Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка21/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Московского Обер Полицмейстера


Рапорт

Означенный в предписаниях Вашего Сиятельства к бывшему Г-ну Обер-Полицмейстеру и ко мне, от 26 сентября прошлого года и 5 сего марта за №№ 1066 и 219, отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижнегородской губернии проездом в СПетербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева.

О чем имею честь донести Вашему сиятельству, присовокупляя, что за Шевченко до выезда его отселе в СПетербург, строгий полицейский надзор учрежден.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 332.

“26” марта 1858 года» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 11).



Кропоткін уважно прочитав папір, залишився задоволеним його службовою улесливістю та діловою лаконічністю, схвально відзначив, що звернення до воєнного генерал-губернатора написане цілковито з великих початкових літер, які виписані особливо красиво та вишукано, як втім, і назва його — Кропоткіна — посади. Особисто вписуючи свої регалії та старанно виводячи підпис, він знову відчув якесь внутрішнє занепокоєння і знову уважно прочитав в рапорт. Потім різко і рішуче підкреслив у кінці четвертого рядка: «отставной рядо-»; перенос цього слова, три літери — «вой» він уже не чіпав, оскільки перо мимохіть потяглося до справжнього джерела роздратування полковника — прізвища піднаглядного. Коли Кропоткін гнівливо підкреслив два слова — «Тарас Шевченко» — його рука здригнулася, і документ це назавжди закарбував...

Відверто брехливий рапорт про Шевченка підписав виконувач обов'язків московського обер-поліцмейстера. Та Кропоткіна можна зрозуміти: не хотів полковник втрачати цю вигідну посаду. Ніяк не хотів! Тому й згрішив мимоволі. До того ж був упевнений, що воєнний генерал-губурнатор Арсеній Закревський не вникатиме в цю справу, тим більше не стане перевіряти. Інакше полковник не посмів би доповідати про прибуття в Москву піднаглядного Шевченка в день його ... від'їзду.

Взагалі в цей час поліцейський нагляд був поставлений поганенько. Постійні агенти вешталися ринками і трактирами, дуже рідко проникали в будинки «пристойного товариства», в якому обертався всі дні свого перебування в Москві Шевченко. Шпигуни-добровольці приносили, як правило, фальшиві донесення, які часто були результатом зведення дрібних рахунків. Оточення Шевченка в Москві таких осіб не вміщувало. Що стосується постійного нагляду, то він, за словами дослідника Петра Кошеля, «певно, здійснювався відносно рідко і найчастіше працював вхолосту».

Утім, обер-поліцмейстера стурбувало зовсім інше: йому ще треба було доповісти про «відбуття» піднаглядного Шевченка з Москви. Кропоткін із цим справився блискуче. Вичекавши декілька дні, він звернувся до Закревського знову:

«Господину Московскому Военному Генерал Губернатору

Исправляющего должность

Московского Обер Полицмейстера

Рапорт


В дополнение к рапорту моему от 26 минувшего марта за № 332 имею честь донести, что отставной рядовой Шевченко 4 сего апреля выехал из Москвы в СПетербург.

Флигель-адъютант, полковник, князь Кропоткин.

№ 368.

“9” апреля 1858 года» (Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47. спр. 130, арк. 12).



Як бачимо, на цей раз московський обер-поліцмейстер не спішив доповідати відверту неправду, все одно Шевченко давно відбув із Москви. Зрештою, в канцелярії московського військового генерал-губернатора про це не знали і, отримавши рапорт Кропоткіна, 12 квітня наклали на ньому резолюцію: «Уведомить С.Петербургского Военного генерал-губернатора». Той, очевидно, здивувався надто пізньому повідомленню про опального поета, який уже понад півмісяця жив у Петербурзі…

Шевченко вперше користувався залізницею, будівництво якої розпочалося у 1843 р., тобто ще до першого приїзду поета в Москву, і завершилося в 1851 р. Першим серйозним підтвердженням закінчення будівництва стало перевезення 14 — 16 серпня з Петербурга в Москву на «чугунці» кількох батальйонів військовослужбовців. Вони їхали у вантажних вагонах і на відкритих платформах. Солдати сиділи на лавах рядами, спинами до паровоза, з гвинтівками, що стояли біля колін багнетами вгору. Їх обдувало вітром і порохом, трясло, палило іскрами, що хмарою сипалися з труби локомотива, який обпалювався дровами. Але ж набагато легше було терпіти це протягом доби, ніж простувати в Москву пішки декілька тижнів.

Тільки після вдалого випробовування поїздів з солдатами по новій дорозі проїхався Микола Ι. Як повідомлялось, «императорский поезд отправился из С.-Петербурга 19-го августа в 4 часа утра и прибыл в Москву того же числа в 11 часов вечера».

Цар на власні очі переконався, що вздовж усієї залізниці довжиною понад 650 кілометрів на однаковій відстані один від одного, було побудовано сім кам'яних лінійних вокзалів: Любань, Мала Вішера, Окуловка, Бологоє, Твер, Спірово і Клин. Кажуть, що подібних їм за досконалістю та красою не було тоді в усьому світі. Крім того, на всіх великих станціях було споруджено кам'яні локомотивні депо з великим скляним куполом зверху, подібні до сучасних будівель цирку. Ввійшовши в таке депо на станції Спірово, цар захоплено вигукнув: «Это пантеон, это храм!» В Петербурзі та Москві за проектом нелюбимого поетом Костянтина Тона було зведено два однакових вокзали.

Газети захлиналися описами зустрічі царя на московському вокзалі. Наприклад, «Северная пчела» повідомляла: «В Москве народ спешил на встречу государя и его семейства, но общее движение направлялось не в ту сторону, куда обыкновенно выходила Москва навстречу своему монарху… Государю угодно было обновить устроенную по его повелению, доселе небывалую внутри русской земли дорогу».

Залізниця з «громоносним локомотивом» (Шевченко) була тоді справді небувалим явищем, і перші поїзди зустрічали й проводжали натовпи людей. По Росії розійшовся вірш:

Там чугунная дорога,

Небывалая краса,

Это просто чудеса

В два пути чугунны шины,

По путям летят машины,

Не на тройках, на парах,

Посмотреть, так прямо страх.

Ну, признаться, господа,

Славны Питер и Москва.

До чего народ доходит —

Самовар в упряжке ходит!
Але невдовзі мандрівка залізницею стала звичною. Загальне число службовців та нижчих чинів, які її обслуговували, досягало 4,5 тис. чоловік, у тому числі півтори сотні інженерів. Як свідчить «Памятная книжка Главного общества российских железных дорог на 1859 год», на той час, коли Шевченко вперше користувався залізницею, там працювало більше як 50 паротягів для перевезення пасажирів і багажу та більше 30 вантажних. Залізниця перевозила тоді більше 1 млн. пасажирів за рік і користувалася великою популярністю. Поїздка в Москву або в Петербург залізницею, навіть з урахуванням певних незручностей, була незрівнянно комфортнішою та приємнішою, ніж подорож у кареті, диліжансі чи в пірнаючому з ями в яму візку, прикритому рогожею.

Шевченко давно вирішив для себе, що дорогу з Москви в Петербург подолає залізницею. Наступного дня після початку щоденника — 13 червня 1857 року — поет писав: «…Из Москвы, помолившись Богу за Фультонову душу, через 22 часа и в Питер». Відразу зауважу, що згадка про американця Роберта Фултона – винахідника пароплава – була неточною. Певно, Шевченко мав на увазі винахідника паровоза Джорджа Стефенсона. Втім, очевидно, Фултон, який згадується у щоденнику двічі, розглядався Шевченком як живе уособлення практичного застосування сили пари не лише на воді, а й на рейках. По дорозі з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві Шевченко висловив 27 серпня своє бачення технічного прогресу: «...Пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фултон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрёт кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками скоро закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Моё пророчество несомненно».

Очевидно, Шевченко володів інформацією про потяг у Петербург. Якщо в серпні 1851 року імператорський поїзд подолав відстань між двома столицями за 19 годин, то після відкриття регулярного руху на залізниці 1 листопада 1851 року поїзд прибув з Петербурга в Москву через 21 годину 45 хвилин. Московські газети повідомили тоді, що «на первое время будет отходить в день по одному поезду. Пассажиры приезжают за час, а багаж за два часа. Доезжают за 22 часа». Так що Шевченко вже давно мав точну інформацію, але насправді він провів у поїзді 30 годин, і це повністю відповідало тодішньому графіку руху. Як свідчила газета «Санктпетербургские новости», потяг від’їздив з Москви о 14 год., а в Петербург прибував наступного дня о 20 год. Тобто, саме так, як зафіксував у щоденнику Шевченко. Слід додати, що між обома російськими столицями кожен день курсував ще й окремий поштовий потяг, котрий виїздив з Москви о 12 годині дня і прибував до Петербурга о 8 годині ранку, тобто знаходився в дорозі 20 годин, оскільки не робив зупинок як пасажирський потяг.

Навіть після проходження всіх залізничних формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович неспішно прогулювався вздовж потягу, з цікавістю розглядаючи його. Спереду пишався великий паровоз: труба в нього була довгою і тонкою з невеликим потовщенням унизу, як хомут, а колеса — величезні — в ріст високої людини, вони досягали середини локомотивного котла. Колеса такого розміру розвивали велику швидкість: що більше коло, то більшу відстань проходить паровоз при одному оберті колеса. В глухому куті стояв товарний паровоз, у нього зовсім інші — маленькі колеса, які можуть тягнути важкий потяг, більше 20-ти вагонів, але швидкість його більш ніж вдвічі нижча.

Машиністи, які стояли біля локомотива, були вдягнуті в особливу напіввійськову форму: мундир з блискучими мідними ґудзиками, круглим мідним нагрудним знаком з написом «машиніст» і чорною лакованою каскою з гербом і мідним обідком на дашку. На касці красувався султан з пір'я півня, яке в дорозі розвіювалось на різні боки.

Всі пасажирські вагони були однакового сірого кольору (фарбування вагонів у різні кольори запровадили лише в 1879 р.) і вразили Тараса Григоровича своєю довжиною. Він навіть відміряв її кроками — виходило близько 24 аршинів. І справді, як кажуть, «дом на колесах». У вагоні I класу поміщалось 28 пасажирів, які могли лежати на м'яких диванах, а в вагоні ΙΙ класу — 52 м'яких глибоких крісла. У вагонах III класу пасажири послуговувалися дерев'яними лавками на 90 чоловік. Усі вагони були виготовлені повністю із дерева, кажуть, що на весь вагон витрачали не більше трьох-п'яти кілограмів цвяхів і гвинтів.

Невідомо, в якому вагоні їхав із Москви Шевченко, та можна передбачити, що це був вагон ΙΙ класу. Навряд чи він захотів би їхати з дуже багатими людьми, котрі платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні II класу — з середніми чиновниками, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. Нагадаю, що за дорогу з Нижнього Новгорода в Москву спочатку на санях, а потім «на телізі», яка тривала з усіма шляховими незручностями, весняним бездоріжжям, тряскою і т.д. і т. п. дві з четвертиною доби (56 годин), Шевченко заплатив випадковому жандармському унтер-офіцеру 10 рублів (і це недорого). У цей час усі шляхові витрати можна було перерахувати до дрібниць заздалегідь. Мені трапилася довідкова книга (178 сторінок!), видана незадовго до першого приїзду Шевченка в Москву: «Росписание трактов от С.-Петербурга и Москвы и других важнейших мест Российской империи с означением расчёта, сколько следует платить прогонов за две лошади на каждой станции и с алфавитным указателем городов». У ній позначалася кількість верст між кожною станцією і сума, котру слід було платити сріблом за кожен прогін (наприклад: 1 рубль 1¼ копійки чи 78¾ копійки і т.д.)

У цьому своєрідному довіднику було надруковано також «Табель, высочайше утверждённый в 6 день декабря 1839 года с переложением на серебро прогонных и поверстных денег и других на станциях платежей». Наприклад, у Табелі чітко передбачалася оплата «за смазку колёс у собственных экипажей проезжающих: у кибиток и телег, у прочих экипажей», а також гроші «на водку извозчикам, где существуют вольные почты».

Дорога з Москви до Петербурга, між якими в 40 рр. прокладено шосе, казали, краще в Європі, тривала в кареті дві з половиною доби, незручностей було менше, але все-таки чимало. Вартувало заплатити за потяг із Москви більше, щоб набагато комфортніше дістатися до Петербурга.

Хоча, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квиток і за 7 рублів у вагоні ΙΙΙ класу, призначеного для «простого люду».

Цікаво, щó саме Шевченко мав на увазі, коли записав у щоденнику: «закупоренный в вагоне, оставил я Москву». Те, що в III класі було все-таки тіснувато чи будь-який вагон йому нагадував гарбуз з насінням чи банку з огірками? Можливо, поет вважав, як Борис Чичерін, котрий писав: «И природа, и воздух — все теряет свою прелесть, когда сидишь в запертом вагоне…» Чичерін, як очевидно, і багато інших подорожуючих, шкодував за колишньою їздою: «С железными дорогами всё изменилось. Едешь несравненно скорей, с гораздо большими удобствами, но вся поэзия путешествия исчезла. А поэзия была, несмотря на грязь, на толчки, на ухабы, на зажоры (у Володимира Даля: «зажер, зажорина — подснежная вода в ямине, по дороге». — В.М.), несмотря на пошлые станционные дома, на недостаток лошадей, несмотря на то, что приходилось тащиться чуть не шагом и по целым ночам ежеминутно пробуждаться от неудержимой дремоты вследствие невыносимого толкания то в один бок, то в другой».

Згадаємо, що в «Путешествии с удовольствием и не без морали» Шевченко описав чимало мальовничих історій, що трапилися під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та «на тройке добрых почтовых лошадей». Однак він не залишив ні найменшого штриха до своєї першої подорожі в потязі, та можна здогадатися, що з особливими проблемами він не зіткнувся. Погода була нехолодною, бо в іншому разі переїзд в неопалюваному вагоні запам'ятався би напевно. Спочатку у вагонах Ι та ΙΙ класів пробували ставити кахельні печі, як у будинках, але вони від трясіння руйнувалися, диміли і навіть розламувалися. Тому їх замінили грілками: під ноги пасажирам ставили широкі плескаті залізні ящики, в середині яких знаходилися гарячі цеглини. Їх розпікали на станціях, а потім, знову ж на станціях, цеглини, які охолоджувалися, забирали з ящиками і приносили нові. Що стосується пасажирів III класу, то для них грілки не передбачалися, і люди зігрівались, щільно притулившись один до одного, чи тупцюючи ногами, або, якщо вистачало місця, розмахуючи руками.

Убиралень та умивальників на той час у вагонах ще не влаштовували, щоб не забруднювати шлях, вони з'явилися тільки в 1870 рр. Освітлювалися вагони всіх класів сальними свічками. В Ι та ΙI класах їх ставили декілька штук у зручних і красивих ліхтарях, а в ΙΙΙ класі посеред вагону стирчав один недогарок, бувало без будь-якого ліхтаря. Спроби заміни свічкового освітлення гнітом, який опускали в олію або скипидар, не увінчалися успіхом, оскільки суттєво не давали більше світла, та часто-густо призводили до пожеж. (Освітлення газом у вагонах з'явилося тільки в 1877 р., а електричне — в 1911 р.).
«Підождіть мене в Москві» (травень і вересень 1859 року).

Після від’їзду з Москви в березні 1858 року Шевченко ще двічі побував у місті наступного 1859 р. — в травні і вересні. Ніяких прямих свідчень про те, що він тоді зустрічався з Бодянським і Щепкіним, поки-що не виявлено. Проте, скоріше за все, зустрічався. Досить, скажімо, нагадати, що Максимович у листі до Бодянського від 21 листопада 1859 року запитував: «Был ли у вас Тарас Шевченко на возвратном пути из Киева?» В цьому криється невідома нам інформація про те, що поет збирався побачитися з Бодянським на зворотному шляху і, можливо, зустрічався з ним у Москві ще по дорозі в Україну. Та й з ким же, передусім, мав зустрітися Шевченко в Москві? Звичайно, з Бодянським і Щепкіним!

Олександр Кониський писав, що в травні Шевченко виїхав із Петербурга «укупі з Хрущовим». Український поміщик Дмитро Олександрович Хрущов був членом Харківського губернського комітету з підготовки селянської реформи і прибув до Петербурга в квітні 1859 року, щоб представити проект харківського дворянства до Головного комітету. Кониський гадав, що «з ним Шевченко спізнався у другого харківського дідича, молодого генерала Крилова». Сучасні дослідники вважають, що Шевченка й Хрущова міг познайомити давній поетовий приятель Іван Львович Дзюбин. Йому Шевченко подарував свій «Кобзар» ще в 40-х роках, відомо, що Василь Лазаревський в 1845 р. познайомився з творчістю Шевченка за цим примірником «Кобзаря». Дзюбин згадується в листі Шевченка з Орської фортеці до Михайла Лазаревського 20 грудня 1847 року: «Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік». Дзюбин знайшов Шевченка в Петербурзі вже 31 березня: «Вспомнили старину и отправились в отель «Париж» обедать». Такі обіди з Дзюбиним мали місце ще й 3 і 4 квітня: «В 3 часа пообедал с Дзюбиным, тоже не совсем умеренно…» Наступного дня поет уже радів з того, що проспав обід із «добрягою-чоловіком»: «И я под предлогом болезни не поехал на лукулловский обед. Бог с ними. С непривычки можно сурьёзно захворать».

Так от, збираючись в Україну, поет домовився про поїздку з Петербурга через Москву з Хрущовим, але той виїхав раніше, може тому, що власті довго зволікали з офіційним дозволом для Шевченка. Поет, який хотів мати знайомого попутника в далекій дорозі, 24 травня писав Хрущову: «Во имя Божие подождите меня в Москве до 28 мая. Если не можете, то с получением сего уведомьте. Искренний ваш Т.Шевченко». Дозвіл отримано 25 травня, і Шевченко наступного дня виїхав поїздом із Петербурга до Москви. 29 травня разом із Дмитром Хрущовим і Д.Криловим (який їхав з ними тільки до Тули) вони вирушили в Україну, прибувши 6 червня до маєтку Хрущова в с.Лихвині (тепер Лебединського району Сумської області).

Наступного разу Шевченко проїхав з України через Москву в Петербург у вересні 1859 року. В цьому допоміг Василь Тарновський, який у серпні в Качанівці позичив поетові грошей на дорогу. Шевченко писав Тарновському 22 вересня 1859 року: «Якби не трапилися ви або я до вас не заїхав, то довелося б мені в Москві захряснуть на безгрішші. А тепер, спасибі вам і моїй неледачій долі, тепер я в Петербурге...» 2 вересня Шевченко виїхав із Орла до Москви з Іваном Лазаревським, вони прибули в місто не пізніше 4 вересня. Відомо, що в Москві поет зайшов до керуючого московської контори фірми «Брати Яхненки і Симиренко» Сави Пурлевського. Річ у тому, що в червні 1859 року Шевченко відвідав у Городищі цукровий завод відомих підприємців і власників фірми, колишніх кріпаків Кіндрата Яхненка і Платона Симиренка. Поет був вражений розмахом і технічним рівнем виробництва одного з найбільших в Україні і Росії підприємств, що об’єднувало цукроварню, машинобудівний завод і заводське селище. Яхненко і Симиренко відмовилися від використання кріпацької праці й застосували оплату за вільним наймом. Для робітників і службовців було побудовано житло, лікарню, аптеку, церкву, училище на 150 чоловік. Михайло Чалий писав: «Шевченка багато що дивувало, багато що викликало в нього захоплення, а, оглянувши училище, він поривчасто обняв К.М. Яхненка, поцілував його і з почуттям промовив:

— Батьку! Що ти тут наробив! — І на очах його з’явилися сльози».

За свідченням того ж Чалого, під час перебування поета в Городищі Платон Симиренко висловив жаль з приводу того, що в продажу немає творів Шевченка і запропонував позичити йому кошти на видання «Кобзаря». 26 листопада 1859 року поет писав підприємцеві: «Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче». 3 січня 1860 року Шевченко вітав Симиренка: «С Новым годом поздравляю вас и весь завод ваш с механическими мастерскими, с паровым млином, с садом и со всем добром, сущим коло вас». На той час гроші вже було отримано, і поет подякував підприємцеві та пообіцяв через Пурлевського вислати примірники книги на покриття позиченої суми. Так і було зроблено, фірмі надіслано 735 примірників «Кобзаря».

Певно, що в Москві, в конторі у Пурлевського ця тема якось була зачеплена, але ми маємо лише свідчення чиновника П.Попова, який тоді бачив Шевченка: «Мы обедали. В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести “Катерина”, — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так, это — такой был случай».

Важко сказати, чому чиновник зачепився за цей факт, але насправді у «Катерині» йдеться не про побутовий випадок чи навіть сімейну драму; кохання з москалями («москалі — чужі люде») у поемі розглядається фактично як тяжкий гріх, що суворо карається люблячими батьками (!). Вдумаємося в нещадні материнські слова:

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...
Ці рядки з «Катерини», написаної в 1838-1839 рр., уже передбачають «Розриту могилу», «Чигрине, Чигрине», «Великий льох» та інші «антимосковські» поезії Шевченка. Не випадково в останні роки в шевченкознавстві набуло поширення алегоричне прочитання Шевченкової поеми. Відповідно до нього образ Катерини, як і образи інших зганьблених жінок у наступних творах поета, символізують гірку долю України, поневоленої Московщиною.

Мені хотілося б нагадати читачеві таємничі рядки з «Катерини», написані задовго до першого приїзду поета в місто:

Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись —

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!


6 вересня 1859 року Шевченко виїхав із Москви залізницею до Петербурга.

Навесні 1861 року в Москву було доставлено прах поета...


«В чужу землю в чужій домовині» (28 лютого 1861 року)

Сталося так, як Тарас Шевченко сам і напророчив у двадцять п’ять літ у Петербурзі, що його серце «ляже в чужу землю в чужій домовині». Помер поет 26 лютого (10 березня) 1861 року; надвечір того ж дня його тіло було перенесено до церкви Петербурзької Академії мистецтв, біля якої Тарас Григорович мешкав. Похорон відбувся 28 лютого на Смоленському кладовищі неподалік від церковної дзвіниці, де Шевченко не раз бував і мав свій улюблений куточок. Він навіть лишив нам усім на згадку малюнок «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі», виконаний олівцем та сепією влітку 1840 року. Зауважу, що до списку мистецьких творів Шевченка, складених Григорієм Честахівським після смерті Кобзаря, ввійшли, зокрема, «рисунок з натури на Смоленськім кладовищі» (олівцем на папері), а також рисунок «Верби на Смоленськім кладовищі», про який Честахівський написав: «Любиме місце Кобзареве. Ступенів з десяток від цього місця він був захований...»

На похорон українського генія зібралося багато людей: вчені, письменники, художники, громадські діячі, журналісти, студенти... Численно була представлена велика українська колонія в Петербурзі на чолі з організацією «Громада» і редакцією часопису «Основа». Чимало було людей з польської колонії в місті. Приїхав представник московського студентства П.Петровський.

Студент Петербурзького університету Феоктист Хартахай писав у той час: «Всі письменні люди, теж узнавши, повалили, мов хмара... У церкві шилом не повернеш...» За поетовою труною йшов майже весь Петербурзький університет і вся Академія мистецтв. У жалобній процесії були Ф. Достоєвський, Л. Жемчужников, М. Лєсков, М. Михайлов, М. Некрасов, І. Панаєв, О. Пипін, М. Салтиков-Щедрін та багато інших письменників і художників.

Серед тих, які стояли ближче до поетового тіла, виділялися постаті Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова і Василя Білозерського — «братчиків» Шевченка в 1847 р. Лев Жемчужников, який у березневому числі журналу «Основа» опублікував безцінну розповідь про смерть і похорон Шевченка, писав: «Тяжело, невыносимо — мучительно было прощание... Благоговение к покойному и ненарушимая тишина были кругом... Непритворная любовь и уважение к Шевченку крепко сдружили нас... Каждое сказанное слово был готов каждый из нас повторить громко, — оно нам всем принадлежало».

У той день над труною поета було виголошено кілька промов, спочатку в церкві, потім на кладовищі. З українців говорили П.Куліш, В.Білозерський, М.Костомаров, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Таволга-Мокрицький, Ф.Хартахай. З росіян — М.Курочкін, від поляків виступив В.Хорошевський.

Хоча Петербург не входить в географію енциклопедії, зупинимося коротко на кожному з скорботних виступів, бо вони вражаюче відтворюють атмосферу прощання з великим українцем, що, на превеликий жаль, не збережено стосовно московської панахиди в квітні 1861 року, та передають глибочінь розуміння в обох російських столицях непоправної втрати.

Першим над покійним говорив, ще в церкві, Пантелеймон Куліш: «Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному відкрилася. А все ж, ми через його маємо велике і дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю». Куліш особливо підкреслив міжнародне значення творчості поета, передусім у слов’янському світі. Першим після його смерті Куліш процитував рядки із Шевченкового вірша «Доля»:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.
«Великий і святий завіт! — говорив Куліш. — Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо...»

Затим слово взяв редактор журналу «Основа» Василь Білозерський, який повторив вже згадані Кулішем рядки з Шевченкової «Долі»: «Оце ж і твій завіт, для нас, для твоїх синів-українців. Як доживемо ми до того, що й об нас люди скажуть: «У вас нема зерна неправди за собою» — оттоді настане тобі праведна наша дяка, і з чистих діл наших спорядиться тобі віковічний пам’ятник». Білозерський наголосив, що Шевченкова поезія — «високе слово правди і любові» — належить не лише українському, а й іншим народам.

Микола Костомаров також говорив про це: «Шевченко не був лише поетом для України». Видатний історик запропонував попрощатися з поетом словами української думи:

Слава твоя не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж лицарями,

Поміж добрими молодцями!
Схвильований Костомаров заридав і не зміг закінчити промову.

Поляк Владислав Хорошевський сказав над труною поета:

«Нехай і польське слово, коротке, але сердечне, пролунає над твоєю труною, чесний український пророче. Ти любив свою рідну країну, свій блакитний Дніпро, свій сіромашний народ, ти був цього народу гідним співцем, на його сльози ти завжди сльозами відгукувався — слава тобі! Ти ніби й не любив поляків, але цю нехіть до них викликали в тобі їхні давні помилки, а через них на народ твій, що його ти гаряче полюбив, зійшли великі страждання: отже тієї нехоті причина лежить в тому, «що ти багатьох любив, і що любив багато».

Тож нехай над твоєю труною замовкнуть усі закиди, нехай тільки лунає сердечне слово: слава тобі! За помилки батьків сини не відповідають; тож не торкаймося тут суперечок давно минулого; краще промовмо над цими останками братнє «любімося».

О, якби на твоїй могилі хоча б трохи ненависти припинилося, якби такий початок привів у майбутньому до поступового взаємного, братського порозуміння і до забуття давніх кривд... Це був би найгарніший вінок і найвеличніший пам’ятник тобі, Тарасе».

Друкуючи виступ Владислава Хорошевського на похоронах Шевченка, редакція журналу «Основа» зазначала: «З великим задоволенням і вдячністю вміщуємо тут цю прекрасну, благородну промову. Вона показала, що наш народний поет вселяв почуття справедливості соплемінникам нашим, які вивищуються над забобонами».

Два виступи над труною Кобзаря були поетичними. Ось кілька віршованих строф українського і російського письменника Олександра Афанасьєва-Чужбинського:

Не в степу, не на могилі —

Над Дніпром широким —

Ти заснув єси, Кобзарю

Вічним сном глибоким.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка