистом Малого театру І.В. Самаріним…» Але ж був ще цілий великодній день, впродовж якого друзі не розлучалися, і хотілося б уявити, як вони його провели.

Очевидно, що після ранкового приходу Івана Самаріна вся сім’я з гостями сіли за стіл — інакше просто не могло бути, розговіння неминуче. Всі скуштували паску, крашанки, чаювали, випили шампанського.

Веселий і щасливий від сімейного тепла Тарас Григорович розповів, як його навесні 1845 року вгощали й частували в Яготині прості селяни в післяпасхальний день:

«Це було якраз на великодніх святках. Сиджу я, рисую. Думав, що так якась скотина вештається, або свиня, або бузівок. Аж чую, щось позаду мене шамотить, та все ближче підходить. Я розслухав, що це людська похідь. І промовило: “Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку”. Я оглянувся і бачу: стоїть з пляшечкою, й налито чарочку горілки, й частує мене. Та, видно, таке щире та добряче. Й само вже, видно, під чарочкою. Я випив, подякував. А воно дістає з кишені паски: “Ось, будьте ласка, заїжте святим хлібом”. Та налило й другу. А тут вийшла з хати й жіночка в намітці й тож благає на обід. Я пішов, а людці побачили та й посходились у хату чоловік з десяток. Я сів на покуті з чесним людом та й обідав. А потім мені поназносили і крашанок, і пасок, і всякої всячини. І кожне благає: “Будьте ласка, візьміть від мене”. А те собі, а те собі, і так, як у Божім раї. Пообідав я весело між тим чистим та щирим серцем простим нашим людом на третій день празника».

Щепкін слухав розчулено, а Самарін у той час і прочитав епіграму. Шевченко попросив переписати її, артист, у свою чергу, зажадав натомість послухати його вірші. Щепкін, який знав, що Шевченко переписував у нього свої поезії, підтримав актора.


Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля Гóспода . Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Потім читав схвильований Щепкін:

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи —

Я більше не хочу…

Одну сльозу з очей карих —

І… пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!
Раптом, зупинившись, Михайло Семенович тремтячим голосом нагадав, що всі троє вони — з кріпаків… Виходило сумно, дуже сумно, як для свята. Тим більше, що Щепкін готовий був розплакатися, і Шевченко, вибачившись, устав із-за столу. Він піднявся до себе, занотував у щоденнику про великодній ранок, прихід Самаріна. Переписуючи епіграму, відвернув увагу і замість «Много нелепостей патетических» машинально написав «Множество есть тут мест поэтических». Але схаменувся й старанно закреслив рядок, який ослаблював епіграму, а зверху написав потрібний.

Коли Тарас Григорович знову вийшов із своєї кімнати, Михайло Семенович, одягнений в темнокоричневий халат у смужечку, з під якого виглядав білий комірець, заклавши руки за спину, ходив туди й сюди залою. Невеличкого росту, повний, кругленький, але повнота не заважала йому бути напрочуд легким і рухливим. Шевченко вже знав, що він кожного ранку та й на ніч робить усілякі гімнастичні вправи, щоб не втратити гнучкість. Досить було подивитися, як артист танцював в українських спектаклях — як справдешній танцюрист!

Голос у Щепкіна був не сильний, але поставлений так, що шепіт його зі сцени було чутно всім глядачам. Шевченко сам уже переконався, що навіть напівшепіт артиста зворушував більш ніж будь-який трагічний крик. Ось і зараз поета вразило те, що Щепкін тихо розмовляв нібито сам із собою! Та ні, він стояв перед портретом Гоголя і звертався… до старого друга. Побачивши Шевченка, Щепкін радісно розкрилив короткі руки й відразу заговорив про гоголівське «Светлое воскресенье»… Хтозна, чи так воно було, проте мій вимисел не є порожньою вигадкою, бо ж обидва любили Гоголя й читали цей твір у «Выбранных местах из переписки с друзьями».

«В русском человеке есть особенное участие к празднику Светлого воскресенья… Не умрёт из нашей старины ни зерно того, что есть в ней истинно русского и что освящено самим Христом. Разнесется звонкими струнами поэтов, развозвестнтся благоухающими устами святителей, вспыхнет померкнувшее — и праздник Светлого воскресенья воспраздну-ется, как следует, прежде у нас, чем у других народов! На чем же основываясь, на каких данных, заключенных в сердцах наших, опираясь, можем сказать это? Лучше ли мы других народов? Ближе ли жизнью ко Христу, чем они? Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспорядочней всех их. “Хуже мы всех прочих” — вот что мы должны всегда говорить о себе. Но есть в нашей природе то, что нам пророчит это. Уже самое неустройство наше нам это пророчит. Мы еще растопленный металл, не отлившийся в свою национальную форму; еще нам возможно выбросить, оттолкнуть от себя нам неприличное и внести в себя все, что уже невозможно другим народам, получившим форму и закалившимся в ней… Знаю я твёрдо, что не один человек в России, хотя я его и не знаю, твёрдо верит тому и говорит: “У нас прежде, чем во всякой другой земле, воспразднуется Светлое Воскресенье Христово!”»

Наступного дня починалася світла пасхальна седмиця, і Шевченко ще повних два дні з неї проведе в Москві. Щепкін зробив так, що вони були вщерть наповненими зустрічами й знайомствами.
«Заїхали до актора Шумського» (24 березня 1858 року)

24 березня після других відвідин Сергія Аксакова та його «симпатического семейства» Шевченко і Щепкін заїхали ненадовго до Варвари Рєпніної, а від неї — до актора Сергія Шумського, учня Михайла Щепкіна. Сергій Васильович Шумський (Чесноков) народився 1820 р., був помічений у провінції й привезений у Москву Щепкіним, у 1841 р. закінчив Московське театральне училище, після закінчення якого був прийнятий до трупи Малого театру. Щепкін протегував Шумському, підтримував і в буденному житті. Втім, він щедро допомагав багатьом артистам. Вихованець Щепкіна Михайло Лентовський згадував, як Михайло Семенович зустрічав молодих і голодних артистів: «Чаю! Сливок! Хлеба больше, хлеба! Чаю, чаю! Зелёного чаю! Ты, брат, замёрз дорогой? Садись, ешь, пей. Не стесняйся, как дома, да ты и, действительно, дома. Мой дом — твой дом; но только учись, учись, учись!»

У спогадах Олександра Афанасьєва, який добре знав Михайла Семеновича, читаємо таке узагальнення: «М.С. Щепкин столько же известен был в Москве своим сценическим дарованием, сколько и редкою в наш век частною благотворительностью. Сколько юношей обязаны ему своим воспитанием, сколько стариков нашли под его кровлею последний спокойный приют! Великие слова Христовой заповеди о любви к ближнему он перевёл прямо в дело, в жизнь».

У сім’ї Щепкіна жив якийсь час у 40 рр. і Сергій Шумський. Акторова невістка, Олександра Щепкіна згадувала: «Пробыл несколько времени в семье его С.В. Шумский, перед тем вышедший из театральной школы и скоро потом сделавшийся любимым актёром московской публики». Про це свідчив і театрал Олександр Стахович: «С.В. Шумский, поступив из Одессы на московский Малый театр, долго пока совсем не стал на ноги, жил у Щепкина и много обязан ему первым развитием своего первоклассного таланта». Шумський до останніх днів життя в 1878 р. служив у Малому театрі, крім 1847—1850 рр., коли він працював в Одесі. В той період Щепкін писав акторові: «Успехи твои, по всеобщим отзывам, которые заслужил от публики, меня очень радуют, и старое сердце моё веселится полной радостию. Знаю, что труда было много; но что же достаётся даром и что ж бы значило искусство, если бы оно доставалось без труда?»

Яскравим свідченням теплого ставлення до Шумського після його повернення на сцену Малого театру є лист Щепкіна до нього від 13 квітня 1860 року з приводу бенефісу Сергія Васильовича під час гастролей у Петербурзі:
«Милостивый государь Сергей Васильевич.

С удовольствием представляю вам право на свой бенефис “Отрывок” из сочинений Н.В. Гоголя. Мне же это право передано и покойным автором и доверенным лицом от родных покойника, господином Кулишом, чего в удостоверении и письма их прилагаю, но которые прошу сохранить и возвратить мне по возвращении. От души желаю вам успеха. Это желание того, кто не умеет переставать любить. Весь твой Михайло Щепкин».

До Сергія Шумського були звернені настанови Щепкіна, що розкривають методологію його театральної науки (лист від 27 березня 1848 року):

«Старайся быть в обществе, сколько позволит время, изучай человека в массе, не оставляй ни одного анекдота без внимания (слово «анекдот» в той час розумілося, як явище чи випадок з відтінком повчальності. — В.М.), и всегда найдешь предшествующую причину, почему случилось так, а не иначе: эта живая книга заменит тебе все теории, которых, к несчастию, в нашем искусстве до сих пор нет. Потому всматривайся во все слои общества без всякого предубеждения к тому или другому, и увидишь, что везде есть и хорошее и дурное, — и это даст возможность при игре каждому обществу отдать свое, то есть: крестьянином ты не будешь уметь сохранить светского приличия при полной радости, а барином во гневе не раскричишься и не размахаешься, как крестьянин. Не пренебрегай отделкой сценических положений и разных мелочей, подмеченных в жизни».

Щепкін наставляв Шумського буквально до своєї смерті, хоча тому вже перевалило за сорок років. Принаймні, Лентовський розповідав про рознос, який вчинив артист своєму підопічному в 1863 р.:
«Однажды я застал Шумского, стоящего у печки, а М.С. ходил взволнованно по гостиной и ругал его: “Мерзкая самолюбивая физиономия! Смазливая бабья рожа для тебя дороже, интереснее всего твоего дела, дороже истины! Ты как должен быть загримирован? Как? В уродливом теле душевная красота. А ты что изображал? Скажите, какой купидон!” — “Ради бога не сердитесь, Михаил Семенович!” — “Я давно Михаил Семенович! А ты Купидон Купидонович”. — “Ну, извините”. — “Извините… извините! Поди, извиняйся перед автором, перед театром, а передо мной нечего! — говорил старик, шагая из одного угла в другой. — Нет, душа моя, Сергей Васильевич! Так, брат, далеко не уйдешь, а от тебя-то мне в особенности обидно видеть такую неряшливость”, — закончил Михаил Семенович, подавая на ходу руку Шумскому. Шумский уважал Михаила Семеновича и зачастую на деле довазывал свое уважение к его дому, к его семье».

Саме Шумський виступав на 50-річному ювілеї артистичної діяльності Щепкіна «від імені артистів московської сцени»:

«Многие, в том числе я сам, имели счастие ещё в Школе пользоваться вашими уроками и наставлениями... Вступив на сцену, мы постоянно имели в вас живой пример, указание на то, как должны мы исполнять наши обязанности... Смело ручаемся, что влияние ваше не исчезнет, что оно в лице нашем останется живою памятною книгой того, что вы сделали для драматического искусства».

Збереглася розповідь очевидця про бенефіс Шумського в Малому театрі, коли прихильники артиста неодноразово влаштовували йому овацію і впродовж усього спектаклю передавали подарунки, в тому числі дорогі. Нікого тоді не шокувало, що бенефіціянт в образі Івана Грозного, перервавши сценічну дію, починав розкланюватися та приймати з рук капельмейстера переданий із залу срібний кубок чи золотий портсигар.

До Шумського прихильно ставився сам Олександр ІІ. Якось в антракті спектаклю «Горе з розуму» цар у напівтемряві розмовляв з Шумським, а Михайло Семенович, заклавши руки за спину, розпружено підійшов до них і почув запитання царя: «Чому тепер не пишуть таких п’єс, як “Ревізор” і “Горе з розуму”? Щепкін, який не впізнав Олександра ІІ, втрутився: “Тому, що тепер інші інтереси в Росії, не до театру тепер”. Цар мовчки відійшов, а Щепкін наступного разу сам підійшов до нього: «Вибачте, государ, я не впізнав вас». — «Нічого, нічого. Це тому, що ми з тобою рідко бачимося».

Протягом артистичного життя Шумський грав різні ролі, починаючи з водевілів і закінчуючи персонажами з п’єс Олександра Островського та ролями Чацького і Хлестакова. В останній ролі він сподобався Гоголю, бо Шумський найповніше скористався настановами автора «Ревізора», який у листопаді 1851 року читав свій твір акторам. Про це писав Пантелеймон Куліш: «Явился в театре (в ложе позади других) посмотреть, как исполняется пьеса после его замечаний, и остался доволен игрой более, нежели в прежнее время, особенно Хлестаковым, которого в это время играл уже Шумский, пользовавшийся его наставлениями».

Сергій Шумський, який мешкав на Великій Дмитрівці в будинку генерал-майорші Ольги Бартоломеус (не зберігся), прийняв гостей радо, запросив до столу: «Вкусили священной пасхи с вестфальськой колбасой и поехали к Станкевичам. Не застали дома».
«Я зустрівся і познайомився з ними» (24 березня 1858 року)

Про дальший розвиток подій 24 березня читаємо у Шевченка:



«Отправились в книжный магазин Н.М. Щепкина и ком., где и осталися обедать. Обед был званый. Николай Михайлович праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми. И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину».

Щира Шевченкова радість від зустрічі з молодими і блискучими інтелектуалами справді була настільки повною, що навіть тепер енергетично передається зацікавленому читачеві поетового щоденника. Шевченка можна зрозуміти. Влітку 1856 року він писав Семену Гулаку-Артемовському з Новопетровського укріплення: «Десятий год не пишу, не рисую і не читаю навіть нічого; а якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилося тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх «в кулаке сижу» — давят, без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланяться, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж ногтями». Вирвавшись нарешті із заслання, поет жадібно ковтав повітря вистражданої свободи й особливо цінував знайомства та зустрічі з новими, вільними, щасливими, талановитими людьми. Ще О.Кониський проникливо зауважив: «Таким ото чином Шевченко за короткий час опинився серед великої сім’ї ліпших людей того часу. Се був, коли згадати собі про Новопетровський форт, більш різкий контраст, ніж той, що перебув Шевченко 30 літ тому назад, коли доля з темного горища маляра Ширяєва перекинула його в світлі залі Академії художеств» (Олександр Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. К.: Дніпро, 1991. С. 453). Щоправда, ці слова Кониський писав стосовно Петербурга та, насправді, знайомства з «ліпшими людьми» почалися саме з Москви.

З дев’яти московських відомих осіб, названих Шевченком, шестеро були молодшими за нього від 4 до 14 років і троє народилися на 4-5 років раніше за поета; навіть найстаршому — Миколі Кетчеру — не виповнилося ще п’ятдесяти. Всі вони були повні сил, енергії, завзяття; мислили й говорили, тим паче в своєму середовищі, розкуто, глибоко, критично й цікаво; буяли творчими ідеями та планами на майбутнє; ставилися до Шевченка з сердечною доброзичливістю. Вражає сам перелік професій і захоплень, творчих сфер і занять, у яких ці люди були справжніми фахівцями й досягли значних висот: поезія і проза, журналістика і публіцистика, перекладацька справа і правознавство, медицина, економіка, історія, філософія, фольклористика, зоологія. Блискучий ряд енергійних діячів, які співчували піднесенню демократичного руху в Росії і щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Такий енергетичний згусток інтелектуальних сил і можливостей Шевченко сприйняв із радістю і захватом, він убирав у себе вимріяну в засланні творчу атмосферу, насолоджувався спілкуванням з людьми, якими був зачарований. Шевченко щиро назвав їх молодими, живими, вільними, пристрасними. Поет відчував себе, як риба у воді, в цьому вишуканому колі людей, які здалися йому близькими духом, і навіть знайомими, більше того, рідними. Що стосується Бодянського, то він тримався осторонь від західників, і його не можна уявити в їх інтелектуальному колі.

Шевченко сам свідчив, що, крім названих у щоденнику учасників «званого обіду», в книгарні Миколи Щепкіна, він зустрів ще «багатьох інших» інтелектуалів. Одного з них можна назвати, спираючись на Шевченків запис у щоденнику 10 квітня 1858 року: «Посетил московского знакомого, некоего Безобразова». Скоріше за все, поет познайомився з Безобразовим Володимиром Павловичем (1828-1889) саме 24 березня в книгарні. Безобразов був економістом, з 1867 року — академіком петербурзької Академії наук. Ліцейський товариш і близький друг Михайла Салтикова-Щедріна, в Петербурзі жив з ним в одному будинку. Леонід Большаков, який перший зібрав відомості про Безобразова, навіть припускав, що саме це могло й привабити Шевченка. Втім, Безобразов активно виступав проти кріпацтва й за реформи в суспільстві. Певно саме це зацікавило поета й привело до Безобразова в Петербурзі.

Леонід Большаков свого часу висловив припущення, що на «званому обіді» міг бути також учасник московських гуртків, доктор медицини і професор Московського університету, кореспондент і знайомий Герцена Павло Лукич Пікулін (1822-1855). Він був другом Миколи Кетчера й Миколи Щепкіна, тому його присутність в книгарні була цілком вмотивованою.

Серед учасників «званого обіду» могли також бути активні автори журналу «Библиографические записки», контора і редакція якого знаходилися в тому самому будинку — професор Московського університету Сергій Соловйов, історик літератури Михайло Лонгінов, двадцятишестирічний професор Московського університету, історик літератури Микола Тихонравов, який через три роки — в квітні 1861 року — взяв участь у панахиді над прахом Шевченка в Москві. На користь цієї версії свідчить і те, що Микола Щепкін був одним із видавців «Библиографических записок», а другий видавець — Олександр Афанасьєв, якого Шевченко вже знав, названий ним у щоденнику.

Очевидно, що в званому обіді також взяли участь власники московських книгарень. У газеті «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» мені вдалося знайти інформацію, що в березні в Москві, крім книгарні Щепкіна, працювало ще шість великих книгарень: Університетська (при Університетській друкарні, начальником якої був Олександр Назимов), а також — Базунова, Польового, Улітіної, Салаєва і Готьє. Хто з них бачився з Шевченком, напевно сказати не можна.

Наскільки мені вдалося встановити, в паперах артиста Щепкіна зустрічається лише Володимир Готьє, якого побіжно назвав якось в одному з листів до Щепкіна Олександр Герцен. Це вже було коло знайомих, у тому числі близьких, Осипа Бодянського. Найбільше він спілкувався з Іваном Васильовичем Базуновим (1786-1866), якого свого часу витіснили з університетської книжкової крамниці і той, за порадою Бодянського, відкрив свою книгарню на Страсному бульварі в будинку Загряжського навпроти університетської друкарні. В щоденнику Бодянського зустрічаємо запис: «Встретил в книжной лавке Базунова…» (8 липня 1850 року); «Бывши в книжной лавке И.В. Базунова…» (23 квітня 1854 року); «В книжной лавке И.В. Базунова слышал…» (22 лютого 1855 року) і т.д. Бодянський знав навіть прикажчика книгарні Івана Соловйова.

Нарешті, скажу про те, що в цей день вдячний Тарас Григорович подарував Миколі Щепкіну свій автопортрет (1858) з дарчим написом: «Николаю Михайловичу Щепкину на память 24 марта 1858 года. Тарас Шевченко».
«Відправилися до купця Варенцова» (24 березня 1858 року)

Про вечір 24 березня 1858 року Шевченко записав у щоденнику:



«В 8 часов вечера отправились к купцу Варенцову, музыканту и любителю искусств. Тут встретился я с некоторыми московскими художниками и музыкантами и, послушавши Моцарта, Бетговена и других великих представителей слышимой гармонии, в 11 часов удалился восвояси, дивяся бывшему».

Ці два слова — «дивуючись побаченому», — які Шевченко вжив у щоденнику вдруге після прийому у Станкевичів 19 березня, свідчать про те, що вечір у Варенцова поетові сподобався. Проте запис у щоденнику ніяк не можна трактувати як свідчення того, що Шевченко проводив час у Москві, «відвідуючи концерти популярних московських музикантів і акторів» (П.Федченко). Справді, день 24 березня був насичений, особливо запам’яталася зустріч з Аксаковим і званий обід у книгарні Миколи Щепкіна. Та й виконання творів Бетховена й Моцарта, було для поета несподіваним і радісним, але не щоденним, а лише одиничним випадком. Шевченко знав і любив творчість Людвіга ван Бетховена та Вольфганга-Амадея Моцарта. Бетховена він згадував у повістях «Музыкант», «Капитанша», в щоденнику та листах називав композитора «величайшим музыкантом», а його твори «чудными созданиями». В «Музыканте» читаємо: «...Как будто с неба раздалася одна из божественных сонат божественного Бетговена». Моцарт також згадується в «Музыканте», до речі, поруч із Бетховеном. У повісті «Варнак» так само: «...Мы с нею играли в две руки некоторые сонаты Моцарта и Бетговена». Оперу Моцарта «Дон Жуан» Шевченко називав чарівним творінням...

Щепкін також любив музику Бетховена і Моцарта. Невістка артиста Олександра Щепкіна (Станкевич) свідчила: «Он понимал и любил также вечные произведения великих музыкантов и хорошо различал серьёзный и глубокий характер музыки Бетховена и Моцарта… В Москве М.С. Щепкин был окружен артистами-музыкантами». Так що Щепкін усвідомлено повів Шевченка на музичний вечір до Варенцова.

У «Коментарях» до 5-го тому творів Шевченка вказано, що Микола Михайлович Варенцов — московський купець і меценат мешкав у будинку Четверикова в Басманній дільниці міста. Звичайно, хотілося уточнити цю адресу, тим більше, що автори коментарів посилалися на документ аж 1873 р. Пошуки домовласника Четверикова не прояснили ситуацію, тому що в Басманній дільниці було два Четверикових — Дмитро та Іван, які мали будинки в Вознесенському, Денисовському, Сусальниковому і Сиром’ятниковському провулках. Але, нарешті, вдалося знайти саме потрібну й точну адресу саме на той час, коли у купця був Шевченко: «Варенцовы Николай и Сергей Мих., Поч. Гражд., на Новой Басманной, соб. д.». Отже, почесні громадяни, брати Варенцови мали власний будинок на Новій Басманній вулиці.

«Справочная книга о лицах, получивших на 1872 год купеческие свидетельства по 1 и 2 гильдиям в Москве» містить відомості про те, що на час знайомства з Шевченком Миколі Варенцову було близько сорока років, він походив із старовинного купецького роду, з 1869 р. був купцем 1-ї гільдії і виборним від московського купецтва, займався торгівлею вовняною пряжею, контора знаходилася в Козмодем’янському провулку на Покровці. Брати на початку 70 рр. жили там само на Новій Басманній вулиці, але тепер уже в різних будинках. Очевидно, в 1858 р. Микола Варенцов ще не відпускав від себе Сергія Варенцова, який був на шістнадцять років молодший. Сергій Варенцов став особливо відомим у купецьких колах завдяки драматичному епізоду, який зобразив його друг художник Василь Пукірєв в картині «Нерівний шлюб». Варенцов був закоханий в дочку купця Рибнікова, але батьки віддали її за багатшого купця Карзінкіна. С.Варенцов поділився своєю бідою з Пукірєвим, і той використав сюжет для своєї картини. Для нас ця історія підтверджує приятельські зв’язки Варенцових із московським художнім світом.

Прізвищ московських художників і музикантів, яких зустрів Шевченко у Варенцова, не встановлено.

Гортаючи московські березневі газети, знайшов у «Литературном отделе Московских новостей», зокрема в рубриці «Музыкальные известия», інформацію про концерт 13 березня «талановитого піаніста» Шпаковського за участю «молодого та обдарованого віолончеліста» Давидгофа і співака-баритона Сироткіна. Шпаковський виконував твори Шопена, Мендельсона. В той час у Москві виступав також молодий віолончеліст Олександр Шміт, у концерті якого брав участь двадцятидев’ятирічний піаніст і композитор Антон Рубінштейн — майбутній засновник Імператорського музичного товариства (1859) і першої в Росії консерваторії (1862) — із виконанням своїх творів. Газета писала, що «Рубінштейн має великий талант». Під його музику співала «прекрасна співачка Оноре». Цей концерт пройшов «при голосному висловленні співчуття з боку слухачів». Може хтось із названих митців і був запрошений багатим купцем Варенцовим на вечір, у якому взяв участь Шевченко, проте ніякої впевненості в цьому немає.
«Максимович пошанував мене обідом» (25 березня 1858 року)

Шевченко записав у щоденнику 25 березня:



«Многоуважаемый М.А. Максимович задал мне обед, на который пригласил, между прочим, и ветхих деньми товарищей своих Погодина и Шевырева. Погодин еще не так стар, как я его воображал себе, Шевырев старше и, несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок. В конце обеда амфитрион (міфологічний герой, що славився своєю гостинністю. — В.М.) прочел в честь мою стихи собственного сочинения. А после обеда милейшая хозяйка пропела несколько малороссийских песен, и восхищённые гости разошлись хто куда...»

Обід відбувся 25 березня на свято Благовіщення: «Максимович дал нам обед на Благовещение по случаю возвращения Шевченка» (Григорій Галаган). Проте деякі дослідники, нічтоже сумяшеся, пишуть, що Максимович влаштував обід «у своїй квартирі “на Благовещенке”». Це — помилка.

Між іншим, Михайлу Погодіну не було й шістдесяти, а Степану Шевирьову тільки-но перевалило за п’ятдесят. Отже, Шевченко в ті дні відчував себе молодим, власне, він таким і був. Очевидно, що Шевирьов поетові відразу не сподобався, в щоденнику московського періоду більше немає такої жорсткої, нещадної характеристики. Письменник, історик літератури і критик, професор Московського університету, декан історико-філологічного факультету в 1846-1854 рр., автор офіційної історії університету (1855), академік петербурзької Академії наук, діяч правого крила слов’янофільства Степан Петрович Шевирьов (1806-1864) був великодержавником і монархістом, але, водночас, дружив з Миколою Гоголем. В лютому 1847 року Гоголь із довірою писав йому з Неаполя: «По-настоящему ты бы не должен скрывать передо мною и таких своих помышлений обо мне, которые тебе самому показались бы неосновательными, не смущаясь даже боязнью сказать глупость или ошибиться». У Шевирьова письменник жив у 1848 р. (будинок № 4 у Дєгтярному провулку не зберігся). Починаючи з 1843 р., Шевирьов вів справи Гоголя з видання його творів, виплати боргів, виділенню грошової допомоги для бідних студентів. Гарну характеристику Шевирьова зробив Микола Чернишевський в «Очерках Гоголевского периода русской литературы».

Один раз побачивши Шевирьова, Шевченко тонко відчув те, що відзначали люди, які давно знали його. Скажімо, Олексій Плещеєв ще в 1849 р. писав: «Ничего не может быть пакостнее хари Шевырёва, какой-то паточной, приторной...» Як це схоже на Шевченкове «сладкий до тошноты старичок»! Оцінка Шевирьова Борисом Чичеріним стосується практично того часу, коли його зустрів Шевченко: «Чем старее делался профессор, тем он становился раболепнее... Он стал по всякому случаю писать патриотические стихи, и притом в такой пошлой и неуклюжей форме, которая обличала полный упадок не только таланта, но и вкуса...»

Шевирьов був хворобливо самолюбним і заздрісним, хотів першенствувати. Багато мемуаристів наводять у своїх спогадах про нього епіграму Кароліни Павлової:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка