Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка19/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
По собственному убежденью

Стоит он скромно выше всех!

Не выносим его смиренью

Один лишь ближнего успех.
Звісно, що все це, за Шевченком, «почтения не внушает...»

Другий знаковий представник і теоретик «офіційної народності», відомий історик і журналіст, академік петербурзької Академії наук Михайло Петрович Погодін (1800-1875) не викликав явних негативних емоцій у поета, лише здався молодшим, ніж Шевченко чекав. Чи знав поет, що він був сином кріпака? В 24 роки Погодін вже читав у Московському університеті лекції з «політичної історії», в 1825-1844 рр. — професор університету, його учнями були Сергій Соловйов і Осип Бодянський. Погодін і Шевирьов, які в 1831-1856 рр. разом видавали друкований орган слов’янофілів філософсько-літературний журнал «Москвитянин», неодноразово віртуально перетиналися з Шевченком. Зокрема, вони сприяли публікації в «Москвитянине» (1843, № 11) схвальної рецензії Федора Кітченка на Шевченкових «Гайдамаків», а в 1855 р. Погодін сам позитивно писав про цей твір у «Москвитянине». Через Бодянського Погодін передавав «мешканцеві Мангишлаку літопис Величка», сподіваючись, що поет буде надсилати матеріали до «Москвитянина». В 1850 р. в журналі було опубліковано комедію Олександра Островського «Свої люди — поквитаємось», яку в Новопетровському укріпленні прочитав Шевченко. Нарешті, в історичному відділі «Москвитянина» співробітничав Бодянський. Погодін дружив з Гоголем. В одному з листів у 1839 р. Гоголь назвав Погодіна «жизненочок мой». Вихований на Карамзині, Погодін усе життя був його послідовником. В 1856 р. Погодін полемізував з Максимовичем, висунувши теорію великорусизму дотатарської України.

Значною заслугою Погодіна стало збирання документальних джерел з історії Росії, що розпочалося ще з 1825 р. Його будинок у Москві на Дівочому полі фактично перетворився у сховище стародавніх рукописних і друкованих книг, літописів, актів, ікон і монет. Всього Погодін зібрав близько 2 тисяч рукописів, 800 стародрукованих книг, 5 тисяч автентичних грамот, 2 тисячі монет і медалей. Це рідкісне зібрання користувалося великою популярністю, зокрема, серед учених, які досліджували історію і літературу. Скажімо, у вересні 1851 року Гоголь просив Погодіна допомогти літературознавцю і видавцю творів Пушкіна:

«Павел Васильевич Анненков, занимающийся изданием сочинений Пушкина и пишущий его биографию, просил меня свести его к тебе затем, чтобы набрать и от тебя материалов и новых сведений по этой части. Если найдешь возможным удовлетворить, то по мере сил удовлетвори, а особенно покажи ему старину, авось-либо твое собрание внушит уважение этим господам, до излишества живущим в Европе». Наприкінці 1852 року Погодін передав свої скарби державі, отримавши натомість 150 тисяч сріблом. Рукописна частина колекції дісталася імператорській Публічній бібліотеці в Петрограді, нумізматична — Ермітажу, а ікони — Російському музею.

Мало хто знає, як цікаво записав про це в своєму щоденнику на початку 1853 року Бодянський, який добре знав непростий характер Погодіна, зокрема, його скупість і ощадливість:

«Не помню, кто-то мне сказал на днях, что М.П. Погодин, продав свое Древлехранилище (в котором, правда, много древнего и важного, но не менее и дрянного) в Публичную Петербургскую библиотеку (по одним, за 150 тысяч серебром, а по другим — только за 125), сказал: “Ну теперь я богат, слава Богу! Прежде бился я, как рыба об лед: и хотел бы помочь друзьям, да не мог. Нынче добился своего и спешу сдержать слово, данное самому себе, в отношении к лучшему моему другу: на днях посылаю ему вексель в три тысячи рублей серебром”. Это было П. И. Шафарику в Прагу. Что хорошо, то хорошо, великодушно и благородно. Дай Бог, чтобы отныне М. П. перестал кулаковать, не имея, по его же словам, более нужды биться об лед, как та рыба».

Та повернемося до званого обіду у Максимовича. Ось як його трактував Павло Зайцев: «Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених — Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів “самодержавія, православія і народности”, але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його цінить і шанує...»

Тепер про те ж саме прочитаємо у романі Єжи Єнджеєвича:

«Слава Шевченка продовжувала зростати. В цьому він міг переконатися на обіді, даному на його честь Михайлом Максимовичем. Зібралося дуже багато людей. Був навіть Григорій Галаган, який щойно приїхав з України. Цей прийом порівнювали з банкетом, що його років тридцять тому було влаштовано в Москві на честь Міцкевича.

Шевченко помітив серед гостей двох московських учених, які пам’ятали ті часи: професорів Погодіна і Шевирьова. Йому хотілось розпитати їх про Міцкевича, який помер так несподівано. І раптом усвідомив, що обидва вчені є опорою царизму. Отже, махнув рукою на розмову з ними».

Справді, Михайло Погодін і Степан Шевирьов були найжорсткішими виразниками ідеї «офіційної народності», глашатаями уваровської формули «православ’я, самодержавства і народності», вони благоговіли перед історичною владою Росії. Не випадково навіть Хомяков та його друзі в багатьох питаннях відмежовувалися і від Шевирьова, і від Погодіна. Що й говорити про Шевченка, ставлення якого до царизму та його панславістської політики не варто переказувати. Проте, мабуть, конкретна побутова поетова поведінка не була щохвилинним виявом антицаристської позиції, а її поточна мотивація не зумовлювалася виключно соціально-політичними факторами. Мені більше до душі зважене трактування ситуації в «Біографії» Шевченка, підготовленій майже півстоліття тому в Одеському державному університеті ім. М.І. Мечникова: «Але як би застережливо, чи навіть негативно не поставився Шевченко до деяких нових своїх знайомств, зустрітися вперше з цими людьми було безперечно цікаво — особливо ж після десяти років відірваності від громадського й літературного життя».

Просте людське спілкування здавалося вчорашньому засланцеві дорогоцінним подарунком і великим щастям, і він дорожив ним, іноді навіть перебільшуючи достоїнства людей, з якими зустрічався. Лев Жемчужников підмітив: «Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після 10 років розлуки він побачився з друзями, з батьківщиною, з рідними. Ніжна, щира душа його була вдячна кожному, хто любив його. Вдячність за співчуття була в нього завжди». По-юнацьки спостережлива Катерина Толстая (Юнге) згадувала, що Шевченко в усіх знаходив що-небудь хороше і захоплювався людьми, які часто не були того варті. Ця риса була значно загострена в період московського перебування поета й, напевне, в перший час життя в Петербурзі. Юнге відзначала: «Все люди были для него прекрасными; всякий мог, сколько хотел, обманывать его, и несмотря на все коварства, на все несправедливости, которые он уже испытал в своей многострадальной жизни, вера его в людей и добро не поколебалась в нём, а чувство благодарности, даже за самую малость, горячо горело в его груди. Он так сильно чувствовал все хорошее, что много раз говорил нам: “Я так теперь счастлив, что всем и всё простил; за все свои страдания я вполне вознаграждён”».

Власне йдеться лише про невиправданість екстраполяції певних рішень і вчинків поета в останні роки його життя після заслання, на московський березень 1858 року. Принаймні, його власний щоденник не дає для цього підстав. У Москві Шевченкові доводилося спілкуватися не лише з однодумцями, і він не уникав цього. Суспільно-політичні погляди нових московських знайомих, навіть тих, яких він називав «очаровательной знаменитостью», далеко не завжди збігалися з Шевченковими, проте великий поет не спрощував людських стосунків, не зводив їх у побуті до класових розмежувань. Тож і нам не слід цього робити. Російський поет Яків Полонський (познайомився з Шевченком у 1858 р.), згадуючи про палку й жорстку суперечку з Шевченком з приводу пушкінської «Полтави», писав: «Удивляюсь, как после такого спора Шевченко и до конца дней своих сохранил ко мне искреннюю приязнь и всегда при встрече на улице готов был в обе щеки целовать меня; удивляюсь потому, что Шевченко не был из числа людей, способных легко мириться с теми, кто думал иначе, чем он — особенно, если предметом этих дум или спора была его родина». Насправді, дивуватися не було чого, бо Шевченко добре розумів, що реальне життя завжди складніше й барвистіше від ідеологічних і, навіть, наукових імперативів і приписів. Поет умів поважати іншу, навіть протилежну, точку зору, він приятелював з людьми, які були її носіями, проте ніколи не заміщав свою любов до Батьківщини конформістською ввічливістю.

Очевидно, треба чітко розмежовувати і чесно зважувати «pro» і «contra», добрі Шевченкові стосунки з конкретними людьми й у конкретний час і неминуче розставання з ними, коли йшлося про життєві святині, принципи і цінності. Розмежовувати і зважувати, але не розбазарювати, не жертвувати першим заради рафінованого чи більшовицького розуміння другого. До того ж, оцінка поведінки і вчинків поета в конкретному історичному та побутовому контексті середини ХІХ століття має здійснюватися в рамках побуту і моралі саме цього конкретного історичного часу. Інакше ми скотимося в ідеологічне смакування, свідому упередженість, міфотворчість.

Хто ж був на обіді? Михайло Щепкін, сини Аксакова — Іван і Костянтин, а також: відомий публіцист і громадський діяч, слов’янофіл Олександр Кошелєв з дружиною Ольгою Шевченко; поетів знайомий ще з 40-х років український поміщик-меценат, діяч громадського руху, ліберал Григорій Галаган; російський історик, бібліограф, археограф Петро Бартенєв; мати слов’янофілів Івана й Петра Киреєвських Євдокія Єлагіна. Таким чином, якщо у книгарні Миколи Щепкіна Шевченко спілкувався в основному з блискучими «західниками» ліберального напрямку, то у Максимовича потрапив у гущу відомих слов’янофілів.

Цікаво познайомитися з оцінкою цієї зустрічі в книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве»: «Судя по составу приглашенных, надо полагать, что обед был устроен с целью свести поэта со славянофилами, обеспокоенными тем, что Шевченко попал в окружение враждебного им лагеря, — известно, что М.Щепкин, у которого Шевченко остановился, больше тяготел к либеральному западничеству, чем к славянофильству. И, конечно же, это была попытка “Русской беседы” склонить Шевченко на свою сторону, привлечь его к участию в журнале».

Немає сумнівів, що «Русская беседа» прагнула схилити до себе Шевченка. Так само безперечно, що Щепкін був за духом, кажучи мовою того часу, справжнім західником. Артист Малого театру Пров Садовський (1818-1872) якось сказав про Михайла Щепкіна: «Він західник: його Грановський наспринцьовує…» Це давно визнано й у літературі. Скажімо, щепкінознавець О.Кізеветтер у 1916 р. писав: «Близько сходясь с Аксаковым, Погодиным, Гоголем на почве художественных интересов, Щепкин в то же время всей душей примыкал к западническому кружку Грановского, Герцена, Белинского». Проте разом з тим артист сам говорив, що своєму розвиткові зобов’язаний «дому Аксакових».

Насправді Щепкін входив не в якусь конкретну суспільну течію, а в середовище передових людей тодішнього московського суспільства, яке сприймало його не лише як видатного артиста, але й як рівноправну інтелектуальну силу. Він був своєю людиною і в західницьких, і в слов’янофільських колах. Про це добре сказала Олександра Щепкіна: «Знакомства М.С. Щепкина были самые разнообразные. Его одинаково радушно принимали во всех слоях московского общества». В свою чергу, в сім’ї Щепкіна можна було чути і голосний сміх Кетчера, і витончені розповіді Тургенєва, і гострі жарти Гоголя, і розумну бесіду Аксакова, і напористу мову Бєлінського, і вогняні спалахи Герцена...

Автори книги «Шевченко в Москве» писали й таке: «Любопытно, что Шевченко на обеде просто не заметил некоторых столпов славянофильства и посмеивался над тем же Максимовичем. Из всех присутствовавших он отметил только «ветхих деньми...» Погодина и Шевырева, назвав именно их товарищами Максимовича... И все! Больше ни на кого из присутствовавших на обеде не обратил внимания. А ведь, за исключением Хомякова, там был весь цвет славянофильства — и оба сына Аксаковы, и Кошелев, и Елагина, и Бартенев...»

Така трактовка ставлення Шевченка до цих людей в той вечір здається не досить точною і коректною. Передусім, якраз «стовпів» слов’янофільства — приятелів Щепкіна Погодіна і Шевирьова — поет помітив у першу чергу, а те, що він назвав їх товаришами Максимовича, в даному випадку, скоріше плюс, ніж мінус, до їх іміджу. Навряд чи можна всерйоз сприймати твердження про те, що Шевченко на цьому обіді кепкував з Максимовича, чи взагалі «з самого початку знайомства з ним ставився до нього іронічно і навіть неприязно». Насправді, Шевченко щиро поважав Максимовича, у чому ми вже переконалися, і звично назвав на початку самої розповіді про урочистий обід «многоуважаемым М.А. Максимовичем». До речі, через кілька днів поет писав Максимовичу з Петербурга в Москву: «Друже і голубе мій сизий!.. Спасибі тобі... Прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка твого Т.Шевченка». Шевченко послав Максимовичу переписаний ним текст вірша «Полякам» («Ще як були ми козаками...»), а на звороті написав: «Высокоблагородному Михайлу Александровичу Максимовичу». Тож не залишатимемо в полоні політичних міфологем і не забуватимемо про справжнє поетове ставлення до першого ректора Київського університету. Між іншим, у тому ж 1989 р., коли вийшла цитована нами книга «Шевченко в Москве», Павло Федченко писав, що дружба Шевченка з родиною Максимовичів була «однією з найсвітліших сторінок останніх років його життя». Втім, пам’ятатимемо, що після Шевченкового перебування на Михайловій горі влітку 1859 р., Максимович став холодніше ставитися до поета, а на початку 70 рр. навіть не радив Василю Маслову писати біографію Кобзаря.

Тепер про те, що Шевченко нібито «не звернув увагу» на «весь квіт слов’янофільства», зокрема, на братів Аксакових. Але ж відразу після обіду він поїхав у їхню сім’ю! І пробув там до дев’ятої години вечора («все семейство Аксаковых сочувствует Малороссии...»). В квітні 1858 року в листі до Сергія Аксакова Шевченко писав: «От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство, и всё близкое вашему сердцу...» Не забуваймо про це!

О дев’ятій годині «с Иваном и Константином Аксаковыми поехал я к Кошелеву...» Так що, і на Кошелєва Шевченко «звернув увагу». Щодо Петра Бартенєва, то, можливо, під час обіду у Максимовича саме від нього поетові пощастило довідатися про список частини поеми «Єретик», що зберігалася в когось. Цю частину Шевченко одержав від Максимовича через Галагана 28 березня вже в Петербурзі. В щоденнику поет занотував, що Галаган передав «моего в Москве обретшегося “Еретика”, т.е. “Яна Гуса”, которого я считал невозвратно погибшим». У листі до Максимовича від 5 квітня 1858 року він писав: «Подякуй за мене Бартенєву і попроси його, чи не дістане він де-небудь другу половину...»

Відомий на всю Росію архівіст і бібліограф Бартенєв, який жив на Арбаті, був видавцем журналу «Русский архив», за його життя вийшло близько 600 номерів. У цьому журналі було опубліковано багато цінних біографічних матеріалів про Шевченка. Бартенєв заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади і друзів поета, написав дослідження «Род и детство Пушкина», «Пушкин в Южной России». Михайло Чалий відзначав, що «П.Бартенєв, вважаючи Шевченка за геніального поета, погано відзивався про нього, як про людину...» На доказ наводилася розповідь, як у Києві Шевченко нібито замість того, щоб встигнути вчасно на обід до якогось генерала, на пару годин затримався в того на кухні серед панських візників. Але якраз у ставленні до простих людей Шевченко й Бартенєв і розходилися.

Читаємо в листі учасниці обіду Євдокії Єлагіної: «У Максимовича обедали Кошелев и Кошелева, оба Аксаковы, Щепкин, Галаган, Погодин, Шевырев...» Тепер знову заглянемо в книгу «Шевченко в Москве» згаданих авторів: «Многих из названных... Елагиной Шевченко не заметил во время обеда...» Це не так. Інша річ, що стосунки з перерахованими людьми були різними, непростими, неоднаковими в різні періоди часу. Якщо вже справді говорити про те, що Шевченко когось із учасників обіду «не помітив», а, точніше, не відзначив у щоденнику, то це саму Євдокію Єлагіну та Григорія Галагана, але той для нього був не новою людиною.

Михайло Зозуля в свій час писав, що «зустрічі Шевченка із слов’янофілами у березні 1858 року в Москві, зокрема у Максимовича на званому обіді на честь Шевченка, і деякий інтерес до них з боку поета пояснювались властивою Шевченкові зацікавленістю суспільними проблемами, спробою розібратися в суті цього напряму та його програмі». Насправді, покликаний на обід Тарас Григорович не вибирав гостей і не мав якоїсь спеціальної мети вникнути тоді в програму слов’янофілів. Інша річ, що друзі Шевченка намагалися не запрошувати в компанії різних за поглядом людей, між якими могли б виникнути суперечки, в тому числі на грунті міжособистої неприязні. Той же Зозуля звернув увагу, що в Москві Шевченко «жодного разу не зустрічався одночасно з Бодянським, Погодіним і Шевирьовим». Якщо бути точним, то Шевченко взагалі лише один раз, і наодинці, зустрівся з Бодянським. Але справді, певно, з огляду на особливу позицію Бодянського його не запросили не тільки на зустріч із «західниками» 24 березня, а й на обід до Максимовича. В той час Осип Бодянський без особливого бажання спілкувався з Погодіним і Шевирьовим, які у «флетчерівській історії» зіграли роль, м’яко кажучи, недоброзичливців Осипа Максимовича. Бодянський, як правило, не приходив також у компанії західників, яких називав «фраками» (а слов’янофілів — «сіряками»). Його не запрошували туди, де мав бути хоча б один із тих, кого він недолюблював, або той, хто недоброзичливо ставився до Бодянського, як, скажімо, близький до Щепкіна Олександр Афанасьєв.

Євдокія Єлагіна згадувала: «После обеда Шевченко, хозяйка и Галаган стали петь малороссийские песни и премило, Максимович сказал спич стихами, совсем был в восторге...» Отже, співала не лише дружина Максимовича Марія, про що не міг не написати захоплений нею Тарас Григорович, але й він сам. Це підтверджував і Галаган, який писав: «После обеда Шевченко прелестно пел с женою Максимовича. А москали слушали хорошо...» Навряд чи поет співав би в оточенні людей, яких він «не помітив під час обіду». Безперечно, Шевченко відчув те величезне хвилювання й захоплення його творчістю, яке переживав не лише Максимович, але й інші гості. Це було розлито в атмосфері зустрічі. Втім, Шевченко добре розумів, що не всім його творчість до кінця зрозуміла й душевно близька, він не мав ілюзій стосовно того ж Шевирьова.

Апофеозом поваги і любові до Шевченка стало урочисте виголошення Максимовичем свого вірша, про що він сам свідчив: «На перепутьи, в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение: 25 марта 1858».

На святе Благовіщеннє

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як друже за тобою

Тужила Вкраїна;

Усе тебе споминала,

А як мати сина.
Шевченко слухав, глибоко зворушений. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози.

Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами

Наш любий Кобзарю!

Бувай здоров-нам—на радість,

А собі — на славу.

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю;

Заспівай же нових пісень

Про людськую волю;

Заспівай нам таких пісень,

Щоб мати Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!
Як і передбачав добрий і щирий Максимович, обід перетворився на справжнє пошанування великого українця.

Коли вони вийшли на вулицю, було тихо й прохолодно, йшов сніг, і Тарас Григорович почувався щасливим…




«Все сімейство Аксакових співчуває Малоросії» (25 березня 1858 року)

Шевченко познайомився з усією сім’єю Сергія Аксакова, зокрема з доньками — Вірою та Надією. Про останню записав у щоденнику: «...С наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной». В сім’ї Аксакових Шевченко почував себе розкуто, сам співав українські й російські пісні, зокрема, волзьку бурлацьку пісню, почуту, певне, під час поїздки Волгою, що дуже сподобалося присутнім. У Аксакових була саме та атмосфера, про яку розповідав у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Любив він простоту сімейного побуту, і де приймали його не пишно, але щиро, там він був надзвичайно балакучий, любив розповідати смішні пригоди...» Сам Шевченко так пояснив у щоденнику 25 березня комфортність своєї душі в цьому домі: «Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и её песням и вообще её поэзии».

Це було точне поетове спостереження. В сім’ї Аксакових панувало сердечне ставлення до Малоросії, що виявлялося, передусім, у дружніх стосунках зі Щепкіним, Гоголем, Бодянським, Кулішем.

Особливо цікавими є зустрічі у Аксакова, про які читаємо в щоденнику Бодянського 12 травня 1850 року: «Обед у С.Тим.Аксакова по воскресеньям, где непременным блюдом были всегда вареники для трёх хохлов: Гоголя, М.А. Максимовича и меня, а после обеда, спустя час, другой, песни малороссийские под фортепьяно, распеваемые второю дочерью хозяина, Надеждой Сергеевной, голос которой очень мелодический». Між іншим, цього дня Бодянський відвідав Гоголя, і той прощаючись з ним, запитав «буду ли я на варениках». Під цим якраз і мався на увазі щонедільний обід у Аксакових з обов’язковими варениками.

Про ці обіди знайдено недавно й нові архівні документи. Скажімо, 10 лютого 1850 року Сергій Аксаков писав сину Івану Аксакову: «По воскресеньям три хохла у нас обедают и дают безденежно такое представление, за которое не грех и заплатить деньги. Они поют с большим выражением малороссийские песни и почти пляшут. Мы никого в этот день не зовем, чтоб им не мешать» (Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської Академії наук, ф. 3 оп. 3, од. зб. 13, арк. 78 зв.).

На початку того ж року Віра Аксакова також розповідала Івану Аксакову:

«У нас часто поют малороссийские песни, Гоголь почти всякий раз просит Надиньку петь, а Максимович даже вместе поет и учит… В воскресенье опять соберутся на вареники и песни… Надинька очень мило поет, Максимович приносил списки малороссийских чудесных песен… Любопытно видеть, какое сильное производят на них впечатление родные звуки. Они совершенно забываются и притоптывают ногами и будь одни непременно, кажется, заплясали б» (Інститут російської літератури Російської Академії наук, ф. 3, оп. 3, од. зб. 28, арк. 64-65).

Навіть на початку смертного лютого 1852 р. Гоголь домовився з Аксаковим про вечір у нього з малоросійськими піснями. Певно, що саме ці вечори з варениками мав на увазі Куліш, який писав, що в Москві проживало кілька сімейств, у яких Гоголь почував себе комфортно:

«За столом в приятельских домах он находил любимые свои кушанья, и, между прочим, вареники, которые он очень любил и за которыми не раз рассказывал, что один из его знакомых, на родине, всякий раз, как подавались на стол вареники, непременно произносил к ним следующее воззвание: «Вареники — побидeныки! сыром бoки позапыханы, маслом очи позаплываны — вареники...»

Это обстоятельство, между прочим, показывает, до какой степени Гоголь чувствовал себя своим в домах московских друзей. Он мог ребячиться там так же, как и в родной Васильевке, мог распевать украинские песни своим, как он называл, «козлиным» голосом, мог молчать, сколько ему угодно, и находил всегда не только внимательных слушателей в те минуты, когда ему приходила охота читать свои произведения, но и строгих критиков» (Кулиш П.А. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем. М.: ИРЛИ РАН, 2003. С. 588–589).

Відомою є записка Гоголя до Аксакова перед від’їздом його з Москви в червні 1850 року, в якій він повідомляв, що дорогою заїде з Максимовичем до Аксакових чого-небудь перехопити: однієї страви, не більше, або котлет, або, мабуть, вареників і запити бульйончиком.

Олександр Афанасьєв згадував, як у рік смерті Гоголя, Щепкін розповідав: «Гоголь любил хорошенько покушать, пока не впал в монашеское настроение, и часто проводил время в рассказах с М.С. Щепкиным о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки. На масляной (незадолго перед смертью Гоголя) Щепкин пригласил его на блины, но Гоголь задумал приготовляться к говенью и не приехал…»

Хороше враження справили на Шевченка сини письменника Іван і Костянтин Аксакови.

Напередодні від’їзду з Москви, тобто 25 березня, поет не міг не заїхати до Сергія Аксакова. Проте зустрівся лише з сім’єю. «... Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься. Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову».

Наступного дня після цих відвідин Шевченком сім’ї Аксакових, Віра Сергіївна писала в листі до своєї приятельки, племінниці Сергія Аксакова Марії Карташевської: «Шевченко на всех — и на отесеньку и братьев, произвёл приятное впечатление; он умен и прост... Стихи его всегда чисты и нравственны. Он стихов не читал, но пел немного малороссийские песни, и Наденька, хотя не вдруг, но решилась спеть ему некоторые; что для него значат песни, вообще малороссийская поэзия, нечего и говорить... С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было».

Для нас важливо, де саме жив у той час Аксаков, який частенько міняв адреси. Є кілька можливостей з’ясувати це. Використаємо спочатку найпростішу — візьмемо інформацію з листа Михайла Щепкіна до Тараса Шевченка від 6 лютого 1858 року: «Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера». Сам Аксаков писав у грудні 1857 року Тургенєву: «Я живу на Тверском бульваре в доме княгини Юсуповой». Цього було досить, щоб за Шевченкових часів надійно надіслати будь-яку кореспонденцію Аксакову. Проте нам хотілося б уявити точніше, де знаходився будинок, у який (тричі!) приїжджав Шевченко. Тому беремо малодоступний «Алфавитный указатель к плану Тверской части» і з розділу «Казенные, общественные и владельческие дома» дізнаємося, що будинок княгині Юсупової знаходився «на проїзді Тверського бульвару». На плані Тверської дільниці він числився під № 191. А під № 190 знаходимо: «Обер-полицмейстера, казенный дом, на проезде Тверс. бульвара». Тобто Аксаков жив на Тверському бульварі (будинок № 24), ближче до Страстної площі, але це було недалеко і від Арбатської площі, тим більше — від арбатського ареалу. Від будинку № 24, який було зведено після пожежі Москви в 1812 р., нині залишився північний флігель, який охороняється державою як пам’ятник архітектури.

Після від’їзду Шевченка з Москви між ним і Аксаковим тривало тепле листування. На доказ найперше наведу повністю лист Аксакова до Шевченка, написаний 14 квітня 1858 року:

«Крепко обнимаю и сердечно благодарю Вас, любезнейший Тарас Григорьевич, за драгоценный Ваш подарок, полученный мною от Щепкина. Кроме сходства, которое, разумеется, для меня всего дороже, портрет Ваш так хорош, что все знатоки приходят от него в восхищенье.

Долго я не хотел верить, что это фотография. Впрочем, я был прав отчасти: это фотография, подрисованная Вашею искусною кистью, как уверяет меня один знаток этого дела.

Как Вы поживаете? Что поделываете? Я же очень медленно поправляюсь и боюсь, что не попаду в деревню так рано, как бы желал.

Пришлите, пожалуйста, мне Ваш адрес. Я так Вас полюбил, что, вероятно, буду чувствовать иногда потребность поговорить с Вами хоть на бумаге.

Первая часть Вашей повести давно отдана мною Максимовичу, который должен уведомить Вас, будет ли она помещена в “Русской Беседе” или нет. Вторую часть я читаю понемногу. Большею частию сам; когда дочитаю,— скажу Вам откровенно свое мнение. Я считаю, что такому таланту, как Вы, надобно говорить чистую правду.

Крепко Вас обнимаю. Искренне любящий и преданный Вам С.Аксаков».

Цей лист вражає теплотою і глибиною почуттів шістдесятисемирічного, хворого Сергія Тимофійовича, який щиро зізнавався, що полюбив Тараса Григоровича і не приховував, що дуже високо ставив його талант.

У свою чергу Шевченко з відкритим серцем відповідав Аксакову щирою дружелюбністю та вдячністю. Познайомимося з його листом від 25 квітня 1858 року:

«Чтимый и глубокоуважаемый Сергей Тимофеевич!

Еще на прошедшей неделе получил я ваше искреннее, драгоценное письмо и только сегодня отвечаю вам, мой искренний, сердечный друже. Простите мне эту грубую, непростительную и невольную невежливость. Грех сей случился потому, что я до сих пор еще не могу вырваться из восторженных объятий земляков моих. Спасибо им, они приняли меня как родного, давно не виданного брата и носятся со мною, как с писанкою. Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств, которой я так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Калам огромное имеет влияние на наших пейзажистов. Айвазовский, увы, спасовал. Он из божественного искусства сотворил себе золотой кумир и ему молится. Грешно так оскорблять бескорыстное, непорочное искусство. Бог ему судия. Выставка немногочисленна, но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!

Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невежливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех.

Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным.

Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!

Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию.

Не взыщите, мой искреннейший друже, что я вам на сей раз пишу мало. Когда прийду в нормальное состояние, буду писать вам много и о многом.

От Всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство и все близкое вашему сердцу, а Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение “На Новый год”.

До свидания. Не забывайте искреннего вашего Т. Шевченка.

Поцелуйте моего великого друга, когда он возвратится из Костромы».

Наступні листи (один Аксакова і один Шевченка) стосувалися, передусім, вже згаданої російськомовної повісті Тараса Григоровича «Прогулка с удовольствием и не без морали». Перша її частина була підтримана Сергієм Аксаковим, що надихнуло Тараса Шевченка на дальшу роботу. 15 лютого в щоденнику поет передав своє хвилювання щодо свого твору, названого ним «рукодельем»: «Как примет его С.Т. Аксаков? Мне ужасно хочется ему нравиться, и только ему. Странное чувство!»

Враження від другої частини повісті Сергій Аксаков висловив у листі до Тараса Шевченка в червні 1858 року, й воно не було приємним для поета: «Я обещал Вам откровенно сказать свое мнение об этом Вашем произведении. Исполняю мое обещание: я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта, особенно вторая половина… Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать её, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого. Богатому человеку не стыдно надеть сапог с дырой. Имея пред собой блистательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вам скажут, что Вы не умеете искусно пройти по какой-нибудь лесной тропинке».

Як бачимо, Сергій Аксаков максимально зм’якшив гірку для Шевченка пілюлю, щиро й щедро посипавши її солодкими речами, проте від цього негативний відзив не став менш болючим, гострим і дошкульним.

За радянських часів довго побутувала думка, що така оцінка пояснювалася класовою позицією Аксакова. Проте в 1961 р. в Москві в музеї «Абрамцево» пройшла серйозна виставка, присвячена Шевченку і Аксакову. Її організатори відкинули це звичне твердження й заявили, що Аксаков висловився проти публікації повісті, «вважаючи, мабуть, що після довгої перерви Шевченко не повинен представати перед читачами з творами, що поступаються його поетичній творчості».

В одній із біографій Кобзаря читаємо: «Потрібен був майже місяць, щоб Шевченко примирився з крахом його творчих планів і прийняв рішення залишити дальші спроби в цьому напрямі». Передусім, акцентую читачеву увагу на тому, що неприхильна оцінка російського письменника виявилася для Шевченка несподіваною, бо була прямо протилежною до найвищої оцінки першої частини — «панегірика», про який ми щойно говорили. Втім, у Шевченка справді виникала ціла низка творчих сумнівів щодо його російської прози. «Трудно мне одолеть великороссийский язык...» — писав він Аксакову в лютому 1858 року. Оговтавшись, 15 липня Тарас Григорович написав Аксакову щирі й мужні рядки: «Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне дорогу, по которой я шел ощупью».

Отже, Тарас Григорович дотримався обіцянки, даної Сергію Тимофійовичу: «И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок». Благородство поетової відповіді виразно відтінив Юрій Барабаш: «Якою була Шевченкова реакція на цей дружній, але суворий вердикт? Може, він послався на свої “революційні» заслуги та інтернаціональні права і натякнув, що, мовляв, не Аксакову, “реакційному” слов'янофілові, годилось би його повчати? Чи обурився з приводу замаху на його внутрішню свободу вибору, зокрема щодо двомовності? Чи почав присягатися у своїй любові до “великої, могутньої” російської мови?» З поетової відповіді випливає, на думку Барабаша, що «російськомовні повісті не потребують захисту (від цього, ми бачимо, далекий був і сам автор), як, утім, не заслуговують вони й недооцінки».

Додам, що відразу після цитованих рядків Шевченко писав: «Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю». Йшлося про один із перших офортів Шевченка, можливо з ескіза іспанського художника Б.-Е. Мурільо «Свята родина».

Звичайно, Шевченко був далекий від наміру взагалі відмовитися від поетичної творчості, але він припинив спроби опублікувати свої російськомовні повісті і перестав працювати над прозою. Відомо, що жодна з повістей Шевченка за його життя так і не побачила світ. «Прогулку с удовольствием и не без морали» було надруковано лише через двадцять років після смерті Шевченка з присвятою «Сергею Тимофеевичу Аксакову в знак глубокого уважения».

Згаданий поетів лист і його гравюра були передані Аксакову через Щепкіна, що випливає з листа Віри Аксакової до Марії Карташевської від 22 липня 1858 року: «На днях Щепкин принес письмо от Шевченко и первый его опыт гравировки крепкой водкой, которой он теперь занимается. Это особенный вид гравирования, для первого опыта многое очень недурно. Щепкин сообщил прелестное новое стихотворение, которое мне так нравится, что спишу его тебе. Какая грация, какая законченность, точно картину видишь. С каким талантом этот человек!»

Йшлося про вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), який Шевченко вписав до щоденника 13 липня 1858 року, відразу передав Щепкіну, і той вже через кілька днів прочитав його в сім’ї Аксакових (!). Ми щасливо зустрічаємося з хвилюючим фактом, який свідчить, що Михайло Семенович виступав поширювачем і пропагандистом Шевченкової поезії, а також знаходимо нове підтвердження найвищої оцінки Шевченкового таланту «серед освічених москвичів».

Та повернемося до несподівано негативного відзиву Аксакова. Іван Дзюба зазначає, що він був великим ударом для Шевченка. Річ не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив бувши, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей.

Після першого доброзичливого відзиву Сергія Аксакова Тарас Григорович напевне сподівався на його підтримку, бо, саме прочитавши його схвальний лист, «в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей “Прогулки”». Справді, хіба після високої оцінки письменником першої частини повісті можна було чекати на його відмову? В цьому є загадка. Сергій Аксаков, який підтримав першу частину Шевченкового твору, затим раптом засудив усю повість, особливо другу частину. Нагадаю, що першу частину «Прогулки с удовольствием и не без морали» Шевченко надіслав 5 листопада 1856 року Михайлу Лазаревському і С.Гулаку-Артемовському, сподіваючись опублікувати її в «Современнике» або «Отечественных записках». Але з якихось причин вона не побачила світ. Висловлювалося припущення про можливе втручання в цю історію Пантелеймона Куліша, який виступав проти публікації творів Тараса Шевченка російською мовою. Тоді на початку 1858 року Шевченко вирішив надрукувати свою повість в одному з московських журналів, скориставшись посередництвом Аксакова. Немає сумніву, що він уже виплекав надію на позитивне вирішення цього задуму і спочатку (4 січня 1858 року) навіть писав Аксакову, що «вторая часть “Прогулки” будет прислана вам, как только покажется в печати первая». Через кілька днів, отримавши «найлюб’язнішого, найсердечнішого» листа від Аксакова, Шевченко вмотивовано зміцнився в своїй надії й записав у щоденнику 13 січня: «В ожидании будущих благ принимаюсь переписывать вторую часть “Матроса”».

І раптом така невдача! Бо ж було досить авторитетно — вустами самого Аксакова — перекреслено намагання не лише відомого українського поета, а й визнаного національного Кобзаря зреалізувати себе ще й у російськомовному просторі. З’ясуймо цю ситуацію з історичної висоти сьогодення.

Безперечно, що Шевченкова повість значно поступалася його геніальним віршам, але Сергій Аксаков, якому було притаманне загострене почуття правди, до кінця не збагнув твір, зігрітий жертвенною любов’ю до рідного краю і тонкою іронією великого художника. Російський письменник не взяв до серця і не збагнув роздуми та уболівання українського поета, розкидані золотими розсипами по тексту, передусім, проникливий біль за свій нещасний народ:

«О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но увы! Земля ваша как рай, как сад, насаждённый рукою Бога-человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братий».

Здається, немає правдивіших і точніших слів про трагічну долю українського народу, тим паче, що вони напрочуд актуальні і в наш час.

Не міг оцінити вповні російський письменник і вистраждану поетичну прозу про могилу-курган, вкраплену в повість: «А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ноги топтала и свободная, не растленная умирала. Вот что значат могилы… Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя».

Вже Кониський звернув увагу, що «велика більшість Шевченкових повістей мовою російською написана з життя українців!» Микола Костомаров у свій час відзначив: «В своих повестях и рассказах, писанных по-русски, Шевченко впадает в мелодраматичность, а нередко и в растянутость… Среди всех недостатков и недоделок в них, однако, повсюду светятся признаки громадного дарования автора: верность характеров, глубина и благородство мыслей и чувств, живость описания и богатая образность…» Півстоліття тому Євген Кирилюк цікаво висловився про російськомовні твори Тараса Григоровича: «Ми не можемо сказати, що повісті Шевченка дорівнювали прозі Л.Толстого чи І.Тургенєва, або Салтикова-Щедріна. Разом з тим не можна не відзначити, що ці повісті значно сильніші від десятків і сотень літературно-художніх творів, що друкувались на сторінках російських журналів різних напрямків». Але ж Шевченкова «Прогулка» не була вміщена не лише в «Русском вестнике», але й в… «Русской беседе», редагованій його другом Максимовичем! Здається, відверта несправедливість! Насправді за цим стоїть, очевидно, сáме небажання його прихильників ні на йоту знизити планку геніальності Шевченкових творів.

Втім, літературознавець Віталій Русанівський відверто жалкував з приводу того, що Шевченко не видав за свого життя російськомовні повісті: «Шкода, тому що кожна з повістей, крім того, що містить автобіографічний, етнографічний, літературно-критичний та інший цінний матеріал для наукових узагальнень про напрями суспільного розвитку в Україні і в Росії XIX ст., має й безперечну художню вартість, позначену творчою індивідуальністю Шевченка-прозаїка… Розглядаючи сьогодні художню вартість російських повістей Т.Шевченка, треба насамперед поставити їх у зв’язок, по-перше, з його україномовною творчістю, звернувши увагу на відображення в них нормалізаторських тенденцій поета стосовно української мови; по-друге, з російськомовними поемами Шевченка, зокрема, зі спільними й відмінними особливостями їх художніх образів; по-третє, з тенденціями розвитку російської художньої прози першої половини й середини XIXст.» (В.М. Русанівський. У слові — вічність: Мова творів Т.Г. Шевченка. — К.: Наукова думка, 2002. С. 113).

Віддамо належне й іншим радянським дослідникам, які наполегливо підкреслювали, що сучасники недооцінили російськомовні повісті Шевченка, зокрема відображення в них яскравої особистості автора та його ставлення до зображуваних подій, а також наявності в цих творах багатого автобіографічного матеріалу. Вони звернули також увагу на спорідненість Шевченкових повістей з Гоголевою прозою, на те, що в них «іноді можна впіймати гоголівські інтонації» (Тарас Шевченко. Повести. — К.: Дніпро, 1983. С. 12-13, 18, 23). Сучасна дослідниця Валерія Смілянська показала, що в російськомовних повістях Шевченка відчутно вловлюються ті риси національного гумору й комізму, де помітно так багато спільного з видимим світові сміхом та невидимими йому сльозами великого українця Миколи Гоголя і чого, на жаль, не спромігся зрозуміти найдоброзичливіший великорос Сергій Аксаков.

Цікаві роздуми щодо Шевченкових російськомовних повістей знаходимо в книзі «Тарас Шевченко» Івана Дзюби:

«І все таки: чи справедливою була оцінка сучасників? Мабуть, не зовсім. Щодо українських друзів Шевченка — тут усе зрозуміло: для них він був Кобзарем, пророком, апостолом, і все, що виходило за межі цього образу, їх тільки огірчувало. А редактори російських журналів? Їм здавалося, що Шевченко пише в дусі російської “сказової” прози чи “фізіологічних нарисів”, які вже виходили з моди і на зміну яким прихо-дила соціально-психологічна проза. Так міг думати й Аксаков, тим більше, що він читав тільки одну повість, у другій частині справді не дуже досконалу. Не сприймалася і своєрідність російської мови українського поета — це тільки Гоголю вдалося вщепити російській літературі свою мовну “неправильність”.

Та ось лине час, втрачають гостроту актуальні критерії. 1888 року з'являється стаття видатного російського літературознавня О.Пипіна “Русские произведения Шевченко”, в якій він, підходячи до них не з позицій журнального критика, а з позицій історика літератури, дає їм зважену позитивну оцінку. Пізніше до них не раз зверталися літературознавці; багато сторінок присвятила їм Маріетта Шагінян у своїй чудовій книзі “Тарас Шевченко”; слід назвати і блискучу статтю академіка О. Білецького “Російська проза Т.Г. Шевченка”…

До цього можна додати хіба таке. В мистецтві нерідко “відставання” від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Але сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не виглядає архаїчною. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуальності, — це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості».

Попри все, пам’ятаймо, що саме російський письменник Сергій Аксаков особливо наголосив на «величезний поетичний талант» українського поета Тараса Шевченка і першим оцінив найкращі художні моменти повісті «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «...Где только Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи, — там всё у Вас прекрасно...» Справді, в жодній Шевченковій поемі, в жодному ліричному віршеві ми не знайдемо такого багатства й розмаїття колірних епітетів, асоціацій зображуваного з улюбленими чи знайомими картинами, естампами, статуями, як у російськомовних повістях.

Не забудьмо й про те, як саме закінчив Аксаков листа до Шевченка з оцінкою «Прогулки с удовольствием и не без морали»: «Итак, крепко обнимаю Вас заочно. Каждая Ваша строчка доставит мне сердечное удовольствие... Прощайте, будьте здоровы, и не забывайте искренно полюбившего Вас, душою преданного Вам С.Аксакова» (Виділено мною. — В.М.).

Шевченко в своєму листі так само не замкнувся в темі повісті, яку зрецензував Аксаков, а розповів про свої творчі плани: «Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь что-нибудь посерьёзнее и оконченнее». Зокрема Шевченко сповіщав про початок роботи над офортом за картиною Рембрандта «Притча про виноградаря». (Цей твір, а також офорти «Старець на кладовищі» — за власним малюнком — і «Приятелі» за картиною російського художника, академіка Івана Соколова Шевченко показав на виставці в Академії мистецтв у травні 1859 року. 2 вересня 1860 року за ці та інші роботи Шевченко був удостоєний звання академіка за гравірування). Ще Шевченко сповістив у листі Сергія Аксакова: «Посылаю моему великому другу (М.С. Щепкіну — В.М.) невеликое новорождённое стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге». Той автограф вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), який був надісланий Щепкіну, як ми вже знаємо, став одразу відомий у сім’ї Аксакова. Більше того, збереглися списки Шевченкових віршів, зроблені Вірою Аксаковою (з датою 14 липня 1858 року та в її листі до М.Г. Карташевської від 26 липня 1858 року).

Тарас Григорович і надалі продовжував почувати до Сергія Тимофійовича добро й сердечність. Михайлу Щепкіну писав: «...Привітай М.О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож»; «Поцілуй Сергея Тимофеича за мене...» Особливо зворушливим є його вітання письменникові, в котрому Шевченко об’єднав імена свого найближчого друга Щепкіна і Аксакова, який став йому дорогим: «Як побачите С.Т. Аксакова і М.С. Щепкіна, — писав він до Максимовича 22 листопада 1858 року, — то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі». У тому ж місяці Тарас Шевченко приєднав свій підпис до С.Аксакова, І.Тургенєва, М.Чернишевського та інших російських літераторів, які протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Серед цих «інших» діячів були й нові поетові московські знайомі: І.Аксаков, М.Кетчер, Є.Корш, О.Афанасьєв, І.Бабст, М.Погодін, С.Шевирьов, О.Кошелєв, а також М.Щепкін, М.Некрасов, Марко Вовчок, П.Куліш та ін. Цього протеста було опубліковано у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» і журналі «Русский вестник». За влучним висловом Івана Дзюби, Шевченко «зовсім не хотів, щоб ненависть його гайдамаків до єврея-лихваря, єврея-корчмаря або і його власні інвективи сприймалися як його ставлення до єврейства взагалі».


«Познайомився з Хомяковим...» (25 березня 1858 року)

Шевченко записав у щоденнику про вечір 25 березня: «В 9-ть часов с Иваном и Константином Аксаковыми поехал я к Кошелеву, где и познакомился с Хомяковым…» Кошелєв мешкав у власному будинку на вулиці Поварській. В «Алфавитном указателе к плану Арбатской части» знаходимо інформацію про домовласника «Кошелева Александр. Ив. Коллеж. Ассесора, на Поварской ул.». В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема Кошелєв числився як начальник відділення Імператорського московського товариства сільського господарства, до речі, разом з ректором університету Аркадієм Альфонським. Адреса Кошелєва тут називалася так: «Арбатская часть, на Поварской, собственный дом». На цьому місці тепер знаходиться будинок № 31, зведений у ХІХ столітті. Він розташований на розі Трубниковського провулка, який з’єднував Поварську з арбатським провулоччям, і від нього зовсім недалеко до Кудрінської площі. Таким чином остання адреса, яку відвідав Тарас Шевченко перед від’їздом з Москви, знаходилася на Старому Арбаті.

Візит до Олександра Івановича Кошелєва (1806-1883) був якраз тим випадком, коли Шевченка цілком міг супроводжувати Бодянський, бо Кошелєва й братів Аксакових професор знав близько. Зокрема в щоденнику привертає увагу цікавий запис від 22 травня 1856 року: «Вечером у А.И. Кошелева. Он говорит, что… многие из учреждений Екатерины обязаны началом тем проектам и разным соображениям, которые высказаны и даже написаны были созванными ею выборными людьми в Москву». Кошелєв приваблював Бодянського тим, що брав активну участь у підготовці та проведенні реформи 1861 року, наполягав на тому, щоб при звільненні селян з кріпацтва їм дали землю. Він був редактором і видавцем слов’янофільського журналу «Русская беседа», що виходив у Москві в 1856-1860 роках. У роботі журналу брали активну участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, тут співпрацювали українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси» Куліша, в якій високо оцінювалася поема Шевченка «Наймичка». На прохання Максимовича поет передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що були опубліковані в третьому номері журналу за 1859 рік.

У Кошелєва поет познайомився з видатним слов’янофілом Олексієм Степановичем Хомяковим (1804-1860), який у своїх творах висловив, як писав Іван Аксаков, «ціле слов’янське віросповідання» (Іван Аксаков). За словами Сергія Єфремова, Хомяков «був одним з найвиразніших теоретиків слов’янофільства, що положив підвалини під його теорію». На думку Петра Струве, «Хомяков, самый универсально образованный русский человек и самый всеобъемлющий ум, какой произвела Россия ХІХ века». Сергій Аксаков, підкреслюючи різнобічні таланти Хомякова, говорив, що з нього можна викроїти десять чоловіків. Олександр Герцен так характеризував Хомякова: «Ильей Муромцем, разившим всех, со стороны православия и славянизма, был Алексей Степанович Хомяков... Ум сильный, подвижный, богатый средствами и неразборчивый на них, богатый памятью и быстрым соображением, он горячо и неутомимо проспорил всю жизнь... Необыкновенно даровитый человек, обладавший страшной эрудицией...»

Шевченко не розповідав у щоденнику про розмову з Хомяковим, але це зовсім не значить, що він його повністю проігнорував, а, скоріше за все, поет найперше захопився декабристом Сергієм Волконським. Знаючи про прірву між Шевченком і Хомяковим, я хотів би все-таки акцентувати увагу не на ній, а на тому, що поет у Москві мав змогу зустрітися з ідеологічним лідером слов’янофільства, своїми очима побачити талановиту людину, якій з часом дасть різко негативну оцінку. Так само, як у випадку з Іваном Аксаковим, нерозумно й антиісторично применшувати масштаб Олексія Хомякова та інших російських інтелектуалів, з якими знайомився в Москві Шевченко, на тій підставі, що він з ними розходився в поглядах, іноді діаметрально. Навпаки, пишатимемося з того, як вивищується над ними великий українець.

Російське слов’янофільство, яке в 40-50 рр. ХІХ століття, склало вагому течію суспільно-політичної та філософської думки, виникло в Москві і було суспільним явищем московського, точніше, арбатського гатунку, бо формувалося й відгранювалося в арбатських особняках Хомякова, Кошелєва, Аксакова. Для слов’янофілів Москва була символом протистояння Петербургу з його орієнтацією на захід і чиновною бюрократією. Вони були тісно пов’язані з московським дворянством, і самі його представляли. Слов’янофіли вбачали самобутність Росії в ізоляції від впливу «безбожного» і «революційного» заходу та всеохопності православ’я, а за політичними поглядами були прихильниками абсолютної монархії і жорсткого централізму. Вони виявляли симпатії до слов’янських народів, сприяли розвитку слов’янознавства в Росії, проте не визнавали національних прав неросійського населення імперії, в першу чергу українців, заперечували саме існування українського народу, були противниками визволення Польщі. Закликаючи всі слов’янські народи до єднання, спільної культурної діяльності, поширення й поглиблення взаємопізнання, вони нерідко обертали ідею братерства слов’ян на ідею фактичного підданства слов’янських народів російському цареві, який насправді виступав поневолювачем українців, білорусів і поляків у межах імперії. В інтелектуальному полі слов’янофілів формувався суспільний і бюрократичний образ великої російської нації, що включає до себе всіх східних слов’ян імперії. Навіть слов’янофіл Юрій Самарін, який виступав за збереження самобутності українського народу, в 1850 р. записав у своєму щоденнику: «Но в то же время пусть он помнит, что историческая роль его — в пределах России, а не вне её, в общем составе государства Московского».

Сучасний дослідник Олексій Міллер відзначає, що в першій половині ХІХ століття малоросійська специфіка викликала жвавий інтерес у Петербурзі й Москві, як яскравий, романтичний варіант російськості. Це стосувалося й літературних опусів українською мовою:

«Литературные опыты на “малорусском наречии”, отражавшие специфику местной жизни, вызывали благожелательный интерес в Петербурге и Москве как часть русской литературы, но попытка трактовать это “малорусское наречие” как отдельный от русского, самостоятельный украинский язык была для сторонников концепции большой русской нации неприемлема. Украинский национализм отрицал малорусскую идентичность, которая могла мирно уживаться с общерусской, и создавал свой образ идеального Отечества, стоявший в конфликте и с польским, и с русским. Украинская идея “отбирала” у русской не просто часть национальной территории, но “Киев — мать городов русских”, место обретения православной веры и государственности, а также лишала идеологической основы в конфликте с польским движением. Не случайно наиболее влиятельный русский националистический журналист М.Н. Катков рисовал украинофилов вольными или невольными агентами “польской интриги”. Вызов со стороны других национализмов воспринимался правительством и русским общественным мнением как вызов “извне”, в то время как угроза украинского национализма для сторонников общерусской нации была диверсией изнутри “национального тела”».

Втім, як показав Іван Дзюба, ключ до розуміння слов'янофільства — не так у ставленні до слов'янства, минулого Росії, петровських реформ, у ксенофобії тощо, — як у ставленні до актуальної історичної реальності й пекучих політичних проблем, до революції, революційних ідей, до кризи кріпосницької системи. Все інше — похідне. Принаймні в тому значенні, що підхід до всього іншого залежав від підходу до цього останнього. Дзюба підкреслює, що слов'янофілів у Західній Європі не влаштовували не якісь соціально-політичні явища, не якісь перекоси цивілізації, а «ложность» європейського історичного розвитку взагалі; не те, що нездійсненими залишилися ідеали свободи, рівності й братерства, а самі ці ідеали, європейські уявлення про демократію, республіканізм, прогрес тощо їхнє заперечення гнилого Заходу мало войовничий і майже тотальний характер. І так само майже тотально цьому гнилому Заходу мала протистояти богообрана Росія.

Іван Дзюба звертає увагу на те, що від 30-40 рр. ХІХ століття царизм прагне активно використовувати слов’янський рух у своїх зовнішньополітичних інтересах, зокрема, виступаючи в ролі захисника і протектора православ’я та граючи на царефільстві частини слов’янського люду. Це стосувалося й інших народів Російської імперії. В цьому контексті нагадаю Шевченків запис у щоденнику 17 вересня, коли він пропливав повз повітовий центр Казанської губернії міста Чебоксари (нині — столиця Чувашії), що привернуло його увагу великою кількістю церков: «Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики — православие. Неудобозабываемый Тормоз (Микола І. — В.М.) по глупости своей хотел затянуть ослабевший узел и перетянул».

В той же час уряд Миколи І мусив дотримувати певної обережності з огляду на реакцію європейських держав та на можливі небажані впливи слов’янського руху на внутрішньополітичну ситуацію: ідеї слов’янського відродження могли загрожувати ідеї «общего отечества» великоросів з їхніми племінними варіаціями, якими оголошувано малоросів і білорусів.

Натомість «позаурядове» (напівофіціозне і неофіціозне) російське слов’янофільство — потужний напрям поміщицько-ліберальної ідеології імперської закваски діяло одверто і агресивно. До того ж, російське слов’янофільство, як суспільний настрій і «офіційний націоналізм» царизму були тісно пов’язаними, проте самостійними явищами, що могли змикатися, але й конфліктувати. Не випадково ще Марієтта Шагінян у своїй книзі про Шевченка слушно зауважувала, що слов’янофіли були всередині країни «своєрідною опозицією». Очевидно, поет добре розумів обмежений характер їх «опозиційності», але брав до уваги, що слов’янофіли виступали проти петровського «петербурзького періоду російської історії», негативно ставилися до суспільного ладу в Росії, прагнули до піднесення народної освіти, усунення цензурних утисків, впровадження гласного суду та ін. Поетові не було байдуже, що уряд дивився на слов’янофілів з підозрою і вважав «прихованими бунтівниками». До речі, Михайло Погодін і Олексій Хомяков, як і брати Аксакови, входили до поліцейського «Списку підозрілих осіб у Москві». Виходить, що Шевченко був знайомий з кращою третиною лідерів опозиційної до влади московської інтелігенції. За словами Шагінян, його певною мірою «підкупали ті переслідування, яких зазнавали на собі слов’янофіли за свої виступи».

Проте Герцен вважав слов’янофільську теорію самобутнього розвитку Росії новим єлем, що помазує царя, а самих слов’янофілів називав «добровільними помічниками жандармів». Різко відзивався про них і Чернишевський. Навіть Борис Чичерін, який розірвав стосунки з Герценом і буквально ненавидів Чернишевського, говорячи про слов’янофіла Хомякова, вимушений був визнати, що «соперничая с Герценом в блеске и находчивости, Хомяков уступал ему в добросовестности».

Поділяючи в 40 рр. загальне захоплення слов’янолюбців Колларом і Шафариком, шануючи їх і пізніше, Шевченко розвивався в бік поєднання національного визволення з соціальним. Тому свої надії він дедалі більше пов’язував не так із слов’янством взагалі, як із внутрішнім вибухом у самій Російській імперії, з самим українським народом. У всьому цьому — докорінна особливість позиції Шевченка в слов’янській та українській справі, що відрізняла його від західних слов’янських будителів, і від російських слов’янофілів, а також і від українофілів та навіть кирило-мефодіївських братчиків.

Іван Дзюба пише, що «і генезис, і зміст “слов’янського почуття” та слов’янської ідеї в Шевченка істотно відрізняються від слов’янофільських». До слов’янства він звертався від уярмленого свого народу, у слов’янстві шукав спільника по долі й роботі відродження, покріплення у вірі й надії. В ХІХ столітті чимало дослідників говорило про слов’янофільство Шевченка, але ті, хто справді зрозумів глибинну сутність його поезії та світогляду, рішуче відрізняли його «слов’янофільство» від слов’янофільства Хомякова і Ко. Зокрема, Іван Франко вважав, що й через півстоліття «свідомі українці не перестають бути слов’янофілами в дусі Коллара й Шевченка». Слов’янофільство Шевченка — це ідея рівноправного співжиття всіх слов’янських народів у вільному союзі.

Вчений акцентує на тому, що Шевченко і Хомяков зверталися часто-густо до одних і тих самих фактів і питань російського суспільства, життя народів Російської імперії (у ряді випадків і одночасно), але давали відмінні оцінки й розуміння цих фактів і питань, виявляючи неоднаковість громадянських позицій, ідеологій, творчих мотивів. Фактично, вони часто мимоволі «полемізували»між собою, навіть коли один про одного не знали або не пам’ятали, — і в цьому відбилася глибина їхнього об’єктивного, позаособового протистояння як представників і співтворців дедалі розбіжніших світоглядів, а також і як послідовних речників антагоністичних суспільно-політичних таборів.

В цьому контексті зустріч Шевченка з Хомяковим у Москві набирає знакового характеру й не повинна забуватися.

Шевченко ще в 1847 р. викрив облудність слов’янофільських гасел про створення єдиної слов’янської культури й літератури: «Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о єдиній славянской літературі, а не хотять і заглянуть, що робиться у славян!»

Взагалі, на думку сучасних дослідників, «Шевченко швидко збагнув реакційність слов’янофільської ідеології та політичної практики змикання з клерикальним обскурантизмом, яке й висміяно у вірші “Умре муж велій в власяниці...”, де Хомякова прирівняно до мракобісів на зразок Аскоченського та митрополита Григорія» (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Поезія 1847—1861. Т. 2. К.: Наукова думка, 2003. С. 741—742).

Пам’ятаєте Шевченкові рядки?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка