Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка2/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
У зимну днину, в лиху годину

Летіли гуси над білим ставом.

А ватаг крикнув, що Україна,

І серце стало.
Акцентую, що читач тримає в руках авторську енциклопедію-хроноскоп. Спираючись на світові нормативи подібних видань, автор побудував цю книгу за власним проектом і наповнив її своєю присутністю, в тому числі емоційною, своєю манерою викладу матеріалу, своєю розповіддю про те, як велися пошуки, в тому числі в архівах. Я зробив усе, що хотів і міг, і хай інший зробить краще.

Насамкінець, не можу не сказати, що невдовзі після того, як я почав працювати над цією книгою, — 12 грудня 2008 року — померла моя дружина Люба Богдан — актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, заслужена артистка України.

І сірий вітер проти ночі,

І тихе слово при кінці.

І Україна очі в очі

Стоїть зі свічкою в руці…

Павло Гірник
Люба була великою українкою, вона дивовижно поєднала яскравий талант з невичерпною на тепло й добро душею, самопожертву в творчості з любов’ю до людей. Може такі немислимо красиві й щедро осяяні Божим даром, дивовижно сильні й мужні жінки мають жити вічно, або відійти у Вічність молодими? Господь забрав мою Любочку в 48 років. Я присвячую цю книгу її світлій пам’яті.


В підборі документального матеріалу та літератури мені допомогли завідувачка бібліотекою Культурного центру України в Москві Людмила Гільманова та головний спеціаліст Юрій Безкровний. До виходу книги в світ доклав зусиль заступник директора Центру Полікарп Ткач. Комп’ютерний набір тексту Тетяни Чернікової. Організаційна допомога — Олесі Задорожної.

Автор книги гонорар не отримував, а тираж її передав у власність Культурного центру України в Москві.

«Поїхав у престольний град Москву»

(Історичний нарис з українським акцентом)
«Пішли в Московію від мене письмена»
Перебування Тараса Шевченка в Москві стало вищим виявом української духовної присутності в російській Першопрестольній, присутності, на яку Москва була, здається, приречена з часу свого заснування. Відомо, що перша літописна згадка про Москву пов'язана з сином великого київського князя Володимира Мономаха Юрієм Долгоруким (народився й похований у Києві) і належить до 1147 р. Після того, як 1155 р. Долгорукий став великим князем київським, він почав будувати Москву як фортецю, про що згадується в літописі наступного року. Буваючи у Києві, Долгорукий бачив величезний розрив у духовній, християнській культурі: з цього часу й до середини ХVII століття, тобто до Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, російська культура відчутно відставала від української. Це зумовлено ще з часів хрещення киян у 988 р., а в найближчі роки — населення в Придніпров’ї та на Волині. Наприкінці 90 рр. Х століття патріарх Константи-нопольський заснував Київську митрополію. Сучасні московські вчені визнають, що навіть через століття й більше після цього «християнство нелегко входило в східно-слов’янські глибинки, а вятичеська Мусков була тоді саме такою глибинкою… На початку ХІІ століття вятичі вбили місіонера Кукшу — монаха Києво-Печерського монастиря — за його проповіді слова Божого». Саме з Юрієм Долгоруким сучасні москвознавці пов’язують зародження тенденції «рівняння Москви на Київ»: «І вже так виходить, що цю тенденцію заклав одвічно Юрій Долгорукий з його відомою завзятою, фанатичною спрямованістю на Київ» (Москва 850 лет. Том. 1. — М. Московские учебники, 1996. С. 40).

У ХІІ-ХІІІ століттях Москва знаходилася у складі Владимиро-Суздальського князівства. В 1237-1238 рр. її захопили і спалили татаро-монголи. З другої половини ХІІІ століття — центр удільного Московського князівства, з ХІV століття — Московського великого князівства. З часу князювання Івана I Калити в 1320-1330 рр. навколо Москви об'єднується Русь, зосереджуються її сили для боротьби з татаро-монгольським ярмом. У сучасних московських істориків, політиків і громадських діячів усе настійніше звучить думка про те, що в період князювання Івана Калити, а точніше в 1325 р., Москва не тільки була головним містом Великого князівства Московського, але й стала церковною, духовною столицею Росії. Це пов’язується з перенесенням у 1325 р. у Москву з Владимира митрополичої кафедри. В цій історичній події український акцент був особливо виразним: «Утворення Москви, як духовної столиці всія Русі, навічно пов’язано з іменами двох видатних діячів Землі Руської: Великим князем Московським Іоанном І Даниловичем (Калитою) і митрополитом Київським і всія Русі св. Петром». (Петро став митрополитом Київським і всія Русі в 1308 р., помер у Москві 1326 р.).

Довго вважалося, що Москва стала столицею Російської централізованої держави за великого князя Івана ІІІ, тобто наприкінці XV століття. Проте в останні роки наполегливо впроваджується думка, що це відбулося в 1426 р., коли за рішенням великої княгині Софії Вітовтівни (дружини великого князя Василя І) і Київського митрополита Фотія урядовий апарат Володимирського князівства було переведено зі стольного града Владимира в Москву (певно, що це було зроблено на виконання волі Василя І, який незадовго до цього помер і не встиг здійснити свій намір): «1426 рік — рік становлення Москви як політичної столиці держави Росія». У сучасному виданні читаємо: «Остаточному формуванню Москви, як повноправної і повноцінної столиці Російської держави, ми зобов’язані Великому князю Московському Василю І Дмитровичу, його дружині Софії Вітовтівні і митрополиту Київському і всія Русі Фотію» (Золотые ритмы Москвы. Москва — вековечная столица России // Материалы собрания московской общественности. — МГФ «Знание», 2007. С. 10, 12, 24, 29, 33). Щодо Фотія, то він став митрополитом Київським і всія Русі в 1408 р., а 1409 р. зайняв митрополичу кафедру в Москві.

В наступні десятиліття Москва зміцнила свій столичний статус, стала важливим економічним і культурним центром Росії. Чисельність населення міста наприкінці ХV століття перевищила 150 тисяч жителів. У 1479 р. було завершено будівництво важливого для російської духовності Успенського собору. В 1485-1495 рр. зведено державні стіни і вежі Кремля. В 1508 р. у Кремлі збудовано дзвіницю «Іван Великий». 1524 р. засновано Новодівочий монастир, який став важливим елементом зовнішнього оборонного кільця, увійшов в історію Росії. В 1547 р. Іван ІV прийняв титул царя. 1589 р. в Москві введено патріаршество, Собором прийнято уложення про Російську православну церкву. На початку ХVІІ століття Москва пережила «велику Смуту». В 1610 р. місто захопили польсько-литовські інтервенти, від яких було визволено народним ополченням у 1611 р. Восени 1618 року, допомагаючи польскому королевичу Владиславу, Петро Конашевич-Сагайдачний з 20 тисячним козацьким військом переміг російське військо під Москвою, а затим штурмував Москву, оборону якої очолював Дмитро Пожарський, але відвів козаків: «…Скородили списами московські ребра» (Т. Шевченко). Сагайдачного гетьмана похід на Москву поставив останню крапку в довготривалому конфлікті часів Смути. В грудні 1618 року в Деуліно між Росією і Польщею підписано перемир’я.

Після падіння під ударами турецьких військ світового центру православ’я — Константинополя (1453) Москва два століття фактично залишалася без культурно-освітнього орієнтиру та ідейної опіки. Шевченків знайомець, історик Іван Забєлін писав: «Ум боялся явиться. Умная женщина становилась ведьмой, умный мужик — ведуном, колдуном, вещим. Патриархальное начало допускало ум только в старике. Ум был контрабандою, а знание прямо вело в ад. Еретик было страшное слово, оно означало всякого вольномыслящего, самостоятельно мыслящего». Справді в московських вищих колах побожність традиційно поєднувалася з ворожнечею до освіти. Відомий український і російський історик Володимир Іконников зазначав: «Само духовенство было несведуще в книжном учении и тем подрывало доверие к себе». Побутувало навіть рифмоване прислів’я: «Кто по латыни научился, тот с правого пути совратился». Допускалася лише православна освіта, світська наука заперечувалася.

Тоді мисляча Росія звернула свій погляд на Київ і, здається, завмерла в очікуванні. Справжнє чудо, що врятувало російську духовність і запалило світло в кінці тунелю, сталося! Це визнають деякі сучасні москвознавці: «Москва, відкривши в той час, після двох століть незнання, Київ і київську тему, відкрила місце свого виходу. Виходу царства, святості, святинь, столичності, самого світла християнста для Русі… Росія перейшла до Нового часу дорогою нового… Просвітництва, здійсненого за допомогою Києва». Першою вагомою ластівкою київської присутності в Москві стало село Київець, засноване за переказом у ХІV столітті вихідцем із Києва боярином Родіоном Нестеровичем при дорозі на Київ, майбутній Остоженці: «Київець став знаком Києва в Москві. За смислом переказу, першим у часі знаком. Знаком часу, коли Москва вперше намірилася стати новим Києвом, столицею, резиденцією митрополита Київського і всія Русі» (Рустам Рахматуллин. Две Москвы, или Метафизика столицы. — М.: АСТ: Олимп, 2008. С. 124, 194, 394, 395).

Історична тенденція московського «рівняння на Київ» особливо зримо й вагомо виявилася в дивовижний період перенесення в Москву київської вченості, що розпочався з середини ХVII століття, тобто за два століття до Шевченка. Михайло Грушевський особливо підкреслював важливе значення, яке «українська наука ХVII в. мала для розвою письменства і культури московської». Визнання цього історичного факту можна зустріти навіть у монографії сталінських часів Я.Д. Дмитерка «Общественно-политические и философские взгляды Т.Г. Шевченко», що вийшла у видавництві Московського університету (1951): «Видатні вчені України славилися далеко за межами своєї країни... Українські вчені внесли суттєвий вклад у розвиток загальноруської культури. М.В. Ломоносов, наприклад, вивчав грамоту за знаменитою граматикою Мелетія Смотрицького». Власне, в Росії аж до ХVIII столітя користувалися граматиками українських просвітителів Лаврентія Зазанія та Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав «Граматику» Смотрицького «вратами премудрости»). Ця «Граматика» вперше видана в Вільно в 1619 р., а в Москві перевидана 1648 р. Сучасний москвознавець Олена Сморгунова навіть не згадує про українське коріння Смотрицького, зате вона визнає, що «”Граматика” Мелетія Смотрицького стала основоположною граматичною працею на наступні два століття, визначаючи граматичні правила, вводячи й закріплюючи язикові норми» (Е.М. Сморгунова. Москва москвичей. — М.: ОГИ, 2006. С. 228).

В 1649 р. цар Олексій Михайлович листовно просив київського митрополита Сильвестра Косова, який став наступником Петра Могили і рішуче виступав проти возз'єднання України з Росією, відрядити до Москви для перекладу Біблії з грецької на слов'янську мову випускників Києво-Могилянської академії — alma mater вищої освіти в Україні. Кількість студентів у ній весь час зростала, значну їх частину складали сини міщан, козаків, селян. Академія стала важливим чинником становлення національної самобутності української культури задовго до появи в Росії першого вищого навчального закладу — Московської Слов'яно-греко-латинської академії (1687).

З Києво-Могилянської академії в Москву прибули Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський. Кількість оригінальних і перекладних творів одного лише Славинецького в Москві доходила до ста п’ятдесяти. Цінним є «Латино-слов'янський словар», якого вони з Сатановським уклали ще в Києві, а переглянули й видали вже в Москві. Грунтовним є і «Греко-слов'яно-латинський лексикон», де зафіксовано до семи тисяч слів. «Філологічний словник», упорядкований двома нашими сподвижниками, пояснював церковну термінологію та її вживання. Славинецький відредагував «Буквар» (1657) й написав ряд педагогічних праць. До того ж, 1653 р. в Чудовому монастирі в Кремлі він заснував першу в Москві греко-латинську школу і був її ректором. В 1665 р. Славинецький видав збірник перекладів з грецької богослужбових книг. Заслуги Славинецького й Сатановського були виокремлені російським істориком, архівістом Олексієм Малиновським ще на початку ХІХ століття: «Приехавшие 1649 года в Москву Киевобратского Богоявленского монастыря иноки Арсений и Епифаний не только поддерживали сие училище (в Чудовому монастирі. — В.М.), но исправили Библию и перевели много богословских книг. В 1651 году царь Алексей Михайлович присоединил к сим ученым и другого из Киева иеромонаха Дамаскина Птицкого».

У середині ХVІІ століття на розі Волхонки й Знаменки (біля цього місця в квітні 1861 року проїжджала труна з прахом Шевченка) стояв будинок друга і радника царя Олексія Михайловича боярина Федора Михайловича Ртищева (1626-1673), який став провідником києво-могилянської вченості в Москві. До речі, згаданий уже Рустам Рахматуллін називає будинок Ртищева (не зберігся) знаковим для Москви, що тягнулася до київської вченості. Втім, на думку москвознавця проукраїнська «мізансцена» цього приарбатського куточка збереглася й нині: «Де стояв дом Ртищева, стоїть інший знак Києва — доходний дім Перцова, (один із химерних по силуету та декору московських будинків, побудований у 1905-1907 рр. у стилі модерн на Пречистенській набережній, який, за словами Рахматулліна, уособлює Київську Русь. — В.М.) і де на висоті Пашкова дома бачимо прощальну фігуру малороса Гоголя» (йдеться про пам’ятник письменнику на Гоголівському бульварі у двох кроках від Культурного центру України в Москві). Рахматуллін вважає, що будинок Перцова було зведено, аби «Київ починався від воріт Кремля».

Сучасний москвознавець Ніна Молєва називає Ртищева «російським просвітителем», і хоча вона навіть не згадує про його зусилля перенести просвіту з Києва в Москву, таки має рацію, бо цей близький до царя державний муж абсолютно правильно вибрав орієнтири духовного й культурно-просвітницького розвитку Росії. Здійснюючи свою політику, він навіть ставав на прю з патріархом Тихоном, закликаючи його не втручатися в державні справи. Ртищев викликав із України (з Києво-Печерської Лаври, Межигірського та інших монастирів) 30 вчених монахів, поселив їх у заснованому ним 1648 р. Андріївському монастирі (за іншими даними монастир існував уже в 1620 рр. і був обновлений на кошти Ртищева) на березі Москви-ріки, поблизу Воробйових гір. З українських просвітян Ртищев створив училище (так зване Ртищевське вчене братство), в якому викладали Славинецький і Сатановський. Ось, що пише про це відомий москвознавець Сергій Романюк: «Діяльність вченої братії викликала невдоволення духовенства й простого народу — в “грецькій грамоті єретицтво є” … За свій рахунок Ртищев відправляв молодих людей для продовження освіти в Київ…» (С.К. Романюк. Москва за Садовым кольцом. — М.: АСТ: Астрель, 2007. С. 457). Отже, з Києва в Москву переносилася вченість, а з Москви до Києва відправлялися за вченістю.

В Москву прибували й вчені монахині. Досить сказати, що важливий для Росії Саввинський чоловічий монастир, в якому були патріарші хороми, в середині ХVІІ століття став жіночим під назвою «Ново-Саввинський Київський, що під Дівочим полем»: перші його монахині приїхали з Києва.

В 1664 р. в Москву переїхав випускник Києво-Могилянської академії відомий громадський і церковний діяч, письменник, просвітитель Симеон Полоцький. Через три роки він став учителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Федора та царівни Софії. Полоцький заснував у Кремлі світську друкарню і, по суті, став засновником поетичного та драматичного жанрів у російській літературі. 1667 р. Симеон Полоцький одержав від колишнього патріарха Антиохійського Макарія, патріарха Александрійського Паісія і патріарха Московського і всія Русі Іосаафа ІІ грамоти, що дозволяли йому відкриття в Росії вищих навчальних закладів. У 1667 р. на Великому Соборі були затверджені церковні нововведення, що передбачали, зокрема, численні «виправлення церковних книг», і вони здійснювалися священиками, які були «частіше за все родом із України» (Сергей Перевезенцев. Россия. Великая судьба. М.: Белый город, 2007. С. 387). У 1674-1690 рр. патріархом Московським і всія Русі був вихованець Києво-Могилянської академії Іоаким. Між іншим, у сучасному російському енциклопедичному словнику відсутні відомості про те, що Полоцький та Іоаким вийшли з Києво-Могилянської академії. Не згадується про це і в численних москвознавчих дослідженнях. Мало хто знає також, що ще в ХІV столітті київський митрополит Кипріян у 1389 р. став митрополитом московським і виправляв тут церковні обряди, залишивши для нащадків три послання з інформацією про церковний побут ХІV-ХV століть. Його прах покоїться в одній із ніш Успенського собору Кремля.

Московську Слов’яно-греко-латинську академію, що виросла з Ртищевського училища, очолював український учений Стефан Яворський, який у 1700 р., коли помер Патріарх Московський і всія Русі Андріан, став місцеблюстителем Патріаршого престолу. Пізніше академію очолював Іван Козлович з Переяслава. В інших російських «вузах» того часу працювали київські професори Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Павло Конюскевич, Георгій Щербацький, Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський, Володимир Каліграф (друг Григорія Сковороди) та ін. Світло науки несли вихованці Києво-Могилянської академії Григорій Козицький (перекладач і видавець), Яків Блоницький (філософ і філолог), Симон Тодорський (філолог-орієнталіст), Іван Хмельницький (природознавець).

На початку ХVІІІ століття в Росії продовжувалася «українізація (залучення в російські приходи і в структуру церковного управління вихідців із України) російського священства» (Кушнир А.Г. Хроноскоп: Летопись фактов и событий отечественной истории за два тысячелетия от Рождества Христова. — М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. С. 315).

Врешті-решт, українці за походженням і вихованці Києво-Могилянської академії займали єпископські та ігуменські посади по всій Росії. Імператриця Єлизавета в 1754 р. навіть змушена була видати спеціальний указ аби обмежити вплив українства на культурно-релігійні справи. Вона веліла, «чтоб к произведению на праздные ваканции во архиереи Ея Императорскому Величеству представляемы были из архимандритов и великороссияне, да и в архимандриты производимы б были ж и из великороссиян». В катерининські часи малоросіян також охоче замінювали простими ченцями «с русских». Проте і в ті часи списки єпископів та настоятелів монастирів рясніють іменами вихідців з України. Одним із визначних українських церковних провідників у Москві став Я.Богомолевський. Наприкінці ХVІІ століття в догматичних і церковних дискутах брав активну участь український церковно-культурний діяч Гавриїл Домецький.

Щоб показати, наскільки великим був вплив церковних діячів-українців, автор «Нарису історії культури України» Мирослав Попович переказує історію, яку записала імператриця Катерина ІІ в своєму щоденнику. Під кінець правління Єлизавети, коли жертвою інтриг став канцлер Бестужев, Катерина — тоді велика княгина — опинилася в дуже небезпечному становищі. Їй потрібно було добитися аудієнції в Єлизавети, що виявилося майже неможливим. Тоді Катерина придумала несподіваний хід — вона запросила до себе даму на прізвище Шаргородська — племінницю духівника імператриці отця Федора Дуб’янського, який був і її, Катерини, духівником. Отця Федора Єлизавета привезла зі свого українського помістя, саме він таємно вінчав її, тоді ще велику княгиню, з Олексієм Розумовським у церкві підмосковного Перово. Домовилися, що Катерина зголоситься смертельно хворою і запросить отця Федора на сповідь. На «сповіді» Катерина передала листа імператриці і саме за допомогою духівника була прийнята. Таким чином їй вдалося уникнути видворення за межі Росії.

Особливою сторінкою київського впливу на Москву стало широке проникнення в московські храми українського церковного співу, який на початку ХVІІ століття на тлі загального піднесення українського національного духу надзвичайно вдосконалився. Скажімо, замість спрощеного під впливом народної пісні невиразного діатонічного ладу з'явився витончений і насичений лад гармонійний.

Водночас у Москві церковний спів занепав, про що мовилося навіть на Стоглавому соборі. Він ухвалив рішення, за яким священикам і дияконам належало відкривати у своїх будинках училища на зразок українських для навчання дітей грамоті, книжному письму та церковним співам. Відомий мандрівник і письменник ХVІІ століття Павло Алеппський писав, що московити, не знаючи музики, співали на здогад,— їм подобався низький, грубий і протяжний голос, котрий неприємно вражав слух. Прекрасні високоголосні пісні вони заперечували, дорікаючи цим співом українцям.

Український церковний спів став особливо відомим у Москві з приїздом сюди Славинецького та Сатановського. Прихильником українського церковного співу виявився митрополит новгородський Никон, згодом московський патріарх. Він перший запросив українців співати у новгородському храмі святої Софії. Поширенню українського церковного співу сильно сприяла та обставина, що уподобання Никона поділяв цар Олексій Михайлович. Відомо, що в березні 1652 року до Москви прибули дев'ятеро співаків з України й оснувалися в монастирі Андрія Стратілата, що й нині стоїть на березі Москви-ріки поблизу Нескучного Саду. Вони залишилися в Росії назавжди. Через п'ять років до них приєднався київський співак Олександр Василів, пізніше — піп Іван Курбатів, а ще згодом — Федір Тернопільський. З часом українські співи набули розголосся по всій Великоросії. Придворний, патріарший та архієрейський хори набиралися переважно з українців.

Згаданий Павло Алеппський писав, що в Україні його вразив особливо спів маленьких хлопчиків у гармонії зі старшими, який линув із самого серця. За його словами, також утішав душу й відганяв печаль спів козаків, бо він приємний, ішов від усього серця й неначе з єдиних уст. Козаки дуже любили співати за нотами ніжні й солодкі мелодії. Між іншим, Шевченків друг історик Осип Бодянський цікавився такими фактами. В його щоденнику прочитав: «Будучи у М.А. Максимовича, узнал от него, что он где-то видел в Малороссии (кажется, в Киеве) требование из Петербурга, в царствование Анны Иоанновны, о высылке из киевской академии в придворные певчие студентов с голосами и умеющих играть изрядно на скрипице…» В 1703 р. із Москви в Санкт-Петербург було переведено весь царський хор дяків.

До речі, старший брат останнього гетьмана України, знаменитий Олексій Григорович Розумовський (1709-1771), мав співацький талант, чудовий голос і, дякуючи цьому, в 1731 р. потрапив у придворну капелу в Петербурзі. Потім став, як відомо, фаворитом Єлизавети Петрівни. За активної участі Олексія Розумовського в 1745 р. було відновлено Київську митрополію, а в 1747-му проголошено царську грамоту про обрання гетьманом України його брата Кирила Розумовського. Саме Олексія Розумовського мав на увазі Пушкін, порівнюючи зі своїм предком:


Не торговал мой дед блинами,

Не ваксил царских сапогов,

Не пел с придворными дьячками,

В князья не прыгал из хохлов.


Або ще у Пушкіна зустрічаємо такий запис:

«N.N., вышедший из певчих в действительные статские советники, был недоволен обхождением князя Потемкина. “Хиба вин не тямит того, — говорил он на своем наречии, — що я такий еднорал, як вин сам”. Это пересказали Потемкину, который сказал ему при первой встрече: “Что ты врешь? Какой ты генерал? Ты генерал-бас”».

Проте не всім українцям, які мали співацький талант, так повезло в російській столиці. Найчастіше хористам жилося на чужині дуже тяжко, багато хто з них прагнув повернутися додому, деякі навіть втікали з чужини. Київський єпископ Мефодій, котрий добирав співаків для подібних хорів, зазначав, що українцям і смерть не така страшна, як від'їзд до Москви. Одних у Москву привозили примусово, інших заманювали кращою перспективою.

Привертає увагу московська доля випускника Києво-Братської колегії, архітектора, художника, скульптора Івана Петровича Зарудного, (помер у 1727 р.), який прибув у місто наприкінці 1690 р., до речі, за протекцією Івана Мазепи і при підтримці Стефана Яворського навчався за кордоном. Повернувшись до Москви в 1701 р., Зарудний за вказівкою Петра І наглядав за всіма художниками та іконописцями в Москві. Це він на початку ХVІІІ століття звів у провулку Криве Коліно в Москві так звану Меншикову вежу. Її напевне бачив Тарас Шевченко в березні 1858 року, коли йшов з Покровки на Мясницьку вулицю. На відміну від храма Василя Блаженного, Меншикова вежа дуже подобалася мистецтвознавцю — академіку Ігорю Грабарю. Він назвав її поетичним дифирамбом зодчого красі російського (читаймо — українського) іконостаса. На жаль, Меншикову вежу вже давно не можна побачити у всій повноті, бо вона перекрита з боку Архангельського провулка церквою Федора Стратілата, зведеною ще на початку ХІХ століття. Зарудний побудував Спаський собор Заікопоспаського монастиря, де тоді містилася Слов’яно-греко-латинська академія, чимало інших культових і цивільних будівель у Москві та Підмосков’ї. Про Зарудного можна більше дізнатися в статті О.Кучерука «Головний архітектор Москви» («Пам’ятки України», 1990, № 4; 1991, № 1).

Згадаймо ще одну дивовижну церкву, яку навесні 1858 року бачив Тарас Шевченко. Йдеться про церкву Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці, побудовану на початку ХVІІІ століття, тобто в часи Зарудного (знесено в 1936 р.). Вона була видатним пам’ятником архітектури, зведеним невідомим українським архітектором. В ХVІІ столітті в Москві нараховувалося понад 300 церков. Акцентуємо, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив. У дореволюційному путівнику «По Москве» це визнавалося: «Весь новый строй храмовых форм был продиктован украинским духовенством, еще со второй трети ХVІІ века укрепившимся в Москве и внесшим в неё зачатки европейского просвещения и науки».

З кінця ХVІ століття в Москві працював український друкар і палітурник Онисим Радишевський, який, зокрема, видав Євангеліє в 1606 р. і «Устав» у 1610 р. 1620 р. Радишевський видав «Устав ратних гарматних та інших справ». Та головне, що книги київського друку на початку ХVІІ століття досить широко розповсюджувалися в Москві та Московській державі. Наприкінці 1627 р. в Росії було видано указ про те, щоб «впредь никто никаких книг литовской печати не покупали», втім, ця нетерпимість на практиці продовжувалась недовго. Київські книги не лише вільно поширювалися в Москві, але тут і передруковувалися.

Після Переяславської угоди ця тенденція значно посилилася. «Особенно быстро и в большом количестве стали распространяться киевские книги в Москве при патриархе Иоасафе ІІ, когда цензура некоторых из привозимых в Москву книг киевской печати была поручена Симеону Полоцкому, который, конечно, не очень строго относился к сочинениям своих друзей» (Виталий Эйнгорн. Книги Киевской и Львовской печати в Москве в третью четверть ХVІІ в. — М.: Типография Т-ва И.Д. Сытина, 1894. С.4). Навесні 1672 року в Москву приїхали київські міщани Яким Супрунов та Іван Васильєв і служитель печерського монастиря Матвій Федоров, які привезли значну кількість книг з Києво-Печерської лаври, судячи з усього, торгівля цими книгами була небезуспішна. «Несколько месяцев спустя архимандрит Киево-Печерской лавры Иннокентий Гизель... послал в Москву двух мастеров печатного двора Киево-Печерской лавры, батырщика Алексея Мушича и Тимофея Кушву с другими книгами печерского издания... Приехав в Москву, Мушич и Кушва наняли лавку и открыли в ней продажу книг. Достоин внимания самый факт открытия в 1672 году в Москве киевлянами, хотя и временной, но всё таки специально книжной лавки. Дело в том, что до самого конца третьей четверти ХVІІ в. в Москве не было книжного ряда... книги продавались в овощном ряду вместе с другими товарами... Не была ли “книжная лавка” наших киевлян первою попыткою поставить самостоятельно частную книжную торговлю в Москве?» Іван Забєлін писав, що лише всередині ХVІІІ століття торгівля книгами в Москві в основному зосередилася в двох спеціальних лавках, одна з них знаходилася в старовинному будинку на місці сучасного Історичного музею, друга лавка петербурзької Академії наук — неподалік на Нікольській вулиці. Книги, привезені киянами в Москву, були невідомими в Росії: «Такой книги московской печати не бывало».

Неабияке значення мало те, про що писав колега Осипа Бодянського, професор Московського університету Федір Буслаєв: «Как литература московская во второй половине ХVІІ века была под сильнейшим влиянием южно-русской, из которой она вносила в северо-восточную Русь западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южно-русским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги».

До речі, 1674 р. в Києві було надруковано перший підручник вітчизняної історії «Синопсис», складений одним із місцевих православних ієрархів, імовірно ректором Києво-Могилянської академії, а з 1656 р. — архимандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем (1600-1683). В цій книзі говорилось про єдність історії Великої, Малої і Білої Русі, про єдину державну традицію Київської Русі й навіть про єдиний «руський» або «православно-російський народ». Аж до початку ХІХ століття «Синопсис» використовувався в Росії як офіційний підручник історії, книгою «для народу» залишався ще довше. «Синопсис» фактично започаткував російський історичний наратив. Скажімо, Василь Татищев називав його одним із основоположних джерел своїх поглядів. Михайло Грушевський віддав багато сил і часу розвінчанню «звичайної схеми “русскої” історії», яку популяризував «Синопсис».

Промосковський «Синопсис» всіляко підтримувався властями, проте на час його виходу в світ припадають і гоніння на київські книги в Москві. Зокрема, в 1675 р. було постановлено, щоб із Києва «преосвященный архиепископ книг н и к а к и х в царственный град Москву на п р о д а ж у не присылал». У 1720, 1727, 1728 рр. були видані укази, за якими московський Синод зажадав, щоб на Україні книжки видавалися не інакше, як за суворим порівнянням із російськими текстами. Київський митрополит Рафаїл Заборовський, який очолював Православну церкву в Малоросії, дістав указівку вилучити з усіх українських церков українські видання і замінити їх на московські.

Настали часи, коли в книжковій справі, як і взагалі в національній культурі, малоросам, говорячи словами Михайла Грушевського, «прийшлося почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну».

Оскільки київська друкарня продовжувала випускати свої книги, незважаючи на московську заборону, у 1766 і 1772 рр. велено було припинити українські видання і слово в слово передруковувати московські. Між іншим, архимандрит печерський Зосима в 1769 р. просив у Синоду дозволу друкувати бодай букварі не московські, але йому було відмовлено.

У середині ХVІІ століття чимало українців мешкали в українських слободах Хохловка і Маросєйка. У ХVІІ—ХVІІІ століттях тут знаходився Малоросійський постоялий двір. Недалеко в Колпачному провулку зупинявся Іван Мазепа. Зі збільшенням залежності України Москва стала місцем заслання чи навіть ув'язнення політичних і державних діячів, зокрема, гетьмана Петра Дорошенка за наказом російського уряду було вивезено з України, і в 1677-1679 рр. він жив у Москві, а помер під Москвою.

За словами Івана Франка, російські царі українськими руками прорубали вікно в Європу, щоб численні вікна в Україні до тієї самої Європи якнайщільніше позамуровувати. Професор Іван Огієнко дійшов висновку, що «українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві на всьому житті» (І.Огієнко. Вплив української культури на московську. В кн.: Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Українська культура. — К.: Наша культура і наука, 2002. С. 116—173). Український письменник Іван Шишов, який мешкає в Москві, зазначає: «Виходило, що російська урядова й церковна верхівка охоче відчиняла свої двері нашим культурно-освітнім діячам та при цьому ревниво ставилася до українського впливу на московський спосіб життя. Та хоч би яким відчайдушним був той спротив, а вплив української культури виявився досить потужним. Своєю діяльністю в Москві українські вчені зробили справжній переворот у світогляді росіян, примиривши їх із західною наукою та суто українським православ’ям».

Наївно було б шукати повсюдну підтримку цього висновку в московських виданнях, але в сучасній російській літературі визнається: «Взагалі культура, відома сьогодні під назвою російської, була в ХVІІІ і першій половині ХІХ ст. плодом спільної творчості еліт російської і української…» (А.И. Миллер. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). — СПб.: Алетейя, 2000. С. 32). Так само на Заході є історики, які поділяють цю точку зору. Скажімо, дослідниця Ліа Грінфельд (США) стосовно ХVІІІ століття зазначає, що «не менше 50 процентів російських націоналістів першого призову були українцями». Якщо навіть український вплив не розкривається повною мірою в сучасних фундаментальних працях з історії Росії, то в них нерідко хоча б коротко визнається, що Україна в ті часи стала «справляти серйозний вплив на культурну ситуацію в країні».

Не забудьмо, нарешті, що вперше в континентальній Європі Українська козацька держава реалізувала ідею конституціоналізму в Конституції Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року («Пакти й Конституції законів та вільностей Війська Запорозького»). Насамперед, українська Конституція була історичним проривом у сфері вивільнення політики від свавілля, тоді як у тогочасній Україні під російською владою торжествувало не право, а сила.

Український народ відзначався високим рівнем культури і писемності. Павло Алеппський свідчив, що «по всій землі русів, тобто козаків» майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки вміли читати. Через сотню років, за переписами 1740 і 1748 рр., в семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Кажучи словами Тараса Шевченка, «общая грамотность в народе — величайшее добро…» Проте невдовзі наслідки національного гніту далися взнаки. За даними 1768 р. на території трьох пізнішіх повітів Чернігівщини одна школа припадала вже на 746 душ населення, на цій же території ще через сто років — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення. Перепис 1804 р. показав, що українці один із наймалописьменніших народів Росії. В середині ХІХ століття Шевченко гірко писав про «народ отой убитий». Наприкінці цього століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних. І знову згадуються поетові слова: «…Где на 100 один грамотный — величайшее зло».

Великий і самодостатній народ з багатющою культурою і мовою Московщина перетворювала на малий російський, а в радянські часи нарекла «молодшим братом»...

Пішли в Московію від мене письмена,

Мої міста значиміші у датах,

Мій край — колиска слова і зерна...

Але чому ж я звуся «меншим братом»?

Вадим Крищенко.
На початку ХVІІІ століття Москва стала центром загальноросійського ринку і нараховувала понад 180 тисяч жителів, а наприкінці століття — більше 200 тисяч. 1701 р. скасовано патріаршество. Після перенесення Петром I офіційної столиці в Петербург (1712) Москва зберігала значення «першопрестольної» столиці, важливого політичного, релігійного, економічного і культурного центру. В Москві відбувалися коронації російських імператорів. Майже всі центральні державні установи Росії (Сенат, Священний Синод, колегії, міністерства) мали в Москві свої відділення. В 1708 р. Москва стала центром Московської губернії, а в 1728-1733 рр. знову була столицею Росії. 1730 р. створено перший точний план Москви. В 1755 р. в Москві відкрито перший в Росії університет, а 1757 р. ― в ньому створено перший професійний театр, 1780 р. ― побудовано міський публічний театр. 1818 р. на Красній площі було поставлено перший у Москві пам'ятник — Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському, автором якого був українець Іван Мартос. Він виліпив національних героїв Росії зі своїх синів.

За Петра І перехід у Москву значних культурних і наукових сил із Києво-Могилянської академії продовжувався, про що свідчить яскравий приклад українського письменника, церковного і культурного діяча Феофана Прокоповича. Саме він написав одну з перших історичних трагікомедій за сюжетами вітчизняної історії «Володимир», одразу поставлену на сцені Києво-Могилянської академії (вперше видана 1722 р. у Львові) та трактат «Про поетичне мистецтво». В 1711 р. Прокоповича було призначено ігуменом Києво-Могилянського монастиря, ректором академії і професором богослів’я. В 1713 р. ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович створив «Історію імператора Петра Великого від народження його до Полтавської битви». В 1715 р. Петро І викликав Прокоповича в Санкт-Петербург для підготовки і проведення церковної реформи, в результаті якої на чолі церкви став Петро І. До 1720 р. Прокопович керував у Росії створенням «Духовного регламента», що був утверджений 1721 р. На чолі Духовної колегії (Синоду) став київський учений Стефан Яворський, а віце-президентом був Феофан Прокопович. 7 травня 1724 р. Архієпископ Феофан Прокопович коронував дружину Петра І імператрицю Катерину Олексіївну. В 1726 р. було видано працю Прокоповича «Коротка повість про смерть Петра Великого, імператора Російського».

В Москву прибули професори Р.Краснопольський, О.Соколовський, Г.Госкевич, А.Стресовський, М.Канський та інші, всього протягом 1701 – 1763 рр. — до 95 професорів, з яких 18 були ректорами і 23 префектами. З другої половини ХVІІІ століття українських професорів в Москві меншає, але тут працювали багато українських вчених, медиків, митців.

В 1730 р. в Москві почалася організація вуличного освітлення, в 1781 р. — спорудження першого в Росії Митищинського водопроводу. Після звільнення дворян від обов'язкової державної служби (1762) багато дворянських сімей переселяються з Петербурга в Москву і будують тут свої садиби, зокрема, на Старому Арбаті, де почала формуватися російська інтелігенція. Перед нашестям Наполеона в Москві було 183 вулиці, 401 провулок, 25 площ. Коли 2 вересня французькі війська ввійшли в місто, тут залишалося не більше 10 тисяч жителів із більш, як 240 тисяч. В ніч на 4 вересня в Москві почалася грандіозна пожежа. Тарас Шевченко писав: «Как жертва всесожжения вспыхнула святая белокаменная, и из конца в конец по всему царству раздался клич, чтобы выходили стар и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский». В цих словах видно й Шевченкове розуміння великої ролі Москви у Вітчизняній війні 1812 р.

Вихідець з України Григорій Данилевський розповідав в історичному романі «Сожжённая Москва», що побачив світ у 1886 р.: «С разных сторон поднимались густые облака дыма с пламенем. Горели соседние Тверская, Никитская и Арбат». Арбатець Михайло Загоскін писав у книзі «Москва и москвичи» про повернення свого героя в Москву: «Вот уж я проехал Никитские ворота — вот мой приход... Церковь цела, быть может, и мой дом... Нет! Вот он, голубчик, без кровли!.. Подъезжаю поближе... Гляжу — и что ж? Господи боже мой!.. Передняя стена дома в развалинах, почти все комнаты нижнего этажа раскрыты, как напоказ!»

В першому опублікованому вірші очевидця спаленої Москви Олександра Пушкіна «Воспоминания в Царском Селе» (1815) читаємо:

Где ты, краса Москвы стоглавой,

Родимой прелесть стороны?

Где прежде взору град являлся величавый,

Развалины теперь одни...


И там, где роскошь обитала

В сенистых рощах и садах,

Где мирт благоухал и липа трепетала,

Там ныне угли, пепел, прах.


Ці рядки стосувалися арбатського світу, бо підлітка водили в Кремль чи в сад Пашкового дому через Воздвиженку або Знаменку.

Є свідчення, що з 427 будинків, які стояли між Арбатом і Москвою-рікою, не згоріли лише 8!

В цілому внаслідок жахливої пожежі згоріло більш як дві третини міста: з 9158 будинків уціліло 2626 (29 проц.) із 8520 магазинів — 1368 (16 проц.), із 290 храмів — 123 (42 проц.). Згорів Московський університет, картинні галереї та бібліотеки вельмож. Спопелилися безцінні рукописи й книги, загинув оригінал «Слова о полку Ігоревім».

Перебування в спустошеній Москві поставило французьку армію на межу катастрофи. Навколо міста розгорнулася партизанська боротьба. 6 жовтня 1812 р. Наполеон почав відступ із Москви.


Москва післянаполеонівська
У 40 рр. ХІХ століття, коли Шевченко вперше приїздив у місто, в ньому нараховувалося понад 350 тис. жителів, що на 100 тис. чоловік більше, ніж до нашестя Наполеона.

З цього часу й до смерті поета чисельність населення в Москві виросла приблизно на 100 тис. чоловік. Є дані на початок 50 рр. — 356,5 тис. чоловік, у 1856 р. — 368,8 тис. чоловік і в 1862 р. — 448 тис. чоловік. Смертність у Москві перевищувала народжуваність. Скажімо, в 1832—1842 рр. щорічно народжувалося в середньому 8800 чоловік, а помирало 9800 чоловік. Приріст населення відбувався головним чином за рахунок притоку ззовні. Особливо швидко росла чисельність робітників, на середину ХІХ століття вона майже подвоїлася.

Шевченковий сучасник Петро Вістенгоф (1811-1855) залишив цікаві цифри стосовно Москви 40 рр.: «В числе 350 000 жителей, составляющих народонаселение Москвы и состоящих преимущественно из природных москвичей, помещиков и купцов других губерний, приезжающих в Москву для временного пребывания по делам своим, находятся иностранцы разных наций, а именно: немцы, французы, англичане, итальянцы, шведы, греки, армяне, турки, персияне, татары, бухарцы и жиды… Всех иностранцев обоего пола проживает: исповедующих римско-католическую веру 1500 человек, евангелико-лютеранскую 2000, реформатскую 500, армяно-грегорианскую 610, магометанскую 390. Все они согласно с законом Российского государства пользуются правами природных жителей в отношении личности и собственности, имея полную свободу в отправлении богослужения…»

В Москві діяло близько 400 церков (для порівняння: в Петербурзі в той час було 169 храмів, в Казані — 74, в Ярославлі — 66, у Нижньому Новгороді — 52) і понад 20 монастирів. У місті нараховувалося 12 тис. будинків, 360 поліцейських будок. Москва воскресла, як Фенікс із попелу, після пожежі 1812 р. Вже згаданий Данилевський писав:

«Молва об освобождении Москвы быстро облетела окрестности. В город хлынули всякого рода рабочие, плотники, каменщики, штукатуры и маляры; за ними явились мелкие, а потом и крупные торговцы... Из подгородных деревень стали подвозить лес для построек, припрятанные съестные припасы и всякий, из Москвы же увезённый товар. Хозяева сожжённых, разрушенных и ограбленных домов занялись возобновлением и поправкой истреблённых и попорченных зданий. Застучал среди пустынных ещё улиц топор, зазвенела пила...»

Вся ця велетенська робота по відбудові Москви була підпорядкована спеціальній комісії, створеній у 1813 р. Олександром І. Перед нею було поставлено також завдання будівництва нового громадсько-адміністративного центру міста з напівкільцем парадних площ. Передбачалося регулювання вулиць новими червоними лініями з відповідним розширенням всередині Садового кільця та винесення нової забудови фасадами на червону лінію (тобто лінію забудови) вулиць і провулків. Крім того, було поставлено вимогу створення певної стильової єдності міста через переважання ампірного стилю.

Протягом двох десятиліть Москва стрімко й невпізнанно змінилася завдяки проведенню єдиної містобудівної політики, уніфікації фасадів, архітектурних деталей і декору, прикрасилася новими будинками й громадськими спорудами. Міська площа в ампірному періоді набуває важливого містобудівного значення (прикладом може бути Театральна площа). Було відроджено архітектурний ансамбль Кремля, відбудовано Московський університет на Моховій, зведено Манеж, сховано під землю річку Неглинну, а біля Кремля на її місці розбито Олександрівський сад площею близько 10 гектарів. В 1824 р. було завершено будівництво Великого театру і Малого театру.

Наприкінці 20 — у першій половині 30 рр. ХІХ століття, тобто вже на очах Михайла Щепкіна, який прибув у місто в 1823 р., й Осипа Бодянського, який став москвичем у 1831р., відбудову післяпожежної Москви було завершено, і в ній почали реконструкцію та розширення центру і вулиць, що прилягали. Зводилися торгові споруди нового типу: Купецька біржа на Ільїнці, перший у Росії Пасаж між Великим і Малим театрами та Кузнецьким мостом. Крім того, в Москві відкрилися: 1-ша дитяча лікарня, 1-а Градська, Новокатерининська і Очна лікарні, Набілковська і Маросєйська богадільні, міський сирітський притулок, Міщанське училище, навчально-виховні заклади — Олександрівський інститут і Миколаївський сирітський інститут. В 1833-1836 рр. на Моховій вулиці було зведено новий будинок Московського університету та університетську церкву св. Тетяни. Виникали нові вищі навчальні заклади: Вище технічне училище (1830), Межовий інститут (1835), Петровська академія (1865). Відновлювалися старі й будувалися нові храми. В 1830 р. в Нескучному саду збудовано приміщення літнього цирку.

Біля Кремля було знято бастіони Петра І, а на їх місці утворено проїзди біля стіни Китай-города — сучасні Театральний і Китайський проїзди, тоді ж було відкрито Воскресенську площу. З’явилися Гоголівський, Нікітський, Страстний, Петровський, Рождественський, Сретенський, Чистопрудний, Покровський і Яузський бульвари. Починаючи з 20 рр., коли було остаточно знесено Земляний вал і навколо міста утворилася вулиця Садова довжиною 17 кілометрів, ішла забудова так званого Садового кільця, що існує до сих пір.

Храм Христа Спасителя, Кремль з новим комплексом Великого Кремлівського палацу та дзвіницею Івана Великого, — все це Шевченко бачив на власні очі, — увінчували концепцію центру Москви, втілену в 1830-1850 рр. Вони панували над Першопрестольною.

Середнім типом звичайного московського будинку став невеликий одно або двоповерховий особняк із класичним фронтоном, за яким знаходився привільний двір із господарськими службами; три і чотири поверхи тоді зустрічалися в Москві рідко. Цікавий побутописець Москви Петро Вістенгоф розповідав у книзі «Очерки московской жизни», що вийшла в світ 1842 р.: «С каждым годом наружный вид Москвы украшается быстрою постройкою огромных красивых домов, принадлежащих казне и частным лицам». Втім, казенні будинки часто нагадували казарми з колонадами та царськими орлами на фронтонах, говорячи словами Шевченка, були «казармовидними».

Тодішній поет писав:
В мои года хорошим было тоном

Казарменному типу подражать,

И четырем или шести колоннам

Вменялось в долг шеренгою торчать

Под неизменным греческим фронтоном.
Будинки в Москві то «вибігали» на вулицю, то подавалися назад, углибину дворів. Спроби вирівняти традиційні звивини вулиць зустрічали, особливо в центрі, жорсткий опір власників будинків. Ще однією характерною особливістю Москви було те, що великі будинки були «перемішані» з маленькими будиночками: «Вы видите палаты вельмож подле мирной хижины ремесленника, которые не мешают друг другу, у каждого своя архитектура, свой масштаб жизни; ходя по Москве, вы не идёте между двумя рядами каменных стен, где затворены одни расчёты и страсти, но встречаете жизнь в каждом домике отдельно» (Петро Вістенгоф).

Щоб переконливо продовжити цю важливу думку, звернемося до Віссаріона Бєлінського, який довгий час жив у Москві. В статті «Петербург и Москва» (1845) він писав: «Стоит час походить по кривым и косым улицам Москвы, и вы тотчас заметите, что это город патриархальной семейственности: дома стоят особняком, почти при каждом есть довольно обширный двор, поросший травой и окружённый службами. Самый бедный москвич, если он женат, не может обойтись без погреба... Нередко у самого бедного москвича, если он женат, любимейшая мечта целой его жизни — когда-нибудь перестать шататься по квартирам и зажить своим домиком... Таких домишек в Москве неисчислимое множество, и они-то способствуют её обширности, если не её великолепию. Эти домишки попадаются даже на лучших улицах Москвы, между лучшими домами, так же как хорошие (т. е. каменные в два или три этажа) попадаются в самых отдалённых и плохих улицах между такими домишками...»


Межі «арбатського світу»
Перебування Тараса Шевченка в Москві в середині ХІХ століття було значною мірою пов’язано з Арбатом. До того ж, і прах поета в квітні 1861 року знаходився в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі. Тож маємо відразу запам’ятати, що під назвою «Арбат» історично розуміється не лише сама сучасна вулиця, довжиною в кілометр, на початку якої нині розташовано Культурний центр України в Москві, а значно більша територія з навколишніми вулицями й провулками.

Так історично склалося. Москвознавець Петро Ситін писав: «У ХІV–ХVІ століттях “Арбатом” називалася вся місцевість від Кремля до нинішнього Садового кільця, між вулицею Калініна, Арбатом і Єрмолаєвським провулком». В одному з сучасних московських путівників також зазначено, що в ці часи «Арбат починався від кремлівських стін і доходив до Патріарших ставків».

У ХVІ столітті «Орбатом» називалася також нинішня вулиця Воздвиженка. Хоч у 1658 р. цар Олексій Михайлович, за якого відбулася Переяславська рада, указом повелів назвати весь цей відтинок дороги Смоленською вулицею (по ній, а також по Арбату йшла в ті часи дорога на Смоленськ, а далі — на Європу), в просторіччі, навіть і в офіційній документації цього не вдалося добитися. У москвознавця Михайла Пиляєва читаємо, що і в XVII — на початку XVIII століття «Воздвиженка називалася Арбатською вулицею». Лише через сто з лишком років після царського указу, коли Москву було розділено на поліцейські дільниці й одна з них дістала назву Арбатської, москвичі поступово звикли до назви Воздвиженка. Щодо Арбату, то назва Смоленська вулиця також не прижилася.

На рубежі ХІХ і ХХ століть кордонами місцевості, яку вважали Арбатом, були, з одного боку, Спиридонівська вулиця і Нікітські ворота, а з іншого — Остоженка й перші будинки провулків, що відходили від неї до Москви-річки. Художник Володимир Домогацький, який у той час оглядав арбатський ареал із п’ятого поверху, писав: «Это и было приарбатье, и отсюда оно было как на ладони. С севера его ограничивали карнизы и крыши Никитской. С запада — скрытые за домами бульвары Садовой. Несколько южнее — синяя дымка заречных далей, самую реку нам заслоняли высокие дома близ Остоженки, а сзади на востоке местность ограничивал Кремль». В московському путівнику, що вийшов у 1917 р., писали про «лабіринт чистих, спокійних і звивистих провулків між Арбатом і Пречистенкою», знайомих Тарасу Шевченку. Мова йде про територію приблизно від Нікітських і Поварської до Пречистенки, навіть до Остоженки, з мереживом прилеглих провулків: Плотников, Староконюшенний, Серєбряний, Трубниковський, Карманицький, Спасопісковський, Сивцев Вражек, Великий і Малий Афанасьєвські, Гагарінський, Собача площадка (знищена під час будівництва Нового Арбату в 60 рр. ХХ століття).

Пам’ятатимемо про це, як пам’ятає Старий Арбат, який завжди зберігав і сьогодні зберігає відчутну незалежність від офіційного районування і ніби плаваючі обмежувальні лінії своєї території. Він є своєрідним історико-культурним ареалом, кажучи словами Андрія Бєлого, цілим «арбатським світом», який не збігався й не збігається з адміністративним поділом. Старий Арбат — це не лише географічне поняття, а й особливий феномен історії та культури, який значно ширший від адміністративного кордону.

Проте й цих знань про «межі арбатського світу» замало, щоб оглянути Старий Арбат очима українця. Насправді, в Шевченкові часи межі Арбатської дільниці міста були значно ширшими, ніж звичайно вважають москвознавці. Здається, чітко про це написав лише відомий москвознавець Сигурд Шмідт: «Межі Арбатської дільниці простягалися від Арбатських воріт до Тверських, з одного боку, і до Смоленського ринку за Кудріно (тобто до перетинання Тверської вулиці з Садовим кільцем) з іншого». Втім, позначмо кордони Арбатської дільниці строго за тодішньою адміністративною картою міста. Вона простягалася на північ і північний захід у напрямку до Садового кільця та Тверської вулиці, включаючи частину Садової і Тверської вулиць, Кудрінської і Смоленської площ, Патріарші ставки, Єрмолаєвський, Палашевський, Великий і Малий Козихінські, Великий і Малий Бронні, Скатертний, Хлібний, Столовий, Борисово-Глібський, Богословський, Мерзляків-ський, Георгієвський, Ржевський, Гранатний, Дурновський провулки, Велику й Малу Молчанівки, Собачу площадку, Велику й Малу Нікітські, Поварську, Спиридонівську вулиці, нинішній Новинський бульвар.

Крім того, треба пам’ятати, що всередині ХІХ століття територія Старого Арбату відносилася не лише до Арбатської, а й до Пречистенської дільниці. Цікаво, що незрима межа між ними пролягла по самій Арбатській вулиці (тепер — вулиця Арбат). Будинок, у якому нині знаходиться Культурний центр України в Москві, належав до Пречистенської дільниці, а будинки напроти — до Арбатської. Пречистенська дільниця лежала на південь від Арбатської вулиці, і до неї належали староарбатські Великий і Малий Афанасьєвські, Філіпповський, Староконюшенний, Дєнєжний, Гагарінський, Нікольський, Кривий, Власьєвський, Сивцев Вражек провулки, вона сягала за Пречистенку до приарбатської Остоженки і навіть виходила на набережну Москви-річки.

І ще: визначні арбатські споруди, скажімо, Олександрівський кадетський корпус і храм Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, пов’язаний з іменем Шевченка, а також деякі будинки на Арбатській площі належали до Тверської дільниці.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка