Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка20/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
І Хомяков, Русі ревнитель

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві восплач...


Так само Шевченко змінив свою думку про журнал «Русская беседа», про що свідчить той же вірш з іронічним «приєднанням» цього органу до Аскоченського і Хомякова. Шевченко рішуче розійшовся також із тією частиною українського ліберального панства, яка тяглася до слов’янофільства хомяковсько-самаринського штибу — Платоном Лукашевичем, Григорієм Галаганом та ін.

Про ставлення поета до різновиду українського, власне вже малоросійського слов’янофільства, в рамках якого вчене і «вільнодумне» панство дарувало свою любов далеким слов’янським братам, залишаючи власному народові лише щедру риторику, переконливо пишуть у передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка Іван Дзюба і Микола Жулинський. Найбільше обурювало поета те, що ці доморощені слов’янофіли умудрялися поєднати свій благородний патріотизм та «широку освіченість» із зневажанням рідної, української мови:

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголять...
Шевченко рано й прозірливо помітив у слов’янофільстві тенденцію невизнання за українським народом права бути окремою і рівноправною з іншими національною одиницею, розчинення його в «общерусскости», узурпуючи на користь останньої його історію, культуру, землю:

Кажуть, бачиш, що все-то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам...


Це — саркастичний перифраз версії офіціозної та взагалі імперсько-патріотичної історіографії, для якої Україна була всього лиш «окраиной» царської Росії, тимчасово відступленою татарам і полякам. Багатовікове самобутнє історичне і культурне життя України, її боротьба за свободу замовчувалися, власті вдавалися, зокрема, до хитрого маніпулювання етнонімами «Україна» та «Малоросія». І «державники», і слов’янофіли не приймали слів «українець» і «Україна» як самоназви представника народу та назви країни, бо заперечували і той народ, і ту країну.

Йшлося, зрозуміло, не про невинні лінгвістичні вправи, лексичні відміни — це було принципове питання, надто для Шевченка. Він поклав усе життя, щоб слово «Україна» поновлювалося і остаточно утверджувалося як самоназва народу й землі (в той час як різномасні українофоби дружно висміювали цю самоназву або спотворювали її значення). Шевченко рішуче не сприймав того, що за слов’янофільською термінологією стояла схильність до нещирості усієї їхньої позиції відносно України: великодушно похваляючи «южное племя русского народа», вони фактично відмовляли йому в праві на власний національно-політичний і культурний розвиток (і навіть на власне ім’я!). Все це особливо виявилося наприкінці 50 рр. після відвідин поетом Москви, і стало однією з головних причин остаточного розриву Шевченка із слов’янофілами (І.Дзюба, М.Жулинський. На вічному шляху до Шевченка. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Том 1. С. 38—39).

Ми вже знаємо, що у поета могли б виникнути чимало розбіжностей з Осипом Бодянським. Так само не у всьому збігалися погляди Шевченка й Максимовича, передусім, на українську мову, бо Максимович хоча й обстоював її незалежний статус, але поділяв також думку, що українська мова має функцію нарощення лексичного потенціалу мови російської, вважаючи її придатною скорше для народної поезії. Взагалі малоросійський патріотизм Максимовича спокійно суміщався з його загальноросійською ідентичністю.

Шевченко став уособленням українського духу, самої України саме тому, що він не влився, як Гоголь, в стихію російської літератури, не став опрацьовувати в Росії, як Бодянський і Максимович, українську історію, міфи, перекази, казки, легенди, таким чином будячи інтерес до України. Шевченко не прийняв світоглядного «дуалізму», не допускав роздвоєння на «імперську» і «малоросійську» форми творчого самовираження. Він не сумнівався, подібно до Гоголя, яка в нього душа — хохлацька чи російська. Шевченко став живою й невмирущою запорукою неможливості національного знеособлення, до якого штовхала імперська мовно-культурна атмосфера. Поет не сумнівався щодо того, якою мовою і для якого народу він має творити:

«Він — мов той біблійний Пророк — посланий на землю Богом

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!
Тривожить Шевченка інше — сам шлях його Слова до народу України. Шлях передусім духовний, бо призначення Слова — трансцендентне й інтегральне, спрямоване в майбутнє, отже, наділене місією націєтворення через розгортання духовної історії України. Тільки в національному слові, тільки в духовних межах національного світу Шевченко прагнув самоздійснитися, реалізувати своє високе призначення: духовно консолідувати українство».

Проте Шевченкове «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» не є слов’янофільською формулою, тим більше запереченням загальнолюдського суспільного ідеалу і світової цивілізації. Навпаки, Кобзар виходив із загальнолюдських цінностей і жив кращими ідеалами світової спільноти, він говорив про рівноправну причетність кожного народу до людства.

Уособлюючи національну ідею, Шевченко далекий від войовничого ксенофобства, національної пихатості:

...І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь...


«Зустрівся і познайомився з декабристом Волконським» (25 березня 1858 року)

Шевченко зустрівся і познайомився з Сергієм Волконським 25 березня 1858 р. у Кошелєва: «…Поехал я к Кошелеву, где встретился и познакомился с Хомяковым и со стариком декабристом князем Волконским. Коротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключении прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он».



Волконський (Рєпнін) Сергій Григорович (1788-1865) — декабрист, генерал-майор, князь. З 1820 р. — член «Союзу благоденства», з 1821 р. — Південного товариства. Молодший брат Миколи Рєпніна (ще в 1801 р., у зв’язку з припиненням роду матері по царському указу взяв її прізвище). В Південному товаристві Волконський очолював Кам’янську управу. В 1825 р. разом з Павлом Пестелем вів переговори з представниками польського Патріотичного товариства про спільні дії під час повстання. Після поразки декабристів С.Волконського засудили до смертної кари, заміненої згодом 10-річною каторгою, яку він відбував у Нерчинських копальнях, а потім з 1836 р. був на поселенні в Іркутській губернії. В офіційному звинуваченні зазначалося: «Генерал-майор Волконский участвовал согласием в умысле на цареубийство и истребление императорской фамилии; участвовал в управлении Южным обществом и старался о соединении его с Северным; действовал в умысле на отторжении областей от империи». За амністією 1856 р. Волконський отримав дозвіл повернутися в Москву і користувався глибокою повагою серед прогресивних москвичів.

Певно, Шевченкові підказав познайомитися з князем Щепкін, бо С.Волконський у свій час, у 1818 р., взяв участь у викупі Михайла Семеновича з кріпацтва. Зі списку тих людей, які пожертвували гроші видно, що Волконський вніс тоді другу за величиною суму — 500 рублів. Євген Якушкін, який зустрічався з Волконським ще на засланні, розповідав: «Я вспомнил, что ему кланается Щепкин, и он по этому случаю рассказал своё знакомство с ним в Ромнах... Чтобы отпустить его на волю... Волконский принял в нём участие и начал собирать по подписке деньги на его выкуп. Чтобы сбор шёл успешнее, он надел парадный мундир, звезду и ленту и отправился по всем лавкам (это было во время ярмарки) собирать с купцов деньги… Этого я никогда не слыхал от Щепкина, но Волконский не такой человек, чтобы в его рассказе можно было хоть сколько-нибудь усомниться». Брат Щепкіна Авраам Семенович також писав, що викуп артиста відбувся «при посредстве и содействии двоюродного брата князя Репнина, князя Волконского».

Сімдесятирічний Сергій Волконський вразив поета молодою силою духу, неозлобленою й немстивою натурою, незнищеним благородством. Щось у його характері нагадувало Миколу Рєпніна, який, хоч і не схвалював свого молодшого брата-декабриста, але не відрікся від нього, та ще й, висловлюючи протест, не прибув на коронацію Миколи І. Шевченкові, який пройшов через тяжкі випробування заслання, була близькою й зрозумілою розповідь незломленої людини, яка пережила не менше горя й поневірянь, ніж він сам. До Москви Волконський зміг повернутися лише після смерті Миколи І, який був і Шевченковим катом. Щепкін відразу поїхав до нього. Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала до сина Миколи Михайловича 3 грудня 1856 року: «Мужа дома нет. Поехал на вечер к князю Волконскому, что из Сибири вернулся и семейство всё с ним. И будет муж читать ему “Разъезд” и что-нибудь ещё. Муж с ним не один раз уже виделся».

Шевченкові припало до серця те, що Волконський повідав про багаторічне заслання «без найменшої жовчі». Згадуються тут рядки з Шевченкової містерії «Великий льох», у якій уперше зустрічаємо слово «декабрист»:

Я оце літала

Аж у Сибір та в одного

Декабриста вкрала

Трохи жовчі...


Підтверджувалися захоплені розповіді про Сергія Волконського його племінниці Варвари Рєпніної, які він чув восени 1843 — на початку 1844 рр., коли жив у сім’ї Рєпніних в Яготині. Рєпніна в юності обожнювала дядька. Після одержання звістки про арешт Сергія Волконського записала до щоденника: «Накануне моего рождения 1826 года 19 июля, когда совершилось мне 18 лет, получили мы печальное известие, касающееся дядюшки Сергея Григорьевича Волконского. Увы, как страдает сердце моё. Как пожелала бы соединиться с ним в печальном пристанище его... Если бы я была дочь князя С.Г. Волконского, то меня б давно здесь не было!» Варвара Рєпніна відкрито листувалася з дружиною князя Марією Волконською, донькою генерала М.Раєвського, яка пішла за чоловіком у Сибір, і відверто захоплювалася мужністю Сергія Волконського.

Розповідь декабриста впала на благодатну поетову душу. Побачивши вперше «Полярную звезду» з портретами страчених декабристів на обкладинці, Шевченко записав 3 листопада 1857 року в щоденнику: «Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомученников с надписью “Первые русские благовестители свободы”, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью “Не первый русский коронованный палач”».

Відомо, що Шевченко виявляв значний інтерес до декабристів і все, що їх торкалося, дуже цікавило й зворушувало поета. В травні 1858 року в Петербурзі Шевченко зустрів ще одного декабриста: «...Познакомился с декабристом бароном Штенгелем, с тобольским другом М.Лазаревского» (Михайло Лазаревський в 1841-1845 рр. служив у Тобольську), де перебував тоді Володимир Іванович Штейнгель (1783-1862), який був засуджений до 20 років каторжних робіт. Член Північного товариства декабристів барон Штейнгель був звинувачений у тому, що він «знал об умысле на цареубийство и лишение свободы, с согласием на последнее». Свого часу Штейнгель побудував особняк на Старому Арбаті (ріг Гагарінського й Хрущовського провулків), відомий і сьогодні як будинок Штейнгеля. В ньому побували Лев Толстой, Олександр Писемський, Федір Достоєвський, Сергій Соловйов, Афанасій Фет, Іван Бунін...

Павло Филипович, який досліджував тему «Шевченко і декабристи», звертав увагу на те, що поет незадовго до приїзду в Москву, в Нижньому Новгороді «написав поезію “Юродивий”, яка свідчить, що поет мав на думці написати цілу поему про декабристів».

Лірична інвектива «Юродивий» залишилася своєрідним вступом до ненаписаної поеми про «споборників святої волі».

А ти, Всевидящеє око!

Чи Ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали?..
Зустріч з декабристом Волконським була останньою перед від’їздом у Петербург. Шевченко зворушено дивився на старого генерала, який гідно вийшов із страшенних колотнеч, що випали на його долю, й не втратив смак до життя. Поет черпав у нього сили для своєї завтрашньої дороги, для нових подолань своїх власних життєвих знегод. Мабуть, саме завдяки Волконському візит до Кошелєва поетові запам’ятався, не випадково 5 квітня 1858 року в листі до Максимовича він писав: «Низенький поклон Кошелєвим...»
«Гріх нарікати на долю…» (11-26 березня 1858 року)

21 березня 1858 року Шевченко недвозначно висловився щодо своєї непередбаченої затримки в Москві:



«Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра». Шевченко прекрасно розумів, що всьому цьому він завдячує Щепкіну: «И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М.С. Щепкину».

Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його березневого перебування в Москві (1858) у незрівнянного Михайла Щепкіна.

«Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание!» — цей запис у щоденнику, зроблено під час хвороби поета ніби передбачив усі дальші самовіддані турботи Щепкіна про Шевченка. Варто лише перерахувати їхні спільні походи і поїздки. 19 березня Щепкін провів на ногах весь день, разом із Шевченком вони, говорячи словами Тараса Григоровича, «несмотря на воду и грязь под ногами, обходили пешком по крайней мере четверть Москвы». І це в сімдесят років! 20 березня ввечері Щепкін відправився з поетом до Олександра і Олени Станкевичів! 21 березня він півдня возив Шевченка по знайомих, а 22 березня попрямував з поетом до Сергія Аксакова. Зробивши перерву на один день з нагоди Пасхи, яку Щепкін провів із Шевченком, 24 березня Михайло Семенович супроводжував Тараса Григоровича в поїздці до Аксакових, Варвари Рєпніної, Сергія Шумського, взяв участь разом із ним у «званому обіді» в книжковому магазині свого сина Миколи Щепкіна, ввечері повіз поета до купця Варенцова. 25 березня Щепкін знову був поруч із Шевченком на обіді, влаштованому на честь поета Михайлом Максимовичем. Такий напружений графік впродовж тижня нелегко витримати навіть молодому і здоровому «супутнику» або «чичероне» (Шевченко), а Щепкін не був ні молодим, ні здоровим...

Ніхто, крім Михайла Щепкіна, в тому числі й Осип Бодянський, не міг створити такі сприятливі умови для зустрічі Тараса Шевченка зі старими знайомими, тим паче, організувати й забезпечити таку кількість нових цікавих знайомств. Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників еліти російського суспільства, незалежно навіть від їхніх ідеологічних пристрастей та політичних поглядів.

Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін... Крім того, Шевченко назвав у щоденнику майже 30 прізвищ людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Кронеберг, Крузе, Марія Максимович, Мін, Погодін, Станкевич, Хомяков, Чичерін, Шумський... А ще залишилися не згаданими Бартєнєв, Галаган, Єлагіна... Не забудьмо також, що, наприклад, 24 березня на вечорі у купця Варенцова Тарас Григорович, за його словами, зустрівся «с некоторыми московскими художниками и музыкантами».

І всі ці зустрічі та знайомства, без перебільшення, з вершками московського суспільства, з «московской учено-литературной знаменитостью» відбулися впродовж двох тижнів, один із яких Шевченко, хворіючи, не виходив із дому, але, дякуючи Щепкіну, не втрачав зв’язку, з зовнішнім світом. Дивовижно! Вражаюче!

Лев Жемчужников якось справедливо відзначив про Шевченкову долю: «У кого в житті можна перелічити дні горя, у нього щасливі дні». На мій погляд, не буде перебільшенням сказати, що березневі дні 1858 року в Москві були для Шевченка щасливими. Вони стали яскравою концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні: «Нудьга, крий Мати Божа, яка нудьга сидіть склавши руки, і так сидіть дні, місяці і годи. О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!»

Не менш страшним, гірким і болючим було відчуття покинутості, що неминуче огортало Шевченка на засланні, страху, що його забули, не почують. Згадаймо пронизливі рядки:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне

Неначе й не було мене

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мій Боже милий! Як хотілось

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?


Поет знав усі відповіді на ці питання. Проте він хотів підтверджень, і в Москві їх отримав.

В Москві буяло живе життя! І Шевченко, хоч і ненадовго, сповна занурився в нього, з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності в Першопрестольній, зростала. Саме в Москві Шевченко з особливою силою і на високому рівні «учених і літературних знаменитостей» відчув те, про що Максимович писав стосовно всієї дороги поета із заслання в Петербург: «Возвращение Шевченка, после 10-летней разлуки, приветствовала вся Украина и не-Украина истинным восторгом: на всём пути, от Астрахани до Петербурга, его встречали, как друга, все, без различия национальностей, знавшие его по сочинениям, или по слухам; все старались дать ему почувствовать, что разлука и 10-летнее молчание его ничуть не изменили ни уважения к нему, как человеку, ни любви и сочувствия, как к народному певцу». Цей важливий висновок підтвердив і перший біограф поета Василь Маслов: «Возвращение Шевченка в столицу было горячо приветствовано всеми, кто только знал его значение и судьбу. Не только друзья — Малороссы и многочисленные почитатели его таланта из Великороссов, но писатели и художники и вообще молодёжь спешили публично выразить Шевченку своё сочувствие и уважение. В этом радостном событии чествовались и самый факт освобождения, и личность поэта-художника».

Зустрічі та знайомства в Москві були, безумовно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після заслання повертався до повноцінного життя, з насолодою вдихав інтелектуальне повітря. Він зачарував багатьох нових знайомих і не випадково в щоденнику поета 6 травня 1858 року занотовано, що його землячка, яка повернулася з Москви, «привезла мне три короба поклонов от моих московских друзей». Напевне, траплялися випадки, коли за зовнішньою гостинністю і світською чемністю поет інтуїтивно вгадував людську нещирість і аристократичну зарозумілість. Безперечно, що не всі люди, з якими Шевченко спілкувався в Москві, поділяли його погляди, і великий українець добре бачив і знав, що не з усіма йому по дорозі. Поет розумів, що часто-густо симпатії та інтерес до малоросійської теми висловлювалися людьми, які вважали Україну невід’ємною частиною Росії, а українців — російського народу. Таке ставлення до «малоросів» як органічної частини російського народу було в Шевченкові часи та й впродовж усього ХІХ століття офіційною позицією влади і переконанням більшості освічених росіян, у тому числі тих, з якими він зустрівся й познайомився в Москві. Лише генію було відкрито те, чого вони не розуміли чи не хотіли розуміти. Поет єдиний обігнав час, однозначно заявивши, що в росіян «народ і слово, і у нас народ і слово».

Для Шевченка було життєво важливо переконатися, що після десятиліття відірваності від цивілізації він стояв на рівні освіченості московських інтелектуалів, а широчінь його культурних інтересів, духовних запитів і, головне, творчий доробок та потужний потенціал українського поета вразили москвичів. Серед них він зустрів нових і справжніх друзів:



«В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С.Т. Аксакова».
«Залишив я гостинну Москву» (26 березня 1858 року)

Ці Шевченкові слова читаємо в його щоденнику від 26 березня 1858 року:



«В 9-ть часов утра расстался я с Михайлом Семеновичем Щепкиным и с его семейством. Он уехал в Ярославль, (Олена Щепкіна в той день писала синові в Самару: «Сейчас мы отца проводили и Шевченко. Отца выпроводили в Ярославль, а Шевченко в Петербург». — В.М.), а, я, забравши свою мизерию, поехал к железной дороге и в 2-ва часа, закупоренный в вагоне, оставил я гостеприимную Москву».

Шевченко від’їжджав з єдиного тоді в Москві Миколаївського залізничного вокзалу, збудованого за проектом нелюбого йому Костянтина Тона в 1844-1849 рр. Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що Щепкін їхав на гастролі до Ярославля. Навіть вранці 26 березня Тарас Григорович, мабуть, підлаштувався під його відбуття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення. До того ж, пасажир мав обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові, який знаходився на вокзалі. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг взяти квиток, який, між іншим, був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба було здати в багаж за півгодини до відходу поїзда. Як би там не було, Максимович, з яким Шевченко домовився зустрітися у Щепкіних о 9 годині ранку, прибув приблизно в цей час, але поета вже не застав. Та Михайло Чалий помилявся, коли писав, що Максимович приїхав «щойно рушив поїзд». Насправді в той час Шевченко ще знаходився на вокзалі в Москві.

До речі, він гайнував час сам. Щепкін ніяк не міг провести поета, Максимович — запізнився на зустріч. Із московських друзів єдиний Бодянський міг поїхати з ним на вокзал, але його не було з Шевченком. Не знав про час від’їзду? Маловірогідно. Може, все-таки, хворів? Рівно два тижні назад — 12 березня — Максимович писав Шевченкові, що Бодянський «за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три…» Проте хвороба могла прив’язати Бодянського й на довший час, улітку 1853 року він почувався так погано, що не виходив із дому майже місяць. В травні 1867 року в зв’язку з хворобою Бодянський не зміг узяти участь у Першому всеслов’янському з’їзді, що пройшов у Москві. Він приготував «Речь к славянам в Москве», яку потім опублікував у «Чтениях», а в примітці було зауважено: «По болезни сочинителя не была сказана».

Траплялися й інші тривалі відсиджування вдома, скажімо, в 1874-1875 рр., як стало відомо з листа Бодянського до Погодіна (21 квітня 1875 року), він хворів майже півроку: «Я тоже с конца ноября только один раз выходил на свет Божий, да сегодня во второй». До того ж, Бодянський завжди боявся простудитися («днём при всём желании и осторожности невозможно избежать простуды»). В щоденниковому записі від 21 травня 1853 року він сам собі пояснював, чому напередодні не пішов, як завжди, ввечорі до свого знайомого Шипова: «Потому что вчера был почти весь день дождь, а вечером довольно свежо». Що ж говорити про сльотавий березень 1858 року, коли можна було ще й промочити ноги в брудній каші з талого снігу...

Виконувач обов’язків московського обер-поліцмейстера полковник Кропоткін уже збирався на обід, коли повідомили, що в касі Миколаївського вокзалу взяв білет на потяг до Петербурга піднаглядний Тарас Шевченко. Смакуючи наперед сите застілля, не обтяжене недавнім Постом, князь не відразу зрозумів усі тонкощі ситуації, що склалася. «Хай від'їжджає, й без нього справ вистачає» — лінькувато подумав Кропоткін. І тут його пройняло: «Наказували слідкувати за цим відомим малоросом! Очей не спускати! І все це височайшим повелінням! Але ж його підлеглі жодного разу не доповідали, що робив Шевченко в Москві...Нероби і лобуряки!»

Обер-поліцмейстер Кропоткін чудово знав про приписи та накази, які супроводжували поета і художника Шевченка з десятилітнього заслання, про таємну справу, заведену на нього у вересні 1857 року в канцелярії московського генерал-губернатора Арсенія Закревського...

Цю справу — «Рядового Оренбургского батальона Шевченко» — було знайдено мною через півтораста років у Центральному історичному архіві Москви, яка воскресила московську сторінку біографії Тараса Григоровича. Зокрема, там зберігається повідомлення з управління санкт-петербурзького військового генерал-губернатора, відправлене 28 вересня 1857 року московському військовому генерал-губернатору Закревському:

«Милостивый государь

Граф Арсений Андреевич!
По высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому Генерал-Губернатору от 1го мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств Её Императорского Высочества Великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением въезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко до увольнения в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург…

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъяснённого требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему Сиятельству на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16,оп. 47,спр. 130, арк. 4 — 5 зв.).

Таким чином, з осені 1857 року в Москві добре знали, як зустрічати всеросійського піднаглядного Шевченка. Правда, до весни 1858 року ситуація суттєво змінилася, і поет на законних підставах прибув у березні в Москву, а потім виїхав у Петербург. Та нагляд за ним у жодному разі не скасовувався, навпаки, присутність Шевченка в Москві вимагала підвищеної уваги з боку поліції. Не випадково повернення Шевченка в Петербург супроводжувалося суворими настановами. Начальник III відділу В. А. Долгоруков 13 лютого 1858 року інформував міністра внутрішніх справ С. С. Ланського:

«Ныне по всеподданейшему докладу моему ходатайства её императорского высочества президента Академии художеств государь-император изволили всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору…»

У лютому, як відомо, Шевченко знаходився в Нижньому Новгороді, та начальник Нижньогородської губернії генерал Муравйов чудово розумів, що після від'їзду опального поета слід повідомити в Москву. У знайденій мною справі зберігається його лист московському військовому

генерал-губернатору:

«Художник Тарас Шевченко отдан был в 1848 году, по Высочайшему повелению, в военную службу с назначением рядовым в Отдельный Оренбургский корпус.

В мае прошедшего года Всемилостивейше разрешено уволить его от службы, с учреждением за ним в месте его жительства надзора и с возвращением ему права въезда в столицы, а в сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и остался здесь под надзором полиции до марта месяца…

В марте месяце (9 числа) Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С. Петербург, но, по частным сообщениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной по случаю постигшей его болезни» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 15).

Насправді, Кропоткіну доповідали, що бачили бородатого Шевченка з червоним оком та запаленим висипкою чолом, який ходив разом з артистом Щепкіним Москвою. Більше того, кілька днів тому їх обох бачили поряд з домом обер-поліцмейстера — завертали до Сергія Аксакова. Та це не прописано на папері, а хто ж оцінюватиме роботу поліції на слух. Виходить, що піднаглядний Шевченко виїздить із Москви, а полковник Кропоткін навіть не доповів про його... приїзд у письмовому вигляді! Зовсім недавно вступив у виконання обов'язків і фактично проігнорував вказівку згори! Подібне добром не закінчується, так і генеральське звання може віддалитися... Князь дратівливо вилаявся і велів викликати управляючого канцелярією. Невідомо, що Кропоткін говорив йому, та трапився мені в архіві папір, який він тоді підписав:


«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка